Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

– Про що це ви? – спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.

Джулія показала йому свою фотокамеру – таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.

– У мене тут кілька кадрів: як містер Барбара допомагає Расті Еверету з пораненим хлопчиком, як офіцер Ширлз відтягує звідти містера Барбару без усякої видимої причини… і кадр, де офіцер Ширлз б'є містера Барбару по губах. Також без усякої видимої причини. Я не вельми вправний фотограф, але цей кадр вийшов цілком пристойної якості. Хочете подивитися, шефе Рендолфе? Це просто, у мене цифрова камера.

Джулія все більше подобалась Барбі, він бо ж гадав, з її боку це чистий блеф. Якщо вона дійсно щось тут фотографувала, чому тоді тримає в лівій руці кришку від об'єктива, ніби ось лише щойно її зняла?

– Це неправда, шефе, – заявив Мел. – Він сам замахнувся на мене, щоб вдарити. Спитайте Джуніора.

– Гадаю, мої знімки вам покажуть, що молодший містер Ренні був зайнятий упорядкуванням натовпу і в ту мить, коли було заподіяно удар, стояв обернений до них спиною, – сказала Джулія.

Рендолф скинув на неї злим оком.

– Я можу конфіскувати вашу фотокамеру. Як доказ.

– Звісно, можете, – погодилася вона радісно. – І Пітер Фрімен зніме, як ви це робитимете. Тоді ви зможете конфіскувати і його камеру… але всі тут побачать, як ви це робитимете.

– Джуліє, на чиєму ви боці? – запитав Великий Джим. На обличчі в нього була теж фірмова усмішка – люта усмішка акули, що ось-ось відкусить якомусь пухкенькому плавцеві шматок його сраки.

У відповідь Джулія посміхнулась йому по-своєму, очі її сяяли просто-таки дитячою зацікавленою невинністю.

– А що, у нас тепер різні закони, Джеймсе? Там один… – показала вона на ряд солдатів, – а тут інший?

Великий Джим її зрозумів, губи його склалися на новий манер, у посмішку протилежного ґатунку. А тоді він відразливо махнув рукою Рендолфу.

– Сподіваюсь, без претензій, містере Барбара, – промовив Рендолф. – Гарячка ситуації.

– Дякую, – відповів Барбі.

Джекі вхопила за руку свого розлюченого партнера.

– Ходімо, офіцере Ширлз. Тут виставу закінчено. Гайда відсувати натовп далі.

Ширлз рушив за нею, але лише після того, як обернувся до Барбі з красномовним жестом: палець сторчма, голова схилена набік: «Ми ще не розібралися остаточно, гарнюню».

З імпровізованими, зробленими з брезенту й стійок від тенту ношами з'явилися Джек Еванс і помічник Роммі Тобі Меннінг. Роммі хотів було запитати, що це вони таке собі збіса дозволяють, і вже відкрив було рота, але враз і прикрив. Все одно польове гуляння скасовано, то якого чорта.

5

Посідали до своїх машин усі, хто приїхав на машинах. А тоді всі одночасно спробували звідти поїхати.

«На що й треба було очікувати, – подумав Джо Макклечі. – Абсолютно очікуваний результат».

Більшість копів намагалися розвести раптом виниклий дорожній затор, хоча навіть дітям (Джо стояв разом з Бенні Дрейком і Норрі Келверт) було ясно, що жоден з новопридбаних департаментом офіцерів не має зеленого поняття, яким чином цього досягти. У теплому по-літньому повітрі ясно чулася їхня лайка: «Ти що, не вмієш здавати назад своїм сучим пікапом?»Попри весь цей безлад, ніхто чомусь не тиснув на клаксони. Мабуть, люди почувалися занадто пригніченими, щоби ще й гудіти.

Бенні зауважив:

– Погляньте на цих ідіотів. Цікаво, скільки галонів бензину вилітає безцільно крізь їхні вихлопні труби? Вони, либонь, гадають, що його запаси тут безкінечні.

– Атож, – відгукнулася Норрі. Вона мала славу крутої, бойової дівчини в цім містечку, носила теннесійську версію зачіски маллет [151]151
  Tennessee top hat mullet – стрижка з волоссям, коротким на лобі й скронях, але довгим на потилиці.


[Закрыть], але зараз Норрі зблідла, виглядала сумною і наляканою. Вона взяла Бенні за руку. Серце Опудала Джо обірвалося, але враз повернулося на місце, щойно Норрі взяла за руку і його.

– Оно йде той чувак, котрого ледь не заарештували, – промовив Бенні, показуючи вільною рукою.

Барбі й леді-газетярка плентались у напрямку автостоянки в гурті з півсотні демонстрантів, що зажурено тягнули за собою плакати з протестними гаслами.

– А знаєте, – сказав Опудало Джо. – Газетна кралечка взагалі не фотографувала нічого. Я стояв прямо позаду неї. Хитрюга.

– Авжеж, – підтакнув Бенні. – Проте не бажав би я опинитися на його місці. Поки це лайно не вивітриться, копи тут можуть творити ледь не все, що їм заманеться.

«А так воно й є, – подумав Джо. – І нові копи, зокрема, аж ніяк не належать до добрих людей. Наприклад, Джуніор Ренні». Чутка про те, яким чином було заарештовано Нечупару Сема, вже поширилася.

– Що ти цим хочеш сказати? – запитала у Бенні Норрі.

– Та зараз нічого. Зараз ще класно. – Він зважився. – Дужекласно. Але якщо все затягнеться… пам'ятаєте, як у «Володарі мух»? [152]152
  «Володар мух» (1954) – роман-алегорія Нобелівського лауреата Вільяма Ґолдінга (1911–1993), де розповідається, як цивілізовані британські школярі, опинившись під час війни на безлюдному острові, стають жорстокими дикунами і, зокрема, вбивають свого товариша на прізвисько Поросятко.


[Закрыть]

Вони були відмінниками з літератури, тож читали цю книгу.

Бенні процитував:

– «Убий свиню. Переріж їй горло. Заколи її». Копів у нас часто називають свинями, але я скажу вам, що я самдумаю, отже, я гадаю, коли справи починають іти вже геть гівняно, копи когось виставляютьсвинями. Можливо, тому, що вони самі стають налякані.

Норрі Келверт ударилась у плач. Її обняв Опудало Джо. Обережно, ніби боявся, що від цього доторку вони обоє вибухнуть, але дівчина, обернувшись до нього, зарилась носом йому в сорочку. Вона обняла його однією рукою, бо другою не перестала тримати руку Бенні. Джо подумалося, що він у своєму житті не відчував нічого чудесніше хвилюючого за ці її сльози, котрими просякала його сорочка. Він з докором подивився понад її головою на Бенні.

– Вибач, чувихо, – промовив Бенні й погладив її по спині. – Не бійся.

–  Він втратив око! – скрикнула вона. Слова прозвучали приглушено, ніби йшли з грудей Джо. Потім вона відсторонилася. – Це вже ніяка не забава. Це більше не гра.

– Авжеж, – погодився Джо ніби проголошував велику істину. – Не гра.

– Погляньте, – показав Бенні. Вони побачили санітарну машину.

По грудуватому Дінсморовому полю сунув з червоною мигалкою на даху Твіч. Перед ним ішла його сестра, хазяйка «Троянди-Шипшини», показувала йому шлях, обходячи найпідступніші ямки. Машина швидкої допомоги на пасовищі під яскравим осіннім небом жовтня: це був фінальний мазок.

Раптом Опудалу Джо перехотілося протестувати. Але й додому повертатися йому не хотілося.

Єдине, чого йому зараз відчайдушно хотілося, – вибратися з цього міста.

6

Джулія прослизнула за кермо свого автомобіля, але двигун не вмикала; їм доведеться ще якийсь час залишатися на місці, тож не було сенсу дарма витрачати пальне. Вона нахилилася повз Барбі, відкрила підпанельну скриньку й дістала звідти стару пачку «Амерікен спірит» [153]153
  «Natural American Spirit» – сигарети з натурального тютюну, що виробляються у місті Санта-Фе, штат Нью-Мексико.


[Закрыть].

– Резервний запас, – пояснила вона вибачливим тоном. – Ви не хочете?

Він похитав головою.

– А якщо я сама, не проти? Бо я можу й потерпіти.

Він знову похитав головою. Вона закурила, потім випустила дим крізь своє відчинене віконце. Надворі все ще було тепло, цього дня погода цілком відповідала назві «індіанське літо», але довго вона такою не протримається. Ще тиждень або два, і погода зміниться на зле, як кажуть старожили. «А може, й ні,– подумала вона. – Хто збіса може це тепер знати?»Якщо цей Купол нікуди не подінеться, безсумнівно, чимало метеорологів сперечатимуться щодо погоди під ним, ну то й що? Гуру з каналу «Погода» нездатні передбачити, яким боком обернеться хуртовина, на думку Джулії, довіряти їм варто не більше, ніж тим геніям політики, котрі цілісінькими днями теревенять за баляндрасовим столом у «Троянді-Шипшині».

– Дякую вам за виступ на мій захист, – промовив він. – Ви врятували мої окости.

– Це щось новеньке, сонечку, ваші окости все ще висять у коптильні. Що будете робити наступного разу? Ваш товариш полковник Кокс зателефонує до Американської Спілки захисту громадянських прав? Вони можуть зацікавитися, але не думаю, щоб хтось із їх Портлендського офісу невдовзі відвідав Честер Мілл.

– Не впадайте в песимізм. Купол може вже сьогодні вночі знятися й відлетіти десь у море. Або просто розчинитися. Ми нічого не можемо знати.

– Жирний шанс. Це справа уряду – тобто якогосьуряду – і, можу закластися, полковник Кокс це знає.

Барбі змовчав. Він повірив Коксу, коли той запевняв його, що американський уряд не винен у появі Купола. І не тому, що Кокс був аж таким правдивим, просто Барбі не вірив, що Америка вже має такі технології. Чи будь-яка інша країна, скажімо так. Проте що він знає? Востаннє його служба полягала в залякуванні й без того переляканих іракців. Іноді, приставивши комусь із них дуло до скроні.

Друг Джуніора Френкі Делессепс стояв на шосе № 119, допомагаючи регулювати дорожній рух. Він був одягнений у формену сорочку й джинси, либонь, формених штанів його розміру не існувало на складі. Довготелесий був сучий син. Не вірячи власним очам, Джулія помітила пістолет у нього при стегні. Менший за «Глоки» [154]154
  «Glock» – надійний, легкий пістолет у пластиковому корпусі австрійського виробництва, яким озброєні армії та поліцейські сили багатьох країн.


[Закрыть], якими були озброєні регулярні полісмени в Міллі, але все одно це був пістолет.

– Що ви робитимете, якщо тутешній гітлерюгенд нападе на вас? – спитала вона, кивнувши підборіддям у бік Френкі. – Репетуватимете про брутальність поліції, якщо вони вас кудись запроторять, щоб довершити розпочате? У місті лише два адвокати. Один у маразмі, а другий їздить бокстером [155]155
  «Porsche Boxster» – двомісний спортивний автомобіль-кабріолет.


[Закрыть], який йому продав зі знижкою Джим Ренні, як я чула.

– Я можу про себе подбати.

– Bay, мачо.

– Що там з вашою газетою? Вона була на вигляд цілком готова, коли я йшов від вас минулої ночі.

– Кажучи коректно, ви пішли сьогодні вранці. І вона дійсно вже готова. Ми з Пітом і ще кількома друзями займемося її розповсюдженням. Я просто не бачила сенсу розпочинати, коли місто на три чверті спорожніло. Хочете взяти участь волонтером?

– Я б і радий, та мушу приготувати мільйон сендвічів. Цього вечора в ресторані не подають гарячого.

– Може, і я загляну, – вона викинула лише наполовину допалену сигарету у вікно. А потім, хвильку поміркувавши, вийшла і затоптала її. Спричинити степову пожежу зараз було б вельми нерозумно, особливо коли придбані містом нові пожежні машини загуляли в Касл Року.

– Перед цим я заїжджала додому до шефа Перкінса, – повідомила вона, знову сідаючи за кермо. – Хоча тепер, звісно, цей дім належить самій Бренді.

– І як вона почувається?

– Жахливо. Проте, коли я їй сказала, що ви б хотіли з нею побачитися, не пояснюючи навіщо, вона погодилась. Найкраще було б після настання темряви. Гадаю, ваш приятель не вельми терплячий…

– Перестаньте називати Кокса моїм приятелем. Він мені не друг.

Вони мовчки дивилися, як до санітарної машини вантажать пораненого хлопчика.

Солдати теж дивилися. Мабуть, порушуючи наказ, і Джулія відчула, що починає краще думати про них. Машина рушила полем у зворотному напрямку, зблискувала її червона мигалка.

– Який жах, – промовила вона здавленим голосом.

Барбі поклав руку їй на плече. Вона на мить напружилась, але тут же розслабилася.

Дивлячись прямо перед собою на санітарний автомобіль, який уже завертав на розчищену середину шосе 119, вона сказала:

– Друже мій, а що, як вони мене закриють? Що, як Ренні з його дресированою поліцією вирішать закрити мою газету?

– Цього не мусить трапитись, – відповів Барбі. Але сам не був цього певен. Якщо ця ситуація триватиме далі, кожний день у Честер Міллі ставатиме Днем, Коли Може Трапитися Будь-Що.

– У неї щось своє на умі, – мовила Джулія Шамвей.

– У місіс Перкінс?

– Так. Ми мали доволі дивну розмову.

– Вона в жалобі за своїм чоловіком, – зауважив Барбі. – У журбі люди стають дивними. От я привітався з Джеком Евансом (його дружина загинула вчора, коли опускався Купол), а він подивився на мене так, ніби ніколи мене не знав, хоча я, починаючи з весни, регулярно щосереди годую його моїми знаменитими м'ясними рулетами.

– Я знаю Бренду Перкінс ще з того часу, коли вона була Брендою Морс, – сказала Джулія. – Уже майже сорок років. Гадаю, вона могла повідати мені, що її непокоїть… проте не сказала.

Барбі показав на дорогу:

– Здається, ми вже можемо рушати.

Тільки-но Джулія завела двигун, як зацвірінчав її телефон. Вона ледь не впустила додолу сумку – так поспішала його звідти видобути. Приклала слухавку до вуха, а потім передала її Барбі вкупі зі своєю іронічною усмішкою.

– Це ваш бос.

Дзвонив Кокс, і в нього були деякі новини. Багато новин, точніше. Барбі його надовго перебив, оповідаючи, що трапилося з хлопчиком, котрого вже повезли до лікарні «Кеті Рассел», але Кокс чи то дійсно не вбачав зв'язку між випадком Рорі Дінсмора і своїми новинами, чи просто не хотів його помічати. Він увічливо вислухав, а потім продовжив. Закінчивши, він поставив Барбі питання, яке прозвучало б наказом, якби той все ще перебував під командою в цього полковника.

– Сер, я розумію, про що ви просите, але ви не розумієте… гадаю, це можна назвати тутешньою політичною ситуацією. І мою скромну роль у ній. Я мав деякі тут неприємності перед тим, як встановився Купол, і…

– Нам про це все відомо, – сказав Кокс. – Сутичка з сином другого виборного і деким з його друзів. Вас ледь не заарештували, судячи з того, що міститься у вашому досьє.

«Досьє. Він уже має досьє. Господи помилуй».

– Розвідка у вас працює добре, – почав Барбі. – Але я додам дещо до вашої інформації. Перше, шеф поліції, котрий запобіг моєму арешту, загинув на шосе 119 неподалік від місця, звідки я з вами зараз говорю, тому…

Здалеку, зі світу, який був зараз для нього недосяжним, Барбі почув шелестіння паперів. Раптом він відчув, що задушив би полковника Джеймса О. Кокса голими руками тільки за те, що полковник Джеймс О. Кокс може в будь-який час, коли йому заманеться, просто піти до Макдоналдсу, а Барбі цього зробити не може.

– Про це нам теж відомо, – сказав Кокс. – Проблема з серцевим ритмоводієм.

– Друге, – продовжив Барбі. – Новий шеф, котрий ледь не в ясна цілується з єдиним впливовим членом місцевої ради виборних, прийняв до поліції декілька новобранців. Це саме ті парубки, котрі намагалися відбити мені голову на парковці тутешнього нічного клубу.

– Ви мусите бути вище цього, полковнику.

– Чому це ви мене називаєте полковником, коли це ви– полковник.

– Мої вітання, – сказав Кокс. – Вас не лише зачислили знову на військову службу, ви також отримали запаморочливепідвищення.

– Ні! – вигукнув Барбі, і Джулія подивилася на нього з повагою, хоча він навряд чи це помітив. – Ні, я цього не хочу!

– Авжеж, але ви вже його отримали, – спокійно зауважив Кокс. – Я надішлю електронною поштою копію відповідних документів вашій знайомій, редакторці газети, ще до того, як ми перекриємо доступ з вашого нещасного містечка до інтернету.

–  Перекриєте?Ви не мусите цього робити.

– Документи підписані власноруч Президентом. Чи ви хочете заявити ваше «ні» йому? Я розумію, він може роздратуватися, коли йому суперечать.

Барбі не відповів. Йому заціпило розум.

– Вам треба зустрітися з виборними й шефом поліції, – настановляв Кокс. – Треба поінформувати їх, що Президент оголосив у Честер Міллі воєнний стан і ви призначені відповідальним офіцером. Я певен, спочатку ви зустрінете якийсь спротив, але інформація, яку я вам щойно надав, допоможе вам зміцнити вашу позицію як посередника між цим містом і зовнішнім світом. Крім того, я знаю ваш талант переконувати. Сам переконався в ньому в Іраку.

– Сер, – промовив Барбара. – У вас настількихибні уявлення про тутешню ситуацію. – Він провів рукою собі по голові. У нього вже вухо свербіло від цього чортового телефону. – Ви нібито усвідомлюєте, що таке цей Купол, і в той же час не можете собі уявити, на що вже перетворилося завдяки йому це місто. А минуло якихось лиш тридцять годин.

– У такому разі допоможіть мені зрозуміти.

– Ви кажете, що Президент мене призначив. Припустімо, я дзвоню йому і кажу, що він може поцілувати мене в мою голу рожеву сраку?

На нього перелякано подивилася Джулія, і це додало Барбі натхнення.

– Або припустімо, я скажу, що був зашифрованим агентом Аль-Каїди і планував його вбити – стрель, просто в голову. Як щодо цього?

– Лейтенанте Барбара, тобто полковнику Барбара, ви вже достатньо сказали…

Барбі так не вважав.

– Чи зможе він прислати ФБР, щоб мене вхопили? Секретну службу? Бісову Червону армію? Ні, сер. Він нічого не може.

– Ми маємо плани на те, як це змінити, я вам уже пояснював, – голос Кокса втратив розслаблені, поблажливі нотки. Тепер просто один старий вояк гаркнув іншому.

– Ну, якщо це спрацює, прошу, присилайте будь-кого з будь-якої федеральної агенції, нехай мене заарештують. Але поки ми залишаємося відрізаними, хто тут мене захоче слухатися? Вберіть собі це в голову: це місто відокремлене.Не тільки від Америки, а від цілого світу. Ми тут нічого з цим не здатні зробити, і ви зі свого боку теж.

Кокс заговорив заспокійливо:

– Друзяко, ми намагаємося вам допомогти.

– От ви так кажете, і я вам майже вірю. А хто ще повірить? Коли люди бачать, якого сорту послуги вони отримують за свої податки, бачать солдатів, що стоять до них спинами. Це вельми переконливий доказ.

– Щось забагато ви говорите як для того, хто вже сказав «ні».

– Я некажу «ні». Але щойно я лише чудом уникнув чергового арешту й оголошувати себе комендантом наразі не дасть ніякої користі.

– То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному… так, де тут його ім'я… Сендерсу… і повідомити йому…

– Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: частковірозвіддані – це гірше, ніж зовсім ніяких.

– Неповне знання – небезпечна річ, – задумливо промовила Джулія.

– Якщо не Сендерс, тоді хто?

– Джеймс Ренні. Другийвиборний. Він тут альфа-кнур.

Запала пауза. Потім Кокс сказав:

– Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування – це рефлекторна реакція.

– Чому це вам так ввижається? – спитав Барбі. – Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи пізно обов'язково просочиться у світ.

Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?»Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».

– Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?

Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.

– Плюс, – оптимістично продовжував Кокс. – Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.

– Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, – сказав Барбі.

– Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п'ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея [156]156
  Кертис Емерсон Лемей (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з'єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».


[Закрыть], на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.

– Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?

– Барбі, ви б'єтеся у прочинені двері.

Авжеж, так воно, либонь, і було.

– То ви все зробите?

– Я з вами ще зв'яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного шефа поліції.

Кокс застеріг:

– Ви ж пам'ятатимете, що деталі наших перемовин – справа не для розголосу?

І знову Барбі був вражений тим, як кепсько навіть Кокс – широко мисляча людина за армійськими стандартами – уявляє собі ті зміни, що їх вже спричинив Купол. Тут, усередині, звичний для Кокса режим секретності вже не мав ніякого значення.

«Ми проти них, – подумав Барбі. – Тепер ми проти них. Так воно й триватиме, поки і якщо не спрацює їхня божевільна ідея».

– Сер, я обов'язково вам передзвоню; у мого телефону вже почалася проблема з акумулятором, – збрехав він абсолютно безсоромно. – І ви мусите дочекатися мого дзвінка, перш ніж говорити ще з кимсь.

– Не забувайте, «Великий вибух» призначено на завтра о тринадцятій нуль-нуль. Якщо ви волієте зберегти собі нормальну життєздатність, тримайтеся звідти подалі.

Зберегти життєздатність.Ще одна безглузда фраза під Куполом. Якщо вона не стосується запасів пропану до вашого генератора.

– Ми про це потім поговоримо, – сказав Барбі. Він склав телефон, позбавляючи Кокса можливості ще щось промовити. Дорога вже майже цілком звільнилася, хоча Делессепс, склавши руки на грудях, залишився на ній стояти, спираючись на свій вінтажний автомобіль з потужним двигуном. Проїжджаючи з Джулією повз його «Шевроле Нова» [157]157
  «Nova» – автомобіль, який випускався в США в 1962–1979 pp. компанією «Шевроле» і в 1985–1988 pp. спільним підприємством «Дженерал Моторз» і «Тойота».


[Закрыть], Барбі помітив наліпку з написом «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА – НІХТО НЕ КАТАЄТЬСЯ БЕЗПЛАТНО», а на приладовій панелі – поліцейську мигалку. Йому подумалося, що ці дві контрастні картинки якнайточніше характеризують ті зміни на зле, що вже відбулися в Міллі.

По дорозі Барбі переповів їй усе, що сказав йому Кокс.

– Заплановане ними нічим не відрізняється від того, що утнув цей хлопчик, – промовила вона шоковано.

– Ну, все ж таки трохивідрізняється, – сказав Барбі. – Хлопчик спробував зробити це з рушниці. А вони мають крилаті ракети. Назвали це теорією «Великого вибуху».

Джулія посміхнулась. Не звичною своєю посмішкою; бо ця, ніякова і збентежена, зробила її схожою не на сорокатрьохрічну, а на жінку, старшу на двадцять років.

– Здається, мені доведеться випустити наступний номер газети раніше, ніж я гадала.

Барбі кивнув.

– «Екстрений випуск, екстрений випуск, читайте всі» [158]158
  Рекламна фраза-кліше, поширена з часів газетного буму наприкінці XIX ст.


[Закрыть].

7

– Привіт, Саммі, – промовив хтось. – Ти як?

Саманта Буші не впізнала голосу і насторожено обернулася в його бік, одночасно підсмикуючи на собі рюкзак з Малюком Волтером. Малюк спав, і важив він тонну. Після падіння їй боліло гузно, і на душі було боляче теж – гаспидська Джорджія Руа обізвала її лесбійкою. І це та сама Джорджія Руа, котра стільки разів скиглила під її трейлером, випрошуючи третину унції порошку для себе й того перекачаного виродка, з яким вона лигається.

Запитував батько Доді. Саммі балакала з ним тисячу разів, але зараз його з голосу не впізнала. Вона й лице його ледве впізнала. Він виглядав печальним і постарілим – якимсь розбитим. І навіть не задивився на її цицьки, чого ніколи раніше не уникав.

– Привіт, містере Сендерс. Ба, я вас навіть не запримітила там… – вона махнула рукою собі за спину, туди, де лежало витоптане поле і ще стирчав напівзавалений, жалюгідний на вигляд тент. Проте менш жалюгідний, ніж оце містер Сендерс.

– Я сидів у затінку, – той самий непевний голос, що виходить з уст, скривлених у ніяковій посмішці, на яку важко дивитися. – Добре хоч мав що пити. Чи не занадто сьогодні тепло, як для жовтня? Господи, авжеж. Я думав, який чудовий день – справжній день міста– а потім той хлопчик…

«Боже правий, він же плаче».

– Мені дуже шкода вашу жінку, містере Сендерс.

– Дякую, Саммі. Ти добросерда. Допомогти тобі донести дитину до твоєї машини? Гадаю, ти вже можеш їхати – дорога майже вільна.

Це була та пропозиція, від якої Саммі не могла відмовитися, навіть попри його плаксивість.

Вона дістала Малюка Волтера з рюкзака – все одно, що витягати шматок теплого хлібного тіста – і вручила його Сендерсу. Малюк Волтер розплющив очі, нетверезо посміхнувся, відригнув і знову заснув.

– Мені здається, у нього там повідомлення, у підгузку, – сказав містер Сендерс.

– Атож, він сущий сральний автомат. Крихітка Малюк Волтер.

– Вельми гарне, старовинне ім'я – Волтер.

– Дякую.

Навряд чи варто було йому пояснювати, що її синочок має подвійне ім'я: Малюк Волтер… до того ж вона була певна, що вже балакала з ним на цю тему. Просто він не пам'ятає. Йти отак, поряд з ним, хай навіть він і ніс на руках її дитину – це був абсолютно обломний фінал абсолютно обломного дня. Принаймні стосовно дороги він мав рацію, автомобільний стоячий партер нарешті розсмоктався. У Саммі майнула думка про те, що небагато часу залишається до того дня, коли все місто знову пересяде на велосипеди.

– Мені ніколи не подобалося її захоплення пілотуванням, – промовив містер Сендерс. Здавалося, він витяг на світ фрагмент плетива якогось свого внутрішнього діалогу. – Інколи я навіть загадувався, чи, бува, не спить Клоді з тим хлопцем.

«Щоб матінка Доді спала з Чаком Томпсоном?» – Саммі була шокована й заінтригована одночасно.

– Та ні, мабуть, – сказав він і зітхнув. – Як там не було, це вже неважливо. Ти не бачила Доді? Вона не ночувала вдома.

Саммі ледь не промовила: «Так, учора вдень».Але якщо Додічка не спала вдома, ця фраза тільки занепокоїла б її таточка. І затягнула б саму Саммі в довгу балачку з дядьком, у котрого сльози вже ручаями текли по обличчю, а з однієї ніздрі повисла шмаркля. Це було б зовсім не кульно.

Вони дісталися її автомобіля, старого «Шевроле», хворого на рак днища. Саммі прийняла на руки Малюка Волтера і скривилась від запаху. Там не просто лист чи бандероль у нього в підгузку, там ціла посилка Федерал Експрес.

– Ні, містере Сендерс, я її не бачила.

Він кивнув і витер собі носа тильним боком долоні. Шмаркля зникла або кудись інде причепилася. Вже легше.

– Можливо, вона поїхала до молу з Ейнджі Маккейн, а потім у Сабаттус [159]159
  Sabattus – місто (4,5 тис. мешканців) в окрузі Андроскоггін, у штаті Мейн.


[Закрыть]до тітки Пег, тому й не змогла повернутися додому ввечері.

– Авжеж, либонь, так і є.

А коли Доді повернеться до Мілла, вона отримає приємний сюрприз. Знає Бог, вона його заслужила. Саммі відкрила дверцята машини і поклала Малюка Волтера на пасажирське сидіння. Дитяче крісельце вона перестала використовувати ще кілька місяців тому. Забагато мороки. До того ж вона завжди їздить обережно.

– Приємно було побачитися з тобою, Саммі, – пауза. – Ти помолишся за мою дружину?

– Угу… звісно, містере Сендерс, без проблем.

Вона вже почала сідати до машини, та тут пригадала дві речі: Джорджія Руа буцнула їй цицьку своїм мотоциклетним чоботом (і то сильно, мабуть, там уже й синець є), а Енді Сендерс, нехай він і в скорботі, служить першим виборним їхнього міста.

– Містере Сендерс.

– Що, Саммі?

– Дехто з тих нових копів поводилися доволі брутально тут. Ви могли б зробити щось з цього приводу. Розумієте, поки вони зовсім не знахабніли.

Невесела усмішка не полишила його обличчя.

– Ну, Саммі, я розумію, як ви, молодь, ставитеся до поліції – я й сам був молодим, колись – але в нас тут зараз доволі некрасива ситуація. І чим швидше ми трішки підсилимо владу, тим буде краще для всіх. Ти ж розумієш це, правда?

– Звичайно, – відповіла Саммі. Вона зрозуміла головне: скорбота, неважливо, справжня вона чи ні, не може завадити політику виливати з рота потоки лайна. – Ну, до побачення.

– Вони гарна команда, – промовив Енді нерішуче. – Піт Рендолф проконтролює, щоб вони взяли себе в руки. Носитимуть однакові капелюхи… Тан… тож-бо… танцюватимуть під одну дудку. Захищати і служити, ну, ти сама знаєш.

– Звичайно.

Саманта уявила собі танок «захищай-і-служи» з відповідним па – «удар по цицьці». Машина рушила, Малюк Волтер знову тихенько захропів на сидінні. Нестерпно смерділо дитячим лайном. Саммі опустила скло обох вікон і подивилася в люстерко заднього огляду. Містер Сендерс так і стояв на вже майже зовсім порожньому тимчасовому паркінгу. Підняв руку їй на прощання.

Саммі теж махнула йому навзаєм, дивуючись, чому Доді не прийшла додому, де ж це вона могла залишитися на ніч. А тоді викинула цю думку з голови – яке їй діло? – і ввімкнула радіо. Єдиним, що приймалося добре, було «Радіо Ісус», і вона вимкнула радіоприймач.

Підвівши голову, вона раптом побачила прямо перед собою Френка Делессепса, той стояв посеред дороги з піднятою рукою, ну чисто тобі ніби справжній коп. Довелося різко натиснути на гальма і притримати рукою дитину. Малюк Волтер прокинувся і почав горлати.

– Поглянь, що ти наробив, – зарепетувала вона до Френкі (з котрим якось, ще школяркою, мала дводенний роман, поки Ейнджі перебувала в літньому музичному таборі). – Дитина ледь не впала на підлогу.

– Де вона сиділа? – нахилився Френкі до віконця, граючи біцепсом. Крупні м'язи, малий член, отакий він, Френкі Дел. Саммі загадувалась, як тільки Ейнджі його трахає.

– Не твого ума діло.

Справжній коп виписав би їй штраф за базікання і порушення правил перевезення дітей, але Френкі лише вищирився:

– Ти бачила Ейнджі?

– Ні, – цього разу вона сказала правду. – Її, певне, застукало десь поза містом, – хоча Саммі зразу ж подумки уточнила собі, що це вони тут, у місті, потрапили в пастку.

– А як щодо Доді?

Саммі повторила своє «ні». Просто не мала іншого вибору, бо Френкі міг розповісти містеру Сендерсу.

– Машина Ейнджі вдома, – сказав Френкі. – Я зазирав у їхній гараж.

– Велике діло. Може, вони поїхали разом з Доді на її «Кіа» [160]160
  «Кіа» – автомобіль південнокорейського виробництва.


[Закрыть].

Френкі, схоже, задумався про це. Вони вже були майже самі. Дорожня катавасія залишилася в минулому. Нарешті він спитав:

– Джорджія зробила боляче твоїй цицечці? – І не встигла вона щось відповісти, як він простягнув руку й ухопив її там само. Аж ніяк не ніжно. – Хочеш, я її поцілую, щоб полегшало?

Вона ляснула його по руці. Праворуч від неї не переставав репетувати Малюк Волтер. Іноді їй спливала думка, чому Бог спершу створив чоловіка, їй це дійсно було дивно. Вони як не репетують, то щось хапають, як не хапають, то репетують.

Френкі вже не посміхався.

– Ти ще побачиш смаленого вовка, – промовив він. – Зараз все змінилося.

– Ну й що ти зробиш? Заарештуєш мене?

– Гадаю, зроблю дещо краще, – відповів він. – Давай, забирайся звідси. І якщо зустрінеш Ейнджі, передай, що я бажаю її бачити.

Вона поїхала геть, розпсихована і, хай як не хотілося признаватися в цьому самій собі, також трохи налякана. Проїхавши півмилі, вона звернула на узбіччя й поміняла Малюку Волтеру підгузок. На задньому сидінні лежав пакет для брудних памперсів, але через знервованість їй було не до того. Саммі викинула засраний памперс прямо на узбіччя, неподалік від щита з написом:

ДЖИМ РЕННІ

УЖИВАНІ АВТОМОБІЛІ

ІМПОРТНІ & ВІТЧИЗНЯНІ

$АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!

КЕРМУЙТЕ В КРАЩІМ СТИЛІ —

ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ!

Вона обігнала кількох підлітків на велосипедах, і знову в неї промайнула думка, чи скоро всі почнуть на них їздити. Хоча до цього не дійде. Хтось розбереться з цією ситуацією, як у тих фільмах-катастрофах, які вона так любила дивитися по телевізору обкуреною: виверження вулканів у Лос-Анджелесі, зомбі в Нью-Йорку. А коли справи повернуться до свого нормального стану, Френкі й Тібодо також знову стануть тими ж, ким вони були раніше: містечковими лузерами з дріб'язком або й зовсім без монет у кишенях. Ну а поки що, найкраще, що вона може робити, це триматися в тіні.