Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Вражий фермер і тут уставив шпильку.

– Бачив? А що я казав?

Рендолф із Моррісоном не бачили. І Перкінс не бачив; вони якраз радилися утрьох біля капота шефового авто. Ренні ледь не рушив на допомогу Веттінгтон, але до неї вже поспішили інші, а крім того, вона сиділа занадто близько до того чогось, на що наштовхнулася. Натомість він поспішив до чоловіків, напустивши на себе авторитетний вигляд, випнувши вперед солідний живіт. І не забув по дорозі кинути погляд на фермера Дінсмора.

– Шефе, – промовив він, вклинившись між Моррісоном і Рендолфом.

– Привіт, Великий Джиме, – кивнув йому Перкінс. – Ти, бачу,

– марно часу тут не гаяв.

Можливо, з боку Дюка це була шпилька, але Ренні, старий хитрий лис, не заковтнув наживку.

– Боюся, тут відбувається дещо складніше за те, що бачить око. Гадаю, комусь треба мерщій зв'язатися зі Службою нацбезпеки. – Зробивши паузу, він набрав ще серйознішого вигляду. – Я не кажу, що тут замішано тероризм… проте не можу й сказати, що тут нема його сліду.

3

Дюк Перкінс дивився повз Великого Джима. Туди, де Ерні Келверт із Джонні Карвером, завідувачем міллівської крамниці «Паливо & Бакалія», якраз зводили на ноги Джекі. Вигляд вона мала трохи запаморочений, з носа текла кров, але загалом з нею все було нібито гаразд. Одначе сама ситуація в цілому не була нормальною. Звісно, будь-яка аварія, де є жертви, певною мірою породжує таке відчуття, але тут і зараз було більше дивного, ніж зазвичай.

По-перше, літак не робив спроби приземлитися. Дюку не вірилося в цю версію, бо забагато валялося навкруги шматків, до того ж розкидало їх по надто великій площі. А ще й роззяви. Вони неправильно стояли. Рендолф цього не помічав, а от шеф Перкінс одразу звернув на це увагу. Вони мусили б збитися в одну велику безладну купу. Так трапляється завжди, бо так люди почуваються комфортніше перед лицем смерті. А тут вони стояли двомаокремими гуртами і той, що перебував за межею його міста, на моттонському боці, тримався страх як близько до все ще палаючого лісовоза. Адже ближче до нас нема ніякої небезпеки, дивувався він… то чому ж вони не наближаються сюди?

З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ № 2. Натовп розсунувся по обочинах в низькорослі чагарі, даючи місце для проїзду пожежникам. Дюк знову подивився на Ренні.

– Що саме тут трапилося? Ти знаєш?

Ренні відкрив було рота, але не встиг щось промовити, як заговорив Ерні Келверт.

– Шефе, поперек дороги встановився якийсь бар'єр. Його не видно, але він там є. У нього і врізався лісовоз. І літак також.

– Суща правда, – вигукнув Дінсмор.

– І офіцер Веттінгтон теж у нього врізалася. Їй іще пощастило, що вона рухалася повільно, – докинув Джонні Карвер, не перестаючи обнімати однією рукою Джекі, котра все ще виглядала причмеленою. Дюк помітив її кров на рукаві Карверової куртки з написом: У МІЛЛІ Я ЗАПРАВИВСЯ ЗА БЕЗЦІНЬ.

З моттонського боку під'їхав ще й третій пожежний автомобіль. Два перших, ставши в позицію V, вже встигли заблокувати шосе. Пожежники з них уже висадилися й розмотували свої рукави. Дюк почув квиління машини швидкої допомоги, яка мчала сюди з Касл Рока. «А де ж наші?»– здивувався він. Чи вони теж к чорту поїхали на ті ідіотські навчання? Не хотілося йому в таке вірити. Хіба хтось при здоровому глузді посилав би медиків до підпаленого порожнього будинку?

– Там, здається, є якийсь невидимий бар'єр… – почав Ренні.

– Авжеж, я про це вже чув, – обірвав його Дюк. – Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.

Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум'янцем щоки другого виборного.

– Джекі? – лагідно поклав їй на плече руку Дюк. – Ти в порядку?

– Йо, – вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. – Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями,нібито ні.

– Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.

Вона відповіла кволою посмішкою.

– Шефе, – нагадав про себе Ренні. – Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки – на зрілий розсуд це здається трохи радикальним – то, може, до поліції штату…

Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки – засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше… бо інколи пізніше – краще.

Солодше.

– Пітере! – гукнув Дюк до Рендолфа. – Зв'яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!

– Це й Моррісон може зробити, – відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.

– Це зробиш саме ти,і то негайно!

– Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не…

– Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.

Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.

– Що це було, Джекі? – спитав Дюк.

– Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об… чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.

–  Аааах, – скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались

– назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного… хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.

А тоді він побачив ще одну райдугу, на їхньому, Міллівському боці: невеличку. Одна з натовпу – Лісса Джеймісон, міська бібліотекарка – попрямувала туди.

– Ліссо, не наближайся до неї! – гукнув їй Дюк.

Жінка не звернула уваги. Рухалася, мов загіпнотизована. А тоді, розчепіривши руки, вона зупинилася за кілька дюймів від того місця, куди потужно садили струмені води і, вдаряючись об прозоре повітря, відбивалися назад. Він побачив, як зблискують крапельки роси на її прибраному на потилиці під сіточку волоссі. Маленька веселка розсипалася, а потім знову сформувалася позаду неї.

– Усього лише мжичка! – виголосила вона захоплено. – Звідти такий напір води, а тут усього лише мжичка! Немов зі зволожувача повітря.

Пітер Рендолф задер руку з телефоном:

– Сигнал є, але я не можу додзвонитися. На мою думку, – він обвів широким жестом довколишній натовп, – усі ці люди блокують зв'язок.

Дюк не знав, чи можливе таке, але дійсно, ледь не кожен з тих, кого він тут бачив, або щось белькотів у свій телефон, або робив ним знімки. Окрім Лісси, щоправда, котра не полишала гратися в лісову німфу.

– Піди, забери її звідти, – наказав Дюк Рендолфу. – Відтягни її назад, поки вона не почала проголошувати пророцтва чи ще щось таке.

Обличчя Рендолфа явно давало зрозуміти, що його ставка вища за рівень таких наказів, проте він таки пішов. Дюк реготнув. Коротко, але щиро.

– Що тут, заради всього святого, ти бачиш такого, вартого сміху? – спитав Ренні.

З моттонського боку під'їхали ще й полісмени округу Касл. Якщо Перкінс не поспішить, служби з Рока переймуть контроль над усім місцем пригоди. І тоді вся шана, Боже збав, дістанеться їм.

Реготати Дюк перестав, але посмішки не приховував. Залишаючись, однак, незворушним.

– Тут така хріноверть, це ж твоє слово, хіба ні, Великий Джиме? А мій досвід каже мені, що подеколи сміх є єдиним засобом проти хріноверті.

– Я не маю щонайменшого уявлення, про що це ти тут говориш! – вже майже кричав Ренні.

Хлопчик Дінсмора позадкував від нього і став поряд з батьком.

– Знаю, – м'яко промовив Дюк. – Ну, то й добре. Все, що тобі варто розуміти, це те, що головний представник сил правопорядку на місці пригоди – я. Принаймні поки сюди не прибуде шериф округу, а ти – лише міський виборний. Ти не маєш тут офіційного статусу, тому раджу тобі відійти назад.

Показуючи рукою туди, де офіцер Генрі Моррісон, обходячи боком два найбільших шматки літака, напинав жовту стрічку, Дюк голосно наказав:

– Всім відійти назад, не заважайте нам робити нашу роботу! Слідуйте за виборним Ренні. Він відведе вас за жовту стрічку.

– Дюк, мені це не подобається, – промовив Ренні.

– Нехай благословить тебе Господь, але мені на це насрати, – відповів Дюк. – Геть з моїх очей, Великий Джиме. І не забудь оминути жовту стрічку. Не вистачало нам ще, щоб Генрі двічі її напинав.

– Шефе Перкінсе, раджу вам не забувати, як ви розмовляли зі мною сьогодні. Бо сам я про це не забуду.

Ренні вирушив до стрічки. За ним потягнулися й інші роззяви, більшість із них озиралися назад, на те місце, де вода билася в замащений дизельним димом бар'єр і розліталася бризками, утворюючи на дорозі вологу смугу. Декотрі найметкіші (той же Ерні Келверт) вже звернули увагу на те, що та смута пролягає точно вздовж межової лінії між Моттоном і Міллом.

Ренні відчув дитячу спокусу розірвати грудьми акуратно напнуту Генком Моррісоном стрічку, але стримався. А втім, обходити її збоку, чіпляючись за реп'яхи своїми штаньми від «Land's End» [54]54
  «Край Світу» – заснована 1963 року в Чикаго компанія з продажу яхтового обладнання, стильних меблів та одягу; знаменита своєю торговельною політикою: будь-яку куплену річ можна здати назад або обміняти на іншу без будь-якої причини.


[Закрыть], він все одно не буде. Вони йому коштували шістдесят доларів. Трохи підвівши стрічку вгору однією рукою, він прослизнув під нею. Серйозно нахилитися йому заважало черево.

Позаду нього Дюк повільно рушив до того місця, де Джекі пережила зіткнення з нічим. Одну руку він простяг поперед себе, немов сліпий, що намацує шлях в незнайомій кімнаті.

Ось тут вона впала… а тут…

Він відчув трепет, про який вона казала, але замість того, щоб минутися, вібрація в нім поглибилася до пекучого болю в лівій ключиці. Часу в нього вистачило хіба на те, щоб згадати останні слова, сказані йому Брендою: « Бережися зі своїм серцевим стимулятором»– і тоді той вибухнув йому в грудях з такою силою, що аж прорвав светр «Вайлдкетс», котрий Дюк одяг цього ранку на честь сьогоднішньої гри. Кров, клапті тканини і шматки плоті вихлюпнулися на бар'єр.

Натовп ахнув.

Дюк силувався промовити ім'я дружини, та не зміг, проте обличчя її ясно постало в його уяві. Вона посміхалася.

А далі – темрява.

4

Хлопця звали Бенні Дрейк, і він був Рейзором [55]55
  Razor – бритва ( англ.).


[Закрыть]. «Рейзорами» називала себе спільнота, до якої належали нечисленні, але затяті скейтбордисти, котрих не полюбляла, але поза законом все-таки не ставила місцева поліція, незважаючи на спонукання її до цього з боку виборних Ренні й Сендерса (на загальних міських зборах у минулому березні цей самий динамічний дует успішно заблокував виділення бюджетних коштів на створення безпечного скейтодрому на міському майдані поза сценою).

Дорослого звали Ерік «Расті» [56]56
  Rusty – тут: «друзяка» ( англ.).


[Закрыть]Еверет, він був помічником лікаря на ім'я Рон Гаскелл, котрого сам Расті подумки називав Дивовижним Чудотворцем Країни Оз. «Тому що, – міг би пояснити фельдшер Расті (якби наважився на прояв такої нелояльності перед кимсь іншим, окрім власної дружини), – він завжди залишається за лаштунками, поки я роблю всю роботу».

Зараз він шукав у картці дату, коли Майстру Дрейку востаннє робили щеплення проти правця. Осінь 2009-го, дуже добре. Особливо зважаючи на те, що юний Майстер Дрейк, роблячи вілсона [57]57
  Гра слів: «зробити вілсона» – зазнати невдачі (сленг.)і копіювати трюки Джерона Вілсона (нар. 1977 р.) – відомого професійного скейтбордера.


[Закрыть], поцілувався з бетоном і добряче розідрав собі гомілку. Не те щоб геть серйозна травма, але й не просто подряпина.

– Чувак, електрику знов увімкнули, – ознайомив його з новиною Майстер Дрейк.

– Це генератор, чувачок, – відповів Расті. – Тягне на собі весь шпиталь разом з амбулаторією. Круто, ге?

– Олдскульно, – погодився Майстер Дрейк.

Якийсь час дорослий із підлітком мовчки розглядали шестидюймову рану на гомілці Бенні Дрейка. Очищена від бруду й крові, вона вже не здавалася надто жахливою. Міський ревун замовк, натомість звіддаля долинули звуки автомобільних сирен. А тоді раптом заревла й міська пожежна сирена, аж вони обоє здригнулися.

«Незабаром і наша санітарна карета помчить, – подумав Расті. – Як на срачку. Буде роботи і Твічу, й Еверету. Треба мені тут поспішати».

От лишень обличчя в хлопця геть зблідло, та ще Расті здалося, ніби в очах його блищать сльози.

– Страшно? – спитав він.

– Трохи, – відповів Бенні Дрейк. – Мамка мене уриє.

– Так це ти її боїшся? – він здогадався, що Бенні вже неодноразово отримував прочуханку. Цікаво, як часто пацанові дістається?

– А… дуже боляче буде?

Расті розпечатував шприц. Потім уколов три куби ксилокаїну з епінефрином [58]58
  Ксилокаїн – лідокаїн; епінефрин – синтетичний адреналін.


[Закрыть]– суміш знеболювальних, що він її по-старосвітському називав новокаїном. Чекав, щоб узятися врешті до акуратного очищення рани, сподіваючись не завдати хлопцю болю, більшого за той, якого неможливо було уникнути.

– Десь так.

– Bay, бейбі! – вигукнув Бенні. – Сигнал до атаки: три синіх свистки.

Расті розреготався.

– То ти крутонув повну трубу [59]59
  «Повна труба» – оборот-«сонце» на дошці всередині великої бетонної або металевої труби.


[Закрыть]перед тим, як вілсонутися? – йому це дійсно було цікаво, як колишньому бордеру, котрий сам уже давно покинув це діло.

– Лиш половинку, але відчуття було чумове! – розквітнув Бенні. – А скільки швів треба, як ти гадаєш? Коли Норрі Келверт гепнулася з парапету в Оксфорді минулого літа, їй наклали дванадцять.

– Та ні, так багато не буде, – запевнив Расті. Він знав цю Норрі, дівчинку міні-готку, чиїм головним бажанням, як здавалося, було вбитися на скейтборді раніше, ніж вона встигне народити від якогось байстрюка. Расті натиснув кінчиком голки біля рани. – Відчуваєш тут?

– Атож, чувак, сповна. А ти чув, як там щось грюкнуло таке, ніби стрельнуло?

Сидячі в трусах на оглядовому столі, з підкладеним під закривавлену ногу паперовим рушником, Бенні махнув рукою приблизно в південному напрямку.

– Та ні, – відповів Расті.

Насправді він чув два звуки, і не на постріли схожі, а на вибухи, на превеликий жаль. Треба швидше закінчувати з хлопчиком. А де ж той Чудотворець? Робить обхід, казала Джинні. Що, швидше за все, означає – хропе в докторській спочивальні лікарні імені Кетрін Рассел. Там і таким чином здебільшого й відбувалися тепер обходи Чудотворця.

– А тепер відчуваєш? – Расті знову вколов голкою. – Не дивися туди, зір тебе обманює.

– Ні, дядю, нічого. Ти дуркуєш зі мною.

– Аж ніяк. У тебе там уже заніміло. – «І від страху також», – подумав собі Расті. – Гаразд, почнемо. Ляж на спину, розслабся і насолоджуйся польотом на лайнері авіакомпанії «Кеті Рассел». – Він промив рану стерильним фізіологічним розчином, очистив, підрівняв своїм надійним скальпелем № 10. – Буде шість швів найкращою, яка тільки в мене є, нейлоновою ниткою.

– Супер, – промовив хлопець і тут же додав: – Мене, здається, нудить.

Расті подав йому спеціально розрахований на такі випадки лоток, ригальник, як вони його тут називали.

– Блюй сюди, а якщо хочеш, можеш і відключитися.

Бенні не зомлів. І не зблював. Расті вже накладав на рану стерильну пов'язку, коли пролунав короткий стук у двері й до кімнати зазирнула Джинні Томлінсон.

– Я можу перемовитися з тобою хвильку?

– Не хвилюйся за мене, – сказав Бенні. – Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. – Такий собі ґречний чувачок.

– Расті, ходімо до холу? – спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.

– Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.

– Без проблем. Прохлаблятимуся.

Расті пішов услід за Джинні.

– Ургентна пора? – спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.

Джинні кивнула.

– На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі– Моттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. – Загиблі під час пригоди. – Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.

– Ти глузуєш із мене?

Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.

– Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, – запевнила його Джинні. – Я отримала повідомлення ще й про інші аварії…

– Чудасія.

– … і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.

– Ти закінчиш із хлопцем?

– Авжеж, а ти їдь.

– А доктор Пейберн?

– Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. – (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) – Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.

Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел – Твіч – сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі [60]60
  Радіостанція «цивільного діапазону» на частоті 27 МГц, яка в США вільно використовується будь-якими особами, а також громадськими й комерційними підприємствами.


[Закрыть], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.

– Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, – сказав Расті. – Ти ж знаєш, куди нам треба?

Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько [61]61
  Twitch – тут: «Смик».


[Закрыть], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.

– Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала – межа між Таркером і Честером, так?

– Так. Якийсь фургон перекинувся.

– Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. – Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. – Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?

– Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…

– Може, так, а може, й ні, – відповів Твіч. – Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

–  ШефПеркінс?

– Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні – так повідомив Пітер Рендолф – але ж він шефполіції. Відважний вождь.

– Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

– Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, – сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

– У машині ти палити не будеш, – застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

– Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

– А, «Марлборо», – промовив Расті. – Мій найулюбленіший сорт дурі.

– Ти мене вбиваєш, – відгукнувся Твіч.

5

Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

– Друже, я не знаю, що там трапилося, – промовив Твіч. – Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

– Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

– Глянь! – показав Твіч. – Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за…

Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попереду – над місцем катастрофи, вирішив Расті – вертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.

–  Боже-Ісусе,пробач! Я цього зовсім не хотів! – скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. – Оті мої слова я беру назад!

6

– Мушу вже повертатися, – сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям. – Вибач, але в мене скажено болить шнобель… ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще…

Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.

– Збентежений до глибини основ, чи не так? – спитав він Джендрона.

Джендрон реготнув.

– Той вертоліт став останньою краплею.

І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.

Барбі з Джендроном пішли від шосе № 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.

– Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.

– А ти далі?

– Так.

– Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?

Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер…

– Маю таку надію, – врешті відповів він.

– Ну тоді хай тобі щастить. – Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. – А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.

– І я тобі теж, – сказав Барбі й замовк, задумався. – Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?

– Звісно.

– Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг [62]62
  Форт Беннінг – заснована 1918 року військова база неподалік міста Коламбас у штаті Алабама; головний центр навчання піхотинців, десантників та інших родів військ армії США.


[Закрыть]. Поклич офіцера зв'язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам'ятаєш?

– Дейл Барбара – це ти. Джеймс Кокс – це він. Запам'ятав.

– Якщо ти до нього додзвонишся… Я не певен, що тобі пощастить, але якщо…розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв'язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?

Джендрон кивнув.

– Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.

Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.

7

Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар'єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.

Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар'єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта [63]63
  Джордж Гарві Стрейт (нар. 1952 р.) – співак-гітарист, «жива легенда» музики кантрі, автор найбільшої кількості топ-хітів серед музикантів усіх жанрів.


[Закрыть]сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.

– Йо, ти прийшов з… – Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.

– З іншого кінця міста, – підтвердив Барбі. – Ага.

– Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?

– Так.

Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.

– Дасті? Ти там? – трохи послухавши, він промовив. – Окей. – І вимкнув телефон. – Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв'язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.

Барбі й не сумнівався.

– Ніде нема щілини з твого боку?

Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.

Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.