Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Джуді лежала на боці, підклавши собі руку під щічку, дихала вона повільно і рівно. Інша справа Дженні. Вона безустанно крутилася з боку на бік, намагаючись скинути з себе ковдру, і щось мурмотіла. Расті переступив через собаку і присів на ліжко Дженні під плакатом її чергового улюбленого бой-бенду.

Їй щось снилося. І щось негарне, судячи зі стурбованого виразу її обличчя. А мурмотіння її схоже було на протести. Расті намагався було розібрати слова, але вона вже затихла.

Знову заскиглила Одрі.

Нічна сорочка Джен вся збилася. Расті її поправив, натягнув ковдру і прибрав волосся в Дженні з лиця. Очі під її заплющеними повіками швидко рухалися туди-сюди, але він не помітив у неї ні тремтіння кінцівок, ні скорчених пальців, ні характерного плямкання губами. Радше фаза швидкого сну, аніж епілептичний напад, це майже напевно. З чого поставало цікаве питання: невже собаки чують ще й запах поганих сновидінь?

Він нахилився й поцілував Джен у щічку. Відразу по цьому очі її розплющилися, але він не був певен, що вона його бачить. Це міг бути й симптом малої епілепсії, але Расті чомусь не вірилося в це. У такому разі загавкала б Оді, вважав він.

– Спи, солоденька, – промови він.

– Тату, в нього золотий бейсбольний м'яч.

– Я знаю, мила, засинай.

– То поганийм'яч.

– Ні. Він хороший. Бейсбольні м'ячі всі хороші, а особливо золоті.

– Ох, – зітхнула вона.

– Засинай, доню.

– Добре, татуню. – Вона перевернулася на бік і заплющила очі. Трохи поворушилася під ковдрою, а потім затихла. Одрі, котра лежала на підлозі, піднявши голову, й дивилася на них, знову поклала морду собі на лапи і сама заснула.

Расті трохи посидів там, послухав дихання своїх дочок, запевняючи себе, що нема ніяких причин для страхів, всі люди вряди-годи балакають уві сні. Він запевняв себе, що все гаразд – достатньо було лише поглянути на сплячу на підлозі собаку, щоби в цьому впевнитися, – але посеред глупої ночі важко бути оптимістом. Коли до світанку ще залишалося кілька довгих годин, погані думки втілилися і почали блукати. Посеред ночі сни перетворилися на зомбі.

Врешті-решт він вирішив, що йому не хочеться пирога з журавлиною й помаранчами. Йому схотілося повернутися до ліжка, притиснутися до своєї теплої сплячої дружини. Але, перш ніж вийти зі спальні, він погладив шовковисту голову Оді.

– Вартуй, дівчинко, – шепнув він їй.

Оді розплющила одне око, поглянула на нього.

Він подумав: «Золотава ретриверка. – І, природно, наступна асоціація. – Золотий бейсбольний м'яч.Поганий м'яч».

Тієї ночі, попри нововиявлену жіночу приватність, Расті залишив їхні двері відкритими.

12

Коли Великий Джим повернувся додому, Лестер Коґґінс сидів у нього на ґанку. Коґґінс читав Біблію при світлі ліхтарика. Великий Джим не пройнявся такою ревністю преподобного, настрій, який у нього й так був поганим, ще більше погіршав.

– Хай благословить тебе Господь, Джиме, – привітався Лестер, підводячись. Він вхопив і палко стиснув протягнуту йому Великим Джимом руку.

– І тобі благословення, – сміливо відповів Великий Джим.

Коґґінс ще раз міцно стиснув йому руку наостанок і врешті її відпустив.

– Джиме, я тут тому, що отримав одкровення. Минулої ночі я просив його, бо вельми було мені тяжко, а сьогодні вдень воно трапилося. Бог напоумив мене і через Писання, і через того хлопчика.

– Через сина Дінсмора?

Коґґінс гучно цмокнув губами свої складені долоні й здійняв їх до неба.

– Саме так. Через Рорі Дінсмора. Хай перебуває він у Божій благодаті во віки віків.

– Саме зараз він вечеряє з Ісусом, – промовив Великий Джим машинально. У світлі свого ліхтаря він вивчав преподобного, і йому не подобалося те, що він бачив. Хоча на ніч різко похолоднішало, шкіра Коґґінса блищала від поту. Очі були витріщені, білкаті. Волосся в нього їжилося якимись дикими кучерями й піддашками. І взагалі він мав вигляд людини, що збилася на манівці і скоро впаде в рівці.

Великий Джим подумав: «Це недобре».

– Авжеж, – підхопив Коґґінс. – Я певен. Бенкетують… в обіймах предвічних рук…

Великому Джиму майнула думка, що важко робити ці дві справи одночасно, але він утримав її при собі.

– І понад те, Джиме, смерть його не була даремною. Ось, щоб розповісти тобі це, я й прийшов.

– Розповіси в хаті, – сказав Великий Джим, і перш ніж проповідник мовив слово, спитав: – Ти бачив мого сина?

– Джуніора? Ні.

– Ти довго тут чекав? – Великий Джим увімкнув у передпокої світло, при цім благословляючи генератор.

– Десь із годину. Може, трохи менше. Сидів на сходах… читав… молився… розмірковував.

Великому Джиму кортіло знати, чи не бачив його хтось, але він утримався від запитання. Коґґінс і так був сам не свій, а таке питання могло ще більше вибити його з колії.

– Ходімо до мене в кабінет, – покликав він і пішов попереду, з похиленою головою, плоскостопо перевалюючись повільними широкими кроками. Ззаду він скидався на одягненого в людське вбрання ведмедя, старого й повільного, але все ще небезпечного.

13

Окрім картини, що зображала Нагірну проповідь, за якою ховався сейф, по стінах кабінету Великого Джима висіло також чимало почесних відзнак, що свідчили про його служіння на благо міста. А також обрамлене фото самого Великого Джима, котрий потискає руку Сарі Пейлін, і ще одне, де він ручкається з Дейлом Ернгардтом [186]186
  Sarah Palin (1964) – губернаторка Аляски (2006–2009), 2008 року балотувалася на пост віце-президента від республіканської партії; Dale Earnhardt (1951–2001) – знаменитий автогонщик, котрий завжди виступав на машині під № 3.


[Закрыть], коли той перебував у Оксфорд-Плейнз на шоу Креш-Ей-Рама [187]187
  Oxford Plains Speedway – побудований 1950 року перегоновий трек поблизу міста Оксфорд, найбільша спортивна арена у штаті Мейн; Crash-A-Rama – аматорське автородео на старих машинах.


[Закрыть], збираючи кошти для якогось благодійного дитячого фонду. Там висіло навіть фото Великого Джима з Тайґером Вудсом [188]188
  Eldrick Tiger Woods (нар. 1975 p.) – чемпіон із гольфу.


[Закрыть], вельми приємним на вигляд негром.

На столі в нього містився лише один пам'ятний сувенір – позолочений бейсбольний м'яч на пластиковій підставці. Під ним (також під прозорим пластиком) зберігався автограф: Джиму Ренні з вдячністю за вашу допомогу в проведенні в Західному Мейні благодійного турніру з софтболу 2007 року!А нижче підпис: Білл Спейсмен Лi [189]189
  William Francis Lee III (нар. 1946 p.) – знаменитий бейсболіст, пітчер-лівша з примхливим характером рок-зірки.


[Закрыть].

Всівшись за столом у своєму кріслі з високою спинкою, Великий Джим узяв м'ячик і почав перекидати його з руки в руку. Його приємно була перекидати, особливо, коли ти трохи не в собі: гарна, важкенька річ, золоті шви утішливо цьомкають тобі долоні. Великий Джим подеколи загадувався: а якби ото мати такий же м'яч, тільки цілкомзолотий. Він, либонь, займеться цим питанням, коли закінчиться ця проблема з Куполом.

Коґґінс примостився на протилежному боці столу, на стільці для клієнтів. Стільці для прохачів. Саме там його й хотів бачити Великий Джим. Очі в преподобного бігали туди-сюди, як у людини, котра дивиться на тенісну гру. Або, скажімо, на кришталеву кульку гіпнотизера.

– Ну, Лестере, розказуй, що стряслося. Просвіти мене. Тільки давай так, щоб недовго, гаразд? Завтра в мене багато роботи.

– Ти помолишся спершу разом зі мною, Джиме?

Великий Джим усміхнувся. Хижо усміхнувся, але не на максимальну потужність. Принаймні поки що.

– Чому б тобі спершу не розповісти мені все? Перш ніж ставати на коліна, я хотів би знати, за що ми молитимемося.

Лестер говорив не коротко, проте Великий Джим не перебивав. Він слухав його зі зростаючою тривогою, яка перетворювалася на жах. Рясно приправлена біблійними цитатами промова преподобного збивалася на манівці, але суть її була ясною: він вирішив, що їхній маленький бізнес прогнівив Бога достатньо для того, щоб Той накрив ціле місто великою скляною чашею. Лестер молився, питаючи поради, що їм робити, при цьому бичуючи себе (слово «бичування», мабуть, наразі було використано в переносному значенні – серйозно сподівався Великий Джим), і Бог підвів його до одного вірша в Біблії, де йдеться про божевілля, осліплення, забиття… тощо… тощо.

– Господь сказав, що переді мною свою ознаку привселюдно опри… явнить…

– До чого тут Опра [190]190
  Опра Вінфрі (нар. 1954 р.) – знаменита телеведуча авторських ток-шоу.


[Закрыть]? – насупив кучматі брови Великий Джим.

Не звертаючи на це уваги, Лестер провадив далі, весь спітнілий, немов хворий на малярію, не відриваючи очей від золотавого м'ячика. Туди-сюди, туди-сюди рухалися вони…

– Це було схоже на те, як ото я підлітком мав сім'явиверження в ліжку.

– Лестере, це трохи… забагато інформації, – він не припиняв перекидати м'ячик з руки в руку.

– Бог сказав, що оприявнить переді мною осліплення, але не моєосліплення. І от, сьогодні вдень там, на полі, Він це зробив! Хіба ні?

– Ну, я вважаю, як одна з інтерпретацій…

–  Ні! – підхопився на рівні Коґґінс. Тримаючи в одній руці Біблію, він почав ходити колами по килиму. Другою рукою він смикав себе за волосся. – Бог сказав мені, що, коли я побачу цей знак, я мушу розповісти моїм парафіянам про все, чим ти займаєшся…

– Лише я? – спитав Великий Джим. Задумливим тоном. Тепер він перекидав м'ячик з руки в руку вже швидше. Цмок. Цмок. Цмок.Туди-сюди, з долоні на долоню, на вигляд м'ясисті були ці долоні, але все ще тверді.

– Ні, – ледь не зі стогоном заперечив Лестер. Тепер він крокував швидше, більше не дивлячись на м'яч. Широко розмахуючи Біблією у вільній від висмикування з голови волосся руці. Іноді він так само поводився й на кафедрі, коли його особливо несло. У церкві це було цілком нормальним, але тут виглядало чисто тобі як оскаженіння. – І ти, і я, і Роджер Кіл'ян, брати Бові, і… – він понизив голос. – І той інший. Майстер. Гадаю, цей чоловік божевільний. Якщо навесні, коли все розпочиналося, він ще був притомним, то зараз уже сказився.

«Хто б оце таке казав», – подумав Великий Джим.

– Усі ми пов'язані, але саме я і ти мусимо покаятися, Джиме. Так повідав мені Господь. Саме це означало осліплення хлопчика; саме заради цього він помер.Ми покаємося і спалимо той Сарай Сатани, що позаду церкви. І тоді Бог нас звільнить.

– Авжеж, Лестере, звільнить, і ти собі підеш. Прямісінько до штатної в'язниці Шошенк.

– Я сприйму відміряне Богом покарання. І то з радістю.

– А я? А Енді Сендерс? Брати Бові? А Роджер Кіл'ян? Здається, у нього ще дев'ятеро дітей, котрих треба годувати. А якщо нам не випадає з цього ніякої радості, Лестере?

– Нічим не можу зарадити, – тепер уже Лестер почав лупити себе Біблією по плечах. Туди-сюди, спершу по одному, потім по другому. Великий Джим усвідомив, що перекидає свій злотий м'яч з руки в руку синхронно з ударами проповідника. Лясь…і цмок. Лясь…і цмок. Лясь…і цмок. – Жаль Кіл'янових дітей, звичайно, проте… «Вихід», розділ двадцятий, вірш п'ятий: «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Ми мусимо підкоритися. Ми мусимо витнути цей шанкер, хай би як не було боляче; виправити все неправе, що було зроблено нами. Це означає покаяння і очищення. Очищення вогнем.

Великий Джим підняв руку, наразі не зайняту м'ячем.

– Тпру, тпру, тпру-у-у.Подумай, що ти кажеш. Це місто покладається на мене – і на тебе, звісно – у нормальний час. Але в кризу воно нас потребує! – Він підвівся, відштовхнувши назад крісло. День був таким довгим і жахливим, він так втомився, а тут ще це. Він наповнювався люттю. – Те, чим ми займалися, Лес, урятувало від голоду тисячі дітей в Африці. Ми навіть оплачували лікування їхніх пекельних хвороб. Також ми збудували тобі нову церкву і найпотужнішу християнську радіостанцію на всьому північному сході.

– І набивали власні кишені, не забудь і про це! – скрикнув Коґґінс. І заразом ляснув собі просто по обличчю своєю Святою Книгою. З однієї ніздрі в нього потекла цівка крові. – Набивали брудними грішми з наркотиків! – Він вдарив себе знову. – А радіостанцією Ісуса заправляє божевільний, котрий варить ту отруту, що її діти колють собі у вени!

– Гадаю, насправді більшість з них її просто курять.

– Ти вважаєш, що це смішно?

Великий Джим обійшов кругом стола. У скронях йому стугоніло, цегляним рум'янцем узялися щоки. Однак він знову спробував говорити м'яко, немов до істеричної дитини:

– Лестере, я потрібен нашому місту як керівник. Якщо ти розкриєш свою пельку, я не зможу забезпечити йому керівництво. Та ніхто тобі й не повірить…

– Усі, геть усіповірять! – закричав Коґґінс. – Коли побачать диявольську лабораторію, яку я дозволив тобі створити позаду моєї церкви, вони повірять усі!І, Джиме, хіба ти не розумієш, тільки-но гріх оприявниться… щойно болячку буде вичищено…

Бог прибере Його бар'єр! Криза закінчиться! Їм не потрібнебуде твоє керівництво!

Отут уже Джеймс Ренні зірвався.

–  Воно їм завжди буде потрібне! – проревів він і навідліг махнув рукою з затиснутим у кулаку бейсбольним м'ячем.

Лестер якраз обертався лицем до Джима, коли від удару в нього тріснула шкіра на лівій скроні. Кров ринула йому лівою половиною обличчя. Ліве око зблиснуло крізь кров. Його хитнуло вперед з розчепіреними руками. Біблія фуркнула на Великого Джима, мов якесь трепло. Кров плямувала килим. Ліве плече Лестерового светра вже просякло нею.

–  Ні, не така воля Госпо…

– Така моя воля, ти, набридлива мухо. – Великий Джим знову розмахнувся і цього разу поцілив преподобному в лоба, точнісінько в центр. Віддачею самому Великому Джиму струснуло руку аж до плеча. Але Лестер лише похитнувся вперед, змахнувши своєю Біблією. Скидалося на те, що він хоче іще щось сказати.

Великий Джим опустив руку з м'ячем вздовж тіла. У плечі його смикався біль. Кров уже рясно струмилана килим, а цей дурв'ячий син все ще залишався на ногах; все ще ступав уперед і, намагаючись заговорити, чвіркав дрібними бризками рудої.

Коґґінс наштовхнувся на передній край столу– кров залопотіла на незайманий блотер, – а потім його потягло вбік. Великий Джим хотів було знов замахнутися м'ячем, але не зміг.

«Я знав, що ті мої шкільні заняття штовханням ядра мені колись гикнуться», – подумав він.

Він перебрав м'ячик у ліву руку і змахнув нею збоку і вгору. Вона зустрілася зі щелепою Лестера, пожолобивши йому нижню третину обличчя, кров сплеснула вгору в непевнім світлі підвісної стелі. Кілька її краплин пристали до матового скла.

–  Хго! – схлипнув Лестер. Він усе ще намагався обійти по краю стіл. Великий Джим ретирувався у проміжок між тумбами.

– Тату?

В одвірку стояв Джуніор, очі вирячені, рот розкритий.

–  Хго! – схлипнув Лестер і почав скособочено обертатися на звук нового голосу. Простягнув перед собою Біблію. – Хго… Хго… Хго… БхгОГ…

–  Не стій стовпом, допоможи мені! – гаркнув Великий Джим до сина.

Лестер почав, спотикаючись, рухатися до Джуніора, по-варіятському змахуючи Біблією. Светр на ньому просяк, штани набули бурякового кольору, лиця не видно, все затоплено кров'ю.

Джуніор кинувся йому назустріч. Лестер почав було завалюватись, але Джуніор його підхопив, підтримав.

– Я втямив, преподобний Коґґінсе, я втямив… не хвилюйтеся.

Джуніор зчепив руки на липкому від крові горлі Лестера і почав давити.

14

Через п'ять безкінечних хвилин.

Великий Джим сидить у своєму робочому кріслі – розвалився у своєму робочому кріслі – краватка, яку він спеціально надів на нараду, розпущена, сорочка розстебнута. Він масажує собі м'ясисту ліву грудь. Під нею все ще скаче галопом його серце, збиваючись на аритмію, але без ознак того, що збирається раптом зупинитися.

Джуніор пішов. Ренні спершу було подумав, що той збирається повідомити Рендолфу, що було б неправильно, але почувався надто виснаженим, щоб покликати сина назад. Тоді хлопець повернувся сам, приніс брезент із багажника їхнього трейлера. Він дивився, як Джуніор ривком розгортає його на підлозі – буденно-діловито, ніби робив це вже сто разів раніше. «То все оті фільми категорії R [191]191
  Американська кіноасоціація надає R-категорію фільмам, на які діти, молодші від 17 років, можуть ходити лише в супроводі батьків.


[Закрыть], які вони тепер дивляться», – подумав Великий Джим, потираючи в'ялу плоть, що колись була цупкою, твердою.

– Я… допоможу, – прохрипів він, знаючи, що не зможе.

– Сиди спокійно, віддихайся.

Його власний син, стоячи навколішках, кинув на нього темний, недосяжний для розуміння погляд. У ньому, напевне, могла бути любов – Великий Джим вельми надіявся, що так і є, – але й дещо інше також.

Утямив?У тому погляді також проблиснуло оте «я втямив»?

Джуніор загортав Лестера в брезент. Брезент потріскував. Джуніор оглянув тіло, ще підкотив його, потім накрив краєм брезенту. Великий Джим купив цей брезент у Берпі. На розпродажі. Він згадав, як Тобі Меннінг ще приказував: «Ви зробили офігітельно вигідну покупку, містере Ренні».

– Біблія, – промовив Великий Джим. Голос звучав ще хрипло, але почувався він вже трохи краще. Серцебиття уповільнилося, слава Богу. Хто міг знати, що після п'ятдесяти такі круті узгір'я. Він подумав: «Треба почати робити вправи. Повернути собі форму. Бог дає людині лише одне тіло».

– Точно, добре, що нагадав, – промурмотів Джуніор. Він ухопив святу Біблію, засунув її Коґґінсу між стегна і почав знов загортати тіло.

– Він увірвався сюди, синку. Збожеволів.

– Звісно, – Джуніор не виявив цікавості. Загортати тіло йому було явно цікавіше.

– Вийшло так, що або він, або я. Тобі треба… – знову щось сполошилося йому в серці. Джим вхопив ротом повітря, закашлявся, стукнув собі в груди. Серце знову заспокоїлося. – Тобі треба відвезти його до Святого Спасителя. Коли його знайдуть, там є хлопець… можливо… – він мав на увазі Майстра, хоча, можливо, це дурна думка, залучати Майстра до виконання брудної справи. Майстер Буші розумівся на головному ділі. Звичайно, він чинитиме спротив під час арешту. У такому випадку його можуть і не взяти живим.

– Я знаю краще місце, – відповів Джуніор безхмарним голосом. – А якщо ти говориш про те, щоб повісити його на когось іншого, я маю кращого кандидата.

– Кого?

– Йобаного Дейла Барбару.

– Ти знаєш, я не схвалюю таких виразів…

–  Йобаний… Дейл… Барбара.

– Яким чином?

– Поки що не знаю. Але ти краще помий той чортів м'яч, якщо не бажаєш з ним розлучатися. І подінь кудись свій блотер.

Великий Джим підвівся на рівні. Він почувався тепер краще.

– Ти добрий син, Джуніоре, що допомагаєш своєму старому батькові.

– Як скажеш, – відповів Джуніор. Тепер на килимі лежала велика зелена сосиска. З одного її боку стирчали ступні. Джуніор намагався заткнути їх брезентом, але той не тримався. – Треба було б заліпити клейкою стрічкою.

– Якщо ти не доправиш його до церкви, то куди ж…

– Не переймайся, – відгукнувся Джуніор. – Є безпечне місце. Преподобний полежить там, поки ми не придумаємо, як заманити в пастку Барбару.

– Треба ще подивитися, що трапиться завтра, перш ніж щось робити.

Джуніор подивився на нього з холодною зневагою, якої ніколи раніше Великий Джим за ним не примічав. Йому дійшло, що тепер його син має над ним велику владу. Але ж він його рідний син…

– Ми мусимо закопати твій килим. Слава Богу, в тебе тут хоч не покриття від стіни до стіни. І більшість бруду залишилася на верхньому боці.

Він підняв зелену сосиску і потяг її в коридор. Через кілька хвилин Ренні почув, як завівся трейлер.

Великий Джим розглянув золотий м'яч. «Я мушу і його спекатися», – подумав він, проте зрозумів, що не зможе цього зробити. Цей м'яч фактично був фамільною цінністю.

Та й взагалі, навіщо? Яка біда, якщо він буде чистий?

Коли за годину додому повернувся Джуніор, золотий м'яч знову сяяв у своїй пластиковій колисці.

РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ

1

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ЙДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ!

Терстон Маршалл і Каролін Стерджес сіли в ліжку, слухаючи той голос, блимаючи одне на одного очима. Вони працювали викладачами Емерсон-коледжу в Бостоні, Терстон – повний професор англійської літератури (і запрошений редактор чергового випуску «Лемешів» [192]192
  «Ploughshares» («Лемеші») – заснований 1971 року авторитетний літературний альманах, виходить тричі на рік, з 1989 року редакція базується в Емерсон-коледжі.


[Закрыть]), Каролін – аспірантка й асистентка на тім же факультеті. Коханцями вони були останні півроку, і квіт їхнього кохання вже втратив свіжість. Перебували вони в будиночку Терстона на Честерському озері, яке лежало між Малою Курвою і річкою Престіл. Приїхали на довгий вікенд заради «насолоди падолистом», але рослинність, якою вони насолоджувалися з минулої п'ятниці, здебільшого належала до лобкової. У будиночку не було телевізора; Терстон Маршалл ненавидів телебачення. Радіо було, але вони його не вмикали. Це трапилося о восьмій тридцять ранку, в понеділок, двадцять третього жовтня. Обоє не мали зеленого поняття, що поряд відбувається щось не те, поки їх не вирвав переляканими зі сну цей трубний глас.

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ… Він наближається. Вже зовсім близько.

– Терстоне! Трава! Де ти поклав траву?

– Не хвилюйся, – промовив він, але тремтіння в його голосі наводило на думку, що сам він скористатися власною порадою не спроможний. Високий, стрункий чоловік з густим сивіючим волоссям, яке він збирав на потилиці у хвостик. Зараз його волосся висіло вільно, майже сягаючи плечей. Йому було шістдесят; Каролін двадцять три. – Усі лісові будиночки тут порожні о цій порі року, вони просто їздять туди-сюди по дорозі, по Малій Кур…

Вона вхопила його за плече – осьо.

– Наша машина! Вони побачать машину біля дому.

Гримаса типу «йо, бля»зринула йому на обличчі.

…ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ІДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! УВАГА! УВАГА! УВАГА! Вже зовсім зблизька. Терстон тепер чув також голоси інших людей, підсилені гучномовцями, голоси копівіз гучномовцями – але цей звучав уже ледь не впритул. МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУ… тиша на мить, а потім: АГОВ, У БУДИНКУ! ВИХОДЬТЕ СЮДИ! НЕ БАРІТЬСЯ!

Який кошмар.

–  Де ти подів траву? – штурхонула вона його знову.

Трава залишилася в іншій кімнаті. У пластикову пакеті, котрий, тепер уже напівпорожній, стояв поряд з тарілкою, на якій з учорашнього вечора лежав недоїдений сир і крекери. Якщо хтось зайде, це й буде першим, що він, чорт забирай, побачить.

ЦЕ ПОЛІЦІЯ! МИ ТУТ НЕ ДУРНЯ КЛЕЇМО! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ХТОСЬ Є ВСЕРЕДИНІ, виходьте, поки ми вас не витягли звідти!

«Свині,– подумав він. – Містечкові свині зі свинячими мізками».

Терстон вискочив з ліжка і кинувся через кімнату, з розвіяним волоссям, вихляючи худими сідницями.

Цей будиночок після Другої світової побудував його дід, тут було лише дві кімнати: велика спальня з видом на озеро та вітальня/ кухня. Електрику подавав старий генератор «Генске», вимкнутий Терстоном перед тим, як лягти в ліжко; його розбовтане деренчання аж ніяк не додавало романтики. З минулого вечора в каміні – необхідності його палити не було, проте це ж такромантично – ще жеврів присок.

«А може, я помиляюся, може, я поклав траву собі до кейса».

На жаль, ні. Пакет лежав саме там, поряд з недоїдками сиру брі, яким вони ласували перед тим, як перейти на траходром.

Він кинувся до столу, і в ту ж мить почувся стук у двері. Ні, не стук, а натуральне грюкання.

– Хвилиночку! – з істеричним смішком гукнув Терстон. У дверях спальні, закутана у простирадло, з'явилася Каролін, але він її ледь завважив. У голові в Терстона – все ще під впливом параної, спровокованої учорашнім розкошуванням – мерехтіли безладні думки: скасування безстрокового контракту в коледжі, поліція думки з «1984» [193]193
  «1984» – опублікований 1949 року роман-антиутопія Джорджа Орвелла (1903–1950), у якому описано життя в тоталітарному суспільстві під владою партії з олігархічно-колективістською ідеологією.


[Закрыть], скасування безстрокового контракту, зневажлива реакція його трьох дітей (від двох колишніх дружин) і, звісно, скасування безстрокового контракту в коледжі. – Одну хвилиночку, секунду, зараз одягнуся…

Але двері рвучко прочинилися, і – порушуючи близько дев'яти конституційних прав – до хати ввалилося двоє молодиків. Один з них тримав у руці мегафон. Одягнені вони були в джинси й сині сорочки. Джинси ледь не дарували надію, проте на рукавах сорочок були нашивки, а на грудях значки.

«Не треба нам ніяких сраних значків»,[194]194
  Одна з найпопулярніших фраз в американському жаргоні, яка вперше прозвучала у фільмі «Скарб Сьєра-Мадре» (1948), де її промовляє ватажок банди, що маскується під поліцейський загін.


[Закрыть] – тупо подумав Терстон.

Каролін вискнула:

–  Забирайтеся геть!

– Заціни, Джунсе, – гмикнув Френкі Делессепс. – Чисто тобі «Коли Хер зустрів Сальце» [195]195
  Тут – бурлескно спотворена назва романтичної кінокомедії 1989 року «Коли Гаррі зустрів Саллі».


[Закрыть].

Терстон хапнув пакет, сховав його собі за спину і кинув у рукомийник.

Джуніор задивився на його демасковане цим рухом обладнання.

– Це найдовша, найхудіша ботаніка з усіх, які я тільки бачив, – промовив він. Вигляд він мав утомлений – і то заслужено, спав він усього дві години, – але почувався чудово, абсолютно свіжим, як огірок. І в голові ані сліду болю.

Йому подобалася ця робота.

–  Геть ЗВІДСИ! – закричала Каролін.

Френкі промовив:

– Краще тобі стулити пельку, рибонько, і вдягтися. Всі, хто знаходиться в цьому кутку міста, підлягають евакуації.

–  Це наш дім! ГЕТЬ ЗВІДСИ НАХУЙ!

Френкі мав на лиці усмішку. Тепер вона спливла геть. Він рушив повз худого голого чоловіка, котрий стояв біля рукомийника (тремтів біля рукомийника, точніше буде сказати) і вхопив Каролін за плечі. Різко її струснув.

– Не огризайся на мене, рибонько. Я хочу, щоб не підсмажилися ваші сраки. Твоя і твого бойфре…

–  Прибери свої руки від мене! Ти за це до в'язниці сядеш! Мій батько адвокат!

Вона замахнулася дати йому ляпаса. Френкі – аж ніяк не жайвір, ніколи ним не був – перехопив її руку й загнув їй за спину. Не дуже різко, але Каролін заверещала. Простирадло впало на підлогу.

– Ого! Серйозний станок, – похвалив Джуніор заціпенілого Терстона Маршалла. – І як ти тільки з ним управляєшся, старигане?

– Одягайтеся, обоє, – повторив Френкі. – Не знаю, чи ви дуже тупі, але, якщо й зараз сидите тут, гадаю, ви натуральні придурки. Ви що, не знаєте… – Він зупинився, перевів погляд з обличчя жінки на чоловіка. Обоє однаково перелякані. Однаково спантеличені.

– Джуніоре, – позвав він.

– Що?

– Цицяста панночка та її старий замірок не знають, що в нас відбувається.

–  Не смій називати мене своїми сексистськими…

Джуніор підняв руки.

– Мем, одягніться. Ви мусите звідси забратися. Військово-повітряні сили США почнуть обстрілювати крилатими ракетами цю частину міста, – він поглянув собі на годинник, – менше ніж за п'ять годин.

–  ВИ ЩО, БОЖЕВІЛЬНИЙ? – заволала Каролін.

Джуніор зітхнув, а вже тоді продовжив. Йому здалося, тепер він краще зрозумів суть поліцейської служби. Це прекрасна робота, але люди трапляються такі безмозкі.

– Якщо ракета відскочить, ви почуєте усього лише вибух. Можливо, обсеретеся у штани – якщо вони на вас будуть, але не більше того. А от якщо вона проб'є бар'єр, згорите на попіл, бо ракета велика, а ваш дім усього лиш за якихось дві милі від того, що вони називають контактною точкою.

– Відскочить від чого,ти, кретине? – зажадав відповіді Терстон. Оскільки трава опинилася в раковині, він тепер міг прикривати однією рукою своє хазяйство, чи принаймні намагався це робити; любовний інструмент у нього дійсно був дивовижно довгим і худим.

– Від Купола, – відповів Френкі. – Але мені не подобається твій чорний рот.

Він зробив довгий крок і влупив гостьовому редактору «Лемешів» у живіт. Терстон хрипло крекнув і переломився навпіл, хитнувся, здалося, що утримається на ногах, але ні, упав навколішки і виригав десь із чашку білої рідкої кашки, яка все ще пахла брі.

Каролін показала свій розпухлий зап'ясток.

– Ви за це сядете у в'язницю, – пообіцяла вона Джуніору тихим, тремтячим голосом. – Буша й Чейні вже давно немає. У нас більше не Сполучені Штати Північної Кореї.

– Знаю, – відповів Джуніор з дивовижною терплячістю як для того, хто гадав, що без проблем здатний ще когось задушити; у його голові завівся невеличкий темний ядозуб [196]196
  Gila monster(ядозуб, гіла-монстр) – отруйна ящірка південного заходу США і Мексики.


[Закрыть], котрий думав, що задушити когось – непоганий спосіб гарно розпочати новий день.

Але ні. Ні. Він мусить виконати свою роль у завершенні евакуації. Він склав Урочисту Присягу, чи як там її називати.

– Я знаю, – повторив Джуніор. – Але натомість ви, двійко массачусетських дурил, не знаєте того, що в нас тут більше не Сполучені Штати Америки.Тепер ви перебуваєте на території Честерського Королівства. І якщо не будете поводитись як слід, потрапите до Честерської Темниці.Я вам це обіцяю. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких адвокатів, ніяких процесуальних правил. Ми тут намагаємося врятувати вам життя. Невже ви такі тупі уйобки, що нездатні цього второпати?

Вона ошелешено дивилася на Джуніора. Терстон спробував підвестися, проте не зміг і просто порачкував до неї. Френкі допоміг йому поштовхом черевика в дупу. Шокований Терстон скрикнув від болю.

– Це тобі, дідусю, за те, що затримуєш нас тут, – пояснив Френкі. – А в нас ще багато роботи.

Джуніор подивився на молоду жінку. Гарний рот. Губи – як в Анджеліни. Він був певен, що, як то примовка каже, вона здатна відсмоктати хромування з тягового штиря будь-якого трейлера.

– Якщо він не здатен сам одягтися, допоможи йому. Нам треба перевірити ще чотири хати, тож коли повернемося сюди, ви мусите вже сидіти в своєму «Вольво» і їхати в напрямку міста.

–  Я нічогісінько з цього не розумію, – пожалілася Каролін.

– Воно й не дивно, – відповів Френкі, дістаючи з мийки пакет з травою. – А то ти не знала, що від цієї штуки дуріють?

Вона почала плакати.

– Не хвилюйся, – втішив її Френкі. – Я це конфіскую, і за пару днів, аякже, ти цілком повернешся до свого здорового глузду.

– Ви не оголосили нам наші права, – схлипнула вона.

Джуніор застиг, вражений. Та тут же розреготався.

– Ви маєте право уйобувати звідси і заткнутися нахер, окей? У даній ситуації це єдині права, які ви маєте. Вам ясно?

Френкі вивчав конфісковану траву.

– Джуніоре, – позвав він. – Тут майже нема насінин. Це ж супер.

Терстон уже дістався до Каролін. Він підвівся на рівні, при цьому доволі голосно перднувши, і Френкі з Джуніором перезирнулись. Вони намагалися стриматись – все ж таки офіцери сил правопорядку, врешті-решт – та не змогли. І одночасно вибухнули реготом.

–  Знову на сцені Чарлі зі своїм тромбоном, – заходився сміхом Френкі, і вони дали одне одному «високе п'ять».

Терстон з Каролін стояли в дверях спальні, ховаючи спільну голизну в обіймах, дивлячись на регочучих приходнів. Віддалік, немов голоси з якогось кошмару, мегафони продовжували оголошувати про евакуацію цієї території. Більшість тих голосів уже віддалилися в бік Малої Курви.

– Коли я сюди знову повернуся, щоб вашої машини тут і духу не було, – нагадав Джуніор. – Інакше я вам таки серйознодам просратися.

І вони пішли. Каролін вдяглася, потім допомогла Терстону – надто сильно болів у нього живіт, щоб нахилитися й самому взути черевики. На той момент, коли були готові, вони плакали вже обоє. У машині, вже їдучи просікою, що виводила на Малу Курву, Каролін спробувала набрати на мобільному номер свого батька. Нічого, крім тиші, вона не отримала.

На виїзді з Малої Курви на шосе № 119 поперек дороги стояв автомобіль міської поліції. Опецькувата жінка-поліцейський з рудим волоссям махнула їм, показуючи, щоб об'їжджали ґрунтовим узбіччям. Натомість Каролін зупинилася і вилізла з машини. Показала свій розпухлий зап'ясток.

– На нас напали! Двоє молодиків, котрі назвалися полісменами! Одного звуть Джуніор, а другого Френкі! Вони…

– Чеши мерщій звідси, а то я сама тобі зараз сраку надеру, пригрозила Джорджія Руа. – Я не жартую, солоденька.

Каролін ошелешено втупилася в неї. Цілий світ збочився, перемістившись у якусь із серій «Присмеркової зони» [197]197
  «Присмеркова зона» («Twilight Zone») – донині трансльований різними телеканалами науково-фантастичний серіал (1959–1964), автором сценарію, продюсером і ситуативним коментатором якого був Род Серлінг (1924–1975).


[Закрыть], поки вона спала. Тільки так, жодне інше пояснення не мало щонайменшого сенсу. У будь-яку мить вони можуть тепер почути закадровий голос Рода Серлінга.