Текст книги "Під куполом"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]
– …чиєю спеціалізацією в Іраку було полювання на фабрики вибухівки Аль-Каїди. Знаходження їх і ліквідація.
Отже, просто якийсь такий собі генератор. Йому згадалися усі ті генери,які вони проминули, їдучи сюди з Джулією Шамвей, ті, що гули в темряві, виробляючи тепло і світло. Пожираючи заради цього пропан. Він усвідомив, що тепер пропан і акумулятори, навіть більше за їжу, стають у Честер Міллі золотим стандартом. Однак він розумів: люди точно палитимутьдрова. Коли похолоднішає і закінчиться пропан, вони спалюватимуть багато деревини. Стовбури, гілки і тріски. І будуть до сраки їм усі ті канцерогени.
– Той генератор навряд чи схожий на ті, що працюють цієї ночі у вашому закутку нашого світу, – промовив Кокс. – машина, яка здатна творити таке… ми не знаємо, на що вона може бути схожа чи хто міг її збудувати.
– Але наш Дядечко Семмі бажає таку машинку собі, – підхопив Барбі. Телефон у його руці міг ось-ось луснути, так міцно він його стискав. – Це й є пріоритетним завданням, чи не так? Сер? Бо така машинка здатна змінити світ. Мешканці цього міста – питання абсолютно другорядне. Фактично, другорядні втрати.
– Ох, тільки не треба мелодраматизму, – відрізав Кокс. – У даному випадку наші інтереси збігаються. Знайдіть генератор, якщо він там знаходиться. Відшукайте його, як ви розшукували бомбові фабрики, і змусьте його перестати працювати. Ось і кінець проблемі.
– Якщо він тут є.
– Якщо він там, значить все окей. Ви спробуєте?
– А хіба я маю вибір?
– Мені так не здається, але я кадровий військовий. Для нас свободи вибору не існує.
– Кене, це реально якісь срані протипожежні навчання.
Кокс не поспішав із відповіддю. Хоча на тому боці лінії застигла тиша (не рахуючи ледь чутного гудіння, яке могло вказувати на те, що розмова записується), Барбі майже фізично відчував, як той розмірковує. Нарешті він промовив:
– Так і є, але ж тобі, курвалю, завжди дістається найзапашніше лайно.
Барбі розсміявся. Незмога було стриматися.
3
На зворотному шляху, коли вони вже проїжджали повз Церкву Святого Христа-Спасителя, Барбі обернувся до Джулії. У світлі вогників приладової панелі його обличчя мало вигляд утомлений і серйозний.
– Я вас не переконуватиму, що треба мовчати геть про все, – промовив він. – Але сподіваюсь, що про одну річ ви інформацію притримаєте.
– Про генератор, який нібито є, а може, його й нема в місті.
Вона прибрала одну руку з керма, потягнулася позад себе і погладила по голові Гореса, пестячи, втішаючи пса для власного заспокоєння.
– Так.
– Бо якщо існує машинка, котра генерує поле – створює Купол вашого полковника – значить, хтось нею й опікується. Хтось тут.
– Кокс цього не казав, але я певен, він мав це на увазі.
– Я про це не повідомлятиму. І не розсилатиму мейлів ні з якими фото.
– Добре.
– Та й у будь-якому разі вони мусять спершу з'явитися в «Демократі», чорт мене забирай. – Джулія продовжувала гладити собаку. Водії, що кермують однією рукою, завжди нервували Барбі, але не цього вечора. На всю Малу Курву й шосе 119 вони були самісінькі. – А ще я розумію, що іноді суспільна користь важливіша за класний газетний матеріал. На відміну від «Нью-Йорк Таймс».
– Атож, – відгукнувся Барбі.
– А якщо ви знайдете цей генератор, мені не доведеться занадто довго ходити на закупи до «Фуд-Сіті». Терпіти не можу це місце. – А далі дещо схвильовано: – Як ви гадаєте, там буде відкрито завтра вранці?
– Мені здається, що так. Люди зазвичай повільно усвідомлюють нові реалії, коли старі закінчуються раптово.
– Гадаю, мені треба буде таки туди піти й скупитися, – промовила вона задумливо.
– Якщо зустрінете там Розі Твічел, передайте їй вітання. Вона напевне буде зі своїм вірним Енсоном Вілером, – пригадавши свої недавні поради Розі, він промовив: – М'ясо, м'ясо, м'ясо.
– Прошу?
– Якщо ви маєте в себе вдома генератор…
– Звісно, що маю, я живу над редакцією. Не якісь там апартаменти, просто затишна квартира. Цей генератор подарував мені зниження податків [113]113
За підписаним 2003 року президентом Бушем законом «Про створення робочих місць і збільшення податкових пільг», зокрема, придбання і встановлення до 2005 року нового устаткування, також і генераторів, забезпечувало до 2010 року людині загальне щорічне зниження податків від 60 % до 30 %.
[Закрыть], – гордо пояснила вона.
– Тоді купуйте м'ясо. М'ясо і консервовані харчі, консерви і м'ясо.
Вона задумалась. Центр міста вже був поруч. Там тепер горіло набагато менше вогнів, ніж зазвичай, але все одно чимало. «Чи довго це триватиме?»– загадувався подумки Барбі. А тоді Джулія спитала:
– А ваш полковник не запропонував ніяких підказок, яким чином шукати той генератор?
– Нічогісінько, – відповів Барбі. – Шукати подібне лайно, такою була колись моя робота. Йому це добре відомо. – Він помовчав, а тоді сам спитав: – Як ви гадаєте, чи не завалявся десь у місті лічильник Ґайґера?
– Я навіть знаю, де саме. У цокольному приміщенні міськради. Точніше, під ним. Там знаходиться старе протиатомне бомбосховище.
– Та ви з мене глузуєте!
– Чорта з два, Шерлоку, – розреготалася вона. – Я робила статтю про це три роки тому. Знімав Піт Фрімен. У цоколі там велика кімната засідань і маленька кухня. А з кухні до сховища веде кілька сходинок. Доволі величеньке приміщення. Побудовано його було в п'ятдесятих, коли величезні кошти закопувалися в землю, що ледь не загнало нас до чорта в пекло.
– «На березі» [114]114
«На березі» – знаменитий роман (1957) британсько-австралійського письменника Невіла Шюта (1899–1960), у якому розповідається про те, як мешканці мирного Мельбурна очікують невідворотної смерті від атмосферних наслідків атомної війни, яка вже знищила все населення північної півкулі.
[Закрыть], – промовив Барбі.
– Йо, приймаю вашу ставку й підвищую її: «Горе тобі, Вавилоне» [115]115
«Горе тобі, Вавилоне» – фраза з Біблії, яка дала назву постапокаліптичному роману (1959) американського письменника Пета Френка (1908–1964), у якому йдеться про життя маленького міста у Флориді після атомної війни.
[Закрыть]. Вельми депресивна місцинка. На знімках Піта нагадує фюрербункерперед самим кінцем. Там є щось на кшталт комори – полиці й полиці консервів – та з півдюжини тапчанів. І деяке обладнання постачене урядом. Включно з лічильником Ґайґера.
– Їжа в бляшанках, либонь, дуже посмачнішала за п'ятдесят років.
– Насправді вони замінюють консерви на нові час від часу. Там навіть є маленький генератор, який придбали після одинадцятого серпня. Продивіться міські звіти і побачите, що кожні чотири роки чи близько того виділяються кошти на придбання чогось для сховища. Колись було по триста доларів. Тепер шістсот. Отже, лічильник Ґайґера ви вже собі знайшли. – Вона скинула на нього оком. – Звісно, Джеймс Ренні розглядає всі речі, що знаходяться у міській раді, як свої власні, від горища до бомбосховища, і тому він забажає знати, навіщо вам раптом знадобився лічильник.
– Великий Джим Ренні нічого про це не знатиме, – відповів Барбі.
Вона залишила це зауваження без коментарів.
– Хочете зі мною до редакції? Подивитися виступ Президента, поки я верстатиму газету? Робота, можу вас запевнити, буде швидка й брудна. Одна стаття, півдесятка фотографій для місцевого вжитку, і ніякої реклами осіннього розпродажу в Берпі.
Барбі зважив пропозицію. Завтра в нього багато справ, і не лише куховарство, а й багато інших питань. З іншого боку, якщо він зараз повернеться до свого помешкання над аптекою, хіба він зможе заснути?
– Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об'язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.
– Містере, вас прийнято, – вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.
– Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.
– Звісно, – сказав він.
– Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?
Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.
– Ні, – врешті відповів він. – Це було б надто легко.
Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.
– Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?
– Не завадить, – погодився Барбі.
4
На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква [116]116
Унітаріанство – започатковане в часи Реформації ліберальне протестантське віровчення, яке відкидає ідею Трійці, визнаючи єдиного Бога; зокрема у XVI–XVII ст. унітаріанські громади існували також в Україні.
[Закрыть], але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові & Уживані книги».
Обидва актуальні в Честер Міллі пастори того вечора перебували, як полюбляв висловлюватися Великий Джим Ренні, в «уклінному стані», але тональності їхніх молитов, хід думок і жадання вельми відрізнялися.
Преподобна Пайпер Ліббі, котра проповідувала своїй пастві з кафедри Першої Конгрегаційної церкви, більше не вірила в Бога, хоча не ділилася цим фактом зі своїми вірними. Натомість віра Лестера Коґґінса сягала рівня святого мучеництва або безумства (втім, це ті два слова, які, либонь, означають одне явище).
Преподобна Ліббі, все в тому ж суботньому одязі, в якому вона поралася в себе у дворі – й безперемінно гарна у свої сорок п'ять, щоб симпатично в ньому виглядати, – стояла перед олтарем навколішках майже в суцільній темряві (у Конго не було генератора), а позаду неї розташувався Кловер, її німецький вівчар, пес лежав з понурими очима, уткнувши носа собі в лапи.
– Агов, Несьогосвітній, – покликала Пайпер. Несьогосвітнімвона почала називати Бога віднедавна. На початку осені вона мала для нього інше приватне ім'я – Великий Можливий.А влітку він був Всемогутнім Імовірним.Їй подобалося це ім'я, в ньому вчувалося щось лунке. – Ти знаєш, що зі мною було коїлось… Авжеж, мусиш, я Тобі вже цим повні вуха натуркувала, але сьогодні я тут не для того, щоб знову товкти про те саме. Мабуть, Тобі від цього тільки легше.
Вона зітхнула.
– У нас тут такий безлад, Друже. Маю надію, хоч Ти розумієш, що тут діється, бо сама я аж ніяк. Але ми обоє знаємо, що завтра в цьому приміщенні буде повно людей, котрі шукатимуть, як заведено, небесної підтримки в катастрофічному нещасті.
Тиша стояла в церкві, тиша надворі. «Чарівлива тиша», як казали в старих фільмах. Та хіба вона хоч коли-небудь чула таку дивну тишу в Міллі, та ще й у суботній вечір? Ні машин на вулицях, ні гупання басу якого-небудь чергового бенда, що натрапився зіграти в «Діппері» (ПРЯМО З БОСТОНА! – як завжди писалося в рекламі).
– Я не проситиму Тебе проявити Твою волю, бо не вірю більше, ніби Ти насправді маєшволю. Але про всяк випадок, якщо Ти, врешті-решт, десь там дійсно існуєш – ймовірність така є, і я більш ніж рада це визнавати, – прошу Тебе, допоможи мені сказати їм щось помічне. Надія не на небесах, надія тут, на землі. Бо…
Її не здивували власні сльози. Останнім часом вона часто ридала вголос, хоча завжди робила це на самоті. Мешканці Нової Англії вельми несхвальні щодо сліз у проповідників і політиків.
Кловер, співчуваючи її розпачу, і собі заскиглив. Пайпер на нього шикнула і знову обернулася до олтаря. Хрест на ньому часто навертав її думки до бантика-логотипа «Шевроле», товарного знака, котрий народився сто років тому, бо один парубок випадково помітив його в узорі шпалер якогось паризького готелю і він йому сподобався. Щоб уважати такі символи божественними, либонь, треба бути несповна розуму.
Тим часом вона вперто продовжувала:
– Бо я певна, Ти сам знаєш, земля – єдине, що ми маємо. Це те, в чому ми впевнені. Я хочу допомагати моїм людям. Це моя робота, і я все ще бажаю її робити. Сподіваючись, що Ти там таки є і Тобі це не байдуже – сумнівні сподівання, мушу визнати, – прошу, допоможи мені, будь ласка. Амінь.
Вона підвелася. Ліхтарика в неї не було, але їй не становило проблеми вийти звідси надвір, ні на що не наштовхнувшись, не забивши об щось коліно. Вона знала це приміщення від сходинки до сходинки, від першої притичини до останньої. І любила його. Вона не дурила себе щодо відсутності в ній віри і присутності впертої любові до самої ідеї Бога.
– Ходімо, Клове. За півгодини буде Президент. Ще один Великий Несьогосвітній. Ми його послухаємо в машині по радіо.
Кловер, не переймаючись питаннями віри, слухняно рушив слідом за нею.
5
Поодалік, на Малій Курві (яку парафіяни Святого Спасителя завжди називали дорогою номер три), дія відбувалася набагато динамічніша, і при яскравому світлі. Дім богослужіння Лестера Коґґінса обслуговував генератор, до того ж майже новенький, навіть транспортні ярлики ще не відклеїлися від його яскраво помаранчевого боку. Генератор стояв у власному сарайчику, також пофарбованому оранжевим, поряд зі складом позаду церкви.
П'ятдесятирічний Лестер перебував у такій прекрасній формі – завдяки фамільним генам і власним напруженим зусиллям з підтримання в порядку храму власного тіла, – що виглядав років на тридцять п'ять (цьому також сприяли розважливо застосовувані засоби «Тільки для чоловіків» [117]117
«Just For Men» – лінія барвників для різних типів сивого волосся (голова, вуса, борода, груди, пах тощо); завдяки рекламній стратегії компанії «Combe», яка виробляє ці фарби, бренд чітко асоціюється зі спортом і здоровим стилем життя.
[Закрыть]). Цього вечора на ньому були лише спортивні шорти, по правій холоші яких ішов напис великими літерами «Oral Roberts Golden Eagles» [118]118
«Золоті Орли Орела Робертса» – загальна назва 16 команд із різних видів спорту університету християн-харизматів, заснованого 1963 року проповідником Орелом Робертсом у місті Талса, штат Оклахома.
[Закрыть], і майже кожен м'яз на його тілі був рельєфним.
Під час служб (вони відбувалися п'ять разів на тиждень) Лестер не цурався стилю телепроповідників, проголошуючи молитви таким екстатично вібруючим голосом, що титул Головнокомандувача в його виконанні звучав, немов пропущений крізь форсовану педаль ва-ва [119]119
Wha-wha – педаль звукових ефектів (квакадло), найчастіше використовувана рок-гітаристами.
[Закрыть]: не Бог,а БУ-У-У-ОГХ!У своїх приватних молитвах він іноді, сам того не помічаючи, також з'їжджав на ці модуляції. Але, коли бував глибоко стурбованим, коли мав нагальну потребу порадитися з Богом Мойсея і Авраама, з тим Ним, котрий ходив у стовпі диму вдень і у стовпі вогню вночі, Лестер свою частину розмови провадив низьким гарчанням, що нагадувало голос собаки за хвилину до нападу на непроханого гостя. Сам він цього не зауважував, бо не було в його житті анікогісінько, хто міг би почути, як він особисто молиться. Пайпер Ліббі була вдовою, її чоловік і обоє синів загинули в аварії три роки тому; Лестер Коґґінс усе життя залишався парубком, котрий ще підлітком страждав від кошмарів, у яких він, мастурбуючи, піднімав голову й бачив, що в дверях його спальні стоїть Марія Магдалина.
Збудована з дорогого червоного клена церква була майже такою ж новенькою, як і її генератор. Її інтер'єр буквально вражав скромністю. Позаду голої спини Лестера під сволоками стелі тягнулася потрійна галерея лав. Перед його очима була кафедра, вона визначалася лише пюпітром, на якому лежала Біблія, та великим, вирізаним з червоного дерева хрестом, що висів на портьєрі кольору «королівський пурпур». Праворуч височіли хори з музичними інструментами, був там і «Стратокастер» [120]120
«Fender Stratocaster» – створена 1954 року Лео Фендером модель електрогітари з суцільним корпусом; «Страт» залишається чи не найпопулярнішим інструментом серед джазових і рок-гітаристів.
[Закрыть], на якому подеколи грав сам Лестер.
– Боже, почуй мою молитву, – промовив він тим своїм особистим молитовним голосом. У руці він тримав довгий шмат важкої линви з дванадцятьма вузлами, кожний з яких символізував одного з апостолів. Дев'ятий вузол, присвячений Юді, був пофарбований на чорне. – Боже, почуй мою молитву, во ім'я розіп'ятого й воскреслого Ісуса прошу Тебе.
Коґґінс почав шмагати себе линвою по спині, спершу через ліве плече, потім – через праве, ритмічно здіймаючи й згинаючи руку. Невдовзі піт почав прискати з його накачаних біцепсів і дельтаподібних м'язів. Вузласта линва ляскала по вже добряче пошрамованій шкірі, видаючи звуки вибивачки для килимів. Він неодноразово робив це й раніше, але ще ніколи з таким завзяттям.
– Боже, почуй мою молитву!Боже, почуй мою молитву!Боже, почуй мою молитву!Боже, почуй мою молитву!
Лясь,і лясь,і лясь,і лясь.Пече, як вогняною кропивою. Жене магістралями й путівцями жалюгідних нервів його людського тіла. Такий це жах і така насолода.
– Боже, ми согрішили в нашому місті, і я найбільший серед усіх тут грішник. Я слухав Джима Ренні й вірив його брехням. Атож, я вірив, і ось вона, розплата, неминуча, як це буває завжди. І не один сплачує за гріхи свої, а багато хто. Твій гнів не поспішливий, але коли час настає, Твій гнів, як та буря, що налітає на пшеничне поле, покладаючи долі не один колос чи кілька, а геть усе колосся. Я посіяв вітер і пожав бурю, не тільки на себе самого, а й на всіх.
Були й інші гріхи та грішники в Міллі – він це добре знав, бо ж не наївний, вони лаялися, і танцювали, і займались сексом, і вживали наркотики, він багато чого про все знав – і вони безумовно заслужили на покарання, на бичування,проте цим Мілл аж ніяк не відрізнявся від будь-якогоіншого міста, але саме його вибрав для такого жахливого покарання Господь.
Та все ж… усе ж таки… Чи можливо, щоб до такого дивного прокляття спричинився не його гріх?Так. Можливо. Хоча й навряд чи.
– Господи, я хочу зрозуміти, що мені робити. Я на роздоріжжі. Якщо така Твоя воля, щоб я стояв на цій кафедрі завтра вранці й сповідувався у тому, на що намовив мене цей чоловік – у гріхах, що ми творили з ним разом, у тих гріхах, які я творив на самоті, – тоді я так і зроблю. Але це означатиме кінець мого пастирства, а мені важко повірити в те, що такою є воля Твоя у цей скрутний час. Якщо Твоя воля буде, щоби я зачекав… почекав, побачив, що трапиться далі… чекав і молився з моєю паствою за те, щоб знято було цей тягар… тоді я так і робитиму. Все в Твоїй волі, Господи. Тепер і назавжди.
Він припинив себе шмагати (відчув, як по спині йому стікають теплі, утішливі струмочки; кілька вузлів на линві вже почервоніли) і підняв заплакане обличчя до стелі.
– Але ж я потрібен цим людям, Боже. Ти знаєш, як вони потребуютьмене, а зараз іще більше, ніж завжди. Тому… якщо Твоя воля, щоб ця чаша була прибрана від моїх вуст… молю, подай мені знамення.
Він чекав. І зріть, Господь Бог заговорив до Лестера Коґґінса.
– Я подам тобі знамення. Ходи туди, де Біблія твоя лежить, хоча й були діяння твої, як колись дитиням після отих твоїх бридких сновидінь.
– Цієї ж хвилини, – відгукнувся Лестер. – Сю ж мить.
Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.
– Господи, хай здійсниться воля Твоя – прошу в ім'я Твого Сина, розіп'ятого в ганьбі й воскреслого в славі.
І Господь сказав:
– Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.
Лестер виконав інструкцію (стараючись не відкрити велику Біблію посередині – якщо й покладатися на щось в такій справі, то тільки на Старий Заповіт). Тицьнув пальцем у невидиму сторінку, потім розплющив очі й нахилився. Попав на другий розділ Повторення Закону, двадцять восьмий вірш. І прочитав: «Ударить тебе Господь божевіллям, і сліпотою, і зчудуванням серця».
Зчудування серця – це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив:
– Не зупиняйся, Лестере.
Він прочитав двадцять дев'ятий вірш.
«І будеш ти мацати в полудень…»
– Так, Господи, так, – видихнув він і поспішив читати далі.
«…як мацає сліпий у темряві, і не матимеш поводження в дорогах своїх, і будеш ти по всі дні тільки утискуваний та грабований, та не буде кому боронити».
– Невже я осліпну? – запитав Лестер, трохи підвищеним проти свого молитовного гарчання тоном. – О Господи, не роби цього… хоча, якщо на те Твоя воля…
Бог знову заговорив до нього, запитавши:
– Чи ти не з тої ноги сьогодні встав, Лестере?
Він вирячився. Голос Бога, а примовка улюблена його рідної матері. Справжнє чудо.
– Ні, Господи, ні!
– Тоді ще раз прочитай. Що я тобі товкмачу?
– Тут щось про божевілля. Чи про осліплення.
– Яке з цих діянь більш імовірне, на твою гадку?
Лестер порівняв вірші. У них повторювалося єдине слово – сліпота.
– Боже, це… це мені знамення?
Господь відповів йому «так».
– Атож, воістину, але не твоя сліпота, бо наразі очі твої бачать ясніше. Шукай осліпленого, котрий збожеволів. Коли його ти побачиш, мусиш повідати своїм вірним, чим Ренні опікувався тут, і про свою участь у цьому. Ви обидва мусите повідати. Ми ще поговоримо про це, а зараз Лестере, ходи спати. З тебе крапає на долівку.
Лестер так і зробив, але спершу витер невеличкі калюжки крові біля пюпітра.
Робив це навколішки. Поки витирав, не молився, проте повторював знаменні вірші. Йому значно покращало.
Поки що він може проповідувати загалом про гріхи, які могли спричинитися до появи цього незрозумілого бар'єра між Міллом і зовнішнім світом; а тим часом шукатиме своє знамення. Сліпого чоловіка або жінку, котрі збожеволіли, воістину, атож.
6
Бренда Перкінс слухала РНГХ, бо ця станція подобається (подобалася)її чоловіку, але ніколи її нога не ступала до церкви Святого Спасителя. Її душа цілком належала церкві Конго, вона ж намовила піти туди й свого чоловіка.
Буланамовила. Тепер Гові знову там побуває. Того не знаючи сам, лежатиме в церкві Конго, а Пайпер Ліббі промовлятиме надгробне слово.
Ця картина – така очевидна і безповоротна – вразила її у самісіньке серце. Вперше з того моменту, як їй повідомили, Бренда попустилася й заголосила. Мабуть, тому, що тепер вона вже могла це робити. Тепер вона була сама.
З серйозним і лячно постарілим лицем Президент говорив у телевізорі:
– Співвітчизники, американці, ви потребуєте відповідей, і я обіцяю надати їх вам одразу, як тільки сам їх отримаю. У цій справі не буде секретності. Все доступне мені ставатиме й вам доступним. Я запевняю вас цілком відповідально…
– Авжеж, були такі дурні, що намагались нас дурити, – промовила Бренда і заридала ще дужче, бо то була одна з улюблених приказок Говарда. Вимкнувши телевізор, кинула пульт на підлогу, їй схотілося наступити на нього, розчавити з тріском, але вона стрималася лише тому, що уявила, як Гові, похитуючи головою, дивиться на неї і каже: «Не роби дурниць».
Натомість вона пішла до його кабінету з бажанням торкнутися чогось, поки його недавня присутність звідти ще не вивітрилася. Як же їй не вистачало його доторку.Надворі вуркотів їхній генератор. «Сито і щасливо», – сказав би Гові. Їй страх як не сподобалося це марнотратство, коли після одинадцятого вересня Гові замовив цю штуку (просто заради безпеки,пояснював він їй), і зараз їй соромно було за кожне з тих злих слів, яких вона тоді доволі йому наговорила. У темряві тужити за ним було б іще жахливіше, бо зовсім самотньо.
Стіл його зяяв пусткою, якщо не рахувати ноутбука, що так і залишився відкритим. Екранною заставкою йму слугувало старе фото, зроблене після давнього матчу Малої Ліги [121]121
Мала Ліга з бейсболу і софтболу – заснована 1939 року Карлом Штотцем у штаті Пенсільванія неприбуткова організація, яка займається організацією місцевих і міжнародних турнірів дитячих команд (від 5 до 18 років).
[Закрыть]. На ньому Гові й Чіп, котрому тоді виповнилося одинадцять чи дванадцять, обидва в зелених формених светрах «Аптечних Монархів Сендерса»; знімок було зроблено того року, коли Гові з Расті Еверетом вивели команду Сендерса у фінал штату. Чіп обіймає батька, а Бренда їх обох. Гарний був день. Але нетривкий. Крихкий, як бокал з тонкого кришталю. Хто міг про це думати тоді, коли ще можна було трішечки довше потриматися одне за одного?
У неї поки що не було можливості зв'язатися з Чіпом, і думка про дзвінок йому (припустімо, їй це навіть удасться) зовсім її розстроїла. Рюмсаючи, вона опустилася на коліна поряд з письмовим столом свого чоловіка. Не зчепила руки, а склала їх долоня до долоні, як колись робила це дитиною, уклякаючи в фланелевій піжамці біля ліжка, і повторювала: «Боже, благослови маму, Боже, благослови тата, Боже, благослови мою золоту рибку, у котрої поки що нема імені».
– Господи, це я, Бренда. Я не прошу повернути його назад… тобто я хочу, але я розумію, що Ти цього не можеш зробити. Лишень дай мені сили пережити це, гаразд? І ще, можливо… я не знаю, чи це не богохульство, може, й так, але я питаю, чи не міг би Ти зробити, щоб він поговорив зі мною ще раз? Може, зробиш так, щоб він міг торкнутися мене ще раз, як сьогодні вранці…
Від цієї згадки – його пальці на її шкірі в яскравому світлі сонця – вона заплакала ще гіркіше.
– Я розумію, Ти не маєш справи з духами – звісно, окрім Духа Святого, – але хоч би уві сні? Я знаю, що прошу забагато, але… о Боже, в мені наче діру сьогодні прорубали. Я не уявляла, що в людині можебути така діра, і я боюся туди провалитися. Якщо Ти зробиш це для мене, я також щось для Тебе зроблю. Тобі варто тільки попросити. Будь ласка, Боже, усього лише доторк. Або слово. Хоч би уві сні, – вона набрала повні груди повітря й зітхнула. – Дякую тобі, Господи. Хай буде по-твоєму. Сподобається мені це чи ні, – посміхнулася вона втомлено. – Амінь.
Розплющила очі і, тримаючись за край столу, підвелася з колін. Зачепила ліктем комп'ютер, і його екран моментально засвітився. Він завжди забував його вимкнути, але принаймні не вимикав з розетки, тож акумулятори хоч не розряджалися. І «робочій стіл» на своєму комп'ютері він тримав у кращому порядку, ніж вона на своєму; в неї екран завжди був захаращений завантаженими файлами й електронними нагадуваннями. А на його «робочому столі», акуратно розташовані під іконкою хард-диска, завжди висіли тільки три папки: ПОТОЧНЕ, де він тримав інформацію про поточні розслідування; СУД, де він тримав список тих (включно з собою), хто наразі є свідком – де саме і в якій справі. Третя тека називалася САДИБА МОРІН-СТРИТ, де він тримав усе, що стосувалося домашніх справ. Їй дійшло, що, відкривши цю теку, вона може знайти там щось про генератор, а їй потрібно це знати, аби підтримувати його в робочому стані якомога довше. Генрі Моррісон із поліцейської дільниці, напевне, залюбки підключить їй новий балон з пропаном, проте чи є в неї запасний балон? Якщо ні, треба придбати в Берпі або в «Паливі & Бакалії», поки їх не розкупили.
Вона вже поклала пальці на мишку, та щось її утримало. Помітила на екрані ще й четверту папку, причаєну в лівому нижньому кутку. Ніколи раніше її не бачила. Бренда намагалася пригадати, коли востаннє дивилася на екран цього комп'ютера, і не змогла.
ВЕЙДЕР, було написано там.
Авжеж, у Міллі живе одна-єдина людина, котру Гові іменував Вейдером, на кшталт того Дарта з «Зоряних війн», – це Великий Джим Ренні.
Заінтригована, вона пересунула туди курсор і двічі клацнула, побоюючись, чи не захищена ця папка паролем.
Так і виявилося. Вона спробувала набрати слово WILDCATS, яким відкривалася папка ПОТОЧНЕ (Гові не захищав паролем СУД), і вгадала. Всередині знайшлося два документи. Один називався ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ. Другий файл, у форматі PDF, називався ЛИСТ ВІД ГПШМ. Мовою Гові це означало Генерального прокурора штату Мейн. Вона клацнула цей файл.
Бренда читала лист зі зростаючим здивуванням, і сльози висихали на її щоках. Перше, на що вона звернула увагу, було звертання: не Шановний шефе Перкінс,а Дорогий Дюк.
Хоча лист було складено не мовою Гові, а на юридичному жаргоні, деякі фрази просто впадали у вічі, немов їх було надруковано жирним шрифтом. Перша – неправомірне присвоєння міських коштів і ресурсів.Наступна – більш ніж імовірна участь виборного Сендерса.Далі – сукупність посадових злочинів виявилися більш глибокою й широкою, ніж нам уявлялося три місяці тому.
А наприкінці, вже ніби не просто жирним шрифтом, а великими літерами: ВИРОБНИЦТВО І РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НЕЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ.
Виглядало так, що молитву її було почуто і відповідь вона отримала, хоча абсолютно неочікуваним способом. Бренда сіла на стілець Гові, клацнула на файлі ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ в папці ВЕЙДЕР і продовжила спілкування зі своїм покійним чоловіком.
7
Промова Президента – задовге підбадьорення, обмаль інформації – закінчилася о 24:21. Расті Еверет подивився виступ по телевізору в кімнаті для відпочинку на третьому поверсі лікарні, востаннє проглянув папери з клінічними даними і вирушив додому. У його медичній кар'єрі траплялися й клопітніші дні, але ніколи ще він не відчував такого занепокоєння, такої зневіри щодо майбутнього.
Будинок стояв темний. Вони з Ліндою балакали на тему придбання генератора минулого року (і позаминулого теж), бо Честер Мілл кожної зими залишався без електрики, бувало, й на чотири-п'ять днів, те саме також траплялося разів по два щоліта; Електрокомпанія Західного Мейну не належала до найнадійніших постачальників послуг. Усі ті балачки закінчувалися однаково: вони не можуть його собі дозволити. Можливо, якби Лінда працювала в поліції на повну ставку, але ні вона, ні він цього не бажали, поки їхні дівчатка ще такі малі. «Принаймні в нас добра піч і до чорта дров. Якщо до цього дійде».
У бардачку лежав ліхтарик, але, коли він його ввімкнув, той видав бляклий промінь і вже через п'ять секунд умер. Расті пробурмотів гидке слово і нагадав собі, що завтра треба прикупити батарейки – тобто сьогодні вдень. Звісно, якщо працюватимуть крамниці.
– Якщо після дванадцяти років життя в цім домі я не знайду дорогу, я мавпа.
Авжеж, так воно й є. Цього вечора він дійсно почувався мавпою – тією, котру лише щойно зловили, привезли у звіринець і замкнули в клітці. І тхнув він, безперечно, як та мавпа. Мабуть, треба стати під душ перед тим, як лягати…
Аякже. Нема електрики – нема душу.
Ніч була безмісячна, але ясна, з неба на дім дивилися мільярди зірок, і виглядали вони такими ж, як одвіку. Може, там, нагорі, бар'єра нема? Президент на цю тему не висловився, тож, можливо, ті, хто вивчає цю справу, ще й самі не знають. Якщо Мілл опинився на дні чогось на кшталт колодязя, а не накритий якимсь ідіотським скляним ковпаком, то справи не такі вже й погані. Уряд зможе скидати сюди все необхідне з повітря. Безперечно, якщо країна може витрачати сотні мільярдів на забезпечення корпоративних боргів, то й сюди закинути на парашутах трохи зайвих смаколиків і кілька паршивих генераторів вона може собі дозволити.
Подолавши сходи ґанку, він уже витяг ключа, та тут помітив, що щось висить на дверній клямці. Нахилився ближче, роздивився й посміхнувся. То був міні-ліхтарик. На розпродажу Останній День Літа в Берпі Лінда купила їх таких шість штук за п'ять баксів. Тоді це здалося йому дурним марнотратством, він навіть пригадав, що подумав тоді: «Жінки скуповуються на розпродажах із тих же мотивів, що й чоловіки деруться на гори – просто тому, що вони туди потрапили».
На задньому торці ліхтарика стирчала маленька металева петелька. Крізь неї було протягнуто шнурок від одного з його старих кедів. До шнурка було приклеєно записку. Він відірвав папірець і націлив на нього промінь ліхтарика.
Привіт, коханчику. Сподіваюся, ти в порядку. Обидві Джей нарешті вгомонилися. Обидві були розстроєні й неспокійні проти ночі, але кінець-кінцем повирубалися. Завтра я зранку на службі цілий день і я саме це маю на увазі – цілий день, з 7:00 до 19:00, наказав Пітер Рендолф (наш новий шеф – ЖАХ). Марта Едмандс пообіцяла взяти до себе дівчаток, благослови Господи Марту. Намагайся не розбудити мене. (Хоч я можу й не заснути.) Боюся, попереду в нас важкі дні, але ми їх переживемо. У коморі повно їжі, слава Богу.
Коханчику, я знаю, ти втомився, але чи не вигуляєш ти Одрі? У неї так і не минулося оте її дивне скиглення. Мо', відчувала наближення цієї штуки? Кажуть, собаки передчувають землетрус, тож можливо…
Джуді й Дженні просили переказати, що люблять татуся. І я теж.
Ми встигнемо побалакати завтра, правда ж? Побалакати і скупитися.
Мені трішечки боязко.
Лін
Йому теж було боязко і не вельми радісно від того, що його дружині завтра доведеться працювати дванадцять годин в той час, як йому самому шістнадцять, а то й довше. Не радий він був і тому, що Джуді й Дженілл цілісінький день пробудуть з Мартою в той час, як їм, розуміється, також страшно.