Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 27 страниц]

А втім, вона знала чому. Не в грошах справа, справа в місті. У місті, яке він уважав своїмвласним. Сидячи десь на пляжі в Коста-Риці, або в розкішному маєтку з найнятими охоронцями в Намібії, Великий Джим перетворився б на Малого Джима. Бо людина без хоч якоїсь цілеспрямованості, навіть із напханими грошима банківськими рахунками, завжди дрібна.

Якби вона спробувала прищемити його з усім цим, що вона на нього має, чи вдалося б їй з ним домовитися? Змусити його піти у відставку в обмін на її мовчання? Певності не було. І вона побоювалася такої зустрічі віч-на-віч. Окрім того, що гидко, це може бути й небезпечно. Треба взяти з собою Джулію Шамвей. І Барбі. От тільки на Барбі зараз теж намальована мішень.

У її голові зазвучав голос Гові: «У тебе є час ще трохи почекати – я сам чекав на кілька остаточних доказів, аби мати цілковиту певність, але я б не чекав занадто довго. Бо чим далі триває ця облога, тим небезпечнішим він стає».

Вона згадала, як Гові почав здавати назад машиною, а потім зупинився, щоб поцілувати її під ясним сонцем, згадала його губи, такі знайомі їй і такі ж рідні, як її власні. І як він гладив у ту мить їй шию. Ніби знав, що наближається кінець, і одним останнім доторком намагався віддячити їй за все. Як не шалено романтично і, безперечно, зарозуміло це було, але вона майже в це повірила і очі її сповнились сльозами.

Раптом усі папери, з усіма зафіксованими в них махінаціями, перестали здаватись їй важливими. Навіть Купол став не таким уже й важливим. Важила тепер лиш та діра, що так зненацька з'явилася в її житті, діра, котра всмоктувала в себе усю ту радість, яку до того вона сприймала за буденність. Їй подумалося, чи відчуває зараз щось схоже бідний Енді Сендерс. Мабуть, що так, вирішила вона.

«Відкладу це на добу. Якщо завтра ввечері Купол ще стоятиме, піду з усім цим до Ренні – з копіями цих матеріалів – і скажу, що він мусить подати у відставку на користь Дейла Барбари. Скажу йому, якщо відмовиться, що тоді він усе про свої оборудки з наркотиками прочитає в газеті».

– Завтра, – прошепотіла вона, заплющуючи очі. За дві хвилини вона вже спала у кріслі Гові. У Честер Міллі настав час вечері. Деякі зі страв (включно з курчатами а-ля кінг – порцій сто), були приготовлені на електричних або газових конфорках, завдяки тим генераторам, які ще працювали в місті, але були також люди, котрі повернулися до використання своїх дров'яних печей, хто заради економії палива, а хто й через те, що, окрім дров, не мав іншого вибору. Із сотень коминів у застигле повітря здіймався дим.

І розповзався.

5

Передавши лічильник Ґайґера (адресат прийняв його радо, навіть піднесено, пообіцявши розпочати його використовувати вже у вівторок вранці), Джулія з Горесом на повідку попрямувала в універсальну крамницю Берпі. Ромео говорив їй, що має на складі пару абсолютно нових ксероксів фірми «Кіосера» [239]239
  «Kyocera» – заснована 1959 року в місті Кіото японська корпорація з виробництва кераміки й офісного обладнання.


[Закрыть], обидва ще в оригінальній заводській упаковці. Сказав, що вони в її розпорядженні.

– У мене є також трохи прихованого пропану, – зізнався він, гладячи Гореса. – Я забезпечу вас усім, що треба, у всякому разі стільки часу, скільки зможу. Ми мусимо дбати, аби газета продовжувала виходити, я правий? Зараз це ще важливіше, ніж завжди, як ви тумаєте?

Саме так Джулія й «тумала», так вона йому й відповіла. А на додаток ще й поцілувала його в щоку.

– Я ваша боржниця, Роммі.

– Я очікуватиму на значні знижки на мою щотижневу рекламну вставку про розпродаж, коли це скінчиться, – постукав він собі збоку по носі вказівним пальцем так, ніби вони зараз домовлялися про щось вельми таємне. А може, так воно й було.

Вже вийшовши надвір, вона почула цвірінькання телефону. Діставши телефон з кишені штанів, промовила:

– Привіт, Джулія слухає.

– Доброго вечора, міс Шамвей.

– О, полковнику Кокс, як приємно чути ваш голос, – грайливо сказала вона. – Ви навіть не уявляєте собі, як це зворушливо для нас, провінційних мишок, отримати дзвінок звіддалік нашого містечка. Як там життя поза Куполом?

– У цілому життя, либонь, іде гарно, – відповів він. – Хоча сам я зараз перебуваю на його вбогому боці. Вам відомо про ракети?

– Спостерігала, як вони вдарялися. І відскакували. Добряча пожежа зайнялася від них на вашому боці…

– Це не мій…

– …і трохи менша на нашому.

– Я дзвоню, бо мені потрібен полковник Барбара, – перебив Кокс. – Котрий мусив би тепер носити з собою власний телефон, чорти його забирай.

– Чортячо слушно ви кажете! – підхопила вона ще веселішим тоном. – А люди в чортовому пеклі мусили б отримувати чортові охолоджені напої! – Вона зупинилася перед зачиненою уже на всі замки крамницею «Паливо & Бакалія». Написане вручну оголошення у вітрині повідомляло: «ЗАВТРА ПРАЦЮЄМО 11:00–14:00 ПРИХОДЬТЕ РАНІШЕ!»

– Міс Шамвей…

– Ми поговоримо про полковника Барбару за хвилину, – відповіла Джулія. – А зараз я хочу дізнатися про дві речі. Перша, коли буде дозволено наближатися до Купола пресі? Бо американський народ заслуговує на більше, ніж урядові недомовки на цю тему, як ви гадаєте?

Вона очікувала від Кокса чогось на кшталт: «Я не думаю,щоби «Нью-Йорк Таймc» або Сі-Ен-Ен з'явилися біля Купола в найближчому майбутньому». Але він її здивував.

– Можливо, у п'ятницю, якщо наші інші, наразі поки що секретні, акції не дадуть результатів. Про що ви ще хотіли би дізнатися, міс Шамвей? Кажіть швидко, бо я не в прес-службі працюю, в мене інший рівень зарплати.

– Це ви мені дзвоните, отже, це я вам потрібна. Догоджайте мені, полковнику.

– Міс Шамвей, з усією моєю повагою, ви не єдина, хто має мобільний телефон у Честер Міллі, я можу подзвонити й декому іншому.

– Не маю щодо цього сумнівів, але не думаю, що Барбі захоче з вами балакати, якщо ви гризтиметеся зі мною. Він узагалі не вельми радий своєму новому призначенню на сумнівну посаду начальника концтабору.

Кокс зітхнув.

– Яке у вас ще питання?

– Я хочу знати, яка зараз температура з південного або східного боків Купола – тобто справжня температура, без урахування пожежі, яку ви там розвели.

– Навіщо…

– Ви маєте такі дані чи ні? Гадаю, ви їх маєте або можете легко отримати. Гадаю, ви саме зараз сидите перед комп'ютером і маєте доступ до будь-чого, мабуть, включно з інформацією про розмір спідньої білизни, яку я ношу. – Вона помовчала хвильку. – Але якщо ви скажете мені, що там шістнадцять градусів, нашій розмові кінець.

– Ви демонструєте мені ваше почуття гумору чи ви завжди така, міс Шамвей?

– Я втомлена і перелякана. Спишіть на це.

Тепер зависла пауза з боку Кокса. Їй здалося, вона чує клацання клавіш комп'ютера. Нарешті він заговорив.

– У Касл Року сорок сім градусів за Фаренгейтом. Вам достатньо?

– Так, – різниця не була така велика, як вона боялася, але все одно значна. – Я дивлюся на термометр у вітрині крамниці. На ньому п'ятдесят вісім [240]240
  47° F = 8,3 °C; 58° F = 14,4 °C.


[Закрыть]. Отже, одинадцять градусів різниця між населеними пунктами, які розташовані один від одного на відстані двадцяти миль. Якщо цього вечора західним Мейном не просувається якийсь надзвичайно потужний фронт теплого повітря, я сказала б, у нас тут дещо відбувається. Ви згодні?

Полковник не відповів на це питання, але те, що він сказав,змусило її забути про все інше.

– Ми збираємося випробувати дещо нове. Близько дев'ятої вечора, сьогодні. Про це я й хотів повідомити Барбі.

– Залишається сподіватися, що план Б спрацює краще за план А. А президентський висуванець на даний момент часу, як я гадаю, годує силу-силенну людей у «Троянді-Шипшині». За чутками, ніби курчатами а-ля кінг. – Вона подивилася в кінець вулиці, де жевріло світло, і в неї забурчало в шлунку.

– Ви можете мене вислухати і передати йому повідомлення? – Непромовлене ним вона теж почула: «Прискіплива курво?»

– З радістю, – відповіла вона, посміхаючись. Бо й справді була прискіпливою курвою. Коли мусила.

– Ми збираємося випробувати експериментальну кислоту. Фтороводневу хімічну сполуку. У дев'ять разів ядучішу за звичайну кислоту.

– Покращення життя вже сьогодні через хімію.

– Мені повідомили, що теоретично нею можна пропалити діру завглибшки дві милі в геологічному пласті.

– На яких забавних людей ви працюєте, пане полковнику.

– Ми будемо робити це там, де Моттонська дорога… – почулося шелестіння паперів. – Де дорога з Моттона підходить до Гарлоу. Я теж збираюся бути там присутнім.

– У такому разі я скажу Барбі, щоб хтось інший помив посуд замість нього.

– А чи матимемо ми радість побачити і вас в нашій компанії, міс Шамвей?

Вона вже було розкрила рота, щоби сказати «такої події я пропустити не смію», і саме в цю мить десь далі по вулиці вибухнув пекельний гармидер.

– Що там відбувається? – запитав полковник Кокс.

Джулія не відповіла. Закривши телефон, вона вкинула його до кишені й уже бігла вулицею в напрямку збуджених голосів. І чогось ще. Чогось, що звучало, як гарчання.

Постріл прозвучав, коли вона вже була за півкварталу.

6

Пайпер повернулася до пасторської садиби, де й побачила Каролін, Терстона і малих Епплтонів, що чекали на неї. Вона зраділа негаданим гостям, бо вони відволікали її від думок про Саммі Буші. Принаймні на якийсь час.

Пайпер вислухала розповідь Каролін про судороги Ейдена Епплтона, хоча зараз із хлопчиком було на вигляд усе гаразд – зараз він уже доїдав коробку інжирних «ньютонів» [241]241
  «Fig Newton» – булочки-рулети з інжирною пастою, які серійно випускаються з 1891 року.


[Закрыть]. Коли Каролін спитала, чи варто показати хлопчика лікареві, Пайпер відповіла:

– Хіба що трапиться рецидив, а так, я гадаю, цей випадок можна віднести на рахунок того, що він був голодний і збуджений грою.

Терстон спочутливо посміхнувся.

– Ми всі були збуджені. Було так весело.

Коли дійшло до питання, де б їм пожити, Пайпер спершу подумала про дім Маккейнів, котрий стояв неподалік. От тільки вона не знала, де вони ховають свої запасні ключі.

Аліса Епплтон сиділа навпочіпки, годуючи крихтами «ньютонів» Кловера. Між порціями пес відпрацьовував традиційний ритуал тикання носом у ноги: я-твій-найкращий-друг.

– Він найкращий собака з усіх, яких я бачила у своєму житті, – сказала вона Пайпер. – Мені так хочеться, щоби і в насбув собака.

– А в мене є дракон, – похвастав Ейден, вигідно вмостившись на колінах у Каролін.

Аліса вибачливо посміхнулася.

– Це його невидимий ДРУХ.

– Розумію, – кивнула Пайпер. Їй подумалось, що можна було б і вікно розбити в будинку Маккейнів: у скруті й чорт допомагач.

Але, підвівшись подивитися, як там кава, вона надумала краще.

– Думагени, мені одразу варто було б про них згадати. Вони поїхали на конференцію до Бостона. Коралі Думаген ще попрохала мене поливати її квіти, поки їх не буде.

– Я викладаю в Бостоні. В Емерсоні. Я редагував поточний випуск «Лемешів», – повідомив Терстон і зітхнув.

– Ключ під вазонком зліва від дверей, – пояснила Пайпер. – Мені здається, генератора вони не мають, але в кухні є дров'яна піч. – Вона завагалася, подумавши: «Це ж суто міські люди». – Ви зможете скористатися піччю без того, щоб спалити будинок?

– Я виріс у Вермонті, – заявив Терстон. – Сам топив печі й у будинку, і в стодолі,аж поки не поїхав з дому вчитися у коледжі. Все повертається на круг свій, еге ж? – І він знову зітхнув.

– У коморі мусять бути харчі, я певна, – сказала Пайпер.

Каролін кивнула.

– Вахтер у міській раді казав нам те саме.

– І Джууу-ньєр, – вставила Аліса. – Він коп. Той, що милий.

– Алісин милий коп напав на мене, – скривися Терстон. – Він і ще один. Хоча для мене вони всі на одне обличчя.

Брови Пайпер полізли вгору.

– Вдарили Терстона в живіт, – тихо пояснила Каролін. – Обзивали нас массачусетськими дурилами – що, як мені здається, технічно є коректним – і насміхалися з нас. Для мене то було найгіршим – як вони з нас насміхалися. Коли ми їх зустріли вже з дітьми, вони були іншими, але… – вона помотала головою. – Вони зовсім безтямні.

І Пайпер ніби знову опинилася біля Саммі. Відчула, як серце забилося у неї в горлі, дуже повільно і важко, але голос вона зберегла рівний.

– Як звали іншого полісмена?

– Френкі, – сказала Каролін. – Джуніор називав його Френкі Де. Ви знаєте цих хлопців? Мабуть, що так, еге ж?

– Я знаю їх, – відповіла Пайпер.

7

Вона пояснила новій імпровізованій родині, як дістатися обійстя Думагенів – їхній дім був тим зручний, що містився поряд із «Кеті Рассел», якщо у хлопчика раптом повторяться судороги – а випровадивши гостей, присіла за кухонний стіл випити чаю. Пила вона повільно. Робила ковток і знову ставила чашку. Стиха скиглив Кловер. Він завжди відчуває її настрій, тим паче теперішню лють, подумала вона.

«Може, в такому стані в мене інший запах? Різкіший, чи що».

Картина яснішала. Негарна картина. Купа нових копів, вельми молодих копів, склали присягу менш ніж сорок вісім годин тому і вже оскаженіли. Розгнуздана поведінка, яку вони продемонстрували з Саммі Буші й Терстоном Маршаллом не пошириться на таких ветеранів поліції, як Генрі Моррісон або Джекі Веттінгтон, вона принаймні, в таке не вірила, але як щодо Фреда Дентона? Чи Тобі Велана? Тут усе можливо. Ймовірно.Коли шефом був Дюк, вони залишалися нормальними. Не ідеальними, іноді могли й зайве патякати, зупинивши твою машину, але загалом нормальними. Беззаперечно, найкращими з тих, яких міг собі дозволити міський бюджет. Але, як любила казати її мати: «Задешево купуєш, дешеве й маєш». А з Пітом Рендолфом у ролі шефа…

Щось треба з цим робити.

От лише вона мусить контролювати свій гнів, бо, якщо не зможе, тоді він контролюватиме її.

Вона зняла поводок з гачка біля дверей. Умить поряд опинився Кловер, замолотив хвостом, вуха сторч, очі горять.

– Гайда, ледащо моє велике. Ми підемо подавати скаргу.

Коли вона виводила пса надвір, він усе ще злизував з боків пащі налиплі крихти «ньютонів».

8

Ідучи через міський парк-майдан із Кловером, котрий чітко тримався правобіч неї, Пайпер відчувала, що вона такиутримує під контролем свій гнів. Відчувала вона це, допоки не почула сміх. Той прозвучав, коли вони з Кловером якраз уже підходили до поліцейської дільниці. Вона побачила тих самих молодиків, чиї імена витягла з Саммі Буші: Делессепс, Тібодо, Ширлз. Там же була присутня й Джорджія Руа, Джорджія, котра їх підбадьорювала, судячи зі слів Саммі: «Трахайте цю суку».І Фредді Дентон разом з ними. Вони сиділи на верхній сходинці кам'яного ґанку поліцейської дільниці, пили содову, точили ляси. Дюк Перкінс такого нізащо не дозволив би, і Пайпер уявила собі, що якби він побачив звідтіля, де перебуває зараз, що тут коїться, він би крутився у своїй могилі так, що його рештки полум'ям зайнялися б.

Щось сказав Мел Ширлз, і вони знову зайшлися таким реготом, що аж почали ляскати, сміючись, одне одного по спинах. Тібодо обіймав рукою дівицю Руа, зануривши збоку пальці в заглибину під її груддю. Тепер вона щось сказала і всі знову ще веселіше розсміялися.

Пайпер спливла думка: це вони зараз сміються, згадуючи зґвалтування, як весело, як інтересно вони там порозважалися, – і після цього порада її батька втратила всякі шанси. Попередня Пайпер, котра доглядала бідних і хворих, котра відправляла шлюбні й похоронні служби, котра закликала у своїх недільних проповідях до благодійництва й терпимості, була безцеремонно відкинута на задвірок її власного мозку, звідки вона могла хіба що спостерігати, немов крізь покривлену, хвилясту шибку. Наперед вирвалася інша Пайпер, та, котра п'ятнадцятирічною громила власну кімнату, обливаючись слізьми не жалю, а люті.

Між міською радою й новішою за неї будівлею поліцейської дільниці лежав мощений сланцевими плитками майданчик, названий на честь полеглих у війнах – Меморіал-плаза. У його центрі височів пам'ятник батькові Ерні Келверта, Люсьєну Келверту, посмертно нагородженому Срібною Зіркою за героїзм під час війни в Кореї. На п'єдесталі було вибито імена всіх мешканців Честер Мілла, котрі загинули у війнах, починаючи з Громадянської. Там же стирчали два флагштоки: один з національним зірчано-смугастим прапором, а другий з прапором штату, на якому по боках американського лося стоять фермер і моряк. У червонавому світлі передвечір'я обидва прапори безвільно звисали. Пайпер Ліббі пройшла між ними, немов сновида. Поряд, тримаючись трохи позаду її правого коліна, слідував із нашорошеними вухами Кловер.

«Офіцери» на ґанку знову зайшлися щирим реготом, і їй пригадалися тролі з якоїсь казки з тих, що їх їй колись читав батько. Тролі, які радіють у печері купам десь награбованого золота. Вони побачили її й затихли.

– Доброго вечора, преподобна, – підводячись і з якоюсь гордовитістю поправляючи на собі ремінь, привітався Мел Ширлз.

«Вставати в присутності леді,– подумала Пайпер. – Це його мати навчила? Мабуть. Файного мистецтва ґвалтування він навчився деінде».

Він ще посміхався, коли вона наблизилась до сходів, але раптом затнувся, напружився, бо, мабуть, помітив вираз її обличчя. Яким був той вираз, сама вона не відала. Зсередини власне лице відчувалося нею нерухомим. Застиглим.

Вона помітила, що найдебеліший з них, Тібодо, уважно дивиться на неї. Обличчя в нього було таким же застиглим, яким вона відчувала власне.

«Він як Кловер, – подумала вона. – Він учув щось у мені. Лють».

– Преподобна? – спитав Мел. – Все в порядку? Чи якісь проблеми?

Вона зійшла вгору сходами, не швидко, не повільно. І Кловер теж, тісно тримаючись її ноги.

– Ти вгадав,є проблема, – промовила вона, не відриваючи від нього очей.

– Що…

–  Ти! – показала вона. – Тиі є цією проблемою.

І штовхнула його. Він цього не очікував. В одній руці Мел тримав стаканчик із колою. Поточившись на Джорджію Руа, він, намагаючись утримати рівновагу, безпорадно розкинув руки, і на мить його питво перетворилося на темного океанічного ската манта рей у почервонілому небі. Джорджія скрикнула від несподіванки, коли Мел сів їй на коліна. Вона гойднулася назад, розливши і свій напій. Той вихлюпнувся на широку гранітну плиту перед подвійними дверима відділку. Пайпер почула запах чи то ірландського віскі, чи то бурбону. Разом із водичкою в їхніх стаканах було те, чого решта мешканців міста купити собі не могли. Не дивно, що вони так весело реготали.

Червона тріщина в її голові поширшала.

– Ви не… – розкрив рота, починаючи підводитись, Френкі.

Вона і його штовхнула.

З якоїсь далекої-далекої галактики почулося гарчання Кловера, зазвичай найлагіднішого з собак.

Френкі упав на спину, з очима вибалушеними, переляканими, на мить перетворившись лицем на учня недільної школи, котрим він колись дійсно був.

–  Зґвалтування– ось яка проблема! – закричала Пайпер. – Зґвалтування!

– Замовкни, – промовив Картер. Він залишився сидіти і, хоча Джорджія настрахано щулилася біля нього, сам Картер залишався спокійним. Тільки м'язи його під короткими рукавами голубої сорочки напружилися. – Стули пельку і зараз же забирайся звідси, якщо не хочеш просидіти цілу ніч у камері внизу…

– Це ти сядеш в ту камеру, – сказала Пайпер. – Всі ви сядете.

– Змусь її замовкнути, – скрикнула Джорджія, вона ще не хлипала, але вже була близько того. – Зроби щось, щоб вона замовкнула, Карт.

– Мем, – озвався Фредді Дентон.

Сорочка розстебнута, віддих відгонить бурбоном. Дюк би на нього тільки поглянув і тут же вигнав з поліції носаком під сраку. Погнав би їх усіх підсрачниками. Тепер і вінпочав підводитися, тож настала і його черга завалитися навзнак зі здивованим виразом обличчя, котре за інших обставин здалося б кумедним. Добре, що вони сиділи, а вона стояла. Так було легше. Але, ох, як же їй било у скроні. Вона обернула свою увагу на Тібодо, найнебезпечнішого. Він так і дивився на неї незворушно, аж осатаніння її раптом зникло. Ніби вона була блазнем, за право подивитися на якого в ярмарковому наметі він заплатив чверть долара. Але він дивився на неї знизу вгору, і в цім полягала її перевага.

– Тільки ви сидітимете не в тутешньому підвалі, – промовила вона прямо в очі Тібодо. – Місце вам в Шошенку, де з такими, як ви, провінційними бичками роблять саме те, що ви зробили з тією дівчиною.

– Ти, дурна суко, – промовив Картер таким тоном, ніби говорив про погоду. – Ми й близько не були поряд з її домом.

– Так і є, – підтакнула, знову сідаючи прямо, Джорджія. Одну щоку їй заляпало колою, там, де в неї відцвітав злісний розсип юнацького акне (проте ще тримаючи кілька ар'єргардних постів). – А крім того, всі знають, що Саммі Буші не хто інша, як брехлива лесбійська піхва.

Губи Пайпер розтягнулися в усмішку. Вона обернулася до Джорджії, і та тут же відсахнулася від цієї скаженої леді, котра з'явилася так зненацька на їхньому ґанку, коли вони тільки-но присіли, щоб хильнути по надвечірньому стаканчику, а той по два.

– А звідки тобі відоме ім'я брехливої лесбійської суки? Яйого не називала.

Щелепа в Джорджії відпала, перетворивши її рот на перелякане О. І вперше щось зблиснуло під спокоєм Картера Тібодо. Може, то був страх, а може, просто роздратування, Пайпер не знала.

Заздалегідь підвівся на рівні Френк Делессепс.

– Краще б вам не ходити тут, не розкидатися звинуваченнями, котрих не можете довести, преподобна Ліббі.

– Не нападати на офіцерів поліції, – підключився Фредді Дентон. – На цей раз я вам прощаю, усі тепер у стресовому стані, але ви мусите заспокоїтись і зараз же перестати виголошувати свої вигадки, – він зробив паузу, а потім незграбно додав: – І штовхатися, звісно.

Погляд Пайпер залишався прикутим до Джорджії, пальці її так міцно стискали пластиковий держак повідка Кловера, що аж тремтіли. Пес стояв із нахиленою головою, широко розставивши лапи, не перестаючи гарчати. Це гарчання нагадувало звук потужного підвісного мотора на холостому ходу. Шерсть у нього на шиї нашорошилася так, що й нашийника стало не видно.

– Звідки тобі відоме її ім'я, Джорджіє?

– Я… я… я просто припустила…

Картер ухопив її за плече, стиснув.

– Замовкни, бейбі. – А тоді до Пайпер, так і не підводячись (бо не хотів, щоб вона його штовхнула, боягуз). – Я не знаю, що за оса тебе вкусила у твою Ісусову довбешку, але ми всі разом учора ввечері були на фермі Алдена Дінсмора. Хотіли вивідати хоч щось у солдатів, що базуються там на шосе 119, але нічого не дізнались. Це на протилежному боці міста від Буші, – він озирнувся на друзів.

– Так, це правда, – підтвердив Френкі.

– Правильно, – луною відгукнувся Мел, недовірливо дивлячись на Пайпер.

– Авжеж! – підтакнула Джорджія. Знову її обнімала рука Картера, і момент непевності в неї минувся. Вона дивилася на Пайпер переможно.

– Моя дівчина Джорджі висловила припущення, – заговорив Картер з тим самим надихаючим на сказ спокоєм, – що ти тут розкричалася про Саммі, бо саме Саммі в нашому місті найбрудніша, найбрехливіша блядь.

Мел Ширлз зайшовся пискливим сміхом.

– Але ви не використовували презервативів, – сказала Пайпер. Їй про це розповіла Саммі, а побачивши, як напружилося обличчя Тібодо, вона зрозуміла, що так і було. – Ви не використовували презервативів, і в неї взяли аналізи на зґвалтування, – вона поняття не мала, чи дійсно взяли, та й не переймалася. По їх розширених очах вона бачила, що вони їй повірили, і вже цієї їхньої віри їй було достатньо. – Коли порівняють ваші ДНК з тим, що в аналізах…

– Все, достатньо, – сказав Картер. – Стули пельку.

Пайпер зі своєю лютою усмішкою обернулася до нього.

– Ні, містере Тібодо. Ми тільки розпочали, синку.

Фредді Дентон потягнувся до неї. Вона його відштовхнула, але відчула, як хтось ухопив її за ліву руку і вивертає за спину. Вона обернулася й побачила очі Тібодо. Спокій їх вже покинув; тепер вони палали злобою.

«Привіт, братику», – подумала вона недоречно.

–  Сука, довбана ти сука, – прогарчав він, і тепер уже вона полетіла навзнак.

Пайпер упала на сходи, інстинктивно намагаючись покотитися боком, боячись ударитися головою об котрусь з тих кам'яних приступок, розуміючи, що це гарантовано провалений череп, що це її вб'є, або ще гірше – перетворить на овоч. Натомість вона впала на ліве плече, от тоді-то в ній пролунав раптовий крик болю. Знайомогоболю. Колись вона була вивихнула собі це плече, коли ще школяркою грала у футбол двадцять років тому, і чорт її забирай, якщо це не повторилось тепер знову.

Ноги її злетіли вище голови, вона, викручуючи собі шию, зробила заднє сальто і приземлилася на коліна, розідравши собі на них шкіру. І врешті розпласталася, приземлившись на живіт і груди.

Перекидом вона подолала майже всі сходи – згори й до самого низу. Щока в неї кровила, ніс кровив, губи кровили, шия боліла, але, о Боже, найгірше було її плечу, яке криво випнулося тим, добре знайомим їй манером.

Попереднього разу, коли її плече було з таким горбом, його обтягував червоний нейлон уніформи «Вайлдкетс». І все ж таки вона змусила себе підвестися, в неї, дякувати Господу, ще залишилися сили, щоб керувати власними ногами; а її ж запросто могло паралізувати.

Поводок вона випустила з руки ще в падінні, і Кловер стрибнув на Тібодо, пес клацав іклами йому по грудях і животу, рвав сорочку, поваливши Картера на спину, він намагався дістатися його яєць.

–  Приберіть його з мене! – верещав Тібодо. Від його спокою й сліду не залишилось. – Він мене загризе!

Атож, Кловер саме цього й прагнув. Передніми лапами він уперся в стегна молодика і метлявся туди-сюди на мордованому ним Картері. Це було схоже на те, ніби німецька вівчарка їде на велосипеді. Пес змінив кут атаки й глибоко угриз Картерове плече, вийнявши з парубка новий вереск. А далі Кловер мало не дістався його горла. Картеру пощастило вчасно упертися долонями собаці в груди, так він уберіг свою глотку.

–  Відтягніть же його!

Френк потягнувся підхопити безхазяйний поводок. Кловер озирнувся й хапнув зубами його за пальці. Френк відскочив назад, і Кловер знову присвятив свою увагу молодику, котрий зіштовхнув зі сходів його хазяйку. Розкривши пащу з двома рядами сяюче білих зубів, він рвонувся до горла Тібодо. Картер підняв руку і тут же закричав, коли Кловер у неї вчепився і почав трясти, немов якусь зі своїх улюблених ганчір'яних ляльок. От тільки з його ганчір'яних ляльок не лилася кров, а з Картерової руки – залюбки.

Пайпер, похитуючись, побрела вгору сходами, тримаючи ліву руку поперек грудей. Її обличчя перетворилося на скривавлену маску. Десь у кутку рота в неї приліпився зуб, ніби якась недожована крихта.

«ПРИБЕРИ ЙОГО З МЕНЕ, ГОСПОДИ ІСУСЕ, ПРИБЕРИ З МЕНЕ СВОГО КЛЯТОГО ПСА!»

Пайпер уже було відкрила рота, щоб наказати Кловеру «фу», але побачила, як Фред Дентон витягає пістолет.

–  Ні! – закричала вона. – Ні! Я його приберу!

Фред обернувся до Мела Ширлза і вільною рукою показав на собаку. Мел зробив крок і вдарив Кловера ногою в заднє стегно. Вдарив різко й сильно, як ще зовсім недавно бив по футбольному м'ячу. Кловера розвернуло поперек Тібодо, і заразом він випустив з пащі його закривавлену, пошматовану руку, на якій два пальці вже стирчали криво, немов погнуті стовпці дорожніх знаків.

–  Ні! – знову закричала Пайпер, так голосно і сильно, що аж світ померх перед її очима. – НЕ ЧІПАЙ МОГО СОБАКУ!

Фред не звернув уваги. Коли з подвійних дверей вилетів Пітер Рендолф, з випущеною зі штанів сорочкою, з розстебнутою матнею, тримаючи в руці журнал «Аутдорз» [242]242
  «Outdoors» («На природі») – журнал, розрахований на мисливців і рибалок Східного узбережжя США.


[Закрыть], який він читав у сральнику, Фред і на нього не звернув уваги. Він націлив свій службовий автоматичний пістолет на пса і вистрелив.

На затиснутій між будівлями Меморіал-плазі постріл прозвучав оглушливо. Верхівка голови Кловера розлетілася приском з крові й кісток. Він зробив один крок до своєї заціпенілої в лементі, скривавленої хазяйки, зробив другий… і впав.

Фред, так і тримаючи в руці пістолет, швидко рушив до Пайпер і вхопив її за понівечену руку. Її плече зойкнуло протестуюче. Але вона не відривала очей від трупа свого собаки, котрого виростила від щеняти.

– Ти заарештована, скажена суко, – оголосив Фред, сам блідий, очі ледь не вискакують з орбіт, він мало не впритул нахилився до її обличчя своїм, аж вона відчула бризки його слини. – Все, що ти скажеш, може бути використано проти тебе, гівно скажене.

На протилежному боці вулиці з «Троянди-Шипшини» висипали клієнти, серед них і Барбі, все ще у фартуху й бейсбольному картузі. Джулія Шамвей прибула першою.

Вона окинула оком місце пригоди, не приглядаючись до деталей, уловила загальний гештальт: мертвий собака; копи збилися в купу; голосить скривавлена жінка, одне плече в якої стирчить явно вище від іншого; лисий коп – гидомирний Фредді Дентон – смикає її за руку, яка росте саме з того понівеченого плеча; кров на сходах підказує, що саме з них упала Пайпер. Або її зіштовхнули.

Джулія зробила те, чого не робила ніколи раніше в житті: полізла рукою до своєї сумочки, розкрила гаманець і, розкривши його й тримаючи перед собою, пішла вгору сходами ґанку, оголошуючи:

–  Преса! Преса! Преса!

Від цього принаймні її перестало трусити.

9

Через десять хвилин у кабінеті, який зовсім ще недавно належав Дюку Перкінсу, на дивані під сертифікатами й обрамленим фото Перкінса сидів зі свіжою пов'язкою на плечі й обмотаною паперовими рушниками рукою Картер Тібодо. Поряд з ним сиділа Джорджія Руа. На чолі Тібодо виступили великі краплини важкого поту, але після слів «здається, нічого не зламано» він замовкнув.

Фред Дентон сидів на стільці в кутку. Його зброя лежала на столі шефа. Віддав він пістолет майже без заперечень, тільки промовив:

– Я змушений був це зробити – лишень погляньте на Картерову руку.

Пайпер сиділа в казенному кріслі, яке тепер належало Пітерові Рендолфу. Джулія паперовими рушниками витерла більшу частину крові їй з обличчя. Жінка тремтіла від шоку й величезного болю, але, як і Тібодо, вона не стогнала. Очі в неї були ясними.

– Кловер плигнув на нього, – вона показала підборіддям на Картера, – тільки після того, як він штовхнув мене зі сходів. Падаючи, я випустила з руки поводок. Мій собака повівся, як слід. Він захищав мене від злочинного нападу.

–  Вонасама на наснапала! – вискнула Джорджія. – Ця скажена курва першою напала на нас.Піднялася на ґанок, патякаючи всяку херню…

– Помовч, – наказав їй Барбі. – Усі замовкніть тут к бісу. – Він подивився на Пайпер. – У вас не вперше вивихнуте це плече, правда?

– Я вимагаю, щоб ви пішли звідси, містере Барбара, – промовив Рендолф… але промовив він це не вельми впевнено.

– Я можу їм допомогти, – відповів Барбі. – А ви?

Рендолф не відповів. Мел Ширлз і Френк Делессепс стояли за прочиненими дверима. Вигляд мали неспокійний.

Барбі знову обернувся до Пайпер.

– Це зміщення, без розривів. Уже непогано. Я можу його вправити раніше, ніж вас доправлять до шпиталю…

–  Шпиталю? – крякнув Фред Дентон. – Вона заарешто…

– Стули пельку, Фредді, – наказав Рендолф. – Ніхто тут не заарештований. Поки що принаймні.

Барбі дивився Пайпер прямо в очі.

– Але я мушу це зробити просто зараз, поки воно не набрякло. Якщо дочекаєтеся шпиталю, щоб вам вправляв плече Еверет, там уже доведеться застосувати анестезію. – Він нахилився їй до вуха і прошепотів: – Поки ви будете в безпам'ятстві, вони зможуть розповідати свою версію подій, а ви – ні.