Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Ельзу Ендрюс вдарило об спинку водійського крісла й відкинуло назад, їй трохи забило памороки, але загалом вона залишилася неушкодженою. Двері спершу не піддалися, але вона штовхнула їх плечем і вони розчахнулися. Вона вилізла з машини і роззирнулася на запаскуджене місце аварії. Калюжі крові. Все ще потихеньку парує сплющений лайномобіль «Шеві».

– Що трапилося? – запитала вона. Те саме перед цим питала Ванда, але Ельза цього не пам'ятала. Вона постояла серед розсипища хромованого металу й скривавленого битого скла, потім приклала тильний бік долоні собі до лоба, ніби перевіряючи, чи нема в неї гарячки. – Що трапилося? Що це щойно трапилося? Норо? Норо, серденько? Де ти, любонько моя?

Тут вона побачила свою подружку і видала зойк жалю й жаху. Ворона, що спостерігала за подіями з високої сосни по той бік бар'єра, де починався Мілл, каркнула один раз, і той її кряк прозвучав, немов короткий зневажливий регіт.

Ноги в Ельзи зробилися гумовими. Вона позадкувала, доки не вперлася сідницями в понівечений передок «Мерседеса».

– Норо, серденько, – промовила вона. – Ох, любонько моя.

Щось лоскотнуло їй шию. Вона розсіяно подумала, що то, либонь, кучерик пораненої дівчини. От лишень тепер, звісно, та дівчина стала мертвою.

Ох, бідна, ніжна Нора, з котрою вони любили іноді потай хильнути трішечки джину або горілки у пральні лікарні «Кеті Рассел», хихотячи, немов юні школярочки в літньому таборі. Широко розплющені очі Нори дивилися на яскраве полудневе сонце, а голова її була вивернута під якимсь непристойним кутом назад, ніби вона померла, намагаючись озирнутися через плече, упевнитися, що з Ельзою все гаразд.

Ельза, з котрою все було гаразд – «всього лиш перехвилювалась», як казали колись у їхньому шпиталі про тих рідкісних щасливчиків, що вижили за подібних обставин, – почала плакати. Спираючись на борт автомобіля, вона сповзла додолу (розідрала плащ об рваний метал) і сіла на асфальт шосе 117. Так вона й сиділа, так і плакала, коли до неї підійшли Барбі з його новим приятелем у картузі «Морських Псів».

3

Морський Пес виявився Полом Джендроном, колишнім торговцем автомобілями з півночі штату, котрий два роки тому, вийшовши на пенсію, оселився на фермі своїх покійних батьків у Моттоні. Це і ще багато різного іншого про Джендрона дізнався Барбі за час, що минув з того моменту, як вони покинули місце катастрофи на шосе 119 і натрапили на іншу аварію – не таку видовищну, але все одно жахливу – там, де межу Мілла перетинало шосе 117. Барбі залюбки потиснув би руку Полу, проте таку ґречність довелося відкласти до тої хвилини, коли вони нарешті знайдуть місце, де кінчається бар'єр.

Ерні Келверт додзвонився до Військово-повітряних сил Національної Гвардії в Бенгорі, але йому довелося зачекати, перш ніж він отримав можливість пояснити причину свого дзвінка. Тим часом наближення виючих сирен передувало неминучому появленню місцевих законників.

– Тільки не розраховуйте на пожежну бригаду, – попередив той фермер, котрий прибіг через поле зі своїми двома синами. Його звали Алден Дінсмор, він усе ще ніяк не міг віддихатися. – Вони в Касл Року, палять там для практики якийсь будинок. Отут би їм було на чому потренува…

Тут він помітив, що його менший син наближається до того місця, де, зависнувши посеред пронизаного сонцем повітря, висихав кривавий відбиток долоні Барбі.

– Рорі! Ану, геть звідти!

Рорі, з палаючими від цікавості очима, проігнорував батька. Він простягнув руку і постукав кісточками пальців трохи правіше відбитку долоні Барбі. Та ще за мить до цього Барбі встиг помітити, як повиступали сироти на руці в цього хлопця у светрі «Вайлдкетс» [47]47
  Напис на светрі хлопчика одночасно стосується місцевої спортивної команди і створеного 1992 року серійного коміксу, за яким спорадично знімається мульт-серіал про фантастичні пригоди команди супергероїв «Дикі кицьки».


[Закрыть]з обрізаними рукавами. Щось було там, щось таке, що реагувало при наближенні до бар'єра. Єдине місце, де Барбі мав подібне відчуття, був великий електрогенератор в Ейвоні [48]48
  Ейвон Парк – засноване 1884 року місто в штаті Флорида; східніше міста знаходиться однойменна авіабаза і бомбовий полігон ВПС США


[Закрыть], у Флориді, біля якого йому якось трапилось обніматися з дівчиною.

Звук, що пролунав з-під кулака хлопця, найбільше нагадував той, яким відгукнулася б на удари рукою каструля з жаростійкого скла. На це видовище замовк невеличкий натовп роззяв, що теревенили, задивившись на догораючі рештки лісовоза (а декотрі ще й знімали їх своїми мобільними телефонами).

– А я би пересрав, – промовив хтось.

Алден Дінсмор ухопив сина за рваний комір светра, відтягнув назад, а тоді ще й вліпив йому лункого потиличника, як незадовго перед тим зробив це старшому.

– Не смій! – закричав Дінсмор, торсаючи хлопця за плечі. – Ніколине смій робити чогось подібного, якщо не знаєш, що воно таке!

– Тату, воно ніби скляна стіна! Воно як…

Дінсмор знову торсонув сина. Задишка в нього все ще не минулася, і Барбі побоювався за його серце. – Ніколине смій! – повторив він і штовхнув хлопця до його старшого брата. – Наглядай за цим дурнем, Оллі.

– Слухаюсь, сер, – доповів Оллі й вишкірився до малого.

Барбі подивився в бік Мілла. Тепер він побачив проблиски поліцейського автомобіля, що наближався, але набагато попереду того – так, ніби якийсь поважний чиновник із великої милості дозволив себе ескортувати – рухалось щось чорне, схоже на домовину на колесах: «Гаммер» Великого Джима Ренні. На цей вид відгукнулися свербінням ще не загоєні синці й садна, котрі Барбі дістав у бійці на парковці біля «Діппера».

Звичайно, Ренні-старшого при тому не було, але головним заводіякою виступив його син, а Великий Джим покривав Джуніора. Якщо в результаті цього життя в Міллі ставало важким для якогось мандрівного кухаря – настільки важким, що той кухар постав перед питанням, чи не підняти йому сраку та не забратися з цього міста подалі – тим краще. Барбі не хотілося стовбичити тут, коли під'їде Великий Джим. Особливо, коли той прибуває разом з копами. Дюк Перкінс ставився до нього цілком коректно, а от другий – Рендолф – дивився на нього так, ніби Дейл Барбара був шматком собачого лайна на модельному черевику.

Барі обернувся до Морського Пса і спитав:

– Як щодо невеличкої прогулянки? Ти по свій бік, я – по свій? Подивимося, чи далеко тягнеться ця штука?

– І заодно заберемося звідси раніше, ніж сюди під'їде отой базікало? – Джендрон також помітив пафосний «Гаммер». – Друже, вибір за тобою. На схід чи на захід?

4

Вони вирушили на захід, у бік шосе 117, і, хоч і не знайшли вони краю бар'єра, але дива, сотворені ним під час його опускання, побачили. Обчухрані гілки дерев, завдяки чому утворилися просвіти в небо, котрих раніше там і зблизька не було. Пні, розрубані навпіл. І повсюдні трупи пернатих.

– До фіга мертвих птахів, – зауважив Джендрон, поправляючи картуза на голові руками, що, хоча й злегка, але явно тремтіли. Обличчя він мав бліде. – Ніколи не бачив їх так багато.

– З тобою все гаразд? – спитав його Барбі.

– Тілесно? Авжеж, гадаю так. А от ментально я почуваюся, ніби втратив глузд. А ти сам як?

– Так само, – відповів Барбі.

Подолавши дві милі на захід від шосе 119, вони підійшли до дороги Божий Ручай і побачили труп Боба Руа, що лежав біля його все ще працюючого вхолосту трактора. Барбі інстинктивно кинувся до тіла і знову вдарився об бар'єр… правда, цього разу він встиг про нього згадати в останню секунду і вчасно пригальмував, не розквасив собі знову ніс до крові.

Джендрон нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.

– Мертвий.

– Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?

Джендрон підібрав найбільший шматок.

– Гадаю, це щось з отих комп'ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у… – Він махнув рукою перед собою. – Ну, ти розумієш.

Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.

Джендрон кинув у той бік короткий погляд.

– Пожежна сирена, – промовив він. – Дуже вчасно ж вони.

– Пожежники їдуть із Касл Рока, – проказав Барбі. – Я їх чую.

– Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім'я, друже.

– Дейл Барбара. Для друзів – просто Барбі.

– Ну, Барбі, що тепер?

– Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.

– Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, – похмуро погодився Джендрон. – Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?

Барбі мав мобільний телефон, але полишив його в тепер вже звільненій квартирі, разом із зайвими шкарпетками, джинсами, сорочками й білизною. Він вирушив у нові землі лише з тим, що було надіто на ньому, бо нічого не бажав нести з собою з Честер Мілла. Окрім пари добрих спогадів, але для них йому не треба було ні валізи, ні навіть наплічника.

Такі речі важко пояснювати чужій людині, тож він лише мотнув головою.

Сидіння «Діра» було покрите старою ковдрою. Джендрон заглушив двигун трактора, стягнув ковдру і накрив нею тіло.

– Сподіваюся, він слухав щось, що йому подобалося, коли це трапилось, – промовив він.

– Так, – погодився Барбі.

– Ходімо. Давай дійдемо до кінця цього казна-що. Я хочу потиснути тобі руку. Може, навіть вдасться прорватися й обійняти тебе.

5

Невдовзі по тому, як було знайдено тіло Руа – зараз вони вже були майже поряд з місцем аварії на шосе 117, хоча самі поки що цього не знали, – їм трапився маленький ручай. Обидва чоловіки застигли мовчки, кожний по свій бік бар'єра, дивлячись на цю дивину.

Врешті Джендрон промовив:

– Святий Ісус-стрибучий.

– На що воно схоже з твого боку? – запитав його Барбі. Сам він тільки бачив, як здіймається й розтікається підліском вода. На вигляд це було схоже на те, ніби ручай перегородила якась невидима гребля.

– Навіть не знаю, як це описати. Зроду не бачив нічого подібного.

Джендрон замовк, стиснувши долонями собі щоки, від чого його й без того довге лице стало ще більше схожим на персонаж картини Едварда Мунка [49]49
  Едвард Мунк (1863–1944) – норвезький художник-символіст, передвісник експресіонізму; різні версії картини «Скрик» створювалися автором у 1893–1910 pp.


[Закрыть]«Скрик».

– Хоча ні. Бачив. Одного разу. Трохи схоже. Коли приніс додому парочку золотих рибок у подарунок моїй доні на шестиліття. Чи, може, їй тоді виповнилося сім. Я приніс їх із зоокрамниці додому в пластиковому пакеті, от і тут тепер щось схоже на воду на дні пластикового кулька. Тільки не обвислого, а з пласким дном. Вода дибиться стіною на цю… штуку, а тоді з твого боку розтікається по сторонах.

– І зовсім не протікає на твій бік?

Упершись долонями в коліна, Джендрон нахилився й примружив очі.

– Та ні, трохи протікає. Але небагато, так, ледь-ледь струменить. І жодного сміття, що його вода звичайно несе за собою. Ну там гілочки, листочки і все таке.

Вони вирушили далі, Джендрон по свій бік, Барбі по свій. І жоден все ще не сприймав власне становище як «всередині» й «ззовні». Вони не припускали думки, що цей бар'єр може не мати кінця.

6

От тоді вони й підійшли до шосе 117, де трапилася інша жахлива аварія – два автомобілі й щонайменше двоє загиблих, як здалося Барбі. А он і ще один, зсутулений за кермом старенького, майже вщент потрощеного «Шевроле». Але тут знайшлася і вціліла людина, вона сиділа, похиливши голову, біля «Мерседес-Бенца» з розбитим передком. Пол Джендрон кинувся до неї, тоді як Барбі нічого не лишалося, окрім як стояти й дивитися. Жінка побачила Джендрона й зробила спробу підвестися.

– Ні, мадам, не варто, не треба вам підніматися, – заперечив той.

– Мені, здається, не так вже й погано, – промовила вона. – Просто… розумієте, перенервувалася.

З якоїсь невідомої причини вона силувано розсміялася власним словам, хоча обличчя в неї було опухле від сліз.

Цієї миті з'явився ще один автомобіль, він ледь сунувся, за його кермом сидів літній чоловік, який очолював вервечку з півдесятка інших, безумовно нетерплячих, водіїв. Побачивши аварію, він зупинився. Машини позаду нього також стали.

Ельза Ендрюс уже була на ногах і достатньо опанувала себе, щоб промовити слова, які стали питанням цього дня.

– На що ми наштовхнулися? Не на оту ж машину, бо Нора її об'їхала.

Джендрон відповів їй абсолютно чесно:

– Не знаю, мадам.

– Спитай у неї, чи має вона мобільний, – докинув Барбі, а тоді гукнув прибуваючим глядачам. – Агов! У когось є телефон?

– У мене, містере, – відгукнулася одна жінка, але перш ніж вона встигла промовити щось іще, всі вони почули наближення звуків чуп-чуп-чуп.Вертоліт.

Барбі з Джендроном обмінялися тривожними поглядами.

Синьо-білий гелікоптер летів низько. Курсом на стовп диму, що позначав місце аварії лісовоза на шосе 119, але повітря було напрочуд ясним, з тим ледь не збільшувальним ефектом, що його дарують найкращі дні на півночі Нової Англії, тож Барбі легко прочитав велику цифру 13 на борту гвинтокрила. А також побачив око – логотип компанії Сі-Бі-Ес [50]50
  CBS – заснована 1927 року в місті Ньюарку, сьогодні одна з найбільших телерадіокомпаній США; завдяки логотипу американці її зазвичай називають просто «Око».


[Закрыть]. Це був вертоліт їхньої служби новин, із Портленда. Він, певне, вже перебував десь у цьому районі, подумав Барбі. А тут раптом трапилася нагода відзняти кілька соковитих кадрів з місця аварії для шестигодинного випуску новин.

– Ох, ні, – простогнав Джендрон, прикривши долонею очі від сонця. А тоді закричав: – Геть звідси, дурні! Завертайте назад!

Звісно, без толку. Намарно також він почав широко змахувати руками, ніби щось відганяє.

З-за спин Барбі й Джендрона зачудовано дивилася Ельза.

Вертоліт знизився до висоти дерев і завис на місці.

– Мені здається, все буде гаразд, – віддихнув Джендрон. – Люди, що залишились на тій дорозі, мабуть, йому теж махали, щоб не підлітав. Пілот мусив би зрозуміти…

Але вертоліт гойднувся в північний бік, щоби зависнути над лугом Алдена Дінсмора для іншого кута зйомки і наштовхнувся на бар'єр. Барбі побачив, як розтрощило один з роторів. Гелікоптер одночасно шарпонуло вниз і вбік. І тут же він вибухнув, заливаючи свіжим вогнем дорогу й поля по той бік бар'єра.

По бік Джендрона.

Ззовні.

7

Джуніор Ренні крадькома, як злодій, пробрався в будинок, у якому він виріс. Або як привид. У домі, звісно, було пусто; його батько мав зараз перебувати на своїй гігантській площі, де стояли вживані автомобілі, біля шосе 119 (Джуніорів приятель Френк іноді називав це місце Святим Олтарем Не Треба Готівки), а Френсін Ренні вже чотири роки, як постійно відпочивала на цвинтарі Утішливі Гробки. Міський ревун замовк, і звуки поліцейських сирен стишилися, віддалившись десь у південному напрямку. У хаті стояла благословенна тиша.

Він прийняв пару пігулок імітрексу, скинув одяг і зайшов до душу. А вже коли вийшов, побачив кров на своїх штанях і сорочці. Зараз він не міг цим займатися. Заштовхнув одяг під ліжко, засмикнув штори, заповз у постіль і натягнув собі на голову ковдру, як робив це колись, ще дитиною, ховаючись від чудовиськ, що живуть у шафі. Так він і лежав, тремтів, а в голові йому гуло, немов там били всі дзвони пекла.

Він уже був задрімав, аж тут різко прокинувся від звуків пожежної сирени. Його знов почало колотити, але голову злегка попустило. Він ще трохи поспав, а тоді почав думати, що робити далі. З усіх варіантів найкращим поки що здавалося самогубство. Бо викриття неминуче. Він не може навіть повернутися гуди й прибрати; не вистачить часу, бо скоро додому повернуться зі своїх суботніх поїздок Генрі й Ладонна Маккейн. Він може втекти – можливо, – але не раніш, ніж перестане боліти голова. Ну, й звісно, йому треба вдягтися. Хто ж починає життя втікача у вигляді голої наживки?

А загалом, убити себе, либонь, було б найкращим рішенням. Хоча в такому разі переможцем виявиться той падлючий кухар. Та якщо все зважити, саме той падлючий кухар у всьому й винен.

Потім замовкла й пожежна сирена. Джуніор проспав весь час з головою, накритою ковдрою. А коли прокинувся, була вже дев'ята вечора. Біль у його голові ущух.

У будинку так і було порожньо.

ХРІНОВЕРТЬ

1

Верескливо зупинивши свій «Гаммер Ейч-3 Альфа» [51]51
  «Hummer НЗ Alpha» – модель 2008 року, найменша і, певне, остання в сімействі цих джипів, оскільки компанія «Дженерал Моторз» оголосила про припинення випуску «Гаммерів» після 2010 року.


[Закрыть](колір: чорна перлина, аксесуари: геть усякі), Великий Джим Ренні досяг саме того, що йому завжди подобалось – на цілих три хвилини випередив міську поліцію. Випереджай конкурентів – було гаслом Ренні.

Ерні Келверт усе ще балакав по телефону, але руку в недбалому вітальному жесті підняв. Волосся він мав розкуйовджене і вигляд загалом ошаліло-збуджений.

– Йо, Великий Джиме, я до них додзвонився!

– До кого? – кинув Ренні недбало. Він задивився на рештки того, що вочевидь було колись літаком, і на похоронне вогнище, у якому догорав лісовоз. Явний непорядок, та ще й з тих, які залишають синці на обличчі міста, особливо зважаючи на те, що обидві новенькі пожежні машини зараз перебувають у Року. На навчаннях, куди він сам їх направив… але на папері, яким це було затверджено, стоїть підпис Енді Сендерса, бо Енді – перший виборний. От і добре. Ренні був великим шанувальником того, що сам називав «коефіцієнтом захищеності», і, обіймаючи посаду другого виборного, являв собою якнайкраще уособлення цього коефіцієнта в дії: вся влада в твоїх руках (особливо, коли перший виборний таке чмо, як Сендерс), але майже ніякої відповідальності, якщо раптом щось обернеться не тим боком.

А тут такі діла, що їх Ренні, котрий ще в шістнадцятирічному віці віддав своє серце Ісусу і ніколи не лаявся, називав «хріновертю».

Потрібні якісь кроки. Встановити контроль над ситуацією. Бо на старого віслюка Говарда Перкінса в цій справі він покладатися не може. Можливо, Перкінс і був цілком адекватним шефом поліції років двадцять тому, але тепер у нас нове століття.

Окинувши оком місце пригоди, Ренні насупився ще більше. Забагато роззяв. Їх, звісно, завжди збирається багато під час таких подій, люди полюбляють кров і руйнування. А деякі з них ніби граються в якусь потворну гру: вихиляються одне перед іншим, чи щось таке.

Потвориська.

– Ану, люди, відійдіть-но звідти! – гукнув він. Добрий голос мав для віддання наказів, гучний і впевнений. – Тут не абищо, а місце катастрофи!

Ерні Келверт – просто ідіот, у місті їх чимало, Ренні мав підозру, що в будь-якому місті їх повно, – смикнув його за рукав.

– Великий Джиме, я додзвонився до ВПСНГ, і вони…

– До кого? Куди?Про що це те белькочеш?

– Про Військово-повітряні сили Національної гвардії!

Чим дальш, тим гірше. Хтось грається в ігри, а цей дурень телефонує до…

– Ерні, навіщо ти їм дзвонив, заради Бога?

– Бо він сказав… той хлопець сказав… – А втім, Ерні не міг до пуття згадати, що саме сказав йому Барбі, отже, провадив далі: – Ну, коротше, полковник з ВПСНГ вислухав усе, що я йому розповів, а тоді з'єднав мене з офісом Служби національної безпеки в Портленді. Отак просто напряму і з'єднав!

Ренні ляснув собі по щоках обома долонями, як це з ним часто траплялося у роздратуванні. Цей жест робив його схожим на Джека Бенні [52]52
  Джек Бенні (Бенджамін Кубельський, 1894–1974) – комік, один із найпопулярніших акторів американського радіо, кіно і телебачення XX ст.


[Закрыть], тільки холодноокого. Як і Бенні, Великий Джим теж час від часу розповідав анекдоти (пристойні). Він жартував, бо торгував автомобілями, а також тому, що знав – від політиків очікуютьжартів, особливо, коли наближаються вибори. Тому він завжди мав невеличкий, потроху поновлюваний запас того, що він сам називав «забавками» (як ото кажуть «Ну що, хлопці, хочете почути забавку?»). Він запам'ятовував їх, як турист у чужій країні завчає корисні фрази типу «Де тут у вас туалет?»або «Чи є в цьому селищі готель з інтернетом?».

Але зараз він не жартував.

– Служба національної безпеки! Заради якого такого нікчемашного дідька? – Слово нікчемашнийбуло улюбленим епітетом Ренні.

– Бо той хлопець сказав, що щось перегородило дорогу. І так воно й є, Джиме! Щось таке, чого не можна побачити! Люди можуть на нього спертися! Бачиш? Оно, вони якраз саме це й роблять. Або… якщо кинути туди камінь, камінь відскочить! Дивись!

Ерні підняв камінь і пожбурив. Ренні не завдав собі клопоту подивитися, куди той полетів; він був певен, якби камінь поцілив когось з тих зівак, пролунав би крик.

– Лісовоз врізався в нього… у це казна-що… і літак також! А ще той хлопець сказав мені, щоб я…

– Не жени так. Про якого це хлопця ми говоримо?

– Молодий такий, – втрутився Рорі Дінсмор. – Він ще куховарить у «Троянді-Шипшині». Якщо замовиш помірно просмажений гамбургер, саме такий і отримаєш. Мій тато каже, що непережарені гамбургери майже ніде не готують, бо ніхто не вміє, але цей хлопець знає як. – Його обличчя розпливлося у надзвичайно солодкій усмішці. – А я знаю його ім'я.

– Стули пельку, Pop! – гримнув на нього брат. Обличчя містера Ренні спохмурніло. Оллі Дінсмор за власним досвідом знав, що точнісінько такого виразу набирають учителі якраз перед тим, як залишити тебе після уроків у кінці навчального тижня.

Та Рорі не звертав уваги.

– У нього ще таке дівчаче ім'я! Бааарбара!

«Якраз коли я гадав, що більше ніколи його не побачу, цей нікчемаха знов вигулькнув тут, – подумав Ренні. – Цей штопаний негодящий нікчема».

Він обернувся до Ерні Келверта. Поліція вже прибула, але Ренні гадав, що ще встигне покласти край новому безглуздю, яке й тут примудрився спровокувати цей Барбара. Ренні його не помітив десь поблизу. Та й не очікував на це, по правді. Такі, як Барбара, люблять замутити воду, утнути розгардіяш, а самим дременути.

– Ерні, – звернувся він до Келверта. – Тебе неправильно поінформували.

Наперед виступив Алден Дінсмор.

– Містере Ренні, я не второпаю, як ви можете таке казати, коли самі не знаєте, в чому полягає інформація.

Ренні йому посміхнувся. Принаймні розтягнув губи.

– Я знаю Дейла Барбару, Алдене; і самої цієї інформації мені вже достатньо. – Він знову обернувся до Ерні Келверта. – Отже, якщо тобі більше…

– Тихо, – підняв руку Келверт. – Хтось на зв'язку.

Великому Джимові не подобалося, коли хтось його затикав, а особливо якщо це був якийсь бакалійник на пенсії. Він вирвав телефон з руки Ерні так, ніби Келверт був його секретарем, що тримає слухавку, тільки щоб передати її босу.

Голос у мобільному промовив:

– З ким я говорю? – Менш як півдесятка слів, але їх стачило, щоб Ренні зрозумів, що він має справу з якимсь дурв'ячим сином, чиновником. Знає Бог, він мав справу з достатньою їх кількістю за свої тридцять років засідання в міській раді, і федеральні чиновники були з усіх них найгіршими.

– Говорить Джеймс Ренні, другий виборний Честер Мілла. А ви хто, сер?

– Доналд Возняк, Служба національної безпеки. Як я зрозумів, у вас там виникла якась проблема на шосе № 119. Якогось роду перешкода.

Перешкода? Перешкода?Що це ще за федеральний жаргон?

– Вас дезінформували, сер, – відповів Ренні. – У нас тут літак – літак цивільний, місцевийлітак – намагався здійснити посадку на шосе й зіткнувся з вантажним автомобілем. Ситуація перебуває під цілковитим контролем. Ми не потребуємо допомоги Служби національної безпеки.

– Містере Ренні, – промовив фермер. – Тут зовсім не те трапилося.

Ренні відмахнувся від нього і рушив до першої машини поліції. З неї вилазив Генк Моррісон. Дебелий, футів шість зросту чи близько того, але повний ледащо. А за ним підкотила й дівчина з добротними, великими цицьками. Веттінгтон її прізвище, ця ще гірша за ледащо: меткий язик при тупій голові. А вже далі, слідом за нею, під'їжджав Пітер Рендолф. Заступник шефа Рендолф був Ренні до душі. Оце людина, що готова про все подбати. Якби це Рендолф був черговим тієї ночі, коли трапилася колотнеча біля того ідіотського кубла, типу бару, Великий Джим був майже певен, що містер Дейл Барбара навряд чи ошивався б сьогодні в місті та ще й когось збурював. Фактично, містер Барбара сидів би зараз за ґратами в Року. І для Ренні такий варіант був би найприйнятнішим.

Тим часом чоловік зі Служби нацбезпеки – і в них вистачає нахабства називати себе агентами? – все ще щось сокорив.

Ренні перебив його.

– Дякую за увагу з вашого боку, містере Вознер, але ми й самі тут уже впоралися. – І, не прощаючись, натиснув кнопку «відбій». Віддав телефон Ерні Келверту.

– Джиме, не думаю, що це було розумно.

Ренні його проігнорував, він дивився на Рендолфа, котрий, не вимикаючи мигавки, зупинився за машиною цієї дівки Веттінгтон. Йому майнуло, чи не піти з ним привітатися, але він відкинув цю ідею раніше, ніж вона встигла цілком оформитися в його голові. Хай Рендолф сам до нього підійде. Саме так усе мусить діятися. І так воно й будедіятися, на славу Господа.

2

– Великий Джиме, – почав Рендолф. – Що тут трапилось?

– Гадаю, тут все ясно, – відповів Джим. – Літак Чака Томпсона трішечки не поладив з лісовозом. Виглядає на те, що вони зіграли в нічию.

Тут він почув наближення сирен з боку Касл Рока. Майже напевне, сюди прямують кілька рятувальних бригад (Ренні сподівався, що їхні дві нові – й страшенно дорогі – пожежні машини теж у їх числі; було б краще, аби ніхто не зрозумів, що обидві їхні пожежні обновки перебували поза містом, коли трапилася ця катастрофа). Скоро мусять з'явитися й медики «швидкої допомоги», і тамтешня поліція.

– Тут зовсім не те трапилося, – вперто повторив Алден Дінсмор. – Я був якраз отам, у бічному садку, і бачив, що літак просто…

– Либонь, краще відсунути отих людей подалі, як гадаєш? – спитав Ренні в Рендолфа, показуючи на роззяв. З боку лісовоза їх стояло чимало, намагаючись триматися подалі від догораючих решток, а ще більше їх було з боку Мілла. Це вже почало нагадувати якийсь фестиваль.

Рендолф звернувся до Моррісона й Веттінгтон.

– Генку, – промовив він, показуючи на роззяв із Мілла. Дехто з них уже почав досліджувати розсипані навкруги уламки Томпсонового літака. Лунали перелякані зойки, коли чиїмсь очам відкривалися нові частки тіл.

– Йо, – відповів Моррісон і рушив уперед.

Рендолф скерував Веттінгтон на глядачів з боку лісовоза.

– Джекі, а ти займися… – Та тут Рендолф закляк.

Фанати аварій у південному напрямку від місця пригоди скупчилися обабіч дороги: один гурт на коров'ячому пасовищі, другий – по коліна в чагарнику. Роззяви стояли з тим виразом ідіотського зачудування на обличчях, котрий так добре був знайомий Ренні, на окремих лицях він спостерігав його щодня, а в масі – кожного березня, під час загальних міських зборів. От лише люди ці дивилися не на палаючий лісовоз. А тепер і Рендолф також, звісно що не дурень (аж ніяк не мудрагель, але він принаймні точно знав, з якого боку намазано маслом його кусень хліба), разом з усіма задивився на те місце і також зачудовано роззявив рота. І Джекі Веттінгтон туди дивилася.

На дим вони всі дивилися. Дим, котрий несло від палаючого лісовоза.

Темний, масний дим. Люди, що стояли супроти вітру, мусили б задихатися й кашляти від нього, тим паче, що з півдня якраз віяло легким бризом, але їх дим не торкався. І Ренні зрозумів причину. У таке важко було повірити, але він бачив це на власні очі. Дим дійснонесло на північ, але по дорозі він різко міняв напрямок руху – ледь не під прямим кутом – і трубою здіймався вгору, немов крізь димар. А ще він залишав по собі темно-коричневий осад. Довгу смугу, що, здавалося, просто зависла в повітрі.

Джим Ренні затряс головою, щоб прогнати з очей це видовище, але, щойно перестав, як зрозумів, що нікуди воно не поділося.

– Що це? – запитав Рендолф лагідним від здивування голосом.

Перед Рендолфом постав фермер Дінсмор.

–  Отойхлопець, – показав він на Ерні Келверта, – зв'язався по телефону зі Службою нацбезпеки, а оцейхлопець, – показав він на Ренні театральним жестом судового промовця, що Ренні аж ніяк не сподобалося, – вирвав телефон йому з рук і вимкнув! Пітере, він не мусив був того робити! Бо то не було звичайне зіткнення. Літак жодним чином не наближався до землі. Я сам це видів. Якраз накривав городину перед заморозком і сам усе видів.

– І я теж… – почав було Рорі, і цього разу вже його брат Оллі дав малому потиличника. Рорі зарюмсав.

Алден Дінсмор провадив далі.

– Він врізався у щось.У те саме, що й лісовоз. Воно там є, його можна торкнутися. Той молодий хлопець – кухар – сказав, що тут треба встановити заборонену для польотів зону, і він таки мав рацію. Але містер Ренні, – тут він знову показав на Ренні, ніби сам він особисто був щонайменше Перрі Мейсоном [53]53
  Перрі Мейсон – знаменитий вигаданий адвокат, персонаж понад 80 детективних романів Ерла Стенлі Гарднера (1889–1970), а також сотень фільмів, театральних, телевізійних та радіовистав за його творами.


[Закрыть], а не якимсь селюком, котрий заробляє собі на прожиток, ладнаючи присоси до коров'ячих дійок, – навіть балакатине схтів. Взяв і вимкнув телефон.

Ренні не попустився до заперечень.

– Ти гаєш час, – нагадав він Рендолфу і, підступивши ближче, додав пошепки: – Дюк їде сюди. Раджу тобі не ловити ґав, а якомога швидше взяти тут ситуацію під свій контроль, поки він ще не прибув, – тут він скинув крижаним оком на фермера. – Свідків можеш допитати пізніше.

Проте – от нахаба! – останнє слово промовив таки Алден Дінсмор:

– А той парубок Барбермав-таки рацію. Він був правий, а Ренні зараз не правий.

Ренні занотував собі подумки, що треба буде пізніше розібратися з Алденом Дінсмором. Усі фермери рано чи пізно приходять до виборного з картузами в руках – просять якоїсь поблажки, скажімо, при зонуванні, чи ще по щось – тож коли наступного разу з'явиться містер Дінсмор, хай добра не жде, бо Ренні йому все згадає. Ренні ніколи не забував таких речей.

– Давай, наводь тут порядок! – наказав він Рендолфу.

– Джекі, прибери звідти людей, – показав заступник шефа на роззяв обабіч лісовоза. – Встанови периметр.

– Сер, ті люди знаходяться на території Моттона, тож я гадаю…

– Мене це не обходить, відтісни їх звідти. – Рендолф кинув погляд через плече туди, де важко вилазив з зеленої начальницької машини Дюк Перкінс – машини, яку Рендолф давно мріяв ставити в себе перед будинком. І ставитиме, за допомогою Великого Джима Ренні. Щонайбільше в найближчі три роки це відбудеться точно. – Повір, коли сюди приїдуть полісмени з Касл Рока, вони тобі тільки подякують. А як щодо… – вона показала на брудну смугу від диму, яка продовжувала розповзатись.

Яскраво розфарбовані жовтнем дерева виднілися крізь неї, немов убрані в якусь темно-сіру уніформу, а небо набувало хворобливого відтінку пожовклої блакиті.

– Тримайся від неї подалі, – порадив Рендолф і рушив допомагати Генку Моррісону встановлювати периметр з боку Мілла. Але спершу він мусив ввести в курс справи Перка.

Джекі наблизилася до людей біля лісовоза. Натовп на тім боці весь час ріс, оскільки ті, що прибули першими, не лінувалися надзвонювати по своїх мобільниках. Декотрі з них вже встигли позатоптувати невеличкі загоряння в чагарнику, і це було добре, але зараз усі просто стояли й ґавилися. Вона замахала руками так само, як робив це Генк на Міллівському боці, завівши ту саму мантру.

– Назад, громадяни, все скінчилося, нічого нового ви більше не побачите, звільніть дорогу для проїзду пожежників і поліції, відступіть назад, звільніть територію, розходьтеся по домах, наза…

Вона вдарилася об щось. Ренні не мав поняття, що б то могло бути, але результат побачив. Спершу на щось наштовхнулися криси її капелюха. Вони зігнулися, капелюх злетів і покотився їй за спину. За коротку мить і ті її нахабні цицьки – ота гаспидська пара розривних снарядів – сплюснулись. А слідом вона вже мала розквашений ніс, кров з якого хлюпнула просто на щось… і почала стікати довгими цівками, як ото, бува, фарба по стіні. З шокованим обличчям вона плюхнулася на свою пухкеньку дупу.