Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

– Спитай Норрі, чи їм видно, – гукнула вона Джо.

Усмішка Великого Джима застигла гримасою.

– Жінко, ану перестань!

– Спитай, чи їм видно!

Джо заговорив у телефон. Послухав. Тоді повідомив:

– Видно. Вони бачать містера Ренні й офіцера Рендолфа. Норрі каже, там хочуть знати, що тут у нас трапилося.

Обличчя Рендолфа стало тривожним; у Ренні – розлюченим.

–  Хтохоче знати? – запитав Рендолф.

Джулія почала.

– Ми встановили пряму трансляцію до «Діппера»…

– До цього гріховного вертепу! – пхекнув Великий Джим. Руки його стиснулися в кулаки. Барбі прикинув, що в Ренні десь фунтів сто зайвої ваги і обличчя він так кривить, коли ворушить правою рукою, ніби вона потягнена, але вираз обличчя має, ніби ось-ось замахнеться. Готовий вдарити… хоча кого: його, Джулію чи хлопця, невідомо. Та й самому Ренні навряд чи це було відомо.

– Ще за чверть до одинадцятої там почали збиратися люди, – продовжувала Джулія. – Новини розповсюджуються швидко, – усміхнулася вона, схиливши набік голову. – Не бажаєте помахати своїм виборцям, Великий Джиме?

– Це блеф, – заявив Великий Джим.

– Навіщо мені блефувати тим, що так легко перевірити? – вона обернулася до Рендолфа. – Зателефонуйте комусь з ваших копів і спитайте, де цього ранку скупчуються мешканці міста? – А тоді знову до Ренні. – Якщо ви зараз перервете трансляцію, сотні людей запам'ятають, як ви не дали їм побачити подію, котра безпосередньо їх стосується. Фактично подію, від якої можуть залежати їхні життя.

– Ви не маєте дозволу.

Барбі, зазвичай стриманий, відчув, що терпіння його на межі. Аби ж то цей чоловік був дурнем, але він ним абсолютно не був. І саме це найбільше бісило Барбі.

– А в чому саме полягає ваша проблема? Ви вбачаєте тут якусь небезпеку? Наприклад, я – ні. Ідея тут проста – встановити цю штуку, залишити її в режимі прямої трансляції і поїхати звідси.

– Якщо ракета вдарить без результату, це може спровокувати паніку. Знати, коли щось не подіяло, це одне, а бачитиневдачу на власні очі – то зовсім інше. Вони здатні наробити будь-якої чортівні.

– Ви дуже невисокої думки про людей, котрими керуєте, пане виборний.

Великий Джим вже відкрив було рота, щоби парирувати чимось на кшталт: а вони саме на це часто і скрізь заслуговують,як гадав Барбі, але тут же второпав, що значна частина громади зараз спостерігає цю суперечку на великому екрані. До того ж із надзвичайною чіткістю зображення.

– Я порадив би вам прибрати оту саркастичну посмішку з вашого обличчя, Барбаро.

– А в нас тепер поліція слідкує за виразом облич? – спитала Джулія.

Опудало Джо прикрив собі рота, але не так швидко, щоби Рендолф з Великим Джимом не встигли помітити, як хлопець вишкірився в усмішці. І почути хихотіння, що проривалося крізь його пальці.

– Громадяни, вам краще очистити територію, – оголосив молодший лейтенант. – Час наближається.

– Джуліє, поверни камеру на мене, – попрохав Барбі.

Вона так і зробила.

16

У «Діппері» ніколи раніше не напихалося стільки народу, навіть у пам'ятну новорічну вечірку 2009 року, коли виступали «Ватиканські секс-киці» [218]218
  «Kenne Highland & The Vatican Sex Kittens» – суто місцевий бостонський гурт у стилі гонзо-рок.


[Закрыть]. І ніколи тут не було так тихо. Понад півтисячі людей стояли пліч-о-пліч і стегно до стегна, дивлячись, як камера ПаверБука Джо зробила поворот на 180 градусів, націлившись на Дейла Барбару.

– А ось і мій хлопець, – промурмотіла Розі Твічел і посміхнулась.

– Вітаю вас там, друзі, – промовив Барбі, і настільки гарне буле зображення, що кілька чоловік навіть гукнули йому у відповідь «привіт». – Моє ім'я Дейл Барбара, мене знову зарахували на службу до армії Сполучених Штатів, полковником.

Хвиля здивованих вигуків прокотилася залом.

– Рішення про відеотрансляцію звідси, з дороги Мала Курва, цілком лежить на моїй відповідальності, і, як ви, мабуть, зрозуміли, тут виникла суперечка між мною і виборним Ренні, котрий має дещо відмінний від мого погляд щодо того, чи варто продовжувати передачу.

Цього разу хвиля вигуків була голоснішою. І звучали вони несхвально.

– Ми не маємо зараз часу на з'ясовування деталей, хто чим керує, – продовжував Барбі. – Ми хочемо спрямувати камеру на те місце, куди мусить поцілити ракета. Буде чи ні продовжено цю трансляцію – цілком залежить від вашого другого виборного. Якщо він перерве передачу, долучіть це до його рахунку. Дякую за увагу.

Він вийшов з кадру. Якусь мить глядачі на танцмайданчику не бачили нічого, окрім лісу, потім камера знову повернулася, трохи опустилася і встановилася на завислому в повітрі знаку X. За ним вартові вантажили залишки свого майна до двох великих машин.

Вілл Фрімен, хазяїн і керівник місцевого салону «Тойота» (не товариш Джима Ренні), заговорив прямо до екрана: «Не втручайся, Джиммі, а то ще й цей тиждень не встигне закінчитися, як у Міллі буде новий виборний».

Почувся схвальний гамір. Люди заспокоїлися і стояли, очікуючи: чи продовжуватиметься трансляція цієї такої нудної й водночас хвилюючої телепередачі, чи її буде припинено.

17

– Що я мушу зробити, Великий Джиме? – запитав Рендолф, витираючи собі обличчя видобутою з задньої кишені штанів хустинкою.

– А що тисам хотів би зробити? – відгукнувся Великий Джим.

Уперше з тієї миті, як він отримав ключі від зеленого автомобіля начальника поліції, Піту Рендолфу майнула думка, що він радо віддав би їх комусь іншому.

– Я хотів би залишити їх у спокої.

Великий Джим кивнув, ніби кажучи: «На твою відповідальність».А тоді усміхнувся, якщо так можна було назвати ту його гримасу.

– Авжеж, ти шеф поліції. – Він обернувся до Барбі, Джулії й Опудала Джо. – Отже, ви нас перехитрували, чи не так, містере Барбара?

– Можу вас запевнити, що ніяких хитрувань нема, сер, – відповів Барбі.

– Дідь… дурниці. Це натуральне змагання за владу в чистому вигляді. Бачив я й не таких розумників. Бачив їх злети… бачив і падіння, – він, все ще потираючи собі болісну праву руку, підступив до Барбі. Так близько, що той почув запах його одеколону й поту. Дихав Ренні хрипко. Він понизив голос. Джулія, либонь, не розчула, що він промовив далі. Але Барбі все чудово почув. – Синку, ти поставив на банк усе, що маєш. До останнього цента. Якщо ракета проб'є Купол, ти виграв. Якщо ні… стережись мене, – якусь мить його чіпкі, майже цілком утоплені в глибоких складках плоті, але сяючі холодним, ясним розумом очі не відпускали Барбі. Потім він одвернувся. – Поїхали, шефе Рендолфе. Ситуація тут доволі ускладнилася, завдяки містерові Барбарі та його друзям. Повертаймося до міста. Нам треба підготувати твої сили на випадок безладдя.

– Це найбезглуздіше з того, що я мала нагоду чути! – оголосила Джулія.

Великий Джим, не обертаючись, махнув на неї рукою.

– Хочете поїхати до «Діппера», бос? – спитав Рендолф. – Ми ще маємо час.

– Ноги моєї не буде в цьому гнізді блудодійства, – відповів Великий Джим, відкриваючи дверцята шефового автомобіля. – Що мені варто було б зробити, так це поспати. Але нема такої можливості, бо маю багато роботи. Велика відповідальність лежить на мені. Я її ні в кого не просив, але ж маю.

– Є люди просто великі, а є ті, котрі натягують на себе велич, чи не правда, Джиме? – спитала Джулія зі своєю відстороненою усмішкою.

Великий Джим обернувся до неї з таким виразом лютої ненависті на обличчі, що вона аж відступила на крок. Але Ренні опанував себе.

– Поїхали, шефе.

Машина попрямувала до міста, блимаючи вогниками в просто-таки по-літньому маревному повітрі.

– Ф'ю, – присвиснув Джо. – Жахливий чувак.

– У мене такі самі відчуття, – докинув Барбі.

Джулія дивилася на нього, ані сліду посмішки на її обличчі не залишилося.

– Ви маєте ворога, – сказала вона. – Тепер уже смертельного ворога.

– Гадаю, ви теж.

Вона кивнула:

– Я сподіваюся, ракета проб'є бар'єр, на наше обопільне щастя.

Гукнув молодший лейтенант:

– Полковнику Барбара, ми вже їдемо звідси. Мені було б значно легше, якби ви, всі утрьох, зробили так само.

Барбі кивнув і вперше після довгенької перерви відсалютував.

18

Злетівши того понеділка рано-вранці з бази військово-повітряних сил Карсвелл [219]219
  Carswell – нині закрита база стратегічної авіації (діяла у 1942–1994 pp.) у місті Форт-Ворт, штат Техас.


[Закрыть], Б-52 баражував над Берлінгтоном [220]220
  Burlington – найбільше місто на озері Чемплейн у штаті Вермонт, західніше штату Мейн.


[Закрыть]у штаті Вермонт уже з 10:40 (у ВПС вважають, що на бенкет варто з'являтися якомога раніше). Місію позначили кодовою назвою ГРАНД-ОСТРІВЕЦЬ. Пілотом-командиром був майор Джин Рей, учасник війн у Перській затоці та в Іраку, останню він у приватних розмовах називав не інакше, як «сране мавп'яче шоу Довбобуша». У бомбовідсіку його корабля містилося дві крилаті ракети «Фастхок» [221]221
  «Fasthawk» – крилата ракета нового покоління, може нести 5 різних типів боєголовок.


[Закрыть]. Ракети надійніші й потужніші за старі «Томагавки», але яке ж це тяжке відчуття – баражувати з ними, боєздатними, готуючись запустити їх по американській цілі.

О 12:53 червоний вогник на його контрольній панелі став бурштиновим. Це комп'ютер перейняв управління від майора Рея і почав виводити літак на позицію. Місто Берлінгтон промайнуло під крилами й залишилося позаду.

Рей промовив у шоломофон:

– Уже майже час, сер.

Полковник Кокс відгукнувся з Вашингтона:

– Тоді Роджер, майоре. Щасти. Вистрелюй байстрючку.

– Пішла, – відповів майор.

О 12:54 бурштиновий вогник почав пульсувати. О 12:54:55 він став зеленим. Рей клацнув тумблером, позначеним 1. Ніякого струсу, тільки шшшвахзвідкілясь знизу, а на екрані він побачив, як «Фастхок» починає свою подорож. Ракета вмить розігналася до максимальної швидкості, залишаючи в небі реактивний слід, схожий на зроблену нігтем подряпину.

Джин Рей перехрестився, завершивши цей жест цілуванням споду свого великого пальця.

– З Богом, доню, – промовив він.

Максимальна швидкість ракети «Фастхок» 3500 миль за годину. За п'ятдесят миль від цілі – десь миль за тридцять західніше Конвея в Нью-Гемпширі й уже на східному боці Білих гір [222]222
  White Mountains – гірський хребет, що частково заходить на територію Мейну; Конвей – курортне місто в Нью-Гемпширі, розташоване на відрогах Білих гір.


[Закрыть]– її комп'ютер спершу вирахував, а тоді визначив фінальний курс. У процесі наближення швидкість ракети зменшилася з 3500 до 1850. Ракета прив'язалася до траси № 302, яка проходить центром Східного Конвея, і, пролітаючи над пішоходами, змушувала їх нервово задирати голови.

– То часом не реактивний літак так низько, – прикриваючи собі долонею очі, запитала якась жінка в колеги по шопінгу на парковці біля «Зеленої крамнички першопоселенців» [223]223
  «Settlers' Green Outlet Village» – побудований 1988 року в Північному Конвеї на місці колишнього аеропорту «Білі Гори» безподатковий торговельний центр із численними бутиками.


[Закрыть]. Якби навігаційна система «Фастхок» могла говорити, вона б промовила: «Золотко, ти поки що не бачила мене у справжній роботі».

На висоті три тисячі футів вона пролетіла над кордоном між Нью-Гемпширом і Мейном, залишаючи по собі звукову хвилю, від якої клацали зуби і брязкали вікна. Коли навігаційна система зачепила шосе № 119, ракета сковзнула вниз до тисячі футів, а далі спустилася на п'ятсот. Тепер її комп'ютер працював на всю котушку, перевіряючи дані навігаційної системи, за хвилину перемотуючи у своїй електронній голові не менш ніж тисячу параметрів корекції курсу.

У Вашингтоні полковник Джеймс О. Кокс промовив:

– Народ, фінальне наближення. Тримайте руками фальшиві зуби, хто має.

«Фастхок» знайшла дорогу Мала Курва й різко впала ледь не до рівня ґрунту, все ще рухаючись майже вдвічі швидше за звук, вона аналізувала кожний горбок і поворот, хвіст її горів так, що очам боляче, залишаючи по собі отруйний шлейф ракетного вихлопу. Ним зривало листя з дерев, деякі навіть загорілися. Ним ущент розтрощило придорожню ятку біля Таркер Голлоу, дошки і шматки гарбузів підлетіли аж до неба. А грім, який переслідував ракету, змушував людей падати долілиць на підлогу, прикриваючи собі голови руками.

«Вона мусить зробити свою справу, – подумав Кокс. – Хіба може бути інакше?»

19

У «Діппері» тепер уже тіснилося вісімсот чоловік. Ніхто не балакав, хоча Лісса Джеймісон беззвучно ворушила губами, либонь, молилася якійсь із тих нью-ейджевих світових душ, котра наразі привернула її увагу; в руці вона стискала кришталеву кулю. Преподобна Пайпер Ліббі притискала собі до губ хрестик, що колись належав її матері.

– Ось воно, – промовив Ерні Келверт.

– Де? – вимогливо спитав Марті Арсенолт. – Я нічого не ба…

–  Слухайте! – сказала Бренда Перкінс.

Вони почули наближення ракети; зростаюче потойбічне мурмотіння від західної околиці міста, ммммм,яке за пару секунд перетворилося на МММММ. На великому телеекрані вони майже нічого не побачили, хіба що тільки через півгодини після того, як ракета зазнала невдачі. Для тих, хто залишився в ресторані, Бенні прокручував запис ледь не покадрово. Вони дивилися, як ракета вигулькує з-за повороту, відомого під назвою Коліно Малої Курви. Вона висіла на висоті футів чотирьох над землею, ледь не цілуючи власну тьмяну тінь. У наступному кадрі оснащена розробленою для контактного вибухання осколочно-фугасною головкою «Фастхок» застигла посеред повітря над тим місцем, де лиш недавно містився табір морських піхотинців.

На подальших кадрах екран ставав таким яскраво-білим, що глядачі прикривали собі очі. А потім, коли та білість починала вицвітати, вони бачили фрагменти ракети – дуже багато чорних рисочок на тлі гаснучого сяйва – і величезну підпалину на тому місці, де був висів знак X. Ракета поцілила абсолютно точно.

Після цього люди в «Діппері» бачили, як по той бік Купола займається полум'ям ліс. Бачили, як на тому боці спершу спухав, а потім починає плавитись асфальт.

20

– Запускайте другу, – похмуро наказав Кокс, і Джин Рсй вистрелив. Ця ракета понарозбивала ще вікон і знов налякала людей у східній частині Нью-Гемпшира і в Західному Мейні.

Щодо результату, то він був той самий.

ВЛИП

1

У будинку № 19 по Мілл-стрит, де мешкала родина Макклечі, після закінчення запису зависла мить тиші. А тоді вдарилася в гарячі сльози Норрі Келверт. Зустрівшись поглядами над її похиленою головою, Бенні Дрейк і Джо Макклечі з ідентичними виразами облич «що я можу тут зробити»поклали руки на її тремтячі плечі й зімкнули пальці один в одного на зап'ясті у своєрідному сердечному рукостисканні.

– І оцевсе? – запитала Клер Макклечі зневіреним голосом. Мати Джо не плакала, хоча теж ледь стримувалася, очі в неї блищали. У руках вона тримала фотографію свого чоловіка, вона її зняла зі стіни невдовзі по тому, як Джо з друзями прийшов додому, принісши DVD. – Оце і все?

Ніхто не відгукнувся. Барбі примостився на поручні м'якого крісла, в якому сиділа Джулія. «Тепер на мене тут чекають великі неприємності», – подумав він. Але не ця думка зринула йому першою;першою була про те, що на великі неприємності слід чекати місту.

Місіс Макклечі підвелася. Так і тримаючи в руках портрет свого чоловіка. Сем, як і кожної суботи, поїхав на базар, який до справжніх холодів регулярно збирався на гоночному треку в Оксфорді. Аматор реставрації меблів, на тамтешніх ятках він часто знаходив гідні його пристрасті речі. Минуло вже три дні, а він так і залишався в Оксфорді, жив у мотелі «Рейсвей», де також мешкало чимало газетників і телевізійників; можливості побалакати з Клер по телефону в нього не було, хоча вони могли підтримувати зв'язок електронною поштою. Принаймні поки що.

– Що трапилося з твоїм комп'ютером, Джої? – спитала вона. – Він вибухнув?

Джо, не перестаючи обіймати Норрі, так і тримаючи за зап'ястя Бенні, похитав головою.

– Не думаю, мабуть, він просто розплавився, – відповів Джо й обернувся до Барбі. – Від такої температури там міг загорітися ліс. Хтось мусив би цьому запобігти.

– Здається, в місті зараз нема зовсім пожежних машин, – сказав Бенні. – Хіба що парочка старих.

– Дозвольте мені зайнятися цією справою, – промовила Джулія. Над нею височіла Клер Макклечі; ясно було, в кого таким довгалем уродився Джо. – І ще, Барбі, мабуть, краще буде, якщо займатимуся цим тільки я сама.

– Чому? – здивувалася Клер. Одна сльозинка все-таки не втрималася у неї в оці й покотилася по щоці. – Джо мені казав, що вас, містере Барбара, керувати тут призначив уряд, особисто Президент!

– Я мав суперечку з містером Ренні й шефом Рендолфом щодо відеотрансляції, – пояснив Барбі. – Дещо напружену. І, отже, маю сумніви, щоби хтось із цих двох вітав мої поради зараз. І вашим, Джуліє, навряд чи вони зрадіють також. У всякому разі, не тепер. Якщо Рендолф хоча б наполовину компетентний, він пошле туди загін підручних полісменів з тим обладнанням, що залишилося в пожежній частині. Принаймні там мусять бути шланги і портативні помпи.

Джулія зважила його слова, а потім сказала:

– Барбі, давайте з вами вийдемо на хвилинку.

Він подивився на матінку Джо, але Клер уже не звертала на них ніякої уваги. Вона відсунула свого сина вбік і сиділа поряд з Норрі, котра сховала своє обличчя на плечі у Клер.

– Чувак, уряд винен мені комп'ютер, – нагадав Джо Барбі, коли той услід з Джулією вирушив до дверей.

– Ясна річ, – відповів Барбі. – Дякую тобі, Джо. Ти чудово зробив свою роботу.

– Набагато краще за ту їхню кляту ракету, – пробурмотів Бенні.

Барбі з Джулією зупинились на ґанку Макклечі й мовчки дивились в бік міського майдану, річки Престіл і мосту Миру. А тоді, голосом низьким і сердитим, Джулія промовила:

– Він ніщо. От у чому річ. От де чортова проблема.

– Хто ніщо?

– Пітер Рендолф не напівкомпетентний. Навіть не на чверть. Я знаю його з дитсадка, де він був чемпіоном світу з мокрих трусів, потім ми перейшли до школи і разом навчалися до дванадцятого класу, в якому він належав до бригади хапальників за бретельки ліфчиків. Його розумові здібності завжди трималися на трійці з мінусом, а знання оцінювалися на четвірку з мінусом лише тому, що його батько засідав у шкільній раді, і з тих пір його мозок аж ніяк не розвинувся. Наш містер Ренні оточив себе тупаками. Єдиний виняток – це Ендрія Ґріннел, але й вона наркотично залежна. Від ліків, що звуться оксиконтин.

– Проблеми зі спиною, – вставив Барбі. – Мені розповідала Розі.

Чимало дерев на майдані вже скинули з себе листя, тож Барбі з Джулією було видно і Мейн-стрит. Зараз вулиця була порожня – більшість людей усе ще перебували в «Діппері», обговорювали побачене, – але невдовзі, коли вони, збентежені, зневірені, посунуть по своїх домівках, тротуари будуть переповнені. Чоловіками й жінками, котрі навіть не наважатимуться спитати одне в одного, чого їм чекати далі.

Джулія зітхнула й запустила руку собі у волосся.

– Джим Ренні вважає, лише тому що він тримає усі важелі в свої руках, все кінець-кінцем мусить само собою обертатися на краще. Принаймні для нього і його друзів. Він найгірший тип політика – самозакоханий, занадто егоцентричний, щоб усвідомити, що це аж ніяк не його вагова категорія, до того ж під отим його надутим іміджем «я-все-можу» ховається боягуз. Коли тут стане геть зле, він пошле це місто к дияволу, якщо вирішить, що таким чином зможе врятувати самого себе. Лідер-боягуз – найнебезпечніший з людей. Саме ви мусили б керувати цим шоу.

– Дякую вам за довіру…

– Але цього не буде, хай би там що собі не вирішили полковник Кокс і Президент Сполучених Штатів Америки. Цього не трапиться, якщо навіть п'ятдесятитисячна демонстрація пройде по П'ятій Авеню в Нью-Йорку, розмахуючи плакатами з вашими портретами. Ні, поки цей сучий Купол висить у нас над головами…

– Кожного разу, коли я вас слухаю, ви стаєте дедалі менше схожою на республіканку, – зауважив Барбі.

Вона вдарила його по біцепсу навдивовижу твердим кулаком.

– Це не жарти.

– Авжеж, – погодився Барбі. – Це не жарти. Саме час оголошувати вибори. І я раджу вам самій балотуватися на пост другої виборної.

Вона жалісливо поглянула на нього:

– І ви гадаєте, Джим Ренні дозволить вибори, поки існує Купол? У якому світі ви живите, друже мій?

– Не недооцінюйте волю міста, Джуліє.

– А ви перестаньте недооцінювати Джеймса Ренні. Він тут керує вже цілу вічність, і люди до нього звикли. Крім того, він демонструє великі таланти, коли треба знайти офірного цапа. Немісцевий – а фактично заброда – ідеальний кандидат у нашій ситуації. Знаємо ми когось такого?

– Я сподівався почути від вас якісь ідеї, а на політичну аналітику.

Якусь мить він не сумнівався, що вона його знову вдарить. Потім Джулія втягнула в себе повітря, видихнула і посміхнулася.

– Ви радо послали б мене під три чорти, та вам би потім це муляло, хіба ні?

Міська сирена почала прорізати короткими свистками тепле, застигле повітря.

– Хтось подає сигнал про пожежу, – сказала Джулія. – Гадаю, ми знаємо де.

Вони подивилися на західний обрій, де небесну синяву вже замазувало димом. Барбі подумав, що основна його маса здіймається по інший бік Купола, але від жару невеличкі загоряння майже напевне мусили початися також на Честерському боці.

– Вам хотілося ідей. Гаразд, є одна. Я пошукаю Бренду, вона може бути або вдома, або разом з усіма в «Діппері», і запропоную їй керувати протипожежною операцією.

– А якщо вона скаже «ні»?

– Я цілком певна, що не скаже. Принаймні зараз, по цей бік Купола нема серйозного вітру, отже, там загорілася хіба що трава та трохи кущів. Вона підключить кілька енергійних чоловіків, вона знає достойних. Таких, котрих вибрав би сам Гові.

– І жодного з нових полісменів серед них, як я здогадуюсь.

– Хай вирішує сама, але я сумніваюсь, щоб вона покликала Картера Тібодо або Мелвіна Ширлза. Чи Фредді Дентона. Він служить копом уже п'ять років, але я знаю від Бренди, що Дюк планував його звільнити. Фредді кожного року виступає в ролі Санта-Клауса у початковій школі, і діти його люблять – у нього чудово виходить «о-го-го». А ще в нього є якась підлота в характері.

– Цим ви знову наллєте сала за шкуру Ренні.

– Так.

– Помста може бути вельми капосною.

– Коли треба, я й сама вмію бути капосною. І Бренда теж, якщо відчуватиме підтримку.

– Тоді вперед. І хай вона покличе того хлопця, Берпі. Коли йдеться про пожежу в чагарниках, я би радше поклався на Берпі, аніж на будь-якого ледацюгу з міської пожежної команди. До того ж у своїй крамниці він має все, що треба.

Вона кивнула.

– Це дійсно збіса слушна порада.

– Ви певні, що не хочете залучити й мене?

– На вас чекає ловля іншої риби. Бренда видала вам ключі від старого бомбосховища?

– Видала.

– Отже, ця пожежа може прислужитися зручним для вас відволікаючим фактором. Добувайте той ваш лічильник Ґайґера, – вона вже вирушила до свого «Пріуса», але раптом зупинилася і знов обернулася до нього. – Знайдення генератора – якщо він, звісно, існує – це, либонь, найкращий шанс для цього міста. Можливо, навіть єдиний. Агов, Барбі?

– Я тут, мем, – делікатно усміхнувся він.

Вона не підтримала його посмішки.

– Вам перехочеться недооцінювати Ренні після того, як почуєте його публічні промови. Не безпричинно він у нас тут такий довгограючий.

– Я втямив, не варто зайве дратувати його, розмахуючи скривавленою ганчіркою.

– Так. Тим паче, ця ганчірка може виявитися вашою сорочкою.

Вона поїхала шукати Бренду й Берпі.

2

Надивившись на провальну спробу військово-повітряних сил пробити Купол, глядачі розходилися з «Діппера» саме так, як це уявляв собі Барбі: повільно, з похиленими головами, майже без балачок. Чимало хто йшли, обнявшись за плечі, дехто плакав. Через дорогу від «Діппера» чекали три патрульні машини, і з півдесятка копів стояли, спираючись на них, готові до безпорядків. Але ніяких безпорядків не було.

Зелений автомобіль шефа стояв подалі, на стоянці перед крамницею «Брауні» (написаний вручну плакат у вітрині повідомляв: ЗАЧИНЕНО, ПОКИ «СВОБОДА!» НЕ ПРИНЕСЕ СВІЖИХ ПОСТАВОК). У машині сиділи шеф Рендолф і Джим Ренні, спостерігали.

– Ну от, – з відвертим задоволенням промовив Великий Джим. – Гадаю, тепер вони щасливі.

Рендолф кинув на нього здивований погляд.

– Вам не хотілося,щоб все вийшло?

Ворухнувши плечем, Великий Джим скривився.

– Хотілося, звісно, але я й на мить не вірив. А цей чоловік з дівчачим ім'ям і його нова подружка Джулія зуміли переконати всіх, що все вийде, збудили марні надії, хіба ні? Так-так. А чи ти знаєш, що вона у тій її друкованій шматі ніколи не підтримувала мене у виборчих перегонах? Жодного разу.

Він показав рукою на пішоходів, що линули назад до міста.

– Дивись уважно, друже: ось до чого призводить некомпетенція, фальшиві сподівання і надмір інформації. Зараз вони просто нещасні й розчаровані, але коли очуняють, вони оскаженіють. Нам треба ще посилити поліцейські сили.

– Ще? У нас уже вісімнадцять одиниць, включно з частково зайнятими й новими підручними.

– Цього недостатньо. Тож ми мусимо…

Повітря почали прорізати короткі схлипи міської сирени. Вони подивилися на захід і побачили там дим.

– Мусимо за це подякувати Барбарі й Шамвей, – завершив фразу Великий Джим.

– Може, нам треба щось робити з цією пожежею.

– Це проблема Таркер Мілла. І уряду США, звісно. Це вони спричинили пожежу своєю нікчемашною ракетою, хай самі з нею й пораються.

– Але якщо жар запалив щось і з нашого боку…

– Перестань репетувати, як стара баба, і відвези мене назад до міста. Я мушу знайти Джуніора. Нам з ним треба дещо обговорити.

3

Бренда Перкінс і преподобна Пайпер Ліббі стояли біля «Діппера» поряд з «Субару» пані Пайпер.

– Я й не вірила, що вийде, – промовила Бренда. – Але я б збрехала, якби сказала, що не розчарована.

– Я теж, – погодилася Пайпер. – Гірко. Я б запропонувала підвезти тебе до міста, але мушу ще заїхати до декого з моїх парафіян.

– Не на Малій Курві, сподіваюсь? – спитала Бренда, киваючи великим пальцем на задимлене небо.

– Ні, це в інший бік. Східний Честер. Джек Еванс. Він втратив дружину в День Купола. Дикий інцидент. Хоча зараз усе в нас тут дике.

Бренда кивнула.

– Я бачила його на Дінсморовому полі, він тримав плакат з портретом своєї дружини. Бідний, бідний чоловік.

Пайпер підійшла до відкритого вікна з боку водійського сидіння, де перед кермом сидів Кловер, розглядаючи натовп, що розходився з «Діппера». Вона порилася в кишені, дала псу якийсь смаколик, а вже тоді сказала:

– Посувайся, Кловере, сам знаєш, ти ж знову провалив екзамен на водія. – А тоді, конфіденційно, до Бренди: – Він ніяк збіса не навчиться паралельному паркуванню.

Пес перестрибнув на пасажирське сидіння. Пайпер відчинила дверцята машини й поглянула на дим.

– Певно, добряче горить ліс у Таркер Міллі, але нас не зачепить, – вона невесело усміхнулася Бренді. – Ми під захистом Купола.

– Велике щастя, – промовила Бренда. – Передавай Джекові мої співчуття. І мою любов.

– Авжеж, обов'язково, – відповіла Пайпер і від'їхала.

Бренда, засунувши руки в кишені джинсів, уже виходила з парковки, думаючи, чим би їй себе зайняти решту дня, коли під'їхала Джулія Шамвей і допомогла їй вирішити цю проблему.

4

Ракети, що вибухали проти Купола, не розбудили Саммі Буші, натомість це зробив гучний дерев'яний тріск і наступний за цим плач Малюка Волтера.

Ідучи геть, Картер Тібодо з приятелями забрали всю траву, яка зберігалася в холодильнику, але її житло вони не обшукали, тож взуттєва коробка з намальованими на ній черепом і перехрещеними кістками так і залишилася в шафі. Також і записка, надряпана хистким, з нахилом уліво почерком Філа Буші: МОЄ ЛАЙНО! ЛИШЕНЬ ТОРКНИСЯ – І ПОМРЕШ!

У коробці не було трави (Філ завжди пхекав у бік маривани, називаючи траву «ліками для коктейльних вечірок»), а Саммі в свою чергу не цікавилася коробкою з «кришталем». Вона не мала сумнівів, що «підручні» радо б його викурили, але сама вважала, що кришталь – це скажене лайно для скажених людей, бо хто ж інший стане вдихати дим, у якому містяться вимариновані в ацетоні обрізки чиркал сірникових коробок? Проте там зберігався й інший, менший пакетик, у якому лежало з півдесятка «Мрій-човників», тож, коли Картер зі своєю зграєю пішов геть, вона проковтнула одну таблетку, запивши теплим пивом з пляшки, що стояла захована під ліжком, у якому Саммі тепер спала сама… тобто окрім тих випадків, коли брала до себе Малюка Волтера. Або затягувала Доді.

Їй майнула думка, чи не проковтнути разом усі «Мрій-човники» і таким чином раз і назавжди завершити це її нещасне гівняне життя; вона, мабуть, так би й зробила, якби не Малюк Волтер. Хто опікуватиметься ним, якщо вона помре? Він навіть може померти з голоду у своїй колисці, отака жахлива думка.

Геть із тим самогубством, але ніколи ще в житті вона не почувалася такою печальною, пригніченою. І забрудненою. Її принижували й раніше, знає Бог, подеколи Філ (котрий любив кохатися утрьох під кайфом, поки зовсім не втратив інтерес до сексу), інколи хтось інший, час від часу вона сама принижувалася – Саммі Буші ніколи так і не збагнула простої істини, що можна бути самому собі найкращим другом.

Звісно, за плечима в неї були всеношні секс-розваги, а одного разу, ще в середній школі, після того як «Вайлдкетс» виграли чемпіонат Малої баскетбольної ліги серед новачків, вона пропустила через себе чотирьох учасників підряд (п'ятий лежав знетямлений у кутку). То була її власна ідіотська ідея. Вона також приторговувала тим, що Картер, Мел і Френкі Делессепс узяли в неї силою. Найчастіше обслуговувала Фрімена Брауна, хазяїна крамниці «Брауні», де вона найчастіше робила закупи, бо Браун надавав їй кредит. Фрімен був старий, і пахнув він не вельми гарно, але бахур був ще той, і це вже йому плюс. Шість штриків на матраці в задній коморі – його звичний ліміт, потім стогін і чвирк. Це ніколи не належало до найяскравіших подій її тижня, але втішало усвідомлення того, що її кредит дійсний, особливо, коли наприкінці місяця вона потрапляла у безгрошів'я, а Малюку Волтеру конче потрібні були свіжі памперси.

І містер Браун ніколи не робив їй боляче.

Минулої ночі трапилося зовсім інше. Делессепс ще не так, а от Картер, той ввігнався в неї, ледь не пробивши наскрізь, і, починаючи з нього, у неї закровило знизу. Далі гірше: коли з себе скинув труси Мел Ширлз, у нього виявився інструмент на кшталт тих, що їх показують у порнофільмах, які любив дивитися Філ, допоки його інтерес до кришталю остаточно не переміг у ньому зацікавлення сексом.

Ширлз увійшов у неї жорстко і, хоча вона намагалася пригадати те, чим за два дні до того займалися вони з Доді, це не допомогло. Вона залишалася сухою, як серпень без дощу. Щоправда, поки їй там усе не роздер Картер Тібодо. Тоді з'явилася змазка. Вона відчула, як з неї тече щось тепле, липке. На лиці в неї теж було щось вологе, сльози ринули по щоках, затікаючи їй у западини вух. Під час безкінечного гасання Мела Ширлза їй майнуло, що вона може так і померти під ним. Якщо він уб'є її, що буде з Малюком Волтером?

І все прошивав тріскучий, як у сороки, голос Джорджії Руа: «Трахайте, гатіть її, трахайте цю суку! Хай репетує!»

Саммі дійсно репетувала. Голосно й багато, те саме робив і Малюк Волтер у колисці в сусідній кімнаті.

Насамкінець вони попередили, щоб вона тримала рота на замку і покинули її, стікаючу кров'ю на дивані, змордовану, але живу. Вона бачила, як їхні фари мазнули по стелі вітальні й зникли, коли вони повернули в бік міста. Нарешті Саммі й Малюк Волтер залишилися самі. Вона ходила з ним туди-сюди, туди-сюди, зупинившись лише раз, щоб одягти трусики (не рожеві, їх вона ніколи більше не носитиме), промокнувши перед тим піхву туалетним папером. У неї були тампакси, але сама думка про те, щоб щось туди пхати, була їй огидна.