Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

– Господи, помилуй. Це як дивитися крізь забруднене лобове скло, коли їдеш проти сонця, – промовила вона.

Дійсно, було схоже, тільки наразі лобовим склом виступав Купол. На ньому почав накопичуватися пил і бруд. А також штучні атмосферні викиди. І далі буде гірше.

«Треба б його помити», – подумав він і уявив собі шеренги волонтерів з відрами і щітками. Абсурд. Як можна його помити на висоті сорока футів? Чи ста сорока? Чи тисячі?

– Цьому треба покласти край, – прошепотіла вона. – Подзвоніть їм і скажіть, нехай вистрелять найбільшою їхньою ракетою, і к чорту наслідки. Бо цьому треба покласти край.

Барбі на це нічого не відповів. Не був певен, що зможе вимовити хоч слово, навіть аби мав, що сказати. Це гігантське, мутне сяйво забрало в нього всі слова. Це було так, ніби крізь люк дивишся в пекло.

Ї-ГІ-ГІ

1

Джим Ренні з Енді Сендерсом дивилися на зловісний захід сонця з ґанку похоронного салону Бові. Вони збиралися було до міськради на чергове «надзвичайне засідання», призначене на сьому вечора, і Великий Джим хотів прийти туди завчасно, щоби підготуватися, але застигли на сходах, задивившись, якою страхітливою, масною смертю догоряє день.

– Неначе кінець світу, – промовив Енді низьким, благоговійним голосом.

– Маячня гівняна! – заперечив Великий Джим, і якщо його голос і прозвучав брутально навіть для нього, це тому що і йому самому до голови прийшла така сама думка. Уперше з того часу, як опустився Купол, він усвідомив, що врегулювання цієї ситуації може бути поза їх можливостями – поза йогоможливостями – і роздратовано відкинув цю думку геть. – Хіба ти бачиш Господа нашого Ісуса Христа, що сходить з небес?

– Ні, – погодився Енді. Він бачив тільки мешканців свого міста, людей, котрих знав усе життя, вони стояли купками вздовж Мейн-стрит, мовчазні, і лише дивилися на цей страхітливий захід сонця, прикриваючи собі очі долонями.

– А менети бачиш? – наполягав Великий Джим.

Енді обернувся до нього.

– Звісно, що бачу, – ошелешено кивнув він. – Звісно, я тебе бачу, Великий Джиме.

– Отже, мене не взято живим на небо, – пояснив Великий Джим. – Багато літ тому я віддав своє серце Ісусу, отже, якби зараз відбувався Кінець Світу, мене б тут не було. І тебе також, ти згоден?

– Мабуть, що так, – погодився Енді, хоча в душі відчував сумніви. Якби вони були спасенними – омитими кров'ю Агнця – навіщо б їм було щойно балакати зі Стюартом Бові про припинення того, що Великий Джим називав «нашим маленьким бізнесом»? Та хіба вони взагалі могли вляпатися у такий бізнес, якщо чесно?

Що спільного може бути між спасенністю й метамфетаміновим виробництвом?

Якби спитати про це у Великого Джима, Енді знав, що саме той відповість: іноді результати виправдовують засоби. У даному випадку результати виглядали захоплюючими, ось такими: нова Церква Святого Спасителя (стара була лише трохи кращою за дощатий сарай із дерев'яним хрестом нагорі); радіостанція, котра врятувала самому тільки Богу відомо скільки душ; десятина, яку вони сплачували – акуратно, чеками одного банку на Кайманових островах – Місіонерському товариству Господа Ісуса, допомагаючи тим, кого пастор Коґґінс називав «нашими меншими чорними братами».

Проте, задивившись на цей грандіозний, каламутний захід сонця, що натякав на дріб'язковість і маловажливість людських справ, Енді змушений був визнати, що всі ті речі правили лише за виправдання. Без притоку готівки завдяки мету його аптека пішла б на дно ще років шість тому. Те саме можна сказати про цю похоронну контору. Те саме – хоча чоловік, котрий стояв зараз поряд з ним, цього ніколи б не визнав – стосувалося «Уживаних автомобілів Джима Ренні».

– Я знаю, що ти думаєш, друже, – мовив Великий Джим.

Енді боязко звів на нього очі. Великий Джим посміхався… а втім, не хижо. Ця його посмішка була лагідною, розуміючою. Енді теж відповів, чи то пак спробував, йому посмішкою. Він багато чим завдячував Великому Джиму. От тільки зараз речі, такі як аптека чи «BMW» Клоді, здавалися малозначущими. Яка зараз користь від «BMW», хоч би й з системою самопарковки і реагуючою на голосові команди саунд-системою, його мертвій дружині?

«Коли все це закінчиться і Доді повернеться додому, я віддам цей бімер їй, – вирішив Енді. – Клоді б це сподобалося».

Великий Джим простягнув свою руку з пальцями-цурпалками в напрямку призахідного сонця, що, як здавалося, розповзалося західним обрієм, мов величезна зміїна яєчня.

– Ти гадаєш, що в цьому є якась наша вина. Що Бог карає нас за те, що ми підживлювалися від міста у важкі часи. Це дурня, друже. Це не Божа справа. Якщо ти скажеш, що в тому, що нас побили у В'єтнамі, була рука Бога – таким чином Бог попереджав нас, що Америка втрачає свою духовність, – я з тобою погоджуся. Якщо скажеш, що одинадцяте вересня було відповіддю Всевишнього на рішення Верховного суду, який повідомив малим дітям, що вони можуть більше не розпочинати свій день з молитви до Бога, Котрий їх сотворив, я тебе підтримаю. Але щоб Бог покарав Честер Мілл за те, що ми не прибудували чергову обгінну смуту до якоїсь напівзабутої дороги, на кшталт Сиворакші або Дрібнорубанки? – Він помотав головою. – Це ні. Викинь це з голови.

– Ми також клали непоганий бариш собі до кишень, – несміливо зауважив Енді.

Це було правдою. Вони нагромаджували більше, ніж ішло на підживлення своїх бізнесів чи простягання руки допомоги своїм меншим чорним братам. Енді мав власний рахунок на Кайманових островах. І проти кожного його долара – або долара Бові, до речі – він міг би закластися, Великий Джим брав собі три. А то й чотири долари.

– «Бо вартий робітник своєї поживи», – процитував Великий Джим повчальним, проте лагідним тоном. – Матвія, десятий розділ, вірш десятий.

Початок фрази євангеліста він пропустив: «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх гаманів…»

Великий Джим кинув погляд на годинник у себе на зап'ясті.

– Якщо вже згадали про роботу, друже, то треба нам рухатись. Багацького чого мусимо вирішити.

І він ступив уперед. Енді рушив за ним, не відриваючи очей від вечірньої зорі, котра все ще залишалася достатньо яскравою, щоб бути схожою на запалену плоть. Та тут Великий Джим знов зупинився.

– До речі, ти чув, що повідав Стюарт: тут ми все прикрили. «Завершено й застебнуто», як сказав маленький хлопчик, вперше самостійно попісявши. Він особисто повідомив про це Майстру.

– Та це ще той фрукт, – промовив понуро Енді.

Великий Джим хихонув:

– Не переживай щодо Філа. Ми припинили бізнес і не розпочинатимемо, поки не минеться криза. Фактично, можливо, це нам знак, що лабораторію варто прикрити назавжди. Знак від Всевишнього.

– Добре було б, – сказав Енді. Хоча мав у душі гнітюче передчуття: якщо Купол зникне, Великий Джим може передумати, а якщо так і трапиться, Енді знову буде поряд з ним. І Стюарт Бові зі своїм братом Ферналдом включаться також. Залюбки. Почасти тому, що там неймовірні гроші – не кажучи вже про відсутність податків, – а почасти через те, що всі вже занадто глибоко зав'язли. Він згадав слова якоїсь прадавньої кінозірки: «Коли я врешті зрозуміла, що не люблю зніматися, я вже була занадто багатою, щоб кидати цю справу».

– Не хвилюйся ти так, – промовив Великий Джим. – За пару тижнів ми почнемо знову завозити пропан до міста, хоч вирішиться ця ситуація з Куполом, хоч ні. Використаємо міські пісковози. Ти ж зможеш попрацювати за кермом нормальну зміну, чи не так?

– Так, – сумно відповів Енді.

– А ще! – Великий Джим розквітнув від нової ідеї, що прийшла йому в голову. – Ми можемо використати катафалк Стюї! Тоді кілька балонів ми зможемо привезти навіть раніше!

Енді нічого на це не сказав. Йому страх як не подобалася ідея прибрати до рук (це був вираз Великого Джима) так багато пропану з різних міських служб, але це здавалося найбезпечнішим способом. Виробництво в них було потужне, а значить, багато палива йшло як на саме вариво, так і на вентиляцію токсичних газів. Великий Джим доводив, що купівля великих обсягів пропану може викликати питання. Так само, як придбання великої кількості різних ліків, навіть тих, що продаються без рецепта і йдуть на це лайно, може викликати підозри і принести неприємності.

Завдяки тому, що він був власником аптеки, з цим було легше, хоча замовляючи в таких кількостях робітусин і судафед [170]170
  Robitussin – ліки від застуди й кашлю, до складу яких входить кодеїн; Sudafed – ліки проти нежиті, до складу яких входить псевдоефедрин.


[Закрыть], Енді все одно жахливо нервувався. Він боявся, що саме тутна них чекає гаплик, якщо гаплик їм судиться. Про газові балони позаду студійної будівлі РНГХ він взагалі ніколи не думав до цього дня.

– До речі, сьогодні ввечері ми матимемо досхочу електрики в міській раді. – Великий Джим промовив це з радісною інтонацією людини, що сповіщає когось про приємний сюрприз. – З моєї подачі Рендолф послав мого хлопця з його другом Френкі до шпиталю, щоб умикнули там один балон, підключили до нашого генератора.

У Енді на обличчі відбилася тривога.

– Але ж ми вже забирали…

– Знаю, – заспокійливо перебив його Ренні. – Знаю, що вже брали. Не хвилюйся ти так за «Кеті Рассел», їм поки що вистачить.

– Ти ж міг взяти балон з радіостанції… там же їх багато…

– Тут ближче, – відказав Великий Джим. – І безпечніше. Піт Рендолф наш хлопець, але це не значить, що мені хочеться, аби він дізнався про наш маленький бізнес. Ні зараз, ні колись.

Енді ще більше впевнився в тому, що Великий Джим насправді не збирається розпрощатися з виробництвом.

– Джиме, якщо ми почнемо перекидати скраплений пропан назад до міста, як ми зможемо пояснити, де він був? Розказуватимемо людям, що його була забрала Газова Фея, а тепер передумала і віддає назад?

Ренні нахмурився.

– Ти гадаєш, це смішно, друже?

– Ні! Я гадаю, це страшно!

– У мене є план. Ми оголосимо про створення міського сховища палива і розподілятимемо звідти пропан за нормою. А також опалювальний мазут, якщо буде знайдено спосіб його використання без електричного запалювання. Мені ненависна сама ідея нормування – вона антиамериканська за своєю суттю, але ж ти розумієш, це як у байці про мураху та цикаду. У нашому місті є такі нікчемахи, котрі спалять все за місяць, а тоді, щойно прийде холод, волатимуть до нас, щоб ми їх рятували!

– Ти ж насправді не віриш, що це триватиме цілий місяць,еге ж?

– Звісно, ні, але, як старі люди кажуть: сподівайся на краще, готуйся до найгіршого.

Енді хотів було нагадати, що чимало пропану з міських запасів вони вже використали на виготовлення кристалічного мету, але сам знав, що відповість йому Великий Джим: «Звідки ми могли знати наперед?»

Авжеж, не могли. Хто при здоровому глузді міг очікувати на таку раптову нестачу всіх ресурсів? Плануєш завжди на більше, ніж достатньо.Суто американський стиль. Аж ніяк не достатньо– це образа для розуму й душі.

Енді сказав:

– Не тільки тобі не сподобається ідея нормування.

– Для цього ми маємо сили поліції. Я розумію, всім нам жаль, що від нас пішов Гові Перкінс, але він зараз поряд з Ісусом, а ми маємо Піта Рендолфа. Котрий у цій ситуації для міста кращий. Бо він дослухається, – він наставив на Енді палець. – Люди в такому місті – ба, насправді люди повсюди, – вони, як малі діти, коли йдеться про їх власні інтереси. Скільки разів я вже це повторював?

– Багато, – зітхнув Енді.

– То до чого ти маєш примушувати дітей?

– Щоб доїдали гарнір, інакше не отримають десерту.

– Атож! І подеколи не обійтися без ременя.

– Ти мені якраз нагадав, – стрепенувся Енді. – Я балакав з Самантою Буші там, на полі в Дінсмора, це подружка Доді. Вона сказала, що дехто з копів діяли там доволі брутально. Вкрайбрутально. Нам про це треба поговорити з шефом Рендолфом…

Джим скривився.

– А чого ти очікував, друже? Реверансів? Там було ледь не до бунту дійшло. Ми мало не отримали нікчемашний бунттут, у себе, в Честер Міллі!

– Я розумію, ти правий, але просто…

– Я знаю ту дівчину Буші. Знав усю її родину. Наркомани, крадії машин, порушники закону, неплатники кредитів і податків. Ті, яких ми колись звали бідним білим непотребом, поки це не стало вважатися неполіткоректним. Це якраз ті люди, за якими ми зараз мусимо наглядати. Якраз ті самі люди.Це ті, хто роздеруть на шмаття наше місто, лишень дай їм волю. Такого ти хочеш?

– Ні, звісно, що ні…

Але Великий Джим уже розправив крила.

– Кожне місто має своїх мурах, що роблять добро, і своїх цикад, котрі добра не роблять, але ми можемо жити з ними поряд, бо розуміємо їх і вміємо примушувати їх робити те, що в їхніх же інтересах, навіть якщо заради цього їх доводиться трохи утискати. Але в кожному місті присутня також сарана, як про це сказано в Біблії, і це саме такі люди, як оті Буші. На них ми мусимо опускати наш молот. Це може не подобатися тобі, може не подобатися мені, але особиста свобода хай собі піде десь погуляє, поки все це не закінчиться. Ми теж дечим жертвуємо. Хіба не закриваємо ми наш маленький бізнес?

Енді не хотілося нагадувати про те, що вони просто не мають вибору, оскільки все одно не можуть вивозити товар поза межі міста, тож він просто обмежився кивком. Він більше не хотів нічого обговорювати і побоювався засідання, куди вони прямували, яке могло затягнутися геть до півночі. Нічого йому не хотілося так сильно, як тільки піти додому, випити чогось міцного, лягти, і думати про Клодетт, і плакати, допоки не провалиться у сон.

– Що дійсно має зараз значення, друже, так це підтримування балансу. Це означає закон, і порядок, і нагляд. Наш нагляд, бо ми не цикади. Ми мурахи. Мурахи– солдати.

Великий Джим замислився. Коли він заговорив знову, голос його звучав уже суто по-діловому:

– Я обдумав і вважаю неправильним наше рішення дозволити «Фуд-Сіті» працювати, як звичайно. Я не кажу, що ми мусимо закрити цю крамницю, принаймні зараз цього робити не варто, але в наступні пару днів нам треба буде за нею уважно спостерігати. Пильно стежити.Те саме стосується «Палива & Бакалії». І я от подумав: непогано було б нам конфіскувати дещо з тих продуктів, що швидко псуються, для наших власних…

Він зупинився, примружено дивлячись на ґанок міської ради. Він не міг повірити власним очам і тому прикрив їх рукою від вечірньої зорі. Але картина залишилася: Бренда Перкінс і той гаспидський баламутник Дейл Барбара. Проте не пліч-о-пліч. Між ними сиділа і жваво балакала з удовою шефа Перкінса Ендрія Ґрінелл, третя виборна. Вони передавали одна одній з рук у руки якісь папери.

Великому Джиму це не сподобалося.

Абсолютно.

2

Він рушив уперед, воліючи припинити ту балачку, про що б там не йшлося. Не встиг він зробити і півдесятка кроків, як до нього підбіг якийсь хлопець. То був один із синів Кіл'яна. Цих Кіл'янів близько дюжини жило на мерзенній фермі, що стояла ледь не на межі з Таркер Міллом. Ніхто з цих дітей не відзначався метким розумом, що, чесно кажучи, було природним, зважаючи на вбогих батьків, котрі їх породили. Але всі були ревними парафіянами Святого Спасителя; спасенними, іншим словом. Цього звали Ронні… так принаймні вважав Ренні, але не був у цьому цілком певен. Всі вони були гостроголові, носаті, з випнутими надбрівними дугами.

Одягнений у зношену футболку РНГХ хлопець приніс записку.

– Агов, містере Ренні! – вигукнув він. – Господи, я шукаю вас по всьому місту!

– Боюся, Ронні, я зараз не маю часу на балачку, – сказав Великий Джим. Він не зводив очей із трійці, що сиділа на сходах міськради. Трійко Гаспидських Ідіотів. – Можливо, завтра…

– Я – Річі, містере Ренні, Ронні – то мій брат.

– Річі. Авжеж. А тепер, якщо ти вибачиш…

Великий Джим зробив крок уперед. Енді взяв у хлопчика записку і встиг затримати Ренні, перш ніж той підійшов до тріо, що розсілося на сходах.

– Краще прочитай оце.

Перше, що побачив Великий Джим, було лице Енді, ще більше витягнуте й занепокоєне, ніж зазвичай. От тоді він вже взяв записку.

Джеймсе…

Я мушу побачитися з тобою сьогодні ввечері. Господь говорив зі мною. Тепер я мушу поговорити з тобою, перш ніж мені заговорити до міста. Чекаю твоєї відповіді. Річі Кіл'ян доставить твою записку мені.

Преподобний Лестер Коґґінс

Не Лес, навіть не Лестер. Ні. Преподобний Лестер Коґґінс.Не на добро це. Ну чому, чому все таке мусить траплятися одночасно?

Хлопець стояв перед книгарнею, у своїй вицвілій футболці й мішкуватих, сповзаючих джинсах він був схожий на якогось дурв'ячого сироту. Великий Джим кивнув йому, щоб підійшов. Той з готовністю підбіг. Великий Джим витяг із кишені ручку (на циліндрику якої йшов напис золотом ВАМ ГАРНИЙ НАСТРІЙ, БУДЬТЕ ПЕВНІ, ДАРУЄ БІЗНЕС ДЖИМА РЕННІ) і надряпав відповідь з трьох слів: Опівночі. Мій дім.Склав папірець і вручив хлопцеві.

– Віднеси йому. І нечитай сам.

– Я не буду! Нізащо! Благослови вас Господь, містере Ренні.

– І тебе теж, синку, – провів він очима хлопця.

– Про що цевін? – спитав Енді. І перш ніж Великий Джим встиг щось відповісти, припустив: – Про лабораторію? Про мета…

– Стули пельку.

Енді аж спотикнувся, так його це вразило. Великий Джим ніколи раніше не казав йому таких слів. Не на добро це.

– На все свій час, – промовив Великий Джим і вирушив назустріч нагальній проблемі.

3

Перше, що подумав Барбі, побачивши наближення Ренні: «Він іде, як дуже хвора людина, котра сама ще цього не знає».У його ході також вбачався чоловік, котрий усе життя роздає підсрачники.

Потискаючи Бренді обидві руки, він тримав на лиці найбільш хижу зі своїх світських посмішок. Вона сприйняла це зі спокійною, природною люб'язністю.

– Брендо, – мовив він. – Мої найглибші співчуття. Я мав би відвідати вас раніше… я, звісно, буду на похороні… але я був дещо зайнятий. Ми всі були зайняті.

– Розумію, – відповіла вона.

– Ми вельми журимося за Дюком, – сказав Великий Джим.

– Саме так, – включився Енді, котрий підійшов услід за Джимом: катерок на буксирі в океанського лайнера. – Вельми журимося.

– Я так вам обом вдячна.

– І, хоча я радо обговорив би ваші проблеми… я ж бачу, ви їх маєте… – усмішка Великого Джима поширшала, утім навіть зблизька не змінивши виразу його очей. – У нас дуже важливе засідання. Ендріє, чи не могла б ти піти й мерщій розкласти на столі всі ті папери?

У цю мить Ендрія, котрій недалеко було вже до п'ятдесяти, стала схожою на дитину, котру застали за тим, як вона намагалася поцупити з підвіконня гарячий пиріжок. Вона вже почала підводитись (кривлячись від болю у спині), але Бренда утримала її, міцно стиснувши руку. Ендрія знову сіла.

До Барбі дійшло, що обоє – і Ґрінелл, і Сендерс – мають вигляд на смерть переляканих людей. І то не через Купол, не зараз принаймні, бо причина їх переляку ховалася в Ренні. І знову йому майнуло: з халепи тай в багнище.

– Джеймсе, я вважаю, вам варто приділити нам якийсь час, – промовила люб'язно Бренда. – Безумовно, ви розумієте, що якби питання не було важливим, і то вельми…я сиділа б удома, перебуваючи в жалобі за моїм чоловіком.

Великого Джима запопала рідкісна для нього втрата мови. Люди на вулиці, котрі перед цим споглядали захід сонця, тепер почали дивитися на це імпровізоване рандеву. Можливо, підносячи Барбару до важливості, на яку його персона не заслуговувала, просто завдяки тому, що він сидів тісною купкою разом із міською третьою виборною та вдовою покійного шефа поліції. Вони роздивлялися, передаючи одне одному з рук у руки якийсь папірець так, ніби то був лист від самого Папи Римського. Чия голова народила ідею такої публічної вистави? Звісно ж, що Перкінсової дружини. В Ендрії не вистачило б розуму. Та й хоробрості, переймати його отак, на очах у публіки.

– Гаразд, либонь, ми зможемо приділити вам кілька хвилин. Як ти, Енді?

– Звісно, – подав голос Енді. – Кілька хвилин для вас місіс Перкінс, обов'язково. Мені дійсно дуже жаль Дюка.

– А мені вашу жінку, – серйозно відповіла вона.

Вони зустрілися очима. Це була справжнісінька Мить Возз'єднання [171]171
  Мить возз'єднання – термін кіно, телебачення, театру: сентиментальна і повчальна сцена зустрічі-просвітлення героїв після довгої розлуки або непорозуміння.


[Закрыть], і від цього Великого Джима охопило таке почуття, хоч волосся на собі рви. Він розумів, що не мусить дозволяти таким почуттям заволодівати ним – це погано для тиску, погано для серця, – але досягти цього було важко, іноді. Особливо, коли тобі лише щойно вручили послання від людини, котра забагато знає, а тепер ще й повірила в те, що Бог хоче, аби вона все повідала місту. Якщо Великий Джим правильно здогадується, що на умі в Коґґінса, порівняно з тим ця справа виглядає просто мізерною.

От лише вона може виявитися й немізерною. Бо Бренда Перкінс завжди його не любила, а Бренда Перкінс удова чоловіка, котрого зараз у місті сприймають – абсолютно безпідставно – як героя. Перше, що він мусить зробити…

– Ходімо всередину, – сказав він, – побалакаємо в кімнаті для засідань. – Він глипнув на Барбі. – Ви теж берете в цьому участь, містере Барбара? Оскільки мені цього вовіки не зрозуміти.

– Вам може допомогти оце, – відповів Барбі, протягуючи йому папери, які вони перед цим передавали з рук у руки. – Я колись служив в армії. Був лейтенантом. Здається, строк моєї служби подовжено. Також я отримав підвищення.

Ренні взяв аркуші за краєчок так, ніби вони могли бути гарячими. Це послання безперечно було соліднішим за абияк надряпану записку, принесену йому Річі Кіл'яном, і було воно від набагато відомішого кореспондента. З простим заголовком: З БІЛОГО ДОМУ.І сьогоднішня дата.

Ренні помацав папір. Глибока вертикальна зморшка пролягла між його брів.

– Це не справжній бланк Білого Дому.

«Звісно, що справжній, дурнику, – хотілося заперечити Барбі. – Годину тому його було доставлено кур'єрською службою ельфів Федерал Експрес. Мале міфічне курвеня без проблем телепортувалося крізь Купол».

– Авжеж, це не бланк, – Барбі намагався говорити делікатно. – Документ надіслано через інтернет у вигляді PDF-файла. Його прийняла і роздрукувала міс Шамвей.

Джулія Шамвей. Ще одна баламутка.

– Прочитайте документ, Джеймсе, – спокійно промовила Бренда. – Він важливий.

Великий Джим почав читати.

4

Бенні Дрейк, Норрі Келверт і Опудало Джо Макклечі стояли перед редакцією міської газети «Демократ». Кожен з них мав ліхтарик. Бенні й Джо тримали їх у руках; Норрі засунула свій до широкої передньої кишені куртки-кенгуру. Вони дивилися в бік міської ради, де, як здавалося, про щось радилися кілька людей – серед них усі троє виборних та кухар із «Троянди-Шипшини».

– Цікаво, про що там ідеться, – сказала Норрі.

– Та про якесь лайно, як старі це люблять, – відгукнувся Бенні зі зверхньою незацікавленістю і постукав у двері редакції. Коли на стук ніхто не відповів, повз нього просунувся Джо і потягнув за ручку. Двері відчинилися. Він зразу зрозумів, чому мізШамвей не почула їхнього стуку; тут на всю потужність працював великий ксерокс, а сама редакторка якраз розмовляла зі спортивним репортером і тим дядьком, котрий вдень фотографував події на полі.

Вона помітила дітей і помахала їм. Одинарні аркуші газети швидко вилітали з машини у приймальний лоток. Піт Фрімен і Тоні Гай по черзі звідти їх діставали і складали.

– Аж ось і ви, – сказала Джулія. – А я вже була боялася, що ви не прийдете. У нас усе майже готове. Якщо цей розсобачений ксерокс не ґиґне на лайно, то скоро закінчимо.

Джо, Бенні й Норрі сприйняли нову для себе фразу з мовчазною вдячністю, кожен вирішивши самому застосувати її при першій же можливості.

– Ви отримали дозволи від старших? – спитала Джулія. – Я не хочу, щоб зграя розлючених батьків учепилася мені в загривок.

– Йо, мем, – сказала Норрі. – Кожен з нас отримав.

Фрімен перев'язував шпагатом пачки газет. І робив це погано, як помітила Норрі.

Сама вона вміла в'язати п'ять різних вузлів. А також рибальські петлі. Її батько навчив. А вона навзаєм показала йому, як робити «носики» [172]172
  «Носики» – трюки, що виконуються тільки на носових коліщатах скейтборда.


[Закрыть]на її дошці, і коли він перший раз завалився, то реготав так, що аж сльози котилися йому по обличчю. У неї найкращий у цілім світі тато, вважала вона.

– Хочете, я це зроблю? – запитала Норрі.

– Прошу, якщо ти вмієш краще, – відступив вбік Піт.

Вона підійшла ближче, Джо і Бенні впритул за нею. Норрі побачила набрану великими чорними літерами шапку на одношпальтовому спецвипуску газети і застигла.

– Чортове гівно!

Щойно ці слова встигли вискочити з її рота, як вона затулила його руками, але Джулія тільки кивнула:

– Так, це справжнє чортове гівно. Сподіваюсь, ви всі приїхали на велосипедах і маєте на них кошики. На скейтбордах ви не зможете розвезти це по всьому місту.

– Ми приїхали так, як ви нам сказали, – відповів Джо. – На моєму кошика нема, але є багажник.

– Я можу прив'язати туди йому кілька пачок, – сказала Норрі.

Піт, котрий із захватом дивився на те, як швидко дівчина зв'язує газети, підтакнув:

– Авжеж, ти зможеш. У тебе це добре виходить.

– Йо, мені це звично, – прозаїчно відповіла Норрі.

– Ліхтарі взяли? – спитала Джулія.

– Так, – відповіли вони хором.

– Добре. «Демократ» уже тридцять років як не користувався послугами вуличних газетників, і мені б не хотілося відзначити повернення традиції тим, що когось із вас зіб'є машина на розі Мейн або Престіл-стрит.

– То була б невезучка, авжеж, – погодився Джо.

– Кожний приватний дім і кожний офіс на цих вулицях мусять отримати газету, так? А також усі на Морін-стрит і авеню Святої Анни. Після цього розбігайтеся. Робіть що хочете, але не пізніше дев'ятої щоб усі були вдома. Якщо залишаться газети, розкладіть їх на вулицях. Притисніть камінчиками, щоби десь не занесло.

Бенні знову подивився на заголовок:

МЕШКАНЦІ ЧЕСТЕР МІЛЛА, УВАГА!

БАР'ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!

ЙОГО БУДЕ ОБСТРІЛЯНО КРИЛАТИМИ РАКЕТАМИ

ВСІМ РЕКОМЕНДОВАНО ЕВАКУЮВАТИСЯ ПОДАЛІ ВІД

ЗАХІДНОЇ МЕЖІ

– Можу закластися, це не подіє, – похмуро промовив Джо, роздивляючись карту, вочевидь, накреслену вручну внизу газетного аркуша. Межу між Честер Міллом і Таркер Міллом на ній було виділено червоним кольором. Там, де Мала Курва пересікала межу міста, стояв чорний знак X.Цей знак було підписано: КОНТАКТНА ТОЧКА.

– Прикуси собі язика, хлопчику, – сказав Тоні Гай.

5

ВІД БІЛОГО ДОМУ

Вітання й гратуляції

РАДІ ВИБОРНИХ ЧЕСТЕР МІЛЛА:

Ендрю Сендерсу

Джеймсові П. Ренні

Ендрії Ґрінелл

Шановні джентльмени і леді!

Передусім я передаю вам свої вітання й від імені усієї нації бажаю висловити вам глибокі співчуття і добрі побажання. Завтрашній день я оголосив національним Днем Молитви; всі церкви будуть відкриті по всій Америці, люди всіх вірувань молитимуться за вас і тих, хто наполегливо працює для зрозуміння і відвернення того, що трапилося на кордонах вашого міста. Дозвольте мені запевнити вас, що ми працюватимемо безутомно, допоки мешканців Честер Мілла не буде звільнено, а винних у вашому ув'язненні не буде покарано. Ця ситуація буде залагоджена – і то скоро – така моя обіцянка вам і усім мешканцям Честер Мілла. Заявляю це з усією відповідальністю високої посадової особи, вашого Головнокомандувача.

По-друге, цим листом рекомендується полковник Армії США Дейл Барбара. Полковник Барбара служив в Іраку, де був нагороджений Бронзовою Зіркою, Медаллю за сумлінну службу та двома Пурпуровими Серцями. Його було знову призвано на службу і підвищено для забезпечення вашого зв'язку з нами і нашого з вами. Я вірю, що ви, як справжні американці, усіляко сприятимете йому в цьому. Як ви допомагатимете йому, так і ми допомагатимемо вам.

Першим моїм наміром, відповідно до порад, отриманих мною від Об'єднаного комітету начальників штабів, Міністерства оборони та Служби національної безпеки було: оголосити в Честер Міллі воєнний стан і призначити полковника Барбару тимчасовим воєнним комендантом. Проте полковник Барбара запевнив мене, що в цьому нема необхідності. Він повідомив, що очікує на ефективну співпрацю з виборними й міською поліцією. Він уважає, що його завданням мусять бути «поради й узгодження». Я погодився з його судженням, яке, втім, підлягає подальшому перегляду.

По-третє, я знаю, що ви занепокоєні неможливістю телефонувати вашим рідним і близьким. Ми з розумінням ставимося до вашої занепокоєності, проте цей режим «телефонного затемнення» залишатиметься імперативним для зменшення ризику витоку секретної інформації, як до Честер Мілла, так і з нього. Не вважайте це надмірною пересторогою; запевняю вас, це не так. Цілком можливо, що в Честер Міллі хтось володіє інформацією щодо бар'єра, яким оточене ваше місто.

По-четверте, наразі ми продовжуватимемо недопущення преси, хоча це питання також підлягає подальшому перегляду. Прийде час, коли посадовим особам міста і полковнику Барбарі буде корисно провести прес-конференцію, але на даний період часу, коли всі наші зусилля спрямовано на якнайшвидше подолання цієї кризи, ми вважаємо таку зустріч із пресою гіпотетичною.

П'ятий пункт мого листа присвячено інтернет-комунікацїї. Об'єднаний комітет начальників штабів жорстко наполягає на тимчасовому блокуванні електронного поштового зв'язку, і я схилявся до їхньої думки. Однак полковник Барбара переконливо відстоював право громадян Честер Мілла на збереження доступу до інтернету. Аргументуючи це тим, що електронне листування на законних підставах може бути перлюстрованим СНБ і на практиці контроль за цією комунікацією може бути встановлений легше, ніж за зв'язком у стільниковій мережі. Оскільки він є нашим «оперативним представником на місці», я, почасти з гуманістичних міркувань, дослухався до його думки. Проте це рішення теж підлягає подальшому перегляду; в нашій політиці можуть відбутися зміни. Полковник Барбара буде повноцінним учасником майбутніх обговорень, і ми очікуємо на чіткі робочі стосунки між ним і всіма посадовими особами міста.

По-шосте, я відповідально оголошую вам про можливість завершення ваших тяжких випробувань не пізніше, ніж завтра о першій годині за Східним денним часом. Полковник Барбара пояснить, яка саме військова операція відбудеться в цей час, він також запевнив мене, що вашими ґречними зусиллями спільно з міс Джулією Шамвей, котра є власницею і редакторкою місцевої газети, ви здатні поінформувати громадян Честер Мілла про те, чого їм очікувати.

І останнє: ви громадяни Сполучених Штатів Америки, ми ніколи не покинемо вас напризволяще. Наша вам обіцянка, яка ґрунтується на святих для нас ідеалах, проста: жоден чоловік, жінка чи дитина не будуть залишені без піклування. Всі без винятку ресурси, необхідні для припинення вашого ув'язнення, будуть задіяні. Кожний долар, який потрібно витратити для досягнення цієї мети, буде витрачено. Навзаєм від вас ми очікуємо віри і співпраці. Прошу вас про це.

З молитвою й усілякими найкращими побажаннями, залишаюсь щиро ваш.

6

Котрий би з писак на підхваті не склав цю цидулу, та підписав її власноруч той байстрюк, і повним своїм ім'ям, включно з отим другим, терористським [173]173
  Мається на увазі суто арабське друге ім'я Барака Хусейна Обами.


[Закрыть]. Великий Джим за нього не голосував, і якби той у цю мить якимсь дивом телепортувався сюди, поставши перед ним наживо, він задушив би його власними руками.