Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

За останні двадцять років, коли вона відчувала страшне бажання накинутися на когось – і часто це бажання було на межі контролю, бо люди вміють бути такими дурними, такими вперто тупими, – вона зверталася по батькові слова: якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе.

Але зараз червона тріщина поширювалась і вона відчувала старе бажання кидатися будь-чим. Дряпати шкіру до кривавого поту.

– Ти не питала її, хто це зробив?

– Звісно, що питала, – відповіла Джинні. – Вона не каже. Бо налякана.

Пайпер згадала, як, побачивши матір з дитиною на узбіччі, вона подумала, що там лежить кимсь покинутий мішок зі сміттям. І саме так їх і сприймали ті, хто це зробив. Вона підвелася.

– Я піду з нею побалакаю.

– Саме тепер це не дуже вдала ідея, – сказала Джинні. – Вона на седативах, до того ж…

– Хай спробує, – промовив Твіч. Обличчя він мав бліде. Руки зчеплені між колін. Безупинно потріскував кісточками пальців. – І щасти вам, преподобна.

13

Очі в Саммі були напівзаплющені. Вона їх повільно відкрила, коли Пайпер сіла поряд з її ліжком.

– Ви… та, хто…

– Так, – узяла її за руку Пайпер. – Мене звуть Пайпер Ліббі.

– Спасибі вам, – сказала Саммі, і її очі знову затуманилися, почали заплющуватися.

– Віддячиш мені тим, що назвеш тих, хто тебе зґвалтував.

У напівзатемненій кімнаті – теплій, бо шпитальний кондиціонер було вимкнуто – Саммі похитала головою.

– Вони сказали, що зроблять мені зле. Якщо я розповім. – Вона позирнула на Пайпер. Коров'ячим поглядом, сповненим тупої покори. – Вони можуть зробити зле й Малюку Волтеру також.

Пайпер кивнула.

– Я розумію, тебе налякали. Але скажи мені, хто вони були. Назви їхні імена.

– Ви що, мене не чуєте? – Вона дивилась тепер повз Пайпер. – Вони сказали, що зроблять зле…

Пайпер не мала на таке часу, дівчина могла відключитися в будь-яку мить. Вона вхопила Саммі за зап'ястя.

– Мені потрібні їхні імена, і ти мені їх назвеш.

– Я не смію, – з Саммі знов почали сочитися сльози.

– Ти мусиш, бо, якби я тебе не підібрала, ти б зараз уже була мертвою, – вона помовчала, а потім почала вганяти ніж ще глибше. Пізніше вона може пожаліти про це, але не зараз. Зараз ця дівчина в ліжку лише лежала на перешкоді між Пайпер і тим, що вона бажала знати. – Не кажучи вже про твого сина. Він би теж помер. Я врятувала тобі життя, врятувала його, я вимагаю їхні імена.

– Ні, – проте дівчина дедалі слабшала, і якоюсь часткою своєї душі преподобна Пайпер Ліббі цьому раділа. Пізніше їй стане огидно; пізніше вона думатиме про себе: «Ти нічим не відрізняєшся від тих мужиків, насильство є насильством».Але зараз тут була присутня насолода, як насолода була в тому, щоб здирати зі стіни і шматувати дорогоцінний плакат, авжеж.

«Мені це подобається, бо від цього боляче, – думала вона. – Боляче в моїм серці».

Вона нахилилася над заплаканою дівчиною.

– Прочисти собі вуха, Саммі, бо ти мусиш почути, що я тобі скажу. Вони зробили це раз, вони зроблять це знову. І тоді, коли оприявниться якась інша жінка з кровоточивою піхвою, а то ще й вагітна дитям когось з тих ґвалтівників, я прийду до тебе, і я скажу…

–  Ні! Перестаньте!

– Що ти посприяла цьому. Це ти була там і підбадьорювала їх.

–  Ні! Це не я, то Джорджія! Джорджія їх підбадьорювала, – заридала Саммі.

Пайпер відчула холодну відразу. Жінка. Якась жінка була там. У голові її червона тріщина розійшлася ще ширше. Скоро вона почне вивергатися лавою.

– Назви мені імена, – повторила вона.

І Саммі назвала.

14

Джекі Веттінгтон і Лінда Еверет сиділи в машині перед «Фуд-Сіті». Крамниця, замість восьмої, сьогодні мусила зачинитися о п'ятій. Їх сюди послав Рендолф, бо вважав, що раннє закриття може спричинитися до безладдя. Недотепна ідея, бо в супермаркеті було майже порожньо. На парковці стояло хіба що з десяток машин, а кілька клієнтів, які ще скуплялися, рухалися мляво, ніби одночасно дивилися якийсь спільний дурний сон. Обидві поліціянтки бачили тільки одного касира, підлітка на ім'я Брюс Ярдлі. Замість кредитних карток, хлопець приймав тільки готівку й розписки. М'ясний прилавок виглядав убого, проте курчат там було ще повно, а більшість полиць із консервами й сухими харчами були щільно запаковані бляшанками й коробками.

Вони чекали, поки супермаркет покинуть останні покупці, коли задзвонив Ліндин телефон. Вона поглянула на екран і відчула укол страху в животі. Дзвонила Марта Едмандс, котра доглядала Дженілл і Джуді, поки Лінда й Расті були на роботі – а на роботі вони перебували майже безперервно з тої пори, як опустився Купол.

– Марта? – спитала вона, молячись, щоб там нічого не трапилось, щоб Марта просто спитала її, чи нормально, якщо вона зводить дівчаток на майдан, або ще щось таке. – Марто, у вас все гаразд?

– Ну… так. Авжеж, загалом, – Лінду вгризла тривожність, яку вона дочула в голосі Марти. – Але… ти знаєш про оті судороги?

– О Господи… У неї був напад?

– Гадаю, так, – сказала Марта, і поспішила додати: – Вони зараз у повному порядку, розмальовують картинки в сусідній кімнаті.

– Що трапилося? Розкажи мені!

– Вони сиділи на гойдалці. Я займалася моїми квітами, готувала їх до зими…

– Марто, прошу! – скрикнула Лінда, аж Джекі торкнулася її руки.

– Вибач. Почала гавкати Оді, тож я обернулася. Я запитала: «Сонечко, з тобою все гаразд?» Вона не відповіла, просто злізла з гойдалки і сіла під нею, ну там, знаєш, де ямка, що її ногами вичовгали? Вона не падала,нічого такого, просто сама сіла. І дивиться прямо перед собою і плямкає губами, як ото ви мене попереджали, що таке може бути. Я підбігла… ну, трішки її струснула… а вона й каже… зараз, згадаю…

«Ось воно, – подумала Лінда. – Зупиніть Гелловін, ви мусите зупинити Гелловін».

Але ні. Там було дещо зовсім інше.

– Вона каже: «Рожеві зірки падають. Рожеві зірки падають рисками». А тоді ще: «Тут так темно, тут так гидко тхне». Тоді вона очуняла і зараз у нас все в порядку.

– Слава тобі, Господи, – промовила Лінда, а тоді вже переключилася думкою на п'ятирічну доню. – Аз Джуді все гаразд? Це її не налякало?

У телефоні зависла довга пауза, а потім Марта зробила видих:

– Ох.

– Що ох?Що мусить означати це твоє ох?

– Так це було з Джуді,Ліндо. Не з Дженілл. Цього разу це трапилося з Джуді.

15

–  Я хочу погратися в ту іншу гру, про яку ти казала, – говорив Ейден до Каролін Стерджес, коли вони були зупинилися на майдані побалакати з Расті. Інша гра, котру вона мала на увазі, називалася Червоне Світло, хоча Каролін майже не пам'ятала її правил – не дивно, якщо останній раз грала в неї, коли їй самій було років шість чи сім.

Проте, щойно вони опинилися перед деревом у просторому дворі «пасіянату», правила їй тут же пригадалися. І, як не дивно, згадав їх також Терстон, котрий не просто готовий був пограти, але, як здавалося, цього прагнув.

– Пам'ятайте, – повчав він дітей (котрі самі якимсь дивом ніколи не були знайомі з насолодою від гри в червоне світло), – вона може рахувати до десяти з будь-якою швидкістю, як їй захочеться, але якщо вона, обернувшись, уловить когось у русі, той мусить повернутися туди, звідки почав.

–  Меневона не вловить, – заявила Аліса.

– І мене, – рішуче промовив Ейден.

– От і побачимо, – сказала Каролін і повернулася обличчям до дерева. – Раз, два, три, чотири… п'ять, шість, сім… вісім-дев'ять-десять ЧЕРВОНЕ СВІТЛО! – різко обернулася вона.

Аліса застигла з усмішкою на обличчі й однією ногою, задертою для стрибка. Терстон, також з усмішкою, розчепіривши руки, стояв у позі «Привиду опери» [234]234
  «Привид опери» (1986) – мюзикл британського композитора Ендрю Ллойда Вебера (нар. 1948 p.), написаний за мотивами містичного роману (1909) французького письменника Ґастона Леру (1868–1927); найуспішніша вистава на Бродвеї всіх часів.


[Закрыть]. Вона помітила легесенький порух в Ейдена, але навіть не подумала відсилати його на стартову позицію. Він світився щастям, а їй аж ніяк не хотілося позбавляти його радості.

– Добре, – погодилася вона. – Гарненькі статуї. А тепер другий раунд.

Вона знову повернулася лицем до дерева і почала рахувати, насолоджуючись тим напівзабутим дитячим страхом від того, що хтось рухається в тебе за спиною.

– Раздватри, чотирип'ять, шістьсімвісімдев'ятьдесять. ЧЕРВОНЕ СВІТЛО!

Крутнулась. Аліса застигла вже ледь не поряд. За десять кроків позаду неї тремтів, стоячи на одній ніжці, Ейден, чітко було видно вавку в нього на колінці. Терсі стояв позаду хлопчика, поклавши одну руку собі на груди, немов якийсь оратор, і посміхався. Скидається на те, що виграє Аліса, от і добре; вона стане на це місце, і тоді виграє її братик. Каролін з Терстоном про це подбають.

Вона знову обернулася до дерева.

– Раздватричоти…

І тут закричала Аліса.

Обернувшись, Каролін побачила, що Ейден Епплтон лежить на землі. На мить їй здалося, що він продовжує гру. Коліно – те, на якому була подряпина – було задерте вгору так, ніби він продовжував бігти, лежачи на спині. Широко розплющені очі тупилися в небо. Рот його склався у маленьке зморшкувате О. На шортах у нього розпливалася темна пляма. Каролін кинулася до малюка.

– Що з ним? – спитала Аліса. Каролін побачила, як усі переживання останніх жахливих днів відбилася в дівчинки на обличчі. – З ним все гаразд?

– Ейдене? – гукав Терстон. – Ти в порядку, хлопче?

Ейден почав тремтіти, губи його немов смоктали невидиму соломинку. Задерта нога розігнулася й лягла на землю… та раптом смикнулась. Плечі йому звело судорогою.

– У нього конвульсії, – промовила Каролін. – Мабуть, від перезбудження. Гадаю, все минеться, якщо ми дамо йому полежати кілька хви…

– Рожеві зірки падають, – подав голос Ейден. – За ними залишаються смуги. Це так красиво. Це так страшно. Всі дивляться. Ніяких ласощів, тільки каверзи. Важко дихати. Він називає себе Майстер. Це його вина. Він вибраний.

Каролін із Терстоном перезирнулися. Аліса уклякла навколішках поряд з братиком, тримаючи його за руку.

– Рожеві зірки, – повторив Ейден. – Вони падають, вони падають, вони па…

–  Прокинься! – закричала Аліса йому просто в обличчя. – Перестань нас лякати!

Терстон Маршалл ласкаво торкнувся її плеча.

– Сонечко, не треба, я не думаю, що це допоможе.

Аліса не звернула на нього уваги.

–  Прокинься! Ти… ти ГІВНЮК!

І Ейден прийшов до тями. Він здивовано дивився на зарюмсане обличчя сестри. Потім перевів погляд на Каролін і посміхнувся… то була збіса найсолодша з усмішок, які їй довелося побачити протягом усього її життя.

– Я виграв? – спитав він.

16

Генератор у складі міської ради перебував у не найкращому стані (хтось підсунув під нього стару емальовану кухонну раковину, щоб туди скрапувало мастило), а в сенсі енергозбереження, подумалося Расті, він був родичем «Гаммера» Великого Джима Ренні. А втім, Расті більше цікавив підключений до нього сріблястий балон.

Барбі кинув короткий погляд на генератор, скривився від запаху, потім підійшов до балона.

– Він не такий великий, як я очікував, – сказав він… хоча той був набагато більшим за ті балони, що їх використовували у «Троянді-Шипшині», чи той, що він міняв у Бренди Перкінс.

– Це «муніципальний розмір», так їх називають, – пояснив Расті. – Я запам'ятав це з минулорічних міських зборів. Сендерс із Ренні тоді багато розводилися про те, що менші балони зекономлять нам купу баксів у ці часи, «коли паливо таке недешеве». У кожному по вісімсот галонів.

– Що означає, він важить… скільки? Шістдесят чотири сотні фунтів?

Расті кивнув.

– Плюс вага самого балона. Його важко піднімати– потрібен вилочний підйомник або гідравлічний домкрат, – але пересувати легко. Пікап «Рем» розрахований на шістдесят вісім сотень фунтів, а на ділі здатен везти більше. Один такий балон уміщується в кузов. Трохи стирчить позаду, ото й усе, – знизав плечима Расті. – Вішай червоний прапорець і вези куди хочеш.

– І це тут єдиний? – спитав Барбі. – Це ж, якщо паливо в нім закінчиться, не буде світла в міськраді.

– Хіба що Ренні з Сендерсом знають, де решта балонів, – погодився Расті. – І я певен, що вони це чудово знають.

Барбі провів рукою по синьому трафаретному напису «ЛІК КР»на боці балона.

– Це те, що ви загубили.

– Ми не загубили; його в нас вкрали. Така моя думка. Тільки тут мусило б бути ще п'ять наших балонів, бо пропало в нас їх усього шість.

Барбі окинув оком довгий склад. Тільки снігоочисні плуги та картонні коробки з запчастинами, а загалом тут на вигляд порожньо. Особливо поряд з генератором.

– Якщо забути про ті, що поцупили в лікарні, де решта балонів, що належать місту?

– Не знаю.

– І для чого їх використовують?

– Я не знаю, – повторив Расті, – але маю намір узнати.

ПАДАЮТЬ РОЖЕВІ ЗІРКИ

1

Барбі з Расті вийшли надвір, насолоджуючись свіжим повітрям. У ньому відчувався присмак диму від нещодавно погашеної пожежі на західній околиці міста, але після генераторного вихлопу в сараї дихати ним було вельми приємно. В'ялий вітерець торкав їхні щоки м'якими котячими лапками. У коричневому пакеті для покупок Барбі ніс знайдений ним у старому бомбосховищі лічильник Ґайґера.

– Це лайно не можна так залишати, – промовив Расті. Обличчя в нього було похмуре й рішуче.

– Що ти збираєшся з цим робити? – спитав Барбі.

– Зараз? Нічого. Повернуся до шпиталю, зроблю обхід. Але пізніше ввечері я хочу постукати у двері Джима Ренні й вимагатиму в нього пояснень. Краще б він їх мав, і краще б він десь мав захованими решту наших балонів, бо вже післязавтра в лікарні пропан закінчиться, навіть при тому, що всі другорядні служби відключено.

– Післязавтра може все закінчитися.

– Ти в це віриш?

Замість відповіді Барбі сказав:

– Виборний Ренні може бути небезпечним, якщо йому зараз різко поставити це питання.

– Тільки зараз? Ці слова видають у тобі новачка в нашому місті краще за будь-що інше. Я чув таке про Джима Ренні впродовж усіх тих десяти тисяч з лишком років, що він керує нашим містом. Він або каже людям «мотай звідси», або закликає до терплячості. «Заради добра міста», – каже він. Це вислів номер один у його хіт-параді. Березневі міські збори це було взагалі курям на сміх. Питання про встановлення нової каналізаційної системи? Вибачте, місто не потягне податків. Питання про комерціалізацію зонування. Чудова думка, місту потрібні прибутки, давайте дозволимо збудувати «Волмарт» [235]235
  «Wal-Mart Stores» – заснована 1962 року найширша мережа універмагів низьких цін.


[Закрыть]на шосе 117.

Лабораторія дослідження екології малих міст з Мейнського університету повідомляє, що в озері Честер великий рівень забруднення води? Виборні рекомендують відкласти це питання, бо всі ж знають, що подібними науковими дослідженнями керують радикальні гуманісти, м'якосерді атеїсти. Але лікарня,вона на добро місту, як ти вважаєш?

– Вважаю, так, – Барбі трохи здивувався такій запальності.

Расті, з руками, засунутими в задні кишені джинсів, втупився очима в землю. Потім звів очі.

– Я так розумію, що Президент підштовхує тебе до захоплення повної влади. Гадаю, зараз найкращий момент тобі це зробити.

– Це ідея, – усміхнувся Барбі. – Хіба що… Ренні й Сендерс мають власні поліцейські сили, а в мене вони звідки?

Расті не встиг відповісти, як задзвонив його мобільний. Він розкрив слухавку і подивився на маленьке віконце.

– Ліндо? Що?

Вислухав.

– Добре, розумію. Якщо ти певна, що з ними обома заразвсе гаразд. А ти точно впевнена, що саме Джуді? Не Дженілл? – Він ще трохи послухав, а тоді промовив: – Я вважаю, що насправді це гарна новина. Я дивився двох інших дітей сьогодні вранці – в обох були короткочасні судороги, які швидко минулися, задовго до того, як я їх побачив, і обоє почуваються після того гарно. Ще з приводу трьох нам сьогодні телефонували. Джинні Т. оглядала іншу дитину. Це може бути побічний ефект тієї сили, яка підтримує цей Купол.

Він знову почав слухати.

– Тому що в мене не було нагоди, – відповів він. Тоном терплячим, несуперечливим. Барбі уявив собі те питання: «Діти цілісінький день в судорогах, а ти мені оце розказуєш?»

– Ти забереш дітей? – запитав Расті. Знову послухав. – Гаразд. Добре. Якщо відчуєш, що щось не так, телефонуй мені терміново. Я вмент прилечу. І не забудь, Оді мусить бути поряд із ними. Так. Угу. І я тебе кохаю. – Він причепив телефон на пояс і обома долонями пригладив собі волосся так сильно, що очі в нього на мить зробилися зовсім китайськими.

– Заради Христа-стрибучого, хто така Оді?

– Наша собака, породи золотавий ретривер.

– Розкажи-но мені про ці судороги.

Расті розповів, не забувши про те, що Дженні казала про Гелловін і що Джуді казала про рожеві зірки.

– Слова про Гелловін нагадують те, що промовляв крізь ридання хлопчик Дінсморів, – зауважив Барбі.

– Авжеж, хіба ні?

– А інші діти? Хтось з них балакав про Гелловін? Чи про рожеві зірки?

– Батьки, з якими я сьогодні бачився, казали, що їхні діти лопотіли щось, поки тривали судороги, але вони самі були надто налякані, щоби звертати увагу на слова.

– А самі діти не пам'ятають?

– Діти навіть не знають, що в них були судороги.

– І це нормально?

– Це не ненормально.

– А не може бути так, що твоя молодша дочка копіює старшу? Може… ну, я не знаю… ревнує до уваги?

Расті не розглядав такої можливості, не було на це часу, взагалі-то. Тепер він обдумав цей варіант.

– Можливо, але навряд чи, – він кивнув на жовтий старосвітський лічильник Ґайґера у торбі. – Збираєшся зайнятися дослідженнями з цією штукою?

– Я? Ні, – заперечив Барбі. – Ця дитинка – власність міста, правителям котрого я не вельми подобаюся. Не хотілося б мені бути впійманим з цією машинкою, – він простягнув пакет Расті.

– Я не можу. Саме зараз я буду дуже зайнятий.

– Знаю, – сказав Барбі й почав пояснювати Расті, що він хоче, щоб той зробив. Расті уважно слухав, злегка посміхаючись.

– Окей, – погодився він. – Мені це підходить. А сам ти що збираєшся робити, поки я виконуватиму твоє завдання?

– Готувати вечерю в «Шипшині». Сьогоднішня фірмова страва – курчата а-ля Барбара. Хочеш, пришлю тобі порцію в лікарню?

– Апетитно звучить, – кивнув Расті.

2

По дорозі до шпиталю Расті зупинився біля редакції «Демократа» і передав лічильник Ґайґера Джулії Шамвей.

Вона вислухала інструкції Барбари з лагідною посмішкою.

– Цей чоловік знає, як передавати повноваження, треба віддати йому належне. Я подбаю про цю річ з приємністю.

Расті хотів було попередити її, щоб лічильник у неї не потрапив на очі кому не варто, але потреби в цім не було. Пакет з приладом зник в проміжку для ніг між тумбами її письмового столу.

Дорогою до шпиталю він набрав Джинні Томлінсон і спитав у неї про той дзвінок з приводу судорог, на який вона відповідала.

– Маленький хлопчик на ім'я Джиммі Вікер. Дзвонив його дідусь. Здається, Білл Вікер?

Расті його знав. Білл приносив їм пошту.

– Мати хлопчика залишила його на дідуся, поки сама їздила заправитися. До речі, в «Паливі & Бакалії» звичайний бензин майже закінчився, і Джонні Карвер мав нахабство задерти ціну до одинадцяти доларів за галон. Одинадцяти!

Расті слухав терпляче, гадаючи, що краще б йому було про це говорити з Джинні віч-на-віч. Він уже був майже біля самої лікарні. Коли вона закінчила жалітися, він запитав, чи не промовляв щось Джиммі в той час, як в нього трапилися судороги?

– Авжеж, говорив. Білл сказав, ніби він щось базікав. Пригадую, ніби щось про рожеві зірки. Чи про Гелловін. Чи, може, я плутаю з тим, що говорив Рорі Дінсмор після того, як його підстрелило. Люди потім ще про це балакали.

«Звісно, балакали, – похмуро подумав Расті. – І ще балакатимуть, якщо складуть до купи те й інше. А так воно, певне, й буде».

– Добре, – промовив він. – Дякую тобі, Джинні.

– А ти коли повернешся, Ред Райдер [236]236
  Red Ryder (Рудий вершник) – персонаж довгограючого коміксу-вестерну (1938–1964), який друкувався одночасно у понад 700 американських газетах, сюжетні колізії якого відтворено в безлічі радіовистав та 35 фільмах і серіалах.


[Закрыть]?

– Я майже вже на місці.

– Добре. Бо в нас новий пацієнт. Саммі Буші. Її було зґвалтовано.

Расті застогнав.

– Їй уже краще. Її привезла Пайпер Ліббі. Я не змогла дізнатися від неї, хто це зробив, але, гадаю, Пайпер дізналася. Вона від неї вийшла такою, ніби в неї волосся палає, ніби її хтось за сраку… – пауза. Джинні так гучно позіхнула, аж Расті почув. – Вкусив.

– Джинні, серденько, коли ти спала останній раз?

– Я в порядку.

– Іди додому.

– Ти смієшся? – нажаханим голосом.

– Ні. Іди додому. Поспи. І не вмикай будильник, – раптом йому зринула нова думка. – Але зайди по дорозі до «Троянди-Шипшини», ти ж зможеш? Вони сьогодні смажать курчат. Я чув це з надійних джерел.

– Саманта Буші…

– Я огляну її вже за п'ять хвилин. А ти, бджілко, мусиш на той час відлетіти собі геть.

Вона не встигла запротестувати, як він склав телефон.

3

Великий Джим Ренні почувався чудово, як для людини, котра минулої ночі замордувала іншу людину. Почасти завдяки тому, що він не вважав це вбивством, так само, як не вважав убивством смерть своєї покійної дружини. Її вбив рак. Неоперабельний. Так, можливо, в останній тиждень він давав їй забагато болетамівних пігулок, а наприкінці ще й допоміг їй подушкою на лице (утім, легесенько, повільно перекриваючи їй дихання, він передав її в руки Ісуса), але зробив він це з любові й через свою доброту. Те, що трапилося з преподобним Коґґінсом, було трохи брутальнішим, це треба визнати, але той сам на нього так наїхав.Абсолютно нездатен був поставити добро міста попереду власної вигоди.

– А втім, він вечеряє з Господом Богом Христом сьогодні, – промовив Великий Джим. – Ростбіф, картопляне пюре з підливою, соковите яблуко на десерт.

Перед ним якраз стояла велика тарілка фетучінні альфредо, дякувати компанії «Stouffer's» [237]237
  Яєчна локшина фетучінні з сиром пармезан, названа за ім'ям римського ресторатора Альфредо; «Stouffer's» – заснована 1922 року мережа сімейних ресторанів, яка виросла у велику компанію з виробництва різноманітних заморожених страв.


[Закрыть]. Звісно, забагато холестерину, але поблизу не було доктора Гаскелла, котрий би його цим докоряв.

– Я тебе пережив, старий засранцю, – повідав Великий Джим своєму порожньому кабінету і щиро розреготався. Тарілка з пастою і склянка з молоком (Великий Джим не вживав алкоголю) стояли на блотері. Він часто їв за письмовим столом і не вбачав потреби в тому, Щоби змінювати власні звички тільки тому, що в його кабінеті зустрів свій кінець Лестер Коґґінс. Крім того, в кабінеті ще раз було прибрано, і вичищено, і все випрано. О, він підозрював, що якась із тих слідчих бригад, як ото показують в телевізорі, змогла б знайти достатньо кривавих плям із їхнім люмінолом, спеціальними лампами та всяким таким обладнанням, але ніхто з них не з'явиться тут в найближчому майбутньому. А щодо Пітера Рендолфа в ролі детектива… сама думка про це відгонила абсурдом. Рендолф просто ідіот.

– Проте, – повідомив Великий Джим порожньому кабінету лекторським тоном, – він мійідіот.

Він усмоктав останні стрічечки локшини, промокнув своє обширне підборіддя серветкою і знову почав строчити на лінованих аркушах жовтого блокнота, що лежав поряд з блотером. Від суботи він уже понаписував чимало, бо ж так багато справ треба було зробити. А якщо Купол залишатиметься на своєму місці, їх буде ще більше.

Великий Джим мав невисловлену надію, що той таки залишатиметься,принаймні якийсь час. Купол створював виклики, на які він відчував у собі здатність достойно відповісти (з Божою поміччю, звісно). Перший закон бізнесу – консолідувати всю владу в своїх руках. Для цього йому потрібен був не просто офірний цап, йому потрібен був монстр. Якнайкраще годився на цю роль Барбара, чоловік, котрого об'єднані коммі [238]238
  Commie – зневажлива кличка комуністів.


[Закрыть]начальників штабів демократичної партії пропхнули, щоб він замістив Джеймса Ренні.

Двері кабінету відчинилися. Великий Джим підняв голову від своїх записів, в одвірку стояв його син. Обличчя в нього було бліде, безвиразне. Щось було не те з Джуніором останнім часом. Навіть вельми зайнятий міськими справами (і тим бізнесом, котрий теж вимагав його контролю) Великий Джим це помітив. Проте він все одно не сумнівався в своєму сині. Навіть якщо Джуніор його підведе, Великий Джим був певен, що якось цьому зарадить. Він усе життя поклав на створення власної удачі; не мусить тепер усе перемінитися.

Крім того, хлопець прибрав труп. Таким чином став співучасником. Що на краще – фактично, в цьому суть життя в малому місті. У малому місті кожен мусить бути співучасником усього. Як там співається у тій ідіотській пісеньці? Ми одна команда, мусиш розуміти.

– Синку? – спитав він. – Все гаразд?

– Зі мною – так, – відповів Джуніор. Він почувався не найкраще, але все одно краще, ніж до того, останній ядучий головний біль врешті послабшав. Допомогло перебування з подружками, як він і знав. У комірчині Маккейнів не вельми приємно пахло, але, посидівши там якийсь час, потримавши їх за руки, він звик до того запаху. Гадав, що згодом той йому навіть почне подобатися.

– Ти що-небудь знайшов у його квартирі?

– Так, – Джуніор розповів батькові, що він знайшов.

– Це просто чудово, синку. Дійсно чудово. А ти вже можеш сказати мені, де ти заховав тру… де ти поклав його?

Джуніор повільно похитав головою туди-сюди, але його очі при цім не поворухнулися – вони не відривалися від батькового обличчя. Це виглядало трохи страшнувато.

– Не варто тобі знати. Я тобі вже казав. Місце безпечне, і цього достатньо.

– Отже, тепер це ти менівказуєш, що мені варто знати, – хоча промовив він це без звичайного запалу.

– У даному випадку – так.

Великий Джим уважно придивлявся до свого сина.

– Ти певен, що з тобою все гаразд? Чогось ти блідий.

– Я в порядку. Просто боліла голова. Вже проходить.

– Чому б тобі не поїсти? У холодильнику є ще фетучінні, а мікрохвильовка чудово їх готує, – він посміхнувся. – Можемо порозкошувати, поки є час.

Уважний погляд темних очей на мить перемістився на калюжку білого соусу на тарілці Великого Джима, а потім знову втупився в батькове обличчя.

– Я не голодний. Коли я мушу виявити трупи?

–  Трупи? – вирячився Великий Джим. – Що ти маєш на увазі, трупи?

Джуніор усміхнувся, губи його задерлися достатньо, щоб продемонструвати гострячки зубів.

– Не переймайся. Тобі тільки довіри більше буде, якщо здивуєшся не гірше за всіх інших. Скажімо так – тільки-но ми натиснемо на курок, все місто буде готове повісити Бааарбіна найближчій кривій яблуні. Коли тобі треба, щоб я це зробив? Цього вечора? Бо все готове.

Великий Джим розмірковував. Він дивився вниз, на свій жовтий блокнот, усіяний записами (і заляпаний соусом альфредо), але лише Два слова були обведені: газетна курва.

– Не сьогодні. Ми зможемо використати його не лише з Коґґінсом, якщо правильно все розіграємо.

– А якщо Купол пощезне, поки ти будеш розігрувати?

– Все буде добре, – промовив Великий Джим, тим часом думаючи: «А якщо містер Барбара якимсь робом зуміє вислизнути з пастки – хоч і навряд чи, проте таргани вміють знаходити шпарини, коли вмикається світло – в запасі завжди є ти. Ти і ті твої інші трупи». – А зараз усе-таки дістань собі чогось поїсти, хоч би трохи салату.

Та Джуніор не поворухнувся.

– Не тягни занадто довго, тату, – промовив він.

– Не буду.

Джуніор зважив його слова, зважив йогосамого тими своїми темними очима, котрі зараз здавалися такими дивними, і врешті, схоже, втратив інтерес. Позіхнув.

– Я піду до себе в кімнату, трохи посплю. Поїм пізніше.

– Тільки не забудь. Ти дуже схуд.

– Худий в масть, – відповів йому син разом з фальшивою усмішкою, яка тривожила ще більше за його очі. Великому Джиму вона здалася усмішкою скелета. Це наштовхнуло його на згадку про людину, котра називала себе тепер Майстром і цим ніби перекреслювала колишнє власне життя під ім'ям Філ Буші. Коли Джуніор вийшов з кабінету, Великий Джим зітхнув з полегшенням, сам того не усвідомивши.

Він обхопив пальцями ручку: так багато всього треба зробити. І він усе це зробить, і зробить добре. Нічого неймовірного нема в тому, що, коли все це закінчиться, його портрет може з'явитися на обкладинці журналу «Тайм».

4

Поки її генератор ще перебував на ходу – хоча навряд чи він протримається довго, якщо вона не дістане запасних балонів з пропаном – Бренда мала можливість завести принтер свого чоловіка і зробити паперові копії усього, що містилося у папці ВЕЙДЕР.

Неймовірний список порушень, складений Гові, якому він напевне вже збирався дати хід, але не встиг через свою смерть, на папері їй здавався реальнішим, ніж на комп'ютерному екрані. І чим довше вона читала цей список, тим більше ті порушення в її розумінні личили Джиму Ренні, котрого вона знала більшість свого життя. Вона завжди знала, що він монстр, лише не знала, що він такий великиймонстр.

Навіть матеріали щодо Коґґінсової церкви Ісуса-стрибучого доводили… хоча якщо вона правильно все зрозуміла, це й не церква зовсім, а велика святенницька хімчистка, де замість білизни перуть гроші. Гроші з виробництва наркотиків, за словами її чоловіка – «чи не одного з найбільших за всю історію Сполучених Штатів».

Але існували проблеми, з якими зіткнулися шеф місцевої поліції Гові Дюк Перкінс і генеральний прокурор штату. Ці проблеми й спричинилися до того, що в операції «Вейдер» так надовго затягнулася фаза збирання доказів. Джим Ренні був не просто великим монстром; він був хитриммонстром. Саме тому він завжди волів залишатися другим виборним. Стежину для нього протоптував Енді Сендерс.

Він же виконував роль підставної фігури. Довший час Гові мав тверді докази тільки проти одного Енді. Він був головним фігурантом, сам про те навряд чи підозрюючи, цей йолоп, завжди готовий радісно поручкатися з будь-ким. Енді був першим виборним, першим дияконом Святого Спасителя, першим в серцях мешканців міста, і його підписи стояли першими на муніципальних документах, котрі врешті-решт зникали в туманних фінансових болотах на Великому Каймановому острові та в Нассо на Багамах. Якби Гові з генпрокурором штату поспішили, він, певне, став би й першим, кому б довелося сфотографуватися, тримаючи в руці свій номер. Можливо, і єдиним, якщо вірив незмінним обіцянкам Великого Джима, що все буде добре, якщо Енді триматиме язика за зубами. Імовірно, він би так і діяв. Хто краще зможе грати дурника, ніж йолоп?

Цього літа справа розвинулася до тієї межі, за якою Гові вже вбачав кінець гри.

Тоді ім'я Ренні почало з'являтися на деяких паперах, що потрапили до прокурора, і найцікавіші з них були пов'язані з зареєстрованою в Неваді корпорацією «Таун Венчерз». Гроші цієї корпорації зникали не на сході, на островах Карибського басейну, а на заході – в материковому Китаї, країні, де ліки проти нежиті, антиконгестанти, можна купувати хоч тоннами, і ніхто тобі не ставитиме незручних запитань.

Чому Ренні дозволив собі таким чином виринути на поверхню? Гові Перкінс мав на це лише єдину відповідь: грошові потоки стали занадто великими, занадто швидкими, з ними вже не могла впоратися одна пральня. Поступово ім'я Ренні проявилося на паперах, які стосувалися з півдесятка інших фундаменталістських церков на північному сході. «Таун Венчерз» і ті церкви (не кажучи вже про кілька інших релігійних радіостанцій, FM та середньохвильових, проте жодна з яких не сягала потужності РНГХ) були першими справжніми помилками Ренні. Від них потягнулися ниточки.

За ниточки можна було смикнути і рано чи пізно – зазвичай це трапляється рано – відкрилася б уся сцена.

«Ти ж неспроможний зупинитися, правда? – думала Бренда, сидячи за письмовим столом свого чоловіка, читаючи роздруковані папери. – Ти вже нагромадив мільйони, можливо, десятки мільйонів, і ризики жахливо підвищилися, але зупинитися ти не можеш. Як та мавпа, що не здатна вибратись з пастки, бо не може розчепити пальці, випустити здобуту їжу. Ти нагромадив величезні від чорта гроші, але живеш у тому самому старому триповерховому будинку, гендлюєш старими машинами на тому своєму торговищі при шосе 119. Чому?»