Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

– От і чудово. Що ж, діточки, гарно вам розважитися, – він ясно дав зрозуміти, що не має нічого проти. Чарлі не терпілося якнайшвидше дістатися вітальні й телевізора.

Едвард усміхнувся, святкуючи перемогу, і, взявши мене за руку, потягнув геть із кухні.

Коли ми підійшли до машини, він знову вказав на пасажирське місце, і цього разу я не сперечалася. Правду кажучи, я погано орієнтувалася в похмурій місцевості, де розташувався будинок Едварда.

Едвард їхав на північ від Форкса, явно демонструючи своє роздратування: мій древній автомобіль не міг похвалитися блискавичною швидкістю. Ледь стрілка спідометра перевищувала позначку п’ятдесят, як мотор починав несамовито завивати.

– Не поспішай, – попередила я.

– Знаєш, що б тобі підійшло? Гарненьке маленьке «ауді». Дуже тихе й набагато потужніше…

– А що не так із моїм пікапом? До речі про дорогі дурниці: надіюся, ти не розтринькав гроші на подарунок для мене?

– Ні цента, – сказав він поважно.

– Гаразд.

– Можеш зробити мені послугу?

– Залежно від того, що ти попросиш. Він зітхнув, його прегарне обличчя набрало серйозного виразу.

– Белло, останнім справжнім днем народженням, який ми святкували, був день народження Еммета в 1935 році. Зроби нам послугу, не будь занадто серйозною й вибагливою сьогодні ввечері. Всі так хвилюються…

Я завжди почувалася трохи спантеличено, коли він заводив такі розмови.

– Гаразд, я поводитимусь чемно.

– Мабуть, мені варто тебе застерегти…

– Гадаю, що варто.

– Коли я казав, що все такі схвильовані, то мав на увазі таки всіх.

– Усіх-усіх? – я мало не задихалася від хвилювання. – Я думала, що Еммет і Розалія в Африці.

Решта мешканців Форкса вважали, що старші Каллени поїхали цього року в коледж у Дартмут, та я знала краще, що й до чого.

– Еммет дуже хотів приїхати.

– Але… Розалія?

– Знаю, Белло. Не хвилюйся, вона поводитиметься якнайкраще.

Я не відповіла. Легко сказати – не хвилюйся. На відміну від Аліси, друга Едвардова «зведена» сестра, вишукана білявка Розалія, явно мене недолюблювала. Власне, це було більше, ніж просто неприязнь. На думку Розалії, я була небажаною гостею, яка знає забагато про їхню сім’ю.

Я почувалася винуватою в ситуації, що склалася, здогадуючись, що тривала відсутність Еммета й Розалії була пов’язана зі мною. Хоча визнаю, без них було значно краще. Проте я справді сумувала за Емметом. Багато в чому він нагадував мені старшого брата, якого я завжди хотіла мати… тільки набагато, набагато жахливішого.

Едвард вирішив змінити тему.

– Отже, якщо ти не хочеш, щоб я подарував тобі «ауді», то чого ти бажаєш на день народження?

– Ти знаєш, чого я хочу, – прошепотіла я.

Він насупив брови, і на його мармуровому чолі з’явилися зморшки. Здається, він пожалкував, що змінив тему. Ми уже не раз говорили про це.

– Не сьогодні, Белло. Будь ласка.

– Що ж. Можливо, Аліса зможе дати мені те, чого я хочу. Едвард голосно загарчав.

– Белло, цей день народження не стане твоїм останнім, – присягнув він.

– Це не справедливо!

Мені здалося, що я почула, як він зціпив зуби.

Ми під’їхали до будинку. З вікон двох перших поверхів лилося яскраве світло. Веранду прикрашав довгий ряд японських ліхтарів, які освітлювали велетенські кедри, що росли навколо дому. На сходах, що вели до вхідних дверей, стояли великі вази з чудовими квітами – рожевими трояндами.

Я застогнала.

Едвард кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

– Це ж вечірка, – нагадав він мені. – Спробуй повеселитися.

– Звісно, – пробурмотіла я.

Він вийшов із машини, відчинив дверцята й простягнув мені руку.

– У мене є одне запитання. Він насторожено чекав.

– Якщо я проявлю плівку, – сказала я, граючись із камерою, – ти будеш на фотографіях?

Едвард засміявся. Він допоміг мені вийти з машини, витягнув на сходи і, досі сміючись, відчинив вхідні двері.

Всі вже зібралися й чекали у великій світлій вітальні; коли я зайшла, вони хором заспівали: «З днем народження, Белло!» Я почервоніла й потупила погляд. Кожна горизонтальна поверхня в домі була прикрашена рожевими свічками й дюжинами кришталевих ваз із сотнями троянд. Поряд з Едвардовим величезним роялем стояв застелений білою скатертиною стіл із рожевим святковим пирогом, трояндами, скляними тарілками й маленькими пакуночками в сріблястих обгортках.

Це було в сотні разів гірше, аніж я могла собі уявити.

Едвард, відчуваючи моє хвилювання, обняв мене за талію й поцілував у тім’я.

Батьки Едварда, Карлайл та Есме, вічно молоді й прекрасні, були найближче до дверей. Есме лагідно пригорнула мене, її м’яке волосся кольору карамелі ледь торкнулося моєї щоки, коли вона поцілувала мене в чоло, а Карлайл обняв мене за плечі.

– Пробач нам за це, Белло, – прошепотів він. – Ми не змогли зупинити Алісу.

Розалія та Еммет стояли позаду. Розалія не усміхалася, але принаймні вона не дивилася на мене зверхньо. Обличчя Еммета розплилося в щирій усмішці. Я не бачила їх кілька місяців; я уже й забула, яка Розалія вродлива – мені було майже боляче дивитися на неї. І невже Еммет завжди був таким… великим?

– А ти зовсім не змінилася, – сказав Еммет, вдавано-розчаровано всміхаючись. – Я очікував значних перемін, але ти така, як і завжди, рожевощока.

– Дякую, Еммете, – сказала я, почервонівши ще дужче. Він засміявся.

– Мені треба відлучитися на хвилинку, – підморгнув він Алісі. – Не роби нічого смішного, поки мене немає.

– Я постараюся.

Аліса відпустила руку Джаспера і ступила вперед, її зуби блищали в яскравому світлі. Джаспер також усміхнувся, але тримався на відстані. Високий і світлочубий, він нахилився вперед, поставивши ногу на східці. За той час, який ми провели у Феніксі, він, здається, зумів подолати свою відразу до мене. Але зараз він поводився так, як завжди, коли не мусив захищати мене, – просто уникав моєї присутності. Я намагалася не брати цього близько до серця. Джасперу було важче, ніж іншим, дотримуватися строгої дієти Калленів; важче, ніж іншим, йому вдавалося протистояти спокусі, зачувши запах людської крові, якої він так давно не куштував.

– Час розгортати подарунки, – заявила Аліса. Вона взяла мене за лікоть своїми холодними пальцями і підштовхнула до столу з солодощами й сяючими пакуночками. На моєму обличчі читалось невдоволення.

– Алісо, я ж казала, що мені нічого не треба…

– А я тебе не слухала, – перебила вона самовдоволено. – Ну ж бо, розгортай.

З цими словами вона забрала в мене камеру й дала мені в руки велику срібну коробочку квадратної форми.

Коробка була дуже легенька, наче в ній нічого не було. Згори була прикріплена листівка, яка сповіщала, що це подарунок від Еммета, Розалії та Джаспера. Я невпевнено розірвала папір, намагаючись вгадати, що приховано всередині. Судячи з назви, яка складалася з великої кількості цифр, там було щось електричне. Я відкрила коробку, щоб дізнатися більше. Але виявилося, що вона таки порожня.

– М-м-м… дякую.

Розалія посміхнулася, а Джаспер зареготав.

– Це стерео для твого пікапа, – пояснив він. – Еммет саме встановлює його, щоб ти не змогла повернути подарунок назад.

Як завжди, Аліса мене на крок випередила.

– Дякую вам, Джаспере, Розаліє, – сказала я і всміхнулася, згадавши, як Едвард скаржився на моє радіо сьогодні вранці. – Дякую, Еммете, – мовила я трохи голосніше. З моєї машини долинув веселий сміх Еммета, я не змогла втриматися й також усміхнулася.

– Тепер розгорни мій, а потім Едвардів, – мовила Аліса так схвильовано, що її голос прозвучав як трель. У руках вона тримала пласку квадратну коробочку.

Я повернулася й кинула на Едварда злісний погляд.

– Ти ж обіцяв. Перш ніж він устиг відповісти, в дверях з’явився Еммет.

– Я саме вчасно! – вигукнув він, потім протиснувся вперед і став перед Джаспером, який також підійшов ближче, ніж зазвичай.

– Я не витратив і пенні, – запевнив мене Едвард. Він забрав пасмо волосся з мого обличчя, і моя шкіра аж запашіла від його дотику. Я глибоко вдихнула й обернулася до Аліси.

– Давай, – мовила я.

Еммет вдоволено захихикав. Я взяла малесенький пакунок і повернулася до Едварда саме в той момент, коли кінчики моїх пальців торкнулися паперу.

– Фотографуй, – пробурмотіла я. Саме в цю мить гострий кінець стрічки порізав мені палець. Я швидко висмикнула руку, щоб роздивитися рану. Біля порізу виступила єдина малесенька крапля крові.

Далі все відбувалося блискавично.

– Ні! – зойкнув Едвард.

Він обернувся й затулив мене власним тілом, перекинув через стіл. Я відчула, як зачепила тістечка, подарунки, квіти й посуд. Я лежала на купі битого скла.

Джаспер накинувся на Едварда, долинали такі звуки, наче зіткнулися дві скелі.

Потім вчувся ще один звук – тваринне ричання, яке вихоплювалося з грудей Джаспера. Він намагався відштовхнути Едварда, клацаючи зубами біля самого Едвардового обличчя.

В наступну мить Еммет схопив Джаспера ззаду, блокуючи його рухи, але той усе ще боровся, його дикі порожні очі дивилися тільки на мене.

Коли шок минув, я відчула страшний біль. Я впала на підлогу, інстинктивно витягнувши руки – якраз туди, де поблискувало потрощене скло. Тільки тепер я відчула пекучий гострий біль, який пробіг від зап’ястя до самого ліктя.

Приголомшена й розгублена, я дивилася, як по моїй руці стікає червона гаряча кров – під пильними поглядами шістьох вампірів, які несподівано зголодніли.

Розділ 2
Шов

Карлайл був єдиний, хто поводився стримано. Столітній досвід у відділі швидкої допомоги відчувався у його тихому владному голосі.

– Емметте, Розо, заберіть Джаспера. Еммет кивнув, цього разу вже не усміхаючись.

– Ходімо, Джаспере.

Джаспер опирався залізній хватці Еммета, намагався викрутитися, тягнувся до брата, вишкіривши зуби, він усе ще не прийшов до тями.

Обличчя Едварда було білішим за кість, він кружляв навколо мене, прийнявши оборонну позу. З його міцно стиснутих зубів вихоплювалося низьке застережливе гарчання. Я знала, що він не дихав.

На прегарному обличчі Розалії з’явилася дивна посмішка. Вона йшла перед Джаспером – тримаючись на безпечній відстані від його зубів – і допомагала Еммету вивести брата через скляні двері, які Есме притримувала однією рукою – другою вона затиснула собі рота й носа.

На трикутному обличчі Есме читався сором.

– Мені так шкода, Белло, – сказала вона, перш ніж податися в сад слідом за іншими.

– Дозволь мені, Едварде, – пробурмотів Карлайл.

За якусь мить Едвард повільно кивнув і трохи розслабився. Карлайл став навколішки і нахилився наді мною, щоб оглянути руку. Я відчувала, що на моєму обличчі легко читався переляк, і намагалася його приховати.

– Ось візьми, Карлайле, – сказала Аліса, простягаючи рушника. Він похитав головою.

– Забагато скла в рані, – він нахилився й відірвав довгу тонку смужку від білої скатертини. Він пов’язав її на мою руку вище ліктя як джгут. Від запаху крові мені аж паморочилося в голові. У вухах дзвеніло.

– Белло, – сказав Карлайл лагідно. – Ти волієш, щоб я відвіз тебе до лікарні – чи оглянув тебе тут?

– Тут, будь ласка, – прошепотіла я. Якби він відвіз мене до лікарні, то я б ніколи не змогла приховати це від Чарлі.

– Я принесу твою валізку, – сказала Аліса.

– Перенесімо Беллу на кухонний стіл, – мовив Карлайл до Едварда.

Едвард із легкістю підняв мене, поки Карлайл обережно затискав мою руку.

– Як ти почуваєшся, Белло? – запитав Карлайл.

– Добре, – мій голос був на диво твердий, і це, безумовно, мене радувало.

Едвардове обличчя перетворилося на камінь.

Аліса була уже там. Карлайлова чорна валізка лежала на столі; маленький, проте яскравий промінчик світла відбивався на стіні. Едвард обережно всадовив мене в крісло, Карлайл підсунув іще одне й одразу занурився в роботу.

Едвард стояв біля мене, він досі не дихав.

– Едварде, тобі краще звідси піти, – мовила я.

– Ні, я витримаю, – наполіг він. Його щелепа була нерухомою, очі палали – так затято він опирався своїм інстинктам. Йому було набагато важче, ніж іншим.

– Тобі не треба бути героєм, – сказала я. – Карлайл впорається й без твоєї допомоги. Іди й подихай свіжим повітрям.

Коли Карлайл натиснув на руку, я здригнулася від болю.

– Я залишуся, – відтяв Едвард.

– Чому ти такий мазохіст? – пробурмотіла я. Карлайл вирішив втрутитися:

– Едварде, краще пошукай Джаспера, поки він не накоїв дурниць. Я впевнений, що він почувається винним через свій учинок. Навряд чи він слухатиме когось іншого зараз, окрім тебе.

– Так, – підхопила я. – Іди й знайди Джаспера.

– Зроби щось корисне, – додала Аліса.

Едвардові очі звузилися, коли ми всі накинулися на нього, але зрештою він кивнув і мовчки вийшов через кухонні двері. Я впевнена, він не зробив жодного подиху відтоді, як я порізала палець.

Моя рука заніміла. Хоча це неприємне відчуття й відвертало мою увагу від порізу, але нагадувало про те, що рана глибока. Я уважно роздивлялася обличчя Карлайла, намагаючись не дивитися на те, що роблять його руки. Коли він нахилявся над моєю рукою, його золотисте волосся виблискувало у яскравому світлі. У мене було неприємне відчуття в животі, ще трохи – і я б зомліла, та я не дозволила слабкості взяти наді мною гору. Тепер я вже не чула болю, тільки лагідне тягуче відчуття, яке я намагалася ігнорувати. Навіщо поводитися як дитина?

Якби Аліса не була в полі мого зору, я б нізащо не помітила, як вона крадеться з кімнати. Вона всміхнулася ледь помітною винуватою посмішкою і зникла за дверима.

– Тепер усі, – сказала я, зітхнувши. – Принаймні зараз я зможу прибрати в кімнаті.

– Це не твоя провина, – сказав Карлайл, підбадьорливо усміхнувшись. – Це могло статися з будь-ким.

–  Могло, – повторила я. – Але зазвичай це стається зі мною.

Карлайл знову всміхнувся.

Його незворушний спокій був прямою протилежністю реакції інших. На його обличчі не було жодної ознаки тривоги. Його рухи були швидкі та впевнені. Окрім звуку нашого приглушеного дихання, було чути лише стукіт малесеньких шматочків скла, які падали один по одному на стіл.

– Як ви це робите? – запитала я. – Адже навіть Аліса та Есме…

Я замовкла, хитаючи головою від здивування. Хоча ніхто з Калленів не споживав традиційного питва вурдалаків, тільки Карлайл міг виносити запах моєї крові, не піддаючись при цьому страшній спокусі. Ясно одне: це вартувало йому набагато більше зусиль, ніж він показував.

– Роки й роки практики, – відповів він. – Я вже майже не помічаю запаху.

– Як гадаєте, чи було б вам важче, якби ви взяли відпустку й надовго поїхали звідси? Подалі від лікарні, від крові?

– Можливо, – знизав він плечима, але його долоні не ворухнулися. – Та я ніколи не відчував потреби в тривалій відпустці, – він подарував мені сліпучу посмішку. – Я занадто люблю свою роботу.

Дзень, дзень, дзень. Я здивувалася, як багато скла опинилося в моїй руці. Мені закортіло подивитися на купку, яка постійно збільшувалася, але я знала, що це не дуже сприятиме дотриманню моєї стратегії – не блювати.

– Що саме вам у ній подобається? – поцікавилася я. Для мене це було незрозуміло – на боротьбу та самоконтроль витрачено чимало років, і все заради того, щоб із такою легкістю переносити подібні ситуації. Крім того, я хотіла, щоб він продовжував говорити; розмова відвертала мою увагу від неприємного відчуття в шлунку.

Його темні очі були спокійними та вдумливими, коли він відповів:

– Гм. Найбільше мені до вподоби, коли мої… вдосконалені здібності дозволяють урятувати когось, хто в іншому разі помер би. Приємно знати: завдяки тому, що ти існуєш, і тому, що ти робиш, життя інших людей може стати кращим. Іноді загострений нюх стає мені у пригоді, – кутик його рота вигнувся у напівпосмішці.

Я обмірковувала почуте, поки він оглядав мою руку, пересвідчуючись, що витягнув усі шматочки скла. Потім він потягнувся до своєї валізки по нові інструменти, і я постаралася не уявляти голку та нитку.

– Ви намагаєтеся спокутувати те, в чому не винні, – мовила я, коли почула на своїй шкірі нове тягуче відчуття. – Я маю на увазі, що ви цього не хотіли. Ви не обирали такого життя, а тепер вам треба такстаратися, щоб бути хорошим.

– Не думаю, що я щось спокутую, – делікатно не погодився він. – Як і все в житті, я тільки повинен був вирішити, що робити з тим, що мені дано.

– У ваших устах це звучить так просто. Він знову оглянув мою руку.

– Ось так, – сказав він, відрізаючи нитку. – Тепер усе.

Він узяв велику ватну паличку, опустив її в якусь схожу на сироп рідину і ретельно змастив місце операції. Запах був якийсь дивний; моя голова йшла обертом. Від рідини моя шкіра змінила колір.

– Але спочатку, – я напружилася, коли він почав туго обмотувати мені руку бинтом, – чому ви взагалі вирішили піти іншим, а не очевидним шляхом?

Він ніжно усміхнувся.

– Хіба Едвард не розповідав тобі цієї історії?

– Розповідав. Але я намагаюся зрозуміти, про що ви думали…

Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б – я одразу ж відкинула варіант якби – це трапилося зі мною.

– Ти знаєш, що мій батько був священиком, – Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. – У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.

Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.

– Вибач, – сказав він. – Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.

Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування – адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.

– Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, – він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. – Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, – продовжив він трохи неуважно. – В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, – можливо, це й нерозумно з мого боку, – що ми можемо хоча б спробувати.

– Я не думаю, що це нерозумно, – пробурмотіла я. Не могла уявити, щоб хтось ставився погано до Карлайла, адже в ньому було щось божественне. До того ж єдині небеса, які б я могла оцінити, обов’язково включали в себе Едварда. – І гадаю, не знайдеться людини, яка зі мною не погодиться.

– Власне, ти перша, хто погодився зі мною.

– Невже решта не відчуває того самого? – запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.

Карлайл здогадався, про що я думаю.

– Едвард зі мною погоджується – в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, – голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. – Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.

Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти – чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.

– В цьому вся проблема, чи не так? – здогадалася я. – Ось чому він не хоче перетворити мене.

Карлайл говорив дуже повільно:

– Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, – все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?

Я палко кивнула на знак згоди.

– Але якби я вірив у те, що й він… – Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. – Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?

Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.

– Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.

Карлайл зітхнув.

– Але ж це мій вибір, – наполягала я.

– І його також, – він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. – Це він відповідатиме за те, що зробить із тобою.

– Але він не єдиний, хто може це зробити, – я невпевнено подивилася на Карлайла.

Він засміявся, його гумор несподівано покращився.

– О ні, спочатку ти повинна вирішити це з ним, – зітхнув він. – Це саме те питання, в якому я ніколи не буваю впевнений. Я думаю, що роблю все, від мене залежне. Та чи було справедливо з мого боку прирікати інших на таке життя? Не знаю.

Я не відповіла. Я уявила, на що було б схоже моє життя, якби Карлайл не піддався спокусі змінити своє самотнє існування… І затремтіла.

– Саме мати Едварда змусила мене змінити думку, – голос Карлайла майже перейшов у шепіт. Він не зводив очей із темного вікна.

– Його мати?

Коли я запитувала Едварда про батьків, він завжди відповідав, що вони померли дуже давно і його спогади нечіткі. Я зрозуміла, що Карлайл дуже добре їх пам’ятає, незважаючи на нетривалість їхнього знайомства.

– Так. Її звали Елізабет. Елізабет Мейсон. Його батько, Едвард старший, в лікарні так і не прийшов до тями. Він помер під час першої хвилі грипу. Але Елізабет залишалася при здоровому глузді майже до самого кінця. Едвард дуже схожий на неї – її волосся було такого ж самого дивного бронзового відтінку, а очі зелені.

– Його очі були зелені? – пробурмотіла я, намагаючись уявити його з зеленими очима.

– Так… – Карлайлові очі кольору вохри поринули на сто років назад. – Елізабет дуже хвилювалася за свого сина. Вона зменшувала свої шанси на одужання, піклуючись про нього зі свого лікарняного ліжка. Я гадав, що він відійде на той світ першим, настільки гірше він виглядав, ніж вона. Коли прийшов її час, вона померла дуже швидко. Це трапилося одразу після заходу сонця, я щойно приїхав підмінити лікарів, які працювали увесь день. В ті часи було важко прикидатися – було так багато роботи, а я зовсім не потребував відпочинку. Я просто ненавидів повертатися додому, ховатися в темряві і вдавати, що сплю, коли так багато людей помирає.

Спочатку я пішов провідати Елізабет та її сина. Я прив’язався до них – це завжди небезпечно, адже в людей така чутлива натура. Я одразу помітив, що їй стало гірше. Лихоманка посилилася, її стан було важко контролювати, тіло стало заслабким, щоб боротися далі. Але вона не видавалася слабкою, коли дивилася на мене своїм пильним поглядом.

«Врятуйте його!» – наказала вона хриплим голосом, на який тільки й було спроможне її горло.

«Я зроблю все, що мені до снаги», – пообіцяв я, взявши її за руку. Її так лихоманило, що вона навіть не помітила, якою неприродно холодною є моя шкіра. Їй усе здавалося холодним.

«Ви повинні, – наполягала вона, стиснувши мої долоні з такою силою, що я здивувався, чи вона бува не переживе кризи. Її очі були холодні й тверді, немов каміння, немов діаманти. – Ви повинні зробити все, що вамдо снаги. Те, чого інші не можуть. Зробіть це для мого Едварда!»

Я налякався. Вона дивилася на мене так пронизливо, що на якусь мить я подумав: їй відомо про мою таємницю. Тоді нею заволоділа лихоманка, і вона вже більше не приходила до тями. Вона померла за годину після нашої розмови.

Я витратив десятиліття на роздуми про те, чи варто створити собі товариша. Тільки така сама істота, як я, могла б зрозуміти мене, не треба було б і надалі прикидатися. Але я так і не зміг виправдати того, що було зроблено зі мною.

Едвард помирав. Було очевидно, що йому залишилося кілька годин. Поряд із ним лежала його мати; обличчя її було якесь неспокійне, навіть по смерті…

…Карлайл удруге переживав усе – пам’ять не підводила його, навіть через століття. Я також ясно бачила все, про що він розповідав: відчай лікарні, гнітючу атмосфера смерті, Едварда в гарячці, його життя, що спливало щохвилини… Я знову затремтіла й прогнала похмурі думки геть.

– Слова Елізабет відлунювали в моїй голові. Як вона здогадалася, що я здатен зробити? Невже хтось і справді може хотіти цього для свого сина?

Я подивився на Едварда. Хоч який хворий, усе одно він був прегарний. В його обличчі було щось чисте й хороше. Я б хотів, щоб у мого сина було таке обличчя.

Після скількох років непевності я зрештою здійснив своє бажання. Спочатку я відвіз Едвардову матір у морг, а тоді повернувся до нього. Ніхто й не помітив, що він усе ще дихає. Було недостатньо рук, недостатньо очей, щоб простежити й за половиною пацієнтів. У морзі нікого не було – принаймні нікого живого. Я непомітно виніс Едварда через чорний хід і, пересуваючись по дахах, поніс до свого дому.

Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.

І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…

…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.

– Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.

– Я сам відвезу її додому, – сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима – щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.

– Мене може відвезти Карлайл, – сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.

– Зі мною все гаразд, – голос Едварда був безпристрасний. – Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.

Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.

– Він дуже засмучений.

– Так, – погодився Карлайл. – Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.

– Це не його вина.

– І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.

Я не могла з ним погодитися.

Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.

– Есме, дозволь мені, – я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.

– Я вже закінчила, – сказала вона, усміхаючись. – Як ти почуваєшся?

– Зі мною все гаразд, – запевнила її я. – Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.

Вони обоє усміхнулися.

З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

– Ходімо, – сказала Аліса. – Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.

Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.

– Алісо, – прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.

– Так? – відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.

– Наскільки все погано? – я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.

Її обличчя напружилося:

– Я ще не впевнена.

– Як Джаспер? Вона зітхнула:

– Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.

– Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?

– Звісно.

Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.

– Візьми свої речі! – крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. – Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.

Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина – так само як і я.

Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.

На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.

Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.

– Скажи щось, – попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.

– Що ти хочеш почути? – запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.

– Скажи, що пробачаєш мені.

Від цих слів його обличчя ожило – на ньому проступила злість.

– Пробачаю тобі? За що?

– Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.

– Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.

– Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.

– Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе – навіть без сторонньої допомоги, – що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, – він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.

– Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? – розлютилася я.

– Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, – гаркнув Едвард.

– Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, – відтяла я. – Краще вмерти, ніж бути не з тобою.

– Не драматизуй, будь ласка.

– Тоді не будь смішним.

Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.