Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 17
Гостя

Неприродно спокійна і безмовна, з великими чорними очима, зверненими до мене, невимовно вродлива, посеред кімнати на мене чекала моя незворушна гостя.

Мої ноги затремтіли, коліна ледь не підкосилися, і я мало не впала. Тоді я кинулася до неї.

– Алісо, о Алісо! – заплакала я, падаючи на неї. Я й забула, яка вона тверда; здавалося, наче я з розбігу вдарилася головою об бетонну стіну.

– Белло? – в її голосі відчувалося полегшення у поєднанні зі здивуванням.

Я щосили її пригорнула, задихаючись від аромату її шкіри. Його не можна було ні з чим переплутати – не просто приємний чи квітковий, цитрусовий чи мускусний. Жодні парфуми в світі не можуть з ним зрівнятися. Моя пам’ять не могла точно відтворити його.

Я й не помітила, як напад ядухи переріс у щось інше – я не усвідомила, що плачу, поки Аліса не притягнула мене до канапи у вітальні й не всадовила собі на коліна. Я наче сиділа на холодному камені, але він приємно огортав моє тіло. Вона ніжно погладжувала мене по спині, чекаючи, поки я заспокоюся.

– Я, я… Вибач, – промимрила я. – Просто… Я така щаслива… що знову бачу тебе!

– Нічого, Белло. Все гаразд.

– Так, – вигукнула я. І цього разу так воно й було. Аліса зітхнула.

– Я й забула, яка ти емоційна, – сказала вона несхвально.

Я подивилася на неї заплаканими очима. Шия Аліси була напружена, вона відхилилася від мене якомога далі, міцно зціпивши зуби. Її очі були чорні мов смола.

– Ой, – видихнула я, щойно втямивши, в чому справа. Вона зголодніла. А я пахла так апетитно. Минуло чимало часу відтоді, коли я думала про таке. – Вибач.

– Це моя провина. Я давно не полювала. А я не повинна була доводити себе до такого стану. Але сьогодні я дуже поспішала, – вона пильно подивилася на мене. – До речі, ти не хочеш пояснити мені, як ти вижила?

Це запитання одразу подіяло на мене як заспокійливе, і я припинила схлипувати. Я миттю здогадалася, що трапилося і чому Аліса тут.

Я голосно ковтнула.

– Ти бачила, як я впала.

– Ні, – не погодилася вона, її очі звузилися. – Я бачила, як ти скочила.

Я міцно стиснула губи, намагаючись придумати не зовсім безглузде пояснення.

Аліса похитала головою.

– Я казала йому, що це може трапитися, але він мені не повірив. «Белла пообіцяла, – (вона так точно зімітувала його голос, що я аж заціпеніла, біль охопив усеньке тіло). – Не підглядай у її майбутнє, – продовжувала Аліса цитувати. – Ми уже й так наробили шкоди».

Але те, що я не дивлюся, не значить, що я не бачу, – провадила Аліса. – Я не стежила за тобою, присягаюся, Белло. Просто я вже налаштована на тебе… коли я угледіла, що ти стрибаєш, я навіть не думала, я просто сіла на літак. Я знала, що приїду запізно, але не могла нічого з собою вдіяти. Я прийшла сюди, бо думала, що зможу підтримати Чарлі, – аж тут приїжджаєш ти, – вона знову похитала головою, цього разу збентежено. Її голос напружився. – Я бачила, як ти занурилась у воду, я чекала й чекала, але ти так і не випливла. Що сталося? Як ти могла зробити таке з Чарлі? Невже ти не подумала, яким це буде для нього ударом? А про мого брата ти подумала? Чи знаєш ти, що Едвард…

Я зупинила її, щойно вона вимовила його ім’я. Я дозволила їй говорити, навіть потому як збагнула, що вона помилилася, просто я хотіла чути її ідеальний, схожий на дзвіночок голос. Та настав час зупинити її.

– Алісо, я не збиралася накладати на себе руки. Вона подивилася на мене з підозрою.

– Ти хочеш сказати, що не скакала зі скелі?

– Ні, але… – я скривилася. – Це було тільки заради розваги. Її обличчя напружилося.

– Я бачила, як друзі Джейкоба пірнають у воду зі скель, – наполягала я на своєму. – Мені здалося, що це… весело, а оскільки мені стало нудно…

Вона чекала.

– Я не подумала, що шторм може змінити течію. Власне, я взагалі не подумала про воду.

Аліса на це не купилася. Я бачила, що вона досі вважає, ніби я намагалася вкоротити собі віку. Я вирішила змінити тему.

– Якщо ти бачила, як я пірнула у воду, чому ти не бачила Джейкоба?

Вона розгублено схилила голову набік. Я продовжила.

– Я б, напевно, втопилася, якби Джейкоб не скочив за мною. Гаразд, можливо, в це важко повірити. Але так воно й було, він стрибнув за мною і витягнув мене, гадаю, саме він відволік мене назад до берега, хоча я й не пам’ятаю цього. Я провела під водою не більше хвилини, а тоді він мене витягнув. Чому ти не бачила цього?

Вона розгублено насупилася.

– Хтось тебе урятував?

– Так. Мене урятував Джейкоб.

Я з цікавістю спостерігала за Алісою. На її обличчі промайнуло безліч незрозумілих емоцій. Очевидно, щось її схвилювало – її неповні видіння? Та я не була цього певна. Тоді вона повільно нахилилася й фиркнула мені в плече.

Я завмерла.

– Не будь смішною, – пробурмотіла вона й фиркнула ще кілька разів.

– Що ти робиш?

Вона не звернула уваги на моє запитання.

– Хто був щойно з тобою? Здається, ви сперечалися.

– Джейкоб Блек. Він… гадаю, він мій найкращий друг. Принаймні був ним…

Я подумала про зле, зраджене обличчя Джейкоба, й завагалася, хто він мені тепер.

Аліса стурбовано кивнула.

– Що?

– Не знаю, – сказала вона. – Я не впевнена, що все це означає.

– Ну, принаймні я не мертва. Вона закотила очі.

– Було дурістю з боку Едварда думати, що ти виживеш, покинута сама. Я ще ніколи не зустрічала когось більш схильного до небезпечного для життя ідіотизму, ніж ти.

– Я ж вижила, – мовила я. Вона міркувала про щось інше.

– Не розумію, якщо течія була засильною для тебе, то як цей Джейкоб зумів її здолати?

– Джейкоб… дужий.

Вона відчула, що я говорю про це неохоче, і її брови вигнулися.

Якусь мить я кусала губи. Це таємниця чи ні? А якщо й так, то кому я більше віддана? Алісі чи Джейкобу?

Я подумала, що важко мати таємниці. Джейкоб знає все, чому Аліса не може також усе дізнатися?

– Розумієш, ну, взагалі, він… щось на кшталт вовкулаки, – випалила я. – Квілеути перевертаються на вовків, коли поруч з’являються вурдалаки. Вони здавна знають Карлайла… Тепер ви з Карлайлом повернетесь?

Якийсь час Аліса розгублено витріщалася на мене, а тоді швидко прийшла до тями й часто-часто закліпала.

– Ну, принаймні це пояснює запах, – пробурмотіла вона. – Та чи пояснює це те, що я не змогла нічого побачити? – вона насупилася, її фарфорове чоло зморщилося.

– Запах? – повторила я.

– Ти смердиш просто жахливо, – сказала вона байдуже, досі насупившись. – Вовкулака? Ти в цьому впевнена?

– Абсолютно, – сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. – Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?

– Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, – Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. – Твій найкращий друг – вовкулака?

Я покірно кивнула.

– Скільки часу це триває?

– Недовго, – мовила я, захищаючись. – Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.

Вона здивовано подивилася на мене.

– Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію – ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?

– А що такого з вовкулаками? – пробурмотіла я – мене вжалило її зауваження.

– Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, – вона різко похитала головою. – Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.

Я не хотіла сперечатися з Алісою – я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, – але вона неправильно все зрозуміла.

– Ні, Алісо, вампіри не зникли – принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…

– Вікторія? – прошипіла Аліса. – Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.

Я ткнула пальцем собі в груди.

– Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.

– Розкажи мені все – з самого початку.

Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.

Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому. В якому стані він буде?

– Коли ми поїхали, тобі не стало легше, правда? – пробурмотіла Аліса.

Я засміялася – але це був напад істерики.

– Справа не в цьому, чи не так? Не схоже на те, що ви поїхали заради моєї вигоди.

Аліса насупилася й опустила на мить погляд.

– Ну… Гадаю, сьогодні я зробила необдуманий учинок. Мабуть, мені не варто було піддаватися імпульсу і нав’язуватися тобі.

Я відчула, як кров відлинула від мого обличчя. По шкірі побігли мурашки.

– Ні, Алісо, не йди, – прошепотіла я. Мої пальці вхопилися за комір її білої сорочки, дихання пришвидшилося. – Будь ласка, не залишай мене.

Її очі широко розплющилися.

– Все гаразд, – сказала вона, повільно вимовляючи кожне слово. – Сьогодні я нікуди не піду. Дихай глибше.

Я спробувала послухатися її, хоча мені важко було знайти у грудях власні легені.

Аліса вивчала моє обличчя, поки я намагалася дихати. Вона зачекала, доки я заспокоюсь, перш ніж продовжити.

– Ти маєш такий вигляд, наче побувала в пеклі, Белло.

– Я сьогодні мало не втопилася, – нагадала я їй.

– Справа не в цьому. Ти – розгублена. Я здригнулася:

– Слухай, я роблю все, що в моїх силах.

– Що ти маєш на увазі?

– Мені було нелегко. Та я працюю над собою. Вона насупилася.

– Я ж казала йому, – мовила вона сама до себе.

– Алісо, – зітхнула я. – Що ти очікувала побачити? Я маю на увазі, окрім мого трупа? Невже ти думала, що я тут веселюся, безжурно наспівую? Я думала, ти добре мене знаєш.

– Так, знаю. Але я сподівалася.

– Гадаю, мені не місце на ярмарку дурників. Задзвонив телефон.

– Це, мабуть, Чарлі, – сказала я, зводячись на ноги. Я взяла Алісу за кам’яну долоню й потягнула за собою на кухню. Я не збиралася випускати її з поля зору.

– Чарлі? – сказала я в трубку.

– Ні, це я, – сказав Джейкоб.

– Джейку! Аліса уважно вивчала вираз мого обличчя.

– Просто хотів переконатися, що ти ще жива, – кисло мовив Джейкоб.

– Зі мною все гаразд. Я ж казала тобі, що це не…

– Так. Я зрозумів. Бувай. Джейкоб повісив трубку. Я зітхнула й схилила голову набік, втупившись у стелю.

– Проблема. Аліса стиснула мою руку.

– Вони не дуже раді, що я тут.

– Так, не дуже. Але їх це не стосується. Аліса пригорнула мене однією рукою.

– То що ми робитимемо тепер? – міркувала вона. Здається, зараз вона говорила сама до себе. – Треба щось робити. Розплутати цей клубок.

– Робити що? Раптом на її обличчі з’явилося хвилювання.

– Я не впевнена… Мені слід побачитися з Карлайлом. Невже вона піде так скоро? У шлунку похололо.

– Можеш побути ще? – благала я. – Будь ласка? Недовго. Я так за тобою скучила, – мій голос зірвався.

– Якщо ти думаєш, що це хороша ідея, – її очі були нещасні.

– Так, думаю. Ти можеш залишитися тут – Чарлі не заперечуватиме.

– У мене є свій дім, Белло.

Я кивнула, розчарована, але покірна. Вона вагалася, вивчаючи мене.

– Ну, принаймні мені треба забрати валізу з одягом. Я обняла її.

– Алісо, ти найкраща!

– А ще, гадаю, мені треба на полювання. Негайно, – додала вона, її голос був напружений.

– Ой, – я ступила крок назад.

– Ти зможеш уникнути неприємностей протягом однієї години? – запитала вона скептично. Тоді, перш ніж я встигла відповісти, вона підняла палець і заплющила очі. На кілька секунд її обличчя стало гладким і віддаленим.

Її очі розплющилися, і вона сама відповіла на своє запитання.

– Так, із тобою все буде гаразд. Принаймні сьогодні ввечері, – вона скорчила гримасу. Навіть роблячи це, вона схожа була на янгола.

– Ти повернешся? – запитала я тихо.

– Обіцяю – за годину.

Я подивилася на годинник на кухонному столі. Вона засміялася і швидко нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку. Тоді зникла.

Я глибоко вдихнула. Аліса повернеться. Зненацька мені стало набагато краще.

У мене було чим себе зайняти, поки я чекала. Перш за все прийняти душ. Роздягнувшись, я принюхалася, але не відчула нічого, окрім запаху морської води й водоростей. Цікаво, що Аліса мала на увазі, коли казала – від мене тхне?

Прийнявши душ, я знову повернулася на кухню. Я не побачила ніяких ознак того, що Чарлі їв; мабуть, він повернеться голодним. Я тихо наспівувала собі під носа, поки йшла на кухню.

Доки вчорашня запіканка грілася у мікрохвильовій, я розклала диван, застелила його й поклала подушку. Алісі це не потрібно, але це маскарад для Чарлі. Я старалася не дивитися на годинник. Не було причини панікувати, адже Аліса пообіцяла.

Я швиденько проковтнула обід, не насолоджуючись його смаком – тому що відчувала біль у попеченому горлі. Я більше хотіла пити; мабуть, я випила понад півгалона [9]9
  1 галон = 3,78 л.


[Закрыть]води. Морська сіль у моєму організмі викликала зневоднення.

Чекаючи, я вирішила подивитися телевізор.

Аж тут Аліса матеріалізувалася на своєму імпровізованому ліжку. Її очі переливалися жовто-коричневим кольором іриски. Аліса усміхнулася й погладила подушку.

– Дякую.

– Ти скоро, – мовила я радісно.

Я сіла поруч і поклала голову їй на плече. Вона обняла мене своїми холодними руками й зітхнула.

– Белло, ну і щонам робити з тобою?

– Не знаю, – мовила я. – Я й справді старалася.

– Я тобі вірю. Запала тиша.

– Він… він… – я глибоко вдихнула. Було важко вимовити його ім’я вголос, хоча подумки я вже й могла це зробити. – Едвард знає, що ти тут? – я просто не могла цього не запитати. Зрештою, це мій біль. Я впораюся з усім, коли Аліса піде, пообіцяла я собі, і мені стало недобре на саму лише думку про це.

– Ні.

Був тільки один можливий варіант.

– Він не з Карлайлом та Есме?

– Він провідує їх що кілька місяців.

– А…

Мабуть, він досі не насолодився своїми захопленнями. Я спрямувала свою цікавість у безпечніше русло.

– Ти казала, що прилетіла сюди… Звідки ти прилетіла?

– Я була в Деналі. З візитом у сім’ї Тані.

– Джаспер тут? Він приїхав із тобою? Вона похитала головою.

– Він не схвалює мого втручання. Ми ж пообіцяли… – вона затнулася, а тоді її тон змінився. – А Чарлі не заперечуватиме, що я тут? – запитала вона, в її голосі відчувалося хвилювання.

– Чарлі обожнює тебе, Алісо.

– Гаразд, зараз побачимо.

Як я й думала, за кілька хвилин знадвору до мене долинув рев патрульної машини. Я підскочила й похопилася до дверей.

Чарлі повільно плентався стежкою, опустивши очі долі, його плечі зігнулися. Я пішла йому назустріч; він і не помітив мене, аж поки я не обняла його за пояс. Він міцно пригорнув мене у відповідь.

– Мені так шкода Гаррі, тату.

– Я страшенно за ним сумуватиму, – пробурмотів Чарлі.

– Як Сью?

– Здається, вона спантеличена, наче вона ще нічого не усвідомила. З нею залишився Сем… – голос його то лунав гучніше, то стихав. – Бідні діти. Лі всього на рік старша за тебе, а Сету тільки чотирнадцять… – він похитав головою.

Його руки напружилися, й він сильніше обняв мене, коли ми підійшли до дверей.

– Гм, тату… – я подумала, що краще буде його попередити. – Ти ніколи не здогадаєшся, хто до нас приїхав.

Він дивився на мене безтямним поглядом. Тоді почав вертіти головою і побачив «Мерседес», припаркований через дорогу. Світло з веранди відбивалося на чорній блискучій поверхні. Перш ніж батько устиг відреагувати, в дверях з’явилася Аліса.

– Добридень, Чарлі, – сказала вона тихо. – Мені шкода, що я приїхала в такий недоречний час.

– Аліса Каллен? – він дивився на невеличку фігуру перед собою, не вірячи своїм очам. – Алісо, це ти?

– Це я, – підтвердила вона. – Я була недалеко звідси.

– А Карлайл…?

– Ні, я сама.

Як Аліса, так і я знали, що насправді Чарлі запитував не про Карлайла. Він сильніше обняв мене за плечі.

– Вона може залишитися, правда? – попросила я. – Я вже її вмовила.

– Звісно, – сказав Чарлі автоматично. – Ми раді бачити тебе, Алісо.

– Дякую, Чарлі. Я знаю, що зараз невдалий час.

– Ні, все гаразд, справді. Я буду трохи зайнятий, допомагаючи сім’ї Гаррі; буде добре, якщо в Белли буде компанія.

– На столі для тебе готовий обід, тату, – сказала я йому.

– Дякую, Білко.

Він іще раз пригорнув мене, перш ніж пішов на кухню. Аліса повернулася на канапу, і я рушила за нею. Цього разу вона поклала мою голову собі на плече.

– Ти маєш утомлений вигляд.

– Так, – погодилася я й знизала плечима. – Це все через сьогоднішні події, які мало не стали фатальними… А що думає Карлайл про те, що ти приїхала сюди?

– Він нічого не знає. Вони з Есме вирушили на полювання. Я отримаю звістку від нього за кілька днів, коли він повернеться.

– Ти ж не розкажеш йому, хоча… Коли він знову вас навідає? – запитала я. Вона збагнула, що тепер я маю на увазі не Карлайла.

– Ні. Він відкусить мені голову, – сказала Аліса похмуро. Я засміялася, а тоді зітхнула.

Я не хотіла спати. А хотіла проговорити з Алісою цілісіньку ніч. Та й чому б мені бути втомленою, я ж цілий день провалялася на канапі у Джейкоба вдома. Але плавання забрало багато сил, і мої очі просто злипалися. Я поклала голову на її кам’яне плече й занурилася в таке приємне забуття, на яке й не сподівалася.

Прокинулась я рано. Мій сон був глибоким і позбавленим сновидінь, я добре відпочила, хоча й задерев’яніла. Я лежала на канапі, обгорнута покривалом, яке приготувала для Аліси. З кухні долинали голоси Аліси та Чарлі. Здається, Чарлі готував їй сніданок.

– Настільки все було погано, Чарлі? – запитала Аліса спокійно, спочатку я подумала, що вони говорять про Клірвотерів.

Чарлі зітхнув.

– Дуже погано.

– Розкажіть мені все. Я хочу знати, що сталося, коли ми поїхали.

Виникла незначна пауза – зачинилися двері буфета й клацнула кнопка на дисплеї мікрохвильової печі. Я чекала, напружившись.

– Ще ніколи в житті я не почувався таким безпомічним, – почав Чарлі повільно. – Я не знав, що діяти. Той перший тиждень… я думав, що мені доведеться її госпіталізувати. Вона не їла, не пила, навіть не рухалася. Лікар Джеранді назвав її стан кататонíєю [10]10
  Кататонічний синдром – психопатологічний синдром, головним клінічним проявом якого є рухові розлади.


[Закрыть]– але я не підпустив його до неї. Я боявся, що це її налякає.

– Але вона видряпалася?

– Я волів, щоб Рене приїхала й забрала її у Флориду. Просто я не хотів бути тим… кому доведеться в разі чого везти її в лікарню. Я сподівався, що біля матері їй стане ліпше. Та коли ми почали пакувати її одяг, вона так розійшлася! Я ще ніколи не бачив, щоб у Белли був такий напад. Вона ніколи не дратувалася, але того разу, Боже, у неї був напад люті. Вона розкидала свій одяг і волала, що ми приневолюємо її виїхати з Форкса… а тоді почала ридати. Я подумав, що це стане переломним моментом. Я не заперечував, коли вона наполягла на тому, щоб залишитися… і здається, спочатку їй покращало…

Чарлі замовк. Було важко слухати все це, знаючи, скільки болю я йому завдала.

– Але? – підказала Аліса.

– Вона повернулася до школи й на роботу, вона їла, спала, виконувала домашні завдання. Вона відповідала, коли хтось про щось запитував. Але вона була… порожня. Її очі були порожні. Було багато всяких дрібничок – вона більше не слухала музики; я знайшов у смітнику купу потрощених компакт-дисків. Вона не читала; вона не сиділа в кімнаті, якщо там був увімкнений телевізор, хоча нечасто дивилася його й до того. Нарешті я збагнув – вона уникала всього, що могло нагадати їй про… нього.

Ми майже не розмовляли; я так боявся сказати щось таке, що може її засмутити – найменші дрібнички змушували її здригатися – і вона ніколи не проявляла ініціативи.

Вона проводила увесь час на самоті. Не відповідала на телефонні дзвінки, і скоро друзі перестали їй телефонувати.

Були ночі, коли смерть начебто ходила довкола неї. Я досі чую, як вона кричить уві сні…

Я уявила, як він затремтів. Я також затремтіла, згадуючи про це. А тоді зітхнула. Мені не вдалося обманути батька, ні на мить.

– Мені так шкода, Чарлі, – сказала Аліса, насупившись.

– Це не твояпровина, – з того, як він вимовив це, стало зрозуміло, кого він вважав винним. – Ти завжди була їй хорошою подругою.

– Здається, тепер їй трохи ліпше.

– Так. Відтоді як вона почала спілкувати з Джейкобом Блеком, я помітив значне покращення. Коли вона приходить додому, її щічки червоні, очі блищать. Тепер вона трохи щасливіша, – він замовк, і коли заговорив знову, його тон був зовсім інший. – Джейк на рік молодший за неї, і я знаю, що вона думає про нього тільки як про друга, але гадаю, тепер це переростає в щось більше, ніж дружба… чи принаймні так буде, – Чарлі мовив це майже войовничим тоном. Це було попередження – не для Аліси, а для того, кому вона зможе його передати. – Джейк старший за свої роки, – провадив Чарлі, досі захищаючись. – Він піклується про свого батька фізично, як Белла піклується про свою матір емоційно. Це зробило його зрілим. Він дуже симпатичний хлопець – це у нього від матері. Знаєш, він пасує Беллі, – наполягав Чарлі.

– Тоді добре, що він у неї є, – погодилася Аліса. Чарлі глибоко вдихнув, не знаючи, що ще сказати.

– Гаразд. Думаю, це все міняє. Я не знаю… навіть із Джейкобом… час від часу я бачу щось у її очах і думаю, скільки болю вона пережила. Це ненормально, Алісо, і це… це мене лякає. Це зовсім не нормально. Та к наче хтось не… покинув її, а вмер, – його голос урвався.

Я почуваласятак, наче хтось помер, – наче япомерла. Тому що це було більше, ніж утратити справжнє кохання, хоча і цього було б цілком достатньо. Разом із ним я втратила своє майбутнє, свою сім’ю – життя, яке обрала для себе…

Чарлі вів далі безнадійним тоном:

– Я не знаю, чи вона з цим упорається, не впевнений, чи зуміє зцілитися, це їй не притаманне. Вона завжди була такою постійною, навіть у дрібничках. Вона не викидає речей, не змінює думки.

– Вона така, – погодилася Аліса сухо.

– І, Алісо… – Чарлі вагався. – Ти знаєш, як я ставлюся до тебе, вона щаслива, що ти приїхала, але… Я трохи хвилююся через те, як вона переживе твій візит.

– Я також, Чарлі, я також через це непокоюся. Я б не приїхала, якби знала. Мені дуже шкода.

– Не варто вибачатися, люба. Хто знає? Може, це добре на неї вплине.

– Сподіваюся, що ви маєте рацію.

Вони замовкли, було чути, як виделки шкребуть об тарілки і як жує Чарлі. Цікаво, куди Аліса ховає їжу.

– Алісо, я повинен дещо запитати, – сказав Чарлі.

– Питайте, – мовила Аліса спокійно.

–  Вінже ж не приїде, правда? – я відчула притлумлений гнів у голосі Чарлі.

Аліса відповіла м’яким заспокійливим тоном.

– Він навіть не знає, що я тут. Востаннє, коли я говорила з ним, він був у Південній Америці.

Я завмерла, почувши новину, й почала дослухатися.

– Ну, це принаймні якась інформація, – фиркнув Чарлі. – Сподіваюся, що там йому добре.

Вперше за увесь час у голосі Аліса з’явилися залізні нотки.

– Я б так не сказала, Чарлі.

Я знала, як спалахують її очі, коли вона говорить таким тоном.

Почувся рип – по підлозі посунули крісло. Я уявила, як Чарлі встає з-за столу; Аліса ніколи б не зчинила такого галасу. З крана потекла вода, вдаряючись об тарілку.

Не схоже на те, що вони й далі говоритимуть про Едварда, тому я вирішила, що саме час прокинутися.

Я повернулася на бік, підстрибуючи на пружинах, щоб вони заскрипіли. І голосно позіхнула. У кухні було тихо. Я потягнулася і застогнала.

– Алісо? – запитала я безневинно. Болючі відчуття в горлі вдало спотворили мій голос.

– Я на кухні, Белло, – гукнула Аліса, в її голосі не було жодного натяку на те, що вона зрозуміла: я підслуховувала. Але це ще нічого не значить, вона вміє приховувати такі речі.

Скоро Чарлі нас покинув – він допомагав Сью Клірвотер організувати похорон. Без Аліси це був би дуже довгий день. Вона не згадувала про від’їзд, а я нічого не питала. Я знала, що цього неможливо уникнути, але просто не хотіла про це думати.

Натомість ми говорили про членів її родини – всіх, крім одного.

Карлайл працював у лікарні Ітаки [11]11
  Місто у штаті Нью-Йорк у США, найбільш відоме Корнельським університетом, у якому навчається близько 20 тис. студентів.


[Закрыть]в нічну зміну і трохи викладав у Корнельському університеті. Есме реставрувала замок сімнадцятого століття – історичну пам’ятку, – розташований у лісі на північ від міста. Еммет і Розалія подалися були в Європу в черговий медовий місяць, але тепер вони повернулися. Джаспер навчався у Корнельському університеті, цього разу він вивчав філософію. А Аліса проводила своє власне розслідування стосовно інформації, яку я випадково розкрила для неї минулої весни. Вона успішно відшукала божевільню, в якій провела останні десять років свого людського життя. Життя, про яке вона нічого не пам’ятала.

– Мене звали Мері Аліса Брендон, – сказала вона тихо. – У мене була молодша сестра на ім’я Синтія. Її дочка – моя племінниця – досі жива, вона мешкає у Білáксі. [12]12
  Білáксі – місто у штаті Міссісіпі в США.


[Закрыть]

– Ти довідалася, чому тебе запроторили… в те місце? Що могло змусити батьків зробити таке зі своєю дочкою? Навіть якщо вона бачила майбутнє…

Аліса тільки похитала головою, її очі кольору топазу були замислені.

– Мені не вдалося дізнатися про них багато. Я прочитала всі старі газети на мікроплівці. Мою сім’ю згадували нечасто; вона не входила в той соціальний прошарок, про який пишуть газети.

Там писалося про заручини моїх батьків і заручини Синтії, – вона вимовила її ім’я трохи невпевнено. – Було оголошення про моє народження… і смерть. Я знайшла власну могилу. Я вкрала зі старого архіву медичну картку та документи про моє перебування у клініці. Дата на документах про моє прийняття в лікарню та ж сама, що й на надгробній плиті.

Я не знала, що сказати, і після короткої паузи Аліса перейшла на більш нейтральні теми.

Тепер Каллени були знову разом – за єдиним винятком; вони провели весняні канікули в Деналі з Танею та її сім’єю. Я уважно слухала навіть найтривіальніші новини, що стосувалися Калленів. Але Аліса жодного разу не згадала того, хто найдужче мене цікавив, і я була вдячна за це. Було достатньо слухати історії про родину, членом якої я колись хотіла стати.

Чарлі повернувся, коли вже стемніло, і мав іще втомленіший вигляд, ніж учора. Завтра рано-вранці він має їхати в резервацію на похорон Гаррі. Тож він ліг рано, а я знову залишилася на канапі з Алісою.

Я не впізнала Чарлі, коли вранці він спускався сходами, одягнений у старий костюм, якого я раніше не бачила. Піджак був розстебнутий; я здогадалася, що він затісний. Краватка була трохи широка, як на теперішню моду. Чарлі навшпиньки пробрався до дверей, намагаючись не розбудити нас. Я дозволила йому вийти, вдавши, що сплю, так само як Аліса.

Щойно він вийшов, Аліса сіла. Під покривалом вона була повністю одягнена.

– То що робитимемо сьогодні? – запитала вона.

– Не знаю – може, ти придумаєш щось цікаве? Вона усміхнулася й похитала головою:

– Ще дуже рано.

Проводячи увесь час у Ла-Пуші, я занедбала безліч домашніх справ, тож вирішила, що прийшов час виконати свої домашні обов’язки. Я хотіла щось зробити – щось, що полегшить життя Чарлі, – можливо, йому стане трошки ліпше, коли він повернеться в чисту, прибрану оселю. Я почала з ванної кімнати – вона була найбільш занехаяна.

Поки я працювала, Аліса притулилася до дверної рами й ставила безліч запитань про моїх – ну, взагалі-то наших – шкільних друзів, про те, що змінилося відтоді, як вона поїхала звідси. Її обличчя залишалося спокійним та незворушним, та я помітила на ньому осуд, коли вона збагнула, як мало я можу їй розповісти. Чи може, я відчувала докори сумління через те, що підслухала їхню з Чарлі розмову вчора вранці.

Я була по лікті в пасті, вичищаючи підлогу у ванній кімнаті, коли у двері подзвонили.

Я поглянула на Алісу – вираз її обличчя був спантеличений, радше схвильований, що було дивним: Алісу нічим не можна було здивувати.

– Хвилинку! – гукнула я в напрямку вхідних дверей, встаючи і поспішаючи до умивальника, щоб вимити руки.

– Белло, – сказала Аліса розчаровано. – Я здогадуюся, хто це може бути. Гадаю, мені краще піти.

– Здогадуєшся? – потворила я. Відколи це Аліса всього-на-всього здогадується?

– Якщо це повторення моєї кричущої помилки у вчорашньому передбаченні, тоді, швидше за все, це Джейкоб Блек або один із його… друзів.

Я витріщилася на неї, намагаючись второпати, що й до чого.

– Ти не здатна бачитивовкулак? Вона скривилася.

– Схоже на те.

Було видно, що це її дратує – дуже дратує.

У двері знову подзвонили – двічі, швидко й нетерпляче.

– Ти не повинна нікуди йти, Алісо. Ти прийшла першою. Вона засміялася своїм сріблястим сміхом – цього разу в ньому відчувався гіркий присмак.

– Довірся мені – це далеко не найкраща ідея зводити нас із Джейкобом Блеком в одній кімнаті.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути у кімнаті Чарлі – без сумніву, вона вилізе через вікно. У двері знову подзвонили.