Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 7
Повторення

Я не була впевнена, що в дідька тут роблю. Чи намагалася я зновуувійти в стан заціпеніння і перетворитися на зомбі? А може, я стала мазохісткою і почала отримувати задоволення від тортур? Я повинна їхати прямісінько в Ла-Пуш. Біля Джейкоба я почувалася набагато краще. І навіщо я роблю це?

Та все марно, я продовжувала їхати вузькою зарослою дорогою, що петляла між дерев, які здіймались наді мною зеленою живою аркою. Мої руки тремтіли, тож я сильніше вхопилася за кермо.

Я знала, що однією з причин того, що відбувається, був мій нічний кошмар; і хоча зараз я не сплю, порожнеча з того сну гризе мої нерви, немов собака улюблену кістку.

Та м був хтось, кого я повинна розшукати. Недосяжний і неможливий, байдужий і розгублений… але він був там. Я повинна в це вірити.

Була ще одна причина – дивне відчуття, що все повторюється, навіть дати співпадають. Я помітила це ще в школі. Це дивне відчуття… Я немов починала все спочатку – я стала думати, як би склався мій перший день у школі, якби того дня в кафетерії я була зовсім звичайною людиною.

У моїй голові крутилися слова, я радше бачила їх, аніж чула: Все буде так, наче мене й не існувало.

Я обманювала себе, визнаючи лише дві причини свого приїзду сюди. Не хотіла визнати головного. Бо це означало б, що я несповна розуму.

А правда крилася в тому, що я хотіла знову почути йогоголос, як у дивній галюцинації того вечора, в п’ятницю. В ту коротку мить голос його лунав реально, а не як бляклий спогад. Він був ідеальний та лагідний, зовсім не схожий на тьмяне відлуння моїх спогадів. А головне – він не завдавав мені болю. Це не триватиме довго, я знаю, що біль мене обов’язково наздожене, тому було геть нерозумно з мого боку сюди їхати. Але ті дорогоцінні моменти, коли я могла знову чути його, були невимовним блаженством. Я обов’язково повинна знайти спосіб, щоб це повторити. І сподівалася, що ефект дежа вю допоможе мені. Тож тепер їхала до знайомого дому. Як довго я не була в цьому злощасному місці!

Густі як на джунглі зарості билися в лобове скло. Дорога все тягнулася й тягнулася. Я почала нервувати і додала швидкості. Скільки часу я вже їду? Хіба я вже не повинна була дістатися будинку? Дорога так заросла, що я її не впізнала.

А якщо я його не знайду? На саму тільки думку про це я затремтіла. А якщо і цей доказ стерто з лиця землі?

Раптом я помітила просвіток між дерев, який так шукала, але він був зовсім не такий, як раніше. Природа швидко взяла під контроль залишену без нагляду землю. Височенна папороть пробралася на газон навколо дому, розрослася поряд із кедрами й загородила широку під’їзну доріжку. Здавалося, галявина потопала в зелених, по сам пояс хвилях.

Будинок був на місці, але він став зовсім не такий, як раніше. І хоча ззовні нічого не змінилося, темні вікна сповіщали про порожнечу всередині. Це було жахливе видовище. Вперше цей прегарний будинок видався мені схожим на пристанище вурдалаків.

Я натиснула на гальма й озирнулася. Я боялася їхати далі.

Але нічого не трапилося. Я не чула ніякого голосу в своїй голові.

Тому я залишила двигун увімкненим і стрибнула в море папороті. Можливо, якщо я зроблю крок уперед, як тої п’ятниці…

Я повільно наблизилася до будинку, позаду мене заспокійливо торохкотів мотор мого пікапа. Діставшись веранди, я зупинилась, бо тут не було нічого. Жодної ознаки чиєїсь присутності… йогоприсутності. Будинок був на місці, але це нічого не означало. Я бачила його на власні очі, але сам лише факт його існування не міг розвіяти мої нічні кошмари.

Я не підійшла ближче. Не хотіла дивитися в порожні вікна. Я не була впевнена, що саме побачити буде найважче. Порожні кімнати, голі стіни – це, безумовно, боляче. Як на похороні моєї бабусі, коли мама наполягла, щоб я залишилася вдома. Вона сказала, що хоче, аби я запам’ятала бабусю такою, якою вона була за життя.

Чи побачити, що нічого не змінилося? Всі меблі на своїх місцях, ті самі картини на стінах, а найгірше – рояль на невеличкому підвищенні? Це тільки б підсилило відчуття порожнечі, адже колишні пожильці забрали з собою все те, що вдихало життя в цей будинок. А в домі, що лишився занедбаним і забутим, уже не було життя.

Так, як і в мені.

Я миттю розвернулася спиною до тієї порожнечі й поспішила до пікапа. Я майже бігла. Мені хотілося негайно забратися звідти і повернутися в людський світ. Я почувалася спустошеною і більш за все хотіла побачити Джейкоба. Можливо, я розвинула ще одну хворобу – патологічну необхідність у спілкуванні, яка прийшла на зміну заціпенінню. Та мені було байдуже. Я гнала пікап із такою швидкістю, на яку тільки він був спроможний, намагаючись ні про що не думати.

Джейкоб чекав на мене. Побачивши його, я розслабилася, і мені стало легше дихати.

– Привіт, Белло! – гукнув він. Я усміхнулася з полегкістю.

– Привіт, Джейкобе. У вікні з’явилася голова Біллі, і я помахала йому.

– Що ж, до роботи, – сказав Джейкоб тихим, але завзятим голосом.

Я насилу всміхнулася.

– Серйозно? А я й справді ще не набридла тобі? – поцікавилася я. Він, мабуть, уже почав себе запитувати, настільки відчайдушно я прагну компанії.

Джейкоб обійшов будинок і рушив до гаража.

– Ні. Поки що ні.

– Будь ласка, дай мені знати, коли моя присутність почне тебе нервувати. Я не хочу завдавати тобі незручностей.

– Гаразд, – засміявся він хрипко. – Раптом що – я не мовчатиму.

Зайшовши в гараж, я побачила, що червоний мотоцикл зібрано. З купи металобрухту він перетворився на нормальний мотоцикл.

– Джейку, ти просто диво! – вигукнула я. Він знову засміявся.

– Нові проекти завжди поглинають всю мою увагу. Я стаю одержимим, – знизав він плечима. – Та якби в мене було трохи здорового глузду, я б ремонтував мотоцикли повільніше.

– Чому?

Він опустив погляд долі й мовчав так довго, ніби не чув запитання. Нарешті він запитав:

– Белло, а якби я сказав, що не можу відремонтувати ці мотоцикли? Що тоді?

Я також не відповіла одразу, і він поглянув на мене, намагаючись роздивитися вираз мого обличчя.

– Я б сказала… шкода, звісно, та я впевнена, що ми б змогли зайнятися чимось іншим. Ну, хоча б виконували домашні завдання разом.

Джейкоб усміхнувся, і його плечі розслабилися. Він сів поряд із мотоциклом і взяв гайковий ключ.

– Значить, ти й надалі приїжджатимеш до мене, коли я завершу роботу над мотоциклами?

– От до чого ти ведеш? – я похитала головою. – Гадаю, я й надалі користуватимуся твоїми неоціненними здібностями. Я приїжджатиму сюди доти, доки ти дозволятимеш мені.

– Сподіваєшся знову побачити Квіла? – піддражнив він мене.

– Ти мене розкусив. Він засміявся.

– Тобі справді подобається збувати свій вільний час зі мною? – запитав він здивовано.

– Дуже, дуже подобається. І я доведу це. Завтра я працюю, але в середу ми обов’язково займемося чимсь, що не стосується мотоциклів.

– А чим саме?

– Навіть не уявляю. Ми можемо поїхати до мене, тож тобі не доведеться виявляти своє завзяття. Ти зможеш взяти свої домашні завдання. Тобі треба підтягнутися в навчанні, і я з радістю допоможу тобі в цьому.

– Так, домашнє завдання – це непогана ідея, – він скорчив гримасу, і я уявила, скільки домашніх завдань він не виконав, щоб провести час зі мною.

– Ага, – погодилася я. – Нам хоч зрідка слід бути відповідальними, тому що Біллі та Чарлі не зможуть завжди заплющувати на це очі, – я зробила жест, який підкреслював нас як єдине ціле. Джейкобу це сподобалося – він аж засяяв.

– Отже, домашні завдання раз на тиждень? – запропонував він.

– Може, краще двічі на тиждень, – сказала я, зважуючи відповідальність, яку щойно взяла на себе.

Він награно тяжко зітхнув і потягнувся до паперового пакета. Витягнув звідти дві бляшанки содової, відкрив одну і простягнув мені. Потім відкрив другу й урочисто її підняв.

– За відповідальність, – проголосив він тост. – Двічі на тиждень.

– І безрозсудність у всі інші дні, – наголосила я.

Він усміхнувся, і наші бляшанки зустрілися високо в повітрі, весело задзеленчавши.

Я повернулася додому пізніше, ніж планувала, і не діждавшись мене, Чарлі замовив піцу. Він навіть не дозволив мені вибачитися.

– Навіть не хочу нічого чути, – запевнив він мене. – В будь-якому разі ти заслужила на відпочинок від домашніх справ.

Я знала, що він заспокоївся і радіє з того, що я поводжуся як нормальна людина, і не збирається нічого псувати.

Перш ніж узятися до домашнього завдання, я перевірила електронну пошту. Там був довгий лист від Рене. Вона розпитувала мене подробиці з попереднього листа, тож я відіслала їй детальний опис іще одного дня. Я розповіла про все, окрім мотоциклів. Навіть легковажна Рене почне хвилюватися, дізнавшись про таке.

Вівторок у школі приніс свої радощі й розчарування. Анжела та Майк, здається, ладні були вітати мене з розкритими обіймами, заплющивши очі на мою поведінку протягом останніх кількох місяців. Джес була стійкіша. Мені стало цікаво, може, їй потрібне письмове вибачення за той інцидент у Порт-Анджелесі?

На роботі Майк був жвавий і торохкотів без угаву. Здається, він хотів сказати за один вечір усе, що назбиралося за семестр. Слова лилися з нього потоком. Я помітила, що можу усміхатися й навіть сміятися поряд із ним, хоча й не так невимушено, як із Джейкобом. До певного моменту все йшло нормально.

Поки я знімала робочий жилет й ховала його під прилавок, Майк зачинив двері й повісив табличку.

– Сьогодні було весело, – сказав Майк щасливо.

– Так, – погодилась я, хоча я б не відмовилася провести цей вечір у гаражі.

– Жаль, що минулого тижня ти так рано втекла з кіно. Я була трохи спантеличена таким поворотом у розмові й знизала плечима.

– Мабуть, я справжня боягузка.

– Гадаю, тобі варто було піти на якийсь інший фільм, який тобі справді би подобався, – пояснив він.

– А, – пробурмотіла я досі збентежено.

– Наприклад, у п’ятницю можеш піти в кіно зі мною. Подивимося щось зовсім не страшне.

Я закусила губу.

Я не хотіла сваритися з Майком, особливо зараз, коли він був одним із тих, хто пробачив моє божевілля. Але все це було так знайомо! Так наче за останній рік нічого не трапилося. Шкода тільки, що цього разу в мене немає відмовок про Джес.

– Побачення? – запитала я. В цьому разі відвертість була, мабуть, найкращою політикою. Ліпше вже з’ясувати все одразу.

Він звернув увагу на мій тон.

– Якщо ти не проти. Але це не обов’язково повинне бути справжнє побачення.

– Я не хочу побачення, – сказала я повільно, усвідомлюючи, що це чиста правда. Увесь світ видався мені невимовно далеким.

– Значить, як друзі? – запропонував він. Його ясні блакитні очі явно не погоджувалися з цим. Я сподівалася, що він справді усвідомлює, що ми можемо бути тільки друзями.

– Було б весело. Але в мене вже є плани на п’ятницю. Може, наступного тижня?

– А що ти робиш у п’ятницю? – запитав він. Гадаю, його запитання прозвучало холодніше, ніж він цього хотів.

– Домашнє завдання… У мене заплановане заняття з другом.

– А, ну тоді добре. Може, наступного тижня. Він провів мене до машини; тепер він став зовсім небагатослівним. Це так чітко нагадало мені мої перші місяці в Форксі!

Я зробила повний цикл, і тепер усе здавалося мені просто луною – порожньою, беззмістовною луною.

Наступного вечора, зайшовши до вітальні, Чарлі зовсім не здивувався, побачивши там нас із Джейкобом. Розтягнувшись на підлозі й обклавшись підручниками, ми виконували домашні завдання. Судячи з реакції Чарлі, було неважко здогадатися, що вони з Біллі уже обговорили все за нашими спинами.

– Привіт, – сказав він, покосившись у бік кухні.

Він зачув запах лазаньї, на приготування якої я витратила увесь день – Джейкоб охоче спостерігав і час від часу знімав пробу, апетитно облизуючись. Я й справді постаралася, намагаючись компенсувати вчорашню піцу.

Джейкоб залишився на обід, а їдучи додому, захопив тарілочку для Біллі. Він неохоче додав іще один рік до мого умовного віку за чудові кулінарні здібності.

В п’ятницю ми копирсалися в гаражі, в суботу знову виконували домашні завдання. Очевидно, Чарлі остаточно переконався в тому, що я не божевільна, й провів увесь день на риболовлі з Гаррі. Коли він повернувся, ми вже все зробили – ми почувалися дуже розумними й зрілими – і дивилися канал «Дискавері».

– Мабуть, мені пора, – зітхнув Джейкоб. – Уже пізно.

– О’кей, гаразд, – пробурмотіла я. – Я відвезу тебе додому.

Він усміхнувся, побачивши, з якою неохотою я це казала, – здається, він був задоволений.

– Завтра знову до роботи, – сказала я, щойно ми опинилися в безпечному місці – в моєму пікапі. – О котрій годині мені приїхати?

Він усміхнувся у відповідь, але в цій усмішці відчувалося якесь дивне хвилювання.

– Краще я сам тобі подзвоню, гаразд?

– Звісно.

Я насупилася сама до себе. Цікаво, що все це означає. Він тільки вишкірився.

Наступного ранку в прибрала в хаті – чекаючи на дзвінок Джейкоба й намагаючись викинути з голови останній нічний кошмар. Декорації дещо змінилися. Минулої ночі я блукала у широкому морі папороті, натикаючись час від часу на велетенські дерева. Навкруги більше нічого не було, я заблукала й тинялася без будь-якої цілі чи мети. Мені хотілося покарати себе за ту дурну поїздку до покинутого будинку минулого тижня. Я намагалася вигнати цей сон зі своєї свідомості, сподіваючись, що зможу ізолювати його там, звідки він ніколи не втече.

Коли задзвонив телефон, Чарлі був надворі, мив машину. Тож я миттю кинула швабру й побігла вниз, щоб відповісти на дзвінок.

– Алло, – сказала я, захекавшись.

– Белло, – сказав Джейкоб дивним офіційним тоном.

– Привіт, Джейку.

– Гадаю… Гадаю, що у нас сьогодні побачення, – сказав він. У голосі його відчувався підтекст.

Мені знадобилася хвилина, щоб усе збагнути.

– Невже мотоцикли готові? Просто не можу повірити! Як вчасно!

Мені потрібно було щось, аби відвернути увагу від кошмарів та страшних думок.

– Так, вони на ходу і таке інше.

– Джейкобе, ти, безперечно, найталановитіша й найпрекрасніша людина, яка мені стрічалася в житті! За це ти отримуєш іще десять років.

– Класно! Тепер я уже майже середнього віку… Я засміялася.

– Я уже їду!

Я кинула швабру й миючі засоби в шафку під ванною й схопила куртку.

– Їдеш до Джейка, – сказав Чарлі, коли я мчала попри нього. Насправді це було не запитання.

– Ага, – відповіла я, заскакуючи у пікап.

– Я теж згодом приїду на станцію, – гукнув Чарлі мені услід.

– Гаразд, – крикнула я у відповідь, повернувши ключа.

Чарлі сказав ще щось, але я не розчула: рев мотору заглушив його голос. Здається, він запитав:

– Де пожежа?

Я припаркувала машину неподалік від дому Блеків, біля дерев, щоб можна було непомітно винести мотоцикли. Коли я вийшла з машини, в око впали два яскраві мотоцикли – один червоний, другий чорний: обидва стояли під ялиною, невидимі з хати. Джейкоб підготувався.

До обох ручок на кермі були прив’язані блакитні стрічки. Я саме сміялася з цього, коли з дому вибіг Джейкоб.

– Готова? – запитав він тихо, його очі іскрилися.

Я кинула погляд через його плече – не було ніяких ознак присутності вдома Біллі.

– Так, – сказала я, але мій запал потроху вщухав – я намагалась уявити себе намотоциклі.

Джейкоб завантажив мотоцикли в багажник мого пікапа, обережно поклавши набік, щоб їх не було видно.

– Поїхали, – сказав він; через хвилювання його голос звучав вище, ніж зазвичай. – Я знаю одне чудове місце, ніхто не помітить нас там.

Ми поїхали на південь від міста. Ґрунтова дорога петляла – іноді навколо не було нічого, окрім дерев, а потім перед нами відкривалися чудесні краєвиди на Тихий океан, що простягався під темно-сірим небом аж до самого обрію. Ми їхали над берегом поміж скель, які прилягали до узбережжя, і здавалося, їм не було кінця-краю.

Я їхала повільно, щоб добре все роздивитися і в разі чого вчасно загальмувати, оскільки дорога тягнулася вздовж скель. Джейкоб розповідав про ремонт мотоциклів, але його розповідь була сповнена технічних термінів, тож я не дуже намагалася ввійти в суть справи.

Саме в цю мить я помітила чотири фігури, які стояли на виступі скелі дуже близько від обриву. З такої відстані я не могла визначити їхній вік, але точно могла сказати, що це були чоловіки. Незважаючи на прохолодний день, вони були одягнені в шорти.

Поки я спостерігала, найвищий підійшов до краю. Я автоматично зменшила швидкість, моя нога завмерла над педаллю гальм.

А потім він скочив униз.

– Ні, – зойкнула я, тиснучи на гальма.

– Що трапилося? – тривожно вигукнув Джейкоб у відповідь на мій скрик.

– Той хлопець – він щойно скочив зі скелі! Чому ніхто не зупинив його? Ми повинні викликати «швидку»!

Я хутко відчинила двері й почала вилазити з машини, хоча в цьому не було потреби. Найшвидший спосіб дістатися до телефону – повернутися назад до будинку Біллі. Я не могла повірити в те, свідком чого щойно стала. Можливо, глибоко в підсвідомості я сподівалася, що помиляюся і вся справа в оптичному обмані, до якого спричинилася лобова шибка.

Джейкоб засміявся, і я розлючено витріщилася на нього. Як можна бути таким товстошкірим, таким холоднокровним?

– Вони пірнають зі скелі в океан, Белло. Це така розвага. В Ла-Пуші немає розважальних центрів, ти ж знаєш.

Він дражнив мене, але в голосі його була якась дивна нотка роздратування.

– Пірнають зі скелі? – повторила я збентежено. З недовірою я подивилася на другу фігуру, яка наблизилася до краю безодні, зупинилася – й за якусь мить дуже граційно скочила вниз. Мені здалося, що падіння тривало вічно, та нарешті людська фігура зникла в темно-сірих хвилях.

– Ого. Це так високо, – я повернулася на своє місце, досі витріщаючись широко розплющеними очима на тих двох, що залишилися. – Тут, мабуть, футів сто.

– Ну, десь так. Більшість із нас скачуть із нижчого виступу, он із тої скелі, що виступає посеред обриву, – він тицьнув пальцем. Це місце й справді здалося мені безпечнішим. – Ціхлопці справді божевільні. Вочевидь, хочуть похизуватися, які вони відважні. Я маю на увазі, що сьогодні й справді холодно. В таку погоду вода не може бути приємною, – він трохи рознервувався, ніби ці хлопці образили його особисто. Це трохи здивувало мене. Я гадала, що Джейкоба неможливо засмутити.

– І титакож скачеш зі скелі? – я не пропустила слова «нас».

– Звісно, аякже, – вищирився він. – Це весело. Трохи страшнувато, такий собі адреналін.

Я знову подивилася на скелю, третя фігура вже наблизилася до краю. Ще ніколи в своєму житті я не зустрічала нічого безрозсуднішого. Мої очі загорілися, і я усміхнулася.

– Джейку, наступного разу ти повинен взяти мене з собою. Він насупився й сердито подивився на мене, явно не схвалюючи такого плану.

– Белло, щойно ти хотіла викликати швидку для Сема, – нагадав він мені. Я здивувалася, що він міг розпізнати когось із такої відстані.

– Я хочу спробувати, – наполягала я, вилазячи з машини.

Джейкоб схопив мене за руку.

– Не сьогодні, гаразд? Принаймні дочекаємося теплішого дня.

– Гаразд, – погодилася я. Через крижаний вітер, що подув з океану, моя рука вкрилася гусячою шкірою. – Але, будь ласка, якнайшвидше.

– Якомога швидше, – закотив він очі. – Знаєш, Белло, іноді ти поводишся так дивно.

Я зітхнула.

– Знаю.

– І ми не стрибатимемо з самого верху.

Я зачаровано спостерігала за тим, як третій із пірнальників розбігся й полетів іще далі, ніж два попередні. Він крутнувся й зробив переворот у повітрі, немов стрибав із парашутом. Він здавався абсолютно розкутим – легковажним і цілком безвідповідальним.

– Гаразд, – погодилася я. – Принаймні не першого разу. Тепер зітхнув Джейкоб.

– То ми будемо нарешті випробовувати мотоцикли чи ні?

– Звісно, що будемо, – сказала я, відриваючи погляд від останньої постаті, що залишилася на скелі. Я пристебнула ремінь безпеки й зачинила дверцята. Двигун досі працював, марно здіймаючи галас. Ми знову рушили вздовж дороги.

– То хто вони – ті божевільні хлопці? – поцікавилася я. Він видав якийсь дивний неприємний звук.

– Банда Ла-Пуша.

– У вас є банда? – запитала я й помітила, що мій голос пролунав здивовано.

Джейкоба розсмішила моя реакція.

– Не зовсім. Це ж не бандитське угрупування, вони не б’ються, вони дружелюбні, – фиркнув він. – Був тут один хлопець із резервації Макá, [5]5
  Макá – народність північноамериканських індіанців, яка проживає на північному заході півострова Олімпік у США.


[Закрыть]великий такий, страшний. Так от, він продавав дітям наркотики, а Сем Юлі зі своїми прибічникамивигнали його з нашої землі. Вони дуже переймаються нашою землею, гонором племені… аж деколи доходить до смішного. Найгірше те, що старійшини ставляться до них серйозно. Ембрі каже, що вони іноді зустрічаються з Семом, – він похитав головою, на обличчі читалась непокора. – Ембрі також чув від Лі Клірвотер, що вони називають себе «захисниками» чи щось таке.

Руки Джейкоба стиснулися в кулаки, наче він хотів надавати комусь стусанів. Я ще ніколи не бачила його таким.

Я здивувалася, почувши ім’я Сема Юлі. Я не хотіла знову згадувати свої нічні кошмари, тому сказала, щоб змінити тему:

– Ти їх недолюблюєш.

– Невже це так помітно? – запитав Джейк з іронією.

– Ну, не схоже на те, щоб вони чинили щось погане, – я намагалася його заспокоїти, повернути йому веселий гумор. – Просто банда святенників, які всіх дратують.

– Так, дратують – це годяще слово. Вони завжди виділяються – наприклад, стрибки зі скелі. Вони поводяться як… як… навіть не знаю. Як круті хлопці. Якось минулого семестру ми з Ембрі та Квілом ходили по крамницях, аж раптом з’явився Сем зі своїми послідовниками, Джаредом та Полом. Квіл ляпнув щось, ти ж знаєш, який у нього довгий язик, і це розізлило Пола. Його очі потемніли, він ніби вищирився – ні, він показав зуби, а не вищирився, – він так оскаженів, що його аж трусило. Але Сем поклав руку йому на груди і похитав головою. Якийсь час Пол дивився на нього, а потім заспокоївся. Чесно, все виглядало так, наче Пол хотів роздерти нас на шматки, а Сем стримав його, – він застогнав. – Як у поганенькому вестерні. Ти ж знаєш, Сем досить кремезний хлопець, йому двадцять. Але Полу всього шістнадцять, він нижчий за мене і худіший за Квіла. Гадаю, будь-хто з нас зумів би його провчити.

– Круті хлопці, – погодилась я. Перед моїми очима постала чітка картина, так ясно Джейкоб описав усе. І це нагадало мені дещо… три високі темношкірі чоловіки мовчки стоять у вітальні мого батька. Картинка розмита, бо моя голова лежить на канапі, а наді мною схилилися лікар Джеранді й Чарлі… Може, це була банда Сема?

Я швидко заговорила, щоб уникнути неприємних спогадів.

– Невже Сем не застарий для таких речей?

– Так, він уже мав їхати в коледж, але залишився тут. І ніхто навіть не дорікнув йому за це. У старійшин мало не стався напад, коли моя сестра покинула університет і вийшла заміж. Але ж ні, Сем Юлі завжди правий.

На Джейковому обличчі з’явився гнів, я ніколи не підозрювала, що він здатний на таке почуття.

– Це все справді дратує і… звучить дивно. Але все одно я не розумію, чому ти приймаєш усе на свій рахунок.

Я зазирнула йому в обличчя. Сподіваюся, я не образила його почуттів. Раптом він заспокоївся і глянув у вікно.

– Ти проґавила поворот, – сказав він спокійно. Я розвернулася, мало не наїхавши на дерево, бо почала розвертатися на середині дороги.

– Дякую за попередження, – пробурмотіла я, вирулюючи на бічну дорогу.

– Вибач, я не звернув уваги. Якийсь час ми мовчали.

– Можеш зупинитися десь отут, – сказав він м’яко.

Я заглушила мотор. У вухах дзвеніла тишина. Ми вийшли з пікапа, і Джейкоб обійшов машину, щоб витягнути мотоцикли. Я намагалася роздивитися вираз його обличчя. Щось його непокоїло. Мабуть, я зачепила болюче місце.

Він натягнуто усміхнувся й підштовхнув мені червоного мотоцикла.

– З днем народження! Краще пізно, ніж ніколи. Ну що, готова?

– Гадаю, що так.

Коли я усвідомила, що мені треба сісти на мотоцикл, то злякалася.

– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Джейк. Я обережно притулила свій мотоцикл до пікапа, поки він ішов по свій.

– Джейку… – я вагалася, коли він повернувся, обійшовши пікап.

– Так?

– Що тебе непокоїть? Я маю на увазі те, що стосується Сема. Може, є ще щось?

Я спостерігала за його лицем. Він скривився, але, здається, не розізлився. Джейк подивився собі під ноги й кóпнув переднє колесо свого мотоцикла – здається, він тягнув час.

Тоді зітхнув.

– Справа в тому… як вони ставляться до мене, – тепер слова полилися рікою. – Ти ж знаєш, рада старійшин має складатися з рівних, але якби там був ватажок, ним, безперечно, був би мій батько. Я ніколи не розумів, чому люди так ставляться до нього. Чому його думка найважливіша. Як була свого часу думка його батька й батька його батька. Мій прадід, Ефраїм Блек, був останнім нашим вождем, і можливо, тому всі так прислухаються до Біллі… Але я такий, як і всі. Ніхто ніколи не ставився до мене по-особливому… дотепер. Це насторожило мене.

– Сем ставиться до тебе якось по-особливому?

– Ага, – відповів він, кинувши на мене стурбований погляд. – Він дивиться на мене так, наче чекає чогось… ніби я маю приєднатися до їхньої дурної банди. Він приділяє мені більше уваги, ніж будь-кому іншому. Ненавиджу це.

– Ти не мусиш ні до кого приєднуватися, – сказала я, у моєму голосі відчувалася злість. Це справді засмучувало Джейкоба й бісило мене. Та за кого вони себе мають, ці «захисники»?

– Так, – його нога продовжувала ритмічно стукати по колесі.

– Що? – я могла побитися об заклад, що було ще щось. Він насупився, його брови вигнулися в дві дуги, й він подивився на мене якось сумно, ба навіть схвильовано.

– Це все через Ембрі. Останнім часом він мене уникає.

Думки якось не в’язалися, але я подумала: може, проблема в мені, може, через мене у Джейка неприємності з друзями?

– Ти проводиш забагато часу зі мною, – нагадала я. Невже я така егоїстка? Я ж його монополізувала.

– Ні, справа зовсім не в цьому. Він уникає не тільки мене, але й Квіла і всіх інших також. Ембрі не ходив до школи цілий тиждень, але ми так і не змогли застати його вдома. А коли він повернувся, він… він мав дивний вигляд. Був наляканий. Ми з Квілом намагалися його розпитати, в чому справа, але він не захотів говорити з жодним із нас.

Я дивилася на Джейкоба, тривожно прикусивши губу, – він і справді був наляканий. Але він не дивився на мене. Він витріщився на свою ногу, яка кóпала колесо, так наче вона належала комусь іншому. Ритм ударів пришвидшувався.

– Аж раптом цього тижня ми помітили, що Ембрі почав дружити з Семом та рештою його банди. Сьогодні він був із ними на скелі, – Джейків голос був низький і напружений.

Нарешті він подивився на мене.

– Белло, вони дратували його ще більше, ніж мене. Він не хотів мати з ними нічого спільного. А тепер він тягається повсюди за Семом, наче вступив у їхню секту.

Те саме було й із Полом. Точнісінько те саме. Він узагалі не дружив із Семом. Тоді він не ходив до школи кілька тижнів, а коли повернувся, то несподівано Сем повністю ним заволодів. Не знаю, що б це могло означати. Не можу зрозуміти, але відчуваю, що маю до цього стосунок, тому що Ембрі мій друг і… Сем дивиться на мене з насмішкою… і… – Джейк затих.

– Ти розказав про все Біллі? – запитала я. Він заразив мене своїм страхом. По спині бігали мурашки.

Тепер на його обличчі з’явилась злість.

– Так, – прошипів він. – Це мені дужедопомогло.

– Що він сказав?

На лиці Джейкоба з’явився сарказм, і він заговорив, пародіюючи глибокий голос свого батька:

– «Не варто хвилюватися про це зараз, Джейкобе. Через кілька років, якщо ти не зрозумієш усього сам… я поясню тобі», – а тоді Джейк додав уже своїм звичайним голосом: – І що все це означає? Він хотів сказати, що це звичайна статева зрілість, дорослішання? Ні, це щось інше.

Він кусав нижню губу й стискав кулаки. Здавалося, він от-от розплачеться.

Я інстинктивно обняла його двома руками за пояс, притиснувшись обличчям до його грудей. Він був такий великий, я почувалася, немов дитина, яка обнімає дорослого.

– Джейку, все буде гаразд! – пообіцяла я. – Якщо стане гірше, ти зможеш переїхати до нас із Чарлі. Не бійся, ми щось обов’язково придумаємо!

Якусь мить він не ворушився, а тоді його довгі руки невпевнено пригорнули мене.

– Дякую, Белло, – голос його був хрипкіший, ніж завжди.

Ми стояли так якийсь час, і це зовсім не засмучувало мене; я навіть почувалася спокійною. Я давно не відчувала такого, я вже й забула, як воно, коли тебе обнімають. Це була дружба. А Джейкоб був дуже теплий.

Було якось дивно перебувати так близько до іншої людини – я маю на увазі, емоційно близько, хоча й фізична близькість була також незвичною. Це було не в моєму дусі. Як правило, я ніколи не торкалася так інших людей. Не-людей.

– Якщо ти завжди так реагуватимеш, то я засмучуватимуся частіше, – голос Джейкоба став знову життєрадісним, його сміх гуркотів над моїм вухом. Його пальці діткнулися мого волосся, м’яко й обережно.

Що ж, для мене це була тільки дружба.

Я зробила крок назад, весело сміючись, – я хотіла, щоб усе залишилося так, як є.

– Важко повірити, що я на два роки старша за тебе, – сказала я, наголосивши на слові «старша». – Біля тебе я почуваюся як гном.

Стоячи так близько до нього, я й справді змушена була задирати голову, щоб побачити його лице.

– Ти забуваєш, що зараз мені вже майже сорок.

– Ой, точно.

Він погладив мене по голові.

– Ти як маленька лялька, – дражнив він мене. – Порцелянова лялька.

Я закотила очі, зробивши ще один крок назад.

– Давай не починатимемо розмови про альбіносів.

– Белло, ти точно впевнена, що ти не одна з них? – він притулив свою червонувато-коричневу руку до моєї. Контраст був разючий. – Я ще ніколи не бачив нікого блідішого, ніж ти… хіба що за винятком… – він запнувся, і я відвела погляд, намагаючись не думати про те, що він хотів сказати.

– То ми будемо кататися – чи як?

– Певна річ, – відповіла я з більшим ентузіазмом, ніж півхвилини тому. Його незакінчене речення нагадало мені, для чого я тут.