Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 9
Третій зайвий

Час минав набагато швидше, ніж раніше. Школа, робота і Джейкоб – хоча не обов’язково саме в такій послідовності – то був ясний і легкий приклад для наслідування. І Чарлі отримав те, що хотів: я більше не нещасна. Звісно, обманути себе не так легко. Коли я припинила критично оцінювати своє життя (що я намагалася робити не дуже часто), то не могла ігнорувати результати своєї поведінки.

Я була немов загублений місяць – мою планету зруйнував катаклізм, наче за сценарієм фільму-катастрофи, – який, тим не менше, продовжував кружляти по своїй тісній орбіті, ігноруючи закони гравітації.

Я навчилася краще їздити на мотоциклі, а отже, й носила менше бинтів, які так непокоїли Чарлі. Але це також означало, що голос у моїй голові починав зникати, аж поки я зовсім не перестала його чути. Я запанікувала й кинулася на пошуки загадкової галявини з подвійною наполегливістю. Я сушила голову, міркуючи, яким іншим способом можна викликати викид адреналіну.

Я не помічала днів, що минали, – для цього не було причини: я щосили намагалася жити теперішнім, а не минулим, яке тануло, чи майбутнім, яке грізно насувалося. Тож мене здивувала дата, про яку Джейкоб повідомив мене в один із тих днів, у які ми робили домашні завдання. Коли я зупинилася біля його дому, він уже чекав на мене.

– З днем святого Валентина, – сказав він, усміхаючись, але швиденько схилив голову, вітаючи мене.

В руці він тримав маленьку рожеву коробочку. Романтичні цукерки-сердечка.

– Я почуваюся дурепою, – пробурмотіла я. – Сьогодні день святого Валентина?

Джейкоб похитав головою з награним сумом в очах.

– Іноді мені здається, що ти поза реальністю. Так, сьогодні чотирнадцятого лютого. То що, будеш моєю парою на день Валентина? Оскільки ти навіть не подарувала мені льодяників на п’ятдесят центів, зроби бодай це.

Мені стало незручно. Він наче піддражнював мене, але тільки на перший погляд.

– Що саме від мене вимагається? – підстрахувалася я.

– Як правило, це означає, що ти повинна стати моєю довічною рабинею й таке інше.

– Ну, якщо це все… – я взяла цукерку. Я міркувала над тим, як провести в наших стосунках чіткі межі. Знову. Вони, здається, зовсім стиралися, коли я була з Джейкобом.

– То що ми робитимемо завтра? Прогулянка чи знову швидка допомога?

– Прогулянка, – вирішила я. – Ти не один, хто може бути одержимим. Я починаю думати, що я вигадала те місце… – я похмуро дивилася поперед себе.

– Ми обов’язково його знайдемо, – запевнив він мене. – Отже, мотоцикли в п’ятницю? – запропонував він.

У мене з’явився шанс, і я негайно вхопилася за нього, не гаючи часу на роздуми.

– В п’ятницю я збираюся в кіно. Я пообіцяла своїм шкільним друзям, що обов’язково піду.

Майк буде задоволений.

Але на обличчі Джейкоба з’явився сум. Я встигла розгледіти вираз його темних очей, перш ніж він опустив їх долі.

– Ти також підеш, правда? – додала я швидко. – Чи, може, тобі буде нецікаво з компанією нудних старшокласників?

Прекрасна можливість встановити між нами певну дистанцію. Я не хотіла завдавати Джейкобу болю; здається, ми були дивним способом пов’язані між собою, і його біль відлунював у мені. До того ж ідея провести вечір в його компанії (я пообіцялаМайку похід у кіно, але, поміркувавши як слід, зовсім не відчувала ентузіазму) була занадто спокусливою.

– Ти хочеш, щоб я пішов із твоїми друзями?

– Так, – я й справді цього хотіла, хоча й усвідомлювала, що продовжуючи у такому дусі, сама ставлю себе в скрутне становище. – Мені буде приємно, якщо ти прийдеш. Бери з собою Квіла, ото повеселимося.

– Квіл здуріє від щастя. Дівчата-старшокласниці! – фиркнув він і закотив очі. Я не згадала про Ембрі, так само як і Джейкоб.

Я також засміялася.

– Спробую забезпечити йому широкий вибір.

Я домовилася про все з Майком на уроці англійської мови.

– Гей, Майку, – сказала я, коли заняття закінчилося. – Ти вільний у п’ятницю ввечері?

Він звів на мене погляд, в очах з’явилася надія.

– Так, вільний. Хочеш кудись поїхати? Я ретельно обміркувала свою відповідь і мовила:

– Я думала, що ми можемо сходити компанією, – я наголосила останнє слово, – і подивитися разом «Схрещені ниті».

Цього разу я добре підготувалася – прочитала всі анонси, щоб ніхто не захопив мене зненацька. Гіпотетично, цей фільм мав бути кривавим від початку й до самого кінця. Я була не впевнена, що зможу дивитися романтичну історію.

– Хіба не класно?

– Ага, – погодився він із меншим ентузіазмом.

– Круто. За якусь мить до нього повернувся його веселий гумор.

– А як щодо того, аби запросити Анжелу та Бена? Або Ерика й Кеті?

Вочевидь, він хотів улаштувати таке собі колективне побачення.

– А як щодо того, аби запросити їх усіх? – запропонувала я. – І Джесику, а також Тайлера й Конора, а може, й Лорен, – додала я неохоче. Я ж пообіцялаКвілу розмаїття.

– Гаразд, – пробурмотів Майк трохи сердито.

– А ще, – продовжила я, – я запросила кількох друзів із Ла-Пуша. Тож якщо всі прийдуть, нам знадобиться твій «шевроле».

Очі Майка підозріло звузилися.

– Це ті друзі, з якими ти проводиш увесь час за навчанням?

– Так, саме вони, – відповіла я весело. – Можеш вважати це репетиторством – вони тільки в другому класі старшої школи.

– А, – сказав Майк здивовано. Він замислився на якусь мить, а тоді усміхнувся.

Зрештою виявилося, що «шевроле» не потрібен.

Джесика й Лорен сказали, що вони зайняті, тільки-но Майк згадав, що це мійплан. У Ерика й Кеті уже були плани – вони відмічали три тижні з дня початку своїх стосунків чи щось у такому роді. Лорен дісталася Тайлера й Конора швидше, ніж Майк, тож вони були теж зайняті. Навіть Квіла не було – побився з кимсь у школі. Зрештою тільки Анжела з Беном і, звісно, Джейкоб змогли піти.

Зменшення кількості учасників не послабило очікувань Майка. Він тільки й говорив, що про п’ятницю.

– Ти впевнена, що не хочеш подивитися «Завтра й завжди»? – запитав він за ланчем, назвавши романтичну комедію, яка була зараз на вершині популярності. – Вона отримала найкращі відгуки.

– Я хочу подивитися «Схрещені ниті», – наполягала я. – Я налаштована на екшн. Побільше крові й нутрощів!

– Ну гаразд, – Майк відвернувся, але я встигла прочитати вираз його обличчя: мабуть, вона таки звихнулася.

Коли я приїхала додому після школи, біля будинку була припаркована дуже знайома мені машина. Джейкоб стояв, спершись на капот, його обличчя розтягнулося в широкій посмішці.

– Не може бути! – вигукнула я, вискочивши з пікапа. – Ти завершив! Просто не можу повірити! Ти закінчив «реббіта»!

Джейк світився від щастя.

– Минулої ночі. Це його перше плавання.

– Неймовірно, – я високо задерла руку, щоб дати йому п’ять.

Він ляснув долонею по моїй, потім не забрав її, а переплів свої пальці з моїми.

– Ну то що, сьогодні я за кермом?

– Звісно, – сказала я й голосно зітхнула.

– Щось не так?

– Все, я здаюся, не можу нічого вдіяти. Ти переміг. Ти старший за мене.

Він тільки знизав плечима: його зовсім не здивувала моя капітуляція.

– Звісно, що я старший.

З-за повороту долинуло пихкання «шевроле» Майка. Я швиденько висмикнула свою долоню з руки Джейкоба, і на його обличчі з’явився такий вираз, якого я не повинна була бачити.

– Я пам’ятаю цього хлопця, – сказав він тихо, коли Майк припаркувався з протилежного боку вулиці. – Це той, який вважав тебе своєю дівчиною. Він досі так думає?

Я підняла брову.

– Деяких людей важко в чомусь переконати.

– Проте, з іншого боку, – сказав Джейкоб задумливо, – іноді наполегливість дає плоди.

– У більшості випадків вона дратує. Майк вийшов із машини й перетнув вулицю.

– Привіт, Белло, – привітався він зі мною, та коли він побачив Джейкоба, його погляд насторожився. Я також подивилася на Джейкоба, намагаючись бути об’єктивною. Він і справді не був схожий на другокласника. Він був такий великий – голова Майка ледве сягала йому до плеча; я навіть не хотіла думати, якою була я порівняно з ним – та й із виду він був старший, навіть у порівнянні з минулим місяцем.

– Привіт, Майку! Ти пам’ятаєш Джейкоба Блека?

– Не дуже, – Майк простягнув руку.

– Я давній друг сім’ї, – представився Джейкоб, простягнувши Майкові долоню. Вони потиснули один одному руки з більшою силою, ніж це було потрібно. Коли цей ритуал скінчився, Майк почав розминати пальці.

Раптом із кухні долинув дзвінок телефону.

– Краще мені відповісти – може, це Чарлі, – сказала я й помчала до будинку.

Це був Бен. Він повідомив, що Анжела захворіла – у неї шлунковий грип, а він не має настрою іти без неї. Він вибачився, що підвів нас.

Тряхнувши головою, я повільно пішла назад до хлопців. Я щиро сподівалася, що скоро Анжелі стане краще, але повинна визнати, що я егоїстично засмутилася через такий розвиток подій. Тільки ми втрьох – Майк, Джейкоб і я – проведемо цей вечір разом… чудовий план, подумала я з похмурим сарказмом.

Здавалося, що Майк та Джейк зовсім не здружилися за час моєї відсутності. Чекаючи на мене, вони стояли на відстані кількох кроків один від одного й дивилися в різні боки; на обличчі Майка був похмурий вираз, а Джейкоб був, як завжди, веселий.

– Анжела захворіла, – мовила я сумно. – Вони з Беном не зможуть до нас приєднатися.

– Це все грип. Остін та Конор також сьогодні захворіли. Може, перенесемо поїздку на наступний раз? – запропонував Майк.

Я й рота не встигла розтулити, як заговорив Джейкоб.

– Я не збираюся нічого переносити, але якщо ти не хочеш, Майку…

– Ні, я їду, – перебив Майк. Я просто хвилювався за Анжелу та Бена. Поїхали, – і він рушив до свого «шевроле».

– Гей, ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо на машині Джейкоба? – запитала я. – Я йому пообіцяла – він щойно завершив ремонт. Він сам її зібрав, – похвалилася я, як горда матуся хвалиться успіхами своєї дитини.

– Прекрасно, – огризнувся Майк.

– От і добре, – сказав Джейкоб, наче все владналося. Здається, йому було набагато комфортніше, ніж будь-кому з нас.

Майк сів на заднє сидіння «реббіта» з виразом відрази на обличчі.

Джейкоб був у своєму звичному сонячному гуморі, без угаву торохкотів, аж поки я зовсім не забула про мовчазного Майка, який дувся на задньому сидінні.

Тоді Майк змінив стратегію. Він нахилився вперед й поклав підборіддя на спинку мого крісла; його щока майже торкалася моєї. Я відсунулася вбік, розвернувшись спиною до вікна.

– А радіо тут є? – запитав Майк із натяком на зухвалість, перебивши Джейкоба на півслові.

– Так, – відповів Джейкоб. – Але Белла не любить слухати музику.

Я здивовано зиркнула на Джейкоба. Я ніколи йому цього не говорила.

– Белло? – запитав Майк роздратовано.

– Він правий, – пробурмотіла я, досі витріщаючись на спокійний профіль Джейкоба.

– Як можна не любити музики? – допитувався Майк. Я знизала плечима.

– Не знаю. Вона просто мене дратує.

– Гм, – фиркнув Майк, відкинувшись на спинку крісла. Коли ми приїхали до кінотеатру, Джейкоб вручив мені десятидоларову купюру.

– Що це? – запротестувала я.

– Я не достатньо дорослий, – нагадав він мені. Я тихо засміялася.

– А як же твій відносний вік? Як гадаєш, Біллі мене вб’є, якщо я проведу тебе в кіно?

– Ні. Я попередив його, що ти збираєшся заплямувати мою невинність.

Я засміялася, й Майк додав кроку, щоб не відставати від нас. Я так хотіла, щоб Майк вирішив вернутися назад. Він був такий похмурий – не дуже годящий настрій для вечірки. Але водночас я не хотіла, щоб цей вечір закінчився наодинці з Джейкобом. Це б зовсім не допомогло.

Фільм був саме таким, як про нього говорили. Уже в перших кадрах четверо людей вибухнули й одна залишилася без голови. Дів чина, що сиділа попереду мене, затуляла обличчя руками й притискалася до грудей свого приятеля. Він гладив її по плечу й також час від часу здригався. Не було схоже на те, що Майк дивиться фільм. Його обличчя здерев’яніло, й він увесь час дивився на завісу над екраном.

Я твердо постановила витримати ці дві години, спостерігаючи за кольорами й рухами на екрані, щоб не дивитися на обриси людей, машин і будинків. Але Джейкоб почав хихикати.

– Що таке? – прошепотіла я.

– Нічого! – шепнув він у відповідь. – Із того хлопця кров б’є фонтаном на двадцять футів. Як ти можеш дивитися такі дурниці?

Він знову засміявся, коли другого чоловіка пришпилило до бетонної стіни флагштоком.

Після цього я справді почала дивитися кіно, сміючись разом із ним, адже фільм ставав дедалі примітивнішим. Як я могла намагатися встановити межі в наших стосунках із Джейком, коли мені так подобалося проводити з ним час?

Джейкоб та Майк зайняли підлокітники обабіч мене. Їхні руки лежали незворушно і якось неприродно долонями вверх. Немов сталеві капкани, відкриті й напоготові. Джейкоб мав звичку брати мене за руку, тільки-но випадала нагода, але це може мати зовсім інший підтекст тут, у темному кінозалі, коли Майк за нами спостерігає, – і я впевнена, Джейкоб це розуміє. Я не знаю, чи у Майка було те саме на думці, але його рука лежала точно так само, як долоня Джейкоба.

Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що скоро їхні руки затерпнуть.

Майк здався першим. Десь посередині фільму він забрав долоню і схилив голову на руки. Спочатку я подумала, що так він відреагував на щось, побачене на екрані, але він застогнав.

– Майку, з тобою все гаразд? – прошепотіла я.

Пара, що сиділа попереду, обернулася до нас, коли він знову застогнав.

– Ні, – сказав він, задихаючись. – Мені недобре.

В світлі екрана я побачила краплі поту на його обличчі. Майк знову застогнав і рушив до дверей. Я підвелася й пішла за ним, Джейкоб зробив те саме.

– Ні, залишайся, – прошепотіла я. – Я тільки переконаюся, що з ним усе гаразд.

Джейкоб усе одно не зупинився.

– Не треба. Додивляйся фільм до кінця, – сказала я, коли він рушив за мною по проходу.

– Все нормально. Я небагато втрачаю, Белло. Фільм – справжній відстій, – голос його знову звучав гучно, адже ми вийшли з кінозалу.

В коридорі Майка не було, і тоді я й справді зраділа, що Джейкоб вийшов зі мною – він зазирнув у чоловічий туалет, щоб перевірити, чи Майк там.

За кілька секунд Джейкоб повернувся.

– О, він там, із ним усе гаразд, – сказав він, закотивши очі. – Теж мені фрукт. Тобі варто пошукати когось із сильнішими нервами й міцнішим шлунком. Когось, хто сміється, бачачи кров, а не біжить у туалет.

– Я пильнуватиму, щоб не проґавити такого.

В коридорі ми були самі. В обох кінозалах ішли сеанси, й тут було порожньо – достатньо тихо, щоб ми почули, як тріскає попкорн за прилавком у вестибюлі.

Джейкоб сів на оббиту вельветом лавочку біля стіни й указав на місце поруч.

– Судячи зі звуків, він там надовго, – сказав він, випроставши свої довгі ноги, й приготувався чекати.

Я зітхнула й приєдналася до нього. Здавалося, він планував стерти між нами границі. Щойно я сіла поруч, він підняв руку, щоб обняти мене за плечі.

– Джейку, – запротестувала я, викрутившись із його обіймів. Він опустив руку, здається, його зовсім не образила моя відмова. Він потягнувся й міцно взяв мене за руку, схопивши другою рукою за зап’ястя, коли я намагалася викрутитися. Звідки в ньому скільки самовпевненості?

– Белло, зажди хвилинку, – сказав він тихо. – Скажи мені дещо.

Я скривилася. Я цього не хотіла. Ані тепер, ані ніколи. Зараз у моєму житті не було нічого важливішого, ніж Джейкоб Блек. Та здається, він збирається все зруйнувати.

– Що? – пробурмотіла я тихо.

– Я тобі подобаюся, правда?

– Ти сам знаєш, що так.

– Більше, ніж той клоун, якого зараз вивертає отам? – він тицьнув на двері туалету.

– Так, – зітхнула я.

– Більше, ніж інші хлопці, яких ти знаєш? Він був такий спокійний, врівноважений – так наче моя відповідь не мала ніякого значення або він уже знав її наперед.

– Більше, ніж дівчата також, – вимовила я.

– І тільки, – сказав він, і це було не запитання. Проте було важко відповісти, вичавити з себе бодай слово. Чи образить це його? Чи уникатиме він мене? Як я це перенесу?

– Так, – прошепотіла я. Він усміхнувся.

– А знаєш, усе гаразд. Поки я подобаюся тобі більше, ніж інші. І ти вважаєш мене нібипривабливим. Я збираюся бути надзвичайно наполегливим.

– Але я не змінюся, – сказала я, і хоча я намагалася, щоб мій голос звучав нормально, в ньому відчувалися нотки суму.

Джейк замислився і більше не піддражнював мене.

– Це все ще той, інший, правда?

Я зіщулилася. Аж дивно, як тонко він усе відчував. Джейк навіть не назвав йогоімені – все так само, як із музикою в машині. Джейк знав про мене те, чого я ніколи про себе не розповідала.

– Ти нічого не мусиш говорити, – сказав він мені. Я вдячно кивнула.

– Але не злись на мене через мою нав’язливість, гаразд? – Джейкоб поплескав мене по руці. – Тому що я не збираюся здаватися. У мене багато часу.

Я зітхнула.

– Не варто марнувати його на мене, – мовила я, хоча насправді мені хотілося саме цього – щоб Джейк був біля мене. А особливо якщо він готовий прийняти мене такою, якою я є, – зіпсований товар, так би мовити.

– Саме так я і збираюся робити до тих пір, поки ти хотітимеш бути біля мене.

– Не можу уявити, що колись я незахочу бути біля тебе, – сказала я, і це була щира правда.

Джейкоб радісно всміхнувся.

– З цим я зможу жити.

– Але не чекай більшого, – попередила я його, намагаючись вивільнити свою руку. Він міцно тримав її.

– Насправді тебе це не так уже й дратує, правда? – вимогливо запитав він, стискаючи мої пальці.

– Ні, – зітхнула я. Насправді мені було добре. Його рука була набагато теплішою за мою, а останнім часом я постійно мерзла.

– І тебе зовсім не хвилює, що думає отой, – Джейкоб тицьнув пальцем у бік туалету.

– Гадаю, що ні.

– Тоді в чому проблема?

– Проблема в тому, – сказала я, – що для мене це означає зовсім не те, що для тебе.

– Що ж, – він міцніше стиснув мою руку. – Це мояпроблема, чи не так?

– Прекрасно, – пробурмотіла я. – Тоді не забувай про це.

– Не забуду. Чека з гранати вже витягнута, й вона в моїй руці, еге ж? – він штовхнув мене в бік.

Я закотила очі. Я подумала: якщо він хоче звернути все на жарт, то має на це повне право.

Він тихо сміявся, а його рожевий палець малював щось на моїй руці.

– Тут у тебе такий дивний шрам, – сказав він раптом, повернувши мою руку, щоб краще роздивитися. – Як серп. Звідки він у тебе?

Вказівним пальцем вільної руки він провів довгу лінію по сріблястому півмісяцю, який ледве виднівся на блідій шкірі. Я насупилася.

– Ти справді гадаєш, що я пам’ятаю, звідки всі мої шрами?

Я очікувала, що мене затопить потік спогадів – наче зірве дамбу. Але, як завжди, в присутності Джейкоба цього не трапилося.

– Він холодний, – сказав Джейк, легенько натиснувши на те місце, де мене вкусив Джеймс.

Саме в цей момент із туалету вийшов Майк, його обличчя було бліде й зарошене потом. Він мав жахливий вигляд.

– Ой, Майку, – вигукнула я.

– Не заперечуєш проти того, щоб поїхати звідси вже зараз? – прошепотів він.

– Звісно, що ні.

Я вивільнила руку й пішла допомогти Майку. Здавалося, він от-от звалиться з ніг.

– Що? Виявилося, що фільм застрашний для тебе? – запитав Джейкоб грубо.

Майк злісно зиркнув на нього.

– Власне, я не дивився фільм, – пробурмотів він. – Мені стало погано ще перед тим, як погасло світло.

– Чому ти нічого не сказав? – мовила я, коли ми рушили до виходу.

– Я гадав, усе минеться, – відповів він.

– Одну секундочку, – сказав Джейкоб, коли ми підійшли до дверей. Він швидко вернувся до прилавка з попкорном.

– Можете дати мені порожнє відерце для попкорну? – запитав він у дів чини за прилавком. Вона глянула на Майка й одразу ж кинула Джейкобу порожнє відерце.

– Тільки виведіть його звідси, будь ласка, – заблагала вона. Мабуть, у разі чого саме їй доведеться мити підлогу.

Я вивела Майка на прохолодне вологе повітря. Він глибоко вдихнув. Джейкоб наздогнав нас. Він допоміг мені всадовити Майка на заднє сидіння машини й із серйозним видом подав йому порожнє відерце.

– Будь ласка.

Це все, що він сказав.

Ми опустили вікно, щоб впустити в машину прохолодне нічне повітря, сподіваючись, що це допоможе Майку. Я обхопила ноги руками, щоб зберегти тепло.

– Знову змерзла? – запитав мене Джейкоб й обняв однією рукою, перш ніж я встигла відповісти.

– А ти ні?

Він похитав головою.

– Мабуть, у тебе гарячка, – пробурмотіла я. Було холодно. Я торкнулася пýчками його чола – воно просто пашіло.

– Ой, Джейку, ти гориш!

– Я почуваюся чудово, – знизав він плечима. – Я цілком здоровий.

Я насупилася й діткнулася його чола знову. Шкіра палала під моїми пальцями.

– Твої руки мов лід, – пожалівся він.

– Може, справа в мені, – погодилась я.

Майк застогнав і виблював у відерце. Я скривилася, сподіваючись, що мій власний шлунок витримає цей звук і запах. Джейкоб тривожно озирнувся через плече, щоб переконатися, що його машина не забруднилася.

Дорога назад здавалася довшою.

Джейкоб мовчав і про щось думав. Він продовжував обнімати мене, й мені було так жарко, що холодний вітерець приносив задоволення.

Я дивилася у вікно, і мене переповнювало почуття вини.

Навіщо тільки я заохочую Джейкоба? Кляте самолюбство. Дарма, що я намагалася чітко вказати свою позицію. Якщо Джейк відчув бодай якусь надію на те, що це може перерости в щось більше, ніж просто дружба, то значить, я висловилася недостатньо ясно.

Як мені пояснити, щоб він утямив? Я просто оболонка, порожня всередині. Немов пустий будинок, не придатний для життя, – протягом довгих місяців я була наче нежива. Зараз мені стало трохи ліпше. Вітальня тепер у кращому стані. Але це все – тільки невеликий шматочок. А Джейк заслуговує на більше – більше, ніж однокімнатне напівзруйноване приміщення. Ніякі намагання з його боку не зможуть повернути мене у нормальний стан.

Проте я знала, що незважаючи ні на що, я не зможу його прогнати. Я потребувала його, просто егоїстично потребувала його присутності. Можливо, я зумію висловитися чітко, так щоб він зрозумів: не варто до мене залицятися. На саму лише думку про це я затремтіла, й Джейкоб міцніше мене пригорнув.

Я відвезла Майка додому на його «шевроле», Джейкоб їхав за нами, щоб потім забрати мене додому. Усю дорогу назад Джейкоб мовчав. Може, він думав про те саме, що і я? Може, він передумав?

– Я б зайшов, адже ще зовсім рано, – сказав він, зупинившись біля мого пікапа. – Але, мабуть, ти мала рацію стосовно гарячки. Мені погано. Я почуваюся якось… якось дивно.

– Ні, невже й ти також? Хочеш, я відвезу тебе додому?

– Ні, – відповів він і нахмурився. – Я не те щоб хворий. Просто… щось не так. Якщо мені також стане недобре, то я зупинюся.

– Подзвониш, тільки-но доберешся додому? – запитала я з тривогою в голосі.

– Звісно, – він спохмурнів. Він дивився в темряву й кусав нижню губу.

Я відчинила дверцята, щоб вийти з машини, але він легенько схопив мене за зап’ястя. Я знову відчула, наскільки його шкіра була тепліша за мою.

– Що таке, Джейку? – запитала я.

– Я хочу щось сказати тобі, Белло… Мабуть, це прозвучить банально.

Я зітхнула. Звісно, це буде продовженням нашої розмови в кінотеатрі.

– Слухаю.

– Я знаю, що ти дуже нещасна. І можливо, це тобі не допоможе, але я хочу, щоб ти знала – я завжди поруч. Я ніколи не покину тебе – обіцяю, ти завжди можеш на мене розраховувати. Ого, це й справді звучить банально. Але ти знаєш, що це правда, еге ж? Що я ніколи-ніколи тебе не підведу?

– Так, Джейку. Я знаю. Я завжди розраховую на тебе, навіть більше, ніж тобі здається.

Усмішка осяяла його обличчя, як вечірнє сонце змушує палати небо, і мені закортіло вирвати собі язика. Я не сказала жодного слова неправди, а слід було. Адже правда тільки завдасть Джейкові болю. Тоді япідведу його.

Його обличчя стало якесь дивне.

– Я й справді гадаю, що мені краще поїхати додому, – сказав він.

Я швидко вийшла з машини.

– Подзвони мені! – гукнула я, коли він рушив із місця.

Я дивилася йому вслід. Здається, з керуванням машиною він справлявся. Коли він зник за поворотом, я дивилася на порожню дорогу, відчуваючи якусь слабкість, хоч на це й не було жодної фізичної причини.

Як я хотіла, щоб Джейкоб Блек був моїм братом, моєю кров’ю й плоттю, щоб я мала законне право на спілкування з ним і щоб мене не гнітило відчуття провини, як от зараз! Бог свідок, я ніколи не хотіла використовувати Джейкоба, але я не могла інакше пояснити почуття вини, як тим, що справді його використала.

Ба більше, я ніколи не хотіла його любити. Єдине, що я знала напевне, – відчувала всім своїм єством, до мозку кісток, від вершечка голови до кінчиків пальців ніг, знала всім серцем і душею, – було те, що любов дає другому силу зруйнувати тебе вщент.

Але тепер Джейкоб був потрібен мені, потрібен як наркотик. Я спиралася на нього задовго і зайшла далі, ніж планувала. Тепер я не могла дозволити, щоб він страждав, але й не могла не ранити його. Він думав, що час і терпіння змінять мене, і хоча я знала, що Джейк глибоко помиляється, я також знала, що дозволю йому спробувати.

Він мій найкращий друг. Я завжди його любитиму, але цього ніколи не буде достатньо.

Я зайшла в дім, сіла біля телефону й почала кусати нігті.

– Фільм уже закінчився? – запитав Чарлі здивовано, коли я зайшла. Він сидів на підлозі, просто перед телевізором. Мабуть, справді захоплива гра.

– Майк захворів, – пояснила я. – У нього шлунковий грип.

– З тобою все гаразд?

– Я почуваюся нормально, – сказала я, у моєму голосі пролунала нотка сумніву. Я могла себе виказати.

Я зіперлася на кухонну стійку біля самісінького телефону й приготувалася терпляче чекати. Згадала, який дивний вираз обличчя був у Джейкоба, перш ніж він поїхав, і мої пальці мимовільно забарабанили по стійці. Треба було наполягти й відвезти його додому.

Я подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Навіть коли за кермом сиділа я, мені потрібно було тільки п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися дому Біллі, а Джейкоб їхав іще швидше. Вісімнадцять хвилин.

Я схопила трубку й набрала номер.

Телефон дзвонив і дзвонив. Може, Біллі спить. Може, я помилилася номером. Я спробувала знову.

На восьмому гудку, саме тоді, коли я вже збиралася повісити трубку, відповів Біллі.

– Алло, – Пролунало в трубці. Голос був тривожний, наче він чекав поганих новин.

– Біллі, це я, Белла… Джейк уже приїхав додому? Він виїхав двадцять хвилин тому.

– Він тут, – сказав Біллі невиразно.

– Він мав мені подзвонити, – я була трохи роздратована. – Йому стало погано перед від’їздом, і я хвилювалася.

– Він… заслабкий, щоб дзвонити. Він погано почувається, – голос Біллі був якийсь чужий. Я подумала, що, можливо, він хоче побути з Джейкобом.

– Якщо знадобиться моя допомога… – запропонувала я. – Я можу приїхати.

Я подумала про Біллі, прив’язаного до інвалідного візка, і Джейкоба, який змушений дбати про себе сам…

– Ні, не треба, – сказав Біллі швидко. – Ми самі дамо собі раду. Залишайся вдома.

Його останні слова пролунали майже грубо.

– Гаразд, – погодилася я.

– Бувай, Белло. Зв’язок перервався.

– Бувайте, – пробурмотіла я.

Ну що ж, принаймні Джейк удома. Дивно, але це мене не заспокоїло. Сповнена якимсь тривожним передчуттям, я попленталася нагору. Може, мені варто навідати Джейка завтра перед роботою. Я б могла взяти суп – десь тут у нас повинна бути ще непочата бляшанка готового супу.

Та прокинувшись, я усвідомила, що всі мої плани скасовані. Я збудилася рано – годинник показував пів на п’яту ранку – й кинулася у ванну. Чарлі знайшов мене там через півгодини, я лежала на підлозі, притиснувшись щокою до холодної ванни.

Він довго дивився на мене.

– Шлунковий грип, – мовив він нарешті.

– Так, – пробурмотіла я.

– Тобі щось потрібно? – запитав він.

– Подзвони Ньютонам, будь ласка, – мовила я хрипло. – Скажи, що у мене те саме, що і в Майка, і що сьогодні я не зможу вийти на роботу. Скажи, що мені дуже шкода.

– Звісно, без проблем, – запевнив мене Чарлі.

Решту дня я провела на підлозі у ванній кімнаті, проспавши кілька годин на згорненому рушнику. Чарлі зайшов і сказав, що йому треба на роботу, але гадаю, це був тільки привід, аби зазирнути у ванну. Він залишив на підлозі склянку води, щоб уберегти мене від зневоднення.

Коли я прокинулася, він уже був удома. У моїй кімнаті стемніло – значить, уже пізно. Він піднімався сходами, щоб провідати мене.

– Жива?

– Та наче, – сказала я.

– Тобі щось потрібно?

– Ні, дякую. Якусь мить він вагався.

– Тоді гаразд, – мовив він і спустився на кухню.

За кілька хвилин задзвонив телефон. Чарлі тихо поговорив із кимсь і одразу ж повісив трубку.

– Майку вже краще, – гукнув він мені.

Що ж, це додало мені духу. Майк захворів на вісім годин раніше, ніж я. Отже, ще вісім годин. На саму думку про це мені стало погано і я кинулася до унітазу.

Я знову заснула, підіпхавши під голову рушника, але прокинулася в своєму ліжку, коли надворі було вже ясно. Не пам’ятаю, щоб я рухалася; мабуть, Чарлі переніс мене в кімнату – а ще він поставив склянку води на нічний столик. Я відчувала, що в роті пересохло. Важко пихкаючи, я посунула склянку до себе. Вода видалася мені якоюсь дивною на смак, очевидно, тому що простояла тут усю ніч.

Я підвелася з ліжка повільно, щоб мені знову не стало зле. Я почувалася слабкою, а в роті був поганий присмак, але шлунок, здається, заспокоївся. Я подивилася на годинник.

Мої двадцять чотири години закінчилися.

Я поснідала солоними крекерами. Здається, Чарлі заспокоївся, побачивши, що я одужую.

Тільки-но я переконалася, що не проведу ще один день на підлозі ванної кімнати, одразу ж зателефонувала Джейкобу.

Трубку підняв Джейкоб, та коли я почула його голос, то зрозуміла, що з ним не все гаразд.

– Алло, – голос його був ламаний, тріскучий.

– О Джейку, – простогнала я зі співчуттям. – Твій голос звучить жахливо.

– Я почуваюся жахливо, – прошепотів він.

– Мені так шкода, що я змусила тебе їхати зі мною. Чортівня!

– Я радий, що поїхав, – він досі шепотів. – Не звинувачуй себе. Це не твоя провина.

– Скоро тобі стане краще, – пообіцяла я. – Коли я прокинулася сьогодні вранці, то вже почувалася краще.

– Ти була хвора? – запитав він невиразно.

– Так, я також підхопила грип. Але зараз уже все гаразд.

– Гаразд, – голос його був немов мертвий.

– Мабуть, за кілька годин і тобі стане ліпше, – підбадьорила я Джейка.

Я ледве розчула його відповідь.

– Не думаю, що в мене те саме, що в тебе.

– То в тебе не шлунковий грип? – запитала я спантеличено.

– Ні. Це щось інше.

– А що в тебе болить?

– Усе, – прошепотів він. – Кожна часточка мого тіла. Я відчувала на собі його біль.

– Що я можу для тебе зробити? Може, щось привезти?

– Ні, не треба. Тобі не можна приїжджати сюди, – обрубав він. Це нагадало мені відповідь Біллі минулого вечора.

– Я ж була поряд із тобою, тож мені не страшно, – сказала я. Він проігнорував мене.

– Я сам подзвоню тобі, коли зможу. Я дам знати, коли можна буде сюди приїхати.

– Джейкобе…