Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

Не найкращий час, щоб зоставатися на самоті. Варто було Джейкобу залишити мене, як моє дихання одразу ж прискорилося. Я повільно залізла в машину й одразу замкнула всі дверцята. Проте це не принесло мені полегшення.

Вікторія й справді на мене полює. Це неймовірне везіння, що вона ще досі не знайшла мене, – везіння і п’ять неповнолітніх вовкулак.

Я різко видихнула. Байдуже, що говорить Джейкоб, сама думка про те, що він був близько біля неї, наганяла на мене жах. Мені байдуже, на кого він перетворюється, коли злиться, – в пам’яті сплило її дике обличчя, її червоне, мов полум’я, волосся, Вікторія така безжалісна й незворушна…

Але якщо вірити Джейкобу, то Лоран мертвий. Невже це можливо? Едвард – у мене всередині все перевернулося – розповідав, як важко вбити вурдалака. Тільки інший вампір може це зробити. Але Джейкоб сказав, що вовкулаки створені саме для цього…

Він пообіцяв, що вони наглянуть за Чарлі, – тож тепер я повинна покластися на вовкулак, щоб уберегти свого батька. Але як я можу їм довіритися? Ми всі в небезпеці! Особливо якщо Джейкоб спробує стати між Вікторією та Чарлі… між Вікторією та мною.

Я знову відчула, що мені зле.

Від несподіваного стуку у вікно я зойкнула – та це був тільки Джейкоб, він уже повернувся. Тремтячими руками я відчинила двері.

– Ти й справді нажахана, еге ж? – запитав він, сівши в машину.

Я кивнула.

– Не бійся. Ми подбаємо про тебе, і про Чарлі також. Обіцяю.

– Думка про те, що ти зустрінешся з Вікторією, лякає мене ще більше, ніж те, що вона знайде мене, – прошепотіла я.

Він засміявся.

– Ти повинна вірити в нас. А то це навіть образливо. Я тільки похитала головою. Я вже бачила вурдалаків у бою.

– Куди ти ходив? – запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.

– Що? Це також таємниця?

Він насупився.

– Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.

– Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, – я спробувала усміхнутися, але безуспішно.

Джейкоб знову засміявся.

– Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.

Мої брови здивовано полізли вгору.

– Ми чуємо не звуки, – продовжував він, – а… думки– принаймні думки одне одного – незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку – це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?

– Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?

– А ти кмітлива.

– Дякую.

– А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.

– Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.

– Справді?… Зажди – зараз ти говориш про своїх кровопивць?

– Не смій називати їх так. Він засміявся.

– Яка різниця? Ну добре, про Калленів?

– Тільки… Тільки про Едварда, – я непомітно обхопила себе руками.

Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.

– Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.

– Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? – запитала я, скривившись.

Він насупився.

– Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.

Я завела машину й виїхала на шосе.

– Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? – запитала я з цікавістю в голосі.

Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.

– Це тривало зовсім недовго – я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.

– Його заборона не зупинила б мене.

Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.

– Але це зупинило б мене, – сказав Джейкоб похмуро. – Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?

– Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.

– Щось таке. Сем заборонив тобі розповідати. Він… ватажок нашої зграї, ну, сама розумієш. Він альфа-самець, Вожак. Коли він наказує нам щось робити або, навпаки, чогось не робити, то ми не можемо не підкоритися його волі.

– Дивно, – пробурмотіла я.

– Не те слово, – погодився він. – Дуже дивно. Все, як у вовків.

– Гм, – це була найкраща відповідь, на яку я спромоглася.

– Ага, та насправді їх сила-силенна – вовчих інстинктів та вмінь. Я ще тільки вчуся. Важко навіть уявити, як почувався Сем. Адже він був сам-самісінький. Навіть за підтримки цілої зграї важко пройти через це.

– А Сем був сам?

– Так, – сказав Джейкоб тихіше. – Коли я… перевертався, це було… найстрашніше, найжахливішез того, що зі мною в житті траплялося – гірше, ніж можна собі уявити. Та я був не сам – голоси в моїй голові розказували мені, що трапилося і що я повинен робити. Гадаю, саме завдяки їм я не з’їхав із глузду. Але Сем… – він похитав головою. – Сему ніхто не допомагав.

Ці слова повинні були змінити мою думку. Коли Джейкоб усе пояснив, я мимоволі почала співчувати Семові. Та й зрештою тепер у мене немає причини його ненавидіти.

– Хлопці розізляться, що я з тобою? – запитала я.

– Можливо, – сказав Джейк і скорчив гримасу.

– Може, мені не слід…

– Ні, все гаразд, – запевнив він мене. – Ти знаєш багато речей, які можуть нам допомогти. Ти не просто стороння людина. Ти немов… ну, не знаю, немов шпигун чи щось таке. Ти була потойбіч барикад.

Я насупилася сама до себе. Невже Джейкобу потрібно від мене саме це? Засекречена інформація, яка допоможе знищити їхнього ворога? Але я не шпигунка. Я не збирала ніяку інформацію. Проте після того, що він сказав, я почала відчувати себе зрадницею.

Та хіба я не хочу, щоб він зупинив Вікторію?

Хочу.

Я хочу, щоб Вікторію зупинили, бажано ще до того, як вона закатує мене до смерті, або натрапить на Чарлі, або вип’є кров іще одного туриста. Але я не хочу, щоб саме Джейкоб убив її чи принаймні спробував це зробити. Я би хотіла, щоб він тримався від неї якомога далі.

– Значить, серед кровопивць також є такі, що вміють читати думки, – провадив він, не звертаючи уваги на те, що я десь витаю. – Нам слід знати про такі речі. Виявляється, і цілегенди – правда. Це все ускладнює. Гей, як ти гадаєш, ця Вікторія вміє робити щось особливе?

– Не думаю, – я трохи завагалася, а тоді зітхнула. – Він би розказав мені про це.

– Він? А, ти маєш на увазі Едварда – ой, вибач. Я забув. Ти ж не любиш називати його на ім’я. Або чути його.

Я напружилася, намагаючись не зважати на шалену пульсацію моєї вічно свіжої рани в грудях.

– Не зовсім, не те щоб…

– Вибач.

– Звідки ти знаєш про мене так багато, Джейкобе? Іноді мені здається, що ти читаєш мої думки.

– Ні. Я просто уважний.

Ми опинилися біля непримітної ґрунтової дороги, на якій Джейкоб учив мене кататися на мотоциклі.

– Ти впевнений? – запитала я.

– Звісно, звісно. Я під’їхала й заглушила двигун.

– Ти досі дуже нещасна, правда? – пробурмотів Джейкоб. Я кивнула, втупившись у похмурий ліс.

– Ти коли-небудь думала… що можливо… тобі краще жилось би без нього?

Я повільно вдихнула, а тоді видихнула.

– Ні.

– Тому що він не найкращий…

– Будь ласка, Джейкобе, – перебила я його, мій шепіт перейшов у благання. – Може, ми не говоритимемо про це? Я не витримаю…

– Гаразд, – він глибоко вдихнув. – Вибач за все, що я сказав.

– Не вини себе. Якби все було по-іншому, було б навіть приємно мати можливість це з кимсь обговорити.

Він кивнув.

– Ага, мені було невимовно важко приховувати все від тебе протягом двох тижнів. Мабуть, це справжнє пекло – взагалі ні з кимне ділитися своїми переживаннями.

– Пекло, – погодилася я. Джейкоб різко вдихнув.

– Всі вже тут. Ходімо.

– Ти впевнений? – запитала я, поки він замикав дверцята. – Можливо, мені не варто йти туди.

– Вони з цим змиряться, – сказав він, а тоді усміхнувся. – То хто тут боїться великого злого сірого вовка?

– Ха-ха, – сказала я. Та насправді я швиденько вилізла з машини й поквапилася до Джейкоба. Я добре пам’ятала велетенських вовків на галявині. Мої долоні тремтіли від страху ще дужче, ніж тоді Джейкові від злості.

Джейкоб узяв мене за руку й міцно її стиснув.

– От ми й прийшли.

Розділ 14
Родина

Я заховалася за спиною Джейкоба, а погляд мій був спрямований у бік лісу в пошуках інших вовкулак. Коли вони появилися, випірнувши з густих дерев, то були зовсім не такими, як я очікувала. Я намагалася згадати, які на вигляд вовки. А переді мною з’явилися чотири роздягнені до пояса кремезні хлопці.

Вони знову нагадали мені чотирьох братів-близнюків. У тому, як вони майже синхронно зупинилися через дорогу від нас, які сильні м’язи були в кожного з них попід бронзовою шкірою, їхні коротко стрижені чуби, навіть те, як одночасно змінився вираз їхніх облич, – все це робило їх невимовно схожими.

Вони дивилися на нас із цікавістю, хоча й трохи насторожено. Коли побачили мене (я визирала з-за Джейкобової спини), всі вони розізлилися одночасно.

Сем був найвищий, хоча Джейкоб уже майже його наздогнав. Сема важко було назвати хлопцем. Але не через зморшки чи інші ознаки старіння, а через терплячість та стриманість, які легко читалися на його обличчі.

– Що ти накоїв, Джейкобе? – запитав він грізно.

Один зі зграї (я не впізнала – Джаред або Пол) протиснувся попри Сема й заговорив, перш ніж Джейкоб почав виправдовуватися.

– Ну, чому ти просто не можеш дотримуватися правил, Джейкобе? – загорлав він, розмахуючи руками. – Про що в біса ти думаєш? Невже вона важливіша, ніж усі інші – ніж ціле наше плем’я? Ніж люди, яких убивають?

– Вона здатна допомогти, – сказав Джейкоб тихо.

– Допомогти! – заверещав хлопець, не тямлячи себе від люті. Його руки затремтіли. – Ох, дуже схоже на те! Я впевнений, що ця дівка кровопивці вмирає– так хоче нам допомогти!

– Не смій говорити про неї так! – заричав у відповідь Джейкоб, ображений його словами.

Спина й плечі хлопця затремтіли ще сильніше.

– Поле! Розслабся! – наказав Сем.

Пол похитав головою – не те щоб він заперечував Семові, просто намагався зосередитися.

– К бісу все, Поле, – сказав один із хлопців, мабуть, Джаред. – Візьми себе в руки.

Пол повернув голову до Джареда, на його скривлених губах застигла відраза. Тоді він подивився туди, де стояла я. Джейкоб ступив уперед, загородивши мене собою.

І тут почалося!

– Ну звісно, давай, захищай її! – заволав Пол, почервонівши від люті. Ще одна хвиля дрожу, немов конвульсія, прокотилась по його тілу. Він відкинув голову назад, із грудей його вихопився справжній тваринний рев.

– Поле! – скрикнули Сем та Джейкоб одностайно.

Пол упав на землю, його тіло тремтіло. Почувся гучний звук, наче щось луснуло, і тіло хлопця вибухнуло.

Його шкіра вкрилася темно-сірим хутром, перетворивши хлопця на щось уп’ятеро більше, ніж він був перед тим, – на якусь величезну істоту, що припала до землі й була ладна щомиті стрибнути.

Вовча паща оскалилася, показавши всі свої гострі зуби, а з величезних грудей вихопився ще один страшний рев. Темні розгнівані очі втупилися в мене.

В цю ж мить Джейкоб побіг через дорогу назустріч чудовиську.

– Джейкобе! – закричала я.

Джейкоб підскочив, і на льоту його тіло почало тремтіти. Він кинувся вперед, пірнувши головою в повітря.

Пролунав іще один різкий тріск, і Джейкоб також вибухнув. Він вискочив із власної шкіри – чорно-білі клапті одягу кружляли у повітрі. Все трапилося так швидко, що якби я кліпнула, то проґавила б усе перевернення. За одну секунду Джейкоб пірнув головою вперед, а потім одразу перетворився на велетенського червоно-бурого вовка – такого здоровезного, що в голові не вкладалося, як така туша вмістилася в тілі Джейкоба, – готового кинутися на сіре чудовисько.

Джейкоб відкрито зустрів лобову атаку супротивника. Їхнє злісне гарчання пронеслося лісом, як відлуння урагану.

Чорні та білі клапті – залишки Джейкового одягу – вкрили землю на тому місці, де він перевернувся.

– Джейкобе! – скрикнула я знову, ступивши вперед.

– Стій де стоїш, Белло, – наказав Сем.

Через шалене гарчання, що долинало з поля бою, я заледве його розчула. Вовки рвали й кусали один одного, а їхні гострі зуби виблискували біля горла супротивника. Здається, вовк-Джейкоб перемагав – він був беззаперечно більший за свого суперника і здавався сильнішим. Він знову і знову врізався плечем у сірого вовка й тіснив його в бік лісу.

– Відвезіть її до Емілії, – гукнув Сем до хлопців, які з захопленням спостерігали за двобоєм.

Джейкобу вдалося відтіснити сірого вовка з дороги, і вони зникли в густому лісі, звідки й далі лунало їхнє гучне гарчання. Сем помчав за ними, роззуваючись по дорозі. Тільки-но він кинувся в густі дерева, його почало трусити з голови до ніг.

Гарчання й тріскотіння розчинились у повітрі. Раптом звуки взагалі вщухли, й на дорозі стало зовсім тихо.

Один із хлопців почав сміятися.

Я розвернулася й витріщилася на нього – мої очі широко розплющилися й так завмерли, я не могла навіть кліпнути.

Здається, хлопчина сміявся з мого виразу.

– Ну звісно, не щодня таке побачиш, – хихотів він. Його обличчя видалося мені знайомим – трохи худіше, ніж інші… Ембрі Колл.

– А я таке бачу, – пробурчав інший хлопчина, Джаред, – кожнісінький день.

– Ну, Пол не втрачає контролю щодня, – не погодився Ембрі, досі сміючись. – А радше два дні поспіль він втрачає над собою контроль, а на третій – ні.

Джаред зупинився, щоб підібрати з землі щось біле. Він показав це Ембрі; воно звисало з його рук довгими білими смугами.

– Подерлися на дрібненькі шматочки, – мовив Джаред. – Біллі казав, що це остання пара, яку йому вдалося дістати, – тепер Джейкоб ходитиме босий.

– А цей вижив, – сказав Ембрі, піднімаючи з землі вцілілий кросівок. – Джейкоб може скакати на одній нозі, – додав він сміючись.

Джаред почав піднімати з землі різноманітні шматочки тканини.

– Візьмеш Семові черевики, гаразд? Все інше можна не вагаючись викинути у сміття.

Ембрі забрав черевики й побіг підтюпцем у ліс – туди, де зник Сем. За якусь мить він повернувся назад із парою розірваних джинсів у руках. Джаред зібрав те, що залишилося від одягу Джейкоба та Пола, й скрутив усе це в клубок. Аж раптом він згадав про мене.

Він насторожено подивився на мене, немов оцінюючи мій стан.

– Гей, ти ж не збираєшся зомліти, чи блювати, чи викинути щось таке, еге ж? – запитав він.

–  Думаю, ні, – відповіла я, задихаючись.

– Вигляд у тебе не дуже. Може, присядеш?

– Гаразд, – пробурмотіла я. Вдруге за сьогоднішній ранок я сіла й поклала голову на коліна.

– Джейк повинен був нас попередити, – дорікнув Ембрі.

– Не варто було вплутувати в це свою подружку. І чого він хотів цим домогтися?

– Ну от, випусти вовка з мішка – розкаже все, що знає, – зітхнув Ембрі. – Молодчина Джейк. Нічого не скажеш.

Я підвела голову, щоб подивитися на двох хлопців, які обговорювали це з такою легкістю.

– Ви за них узагалі не хвилюєтеся? – запитала я. Ембрі почав здивовано кліпати.

– Хвилюємося? А чому нам хвилюватися?

– Вони можуть поранити один одного! Ембрі та Джаред зареготали.

–  Сподіваюся, що Пол дасть йому прочухана, – сказав Джаред. – Хай би добряче його провчив.

Я зблідла.

– Та де там! – не погодився Ембрі. – Ти бачив Джейка? Навіть Сем не може перевтілюватися так швидко, та ще й у польоті. Він угледів, що Пол починає перевертатися, і що? Півсекунди – і він уже атакує! У хлопця дар.

– Пол досвідченіший. Б’юсь об заклад на десять баксів, що він провчить Джейкоба.

– По руках. Джейкоб наділений усім від природи. У Пола нульові шанси.

Вони потиснули один одному руки, весело сміючись.

Я намагалася хоч якось змиритися з їхньою байдужістю, але жорстока картина двобою вовкулак не йшла мені з голови. Мій шлунок стискався, хоч і був порожній та болів, а голова розколювалася від хвилювання.

– Поїхали до Емілії. У неї завжди є щось смачненьке, – Ембрі подивився на мене зверху вниз. – Може, підвезеш?

– Без проблем, – сказала я, задихаючись. Джаред звів угору одну брову.

– Мабуть, буде краще, якщо за кермо сядеш ти, Ембрі. Здається, вона от-от виблює.

– Хороша ідея. А де ключі? – запитав мене Ембрі.

– В машині. Ембрі відчинив дверцята з пасажирського боку.

– Залазь, – сказав він весело, піднявши мене однією рукою й закинувши на сидіння. Він оцінив поглядом кабіну. – А тобі доведеться їхати ззаду, в кузові, – сказав він Джареду.

– Не маю нічого проти. У мене теж слабкий шлунок. Не хочу бути поряд, коли вона блюватиме.

– Б’юсь об заклад, що вона не така слабачка. Вона ж водиться з вурдалаками.

– На п’ять баксів? – запитав Джаред.

– Без питань. Мені навіть незручно ось так легко забирати в тебе гроші.

Ембрі заліз у машину й завів двигун, тим часом Джаред спритно заскочив у кузов. Щойно зачинивши по собі двері, Ембрі прошепотів мені:

– Тримайся, гаразд? У мене тільки десять баксів, а якщо Пол провчить Джейкоба…

– Гаразд, – прошепотіла я. Ембрі відвіз нас назад у селище.

– Гей, а як усе-таки вдалося переступити через заборону?

– Переступити через… що?

– Ну, я маю на увазі наказ. Знаєш, не говорити зайвого і таке інше. Як Джейк розказав тобі про все?

– А, це, – мовила я, згадуючи, як Джейкоб просвітив мене минулої ночі. – Він не розповідав. Я сама здогадалася.

Ембрі стиснув губи та здивовано поглянув на мене.

– Гм. Думаю, цей варіант пройде.

– А куди ми їдемо? – запитала я.

– До будинку Емілії. Вона подружка Сема… ні, гадаю, тепер вона його наречена. Решта хлопців приєднаються до нас пізніше, коли Сем дасть їм добрячого прочухана за те, що трапилося. А потім Пол і Джейк підуть шукати для себе новий одяг, звісно, якщо в Пола ще щось залишилося.

– А Емілія знає, що ви…?

– Звісно. Чуєш, не витріщайся на неї. Сем ненавидить, коли на неї хтось дивиться.

Я насупилася.

– А чому я повинна на неї витріщатися? Здається, Ембрі стало трохи незручно.

– Щойно ти мала змогу переконатися, що спілкуватися з вовкулаками не зовсім безпечно… – кинув він і швидко змінив тему розмови: – Гей, а ти злишся за те, що сталося з тим чорночубим кровопивцею на галявині? Не скидалося на те, що він твій друг, але… – Ембрі знизав плечима.

– Ні, він не був моїм другом.

– Це добре. Знаєш, нам би не хотілося порушувати угоду.

– Ах, так, колись давно Джейкоб розказував мені про цю угоду. А чому, вбивши Лорана, ви могли порушити угоду?

– Лоран, – повторив він і фиркнув. Здається, його здивувало те, що у вампіра є ім’я. – Ну, теоретично ми були на землі Калленів. Нам заборонено нападати на будь-кого з них, я маю на увазі Калленів, за межами нашої території – принаймні поки вони першими не порушать угоди. Ми не знали, чи той чорночубий належить до їхньої сім’ї. Схоже на те, що ти його знала.

– А як вони можуть порушити угоду?

– Якщо нападуть на людину. Джейкоб не хотів, щоб усе зайшло так далеко.

– А. Ну, дякую. Я рада, що ви вирішили не чекати.

– Ми також, – це прозвучало так, наче він говорив у прямому значенні слова.

Ембрі проїхав попри східну околицю селища, перш ніж з’їхати на вузеньку ґрунтову дорогу.

– Твій пікап такий повільний, – зауважив він.

– Ну вибач.

В кінці вулиці стояв невеличкий будинок, який колись був сірим. Окрім вицвілих блакитних дверей, виднілося єдине віконце. Жовтогарячі та жовті чорнобривці, що цвіли на підвіконні, надавали цьому місцю неймовірної привабливості.

Ембрі відчинив дверцята пікапа та потягнув носом.

– Ум-м-м, Емілія куховарить.

Джаред вискочив із кузова й рушив до дверей, та Ембрі одразу його зупинив, поклавши йому на груди руку. Тоді багатозначно подивився на мене й прокашлявся.

– У мене немає з собою гаманця, – сказав Джаред.

– Нічого страшного. Я не забуду.

Вони миттю перескочили єдину сходинку, що вела в будинок, і зайшли всередину, навіть не постукавши. Я сором’язливо попленталася за ними.

Як і в будинку Біллі, вітальня тут також правила за кухню. Молода жінка з атласно-бронзовою шкірою й довгим прямим чорним волоссям стояла біля раковини, витягувала великі кекси із залізних формочок і складала їх на паперові тарілки. Спочатку я подумала, що Сем забороняв витріщатися на неї, тому що вона була дуже вродлива.

– Хлопці, ви голодні? – запитала вона своїм мелодійним голосом. Тоді обернулася до нас і всміхнулася половиною обличчя.

Права частина її лиця була знівечена від чола до підборіддя трьома товстими червоними шрамами, і досі яскравими, хоча вони вже давно загоїлися. Один зі шрамів починався біля куточка її темного мигдалевидного правого ока, інший – викривляв правий кутик рота у бридку нерухому гримасу.

Дякуючи настановам Ембрі, я швидко відвела погляд на кекси в її руках. Вони пахли чудово – свіжими чорницями.

– Ой, – сказала Емілія здивовано. – А це хто?

Я підвела погляд, намагаючись дивитися на ліву частину її обличчя.

– Белла Свон, – відповів Джаред, знизавши плечима. Очевидячки, про мене тут говорили й раніше. – А хто ж іще?

– Припини ці розмови, поки не вернеться Джейкоб, – пробурмотіла Емілія.

Вона подивилася на мене. Жодна половина її колись прекрасного обличчя не видалася мені дружелюбною. – Значить, ти подружка вурдалака? Я напружилася.

– Так. А ти, значить, подружка вовкулаки?

Вона засміялася, так само як Ембрі та Джаред. Ліва половина її обличчя значно потеплішала.

– Мабуть, що так, – мовила вона й повернулася до Джареда. – Де Сем?

– Белла сьогодні вранці… ну… трохи здивувала Пола. Емілія закотила своє добре око.

– А, Пол, – зітхнула вона. – Як гадаєш, їх довго не буде? Я саме збиралася смажити яєшню.

– Не хвилюйся, – сказав їй Ембрі. – Якщо вони запізняться, ми не дамо харчам зіпсуватися.

Емілія усміхнулася й відчинила холодильник.

– Я й не сумніваюся в цьому, – погодилася вона. – Белло, ти голодна? Пригощайся кексом.

– Дякую.

Я взяла один із тарілки й почала обгризати краї. Кекс був чудовий і дуже смачний, навіть для мого шлунка, в якому й досі все переверталося. Ембрі взяв уже третій і проковтнув його, не кусаючи.

– Залиш кілька своїм братам, – насварилася на нього Емілія, ляснувши його дерев’яною ложкою по голові. Слово «брати» трохи здивувало мене, хоча інші, здається, не звернули на нього уваги.

– Свиня, – обізвав приятеля Джаред.

Я сперлася на стійку й спостерігала, як вони втрьох посімейному жартують і кепкують одне з одного. На кухні Емілії було дуже затишно, білі шафи та світлі дерев’яні полиці аж блищали. На маленькому круглому столику стояв тріснутий біло-блакитний глечик із безліччю польових квітів. Здається, Джаред та Ембрі почувалися тут як удома.

Емілія розколотила величезну упаковку яєць, мабуть, кілька дюжин зразу, у великій жовтій мисці. Вона закотила рукави лавандової блузки, і я побачила, що тильний бік її правої руки також знівечений широкими шрамами. Як казав Ембрі, перебувати біля вовкулак не зовсім безпечно.

Раптом вхідні двері відчинилися, в кухню зайшов Сем.

– Еміліє, – сказав він, і в голосі його було стільки любові, що я аж розгубилася.

Він одним кроком здолав відстань від дверей до коханої і взяв її лице своїми широкими долонями. Він нахилився й поцілував темні шрами на правій частині її обличчя, перш ніж поцілувати її в губи.

– Гей, тільки не це, – поскаржився Джаред. – Я ж їм.

– Тоді замовкни і їж, – сказав Сем, цілуючи Емілію у знівечені губи.

– Фу, – фиркнув Ембрі.

 Це було гірш ніж мелодрама; цей поцілунок був настільки реальним, що аж волав про насолоду, життя й справжнє кохання. Я поклала кекс на стіл та схрестила руки на грудях. Я зосередилася на квітах, намагаючись проігнорувати цю неймовірно спокійну мить, а ще не думати про пульсуючу рану в моєму серці.

Я була невимовно вдячна за те, що все скінчилося, коли Джейкоб та Пол з’явилися в дверях, а тоді вразилася, коли побачила, що обоє сміються. Поки я витріщалася на них, Пол дав Джейкові стусана в плече, а той вдарив його у відповідь по нирках. Вони знову засміялися. Здається, вони вернулися цілі й неушкоджені.

Джейкоб оглянув кімнату, його погляд зупинився на мені – я ніяково стояла біля стійки в дальньому кінці кімнати.

– Привіт, Білко, – привітався він весело. Дорогою до мене він загріб два кекси і став поруч. – Вибач за те, що сталося, – пробурмотів він ледь чутно. – Ну, як ти?

– Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Чудові кекси, – з цими словами я знову взяла свій кекс і почала його гризти. Тільки-но Джейкоб зайшов до кімнати, мені одразу стало краще.

– О Боже! – вигукнув Джаред, перебивши нас.

Я подивилася в його бік і побачила, що вони з Ембрі оглядають зникаючу рожеву смугу на плечі Пола. Ембрі переможно усміхався.

– П’ятнадцять доларів, – похвалився він.

– Це твоїх рук справа? – прошепотіла я до Джейкоба, згадавши про парі.

– Я його ледь торкнувся. До заходу сонця на ньому й сліду не залишиться.

– До заходу? – я подивилася на смугу на руці Пола. Дивно, але здавалося, що їй уже більше тижня.

– Вовчі штучки, – прошепотів Джейкоб. Я кивнула, намагаючись приховати здивування.

– А з тобою все гаразд? – затамувавши подих, запитала я.

– Жодної подряпини, – повідомив він самовдоволено.

– Гей, хлопці, – сказав Сем голосно, припинивши цим самим усі розмови в маленькій кімнаті. Емілія стояла біля плити, вишкрібаючи збиті яйця на велику сковороду. Сем досі непомітно гладив її рукою по спині. – Джейкоб має для нас новину.

Здається, Пола це зовсім не здивувало. Мабуть, Джейкоб уже пояснив усе йому та Сему. Або… вони просто прочитали його думки.

– Я знаю, чого треба рудій, – сказав Джейкоб, повернувшись до Ембрі та Джареда. – Саме це я намагався сказати вам раніше, – з цими словами він копнув ніжку крісла, на якому сидів Пол.

– І? – запитав Джаред. Джейк одразу ж посерйознішав.

– Вона хоче помститися за свого дружка – але це не той чорночубий кровопивця, якого ми вбили. Каллени прикінчили її дружка минулого року, і тепер вона полює на Беллу.

Це не було новиною для мене, та я все одно затремтіла. Джаред, Ембрі та Емілія витріщилися на мене з широко роззявленими ротами.

– Але ж вона проста дів чина, – заперечив Ембрі.

– А я й не кажу, що в цьому є логіка. Але саме тому вампірка увесь час обминає нас – вона мітить у Форкс.

Вони продовжували дивитися на мене з роззявленими ротами. Я схилила голову.

– Чудово, – сказав Джаред нарешті, кутики його рота почали загинатися в посмішці. – Тепер у нас є наживка.

Зі швидкістю світла Джейкоб схопив зі столу консервний ніж і запустив його прямісінько в голову Джареда. Але реакція Джареда була швидша, ніж я могла собі уявити, і він упіймав ніж просто перед обличчям.

– Белла не наживка.

– Ну, ти ж знаєш, що я мав на увазі, – відтяв Джаред, не розгубившись.

– Отже нам треба змінити плани, – сказав Сем, не звертаючи уваги на сварку. – Спробуємо, так би мовити, викопати кілька ям і подивимося, чи потрапить вампірка в них. Нам треба розділитися, хоча мені й не до вподоби така ідея. Але якщо вона й справді полює на Беллу, то швидше за все не буде нападати на нас поодинці.

– Скоро до нас приєднається Квіл, – пробурмотів Ембрі. – Тоді ми зможемо поділитися порівну.

Раптом усі схилили голови. Я подивилася на Джейкоба, на його обличчі читалася безнадія, як і вчора по обіді у нього на подвір’ї. Незважаючи на те, що зараз тут, на цій маленькій кухні, хлопці були цілком задоволені своєю долею, ніхто з них не бажав такого своєму другові.

– Не варто на це розраховувати, – сказав Сем тихо, а тоді продовжив своїм звичним голосом: – Пол, Джаред та Ембрі візьмуть на себе зовнішній периметр, а Джейкоб і я – внутрішній. Закінчимо тільки тоді, коли впіймаємо вампірку.

Я помітила, що Емілії не сподобалася ідея Сема розділитися на маленькі групи. Її тривога передалася мені, і я подивилася на Джейкоба.

Сем прослідкував за моїм поглядом.

– Джейкоб уважає, буде ліпше, якщо ти проводитимеш якомога більше часу в Ла-Пуші. Вікторії не спаде на думку шукати тебе тут.

– А як же Чарлі? – запитала я.

– Березневе божевілля – себто полювання на вовків – іще триває, – сказав Джейкоб. – Гадаю, Біллі та Гаррі зуміють утримувати його тут у неробочий час.

– Заждіть, – мовив Сем, піднявши руку. Він поглянув на Емілію, а тоді знову на мене. – Звісно, ідея Джейкоба непогана, але ти повинна вирішити все сама. Ти маєш серйозно обміркувати ризикованість обох варіантів. Сьогодні вранці ти мала змогу переконатися на власні очі, як легко прості стосунки перетворюються на реальну загрозу і як швидко виходять із-під контролю. Якщо ти вирішиш залишитися з нами, я не можу дати ніяких гарантій щодо твоєї безпеки.

– Я не заподію їй шкоди, – пробурмотів Джейкоб, потупившись у землю.

– Якщо є якесь інше місце, в якому ти почуваєшся безпечно… – продовжив Сем, проігнорувавши слова Джейкоба.

Я закусила губу. Де мені безпечно і де я не становитиму загрози для інших? Я знову відмовилася від ідеї вплутувати сюди Рене – в це безглузде полювання, де за здобич правитиму я…

– Я не хотіла би, щоб Вікторія дорогою завернула ще кудись, – прошепотіла я.

Сем кивнув.

– І то правда. Нехай вона залишається на нашій території, де ми зможемо легко з нею покінчити.

Я здригнулася. Найменше я хотіла, щоб Джейкоб, та й будь-хто з хлопців спробував покінчитиз Вікторією. Я подивилася на обличчя Джейка; воно розслабилося й було майже таким, як я пам’ятала його ще до всіх цих вовчих штучок і небезпечних ідей щодо полювання на вампірів.

– Бережи себе, гаразд? – мовила я, відчуваючи, як до мого горла підступає клубок.

Хлопці заходилися голосно висловлювати подив. Усі вони сміялися з мене – всі, окрім Емілії. Наші погляди зустрілися, і я раптом помітила гармонію в її знівечених рисах. Її обличчя було досі прегарним, але на ньому з’явилася ще гірша тривога, ніж на моєму. Мені довелося відвернутися, тому що безмежна любов, яка ховалася за цією тривогою, могла знову змусити мене страждати.

– Обід готовий, – оголосила Емілія, і всі стратегічні розмови припинилися. Хлопці розсілися навколо круглого столу – який здавався замаленьким і міг зламатися під їхньою вагою – й почали з блискавичною швидкістю поглинати омлет просто зі сковороди. Емілія їла разом зі мною, опершись на стійку, уникаючи безладу за спільним столом, і дивилася на хлопців люблячими очима. З її виразу можна було легко здогадатися, що це її родина.

Хай там як, а це було не зовсім те, чого я очікувала від зграї вовкулак.

Решту дня я провела в Ла-Пуші, в будинку Біллі. Він залишив повідомлення на автовідповідачі та у відділку, і Чарлі з’явився саме на вечерю, захопивши з собою дві піци. Добре, що він узяв найбільші, бо Джейкоб розправився з однією з них самотужки.

Я помітила, як увесь вечір Чарлі підозріло дивився на нас обох, особливо на вельми зміненого Джейкоба. Він запитав про волосся; Джейкоб просто знизав плечима та сказав, що так йому зручніше.