Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.

Я прокинулася від власного крику.

Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.

Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.

Тепер я все згадала – кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків – не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.

– Ти не чула старих переказів, звідки ми походимо – ми, квілеути? – почав він.

– Не те щоб, – визнала я.

– Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу – подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, – він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. – Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони – донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, – додав він тихіше.

– Не-мертвих?

– Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних – древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, – закотив Джейкоб очі.

– Твій прадідусь?

– Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві – закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть перевертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

– У вовкулак є вороги?

– Лише одні.

В моєму горлі наче щось застряло. Я намагалася проковтнути його, та воно не зрушило й на міліметр. Тоді я спробувала викашляти його.

– Вовкулака, – видихнула я.

Так, ось те слово, яке душило мене.

Увесь світ похитнувся, відхилившись від своєї осі.

Щоце за місце тут? Чи справді існує світ, де стародавні легенди блукають малесенькими, зовсім непримітними містечками, оживляючи міфічних чудовиськ? Чи означає це, що кожна малоймовірна казка ґрунтується на абсолютній правді? Чи є навкруги хоч щось небожевільне й нормальне, чи кругом – тільки чари та привиди?

Я обхопила голову руками, щоб вона не вибухнула.

Тихий сухий голос у глибині моєї підсвідомості шепотів, що не сталося нічого страшного. Я ж уже давно прийняла факт існування вампірів – і це не викликало в мене ніякої істерики.

Але цього разу мені кортіло у відповідь загорлати. Невже не достатньо одного міфу, невже не достатньо одного разу в житті?

До того ж й я секунди не сумнівалася в тому, що Едвард Каллен – непересічна особистість. Тож для мене не було великою несподіванкою дізнатися, ким він є, – це ж було так очевидно!

Але Джейкоб? Джейкоб, який був просто Джейкобом і ніким більше? Джейкоб, мій друг? Джейкоб, єдина людина, з якою я зуміла налагодити стосунки…

І він навіть не був людиною.

Я знову доклала зусиль, щоб не заверещати.

І що все це говорить про мене?

О, я знала відповідь на це запитання. Це означає, що зі мною не все гаразд. Чому все життя мене переслідують персонажі з фільмів жахів? Чому я так турбуюся про них, чому моє серце так крається, коли вони раптом сходять із мого життєвого шляху?

В голові все переверталося й переміщалося таким чином, що речі, які означали одне, почали означати щось зовсім інше.

Не було ніякої секти. Ніколи не було ніякої секти, ніякої банди. Ні, все було набагато гірше. Була просто зграя.

Зграя з п’яти неймовірно великих, страшних вовкулак, які проскочили повз мене на галявині Едварда…

Раптом я почала поспіхом збиратися. Я глянула на годинник – ще дуже рано, та мені було байдуже. Я повинна їхати в Ла-Пуш просто зараз. Я повинна побачити Джейкоба, щоб він переконав мене, що я ще при здоровому глузді.

Я натягнула перше-ліпше, що потрапило під руку, й побігла вниз, перескакуючи через сходинки. В коридорі я ледь не наскочила на Чарлі, намагаючись пробратися до дверей.

– Куди ти? – запитав він; здається, побачивши мене, він здивувався не менше, ніж я. – Ти знаєш, котра зараз година?

– Так. Я повинна побачити Джейкоба.

– Я думав, що всі ці події, пов’язані з Семом…

– Тепер це не має ніякого значення. Мені треба негайно поговорити з Джейкобом.

– Ще дуже рано, – Чарлі насупився, оскільки вираз мого обличчя зовсім не змінився. – Може, спочатку поснідаєш?

– Я не голодна, – слова зірвалися з моїх уст. Чарлі загородив мені вихід. Я почала міркувати, як би мені викрутитися й утекти, хоча я й знала, що згодом мені доведеться все йому пояснити. – Я скоро повернуся, гаразд?

Чарлі насупився.

– Їдь прямо до будинку Джейкоба, добре? Ніяких зупинок дорогою.

– Звісно, ніяких, навіщо мені зупинятися? – поспіхом випалила я.

– Не знаю, – визнав він. – Просто… гаразд, відбувся ще один напад – знову вовки. Все сталося дуже близько від пляжу – цього разу є свідок. Жертва була всього за кілька кроків від дороги, а тоді зникла. Через пару хвилин дружина, шукаючи чоловіка, побачила велетенського сірого вовка й покликала на допомогу.

Мій шлунок скрутило, наче я рухалася по спіралі на американських гірках.

– На чоловіка напав вовк?

– Немає ніяких слідів – тільки трохи крові, – обличчя Чарлі перекосилося від болю. – Рейнджери озброєні, і їм потрібні волонтери зі зброєю. Багато мисливців охочі взяти в цьому участь – за тушу вовка призначено винагороду. А це означає, що в лісі багато стрілятимуть, саме це мене й непокоїть, – він похитав головою. – Коли люди занадто збуджені, трапляються нещасні випадки…

– Ти також збираєшся в ліс стріляти вовків? – мій голос підвищився на три октави.

– Що ще ми можемо вдіяти?… Що з тобою? – вигукнув він, позираючи на мене. Мені стало зле; мабуть, я страшенно зблідла. – Ти ж не хвилюватимешся за мене, правда?

Я не могла відповісти. Якби він не дивився на мене, я би затиснула голову між колінами. Я зовсім забула про зниклих безвісти туристів, про криваві відбитки лап… Я не поєднала цих фактів зі своїм відкриттям.

– Послухай, люба, нехай тебе це не лякає. Просто залишайся в місті та не з’їжджай із шосе: без зупинок, гаразд?

– Гаразд, – повторила я тихо.

– Мені час іти.

Я вперше уважно глянула на Чарлі й побачила пістолет, прикріплений до пояса, та гірські черевики.

– Ти ж не збираєшся відстрілювати вовків, правда, тату?

– Я повинен допомогти, Білко. Люди зникають безвісти. Голос мій знову підвищився – майже до істеричного.

– Ні! Ні, не йди. Це надто небезпечно!

– Я мушу виконувати свої обов’язки, маленька моя. Не будь такою песимісткою – зі мною все буде гаразд, – він обернувся до дверей і притримав їх відчиненими. – Ти йдеш?

Я вагалася, мій шлунок досі бунтував. Що мені сказати, щоб зупинити його? Голова йшла обертом, і я не могла вирішити.

– Білко?

– Можливо, ще зарано, щоб їхати в Ла-Пуш, – прошепотіла я.

– Я з тобою згідний, – сказав він і вийшов на дощ, зачинивши по собі двері.

Щойно він зник із поля зору, я впала на підлогу й затиснула голову між колінами.

Може, мені варто наздогнати Чарлі? Та що я йому скажу?

А Джейкоб? Джейкоб був моїм найкращим другом; треба його застерегти. Якщо він і справді – я мимоволі напружилася й змусила себе вимовити це слово волос – вовкулака (я знала, що це правда, я це відчувала), тоді люди стрілятимуть у нього! Я повинна попередити його та його друзів, що люди стрілятимуть у них, якщо вони розгулюватимуть у подобі велетенських вовків. Я повинна їх зупинити.

Вони мусять припинити! Зараз Чарлі в лісі. Цікаво, чи послухаються вовкулаки мене?… Дотепер зникали тільки чужинці. Може, це щось означає – чи це просто випадковість?

Я вірила в те, що принаймні Джейкобу не байдуже.

Так чи інак, я повинна його попередити.

Чи… не повинна?

Джейкоб мій найкращий друг – але ж він і справді чудовисько? Справжнє? Зловісне? Чи мушуя попередити його, якщо він та його друзі… вбивці? Якщо вони холоднокровно вбивали безневинних туристів? Якби вони були справжніми чудовиськами з фільму жахів, то чи було б правильним захищати їх?

Я неминуче порівнювала Джейкоба та його друзів із Калленами. Я обхопила себе руками, намагаючись побороти біль, коли думала про них.

Я не знала нічого про вовкулак. Очікувала чогось схожого на кінофільми – величезних волохатих істот-напівлюдей чи щось у цьому роді – якщо я взагалі чогось очікувала. Я навіть не знала, що змушує їх полювати, – голод, спрага чи просто бажання вбивати. Було важко судити їх, не знаючи геть нічого.

Та ніщо не могло бути гіршим за те, що терпіли Каллени, аби бути добрими вампірами. Я подумала про Есме – на очах виступили сльози, коли я уявила її гарне лагідне обличчя, – й про те, як по-материнському та любляче вона затискала носа й присоромлено втікала, коли в мене текла кров. Що могло бути важчим за це? Я подумала про Карлайла – століття у століття він намагався привчити себе ігнорувати запах крові, щоб мати можливість рятувати людські життя як лікар. Ніщо не могло бути важчим, ніж це.

Вовкулаки обрали інший шлях. То як тепер вчинити мені?

Розділ 13
Вбивця

Хто завгодно, тільки не Джейкоб, – хитала я головою, прямуючи зусібіч оточеною лісом дорогою в Ла-Пуш.

Я досі не була впевнена, чи правильно чиню, але все-таки знайшла компроміс зі своєю совістю.

Я не могла проігнорувати те, що робив Джейкоб та його друзі, чи радше його зграя. Тепер я зрозуміла, щó він мав на увазі минулої ночі – коли казав, що, може, я не захочу знову його бачити; я б могла подзвонити йому, як він і просив, та це було б підло з мого боку. Я заборгувала йому відверту розмову наодинці. Я б сказала йому просто в очі, що не можу спокійно дивитися на те, що відбувається довкола. Не можу товаришувати з убивцею й заплющуватися на те, що вбивства тривають… Тоді я була б нічим не кращою за чудовиськ.

Але я також не моглайого не попередити. Я повинна зробити все, що мені до снаги, аби захистити його.

Міцно зціпивши зуби, я зупинилася біля будинку Блеків. Досить із мене того, що мій друг виявився вовкулакою. Невже він обов’язково повинен бути ще й чудовиськом?

Будинок був дуже темний, у вікнах не горіло світло, та мене не хвилювало, що, можливо, я збуджу весь дім. Я почала злісно калатати кулаком у двері; цей звук віддався в стінах.

– Заходьте, – відповів Біллі через хвилину, й у вікні спалахнуло світло.

Я покрутила ручку, двері були відчинені. Біллі спирався на лутку дверей, що вели до маленької кухні, накинувши на плечі банний халат. Він іще не встиг сісти в свій інвалідний візок. Коли він побачив, хто прийшов, його очі здивовано округлилися, а тоді набрали незворушного виразу.

– Що ж, доброго ранку, Белло. Що ти робиш тут у таку рань?

– Добридень, Біллі. Мені треба поговорити з Джейком – де він?

– Гм… Я й не знаю, – збрехав він, навіть не почервонівши.

– Знаєте, що робить Чарлі сьогодні вранці? – запитала я, втомившись від його спроб ввести мене в оману.

– А я повинен це знати?

– Він і ще половина чоловіків нашого містечка зараз у лісі, вони озброєні й полюють на гігантських вовків.

На якусь мить в очах Біллі щось блиснуло, але він одразу ж узяв себе в руки.

– Я б хотіла поговорити про це з Джейком, якщо ви не заперечуєте, – провадила я.

Біллі прикусив товсту нижню губу й подумав якусь мить.

– Гадаю, Джейк іще спить, – сказав він нарешті, кивнувши в бік дверей у кінці маленької прихожої. – Останнім часом він подовгу спить. Хлопцю потрібен відпочинок – можливо, тобі не варто його будити.

– А це вже мені вирішувати, – пробурмотіла я, рушивши до дверей. Біллі зітхнув.

Кімната Джейкоба була більше схожа на комірчину, відділену від сіней дверима. Я навіть не постукала. Я широко відчинила двері; вони з грюком вдарилися об стінку.

Джейкоб – одягнений в ті самі чорні шорти, в яких він був минулої ночі, – простягнувся діагонально на двоспальному ліжку, яке займало майже всю його кімнату, за винятком кількох дюймів по краях. Та навіть лежачи в такій позі, він не поміщався: ноги звисали з одного боку, а голова з другого. Він міцно спав і, розтуливши рота, ледь чутно хропів. Шум, який я спричинила, відчиняючи двері, його не розбудив.

Уві сні його обличчя було на диво спокійне, всі злісні зморшки розгладилися. Навколо очей залягли темні круги, яких я не помічала раніше. Незважаючи на височенний зріст, зараз Джейк здавався зовсім маленьким і дуже втомленим. У мені прокинулася жалість.

Я зробила кілька кроків назад і тихенько зачинила по собі двері.

Біллі дивився на мене допитливими, трохи настороженими очима.

– Гадаю, йому й справді слід поспати. Біллі кивнув, а тоді якусь мить ми дивилися одне на одного.

Мені так кортіло запитати Біллі, яку роль він відігравав у тому, що відбувалося.

Що він думає про те, ким став його син? Але ж мені відомо, що він підтримував Сема з самого початку, тож виходить, вбивства його не хвилюють. Навіть важко уявити, які виправдання він знаходить для себе.

По його темних очах я бачила, що він також хоче багато що запитати, але він так і не озвучив своїх запитань.

– Слухайте, – сказала я нарешті, порушивши мовчанку. – Якийсь час я проведу на узбережжі. Коли Джейк прокинеться, скажіть йому, що я там, гаразд?

– Звісно, – погодився Біллі.

Цікаво, чи передасть він моє прохання. Якщо ні, то я принаймні спробувала, правда?

Я доїхала до Першого пляжу та припаркувала машину на порожній стоянці. Було досі темно – похмурий світанок похмурого дня, – і коли я погасила фари, стало ще темніше. Моїм очам знадобився якийсь час, щоб звикнути до темряви та знайти стежку, що веде на узбережжя. Тут було набагато холодніше, з океану дув крижаний вітер, і я глибше засунула руки в кишені зимової куртки. Принаймні перестало дощити.

Я простувала пляжем у напрямку північної дамби. Не було видно ні острова Святого Джеймса, ні інших островів, тільки їхні розмиті обриси над самою поверхнею води. Я йшла дуже повільно, уважно дивлячись собі під ноги й обходячи колоди та гілляччя, об які могла спіткнутися.

Я знайшла те, що шукала, ще до того, як усвідомила, що щось шукаю. Воно матеріалізувалося з мороку, коли я найменше цього очікувала: довге й біле, немов кість, дерево, викинуте бурхливою водою далеко на скелі. Його покручене коріння тягнулося до моря, немов сотні маленьких щупалець. Я не була впевнена, що це саме те дерево, на якому ми з Джейкобом сиділи під час нашої першої розмови – розмови, яка так заплутала моє життя, – але здавалося, що це саме те місце. Тому я, як і колись, сіла на колоду й почала вдивлятися в далечінь.

Варто мені було побачити Джейкоба уві сні, такого невинного та вразливого, як уся моя злість кудись ділася. Я не могла змиритися з тим, що відбувалося, на відміну від Біллі, але вже не могла звинувачувати в усьому тільки Джейкоба. Бо це неможливо, якщо любиш, вирішила я. Адже коли ти любиш людину, то перестаєш судити про неї об’єктивно. Джейкоб був і залишиться моїм другом, незалежно від того, убивав він людей чи ні. І я не знала, що мені з цим робити.

Коли я знову уявила його уві сні, таким спокійним і беззахисним, то мною оволоділо нестримне бажання його захистити. І де тут логіка?

Я відновила в пам’яті його мирне обличчя, намагаючись придумати якийсь спосіб, щоб захистити Джейка, правильно це чи ні. Поки я так сиділа, небо посіріло.

– Привіт, Белло, – голос Джейкоба долинав із темряви, і від несподіванки я аж підскочила. Голос був м’який, майже сором’язливий, але все одно я очікувала, що спершу почую хрускіт каміння у Джейка під ногами. Я дивилася на його постать у променях ранкового сонця – й це було дивовижне видовище.

– Джейку?

Він стояв за кілька кроків від мене, тривожно переминаючись із ноги на ногу.

– Біллі сказав, що ти приходила – тобі не знадобилося багато часу, правда ж? Я знав, що ти здогадаєшся.

– Так, тепер я згадала твою легенду, – прошепотіла я.

Запала тиша, і хоча було ще затемно, по моїй шкірі бігали мурашки, наче я була певна, що він вивчає моє обличчя. Здається, йому було достатньо світла, щоб прочитати вираз мого обличчя, бо коли він заговорив, голос його пролунав несподівано різко.

– Ти могла просто подзвонити, – сказав він хрипко.

– Я знаю, – кивнула я.

Джейкоб почав ходити туди-сюди вздовж скель. Якби я добре прислухалася, то почула б – окрім рокоту хвиль – його легкі кроки. Піді мною каміння тріщало б, як кастаньєти.

– Навіщо ти прийшла? – запитав він, продовжуючи крокувати туди-сюди.

– Я подумала, що краще обговорити все не по телефону.

– О, набагато краще, – фиркнув він.

– Джейкобе, я повинна тебе попередити…

– Про рейнджерів і мисливців? Не хвилюйся. Ми вже все знаємо.

– Не хвилюватися? – я не вірила власним вухам. – Джейку, у них зброя! Вони порозставляли капкани та пропонують винагороду за…

– Ми можемо самі потурбуватися про себе, – гаркнув він, досі крокуючи. – Вони нікого не впіймають. Вони тільки все ускладнюють – бо скоро вони також почнуть зникати.

– Джейку! – зашипіла я.

– Що? Це правда. У моєму голосі з’явилася відраза.

– Як ти можеш… як ти можеш таке говорити? Ти знаєш цих людей. Чарлі також там!

На саму думку про це в мене всередині все перевернулося. Джейк різко зупинився.

– А що ще ми можемо вдіяти? – вигукнув він.

Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.

– Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? – запитала я пошепки.

Він закинув руки до неба.

– Якби у мене був вибір! – закричав він. – І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?

– Я тебе не розумію.

Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.

– Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.

– Ти така лицемірка, Белло, – зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшсямене! Хіба це чесно? – його руки затремтіли від злості.

– Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?

– Ух! – загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. – Послухай тільки, що ти говориш!

– Що?

Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.

– Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?

Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.

– Ні, не такий! – верескнула я. – Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!

– Що ти маєш на увазі? – прогарчав він, його аж трусило від люті.

Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:

«Будь дуже обережною, Белло, – сказав цей ніжний голос. – Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».

Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.

Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.

– Джейкобе, – мовила я тихо й навіть лагідно. – Невже обов’язково вбиватилюдей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?

Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.

– Вбивати людей? – запитав він.

– А про що ж, ти думав, ми балакаємо?

Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.

–  Ядумав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.

– Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, – запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка – він усе одно залишається Джейкобом. – Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…

– І це все? Справді? – урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. – Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?

– Невже цього не достатньо?

Він розреготався.

– Джейкобе Блек, це зовсім несмішно!

– Авжеж, авжеж, – погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.

– Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? – запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.

– Байдуже, – запевнила я, задихаючись. – Я не маю чим дихати, Джейку!

Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.

– Я не вбивця, Белло.

Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.

– Справді? – запитала я.

– Справді, – урочисто мовив він.

Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, – відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.

– Пробач, що назвав тебе лицеміркою, – вибачився він.

– Пробач, що назвала тебе вбивцею.

Він засміявся.

Раптом дещо спало мені на думку, і я відсторонилася від нього, щоб добре бачити обличчя. Мої брови тривожно зійшлися на переніссі.

– А Сем? А всі інші?

Він похитав головою й усміхнувся, наче важкий тягар упав із його пліч.

– Звісно, що ні. Пам’ятаєш, як ми себе називаємо? Я одразу ж згадала цю назву – я щодня думала про них.

– Захисники?

– Саме так.

– Але я не розумію, що тоді відбувається в лісі? Зниклі безвісти туристи, сліди крові?

Раптом його обличчя набрало серйозного, трохи схвильованого виразу.

– Ми прагнемо виконати своє завдання, Белло. Намагаємося захистити людей, але хтось завжди на крок нас випереджає.

– Захистити їх від чого? Невже там і справді водяться ведмеді?

– Белло, люба, ми захищаємо людей тільки від одного – від наших єдиних ворогів. Ми існуємо тільки тому, що існують вони.

Я дивилася на Джейка кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Тоді кров відлила мені від обличчя, а з губ зівався німий крик.

Він кивнув.

– Я гадав, що ти єдина зі всіх людей зрозумієш, що діється насправді.

– Лоран, – прошепотіла я. – Він досі тут. Джейкоб двічі кліпнув і схилив голову набік.

– Хто такий Лоран?

Я спробувала хоч якось втихомирити хаос у голові, щоб відповісти.

– Ти його знаєш – ти бачив його на галявині. Ти ж був там… – я вимовила ці слова таким допитливим тоном, наче була не впевнена в них. – Ти був там і не дозволив йому вбити мене…

– А, той темночубий кровопивця? – усміхнувся Джейкоб жорстоко. – Он як його звали.

Я здригнулася.

– І про що ти тільки думав? – прошепотіла я. – Він міг тебе вбити! Джейкобе, ти й не усвідомлюєш, які небезпечні…

Мене перебив іще один напад сміху.

– Белло, один-єдиний вампір не проблема для зграї таких, як ми, велетнів. Це було так легко, я б сказав, навіть смішно!

– Що було легко?

– Вбити вурдалака, який хотів убити тебе. Хоча я й не вважаю це вбивством, – додав він швидко. – Вампіри не люди, вони вже мертві.

Я насилу поворухнула губами.

– Ти… вбив… Лорана? Джейк кивнув.

– Ну, спільними зусиллями, – уточнив він.

– Лоран мертвий? – прошепотіла я. Вираз його обличчя змінився.

– Тебе ж це не засмутило, правда? Він збирався вбити тебе – він вийшов на полювання, Белло, ми переконалися в цьому, перш ніж атакувати. Ти ж знаєш, правда?

– Я знаю. Ні, я зовсім не засмутилася – я… – мені закортіло сісти. Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася в колоду, й опустилася на неї. – Лоран мертвий. Він більше не прийде по мене.

– Ти бува не збожеволіла? Він же не був твоїм другом абощо, правда?

– Моїм другом? – я витріщилася на Джейка, зовсім спантеличена й німа від щастя. На моїх очах виступили сльози, і я почала бубоніти: – Ні, Джейку. Це таке… таке полегшення. Я гадала, він повернеться по мене – я чекала його щоночі, благаючи Бога, щоб він покінчив зі мною й не заподіяв шкоди Чарлі. Я була така налякана, Джейкобе… Але як? Він же ж був вурдалаком! Як ти міг його вбити? Він був такий сильний, такий несхитний, мов мармур…

Він сів поруч і, намагаючись заспокоїти мене, пригорнув мене за плечі своєю великою рукою.

– Ми створені для цього, Білко. Ми також дужі. Якби ж ти сказала мені, що боїшся! Не варто було…

– Тебе не було поруч, – пробурмотіла я розгублено.

– І то правда.

– Зажди, Джейку! Я думала, що ти все знаєш. Минулої ночі ти сказав, що залишатись у моїй кімнаті небезпечно. Я гадала, ти знаєш, що по мене може прийти вампір. Хіба ти не це мав на увазі?

Якусь мить він вагався, а тоді швидко схилив голову.

– Ні, я не це мав на увазі.

– Тоді чому ти подумав, що тобі буде не зовсім безпечно залишатися в моїй кімнаті?

Він подивився на мене винуватими очима.

– Я не казав, що це небезпечно для мене. Я думав про тебе.

– Що ти маєш на увазі? Він опустив очі й копнув камінчик.

– Є ще одна причина, з якої я не повинен перебувати біля тебе, Белло. Перш за все, я не мав розповідати тобі про нашу таємницю. А ще це небезпечно для тебе. Адже якщо я сильно засмучусь… або розізлюсь… то можу тебе поранити.

Я ретельно все обміркувала.

– Коли ти дратувався раніше… коли я кричала на тебе… і тебе трусило?…

– Так, – він схилив голову ще нижче. – Це було дуже нерозумно з мого боку. Треба краще тримати себе в руках. Присягаюся, я не збирався скаженіти, байдуже, що б ти мені сказала. Але… Я так засмутився, коли подумав, що втратив тебе… що ти не можеш змиритися з тим, хто я є…

– А що сталося б… якби ти оскаженів? – прошепотіла я.

– Я б перевернувся на вовка, – прошепотів він у відповідь.

– І тобі не потрібен повний місяць? Джейк закотив очі.

– Голлівудська версія не зовсім вірна, – зітхнув він і знову став серйозним. – Тобі більше не треба так боятися, Білко. Ми про все подбаємо. Ми наглянемо за Чарлі та рештою мисливців – ми не дозволимо, щоб із ними щось сталося. Довірся мені.

Одна фраза була ключова й очевидна, я повинна була звернути на неї увагу раніше, але мене так захопила думка про те, що Джейкоб та його друзі билися з Лораном – я й не помітила, що Джейкоб говорить у майбутньому часі.

Ми про все подбаємо.

Отже, ще не все скінчено.

– Лоран мертвий, – мовила я, важко дихаючи, всередині все похололо від жаху.

– Белло? – запитав Джейкоб тривожно, торкнувшись рукою моєї блідої щоки.

– Якщо Лоран помер… тиждень тому… то виходить, що теперлюдей убиває хтось інший.

Джейкоб кивнув; він міцно зціпив зуби й мовив:

– Їх було двоє. Спочатку ми думали, що його подружка також з нами битиметься – якщо вірити легендам, то зазвичай вурдалаки б’ються до останнього, якщо вбити їхню другу половинку, – але вона просто від нас тікає, а потім знову повертається. Якби ми зрозуміли, чого їй треба, то було б набагато простіше її здолати. Але її вчинки позбавлені будь-якого сенсу. Вона кружляє навколо, наче перевіряє наші позиції і щось шукає – але що? Що вона збирається робити? Сем вважає, що вона намагається розділити нас, тоді у неї більше шансів…

Його голос долинав до мене здалеку, немов із довгого тунелю; я більше не розрізняла окремих слів. На моєму чолі виступили великі краплі поту, а у шлунку закрутило, наче я знову захворіла на шлунковий грип. Я почувалася геть так само, як тоді, коли хворіла на грип.

Я швидко відвернулася від Джейка й перехилилася через колоду. Мене скрутило від несподіваного нападу, страшенно хотілося виблювати; в животі зовсім порожній шлунок стиснувся в клубок.

Вікторія тут. Вона шукає мене. Вона вбиває незнайомців у лісі. Там, де зараз Чарлі… Голова йшла обертом.

Джейкоб схопив мене руками за плечі, щоб я не впала на скелі. Я відчувала його теплий подих на своїй щоці.

– Белло! В чому справа?

– Вікторія, – випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.

У голові пролунав лютий рик Едварда.

Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.

– Хто? – запитав Джейкоб. – Ти чуєш мене, Белло? Белло?

– Вона не подружка Лорана, – простогнала я, притулившись до його плеча. – Вони просто старі друзі…

– Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, – не вгавав він.

– Я не хвора – я нажахана, – пояснила я пошепки.

Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.

Джейкоб поплескав мене по спині.

– Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.

– Вікторія – це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:

– Так.

– Звідки тобі відомо, що вона не його подруга?

– Лоран сказав, що її коханцем був Джеймс, – пояснила я, мимоволі намацавши серпик шраму на руці.

Джейк підняв моє обличчя своєю великою долонею й пильно подивився мені в очі.

– Він сказав тобі ще щось, Белло? Це дуже важливо. Ти знаєш, чого їй треба?

– Ще б пак, – прошепотіла я. – Їй потрібна я. Його очі округлилися від здивування, потім знову звузилися.

– Чому? – запитав він.

– Едвард убив Джеймса, – прошепотіла я. Джейкоб так міцно стиснув мене, що тепер не було сенсу ховатися – він мене захистить. – Вона просто… оскаженіла. Лоран казав, вона вважає, що справедливіше буде вбити мене, а не Едварда. Око за око. Вона не знала – мабуть, і досі не знає, – що… що… – я насилу вдихнула. – Що все змінилося, що Каллени поїхали. Й Едварда немає.

Джейкоб був трохи спантеличений, на його обличчі змішалося кілька почуттів.

– Ось у чому справа? І чому ж Каллени поїхали?

– Я всього-на-всього людина. Нічого особливого, – пояснила я, ледь помітно знизавши плечима.

Щось схоже на гарчання – не справжнє гарчання, а радше людське волання – вихопилося з грудей Джейкоба.

– Якщо той клятий кровопивця й справді такий тупий…

– Будь ласка, – благала я. – Будь ласка. Не треба. Джейкоб трохи повагався, але зрештою кивнув.

– Це дуже важливо, – сказав він знову, його обличчя стало серйозним. – Саме це нам потрібно було знати. Ми повинні розказати про все хлопцям зараз-таки.

Він підвівся й поставив мене на ноги. Тримав мене за талію доти, доки не переконався, що я не впаду.

– Зі мною все гаразд, – обманула я. Він досі підтримував мене однією рукою.

– Ходімо. Він повів мене до пікапа.

– Куди ми?

– Я ще й сам не знаю, – зізнався він. – Я скличу збори. Гей, зажди тут. Я на хвилинку, гаразд? – він залишив мене біля машини.

– Куди ти йдеш?

– Я скоро повернуся, – пообіцяв він. Тоді розвернувся й перетнув стоянку одним стрибком, а далі гайнув через дорогу в ліс. Він пронісся між деревами, швидкий та блискучий як олень.

– Джейкобе! – крикнула я услід хриплим голосом, але він уже зник.