Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Нарешті в деревах попереду з’явився просвіток. Я вибігла на порожню дорогу за милю від того місця, де залишила пікап. Виснажена, нажахана, я повільно побрела на його пошуки. Коли я зрештою сіла в машину, то вголос розплакалася. Спочатку я заблокувала всі дверцята і лише тоді витягнула ключі від машини. Рев двигуна заспокоював і здавався таким безпечним! Він допомагав мені стримувати сльози, поки я гнала пікап до шосе.

До того часу, як я дісталася додому, я зуміла трохи заспокоїтися, хоча досі нервувала. Машина Чарлі стояла біля будинку – я й не знала, що вже так пізно. Небо вже зовсім стемніло.

– Белло? – гукнув Чарлі, коли я захряснула вхідні двері й поспішно замкнула їх на замок.

– Так, це я, – мій голос тремтів.

– Де ти була? – рявкнув він, вийшовши з кухні. На його обличчі застиг грізний вираз.

Я вагалася. Мабуть, він уже дзвонив родині Стенлі. Буде краще, якщо я скажу правду.

– Я гуляла, – визнала я. Його очі звузилися.

– А чому ти не поїхала до Джесики?

– Сьогодні я була не в гуморі для матаналізу. Чарлі схрестив руки на грудях.

– Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.

– Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, – я затремтіла.

Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.

– Що трапилося? – запитав Чарлі.

Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.

– Я бачила ведмедів, – я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. – Хоча це не ведмеді – це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший – сірий, ще один – червонувато-бурий…

Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.

– З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.

– Розкажи мені, що трапилося.

– Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.

Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.

– Вовки, – пробурмотів він.

– Що?

– Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям – а вовки не бувають такі великі…

– Ці були велетенські.

– Скількох, кажеш, ти бачила?

– П’ятьох.

Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити:

– Більше ніяких прогулянок.

– Без проблем, – пообіцяла я.

Чарлі подзвонив у відділок, щоб повідомити, щó я бачила. Звісно, я трохи збрехала про місце, де бачила вовків, – сказавши, що йшла стежиною, яка веде на північ. Я не хотіла, щоб тато дізнався, як далеко я зайшла проти його волі, а головне – я не хотіла, щоб хтось вирушив туди, де Лоран може шукати мене. На саму лише думку про це мені стало зле.

– Ти голодна? – запитав Чарлі, повісивши трубку.

Я похитала головою, хоча, мабуть, я таки зголодніла. Я не їла нічого цілий день.

– Просто втомлена, – сказала я й обернулася в бік сходів.

– Гей, – гукнув мене Чарлі, в голосі його знову звучала підозра. – Ти казала, що Джейкоб поїхав на увесь день?

– Так сказав Біллі, – мовила я, спантеличена таким запитанням.

Якусь мить він вивчав мій вираз обличчя і, здається, залишився задоволений тим, що побачив.

– Гм.

– А що? – запитала я. Його слова прозвучали так, наче він думав, що сьогодні вранці я його обманула. Обманула ще про щось, окрім занять у Джесики.

– Ну, просто коли я їхав по Гаррі, то бачив біля крамниці Джейкоба. Він був зі своїми друзями. Я помахав йому… та, гадаю, він мене не помітив. Думаю, він сперечався з друзями. І мав якийсь дивний вигляд. Так наче через щось хвилювався. А ще… Чудасія, як швидко ростуть діти. Щоразу, коли я його бачу, він здається мені все більшим і більшим.

– Біллі сказав, що Джейкоб зі своїми друзями поїхав у Порт-Анджелес у кіно. Мабуть, вони на когось чекали.

– А… – Чарлі кивнув і попрямував на кухню.

Я залишилася в холі та міркувала над тим, чому б це Джейкобу сваритися з друзями. Цікаво, може, він не поладнав з Ембрі через ситуацію, що склалася з Семом? Можливо, саме тому він проігнорував мене сьогодні – якщо він налагодить стосунки з Ембрі, то я не маю нічого проти.

Я затрималася на кілька секунд, щоб перевірити, чи зачинені двері. Це було смішно. Що таке дверний замок для чудовиськ, яких я бачила сьогодні по обіді? А якщо… Лоран прийде сюди?

Або… Вікторія.

Я лягла в ліжко, але мене так трусило, що я не могла заснути. Я залізла під покривало, скрутилася калачиком і, набравшись відваги, глянула в очі жахливим фактам.

Від мене нічого не залежить. Ніякі заходи безпеки не допоможуть. Не існує місця, де я можу сховатися. Немає людини, яка здатна мені допомогти.

У животі тривожно забуркотіло, і я усвідомила, що все набагато гірше, ніж я гадала. Звісно, все це стосується й Чарлі також. Батько спить у сусідній кімнаті, і він також буде на волосину від смерті. Мій запах приведе ворогів сюди незалежно від того, чи я буду тут, чи ні.

Я тремтіла всім тілом, мої зуби клацали від жаху.

Щоб заспокоїтися, я почала мріяти про неможливе: я уявила, що велетенські вовки наздогнали Лорана десь у лісовій гущавині й розтерзали безсмертного, як звичайну людину. Незважаючи на абсурдність цієї думки, я все-таки трохи заспокоїлася. Якщо вовки його зловили, то він не встиг розказати Вікторії, що я тут сама-самісінька. А якщо він не повернеться, можливо, вона подумає, що Каллени досі мене захищають. Якби ж вовки могли здолати Лорана…

Мої добрі вурдалаки ніколи не повернуться; я заспокоювала себе мріями про те, що злітакож можуть більше не з’явитися!

Щосили замруживши очі, я чекала, щоб мене якомога швидше окутав сон – я майже з нетерпінням сподівалася на черговий нічний кошмар. Краще кошмар, ніж прекрасне бліде обличчя, яке я бачу зараз, незважаючи на всі заборони. Воно усміхається мені.

В моїй уяві очі Вікторії, почорнілі від спраги, блищать в очікуванні своєї наступної жертви. Її рот із блискучими зубами розтягнувся в посмішці. Її волосся, руде як вогонь, хаотично майорить навколо її дикого обличчя.

В голові знову лунали слова Лорана. Якби ти тільки знала, що вона для тебе готує…

Я затиснула рот кулаком, щоб не заволати.

Розділ 11
Секта

Щоранку, коли я розплющувала очі, зі здивуванням усвідомлювала, що пережила ще одну ніч. Коли здивування минало, моє серце починало шалено калатати, а долоні пітніли; я не могла спокійно дихати, поки не вилазила з ліжка й не переконувалася, що з Чарлі все гаразд.

Я чудово розуміла, що він хвилюється за мене – бачачи, як я підскакую від найменшого звуку й білію без причини. Судячи з питань, які він час від часу ставив, він в усьому винив Джейкоба, його тривалу відсутність.

Через постійний страх я й не помітила, що промайнув іще один тиждень, а Джейкоб так і не подзвонив. Та коли я спромоглася зосередитися на своєму нормальному житті – якщо моє життя взагалі можна було назвати нормальним, – то це мене засмутило.

Я вкрай скучила за Джейком.

Самотність була нестерпною, до того ж тепер я жахливо боялася. Тепер, більш ніж будь-коли, мені потрібен був його легковажний заразливий сміх. Я так безпечно почувалася в його маленькому гаражі, мені потрібна була його тепла рука, що стискає мої холодні пальці.

Я сподівалася, що він подзвонить мені в понеділок. Якщо він помирився з Ембрі, хіба він не захоче поділитися цієї звісткою зі мною? Мені хотілося вірити, що він просто турбується про свого друга й приділяє йому більше часу. Я й не припускала думки про те, що він збирається відштовхнути мене.

Я подзвонила йому у вівторок, але ніхто не відповів. Може, телефонні лінії ще не полагодили? Чи Біллі поставив визначник номера?

У середу я дзвонила щопівгодини до одинадцятої вечора, безнадійно сподіваючись почути теплий голос Джейкоба.

В четвер я просиділа цілу годину у пікапі перед своїм домом, зачинивши дверцята й тримаючи ключ у руці. Я сперечалася сама з собою, намагаючись вигадати привід для швиденької подорожі в Ла-Пуш і назад, але так і не вигадала.

Я була певна, що Лоран уже повернувся до Вікторії. Якщо я поїду в Ла-Пуш, то є шанс, що хтось із них знайде мене там. А якщо вони нападуть на мене, коли поруч буде Джейк? Хоч як важко визнавати це, але Джейкобу краще мене уникати. Так буде безпечніше для нього.

На жаль, я не знала, як уберегти Чарлі. Швидше за все, Лоран і Вікторія прийдуть по мене вночі, а як мені виманити Чарлі з дому вночі? Якщо я розкажу йому правду, то він замкне мене деінде в кімнаті з м’якими стінами. Я б із радістю погодилася на це, якби таким чином могла врятувати йому життя. Але, шукаючи мене, Вікторія найперше прийде в його дім. Якщо вона знайде мене тут, можливо, це її задовольнить. Можливо, покінчивши зі мною, вона просто забереться.

Тож мені не можна втікати. А навіть якби й можна було, то куди мені податися? До Рене? Я затремтіла, уявивши, як приведу за собою чорних примар у безпечний та сонячний світ матері. Я ніколи не наражу її на таку небезпеку.

Мені здавалося, що хвилювання проїдає діру в моєму шлунку. Скоро у мене буде виразка.

Того вечора Чарлі зробив мені послугу й подзвонив до Гаррі, щоб запитати, чи Блеки бува не виїхали з міста. Гаррі сказав, що в середу ввечері бачив Біллі на зборах і він нічого не казав про від’їзд. Чарлі порадив, щоб я не хвилювалася: Джейкоб обов’язково зателефонує, тільки-но зможе.

В п’ятницю по обіді, коли я верталася зі школи, мене раптом осінило.

Я не звертала уваги на знайому дорогу, дозволивши звуку двигуна паралізувати мій мозок і приспати тривоги, коли раптом знайшла пояснення ситуації, яке, мабуть, уже давно сформувалося у моїй підсвідомості.

Тільки-но я подумала про це, відчула себе справжньою дурепою. Як тільки я могла цього не помічати? Звісно, мені було про що хвилюватися – вампіри, які прагнули помсти, гігантські вовки-мутанти, болюча рана в грудях, – та коли ця здогадка нарешті спала мені на думку, то здалася такою очевидною!

Джейкоб мене уникає. Чарлі каже, що останній раз, коли він бачив його, той був якийсь дивний, засмучений… А ще ж були неуважливі, розмиті відповіді Біллі…

О Боже, я знаю напевне, що діється з Джейкобом.

Це все Сем Юлі. Навіть кошмари підштовхували мене до такої думки. Сем добрався до Джейкоба. З моїм другом відбувалося те саме, що й з іншими хлопцями в резервації. Зрештою Сем втягнув його в свою секту.

Джейк навіть і не думав відмовлятися від мене, усвідомила я в пориві натхнення.

Я зупинилася біля дому, але не заглушила двигуна. Що мені робити? Я все добре обміркувала.

Якщо я вирушу на пошуки Джейкоба, то існує ризик, що Вікторія й Лоран нападуть на нас обох.

А якщо не поїду, то Сем іще більше залякає Джейка і втягне в свою огидну банду. Якщо я не почну діяти зараз-таки, то потім може бути запізно.

Проминув цілий тиждень, а вурдалаки так і не з’являлися. Сім днів – більш ніж достатньо, щоб вони вернулися по мене; виходить, не так я вже їм і потрібна. Крім того, малоймовірно, що вони прийдуть по мене вдень. Шанс, що вони рушать за мною в Ла-Пуш, набагато менший, ніж шанс відвоювати Джейкоба у Сема.

Найнебезпечніше місце – пустельна лісиста дорога. Це не просто поїздка з метою дізнатися, що діється. Я вже й так знаю, що діється. Це радше рятувальна операція. Я збиралася поговорити з Джейкобом – якщо знадобиться, викрасти його. Якось я бачила передачу про те, як промивають мозок. Після цього людям потрібен спеціальний курс лікування.

Я вирішила, що спершу краще подзвонити Чарлі. Можливо, для того, щоб з’ясувати, що діється в Ла-Пуші, варто залучити поліцію. Я щодуху помчала в дім.

Чарлі сам підняв трубку у відділку поліції.

– Шеф поліції Свон.

– Тату, це Белла.

– Щось трапилося?

Зараз невдалий час дорікати йому через постійну звичку припускати найгірше. Мій голос тремтів.

– Я хвилююся за Джейкоба.

– Чому? – запитав він, здивований, що я завела розмову на таку несподівану тему.

– Гадаю… Гадаю, що в резервації діється щось дивне. Джейкоб розповідав, що з хлопцями його віку трапляються якісь дивні речі. Тепер із ним також діється щось незрозуміле, я за нього боюсь.

– Що саме діється? – Чарлі заговорив своїм звичним професійним тоном. Це добре, значить, він сприймає мене серйозно.

– Спочатку він був наляканий, потім почав уникати мене, а зараз… боюся, що він вступив у це дивне угрупування, банду Сема.

– Сема Юлі? – перепитав Чарлі здивовано.

– Так. Коли Чарлі відповідав, голос його був набагато спокійніший.

– Гадаю, ти помиляєшся, Білко. Сем Юлі – просто велика дитина. Ну, тепер він уже мужчина. Хороший син. Ти, мабуть, чула, як Біллі говорив про нього. Сем творить справжні дива з підлітками в резервації. Він єдиний, хто… – Чарлі запнувся на півслові, і я подумала, що він хоче згадати про ту ніч, коли я загубилася в лісі. Я швидко продовжила.

– Тату, все зовсім не так. Джейкоб його боявся.

– Ти говорила про це з Біллі? – тепер він намагався заспокоїти мене. Він перестав сприймати мене серйозно, щойно мова зайшла про Сема.

– Біллі це не цікавить.

– Белло, я впевнений, що все гаразд. Джейкоб іще дитина; мабуть, він просто тиняється десь без діла. Я переконаний, що з ним усе гаразд. Зрештою, він не може проводити весь час із тобою.

– Справа не в мені, – наполягала я, але битва вже була програна.

– Не думаю, що тобі варто хвилюватися через це. Нехай Біллі сам потурбується про Джейкоба.

– Чарлі… – мовила я жалібно.

– Білко, у мене багато роботи. Два туристи зникли зі стежини неподалік від озера, – в його голосі була тривога. – Ця проблема з вовками виходить із-під контролю.

На якусь мить я завмерла, звістка здивувала мене. Вовки не могли вижити у поєдинку з Лораном…

– Ти впевнений, що це вовки? – запитала я.

– Боюсь, що так, люба. Там було… – він вагався. – Там були знову сліди і… цього разу трохи крові.

– Ох!

Тоді виходить, що до сутички не дійшло. Мабуть, Лоран просто втік від вовків, але чому? Те, що я бачила на галявині, здавалося все більш чудернацьким і недоступним моєму розумінню.

– Слухай, мені й справді треба йти. Не хвилюйся за Джейка, Белло. Я впевнений, що нічого не трапилося.

– Гаразд, – сказала я різко. Слова Чарлі нагадали мені про важливішу справу. – Бувай.

Я повісила трубку.

Я дивилася на телефон добру хвилину. Якого чорта! – вирішила я.

Біллі відповів після другого гудка.

– Алло?

– Добридень, Біллі, – гаркнула я. Надалі я намагалася, щоб мій голос звучав дружніше. – Можна мені поговорити з Джейкобом, будь ласка?

– Джейка немає вдома. Яка несподіванка!

– А ви знаєте, де він?

– Поїхав кудись зі своїми друзями, – відповів мені Біллі обережно.

– Ах так? Із кимсь, кого я знаю? Може, з Квілом? – в моєму тоні відчувався прихований підтекст.

– Ні, – сказав Біллі повільно. – Не думаю, що сьогодні він із Квілом.

Я подумала, що краще не вимовляти ім’я Сема.

– З Ембрі? – запитала я. Здається, Біллі повеселішав і відповів:

– Так, він з Ембрі. Для мене цього було достатньо. Ембрі був одним із банди.

– Що ж, передайте, щоб він подзвонив мені, коли повернеться, гаразд?

– Звісно. Без проблем, – зі слухавки одразу долинули гудки.

– До зустрічі, Біллі, – пробурмотіла я сама до себе. Я поїхала в Ла-Пуш і приготувалася чекати. Якщо знадобиться, то просиджу тут цілу ніч. Я не піду до школи. Колись же хлопець повинен вернутися додому, а коли це станеться, то він буде просто змушений погомоніти зі мною.

Роздуми про страшну поїздку поглинули всю мою увагу, і я й не помітила, як дісталася місця призначення. Я й не зауважила, як ліс почав рідшати, і я угледіла перші маленькі будиночки резервації.

Раптом я помітила високого хлопця в бейсбольній кепці, який ішов потойбіч дороги.

На якусь мить у мене аж подих перехопило – невже мені так пощастило і я натрапила на Джейкоба, навіть не почавши пошуків? Але цей хлопець був набагато крупніший, і волосся під кепкою було коротко стрижене. Навіть подивившись на нього ззаду, я могла з упевненістю сказати, що це Квіл, хоча він сильно виріс відтоді, як я бачила його востаннє. Що діється з цими квілеутами? Може, їх годують експериментальними гормонами росту?

Я виїхала на зустрічну смугу й зупинилася біля хлопця. Почувши рявкіт мого двигуна, він підвів погляд.

Вираз Квілового обличчя радше налякав мене, ніж здивував. Його лице було задумливе й похмуре, чоло зморщилося від тривоги.

– О, привіт, Белло, – привітався він досить в’яло.

– Привіт, Квіле… З тобою все гаразд? Він подивився на мене й насупився.

– Все нормально.

– Підвезти тебе? – запропонувала я.

– Гадаю, що так, – пробурмотів він. Обійшов пікап спереду, відчинив пасажирські дверцята й заліз усередину.

– Куди?

– Мій дім розташований на півночі, за крамницею, – сказав він.

– Ти бачив сьогодні Джейкоба? – це запитання вихопилося з моїх уст, тільки-но він замовк. Я поглянула на Квіла з надією, чекаючи на відповідь. Якусь мить він дивився у вікно, і тільки потім заговорив.

– Здалеку, – сказав він нарешті.

– Здалеку? – перепитала я.

– Я намагався простежити за ними – він був з Ембрі, – говорив Квіл тихо. Через гучне завивання двигуна чути було погано. Я присунулася ближче. – Я знаю, що вони мене бачили. Але розвернулися та зникли в густих заростях. Гадаю, вони були не самі – думаю, що там був Сем зі своєю бандою.

Я блукав лісом цілу годину й гукав їх. Оце щойно вибрався з лісу, саме тоді, коли ти мене підібрала…

– Значить, Сем таки добрався до нього, – мої слова прозвучали глухо, адже я міцно зціпила зуби.

Квіл здивовано витріщився на мене.

– То ти все знаєш? Я кивнула.

– Джейк розповів мені… раніше.

– Раніше, – повторив Квіл і зітхнув.

– Джейкобу зараз так само погано, як і всім іншим?

– Він без Сема ні на крок, – Квіл повернув голову та сплюнув через відчинене вікно.

– А до цього – чи уникав він вас? Чи був він засмучений? Квіл говорив тихо та трохи різкувато:

– Не так довго, як інші. Може, один день. А тоді Сем швиденько взявся до нього.

– Як гадаєш, що це може бути? Наркотики чи щось інше?

– Не думаю, щоб Джейкоб чи Ембрі могли в таке вплутатися… та хто їх знає? Що ще це може бути? І чому ніхто зі старших не хвилюється? – він похитав головою, в очах з’явився страх. – Джейкоб не хотів вступати в цю… секту. Не розумію, що могло змінити його думку? – Квіл подивився на мене, його обличчя перекосилося від переляку. – Я не хочу бути наступним.

Мої очі віддзеркалили його страх. Вдруге я почула, що цю банду називають сектою. Я затремтіла всім тілом.

– Може, твої батьки допоможуть? Він скривився.

– Еге ж, мій дід, як і дід Джейкоба, належить до старійшин. Як він часто каже, Сем Юлі – це дарунок небес.

Ми розгублено дивилися одне на одного. Тепер ми були в Ла-Пуші, і мій пікап ледве котився вздовж дороги. Недалеко попереду виднілася єдина в резервації крамниця.

– Я вийду тут, – сказав Квіл. – Мій дім ось там, – він указав на маленький дерев’яний прямокутник, що стояв за крамницею. Я звернула на узбіччя, й він вискочив із машини.

– Я поїду до Джейкоба додому й чекатиму його там, – сказала я рішуче.

– Удачі тобі, – Квіл гримнув дверцятами й почовгав додому, схиливши голову й опустивши плечі.

Вираз його обличчя не давав мені спокою, я розвернулася й поїхала до будинку Блеків. Квіл боявся, що стане наступним. Що ж тут діється?

Я зупинилася біля будинку Джейкоба, заглушила двигун і відчинила вікна. Сьогодні спекотно і зовсім безвітряно. Я поклала ноги на панель управління та приготувалася чекати.

Аж раптом боковим зором я помітила якийсь рух – я обернулася й побачила, що Біллі розгублено дивиться на мене крізь шибку. Я помахала йому й усміхнулася, але не зрушила з місця.

Він прижмурив очі й щільно запнув вікно фіранкою.

Я приготувалася чекати стільки, скільки знадобиться, але мені треба було хоч чимось себе зайняти. На дні сумки я знайшла ручку й стару контрольну. Я почала виводити закарлючки на зворотному боці.

Я тільки встигла намалювати один ряд діамантів, коли хтось різко шарпнув за ручку дверцят.

Я підскочила від несподіванки та швидко звела очі, сподіваючись побачити Біллі.

– Що ти робиш тут, Белло? – рявкнув Джейкоб.

Я здивовано витріщилася на нього.

За останні кілька тижнів, що ми не бачилися, Джейкоб вельми змінився. Першим впав ув око його чуб – його прегарне волосся зникло, голова була обстрижена настільки коротко, що здавалося, її вкривав чорнильний відблиск, чимось схожий на чорний атлáс. Риси обличчя загострилися ще більше, змужніли, і на вигляд Джейк був… старший. Шия та плечі також змінилися – вони, здається, ще змужніли. Коли він схопився своїми ручищами за вікно моєї машини, на його бронзовій шкірі здулися вени й сухожилля. Проте фізичні зміни не були найважливішими.

Змінився вираз його обличчя, я ледве його впізнала. Щира, дружня усмішка зникла разом із волоссям, а теплота Джейкових темних очей змінилася похмурим виразом обурення й образи. Тепер у ньому було щось темне. Немов моє сонце вибухнуло.

– Джейкобе? – прошепотіла я.

Він подивився на мене, в очах палали злість та напруга.

Аж раптом я помітила, що ми не самі. Позаду Джейка стояли ще чотири постаті; всі високі й засмаглі, з коротко обстриженим чорним волоссям – такі як Джейкоб. Можна було подумати, що всі вони рідні брати – я навіть не змогла розпізнати в цій групі Ембрі. Схожість підсилювалася жахливим виразом ворожості, що виблискувала в кожній парі очей.

В кожній, окрім однієї. Старший на кілька років Сем стояв позаду, на його обличчі був спокійний і трохи самовпевнений вираз. Мені довелося проковтнути клубок, що застряг у горлі. Мені кортіло зацідити Семові. Ні, я хотіла зробити більше, ніж просто вдарити. Більше за все на світі мене підмивало стати злісною та смертоносною, кимсь, хто зможе протистояти банді. Кимсь, хто може налякати Сема Юлі.

Я хотіла стати вампіром.

Це дике бажання опанувало мене зненацька, аж перехопило подих. Здобути перемогу над ворогом – ось моє найзаповітніше заборонене бажання, і тому найболючіше, навіть якщо воно виникає в таких випадках, як цей. Таке майбутнє втрачене для мене назавжди, хоча воно й так ніколи не було доступним. Я зібралася на силі, щоб узяти себе в руки, поки рана в грудях не почала нити.

– Чого тобі треба? – запитав Джейкоб й, побачивши, які емоції вирують на моєму обличчі, обурився ще більше.

– Хочу з тобою поговорити, – сказала я тихо. Намагалася зосередитися, але досі не могла не думати про свою заборонену мрію.

– Говори, – прошипів він крізь зуби. Його погляд був злісний. Я ніколи не бачила, щоб він дивився так на когось, принаймні на мене. Це мене ранило – невимовний фізичний біль стиснув мозок.

– Наодинці! – прошипіла я, мій голос став упевненішим. Джейк озирнувся, і я знала, на кого він дивиться. Решта також обернулися до Сема, чекаючи на його реакцію.

Сем кивнув, його обличчя було незворушне. Він сказав кілька слів не знайомою мені мовою – це була точно не французька й не іспанська, я подумала, що це, мабуть, квілеутська. Потім він розвернувся й попрямував до будинку Джейкоба. Всі інші: Пол, Джаред та Ембрі, – рушили за ним.

– Гаразд, – здається, Джейкоб трохи заспокоївся, коли інші пішли. Вираз його обличчя став більш урівноваженим, але й безнадійнішим. Куточки його вуст похмуро опустилися донизу.

Я глибоко вдихнула.

– Ти знаєш, про що я хочу запитати.

Він не відповів. Тільки сумно подивився на мене. Я теж поглянула на нього, запанувала мертва тиша. Біль у його очах позбавив мене рішучості. Я відчула, як клубок підступає мені до горла.

– Може, прогуляємося? – запитала я, тільки-но знову змогла говорити.

Джейк не відповів, вираз його обличчя не змінився.

Я вилізла з машини, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за нами, й рушила вздовж дерев на північ. Я чула, як під моїми ногами чвякає мокра трава й придорожнє болото, але це був єдиний звук, який долинав до мене. Тому спочатку я вирішила, що Джейкоб не йде за мною. Та озирнувшись, я побачила, що він праворуч від мене. Мабуть, його ноги зуміли знайти не таку шумну стежку, як мої.

Я почувалася набагато краще під покровом густого лісу, де Сем не міг нас побачити. Поки ми йшли, я намагалася сказати щось, але у мене немов пропав дар мови. Я дедалі більше злилася через те, що Джейкоба втягнули в… що Біллі допустив це… що Сем може стояти так спокійно й самовпевнено…

Раптом Джейкоб прискорив крок, легко обігнавши мене завдяки своїм довгим ногам, а тоді різко розвернувся, зупинившись посеред стежки. Я також була змушена зупинитися.

Мене вразила невимушена плавність його рухів. Бо раніше Джейкоб начебто був такий самий незграбний, як і я, і все через те, що постійно ріс. Коли він устиг так змінитися?

Але Джейкоб не дав мені часу, щоб над цим поміркувати.

– Давай швидше з цим покінчимо, – сказав він різким, трохи хрипким голосом.

Я чекала. Він знав, чого мені треба.

– Це не те, що ти думаєш, – сказав він виснажено. – Це навіть не те, що думав я, – я сильно помилявся.

– Тоді що це?

Він довго вивчав моє обличчя, міркуючи над чимось. Злість так і не зникла з його очей. Нарешті він мовив:

– Я не можу тобі цього сказати. Моя щелепа напружилася, і я мовила крізь зуби:

– Я думала, що ми були друзями.

– Так, були, – він наголосив на минулому часі.

– Але тобі більше не потрібні друзі, – сказала я гірко. – Тепер у тебе є Сем. Це так чудово – ти завжди хотів дружити з ним.

– Раніше я не розумів його.

– А тепер тебе осінило. Алілуя.

– Це не те, що я думав. Справа не в Семові. Він допомагає мені всім, чим може, – раптом Джейків голос захрип. Він подивився вперед понад моєю головою, потім на мене, у його очах палала лють.

– Він допомагає тобі, – невпевнено повторила я. – Ну звісно.

Але Джейкоб, здається, не слухав. Він глибоко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він був такий злий, що в нього руки трусилися.

– Джейкобе, будь ласка, – прошепотіла я. – Скажи, що трапилося? Можливо, я зможу допомогти.

– Ніхто не може допомогти мені, – майже простогнав він, голос його зірвався.

– Що він зробив із тобою? – не вгавала я, на очах виступили сльози. Я потягнулася до нього, як колись, ступивши крок уперед і широко розвівши руки.

Цього разу він відсахнувся, затуляючись від мене.

– Не торкайся мене, – прошепотів він.

– Сем тебе чимось заразив? – пробурмотіла я. Дурні сльози покотилися по щоках. Я витерла їх тильним боком долоні та схрестила руки на грудях.

– Перестань звинувачувати в усьому Сема, – випалив він. Він хотів відкинути долонями чуб, але ж волосся вже не було, тож руки впали додолу.

– Тоді кого мені звинувачувати? – відповіла я різко.

Він ледь помітно усміхнувся; це була в’яла викривлена посмішка.

– Ти не захочеш цього чути.

– Чому це в дідька я не захочу! – заверещала я. – Я хочу знати, і то негайно!

– Ти все неправильно розумієш, – крикнув він у відповідь.

– Не смій казати мені, що я щось неправильно розумію, – я тут єдина при здоровому глузді! Скажи, чия це вина, якщо не твого дорогоцінного Сема!

– Ти сама напросилася, – гаркнув Джейк на мене, і його очі заблищали. – Якщо ти хочеш когось звинувачувати, то чому б тобі не вказати пальцем на тих огидних, смердючих кровопивць, яких ти так любиш?

У мене від здивування розтулився рот, і я з шумом випустила з легень повітря. Я заклякла, почувши ці жахливі слова. Біль пронизав моє тіло, болюча рана в грудях знову відкрилася. Але все це відійшло на другий план, на мене впала лавина думок. Я не могла повірити в те, що почула. На Джейковому обличчі не було й сліду нерішучості. Тільки злість.

Я досі стояла з роззявленим ротом.

– Я ж казав, що ти не захочеш це чути, – мовив він.

– Я не розумію, кого ти маєш на увазі, – прошепотіла я. Він недовірливо звів одну брову.

– Я думаю, ти чудово розумієш, кого я маю на увазі. Ти ж не хочеш, щоб я сказав це вголос, правда? Я не люблю завдавати тобі болю.

– Я не розумію, кого ти маєш на увазі, – повторила я автоматично.

–  Калленів, – сказав він повільно, навмисне розтягуючи це слово, а тим часом продовжував пильно роздивлятися моє обличчя. – Я бачив це в твоїх очах, я бачу це щоразу – я знаю, що значить для тебе це ім’я.

Я заперечливо похитала головою, намагаючись прийти до тями. Звідки йому про це відомо? І який це має стосунок до Семової секти? Може, це банда вампіроненависників? Який сенс створювати таке угрупування, коли у Форксі більше не живе жодного вурдалака? Чому Джейкоб почав вірити в казки про Калленів саме зараз, коли їх уже й слід прохолов і вони більше ніколи не повернуться?

Щоб дати відповідь на ці запитання, мені знадобиться чимало часу.

– Тільки не кажи, що ти почав дослухатися до забобонних теревенів Біллі, – сказала я, витиснувши з себе слабку посмішку.

– Треба віддати йому належне – він знає більше, ніж я думав.

– Досить жартувати, Джейкобе. Він подивився на мене критично.

– Досить забобонів, – сказала я швидко. – Я все одно не розумію, чому ти звинувачуєш в усьому… Калленів, – я здригнулася на звук власного голосу. – Вони поїхали звідси понад півроку тому. Як ти можеш звинувачувати їх у тому, що Сем робить зараз?

– Сем не робитьнічого, Белло. Я знаю, що їх немає… Але іноді трапляються речі, яких не можна виправити. І тоді вже запізно.

– Що трапилося? Чому запізно? У чому ти їх звинувачуєш? Раптом він наблизився до мене, його очі сповнювала злість.

– У тому, що вони існують, – прошипів він.

Я невимовно здивувалася й розгубилася, коли в моїй голові знову пролунав голос Едварда; він застерігав, хоча я зовсім не боялася.

«Мовчи, Белло. Не тисни на нього», – попереджав мене Едвард.

Відтоді як ім’я Едварда прорвалося крізь кам’яні мури, під якими я його поховала, мені було не до снаги загнати його назад. Тепер спогади про нього не завдавали мені сильного болю – особливо в ті дорогоцінні секунди, коли я могла чути його голос.

Джейкоб стояв переді мною, він кипів, його трусило від злості.

Я не розуміла, чому галюцинація Едварда з’явилася так несподівано. Джейкоб був дуже злий, але ж це був просто Джейкоб. Не було адреналіну, не було небезпеки.

«Дай йому час, нехай заспокоїться», – наполягав Едвардів голос.

Я збентежено похитала головою.

– Ти просто смішний, – відповіла я їм обом.

– Гаразд, – сказав Джейкоб і знову почав глибоко дихати. – Я не обговорюватиму цього з тобою. Тепер це вже не має ніякого значення, шкоду вже й так заподіяно.

–  Яку шкоду?

Він навіть не ворухнувся, хоча я прокричала ці слова просто йому в обличчя.

– Давай повернемося назад. Більше нам немає про що говорити.

Я роззявила рота від здивування.

– Нам є про що говорити! Ти мені так нічого й не сказав! Він пройшов повз мене й попрямував до будинку.

– Сьогодні я бачила Квіла, – крикнула я йому вслід. Він зупинився, але не розвернувся.

– Ти ж пам’ятаєш свого друга Квіла? Так, він наляканий. Джейкоб розвернувся до мене. Його лице скривилося від болю.