Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

– Квіл, – єдине, що він сказав.

– Він також хвилюється за тебе. Він приголомшений тим, що діється.

Джейкоб у відчаї поглянув повз мене. Я не вступалася.

– Він боїться, що стане наступним.

Джейкоб схопився за дерево, його обличчя набрало дивного зеленуватого відтінку.

– Він не стане наступним, – прошепотів Джейкоб сам до себе. – Він не може бути наступним. Тепер уже все закінчилося. Це не повинно продовжуватися. Навіщо? Навіщо? – він ударив кулаком по дереву. Деревце було зовсім невелике, тонке й усього на кілька футів вище за Джейкоба. Але я все одно здивувалася, коли стовбур тріснув і шумно впав на землю.

Джейкоб витріщився на гострі кінці зламаного стовбура, його одразу ж охопив жах.

– Мені треба повертатися, – він розвернувся й пішов так швидко, що мені довелося за ним бігти.

– Назад до Сема!

– Все залежить від того, як на це подивитися, – мовив Джейк. Він щось бурмотів собі під ніс, відвертаючись від мене.

Я догнала його біля свого пікапа.

– Зажди! – крикнула я, коли він рушив до будинку.

Він обернувся до мене, і я побачила, що його руки знову тремтять.

– Їдь додому, Белло. Я більше не можу спілкуватися з тобою.

Дурний недоречний біль був надзвичайно пекучий. На очах знову з’явилися сльози.

– Ти… кидаєш мене? – слова були не зовсім годящі, але це було найкраще, що я змогла придумати. Зрештою, те, що було у нас із Джейкобом, – не просто шкільний роман. Це було щось набагато сильніше.

Раптом він гірко засміявся.

– Навряд чи. Якби таке сталося, я б тоді сказав: «Давай залишимося друзями». Але я не можу сказати навіть цього.

– Джейкобе… чому? Сем не дозволяє тобі мати інших друзів? Будь ласка, Джейку. Ти ж пообіцяв. Ти мені потрібен!

Цілковита порожнеча мого попереднього життя, яка знову загрожувала мені, виринула й завирувала переді мною, адже Джейкоб вносив у моє існування бодай якийсь зміст. Самотність почала душити мене.

– Мені дуже шкода, Белло, – Джейкоб виразно вимовив кожне слово крижаним голосом, який, здається, належав не йому.

Я не вірила, що Джейкоб хотів сказати саме це. Здавалося, його злісні очі намагалися додати ще щось, але я так і не зуміла прочитати їхнє послання.

Можливо, справа зовсім не в Семові. Може, Каллени тут також ні до чого. Можливо, Джейк просто намагався уникнути безнадійної ситуації. Може, мені варто поступитися, якщо так краще для нього. Я повинна це зробити. Так буде правильно.

І я почула власний голос, який переходив у шепіт.

– Вибач, що я не змогла… раніше… якби ж я могла змінити свої почуття до тебе, Джейкобе… – (я була у відчаї, я перекручувала правду заледве не до брехні). – Може… може, я б змогла змінитися, – прошепотіла я. – Можливо, якби ти дав мені трохи часу… просто не кидай мене зараз, Джейку. Я цього не переживу.

Злість на його обличчі змінилася стражданням. Він простягнув до мене тремтячу руку.

– Ні. Будь ласка, не думай так, Белло. Не вини себе, не думай, що справа в тобі. Це все через мене. Присягаюся, ти тут ні до чого.

– «Через мене, а не через тебе», – прошепотіла я. – Знов те саме.

– Я саме це маю на увазі, Белло. Я не… – всередині нього точилася страшна боротьба, голос його став ще хрипкішим, коли він спробував опанувати себе. Я бачила, що він страждає. – Я не пасую, щоб бути твоїм другом абощо. Я не такий, як був раніше. Я тебе не гідний.

– Що? – витріщилася я на нього здивовано. – Що ти таке говориш? Ти набагато кращий за мене, Джейку. Ти хороший! Хто сказав тобі, що це не так? Сем? Це підла брехня, Джейкобе! Не дозволяй йому говорити таке! – сама не усвідомлюючи цього, я знову почала верещати.

Обличчя Джейкоба зробилося неприступним.

– Ніхто не мусить говорити мені нічого. Я сам знаю, хто я.

– Ти мій друг, ось хто ти! Джейку, не треба! Він віддалявся від мене.

– Пробач мені, Белло, – знову сказав він; до мене долетіло хіба нерозбірливе бурмотіння. Він розвернувся й майже побіг до будинку.

Я не могла зрушити з місця. Я витріщилася на маленький будиночок; він здався мені замалим для чотирьох великих хлопців і двох дорослих чоловіків. Всередині не було жодної ознаки життя. Ні коливання фіранки, ні звуку голосів чи рухів. Здавалося, що він порожній.

Почав накрапати дрібний дощик, то тут то там жалячи мою шкіру. Я не могла відвести погляду від дому. Джейкоб обов’язково повернеться. Він повинен.

Дощ посилився, й повіяв сильний вітер. Важкі краплі вже не падали згори – вони розсікали повітря під кутом, долітаючи з заходу. Я відчула подих океану. Волосся тріпотіло навколо обличчя, прилипаючи до мокрих щік і плутаючись. Я чекала.

Нарешті двері відчинилися, і я з полегшенням ступила вперед.

У дверях з’явився Біллі на своєму інвалідному візку. Більше не було нікого.

– Белло, щойно дзвонив Чарлі. Я сказав йому, що ти вже їдеш додому, – його очі були сповнені співчуття.

Його співчуття стало останньою краплею. Я не відповіла. Просто мовчки розвернулася й сіла в машину. Я не зачинила вікон, тому сидіння змокли. Та це не мало ніякого значення. Я сама промокла до нитки.

Все не так погано! Все не так погано! – мій мозок намагався мене заспокоїти. Не так погано. Це ж не кінець світу, таке не може повторитися ще раз. Це просто кінець того маленького світу, в якому я жила досі. Ось і все.

Все не так погано, – погодилася я, – але таки погано.

Я думала, що Джейкоб зцілить мою рану – чи принаймні заповнить її чимось, не дозволивши їй так сильно боліти. Я помилилася. Він завдав мені ще однієї рани, вирізав ще одну діру – тепер я стала схожа на швейцарський сир. Дивно, що я досі не розсипалася на шматочки.

Чарлі чекав на ґанку. Коли я під’їхала до будинку, він вийшов мені назустріч.

– Дзвонив Біллі. Він сказав, що ви з Джейком сильно посварилися; сказав, що ти дуже засмутилася, – пояснив він, відчиняючи дверцята моєї машини.

Тоді він зазирнув мені в обличчя. Й аж вжахнувся. Я намагалася уявити власне лице, щоб дізнатися, що він там побачив. Воно було порожнє й холодне, і я усвідомила, що саме нагадало це йому.

– Все сталося не зовсім так, – пробурмотіла я.

Чарлі простягнув руку й допоміг мені вилізти з машини. Він нічого не сказав про мій мокрий одяг.

– То що тоді трапилося? – запитав він, коли ми зайшли всередину.

Водночас він зняв із канапи покривало й накинув мені на плечі. Тільки тепер я помітила, що тремчу.

– Сем Юлі каже, що Джейкоб більше не може бути моїм другом, – мій голос звучав якось в’яло.

Чарлі кинув на мене здивований погляд.

– Хто це тобі сказав?

– Джейкоб, – мовила я, хоча це було не зовсім те, що він сказав. І все-таки це була правда.

Брови Чарлі підскочили вгору.

– Ти справді думаєш, що Сем Юлі якось причетний до цього?

– Я точно знаю. Але Джейкоб не каже, як саме.

Я чула, як вода з мого одягу стікає на підлогу й заливає лінолеум.

– Мені треба переодягнутися. Чарлі замислився.

– Гаразд, – мовив він розгублено.

Я вирішила прийняти душ, тому що вельми змерзла, але гаряча вода, здається, не допомогла. Я досі тремтіла, тому вимкнула воду. Запанувала тиша, і я почула, як Чарлі говорить із кимсь унизу. Я загорнулася в рушник і вийшла з ванної кімнати.

В голосі Чарлі відчувалася злість.

– Мене цим не проведеш. Це якась нісенітниця. Потім запала тиша, і я зрозуміла, що він говорить по телефону. Минула хвилина.

– Не звалюй усе на Беллу! – раптом загорлав Чарлі.

Я аж підскочила. Коли він заговорив знову, голос його лунав тихше й обережніше:

– Белла неодноразово давала зрозуміти, і то дуже ясно, що вони з Джейкобом тільки друзі… Ну, якщо все так і було, то чому ти не розказав мені про все з самого початку? Ні, Біллі, думаю, що вона права щодо цього… тому що я знаю свою дочку, і якщо вона каже, що раніше Джейкоб був наляканий… – він не закінчив речення, а коли заговорив знову, то майже кричав. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я знаю свою дочку не так добре, як гадаю?… – (Він слухав якусь мить, а тоді відповів так тихо, що я ледве почула). – Якщо ти вважаєш, що я нагадаю їй про це знову, то краще подумай двічі. Вона тільки почала приходити до тями, і певен, завдяки Джейкобу. І якщо вона знову впаде в депресію через Джейкоба і його нового друга Сема, то їм доведеться відповідати за це переді мною. Ти мій друг, Біллі, але все це завдає болю моїй сім’ї.

Знову настала пауза, поки Біллі відповідав.

– Так, ти правильно мене зрозумів – якщо ті хлопці хоч на міліметр перевищать межу дозволеного, я про це знатиму. Ми пильно стежитимемо за ними, можеш навіть не сумніватися, – це вже говорив не Чарлі; тепер це був шеф Свон. – Прекрасно. Ага. До побачення, – він із гуркотом жбурнув трубку.

Я швиденько перетнула навшпиньки коридор і зайшла в свою кімнату. Чарлі сердито бурчав на кухні.

Отже, Біллі збирався звинуватити в усьому мене. Я довела Джейкоба, і він нарешті не витримав.

Дивно, але я сама цього боялася. Проте після того, що Джейкоб сказав мені сьогодні, я перестала в це вірити. Це була не просто несподівана сварка, але понад усе мене здивувало те, що Біллі опустився до того, аби втручатися в наші з Джейкобом справи. Це наштовхнуло мене на одну цікаву думку: що б вони не приховували, ця таємниця була набагато важливіша, ніж я могла собі уявити. Принаймні мені відомо, що Чарлі на моєму боці.

Я одягнула піжаму й залізла в ліжко. Життя здалося мені набагато темнішим, ніж досі. Рани – тепер їх було дві – вже почали боліти, а чому б і ні? Я занурилася в спогади – не справжні, бо вони були занадто болючі, а фальшиві спогади про Едвардів голос, який почула сьогодні, – я прокручувала його в голові знову й знову, аж поки не заснула. Сльози повільно стікали донизу по моєму порожньому обличчю.

Сьогодні мені наснився новий сон. Падав дощ, Джейкоб безшумно йшов поруч, хоча під моїминогами земля хрустіла, немов сухий гравій. Але то був не мій Джейкоб; це був новий, утомлений та граційний Джейкоб. Його плавні, витончені рухи когось мені нагадували, і поки я дивилася, він почав мінятися. Бронзовий відтінок його шкіри змився, лице стало блідо-біле, немов кістка. Очі зробилися золотистими, потім криваво-червоними, а тоді знову золотистими. Його нестрижене волосся маяло на вітрі, стаючи каштановим там, де його торкався вітер. А обличчя стало таким прегарним, що моє серце почало шалено калатати. Я потягнулася до нього, але він відступив на крок, затуляючись руками, мов щитом. А тоді Едвард зник.

Я прокинулася серед ночі й не могла зрозуміти, коли почала плакати – оце щойно, чи, може, я плакала ще уві сні. Я подивилася на темну стелю. Відчувала, що минуло уже більш як половина ночі – і я в напівсонному стані. Я втомлено заплющила очі й проказала молитву, щоб знову заснути і щоб мені нічого не снилося.

Саме в цей момент я почула шум, який, мабуть, розбудив мене з самого початку. Щось гостре дряпало моє вікно, спричиняючи бридкий звук, немов кігтями по склу.

Розділ 12
Непроханий гість

Очі мої широко розплющилися від переляку, хоча я була настільки виснажена та збита з пантелику, що досі не могла збагнути, чи збудилася вже, чи ще сплю.

Щось знову дряпало моє вікно, спричиняючи той самий противний звук.

Спантеличена й незграбна спросоння, я вилізла з ліжка й попленталася до вікна, часто кліпаючи, щоб зігнати на ходу набридливі сльози.

Велетенська темна фігура якось дивно розхитувалася за вікном, нахиляючись до мене, так немов вона збиралася розтрощити скло. Налякана до смерті, я ступила крок назад, стримуючи жахливий крик, що ледь не вихопився з мого горла.

Вікторія.

Вона прийшла по мене.

Мені кінець.

Тільки не Чарлі!

Я здавила в горлі переляканий зойк. Я повинна пройти через усе це мовчки. Я повинна витримати. Якось. Я повинна зробити так, щоб Чарлі не прибіг на мій вереск…

Аж раптом темна постать заговорила знайомим, трохи хриплим голосом.

– Белло! – прошипіла вона. – Ой! Прокляття, відчини вікно! Ой!

Мені знадобилося дві секунди, щоб опанувати свій страх, перш ніж я змогла рухатися. Тоді я поспішила до вікна й відчинила його. Світла, що пробивалося крізь хмаринки, виявилося достатньо, щоб я змогла роздивитися чорну постать.

– Що ти робиш? – сказала я, важко дихаючи.

Джейкоб причепився до верхівки ялини, яка росла посеред маленького дворика Чарлі, й ненадійно погойдувався на ній. Під його вагою дерево схилилося донизу, і тепер він ледве балансував; його ноги були на відстані двадцяти футів від землі – менш ніж за ярд [7]7
  1 ярд = 3 фути або 91,4 см.


[Закрыть]від мене. Тонкі гілки верхівки ялини терлися об дім, спричиняючи дратівливий шум.

– Я намагаюся виконати… – прошипів він, переносячи вагу свого тіла на вершечок дерева, що хиталося під ним, – свою обіцянку!

Я кліпнула вологими затуманеними очима, переконана, що сплю.

– Коли це ти обіцяв, що заб’єшся, впавши з ялини Чарлі? Здається, він зовсім не здивувався, тільки фиркнув і почав погойдати ногами, щоб утримати рівновагу.

– Відійди вбік, – наказав він.

– Що?

Він знову почав щосили розхитуватися ногами туди-сюди. Раптом я усвідомила, що він збирався зробити.

– Джейку, ні!

Але я була змушена відскочити вбік, бо було вже запізно. Він щось пробурмотів і заскочив у моє відчинене вікно.

Я мало не заволала знову, бо злякалася, що він розіб’ється на смерть – чи принаймні покалічиться, вдарившись об дерев’яну стінку. На моє превелике здивування, він вправно пірнув у мою кімнату крізь вікно, приземлившись на ноги з тихим глухим звуком.

Ми обоє, затаївши подих, автоматично зиркнули в напрямку дверей, щоб переконатися, що шум не збудив Чарлі. Якусь мить ми мовчали, а тоді до нас долинуло спокійне похропування Чарлі.

На обличчі Джейкоба з’явилася широка посмішка; він був дуже задоволений собою. Це була не та усмішка, яку я знала й так любила, – це була нова посмішка на новому обличчі, що належало Семові. Вона тільки віддалено нагадувала Джейкову справжню щиру усмішку.

Цього для мене було занадто.

Вчора я до ночі плакала через цього хлопця. Його різка відмова пробила нову болючу рану в моїх грудях. Він залишив по собі новий нічний кошмар, як інфекцію в рані, яка кривавиться після поранення. А тепер він тут, у моїй кімнаті, посміхається, наче нічого й не сталося. Хоча його поява була шумна й незграбна, найгіршим було те, що вона нагадала мені про ті часи, коли Едвард пробирався вночі у моє вікно, і цей спогад роз’ятрив болючі рани.

Все це, а ще той факт, що я була втомлена як собака, не сприяло дружньому спілкуванню.

– Вимітайся звідси! – прошипіла я, вкладаючи в шепіт якомога більше злості.

Джейк кліпнув, на його обличчі застиг здивований вираз.

– Ні, – запротестував він. – Я прийшов, щоб вибачитися.

– Я не приймаютвоїх вибачень!

Я намагалася відштовхнути його назад до вікна – зрештою, якщо це сон, то це не завдасть йому болю. Але мої спроби були марні. Я навіть не зрушила його з місця. Я швидко опустила руки й вступилася.

На Джейкобі не було сорочки, й оскільки з вікна дув досить холодний вітер – я вся аж тремтіла, – мені було неприємно тримати руки на його оголених грудях. Його шкіра палала, як і чоло того разу, коли я востаннє його торкалася. Так наче в нього досі була гарячка.

З виду він не здавався хворим. Він здавався велетенським. Він схилився наді мною, загородивши собою все вікно, – через мою сердиту реакцію він утратив дар мови.

Більше я не могла витримувати – немов усі мої безсонні ночі воднораз навалилися на мене. Я так утомилася, що мені здалося: я можу впасти на землю просто тут. Я похитнулася й щосили намагалася не заплющувати очей.

– Белло? – прошепотів Джейкоб схвильовано. Я похитнулася знову, він ухопив мене за лікоть і провів до ліжка. Мої ноги підкосилися, тільки-но я опинилася біля краю ліжка, і я безвольно впала на матрац.

– Гей, із тобою все гаразд? – запитав Джейкоб, тривожно зморщивши чоло.

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

– Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

– Правильно, – погодився він і глибоко вдихнув. – Чорт. Гаразд… Я – я… пробач мені, Белло, – безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

– Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

– Я знаю, – прошепотів він. – Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

– Я нічого не розумію.

– Я знаю. Я хочу все пояснити… – він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. – Але я не можу пояснити, – сказав він досі злісно. – Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

– Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік – була занадто втомлена, щоб підвести її, – аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

– Що трапилося? – запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

– Я не можу, – пробурмотів він розгублено.

– Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

– Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

– Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? – не вгавав Джейк. – Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

– Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? – він знову напружився, добираючи правильні слова. – Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.

Я не могла заперечити. Він був на сто відсотків правий – я знала таємницю, якою не могла поділитися, бо вона була не моя, і яку я повинна була тільки захищати. Таємницю, про яку, як виявилося, він уже знав.

Я все одно не розуміла, який це має стосунок до нього, Сема чи Біллі. Що все це означало тепер, коли Каллени поїхали?

– Не збагну, для чого ти прийшов сюди, Джейкобе, якщо ти збирався загадувати мені загадки замість того, щоб дати на них відповіді.

– Мені дуже шкода, – прошепотів він. – Це зводить усе нанівець.

Якийсь час ми дивилися одне на одного в темній кімнаті, на наших обличчях завмер вираз безнадії.

– Мене вбиває те, – сказав він різко, – що насправді ти вже все знаєш. Я вже все тобі розказав!

– Про що ти говориш?

Він глибоко вдихнув і схилився наді мною, за лічені секунди вираз безнадії на його обличчі змінився спалахом натхнення. Він пильно дивився мені в очі, а голос його був швидкий та нетерплячий. Джейк говорив просто мені в обличчя; його подих був такий самий гарячий, як і шкіра.

– Гадаю, я знаю спосіб, як зробити так, щоб усе вийшло, – бо ти вже все знаєш, Белло! Я не можу вимовити цього, але якби ти здогадалася сама… Це б усе змінило!

– Ти хочеш, щоб я сама здогадалася? Здогадалася про що?

– Про мою таємницю! Тобі це під силу – ти знаєш правильну відповідь!

Я двічі кліпнула, намагаючись прояснити свій розум. Я так утомилася! Все, про що говорив Джейк, – якась нісенітниця.

Він подивився на збентежений вираз мого обличчя, і його лице знову напружилося.

– Зажди, дай-но я поміркую, може, я зможу дати тобі якусь підказку, – сказав він. Незалежно від того, що він збирався зробити, це було так важко для нього, що він аж почав задихатися.

– Підказку? – запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Очі злипалися, і я насилу тримала їх розплющеними.

– Так, – підтвердив він, глибоко дихаючи. – Таку собі підмогу.

Він узяв моє обличчя своїми величезними, занадто теплими долонями та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, коли шепотів, немов намагався повідомити ще щось, окрім слів, які він вимовляв уголос.

– Пам’ятаєш той перший день, коли ми зустрілися на узбережжі в Ла-Пуші?

– Звісно, що пам’ятаю.

– Розкажи мені, що ти пам’ятаєш.

Я глибоко вдихнула та спробувала зосередитися.

– Ти запитав щось про мою машину… Він кивнув, підганяючи мене.

– Ми говорили про твій «реббіт»…

– Продовжуй.

– Ми гуляли по пляжу…

Мої щоки ставали теплішими під його долонями, поки я згадувала все, але він цього не помічав – настільки гарячою була його шкіра. Тоді на узбережжі я запросила його прогулятися зі мною, трохи недоречно, але успішно фліртуючи, намагаючись витягнути з нього потрібну мені інформацію.

Джейк гарячково кивав, чекаючи, що я продовжуватиму.

Я говорила дуже тихо.

– Ти розповідав мені страшні історії… квілеутські легенди. Він заплющив очі та знову їх розплющив.

– Так, – слово було напружене, палке, так наче він перебував на межі чогось життєво важливого. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово дуже виразно. – Ти пам’ятаєш, про що я розказував?

Навіть у суцільній темряві він повинен був побачити, як змінився колір мого обличчя. Хіба таке можна забути? Не усвідомлюючи цього, Джейкоб розповів мені того дня все, що мені потрібно було знати: що Едвард – вампір.

Джейк подивився на мене проникливими очима.

– Добре поміркуй, – сказав він мені.

– Так, я пам’ятаю, – зітхнула я.

Він глибоко вдихнув, переборюючи себе.

– Ти пам’ятаєш усілеген… – він не зміг завершити запитання. Його рот залишився розтуленим, наче щось застряло йому в горлі.

– Чи пам’ятаю я всі легенди? – перепитала я.

Він мовчки кивнув.

Голова йшла обертом. Тільки одна історія справді мала значення. Я знаю, що спочатку він розповідав інші легенди, але я не могла згадати неважливу прелюдію. Особливо тепер, коли мій мозок був такий виснажений. Я похитала головою.

Джейкоб застогнав і зіскочив із ліжка. Він притис кулаки до чола й засопів швидко та сердито.

– Ти все знаєш, ти все знаєш, – бурмотів він сам до себе.

– Джейку? Джейку, будь ласка, я така втомлена. Зараз я ні на що не здатна. Може, вранці…

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і кивнув.

– Можливо, ти згадаєш. Я розумію, чому ти пам’ятаєш тільки одну історію, – додав він саркастичним, гірким тоном. Тоді знову плюхнувся на матрац біля мене. – Можна поставити тобі одне запитання? – докинув він досі саркастично. – Я просто вмираю з цікавості.

– Питання стосовно чого? – мовила я втомлено.

– Стосовно легенди про вурдалаків, яку я тобі розказав. Я витріщилася на нього наляканими очима, не в змозі відповісти. Він заговорив сам.

– Ти й справді нічого не знала? – поцікавився він хрипким голосом. – Невже я перший сказав тобі, хто віннасправді?

Звідки Джейкобу це відомо?Чому він повірив, чому саме зараз? Я міцно зціпила зуби. Я подивилася на нього, у мене й на гадці не було щось відповідати. Він це зрозумів.

– Бачиш, що я маю на увазі, коли говорю про відданість? – пробурмотів він, голос його охрип ще сильніше. – Для мене це так само, тільки ще гірше. Ти навіть не можеш уявити, наскільки я повинен стримувати себе…

Мені це не сподобалося – не сподобалося, як Джейк заплющив очі, наче йому було боляче, коли сказав, що повинен стримувати себе. Мені це більш ніж не сподобалося – я зрозуміла, що згоряю від ненависті до всього, що завдає йому болю. Ненавиджу!

Обличчя Сема постало перед моїми очима.

Я все робила добровільно. Захищала таємницю Калленів, бо кохала одного з них – нерозділеною, проте щирою любов’ю. Для Джейкоба, здається, все було зовсім не так.

– Чи існує якийсь спосіб тебе звільнити? – прошепотіла я, торкнувшись його коротенького жорсткого волосся на потилиці.

Його руки почали тремтіти, але він не розплющив очей.

– Ні. Це на все життя. Пожиттєвий вирок, – він гірко засміявся. – А може, й довше.

– Ні, Джейку, – застогнала я. – А що як ми звідси втечемо? Тільки ти і я. Що як ми покинемо наші домівки, покинемо Сема?

– Від цього не можна втекти, Белло, – прошепотів він. – Хоча я б утік із тобою, якби міг, – його плечі також почали тремтіти. Він глибоко вдихнув. – Послухай, мені час іти.

– Чому?

– По-перше, ти маєш такий вигляд, наче от-от зомлієш. Тобі слід відпочити – мені ж треба, щоб ти розгадала мою загадку. Ти сама з’ясуєш усе, ти мусиш.

– А ще чому? Він насупився.

– Я втік – бо не повинен зустрічатися з тобою. Мої, мабуть, не можуть зрозуміти, де я, – його рот скривився. – Гадаю, мені доведеться про все їм розповісти.

– Тобі не слід нічого їм розповідати, – прошипіла я.

– Все одно я розкажу. В мені спалахнув гнів.

– Я їх ненавиджу!

Джейкоб подивився на мене широко розплющеними від здивування очима.

– Ні, Белло. Не треба їх ненавидіти. Це не провина Сема чи ще когось. Я ж казав – справа в мені. Власне… Сем – дуже класний. Джаред і Пол також чудові, хоча Пол трохи своєрідний… А Ембрі завжди був моїм другом. Тут нічого не змінилося – це єдинаріч, яка не змінилася. Мені й справді соромно, що я думав про Сема так погано…

Сем класний? Я дивилася на Джейка з недовірою, але якщо він так хоче, то нехай так і буде.

– Тоді чому тобі не можна бачитися зі мною? – запитала я.

– Бо це не зовсім безпечно, – пробурмотів він, потупившись у підлогу.

Його слова страшенно мене налякали. Йому не може бути відомо ще й це? Ніхто не знає цього, окрім мене. Але він має рацію – зараз середина ночі, ідеальний час для полювання. Джейкоб не повинен бути тут. Якщо хтось прийде по мене, то я маю бути сама.

– Якби я думав, що це дуже… дуже небезпечно, – прошепотів він, – я б не прийшов. Але Белло, – він знову подивився на мене, – я пообіцяв тобі. Я й гадки не мав, що виконати цю обіцянку буде так важко, але це не означає, що я її не виконаю.

Він помітив, що я нічого не розумію.

– Після того дурного фільму, – нагадав він. – Я пообіцяв, що ніколи не завдам тобі болю… Сьогодні я не дотримав слова, правда?

– Я знаю, що ти зовсім не хотів так чинити, Джейку. Все нормально.

– Дякую, Белло, – він потис мені руку. – Я зроблю все від мене залежне, щоб бути біля тебе, як я й обіцяв, – він несподівано усміхнувся. Ця посмішка була не моя, але й не Семова, а якесь дивне поєднання їх обох. – Але ти й справді вельми допоможеш мені, якщо сама все втямиш, Белло. Постарайся, прошу тебе.

Я скорчила гримаску.

– Я спробую.

– А я спробую знову навідатися до тебе якнайшвидше, – зітхнув він. – А хлопці спробують відговорити мене.

– Не слухай їх.

– Спробую, – він похитав головою, наче сумнівався, що йому це вдасться. – Тільки-но все збагнеш, прийди і скажи мені сама… – (раптом із ним щось трапилося, його руки почали тремтіти), – якщо… якщо захочеш.

– Чому б я не схотіла тебе бачити?

Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.

– О, я можу тільки здогадуватися, – сказав він хрипким голосом. – Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?

Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.

– Принаймні подзвони мені – якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.

– Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.

– Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.

– Не будь бовдуром, Джейку, – мовила я невдоволено. – Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.

– Нічого я собі не зламаю, – пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.

Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.

– Про всяк випадок, – пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.

– Я не можу дихати! – простогнала я.

Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене – цього разу ніжніше – назад до ліжка.

– Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібнетвоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.

Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.

Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.

Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, – зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.

Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце – листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.

Це був ліс навколо Ла-Пуша – біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.

А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.

«Джейкобе, що трапилося?» – запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.

«Біжи, Белло, тікай!» – прошепотів він на лякано.

Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.

Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард – вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.

Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить – і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…

Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.

Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.

«Джейкобе!» – вигукнула я, та він зник.

Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.

Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.

Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.