Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 18
Похорон

Я збігла сходами вниз і відчинила двері.

Звісно, це був Джейкоб. Навіть не зумівши його побачити, Аліса не помилилася.

Він стояв у кількох кроках від дверей, його ніс зморщився від огиди, але обличчя було врівноваженим і майже спокійним – як маска. Та йому не вдалося мене обманути; я помітила, що його руки трохи тремтять.

Злість накочувалася на нього хвилями. Це нагадало мені про той страшний вечір, коли він перейшов на бік Сема, і я відчула, як у відповідь моє підборіддя підскочило вгору.

Машина Джейкоба стояла з увімкнутим мотором біля узбіччя. За кермом був Джаред, Ембрі сидів на пасажирському сидінні. Я одразу втямила, що все це означає: вони боялися відпустити Джейка сюди самого. Це мене засмутило і трохи розізлило. Каллени були не такі.

– Гей, – сказала я нарешті, оскільки він мовчав.

Джейк міцно стиснув губи, досі тримаючись осторонь. Його очі блукали по будинку, немов шукаючи щось. Я зціпила зуби.

– Її тут немає. Тобі щось треба? Він вагався.

– Ти сама?

– Так, – зітхнула я.

– Можна з тобою поговорити?

–  Звісно, що можна, Джейкобе. Заходь.

Джейкоб озирнувся на своїх друзів, які сиділи в машині. Я побачила, що Ембрі ледь помітно кивнув. Чомусь мене це вельми розізлило.

Я знову міцно зціпила зуби.

–  Боягуз, – пробурмотіла я.

Очі Джейкоба спалахнули, його густі чорні брови злісно вигнулися над глибоко посадженими очима. Він набрався рішучості та ступив у дім – по-іншому й не скажеш – демонстративно, намагаючись затулити мене своїм тілом.

Перш ніж захлопнути за ним двері, я подивилася на Джареда, потім на Ембрі – мені ніколи не подобалося, з якою недовірою вони позирають на мене; невже вони гадають, що я дозволю комусь заподіяти Джейкобу шкоду?

Джейкоб стояв у прихожій позаду мене, роздивляючись безформну купу покривал і подушок у вітальні.

– Вечірка в піжамах? – запитав він іронічно.

– Так, – відповіла я з такою ж іронією. Мені не подобалося, коли Джейкоб поводився таким чином. – А що тобі до того?

Він знову поморщив носа, так ніби занюхав щось неприємне.

– Де же твоя «подружка»? – я вловила прихований зміст у його тоні.

– У неї справи. Слухай, Джейкобе, чого тобі?

Щось у цій кімнаті його бісило – його довгі руки почали тремтіти. Він не відповів на моє запитання. Натомість пішов на кухню, не перестаючи пильно роздивлятися все навколо.

Я пішла за ним. Він ходив туди-сюди попри кухонну стійку.

– Гей, – мовила я, загородивши йому дорогу. Джейк припинив вертітися й поглянув на мене. – В чому справа?

– Мені тут неприємно. Це мене образило. Я здригнулася, а його очі звузилися.

– Тоді мені шкода, що ти прийшов, – пробурмотіла я. – Чому б тобі не сказати, що тобі треба, і тоді ти зможеш піти?

– Я повинен поставити тобі кілька запитань. Це не забере багато часу. Ми маємо повертатися на похорон.

– Гаразд. Давай швидше з цим покінчимо, – мабуть, я трохи перестаралася з агресією в голосі, але я не хотіла, щоб Джейк бачив, наскільки мені важко. Я знала, що вчинила несправедливо щодо нього. Зрештою, після всього, що він зробив для мене, я проміняла його на кровопивцю. Я перша його образила.

Він глибоко вдихнув, і його тремтячі пальці раптом заспокоїлися. Обличчя перетворилося на незворушну маску.

– Один із Калленів у тебе, – сказав він.

– Так. Аліса Каллен. Він задумливо кивнув.

– Скільки часу вона проведе тут?

– Стільки, скільки захоче, – в моєму голосі досі відчувалася ворожнеча. – Тут їй завжди раді.

– Як гадаєш, ти зможеш… будь ласка… розкажи їй все про іншу – про Вікторію.

Я зблідла.

– Я вже їй розповіла. Він кивнув.

– Ти повинна знати, що якщо Каллени повернулися, то ми зможемо стерегти тільки власні землі. Ти в безпеці тільки в Ла-Пуші. Я більше не можу захищати тебе тут.

– Гаразд, – сказала я тихо.

Він відвів погляд і подивився у вікно. Це було все, що він хотів сказати.

– Це все?

Відповідаючи, він не відривав очей від вікна.

– Ще одне.

Я чекала, але він мовчав.

– Так? – зрештою мовила я.

– Інші тепер також повернуться? – запитав він тихим прохолодним тоном. Це нагадало мені Семову завжди спокійну манеру говорити. Джейкоб дедалі більше ставав схожим на Сема… Цікаво, чому це так мене хвилює?

Тепер настала моячерга мовчати. Джейк подивився на мене, уважно вивчаючи моє обличчя.

– Ну? – запитав він. Намагався приховати хвилювання під маскою врівноваженості.

– Ні, – видавила я нарешті. Неохоче. – Вони не повернуться. Його вираз обличчя не змінився.

– Гаразд. Це все.

Я позирнула на Джейка, й роздратування спалахнуло з новою силою.

– Що ж, тепер біжи. Біжи й розкажи Семові, що страшні чудовиська не прийдуть по тебе.

– Гаразд, – відповів він усе ще спокійно.

Ось, здається, і все. Джейкоб поспішно вийшов із кухні. Я чекала, що почую, як відчиняються вхідні двері, але не долинуло ні звуку. Я чула, як цокає годинник, і знову дивувалася з того, як тихо Джейкоб пересувається.

Яке лихо! Ну як я могла так швидко його відцуратися?

Чи пробачить він мені, коли Аліса поїде? А що як не пробачить?

Я сперлася на стіл і затулила лице руками. Як я могла все так зіпсувати? Та що мені було робити? Навіть тепер, оглядаючись на минуле, я не могла знайти іншого шляху, прийняти краще рішення.

– Белло?… – мовив Джейкоб стурбовано.

Я підвела голову й побачила, що він стоїть біля дверей і переминається з ноги на ногу; він не пішов, як я думала. Тільки тепер, побачивши блискучі краплі сліз на руках, я зрозуміла, що плачу.

Спокійний вираз Джейкового обличчя змінився тривогою та невпевненістю. Джейкоб швидко підійшов до мене, нахилившись так, що його очі опинилися на рівні з моїми.

– Я знову це зробив, еге ж?

– Зробив що? – запитала я.

– Не виконав своєї обіцянки. Пробач мені.

– Все нормально, – пробурмотіла я. – Цього разу винна я. Його обличчя скривилося.

– Я знав, як ти переживаєш через них. Це не повинно було стати для мене такою несподіванкою.

Я помітила в його очах відразу. Я хотіла пояснити йому, яка Аліса насправді, захистити її, але щось підказувало мені, що зараз не дуже годящий час.

Тож я знову повторила:

– Вибач.

– Давай не хвилюватимемося через це, гаразд? Вона тут тільки на деякий час, правда? Скоро вона поїде, і все вернеться на свої місця.

– Хіба я не можу товаришувати з вами обома одночасно? – запитала я, не зумівши приховати біль, який відчувала.

Джейк повільно похитав головою.

– Ні, гадаю, це неможливо.

Я важко засопіла й опустила погляд на його ноги.

– Але ти заждеш, правда? Ти все одно залишишся моїм другом, незважаючи на те, що Алісу я також люблю?

Я досі дивилася долі, я боялася підвести очі й побачити Джейкову реакцію на мої останні слова. Йому знадобилася аж ціла хвилина, щоб відповісти, тож, мабуть, було правильно з мого боку не дивитися на нього.

– Так, я завжди буду твоїм другом, – прихрипів він. – І байдуже, кого ти любиш.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Я відчула, як його руки обнімають мене, і притулилася до нього, досі схлипуючи.

– Мені так зле.

– Ага, – він нахилився й понюхав моє волосся. – Фу.

– Що таке? – не втрималася я. Підвела очі й побачила, що його ніс знову наморщився. – Чому ви всі так робите? Я не пахну!

Він ледь помітно усміхнувся.

– Ні, ти пахнеш – пахнеш, як вони. Фу. Засолодко – аж нудотно. А ще від тебе віє… холодом. Від цього у мене в носі все палає.

– Справді? Дивно якось.

Аліса завжди пахне так чудово. Для людини, звісно.

– Тоді чому Аліса також сказала мені, що від мене тхне? Джейкову посмішку як рукою зняло.

– Гм. Мабуть, для неї мій запах також не дуже приємний. Гм.

– Ну, зате для мене ви обоє пахнете чудово, – я знову поклала голову йому на плече. Я знала, що жахливо сумуватиму за ним, щойно він вийде з будинку. Я сама потрапила у цю пастку – з одного боку, я хотіла, щоб Аліса залишилася назавжди. Я ж збиралася вмирати – образно кажучи, – коли вона поїде. З іншого боку, я не зможу довго жити без Джейкоба. Якась маячня!

– Я скучатиму за тобою, – мовив Джейкоб, немов прочитавши мої думки. – Щохвилини. Сподіваюся, вона скоро поїде.

– Так не повинно бути, Джейку. Він зітхнув.

– Ні, повинно, Белло. Ти справді… її любиш. Тож мені краще триматися від неї подалі. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися. Сем збожеволіє, якщо я порушу угоду, і… – його тон набрав саркастичного відтінку, – ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку.

Почувши ці слова, я відсахнулася, але він дужче стиснув мене в обіймах, не дозволивши піти.

– Навіщо заперечувати очевидне? Жорстока реальність, Білко.

– Мені не подобається така реальність.

Джейкоб вивільнив одну руку, щоб узяти мене за підборіддя, і поглянув мені в очі.

– Так, усе було б набагато простіше, якби ми були людьми, правда?

Я зітхнула.

Ми довго дивилися одне на одного. Його долоня ковзала по шкірі, обпікаючи мені руку. Я знала, що на моєму обличчі читався сум і туга – я не хотіла прощатися з ним навіть ненадовго. Спочатку його лице було таке ж, як і моє, але потім вираз змінився.

Він відпустив мене і потягнувся вільною рукою до моєї щоки, а тоді провів пальцями по підборіддю. Я відчула, що його пальці тремтять – але цього разу не від люті. Він притиснув свої палючі долоні до моїх щік.

– Белло, – прошепотів він.

Я завмерла. Ні! Я ще нічого не вирішила. Я не знала, як поводитися, чи можна мені так чинити, але зараз уже не було часу. Та я не остання дурепа і розумію, що відштовхнувши його зараз, я зіткнуся з непередбачуваними наслідками.

Я подивилася на нього. Це був не мійДжейкоб, але він міг би стати моїм. Його обличчя було таке знайоме й любе. Я так міцно любила його – по-своєму. Він був моєю відрадою, моєю тихою гаванню. Просто зараз я можу зробити так, що він завжди належатиме мені.

Аліса повернулася ненадовго, і це нічого не міняє. Справжнє кохання втрачене назавжди. Прекрасний принц ніколи не повернеться, щоб поцілунком розбудити мене від сну. Та й зрештою, я не принцеса. То що там у казках говориться про іншіпоцілунки? Про звичайні, буденні поцілунки, які не розвіюють ніяких заклять?

Може, це буде так легко, як тримати Джейка за руку чи обнімати. Може, мені сподобається. Може, я не почуватимуся зрадницею. До того ж кого я зараз можу зрадити? Хіба що саму себе.

Не відводячи очей, Джейкоб почав нахилятися до мене. Я досі так нічого й не вирішила.

Пронизливий телефонний дзвінок змусив нас обох підскочити, але Джейк усе ще не відводив очей. Він вивільнив одну руку й потягнувся до слухавки, досі гладячи другою долонею мою щоку. Його темні очі продовжували стежити за мною. Я була занадто спантеличена, щоб хоч якось відреагувати, а тим паче усвідомити, що нас перервали.

– Дім Свонів, – сказав Джейкоб хриплим напруженим тоном.

Хтось відповів і на якусь мить Джейкоб завагався. Він виструнчився і забрав руку з мого обличчя. Його очі були збентежені, обличчя зблідло, і я могла закластися на всі наявні гроші, що це була Аліса.

Я прийшла до тями й простягнула руку до слухавки. Джейкоб проігнорував мене.

– Його тут немає, – сказав Джейкоб, у його словах відчувалася загроза.

Почулася коротка відповідь, а потім ще одне запитання, бо Джейк неохоче додав:

– Він на похороні. А тоді повісив трубку.

– Бридкий кровопивця, – пробурмотів він і повернувся до мене. Його обличчя знову перетворилося на гірку маску.

– Чому ти кинув слухавку? – люто прошипіла я. – Це мійдім і мійтелефон!

– Заспокойся! Він перший кинув слухавку.

– Він? Хто це був? Джейк скривився і фиркнув:

–  ДокторКарлайл Каллен.

– Чому ти не дав мені з ним побалакати?

– Він не тебе до телефону, кликав – сказав Джейкоб холодно. Його обличчя було спокійне, без емоцій, але руки тремтіли. – Він питав, де Чарлі, і я відповів. Не думаю, що я порушив якісь правила етикету.

– А тепер слухай мене, Джейкобе Блек…

Та він не слухав. Тільки оглянувся, наче його хтось покликав. Його очі розширилися, а тіло напружилося, й він затремтів. Я також прислухалася, але не почула ні звуку.

– Бувай, Білко, – випалив він і рушив до дверей. Я побігла за ним.

– У чому справа?

Раптом він зупинився і розвернувся, я налетіла на нього, а він почав бурмотіти собі під ніс прокляття. Він знову відвернувся, відштовхнувши мене вбік. Я оступилася й упала на підлогу, перечепившись через його ноги.

– Чорт! – зойкнула я, коли він спробував ривком вивільнити ноги.

Я намагалася підвестися, в той час як він кинувся до задніх дверей; раптом він завмер на місці.

Аліса нерухомо стояла біля підніжжя сходів.

– Белло, – сказала вона задихано.

Я звелася на ноги й попленталася до неї. Її очі здавалися здивованими і якимись далекими, а обличчя витягнулося й побіліло. Її делікатне тіло тремтіло від внутрішнього хвилювання.

– Алісо, в чому справа? – крикнула я і поклала руки їй на обличчя, бажаючи хоч якось її заспокоїти.

Вона різко подивилася на мене розширеними від болю очима.

– Едвард, – це все, що вона сказала. Моє тіло відреагувало швидше, ніж розум зумів уловити зміст

її слів. Спочатку я не втямила, чому кімната попливла і закрутилася, чому у вухах лунав дивний звук. Мій мозок занадто напружився, щоб збагнути, чому обличчя Аліси було таке стурбоване і як усе це стосується Едварда, – моє тіло похитнулося, шукаючи полегшення у непритомності, захищаючись від жорстокої реальності.

Сходи вигнулися під дивним кутом.

До вух моїх долинуло злісне шипіння Джейкоба – він брудно вилаявся. Мені це не сподобалося. Його нові друзі явно погано на нього впливають.

Я опинилася на канапі, не розуміючи, як туди потрапила; Джейкоб досі лаявся. Це було схоже на землетрус – канапа піді мною трусилася.

– Що ти з нею зробила? – кричав він.

Аліса його проігнорувала.

– Белло? Белло, припиняй це негайно. Нам треба поспішати.

– Не підходь, – застеріг її Джейкоб.

– Заспокойся, Джейкобе Блек, – наказала Аліса. – Ти ж не хочеш перевернутися просто у Белли на очах.

– Не думаю, що у мене виникнуть проблеми з самоконтролем, – відповів він, але його голос звучав спокійніше.

– Алісо? – мій голос був слабкий. – Що сталося? – запитала я, хоча й не хотіла цього знати.

– Не знаю, – простогнала вона. – Про що він тільки думає?

Я намагалася встати, незважаючи на запаморочення. Я зрозуміла, що вхопилася за руку Джейкоба, щоб не впасти. Це не канапа тряслася, це він трусився.

Коли я знову подивилася на Алісу, вона витягала з сумочки маленький срібний телефон. Її пальці набрали номер так швидко, що здалися розмитою плямою.

– Розо, мені треба поговорити з Карлайлом, негайно, – вона чітко вимовила кожне слово. – Чудово, тільки-но він повернеться. Ні, я буду в літаку. Слухай, є звістки від Едварда?

Аліса замовкла, уважно слухаючи, жах в її очах зростав із кожною секундою. Її рот округлився, а телефон у руці затремтів.

– Навіщо? – мовила вона, задихаючись. – Навіщоти це зробила, Розаліє?

Якою б не була відповідь, але вона змусила щелепи Аліси стиснутися від люті. Її очі спалахнули і звузилися.

– Що ж, Розаліє, у будь-якому разі ти помиляєшся, тепер це стане проблемою, ти так не думаєш? – запитала вона роздратовано. – Так, ти правильно мене зрозуміла. З нею все гаразд – я помилилася… Це довга історія… Але тут ти також помиляєшся, тому я і дзвоню… Так, саме це я бачила.

Голос Аліси став грубим, її губи вигнулися, оголюючи зуби.

– Уже трохи запізно, Розо. Залиш свої каяття для тих, хто в них іще вірить, – різким рухом пальців Аліса швидко захлопнула телефон.

Коли вона повернулася до мене, в її очах читалася мука.

– Алісо, – випалила я швидко. Я не могла дозволити їй вимовити бодай слово. Мені необхідно ще кілька секунд, перш ніж вона заговорить і її слова зруйнують решту мого життя. – Алісо, Карлайл повернувся. Він щойно телефонував…

Вона витріщилася на мене, нічого не розуміючи.

– Давно? – запитала вона глухо.

– За півхвилини до того, як ти з’явилася.

– Що він сказав? – вона зосередилася, чекаючи на мою відповідь.

– Я з ним не говорила.

Я метнула погляд у бік Джейкоба.

Аліса подивилася на нього своїм пронизливим поглядом. Він підскочив, але залишився біля мене. Він незграбно присів, немов бажаючи затулити мене своїм тілом.

– Він покликав Чарлі, – пробурмотів Джейкоб трохи ображено, – і я сказав йому, що Чарлі немає вдома.

– І це все? – не вгавала Аліса, її голос був крижаний мов лід.

– Тоді він кинув слухавку, – буркнув Джейкоб. Його спина затремтіла, з ним трусилася і я.

– Ти сказав йому, що Чарлі на похороні, – нагадала я йому. Аліса повернула голову до мене.

– Що саме він сказав?

– Він сказав: «Його тут немає», а коли Карлайл запитав, де Чарлі, Джейкоб відповів: «На похороні».

Аліса застогнала й опустилася навколішки.

– Скажи мені, Алісо, – прошепотіла я.

– Це дзвонив не Карлайл, – мовила вона безнадійно.

– Ти хочеш сказати, що я обманюю? – гаркнув Джейкоб із-за моєї спини.

Аліса проігнорувала його, зосередившись на моєму розгубленому обличчі.

– Це був Едвард, – вона вимовила ці слова пошепки, майже задихаючись. – Він вважає, що ти померла.

Мій мозок знову гарячково запрацював. Це не те, чого я очікувала і так боялася, і полегшення прояснило мій розум.

– Розалія сказала йому, що я наклала на себе руки, так? – перепитала я, зітхнувши з полегшенням.

– Так, – мовила Аліса, її очі знову спалахнули. – Вона сказала це, щоб виправдатися, вона й справді в це повірила. Усі засильно покладаються на мій дар. Але навіщо було казати йому це? Невже вона не розуміє… чи розуміє?… – її голос урвався.

– І коли Едвард подзвонив сюди, то подумав, що Джейкоб має на увазі мій похорон, – збагнула я. Було боляче усвідомлювати, як близько я була – всього за кілька дюймів – від його голосу. Мої нігті вп’ялися в руку Джейкоба, але він навіть не поворухнувся. Аліса здивовано подивилася на мене.

– Ти не засмучена, – прошепотіла вона.

– Ну, це якесь непорозуміння, але його можна виправити. Наступного разу, коли він подзвонить, хтось скаже йому… що… сталося насправді… – раптом я замовкла. Її пронизливий погляд змусив слова застрягнути в моєму горлі.

Чому вона так панікує? Чому її обличчя скривилося від жаху та співчуття? Про що вона щойно говорила з Розалією по телефону? Про те, що вона щось бачила… І те, що Розалія розкаюється; Розалія б ніколи не співчувала мені. Але якби вона нашкодила своїй сім’ї, своєму братові…

– Белло, – прошепотіла Аліса. – Едвард більше не подзвонить. Він їй повірив.

– Я… не… розумію, – мовила я, видавлюючи з себе кожне слово. Я навіть не змогла попросити, аби вона пояснила, що сталося.

– Він їде в Італію.

Щоб усе втямити, мені знадобилася хвиля довжиною в один удар серця.

Я знову почула голос Едварда, але цього разу це вже була не прекрасна ілюзія. А просто слабкий тихий відгомін моїх спогадів. Але цих слів було достатньо, щоб рана в грудях знову відкрилася й почала нити. Слова, які долинали до мене з того часу, коли я могла побитися об заклад на все що завгодно: він мене кохає.

Я б не зміг жити без тебе, – сказав він, коли ми дивилися в цій же кімнаті, як помирають Ромео і Джульєтта. – Та я не знав, що мені робити – Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі. В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі. Принаймні якщо не хочеш померти.

Принаймні якщо не хочеш померти.

– Ні! – цей напівдикий крик був такий голосний після слів, сказаних пошепки, що змусив усіх нас підскочити. Я відчула, як кров ударила мені в лице, коли усвідомила, що бачила Аліса. – Ні! Ні, ні, ні! Він не може! Він не може так вчинити!

– Він вирішив зробити це саме в ту мить, коли твій друг підтвердив, що уже запізно тебе рятувати.

– Але ж він… він мене покинув! Він більше не хотів бути біля мене! Яка йому різниця? Він же знав, що колись я помру!

– Не думаю, що він планував жити набагато довше, ніж ти, – сказала Аліса тихо.

– Як він посмів! – заверещала я. Тепер я зірвалася з канапи, Джейкоб же невпевнено звівся на рівні ноги й став між мною та Алісою.

– Ох, відійди з дороги, Джейкобе! – я нетерпляче від штовхнула ліктем його тремтяче тіло. – Що нам робити? – благала я Алісу. Повинен бути якийсь вихід. – Може, подзвонити йому? Може, Карлайл?…

Вона похитала головою.

– Це було найперше, що я хотіла зробити. Едвард викинув телефон у смітник у Ріо – трубку підняв хтось інший… – прошепотіла вона.

– Раніше ти казала, що нам треба поспішати. Навіщо поспішати й куди? Зробімо, як ти хотіла, що б це не було!

– Белло, я… Я не думаю, що можу просити тебе про це… – вона замовкла в нерішучості.

– Проси! – наказала я.

Вона поклала руки мені на плечі, щоб утримати мене на місці. Її пальці ніжно стиснулися, немов на підтвердження її слів.

– Можливо, ми вже запізнилися. Я бачила, як він пішов до Волтурі… І попросив смерті. – (Ми обоє здригнулися, і мої очі осліпли. Я гарячково закліпала від сліз). – Тепер усе залежить від їхньої відповіді. Поки вони не вирішать, я нічого не побачу.

Але якщо вони скажуть «ні», а вони можуть – Аро обожнює Карлайла і, напевно, не захоче його ображати, – то в Едварда є інший план. Волтурі захищають своє місто. Едвард гадає, що вони обов’язково зупинять його, якщо він порушить спокій. І він не помиляється. Його таки зупинять…

Я витріщилася на неї, роззявивши рота. Поки що я не почула пояснення того, чому ми досі не зрушили з місця.

– Отже, якщо Волтурі погодяться виконати його прохання, то ми запізнилися. Якщо вони скажуть «ні» і він перейде до іншого плану – якимось чином їх образить, – ми також запізнилися. Якщо він, як завжди, проявить свої театральні нахили… то у нас іще є час.

– Тоді чому ми ще тут?!

– Слухай, Белло! Незалежно від того, чи ми встигнемо, чи ні, ми опинимося в самому серці міста, що належить Волтурі. Мене вважатимуть Едвардовою спільницею, якщо йому вдасться те, що він замислив. Ти ж будеш не просто людиною, яка знає забагато, а ще й пахне дуже апетитно. У них з’явиться чудова нагода позбутися нас усіх – хоча у твоєму разі це буде радше ситний обід, аніж покарання.

– І це все, що тримає нас тут? – запитала я, не вірячи власним вухам. – Якщо ти боїшся, то я поїду сама.

Я прикинула в голові, скільки грошей залишилося на моєму рахунку, і подумала, чи позичить мені Аліса ту суму, якої не вистачає.

– Я просто боюся, що тебе можуть убити. Я фиркнула з відразою.

– Днями я ледь не наклала на себе руки! Кажи, що мені робити!

– Пиши записку Чарлі. А я подзвоню в авіакомпанію.

– Чарлі, – вимовила я, задихаючись.

Не те щоб моя присутність захищала його, просто я не могла кинути його тут самого, щоб боротися з…

– Я не дозволю, щоб із Чарлі щось трапилося, – тихий голос Джейкоба був хрипкий і злий. – Обіцяю.

Я подивилася на нього, він насупився, бачачи, як я панікую.

– Поквапся, Белло, – перебила Аліса різко.

Я кинулася на кухню, висуваючи всі шухляди й висипаючи їхній вміст на підлогу. Я шукала ручку. Гладенька бронзова рука подала її мені.

– Дякую, – пробурмотіла я, знімаючи кришечку зубами. Джейкоб мовчки подав мені блокнот, у якому ми записували телефонні повідомлення. Я відірвала верхній аркуш й викинула його через плече. Почала писати.

Тату!

Я з Алiсою. Едвард у бiдi. Можеш убити мене, коли я повернуся. Я знаю, що зараз не найкращий час. Менi дуже шкода. Люблю тебе.

Белла.

– Не йди, – прошепотів Джейкоб. Уся його злість кудись зникла, щойно Аліса щезла з виду.

Я не збиралася марнувати час на суперечки.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, потурбуйся про Чарлі, – мовила я й кинулася назад у вітальню. Аліса чекала біля дверей із сумкою на плечі.

– Візьми гаманець – тобі потрібен паспорт. Будь ласка, скажи, що у тебе є паспорт. У мене немає часу підробляти ще один.

Я кивнула й кинулася нагору, мої коліна тремтіли точно так, як тоді, коли моя мама хотіла обвінчатися з Філом на пляжі у Мексиці. Звісно, як і всі її інші плани, цей також не спрацював. Але перед цим я зробила все необхідне, щоб підготуватися до наглого шлюбу.

Я вдерлася до своєї кімнати. Закинула старий гаманець, чисту футболку і спортивні штани у рюкзак, зверху поклала зубну щітку. Тоді щодуху помчала вниз. Мене сповнило відчуття дежа вю. На відміну від минулого разу – тоді я втікала з Форкса, щоб заховатися від кровожерливих вампірів, цього разу ж я їхала, щоб знайти їх, – принаймні тепер мені не доведеться прощатися з Чарлі особисто.

Джейкоб та Аліса стояли біля вхідних дверей, між ними зав’язалося якесь протистояння, хоча вони й були задалеко одне від одного. Ніколи б не подумала, що вони розмовляють. Здається, жоден із них не помітив моєї гучної появи.

– Ти, може, і здатна себе контролювати, але ці кровопивці, до яких ти її везеш… – злісно звинувачував Алісу Джейкоб.

– Так, ти маєш рацію, собако, – загарчала Аліса. – Волтурі – втілення вампіризму, ось чому в тебе шерсть стає дибки, коли ти зачуєш мій запах. Вони – твій нічний кошмар, твій інстинктивний страх. Думаєш, я цього не знаю?

– А ти везеш її до них, немов пляшку хорошого вина на вечірку! – заричав він.

– Гадаєш, їй буде краще, якщо я залишу її тут саму при тому, що на неї полює Вікторія?

– Ми дамо собі раду з рудою.

– Тоді чому вона досі полює?

Джейкоб заревів, і по його тілу пробіг дрож.

– Припиніть негайно! – крикнула я – я була геть люта він нетерпіння. – Сперечатиметеся, коли ми повернемося, поїхали!

Аліса обернулася до машини – вона рухалася так швидко, що, здавалося, просто зникла. Я поспішила за нею, автоматично зупинившись, щоб зачинити двері.

Джейкоб ухопив мене тремтячою долонею.

– Будь ласка, Белло. Я благаю тебе. Його темні очі блищали від сліз. До горла підійшов клубок.

– Джейку, я повинна…

– Ні, ти нічого не повинна. Ти й справді не мусиш. Ти можеш залишитися тут, зі мною. Ти можеш залишитися живою. Заради Чарлі. Заради мене.

Почувся рев двигуна «Мерседеса» Карлайла; звук пронизав мене, коли Аліса від нетерпіння натиснула на газ.

Я похитала головою, з очей бризнули сльози. Я вивільнила руку, а Джейк і не перечив.

– Не помирай, Белло, – вичавив він. – Не йди. Ні.

А що як я ніколи не побачу його знову?

На цю думку я ще сильніше розплакалася; з грудей вихопилося ридання. Я обняла його за пояс і на якусь мить міцно притиснулася до нього, ховаючи мокре від сліз обличчя у нього на грудях. Він поклав свою велику руку на мою голову, немов утримуючи мене.

– Бувай, Джейку, – я забрала його долоню зі своєї голови й поцілувала. Мені не стало сили подивитися йому в обличчя. – Вибач, – прошепотіла я.

Тоді я різко розвернулася й побігла до машини. Пасажирські дверцята були відчинені й чекали на мене. Я кинула свій рюкзак на заднє сидіння й ковзнула в салон, захлопнувши за собою двері.

– Потурбуйся про Чарлі! – гукнула я, відчинивши вікно. Але Джейкоба уже ніде не було. Аліса натиснула на газ і зі страшним вищанням шин, схожим на людський вереск, вирулила на шосе. Я помітила, як між деревами мигнуло щось біле. Шматок черевика.