Текст книги "Молодий місяць"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Він кинув на мене холодний погляд.

Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.

– Коли ти казав «ми»… – прошепотіла я.

– Я мав на увазі себе і свою сім’ю, – мовив він виразно.

Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.

– Гаразд, – сказала я. – Я поїду з тобою.

– Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.

– Найкраще місце для мене – біля тебе.

– Я не пасую тобі, Белло.

– Не будь смішним, – я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. – Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.

– Мій світ не для тебе, – сказав він похмуро.

– Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!

– Ти маєш рацію, – погодився він. – Адже саме цього й слід було очікувати.

– Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…

– Доти, доки так буде найкраще для тебе, – втрутився він, виправляючи мене.

– Ні! Це все через мою душу, правда? – крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. – Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе – вона вже давно належить тобі!

Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші – немов застигле золото.

– Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, – сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.

Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.

– Ти… не… хочеш мене? – я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.

– Ні.

Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз – твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.

– Що ж. Це все міняє, – я сама була здивована – так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.

Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:

– Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомивсяприкидатися тим, ким я не є, Белло. Я нелюдина, – він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. – Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.

– Не треба, – прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. – Не роби цього.

Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.

– Ти не пасуєш мені, Белло, – перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!

Я розтулила рота – сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.

– Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.

– Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, – сказав він.

Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз, він надів на обличчя ту саму непроникну маску.

– Все що завгодно, – пообіцяла я, мій голос трохи окріп. Поки я дивилася, його крижані очі розтопилися. Золото знову стало рідким, розплавилося, спалюючи мене зсередини.

– Не роби нічого дурного чи безрозсудного, – мовив він. – Розумієш, що я маю на увазі?

Я безпорадно кивнула.

Його очі знову стали крижаними, він віддалявся від мене.

– Звісно ж, я думаю про Чарлі. Він потребує тебе. Бережи себе – заради нього.

Я знову кивнула.

– Гаразд, – прошепотіла я. Здається, він трохи розслабився.

– У свою чергу я також пообіцяю тобі дещо, – сказав він. – Обіцяю, що це останній раз, коли ти мене бачиш. Я більше не повернуся. Я не дозволю тобі пройти крізь щось схоже ще раз. Живи своїм життям – я не втручатимуся. Все буде так, наче мене й не існувало.

Мабуть, мої коліна затрусилися, бо несподівано дерева почали погойдуватися. Я чула, як кров пульсує в голові. Едвардів голос поволі віддалявся.

Він лагідно усміхнувся.

– Не переживай. Ти людина – твоя пам’ять ніщо як решето. Час зцілить усі рани.

– А твої спогади? – запитала я. Це прозвучало так, наче клубок застряг у моєму горлі, наче я задихалася.

– Ну… – повагався він якусь мить. – Я не забуду. Але такі, як я… ми легко захоплюємося, – він усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але очі не сміялися.

Він ступив крок убік.

– Гадаю, це все. Ми більше тебе не потурбуємо.

Я звернула увагу, що він говорив у множині. Це здивувало мене, хоч я думала, що вже не відчуватиму нічого.

– Аліса не повернеться, – усвідомила я. Не знаю, як він почув мене – слова заледве прозвучали вголос, та він, здається, зрозумів.

Він повільно похитав головою, не зводячи очей із мого обличчя.

– Ні. Вони всі поїхали. Я залишився, щоб попрощатися з тобою.

– Аліса поїхала? – у моєму голосі відчувалася недовіра.

– Вона хотіла з тобою попрощатися, але я переконав її, що так буде краще для тебе.

Мені запаморочилося в голові. Було важко зосередитися. Його слова зависли у мене над головою, і я згадала, як минулої весни у лікарні у Феніксі лікар показував мені рентгенівський знімок. Як бачиш, це чистий перелом, його палець рухався по знімку вздовж зламаної кістки. Це добре. Він зростеться легше і швидше. Я намагалася дихати рівно. Мені треба було зосередитися і якомога швидше позбутися цього кошмару.

– Прощавай, Белло, – сказав Едвард таким самим спокійним і тихим голосом.

– Зажди! – гукнула я, простягнувши до нього руки; я так хотіла, щоб мої змертвілі ноги ожили!

Мені здалося, що він також потягнувся до мене. Але його холодні руки зімкнулися навколо моїх зап’ясть і опустили їх донизу. Він нахилився й на якусь мить легенько притиснувся губами до мого чола. Мої очі заплющилися.

– Бережи себе, – видихнув він.

Подув легенький, неприродній вітерець. Я миттю розплющила очі. Листочки на маленькому клені ледь помітно зашелестіли. Едварда не було. Він пішов.

Мої ноги трусилися, і хоча я й усвідомлювала, що це не дасть ніякого результату, я подибала за ним у ліс. Його сліди одразу ж зникли. Не було відбитків на землі, листочки знову заспокоїлися, але я бездумно йшла далі. Що ще я могла робити? Я повинна була рухатися. Якщо я його не шукатиму, то все скінчиться.

Любов, життя, сенс… усе.

Я йшла і йшла. Час не мав ніякого значення, я повільно пробиралася крізь густий ліс. Минули години, а мені здалося, що секунди. Так наче час зупинився, бо ліс зовсім не змінився, хай скільки я йшла. Я почала турбуватися, що ходжу по колу, по маленькому колу, але я продовжувала рухатися. Я часто спотикалася, але западала темрява, і я почала падати.

Нарешті я на щось наразилася – кругом було темно, я гадки не мала, куди потрапила моя нога, – і впала. Я повернулася на бік, щоб можна було дихати, і скрутилася калачиком на мокрій папороті.

Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.

Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.

Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.

Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.

Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повиннавідповісти. На той час крики вже припинилися.

За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.

Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.

Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?

Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася – навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.

Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.

Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла – на якусь мить я осліпла від яскравого світла.

– Белла.

Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.

Я подивилася вгору – високо-високо – на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.

– Тебе ранили?

Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?

– Белло, мене звати Сем Юлі. [2]2
  Прізвище Юлі (Uley) походить від назви містечка в графстві Глостер в Англії, яке згадується в «Книзі страшного суду» – першому в середньовічній Європі поземельному переписі, проведеному за наказом Вільгельма Завойовника. Містечко пов’язане з історіями про привидів.


[Закрыть]

Це ім’я нічого для мене не означало.

– Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?

Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.

Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.

Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.

Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.

Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.

– Я знайшов її! – голосно крикнув він.

Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.

– Ні. Не думаю, що її ранили, – сказав він комусь. – Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».

Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.

– Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де – навіть спотворений переживанням, як от зараз.

– Чарлі? – мій голос прозвучав якось дивно і тихо.

– Я тут, моя люба.

Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, – це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.

– Може, краще мені її віднести? – запропонував Сем Юлі.

– Я сам, – сказав Чарлі, перевівши подих.

Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.

Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.

– Ми вже майже вдома, люба, – повторював Чарлі час від часу.

Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.

Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.

– Тату, я вся мокра, – сказала я тихо.

– Яке це має значення? – голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: – Ковдри у буфеті на другому поверсі.

– Белло? – запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.

– Лікар Джеранді? – пробурмотіла я.

– Так, люба, – сказав він. – Ти ранена, Белло?

Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили?Різниця була досить-таки відчутною.

Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.

– Я не ранена, – обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.

Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.

– Що з тобою трапилося? – запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.

– Ти заблукала в лісі? – підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями – квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.

– Так, – прошепотіла я. – Заблукала.

Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.

– Ти втомилася? – запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.

– Гадаю, що з нею все гаразд, – за якусь мить лікар сказав Чарлі. – Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, – він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: – Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.

Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.

– Невже це правда? – прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. – Вони й справді поїхали?

– Лікар Каллен просив нас нічого не казати, – відповів лікар Джеранді. – Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.

– Не завадило б маленьке попередження, – пробурмотів Чарлі.

Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:

– Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.

Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.

Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.

– Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, – повторював він знову і знову.

Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.

За кілька хвилин знову задзвонив телефон.

Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.

– Так, – сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. – Де? – (пауза). – Ви впевнені, що це за межами резервації? – (знову мовчанка). – Але що тамможе горіти? – він говорив водночас стурбовано й зачудовано. – Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.

– Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! – раптом голос його змінився – відчувалося роздратування… чи гнів. – А навіщо вони це роблять? А. Справді? – сказав він саркастично. – Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.

Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:

– Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію – вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, – погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.

Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.

– Що трапилося? – запитала я. Він поспішив до мене.

– Вибач, що розбудив тебе, люба.

– Щось горить?

– Ні, зовсім ні, – запевнив він. – Лише кілька вогнищ на скелях.

– Вогнищ? – запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.

Чарлі насупився.

– Якісь дітлахи з резервації хуліганять, – пояснив він.

– Навіщо? – буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.

– Вони святкують, почувши новину, – в його голосі відчувалася гіркота.

Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.

– Тому що Каллени поїхали, – прошепотіла я. – В Ла-Пуші не люблять Калленів – я зовсім випустила це з уваги.

У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…

Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.

– Це смішно, – швидко сказав Чарлі.

Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.

– Белло? – запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.

– Він залишив тебе у лісі? – мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.

– Як ти дізнався, де мене шукати? – мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.

– З твоєї записки, – відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:

Пiшла з Едвардом на прогулянку, вгору по стежці. Скоро повернусь.

Б.

– Коли ти не повернулася, я подзвонив Калленам, але ніхто не відповів, – сказав Чарлі тихо. – Тоді я подзвонив у лікарню, і лікар Джеранді сказав мені, що Карлайл поїхав.

– Куди вони поїхали? – пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.

– А хіба Едвард не сказав тобі?

У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині – біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.

Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:

– Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.

Сонячний Лос-Анджелес – це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.

– Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? – наполягав Чарлі.

Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.

– Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.

Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.

– Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.

Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.

Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.

Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.

Там було порожньо.

Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.

Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».

Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.

Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.

Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.

Я не опиралася.