Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, потребує навантаження корабля мільйонами тонн матерії й антиматерії як анігіляційного палива. Натомість прямопотокові двигуни використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30 000 кілометрів за секунду, а з повного віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкості до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, достатньо сконцентруються для займання. Зяючі впускні тунелі летять у цей час із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває замалим не дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!

«Евридіку» будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Трильйонотонна маса цього супутника була перетворена термоядерними реакторами на енергію для лазерних пускових установок, щоби вони вдарили потужними потоками спресованого світла у гігантську корму «Евридіки» – як порохові гази в гарматному стволі б’ють у дно снаряда. Але спершу за допомогою астроінженерних робіт довелося звільнити супутник від його густої атмосфери, побудувати радіохімічні підприємства і термоядерні силові установки на континентальній плиті екватора, попередньо розтопивши її гори акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку. Їхні залпи перетворили величезний масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити червоне розплавлене море і створити з нього тверду гладку рівнину штучного Моря Геркуланум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоби зіштовхнути «Евридіку» зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла бив у кормові дзеркала судна, виводячи його за межі Сонячної системи. У міру того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними бустерами, по черзі гублячи їх випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали відкриті у вакуум гідродвигуни.

А що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому зберігалося тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло тільки в напрямку поздовжної вісі. Через те кожен кулястий відсік «Евридіки» був автономним. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору означало наближатися до носа, а вниз – до корми. Коли увесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля могла ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі – як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на палуби кожного сегмента – їх було вісім – сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися «равликами». Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише тоді, коли ти рухався ліфтом і проминав міжсегментні відрізки корпусу.

Коли надійшов час першої після старту «Евридіки» загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого в ньому не порушувало встановленого тяжіння.

Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався «Парламентом». Під опуклою стелею розташувався невисокий амфітеатр – зала з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягнувся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей із моніторами. За ним обличчям до зали сиділи навігатори з підпорядкованими їм помічниками.

Специфічному завданню експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Харґнер, зв’язком займався радіофізик де Вітт, а очолював усіх науковців – і тих, які працювали під час подорожі, і тих, котрі мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі – полістор Номура.

Коли Ґерберт і Терна увійшли на верхню галерею, нарада вже розпочалася. Бар Гораб оголошував висновки лікарів. Ніхто не звернув уваги на новоприбулих, лише головний лікар Хрус, який сидів між командиром і головним механіком, докірливо звів брови. Лікарі не дуже запізнилися. Серед цілковитої тиші з усіх боків линув спокійний голос Бара Гораба:

– ...вимагають редукції тяжіння до однієї десятої. Вважають це вкрай потрібним для оживлення трупів, які спочивають у холодильнику. Це означає зменшення швидкості до мінімальної. Я можу це зробити. Але цим самим усю програму польоту буде перекреслено. Доведеться складати нову програму. Ту, яку ми здійснюємо тепер, готували п’ять незалежних груп на Землі, щоб уникнути помилки. Ми на це не спроможні. Нову програму складатимуть дві наші групи, через це вона буде не такою надійною, як попередня. Ризик невеликий, але реальний. Отож я запитую у вас: ми повинні винести на голосування вимогу лікарів без обговорення чи перед цим поставити їм деякі запитання?

Більшість висловилася за обговорення. Хрус сам не взяв слова, а кивнув Ґербертові.

– У словах командира криється прихований докір, – промовив Ґерберт, не підводячись зі свого місця у найвищому ряді. – Він має бути звернений до тих, хто передав нам тіла, знайдені на Титані, не поцікавившись, у якому стані ці тіла. Слід було б провести розслідування та виявити винних. Проте є серед нас винні чи нема – це ситуації не змінить. Перед нами завдання оживити людину, яка збереглася не набагато краще, ніж мумія єгипетського фараона. Щоби пояснити це, мушу звернутися до історії медицини. Перші спроби вітрифікації сягають іще двадцятого століття. Старі багатії заповідали ховати себе у рідкому азоті, сподіваючись, що колись їх зможуть воскресити. Явний нонсенс! Заморожений труп можна лише відігріти для того, щоби він зогнив. Згодом навчилися заморожувати дрібні часточки тканин, яйцеклітини, сперму та прості мікроорганізми. Чим більше тіло, тим складніша вітрифікація. Вона означає блискавичне згущення усіх рідин в організмі, перетворення їх у лід, оминаючи фазу кристалізації. Адже кристалики призводять до незворотного знищення тендітної будови клітини. А вітрифікація дає змогу консервувати тіло й мозок за частку секунди. Блискавично нагріти щось до будь-якої температури легко. Охолодити майже до нуля градусів за Кельвіном з такою самою швидкістю – незмірно важче. Дзвоноподібні вітрифікатори загиблих на Титані були примітивні. Приймаючи контейнери до себе на борт, ми не знали їхньої конструкції. Тому стан заморожених тіл виявився для нас такою несподіванкою.

– Для кого і чому? – запитав хтось із першого ряду.

– Для мене як психоніка, для Терна як соматика і так само, звичайно, для нашого головного лікаря. Чому? Ми отримали контейнери без будь-якої специфікації і схеми вітрифікаторів. Ми не знали, що контейнери із замороженими людьми були частково деформовані, зім’яті льодовиком і що їх там же вклали у капсули з рідким гелієм, щоб одразу перевезти до нас на борт. За чотириста годин до старту, коли «Геркулес» розганяв нас, на кораблі була подвійна гравітація, і лише після цього ми змогли почати обстеження капсул.

– Це було три місяці тому, колего Ґерберт, – озвався той самий голос знизу.

– Так. За цей час ми переконалися, що всіх, напевно, не зможемо оживити. Трьох довелося виключити відразу, бо їхній мозок був розчавлений. З решти можемо оживити лише одного, хоча загалом до реанімації придатні два тіла. Річ у тім, що всі ці люди мали у системі кровообігу кров.

– Справжню кров? – запитав хтось з іншого кінця зали.

– Так. Еритроцити, плазма і таке інше. Дані стосовно крові містяться в голотеках, але ми не можемо робити переливання, адже у нас нема крові. Отож ми розмножили еритробласти, взяті з кісткового мозку. Тепер кров є. Однак виникає проблема відторгнення тканин. До реанімації придатні два мозки. Але життєво важливих органів вистачить лише для однієї людини. З цих двох можна скласти одного. Іншого виходу я не бачу.

– Мозок можна воскресити й без тіла, – почулось із зали.

– Ми не збираємося цього робити, – відповів Ґерберт. – Ми тут не для того, щоби провадити сумнівні експерименти. На сучасному рівні медицини вони можуть призвести до жахливих наслідків. Зрештою, справа не у визначеннях, а в компетентності. Ми втручаємося у питання навігації як лікарі, а не як астронавти. І ніхто сторонній не може нам вказувати, як чинити. Тому я не вдаватимусь у подробиці операції. Скажу тільки, що нам довелося очистити скелет від вапна і металізувати його. Замінити гелієм надлишок азоту в тканинах, використати для відновлення одного тіла всі інші. Це наша справа. Я зобов’язаний лише пояснити мотиви наших вимог. Ми потребуємо найслабшої гравітації під час реанімації мозку. Ідеальною була б невагомість. Однак ми знаємо, що досягти її не вдасться, якщо не вимкнути двигунів. Але це б остаточно порушило програму польоту.

– Шкода часу на ці розмови, колего! – головний лікар не приховував роздратування. – Командир і всі, хто тут зібрався, хочуть знати, чим ви пояснюєте цю вимогу.

Він сказав не «нашу вимогу», а «цю». Ґерберт, вдаючи, що не помітив цієї обмовки і переконаний, що вона була невипадковою, спокійно відповів:

– Нейрони у людському мозку зазвичай не діляться. Вони не розмножуються, бо становлять матеріал індивідуальної тотожності, як пам’ять та інші ознаки, що люди називають характером, душею тощо. Мозок людей, вітрифікованих таким примітивним способом, як на Титані, зазнав деформації. Ми зможемо примусити сусідні нейрони ділитися, щоби вони розмножилися, замінюючи знищені, але цим самим ліквідуємо індивідуальність нейронів, відновлених і збережених таким чином. Для того щоб урятувати індивідуальну тотожність, під час реанімації слід використати якнайменше новоутворених нейронів, бо наступні покоління – це як нейрони-немовлята, частково незаповнені й нові. Навіть у невагомості ми не можемо бути цілком певні, чи взагалі той, кого воскрешатимемо, не зазнає часткової, а то й повної амнезії. Якась частка пам’яті неминуче гине при вітрифікації, навіть у найдосконаліших кріостатах, бо тендітні синапси отримують травми на молекулярному рівні. Ось чому ми не можемо гарантувати, що воскресла людина буде точнісінько тією самою, якою вона була сотню років тому. Ми лише твердимо: що слабше буде тяжіння під час реанімації мозку, то більше шансів матимемо для збереження індивідуальності. Я завершив.

Бар Гораб, ніби пересилюючи себе, глянув на головного лікаря, який, здавалося, заглибився у вивчення паперів.

– Голосування вважаю зайвим, – промовив Гораб. – На правах командира я вимагатиму зменшення швидкості на той час, який лікарі визнають необхідним для операції. Прошу вважати нараду закінченою.

Залою прокотився легкий гомін. Бар Гораб підвівся, торкнувся плеча Харґнера, й вони пішли до нижнього виходу із зали. Ґерберт і Терна мало не бігцем попрямували до верхньої галереї, поки їх ще ніхто не перестрів. У коридорі вони побачили домініканця. Той лише мовчки хитнув головою й пішов у свій бік.

– Не чекав я такого від Хруса, – кинув Терна, заходячи з Ґербертом до кормового ліфта. – А от командир – це людина на своєму місці! Я вже відчував, що на нас ось-ось накинуться колеги споріднених спеціальностей, насамперед наші «психонавти». Та командир відрізав усе це, як ножем...

Ліфт уже гальмував, вогні, що їх вони проминали, миготіли щоразу повільніше.

– Дай спокій Хрусові, – буркнув Ґерберт. – Коли хочеш знати, Араґо розмовляв із Горабом саме перед нарадою.

– Звідки знаєш?

– Від Харґнера. Араґо був у Гораба перед розмовою з нами.

– Ти вважаєш?..

– Не вважаю, але знаю одне: домініканець нам допоміг.

– Але як теолог.

– Я на цьому не знаюся. А от він знається і на медицині, й на теології. Як поєднати одне з іншим – це його клопіт. Ходімо перевдягатися, треба ще все приготувати й визначити час.

Перед операцією Ґерберт ще раз перечитав надісланий з голотеки протокол: найважчі планетарні машини спинилися під час роботи, бо їхні оптиметри виявили металевий предмет, у якому містилась органічна матерія. Отож з Бірнамського лісу було по черзі видобуто сім старих велетоходів, а з них – шість трупів. Два Діґлатори лежали за якихось кількасот метрів один від одного. Один виявився порожній, а в другому була людина у дзвоноподібному вітрифікаторі. Екскаватори восьмого покоління вгризлись у льодовик. Поруч із ними Діґлатор видавався карликом. Керівництво робіт вислало на пошуки інших жертв крокуючі бурильні установки з високочутливими біосенсорами, бо Бірнамська западина поглинула дев’ятьох осіб. Жодних слідів людини, яка покинула свій Діґлатор, знайдено не було. Обшивка велетоходів була деформована тиском крижаних обвалів, однак вітрифікатори збереглися напрочуд добре. Група контролю збиралась одразу ж повернути їх на Землю для реанімації, але це означало, що заморожені тіла довелося б тричі піддавати перезавантаженню: на старті малого маятникового корабля з Титана, на старті транспортної ракети Титан-Земля і при посадці на Землю. Просвітивши контейнери, контролери виявили важкі ушкодження усіх тіл, в тому числі переломи черепів, отож таке складне транспортування було визнане надто ризикованим. Тоді комусь спало на думку передати вітрифікатори «Евридіці». Адже там була найновіша реанімаційна апаратура, і водночас її стартове прискорення мало бути зовсім незначним з огляду на гігантську масу корабля. Виникла проблема з ідентифікацією загиблих, якої не можна було здійснити, не відкривши вітрифікаторів. Хрус, головний лікар «Евридіки», узгодив із керівництвом і штабом SETI[22]22
  Search Extra-Terrestrial Intelligence – пошук чужоземного розуму (англ.).


[Закрыть], що точні дані й імена знайдених у льодовиках Титана людей будуть передані на корабель по радіо із Землі, бо виявилося, що всі комп’ютерні диски пам’яті демонтовані ще раніше й спочивали тепер в архівах швейцарської філії SETI. До моменту старту канали зв’язку були забиті, а хтось доповів, що ті дані не дуже важливі, й «Евридіка» покинула навколомісячну орбіту раніше, ніж лікарі схаменулися, що інформації про загиблих нема. Ґерберт звертався до командира, але це нічого не дало, бо корабель уже набирав швидкість, гнаний лазерами «Геркулеса», наче снаряд. На цій пусковій фазі Титан приймав усю силу світлової віддачі на себе, і планетологи вважали, що він може тріснути. Побоювання не справдились, однак прискорення йшло не так гладенько, як сподівалися проектанти. Оболонка Титана втягла «Геркулес» углиб літосфери, від бурхливих сейсмічних хвиль задвигтіли основи пускових лазерних установок, і хоча планета витримала цей землетрус, а точніше титанотрус, – світловий стовп тремтів та хитався. Довелося зменшити пускову силу, перечекати, поки згаснуть коливання, аж тоді знову наводити пошкоджені лазерні установки на дзеркальну корму корабля. Це порушило радіозв’язок, накопичило непередані вчасно відомості та, що найгірше, Титан сам зазнав дії вібрації, бо за два роки перед цим був виштовхнутий далі від Сатурна й загальмований так, щоби «Геркулес» міг увесь час розганяти «Евридіку» лазерним світлом. Сотні тисяч старих термоядерних головок, загнаних у надра Титана, зрештою нейтралізували ці коливання, хоча й не обійшлося без небажаних наслідків. Ось чому реаніматори ніяк не могли взятися до діла – впродовж кількох тижнів «Евридіка» то вловлювала, то знову губила сонячний стовп і, коли він поціляв у корму, струси поширювалися на весь корпус корабля.

Ці труднощі, пов’язані зі сейсмічними струсами Титана, пошкодження кількох бустерних батарей примусили відкласти операцію. І багато хто з учасників польоту вважав, що повернути до життя знайдених мерців – справа майже безнадійна. З кожним днем в умовах уже постійних перевантажень та збільшення швидкості зв’язок із Землею дедалі слабшав. До того ж приймали насамперед ті радіограми, від яких залежав успіх експедиції. Втім на «Евридіку» все ж передали із Землі імена п’ятьох загиблих, їхні фотографії та біографії, проте цього було замало для розпізнання. Під час вітрифікації, яка була подібною до вибуху, лицьові частини черепів деформувалися. Повторні ядерні вибухи всередині кріотейнерів здерли із заморожених людей одяг, який вони мали під скафандрами. Рештки цього одягу були витиснені киснем крізь тріщини скафандрів до азотних домовин і перетворилися на порох. Тривали якісь розмови і про те, чи не можна було б отримати із Землі відбитки пальців померлих та їхні стоматологічні карти, однак коли все це надіслали, то виникла ще більша плутанина. Зрештою, так ніхто і не дізнався, що призвело до такого безладу – чи то постійне суперництво між Ґраалем і Роембденом, чи якісь інші причини. В усякім разі, комп’ютерні журнали робіт на Титані були неточні, а частина збережених дисків пам’яті постраждала або зникла в архівах, не потрапивши до швейцарської філії. Пощастило з’ясувати єдине: чоловік, що міг ожити на «Евридіці», мав колись одне із шести прізвищ: Ансель, Навада, Піркс, Кохлер, Парвіс, Іллюма. Лікарям лишалося сподіватися тільки на те, що, вийшовши з післяреанімаційної амнезії, врятований упізнає своє прізвище в списку, якщо не зможе пригадати його самостійно. На це розраховували Хрус і Терна. Ґерберт, психотонік, мав щодо цього сумніви. Отож після визначення часу майбутньої операції Ґерберт поділився своїми сумнівами з командиром. Практичний і розважливий Бар Гораб визнав, що слід іще раз обстежити вміст вітрифікаторів, тепер уже звільнених від тіл загиблих.

– Найкраще з цим впоралися би криміналісти, – зауважив він, – та коли вже їх нема в нас на борту, то вам допоможуть... – Бар Гораб замовк, повагавшись, а тоді сказав: – Лакатос і Б’єла, – і додав з усмішкою: – Фізики також у чомусь подібні до детективів.

Отож до головної лабораторії було піднято почорнілий, немов обпалений, кріотейнер, схожий на циліндричний саркофаг. Його обхопили масивними лещатами, наклали на зовнішні гаки ключі, й він почав поволі розкриватись уздовж, пронизливо скрегочучи. З-під відхиленого віка трупи зяяла чорна порожнеча. Скафандр був зібганий – адже його власник разом із азотною брилою, в якій застиг, ось уже кілька тижнів спочивав у рідкому гелії. Лакатос і Б’єла дістали порожній скафандр і поклали на низький металевий стіл. Щоправда, оглянули скафандр ще тоді, коли витягали тіло, однак не знайшли нічого, крім обмерзлих клаптів тканини, заплутаних у кабелях кліматизаційного обладнання. Тепер вони від’єднали вкритий памороззю скафандр од кільця, за яке кріпився шолом, і розпороли його вздовж – аж до великих черевиків. Із спорохнявілого ганчір’я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б’єла вліз із ліхтариком у руках до циліндричного кріотейнера. Щоби полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок – там, де рукава з’єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що Діґлатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом зі струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера – саме в той момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрілене згори забороло, ковпак зі спеціальної сталі, навіки ув’язнюючи того, хто гинув у скафандрі.

Щоби зняти ковпак із контейнера, довелося скористатися гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики та лікар відступили на кілька кроків від платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряда, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні. Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мовби шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотейнера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулися на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію. Кліщі з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець зали і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.

Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Ґрааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоби процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але при цьому залишатись у скафандрі. Для того, щоби череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби й навіть щелепи. Найважливішим було перетяти всі зв’язки з мозком одночасно, а отже, і з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм. Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотейнера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму книжечки з обсмаленими кутиками. Напівобвуглений предмет став таким крихким, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити диханням.

– Схожий на невеликий чохол. Може, навіть зі шкіри тварини. Футляр для документів? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи виготовляли найчастіше з целюлози, переробленої на папір.

– Були й із пластикових полімерів, – докинув Ґерберт.

– Так, на вигляд не вельми приваблива штука, – відказав фізик. – Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?

– Це неважко уявити, – Лакатос спершу розвів, а потім з’єднав долоні. – Коли він натиснув на кнопку, стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрілена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоби розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.

– Що ми з цим робитимемо?

Ґерберт спостерігав за фізиками, які наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, що застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої і фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла. Змінюючи силу променів і закріпивши вийнятий із виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест – щось на взірець безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друкарської фарби від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Усе інше зробили фільтри мікротомографа. Результати виявилися скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, а від прізвища залишилася тільки перша літера – «П». Це прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На «П» починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного. На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато результативнішим за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процесів, які звалися склерозом. Обидва придатні до реанімації чоловіки мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що їм було, наймовірніше, від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден із двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які залишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування базувалося на магнітному резонансі атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не фіксують віку. Інша річ, коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли у глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100-200 ремів опромінення. Найімовірніше, в останні години життя.

Оглядати в різних площинах внутрішні органи людини – це справа анонімна й абстрактна. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх сплюндрованих облич був такий, що Ґерберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б, вирішила справу на користь того, хто не втратив зору. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Ґерберта.

– Ну то як? – спитав він. – Котрого?

– Можна ще проконсультуватися з Хрусом... – невпевнено промовив Терна.

– Навіщо? Tres faciunt collegium?[23]23
  Троє утворюють раду? (лат.).


[Закрыть]

Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр та одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він хотів знову торкнутися клавіш, але Ґерберт обхопив його за плечі й затримав простягнену руку.

– Годі. Це нічого не дасть.

Молодший колега глянув йому в очі.

– Може, порадитися із... – почав він, але не доказав.

– Не варто. Ніхто нам не допоможе. Хрус...

– Я мав на увазі не Хруса.

– Знаю. Я хотів сказати, що формально вирішуватиме Хрус, якщо ми до нього звернемося. Буде змушений як головний лікар, але це не вихід. Зрештою, ти ж помітив, як він зник. Не будемо зволікати. За годину... вже менше, Харґнер зменшить швидкість, – Ґерберт відпустив плечі Терна й увімкнув систему підготовки реанімаційного залу.

– Померлих нема, – сказав він. – Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Поглянь на це з такого боку.

– Чудово, – відказав Терн а, блиснувши очима. – Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.

Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.

– Згода, – мовив Ґерберт. – За однієї умови. Це залишиться між нами, і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?

– Розумію.

– Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зумієш ти забути?

– Ні.

– А мовчати?

– Так.

– Хоч би хто питав?

– Так.

– До кінця?

Терна завагався.

– Послухай... але ж усі знають – ти сам сказав на нараді, що ми маємо право на вибір...

– Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут і тепер.

Терна кивнув головою:

– Я згоден.

– Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два пункти. Ти підпишеш?

– Так. Разом із тобою.

Ґерберт відчинив стінну шафу. У ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витягнув свій комбінезон і почав одягатися. Терна зробив те саме. Посеред круглої зали розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав униз, у спорожнілій залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.