Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися на всі боки і водночас пролунав грім. Усе сталося так швидко, що Анґус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче аркуш паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у ґрунт, що, незважаючи на амортизацію, нутрощі Анґуса Парвіса підскочили до горла. І водночас падіння було неймовірно повільним: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, огорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар. Анґус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині Діґлатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на неробочих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мовби сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли та сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини. Анґус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги Діґлатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Анґус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований Діґлатор бодай повзти? Анґус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Анґус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоби зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки та корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше – схрестились, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу. Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Анґус іще раз спробував виборсатись із завалу, перемкнувши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Даремно. Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. У білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув «змійку», виліз із електронної шкіри та, стоячи голим навколішки, відчинив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими балонами. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Анґус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надягнув його, затиснув застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

Однак ані цього, ані аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підняв руку до червоного вогника, розбив невеличкий пластиковий ковпачок і щосили втиснув углиб майбуття кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав та що відчував, готуючись до крижаної смерті.

Нарада

Доктор Ґерберт сидів біля навстіж відчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов закіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була зроблена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли вкриті лісом схили Ловця Хмар, далі виднілися масив Кратакальга та стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці ще сотні років тому назвали Каменем Вознесіння. Над сірою від кам’яних брил долиною здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Десь там, у неймовірній далині, здіймалася в небо вузька смужка диму – знак діючого вулкана. Доктор Ґерберт порівнював знімки і робив позначки ручкою. До нього не долинав жоден шерех. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. Їх світло гротескно видовжувало контури меблів, зроблених у давньоіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірилися вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, який стояв біля Ґерберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, вогники свічок мінились у червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Ґерберт відклав знімки, які щойно вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилася – перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, без скатертини. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідний візок – такими користуються паралітики. У ньому вмостився огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Прибулець був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Ґербертові. Разом з ним увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Ґерберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він трохи затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

– Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? – запитала в нього худа жінка.

– Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік, – відповів господар, який розташувався зі своїм візком у залишеному між стільцями проміжку.

Він їв швидко і з апетитом. Після цієї репліки всі мовчали, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішавсь із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

– Мондіане, сьогодні ви маєте розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

– Так, так, – підхопила решта гостей.

Мондіан Вантенеда насупив брови і сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні, догоряючи, тріснуло поліно. Хтось відклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

– На чому я зупинився?

– На тому, як дон Естебан і дон Ґільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили у гори, щоби дістатися до Долини Семи Червоних Озер...

– Під час усієї подорожі, – почав Мондіан, зручніше вмостившись у візку, – обидва іспанці не зустріли нікого – ні людини, ні тварини – і лише зрідка чули крики орлів, які ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, котрий став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!» Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Ґільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні закінчувалися, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилася неточною. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман здіймався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. У тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й сіли на вузький гірський хребет, як сідають верхи на коня. Так і рухалися по вузькому ребру гори, оточені з усіх боків білою вологою імлою, аж поки стемніло. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом закінчився. Іспанці не знали, що саме під ними: урвище чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима й зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів і кресав по хребту, немов ніж по каменю. Досить було задрімати – й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи там сім годин, не склепивши очей. Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман рвався на клапті об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, яку огортали білі хмари, що змішувалися зі стовпами червоних димів. Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини – Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Ґільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й ішли, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити. Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували від уступів. Отож їм довелося втікати донизу. Коли ж вони віддалилися настільки, що Голова Коня почала видаватися не більшою за дитячий кулачок, то побачили перше Червоне Джерело, сповите у хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витягнув з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. На них були зав’язані численні вузлики. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.

Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.

– Ще далеко? – пошепки запитав Ґільєльмо, бо горло в нього геть спеклося, а голос сів.

Дон Естебан дав йому знак мовчати. Ґільєльмо необережно зачепив камінець, і той, падаючи, потягнув за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібного хмарою, і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінним навісом, устиг втягти туди приятеля саме тієї миті, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі. Донові Ґільєльмо дісталося по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан скинув сорочку, роздер її на смуги й перев’язав голову товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними стало широким, мов ріка, вони побачили потік, що зовсім безшумно біг по камінню. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бурхливу крижану течію. Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода повернула вбік, і мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Ґільєльмо знесилено сів та з подивом зауважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав його в жменю й придивився. Пісок був незвично важкий. Дон Ґільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото. Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось виблискувало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче – то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну домовину, вбиту в землю. Зазирнувши всередину, дон Естебан розгледів у глибині брили лише міріади рухливих вогників, неймовірне вирування срібла. Потім йому здалося, що все навкруги потемніло, і він помітив величезні пластини березової кори, котрі розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили. То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан вдивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовому обличчі лютий посміх. Із прокльоном він ударив у брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. У дона Ґільєльмо почалася гарячка, тому дон Естебан не розповів йому про те, що побачив.

Вони пішли далі. Грот розгалужувався кількома коридорами; іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, що мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридора чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки. Нараз просвіт збільшився. Чоловіки змогли звестися навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це було ще не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. За якийсь час дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Ґільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.

– Що ти там бачиш? – запитав він в Естебана.

Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлися, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Ґільєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Ураз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Ґільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса та Його Матір. А такі люди, як Естебан, могли промовити ці слова, лише зазирнувши в очі смерті. Коли розлігся крик, Ґільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Ґільєльмо знепритомнів...

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за котрим у спадаючих сутінках виднілися фіолетові зубці гір.

– У верхній течії Араґуеріти мисливці, які полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли у табір, і там упізнали дона Ґільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

– Звідки ж тоді відома ця історія?

Цей голос пролунав, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто запитував, – лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

– На початку я переповів розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого сторіччя, і європейці ще зовсім мало знали про те, як шліфоване скло може посилювати зір. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака й у Гроті Утроби так, що дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг спричинити їхню загибель.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була вона дуже стара й висохла.

– Отже, був хтось, – завершив розповідь Мондіан Вантенеда, – хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

– Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери?

Усмішка Мондіана стала байдужою, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялась у холодній нічній тиші.

– Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший од електричного.

– Та невже?..

– Сотні літ тому в дзеркальну плиту влучила блискавка й переплавила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання – це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Ґільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося згодом, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто спустив кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса – невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

– Не перебільшуйте, дорогий Вантенедо. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель – чи не так? – озвався гладкий, присадкуватий панотець з кінця столу. Він палив тонку сигару з марихуаною.

– Ви гадаєте? – Мондіан не приховував іронії. – Нема такої сили, яка би відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, – мовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Інші горіли ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простягнув руку, порослу густим волоссям, між обличчями слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися й почали розходитися. Доктор Ґерберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який вніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок дров, вправно розкидав жар і виклав над ним дах із полін – справжній витвір мистецтва. Цієї миті хтось відчинив другі двері й провів рукою по одвірку. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна та гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі з округлою гладенькою стелею лишився тільки Ґерберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою та недоїденою печенею в тарілці: лише ця частина столу вціліла.

– Бавишся? У такий момент? Розважаєшся старими казочками? – допитувався прибулець.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ніг, взутих у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший од Ґерберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

– Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Ґерберт, трохи зніяковілий, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягнувся уздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямку. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхівок, що біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими термітниками. Голографічні видива з’являлися миттєво, оточували обох чоловіків і так само несподівано зникали, перетворюючись в інші образи. Ґерберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Сидів серед миготливої зміни відблисків і барв з пачкою гістограм у руці, а думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

– Щось змінилося? – запитав він урешті. – Так?

Його молодий колега повернув кімнаті її попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

– Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араґо просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Ґерберт розгублено закліпав очима – його прикро вразила ця новина.

– І що ти йому сказав?

– Що ми прийдемо... Чого так дивишся? Не хочеш іти?

– Не хотів би, та розумію, що відмовитися ти не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

– Ані слова. Він не лише порядний, а й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.

– Отож тактовно натякне нам, що ми – канібали.

– Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. І про це він теж добре знає.

– І про кров знає?

– Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

– У його очах це буде не трансфузія, а наруга над трупами. Пограбування мерців.

– Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі, як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але, в усякому разі, його церква не виступає проти цього. І взагалі, звідки ці сумніви – підтримає операцію священик чи ні? Командир погодиться, і гадаю, що більшість екіпажу – також. Араґо навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватиканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

– Усе ніби так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати цих останків на нашу «Евридіку». Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?

– Ти сам знаєш – так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і має брати участь у цьому польоті, то насамперед – вони.

– І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших?

Віктор Терна вирячився на Ґерберта:

– Що з тобою? Схаменися! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? Кажи зараз. Я хочу знати, з ким урешті маю йти до цього домініканця. Тебе що – навернули до віри пращурів і ти вбачаєш у тому, що ми наміряємося зробити, щось погане? Гріх?

Ґерберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:

– Ти чудово знаєш, що я вимагатиму того самого, що ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих – яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.

– Я мушу перевдягтися. Почекаєш?

– Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?

Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Ґерберт помчав овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м’яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мовби діафрагма фотоапарата. Перед Ґербертом простягайся ряди увігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою «Р. П. Араґо, М. А., Д. П. ДА». І поки відгадував, що ховається за літерами «ДА» – чи то «Делегат Апостольський», чи то «Doctor Angelicus» – думка ця була настільки ж безглузда, як і недоречна, – двері розчинилися.

Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав «Дерево Пізнання» Кранаха[19]19
  Йдеться про датовану 1513 р. картину «Адам і Єва» німецького художника епохи Відродження Лукаса Кранаха старшого (Lucas Cranach der Ältere, 1472-1553).


[Закрыть]з Адамом, змієм та Євою, ліворуч – «Спокуса святого Антонія» Босха[20]20
  Триптих нідерландського художника, одного із найвизначніших майстрів Північного Відродження Гієроніма Босха (Jheronimus Bosch, бл. 1450-1516). Сюжет триптиху – надприродні спокуси, яких зазнав святий Антоній під час перебування у єгипетській пустелі.


[Закрыть]. Поки Ґерберт розглядав потвор, що пливли небом цієї «Спокуси», Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араґо в білій сутані. Поки картина поверталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араґо мав худе, смагляве обличчя із сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У тонких руках піаніста він тримав звичайний дерев’яний метр. Ґерберт знічев’я водив поглядом по корінцях старих книжок. Не хотів озиватися першим. Очікував запитань, яких не було.

– Докторе Ґерберт, я не можу зрівнятися з вами у знаннях, – нарешті озвався домініканець. – Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою та лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то може йтися лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.

– Або жодного, – вихопилося в Ґерберта майже мимоволі.

Певно через те, що чернець уникав точного терміна: воскресіння з мертвих. Домініканець ухопив це на льоту.

– Distinguo[21]21
  Безумовно (лат.).


[Закрыть], на мою думку, це важлива обставина, хоча для вас, напевно, вона не має значення. Диспут на високому теологічному рівні буде безпредметним. Можливо, хтось на моєму місці сказав би: по-справжньому мертва та людина, що розкладається після того, як у тілі відбулися незворотні зміни. А таких на борту семеро. Я знаю, їхні останки доведеться потривожити і розумію необхідність цього, хоча й не можу дати благословення. Від вас, докторе, і від вашого товариша, який зараз має тут з’явитись, я хотів би почути відповідь на єдине запитання. Хоча ви не зобов’язані відповідати...

– Слухаю вас, – озвався Ґерберт, відчуваючи, як увесь напружується.

– Напевно, ви здогадалися. Йдеться про критерії вибору.

– Терна не скаже вам нічого, чого не скажу я. Ми не можемо застосувати жодних об’єктивних критеріїв. І ви – ознайомившись з даними – теж про це знаєте... панотче Араґо.

– Знаю. Оцінити шанси – це понад людські сили. Медикоми, виконавши більйони обчислень, дали шанс двом з-поміж дев’ятьох людей; це дев’яносто дев’ять відсотків, з відхиленням у межах неминучої похибки – але оживити можна тільки одного. Об’єктивних критеріїв нема, і саме тому я наважився поцікавитися вашою думкою.

– Перед нами – дві проблеми, – з певним полегшенням відповів Ґерберт. – Ми, лікарі, разом із головним лікарем вимагатимемо істотних змін у перебігу польоту. Чи ви нас підтримаєте?

– Я не маю права голосу.

– Так. Але ви можете вплинути...

– На наслідки наради? Але ж це зайве. Не думаю, що хтось може бути проти. Більшість проголосує «за». А в руках командира остаточне рішення, і я би здивувався, якби його не знали лікарі.

– Ми вимагатимемо більших змін, аніж збиралися просити спершу. Дев’яносто дев’ять відсотків – нам цього замало. Важлива кожна наступна позиція після десятинної коми. Енергетичні витрати будуть величезні, та й тривалість експедиції зросте.

– Я про це не знав. А... яка інша проблема?

– Вибір небіжчика. Ми абсолютно безпорадні, бо через злочинний недогляд, який зв’язківці назвали делікатніше – «перевантаженням каналів зв’язку», – ми не можемо встановити ні імен, ані фаху, ні біографій померлих. Насправді сталося щось більше, ніж просте недбальство. Беручи на борт ці контейнери, ми не знали, що пам’ять старих приладів із шахти Ґрааля та обчислювальних машин з Роембдена під час демонтажу зазнала значних втрат. Відповідальні за долю тих, кого командир з нашої згоди взяв на борт, запевнили, що дані про загиблих можна знайти на Землі. От тільки невідомо, хто, коли й кому дав таке доручення. Зрозуміло лише, що вони, так би мовити, вмили руки.

– Таке трапляється, коли багато людей, які заважають одне одному, роблять щось одночасно. Щоправда, це мало втішає...

Чернець замовк, глянув Ґербертові в очі й тихо мовив:

– Ви були проти того, щоби брати останки на наш корабель?

Ґерберт неохоче кивнув.

– У передстартовому сум’ятті на самотній голос, до того ж лікаря, а не астронавта, ніхто не зважав. І якщо деякі мої побоювання тепер підтвердилися, мені від цього не легше.

– То що ж тепер буде? Чим ви керуватиметеся? Жеребкуванням?

Ґерберт насторожився:

– Вибір залежатиме тільки від нас – після наради, якщо наші вимоги будуть виконані. Ми ще раз обстежимо трупи, а також перетрусимо до останньої ниточки весь вміст вітрифікаторів.

– А яку роль відіграє ідентифікація у виборі реанімованого?

– Гадаю, ніякої. Ми не братимемо до уваги нічого, що не стосується медицини.

– Ці люди, – чернець зважував кожне слово, говорячи неквапно, ніби йшов тонкою кригою, – загинули за трагічних обставин. Одні – виконуючи звичайні службові обов’язки, як працівники шахт чи фабрик. Інші – йдучи їм на допомогу. Чи ви припускаєте таку диференціацію як критерій для оживлення?

Відповідь була швидка й категорична:

– Ні!

Стіна книжок розсунулася перед ними, й увійшов Терна, попросивши пробачення за те, що запізнився.

Чернець підвівся. Встав і Ґерберт.

– Я дізнався про все, що зміг, – сказав Араґо. Він був вищим від обох лікарів. За його спиною Єва на картині зверталася до Адама, а змій заповзав на райське дерево. – Дякую вам. Ви підтвердили те, про що я й сам мусив знати. Мій фах і ваш у чомусь подібні. Ми нікого не судимо за їхні заслуги чи провини, так само як ви нікого не рятуєте, керуючись цим принципом. Не хочу вас більше затримувати: вам уже час іти. Побачимося на нараді.

Лікарі вийшли. Ґерберт кількома словами переповів Терну зміст розмови з апостольським спостерігачем. На ідеально округлому перетині коридорів вони увійшли до яйцеподібного матово-срібного ліфта. Люк шахти розчинився і з важким зітханням поглинув його. У круглих вікнах замигтіли вогні палуб, які вони проминали. Сидячи один навпроти одного, мовчали. Обох, не знати чому, образила та сентенція, якою чернець підсумував їхню зустріч. Одначе враження це було надто невизначеним, аби його аналізувати. Та ще й перед тим, що на них чекало.

Зал засідань містився в п’ятому сегменті «Евридіки». Якщо дивитися на корабель здалеку, він нагадував довгу білу гусінь з опуклими сегментами, але гусінь крилату, бо з боків у неї виступали крила, що закінчувалися фюзеляжами гідротурбін. Сплющений ніс «Евридіки» оточували кільця багатьох антен, мовби вусики чи жувальні м’язи. Кулясті сегменти, з’єднані між собою короткими циліндрами тридцятиметрового діаметру, зчіплював і зміцнював подвійний внутрішній кіль, коли космічний корабель набирав швидкість, ішов повним ходом або гальмував. Двигуни, що звалися гідротурбінами, були, по суті, термоядерними реакторами прямопотокового типу, а за паливо їм правив розріджений водень.