Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

Настав час справжньої розвідки. Темпе збіг трапом із другим контейнером і видобув із кормової схованки складаний візок – легку раму із сідлом та дутими колесами, які приводила в рух електрика. Коли рушив на північ, у бік гірських схилів, до небосяжної сіті, біля якої стояв самотній ангар, посіяв дрібний дощ. Імлиста сіра запона закрила контури будівлі, яка виростала на очах. Темпе зупинив перед нею свій відкритий візок, витер рукавицею краплі води, котрі стікали по склі шолома, й остовпів. Десь він щось подібне вже бачив... Без вікон, з випуклими стінами у паралельних масивних ребрах прогонів, велетенська споруда справляла суперечливе архітектоніці й природі враження: нагадувала труп кита, якому вистрелили в черево гранату зі стисненим газом, щоби потворно роздулася його туша, втиснена у мостові ферми й порозгинала їх конвульсіями свого величезного тіла. Між двома ребрами зяяв напівкруглий отвір. Темпе скинув із всюдихода контейнер і закотив його крізь ці ворота в непроглядний морок. Нараз з усіх боків на нього ринуло сліпуче біле сяйво. Він стояв серед зали, в якій навіть великохід здавався б мурахою. Залу оперізували з’єднані одна з одною галереї; вони снувались ярусами, ніби в якомусь залізному театрі з вирваними нутрощами сцени й глядачевої зали. Посередині на решітчастій плиті лежала барвиста морська зірка з квітів, що сяяли, наче кришталь. Коли він підійшов ближче, то помітив, що над нею висить перевернена піраміда, прозора, мов повітря, і тільки під гострим кутом її поверхня проявилася в блиску відбитих вогнів. У склянистому тетраедрі по черзі виникали смарагдові літери:

ЦЕ НАШЕ ПРИВІТАННЯ КРАПКА

Квіти кристалів спалахнули чудовими барвами – від ясно-синього до темно-фіолетового, їхні променисті чаші почали розхилятись. У кожній палав вогняний діамант. Напис поступився місцем наступному:

МИ ВИКОНУЄМО ВАШЕ ПОБАЖАННЯ КРАПКА

Він заціпеніло стояв на місці, а веселка вогняних кристалів повільно сіріла. Їхні діаманти ще якусь хвилину горіли рубіном, а тоді зникли, і все розсипалося легким попелом. Темпе стояв перед колючим плетивом дроту, потім у кристалі зазеленіли нові слова:

ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА

Він підняв очі від тліючого попелища, обвів поглядом галереї, їхні обвислі, подекуди повідривані від увігнутих стін конструкції і здригнувся, наче від удару в обличчя, раптом зрозумівши, чому ця химерна будівля видалася йому знайомою: вона була незграбною, в сотню разів збільшеною копією «Гермеса»! Галереї повторювало риштовання, приварене під час монтування до бортів та зім’яте вибухом у ту хвилину, коли «Гермес» робив посадку, а ребра, вдавлені у фронтон, були стрингерами корабля, які оперізували тепер його вивернений корпус іззовні. Вогні під навісами потрощених сходів по черзі згасали, й нарешті запанувала темрява, і тільки повислий у повітрі напис «ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА» світився блідою зеленню, яка повільно блякла.

Що він мав робити? Обстеживши збитий корабель, вони повторили його з бездумною точністю або з витонченим знущанням, щоби він, землянин, зайшов у нього, як у черево вбитої, вительбушеної істоти. Незалежно від того, чи це був наслідок лихої підступності, чи ритуал нелюдської культури, яка саме таким способом виявила йому свою гостинність, Темпе опинився у лабіринті, з якого не було виходу. Задкуючи в сутіні, він перекинув контейнер, і цей прикрий звук протверезив та водночас розлютив його.

Він бігцем викотив контейнер на денне світло, під дощ. Мокрий бетон потемнів. За мжичкою вдалині сріблилася голка його ракети, клуби брудних димів із червоними іскрами, рівномірно хвилюючись, зливалися з низькими, каламутними навісами хмар, і над усім цим пустищем похилою мертвою вежею стримів «Гермес». Темпе глянув на годинник. До наступних ста хвилин залишалася майже година. Він боровся з напливом гніву, щоби відновити розважливість та спокій. Якщо ці, тутешні, проектували бойові машини, логістику інженерної справи в масштабі планети й вакууму, то, мабуть, здатні були й до логічного мислення. Коли не хочуть показатися йому самі, то хай би повели дороговказами туди, де переданим багато місяців тому кодом їхні терміналі доведуть йому рівняннями алгебри структур конфліктів неможливість порозуміння. Хай би відкинули аргументи насильства аргументами діловими, аргументами вищої сили, яка дає їм змогу вибирати тільки між різними видами знищення. Але не було жодних знаків, терміналей і пристроїв для обміну інформацією, не було нічого, був тільки металевий димовий екран у хмарах, заражений труп їхнього корабля і, як храм гостинності, його повторений корпус, розпухлий, наче жаба, котру надув дурень. Був і вітальний квітник із кристалів, який розсипався на попіл. Церемоніал, сповнений такого суперечливого змісту: мовляв, нічого ви тут, пришельці, ні вогнем, ані льодопадом не доможетеся, нічого, крім засад, копій і камуфляжу, ви тут не побачите. Хоч би що робив ваш посланець, його скрізь зустріне вперте мовчання, поки він, позбавлений усякої надії, спантеличений, знавіснілий од люті, почне стріляти у все підряд з випромінювача і поховає сам себе під руїнами або вибереться з-під них і полетить геть, не збагачений знаннями, а панічно втікаючи. Чи справді міг він щось форсувати, силоміць удертись у замкнені приміщення, в залізні периметри одноокої метрополії за стіною димів? Адже в такому чужому для людини оточенні він довідається тим менше, чим раптовіше вдарить, неспроможний одрізнити те, що відкриє, од того, що знищить.

Дощ не переставав, хмари сідали, огортаючи вершечок кістяка «Гермеса». Темпе вийняв із касети в контейнері біосенсор, настільки чутливий прилад, що за п’ятсот метрів реагував на тканинну зміну нічного метелика. Стрілка безперервно тремтіла над нулем, підтверджуючи, що так само, як на Землі, життя тут існує скрізь, але бактерії чи пилок рослин не могли стати ниткою Аріадни. Зійшовши на трап, Темпе максимально висунув дуло і спрямував його на південні дими, на повиті ними розлогі забудови величезної метрополії. Індикатор і далі слабенько тремтів на нулі. Темпе якомога збільшив фокусну відстань. Дим, хоч і металевий, не міг становити для нього перешкоди, так само як і мури, але хоча він повів біометром уздовж обрію, стрілка й не ворухнулася. Мертве залізне місто? У це так важко було повірити, що він мимохіть похитав апаратом, наче годинником, який раптом зупинився. Тільки коли, розвертаючись, спрямував дуло на небосяжну сіть, яка проступила крізь дощ, стрілка здригнулася й ривками застрибала в різні боки.

Темпе бігцем повернувся до всюдихода, поставив контейнер під опорою, закріпив біосенсор у двоцентровий тримач біля керма й поїхав до підніжжя розвішаної на щоглах сіті.

Дощ лив як із відра. Вода хлюпала з-під коліс, заливала віконце шолома, засліплювала, тож доводилося раз у раз позирати на біосенсор, стрілка якого робила швидкі стрибки. Судячи з лічильника, він проїхав чотири милі й тепер наближався до граничної зони розвідки. Однак не зважив на це і ще збільшив швидкість. Якби не застережливе червоне блимання на панелі приладів, він з’їхав би всюдиходом у глибокий рів, який здалеку скидався на чорну смугу злітного поля. Різко зупинений всюдихід занесло, він іще кілька метрів ковзав боком на заблокованих колесах і нарешті застиг біля краю потрісканих плит. Темпе вийшов, щоб оглянути перепону. Туман не дозволяв точно визначити відстані та створював враження глибини – залита бетоном рівнина обривалася рваними краями під глинястим скосом рову. Рів виявився неоднакової ширини, але його ніде не можна було подолати по дюралевій драбинці – мабуть, його недавно проклали за допомогою вибухових зарядів, до того ж поспіхом, про це свідчили брили глини, подекуди так небезпечно навислі, що могли будь-якої хвилини впасти на дно.

Протилежний скіс рову, з кам’яними уламками, увігнаними вибухом у мул, був не дуже стрімким, над ним крізь туман просвічували вічка небосяжної сіті. Через великі інтервали на тому боці рову видніли колодязі з анкеражем сталевих линв типового натягу, який тримає вертикально щогли антен у шарикопідшипниковому кріпленні без консолей. З двох найближчих труб вибухом вирвало анкери разом із противагами. Ведучи поглядом уздовж безпорадно обвислих тросів, Темпе за кільканадцять метрів помітив, що тіло щогли складається з тонких телескопічних сегментів, вигнутих угорі, мовби вудлище під великою рибиною, внаслідок чого ненатягнена сіть обвисла і її найнижчі кабелі ледь не торкалися ґрунту. Скільки можна було добачити крізь туман, схили були вкриті світлішими від глини горбочками – це були або маківки вкопаних у ґрунт резервуарів з якоюсь рідиною чи газом, або неоднакової висоти кротовини, або зариті до половини панцирі велетенських черепах. А може, шапки гігантських грибів? Чи криївки-землянки?

Дощ та вітер гойдали ниттям ослабленої сіті. Темпе вийняв із всюдихода біосенсор і почав водити його дулом понад горбками. Стрілка раз по раз стрибала в червоний сектор шкали, потім верталася назад – і знову показувала пік, збуджувана метаболізмом не якихось живих мікроорганізмів чи мурах, а мабуть, китів або слонів, немовби вони цілими стадами позагрузали в набряклому водою ґрунті. До контрольних ста хвилин залишалося сорок сім. Повернутися до ракети і чекати? Шкода часу, а найгірше те, що він може проґавити щось раптове. В уяві вже почали невиразно вимальовуватися правила гри: квінтяни не нападають, а тільки розставили перепони, щоби він скрутив собі в’язи, якщо так дуже цього хоче. Тож далі роздумувати було нічого. І Темпе заходився рішуче виймати з контейнера знаряддя, щоби перестрибнути на той бік рову. Надів реактивний літальний апарат, застромив у кишеню саперну лопатку, надів лямки рюкзака, в який засунув біосенсор, і, розуміючи, що така спроба не завдасть берегові жодної шкоди, застосував спершу ракетницю, яка стріляє териленовим тросом. Уперши її в лівий лікоть та цілячись низько в протилежний укіс, вистрелив. Трос розмотався зі свистом, і гаки вп’ялись у берег, але коли Темпе потягнув трос до себе, розмоклий ґрунт ураз попустив. Тоді він відкрив клапан, і стиснене повітря зі шумом легко підняло його, мов на тренувальному полігоні. Він пролетів понад темним ровом з мулистою водою на дні та, зменшуючи тягу, яка била його по ногах холодним тремтячим повітрям, опустився на завчасу набачене місце за горбком, схожим на величезну безформну хлібину зі шерехатого азбесту. Черевики його роз’їхалися в болоті, але він устояв. Тут було не надто круто. Його оточували пузаті, присадкуваті ліплянки попелястого кольору зі світлішими смугами там, де хлюпотіли струмочки води. Покинуте в тумані сільце примітивного негритянського племені. Або кладовище з могильними горбиками. Вийнявши з рюкзака біосенсор, Темпе спрямував його на шерехату випуклість за крок попереду. Стрілка затремтіла біля червоного максимуму, як слабкий вольтметр, приставлений до потужної динамо-машини. Тримаючи перед собою важкий оптиметр із висунутим дулом, наче зброю, готову вистрелити, Темпе оббіг довкола сірого шкаралупчастого горба, що випнувся з глини. Черевики залишали глибокі сліди, які зразу ж заповнювала каламутна дощівка. Він біг угору схилом від одного безформного буханця до іншого. Приплюснуті згори, вони перевищували його на півзросту. Саме для мешканців заввишки з людину. Але ніде не було й сліду якихось входів, отворів, віконець, амбразур. Не могли це бути ні зовсім глухі й безформні бункери, ні трупи, поховані в зашкарублих могилах. Хоч би куди він повернув оптиметр, скрізь кипіло життя. Для контролю Темпе спрямував дуло у власні груди. Стрілка відразу перемістилася із краю у центр шкали. Обережно, щоби не пошкодити, він засунув біосенсор у рюкзак, вихопив складану лопатку з кишені на холоші скафандра, став навколішки й почав копати здатливу глину. Інколи лопатка різко скреготала об щось тверде, він відкидав від себе липку мазь, вода швидко заповнювала яму, котра дедалі глибшала. Нарешті Темпе наштовхнувся на якусь горизонтальну мережу. Коренева система петрифікованих грибів? Ні, це були товсті, гладенькі, круглі дроти і – що його найдужче вразило, – не холодні й не гарячі, а просто теплі. Задиханий, вимащений багнюкою, він підхопився з колін і вдарив кулаком по волокнистій шкаралупі. Вона м’яко увігнулася, хоча була досить тверда, й набрала попередньої форми. Він уперся в неї спиною. Крізь нитки дощу бачив інші горби, сформовані так само недбало. Деякі, зближені між собою, утворювали круті вулички, які вели вгору схилом і щезали в тумані.

Раптом Темпе пригадав, що біосенсор – дводіапазонний: має перемикач для кисневого і безкисневого метаболізму. Кисневий обмін речовин він уже виявив і тепер підніс оптиметр угору, витер рукавицею розмазану на склі глину, перемкнув на анаеробний метаболізм та приставив до шерехатої поверхні. Стрілка забилася не надто швидким, розміреним пульсом. Аероби разом із анаеробами? Хіба таке можливе? Він на цьому не розумівся, але тут ніхто, мабуть, нічого не втямив би. Брьохаючи багном під зливою, він припадав до все нових і нових горбків. Метаболічні пульси відрізнялися між собою темпом. Може, там одні сплять, а інші ні? Немовби бажаючи розбудити тих, які спали, Темпе гамселив кулаками в шерехаті опуклості, але це не змінювало пульсу. Він так розігнався, що трохи не впав, наткнувшись в одному з переходів на линву натягу антени, яка підіймалася навскоси до невидимої в молочному тумані небосяжної сіті. Хронометр уже давненько попереджав його дедалі вищим, тривожнішим тоном. Темпе навіть не помітив, як минуло сто дванадцять хвилин. Як він міг так загаятися?! Що ж тепер? Він долетів би до ракети за три-чотири хвилини, але газу в резервуарі вистачило б максимум на двістіметровий стрибок. Ну, нехай тристаметровий. А до всюдихода... до нього більше шести миль. Щонайменше п’ятнадцять хвилин... Спробувати? А якщо «Гермес» ударить раніше, і він, його посланець, загине тут не як герой, а як останній дурень? Темпе помацав рукою, шукаючи держак лопатки, але марно: кишеня була порожня.

Він забув лопатку біля розкопаної ями. Де її тепер шукати в цьому лабіринті?..

Темпе замахнувся біометром, який тримав обіруч, й ударив ним у шерехату шкаралупу; він бив по ній доти, аж поки вона тріснула і з тріщини вирвався жовто-білий пил, як із порхавки, показуючи не очі істот, захованих у підземній камері, а монолітні поверхні глибокого розрізу з тисячами дрібних – мов навпіл розрубаний сокирою буханець хліба з тягучим сирим закальцем усередині. Він замахнувся для нового удару... але так і застиг з піднятими руками: небо над ним спалахнуло сліпучим блиском. «Гермес», відкривши вогонь по щоглах антен поза межами космодрому, наскрізь пробив хмари, дощ за мить випарувався білою парою, зійшло лазерне сонце, термічний удар оголив у великому радіусі від туману й хмар усі нагірні схили, що, скільки сягав зір, були вкриті юрмищами голих, беззахисних бородавок, і коли небосяжна павутинна сіть разом з антенами, які ламались у полум’ї, впала на нього, він зрозумів, що побачив квінтян.