Текст книги "Фіаско"
Автор книги: Станіслав Лем
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)
На порожньому близнюкові «Гермеса», який віддалявся від них, мерехтіли в пітьмі останні зварювальні шви. Вже можна було увімкнути його тягу, але пілоти чекали наказу командира. Однак той не озивався, бо, своєю чергою, чекав даних експертизи: в якому стані повернулися спускні апарати, які привезли новини? Це було last but not least[120]120
Останнє, та не менш важливе (англ.).
[Закрыть].
Новини виявилися несподіваними, а спускні апарати – якщо не зважати на випадок, що, мабуть, не мав прямого стосунку до справи – цілі й незаражені. Почувши про це, Гаррах не стримався й вигукнув:
– Яка підступність!
– Зрештою, навіть у Содомі був якийсь Лот[121]121
Біблійний персонаж, праведник, якого врятували ангели із Содоми перед зруйнуванням міста.
[Закрыть], – зауважив Темпе. Йому страшенно кортіло почути сенсацію, яку чомусь довго приховували від стернової рубки.
Накамура зглянувся над пілотами й пояснив їм результати розвідки, передані з вакуумної камери поза межами корабля. Сенсація починалася з казки – тієї самої, яку переслав планеті солазер. Потім довгою серією на екрані монітора бігли краєвиди: мабуть, то були заповідники, не зачеплені цивілізацією. Морські узбережжя, хвилі, які згасали на піску, червоний захід сонця у низьких хмарах, лісові масиви з набагато темнішою, ніж земна, зеленню; велетенські крони деяких дерев були майже темно-сині. На цьому тлі, яке весь час змінювалося, заясніли літери:
ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ ВАШОГО РАКЕТНОГО СНАРЯДА МАСОЮ ДО 300 000 МЕТРИЧНИХ ТОНН ВИРІШЕНЕ ПОЗИТИВНО ЗА УМОВИ ГАРАНТІЇ ВАШОЇ ПАСИВНОСТІ Й ДОБРОЇ ВОЛІ КРАПКА КОСМОДРОМ КРАПКА
Із густої зеленої імли виринула величезна площина, видима з піднебесся... Вона нагадувала застиглу матову ртуть. Дивовижними голками стояли на ній з рівномірними інтервалами, наче фігури на шахівниці, сталагміти, бездоганно білі, кінчасті, й росли на очах. Так, росли, а точніше висувалися вгору, кожен огорнений біля підніжжя прозірчастою золотавою сіткою. Нарешті все завмерло. На тлі далекого небосхилу, зовсім безхмарного, летіли птахи – кожен з чотирма вільно розпростертими крилами. Мабуть, ці птахи були велетенські. Вони тяглися, наче журавлі, що покидають холодні краї. Внизу, біля підніжжя сталагмітів – а очі людські почали вже розпізнавати в них ракети, – роїлася кольорова й темна дрібнота – цілі хмари, які вливалися в кораблі широкими похилими площинами. Усі члени екіпажу широко розкривали очі, напружуючи зір, щоби побачити нарешті, який вигляд у квінтян, але результат був такий самий, якби прибулець із Нептуна спробував за милю роздивитися людей на заповненому олімпійському стадіоні. Строкатий натовп увесь час юрмився біля похилих площин і вливався річками у сліпучо-білі, як сніг, кораблі. На їхніх корпусах вертикальними рядами незрозумілих ієрогліфів блищали написи. Натовп уже порідшав, і земляни чекали неминучого старту цієї білої флотилії, але вона з величавою повільністю почала занурюватись у «ртуть».
Золотаво-бронзові прозірчасті сіті спадали з корпусів, немов зітлілі, утворюючи неправильні кола. Вже тільки білі носи стирчали над озером «ртуті», та нарешті й вони опустилися в червоний морок шахт, і не якісь там люки чи ворота зімкнулися над ними – а ця сама поматовіла «ртуть». Екран спорожнів, потім з-за берега поволі виповзла багатоніжка, явно механічне, а не живе створіння, із пласким скошеним писком. З нього били фонтани ясно-жовтої рідини, розливаючись та булькаючи, як окріп, і коли вся рідина википіла, «ртуть» зробилася чорна, наче бітум. Багатоніжка вигнулася дугою, так що її середні ноги повисли в повітрі, обернулася просто до астронавтів, які дивилися на неї, й розплющила четверо очей. Може, то були вікна? Або рефлектори? Ні, все-таки вони скидалися на великі риб’ячі, круглі, здивовані очі з вузьким обрамленням металевої райдужної оболонки і чорнуватими, блискучими зіницями. Цей механічний засіб пересування, здавалося, стежить за людьми з тривожною задумою. Немовби дивився на них чотирма зіницями, які були вже не круглі, а звужувалися, наче в кота, й водночас усередині в них щось згасало, мерехтіло блакитним світлом. Потім багатоніжка знову припала до чорного ґрунту та, гойдаючись на всі боки, підтюпцем зникла з поля зору. Птахів у небі вже не було – там ясніли тільки написи:
ЦЕ НАШ КОСМОДРОМ ПОГОДЖУЄМОСЯ НА ВАШЕ ПРИБУТТЯ ЧЕКАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ КРАПКА
І справді – продовження з’явилося, спершу у вигляді бурі з блискавками, зливи, яка скісними потоками заливала каскадні будівлі, з’єднані між собою безліччю віадуків. Дивне місто під заливним дощем – вода струміла по овальних дахах, била з ґаргуль біля підніжжя мостів, але це були все-таки не мости, а радше тунелі з еліптичними вікнами, всередині яких мерехтіли смуги світла. Надземний транспорт? Ані живої душі ніде. Оскільки будівлі були каскадні, мовби вилиті з металу піраміди тольтеків[122]122
Йдеться про піраміди тольтеків – індіанського народу доколумбової епохи, які вирізняються величчю і монументальністю.
[Закрыть], вулиць там, по суті, не було. Не можна було визначити й меж міста – якщо це було місто, – дощ лив, гнаний шпарким вітром, по гігантських будівлях перекочувалися сріблясті хвилі зливи, блискавки били без грому, з пірамідальних споруд вода спадала дивно: її збирали жолобки, схожі на ринви, але задерті так високо, що струмені води злітали в повітря й змішувалися з невщухаючим дощем. Раптом одна з блискавок переламалася і стужавіла вогнистими словами:
БУРІ НА НАШІЙ ПЛАНЕТІ – ЧАСТЕ ЯВИЩЕ КРАПКА
Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані виднілися рівні ряди білястих плям, схожі на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:
ЦЕ МІСТО ЗНИЩИВ ВАШ ЛУНОКЛАЗМ КРАПКА
Напис пропав, а телеоб’єктив далі мандрував руїнами, показуючи побільшені незбагненні споруди. Одна, обнесена надзвичайно товстим укріпленням з металу, тріснула, в центрі – тут телеоб’єктив зробив наїзд – знову розшарпані рештки з незбагненною формою, схожі на людські трупи, коли їх витягують з братських могил, – землисті, вже наполовину зітлілі. А в раптовому відкоті знову з’явилося безмежне руйновише з глибокими котлованами, і в них, наче тупокрилі комахи, в’їдались у щебінь хоботами смугасто-червоні присадкуваті штовхачі, посуваючись уперто, над силу, б’ючи в центр алебастрово-молочного розколотого фронтону, обпаленого пожежею. Нарешті й ця стіна впала, і курява, здіймаючись рудим клуб’ям, заповнила увесь екран. Кілька хвилин у стерновій рубці чулися тільки прискорене дихання і цокіт секундоміра. Потім екран знову заяснів. З’явилася дивна діадема з кришталю, прозорого, мовби сльоза; діадема була розміром більша за людський череп, мала ніжки, що ряхтіли, наче діаманти, в діадемі тремтів компактний, упаяний у формі додекаедра блідо-рожевий шпінель. Над ним світився напис: УВІНЧАННЯ КРАПКА КІНЕЦЬ Але це ще не був кінець: у галогенному сліпучому світлі на пологому гірському узбіччі проступили чорні безголові ракоподібні істоти, мов череда худоби на альпійському лузі. Око марно силкувалося розпізнати, що це таке – великі черепахи чи гігантські жуки. Телеоб’єктив піднявся, поповз дедалі стрімкішою скелястою стіною з чорними отворами гротів і печер, із яких витікала, мабуть, не вода, а рідке кришиво, брунатно-жовта блювотина. Відтак по фіолетовому тлі, яке м’яко хвилювалося, побігли слова:
СХВАЛЮЄМО ВАШЕ ПРИБУТТЯ КОРАБЛЕМ ДО 300 000 МЕТРИЧНИХ ТОНН МАСИ СПОКОЮ КРАПКА НА ЗОБРАЖЕНОМУ КОСМОДРОМІ АА035 КРАПКА ПОВІДОМТЕ ТЕРМІН ГАРАНТУЄМО ВАМ МИР ЗАБУТТЯ
ЗГІДНО З ВАШОЮ ЦИЛІНДРИЧНОЮ ПРОЕКЦІЄЮ МЕРКАТОРА МЕРИДІАН 135 ПАРАЛЕЛЬ 48 ЧЕКАЄМО ВАШОГО СИГНАЛУ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРИБУТТЯ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА
Монітор згас, і стернову рубку залило денне світло. Другий пілот, страшенно блідий, притиснувши руки до грудей, усе ще дивився на порожній екран. Гаррах боровся сам із собою: піт градом котився йому з лоба й осідав на густих світлих бровах.
– Це... це шантаж... – пробелькотав він. – На нас звалюють провину за це... там...
Темпе здригнувся, ніби раптом прокинувшись зі сну.
– А знаєш, – тихо мовив він, – це все-таки правда... Хіба нас хтось сюди запрошував?.. Ми прибули в момент, коли їхнє нещастя досягло кульмінації, щоб іще збільшити його.
– Облиш! – буркнув Гаррах. – Якщо хочеш покаятися, то йди до свого священика, а мене не переконуй. Це не тільки шантаж... це підступність. О, я вже бачу, нас хочуть спіймати на гачок! Опам’ятайся, чоловіче, нашої провини тут нема – це все вони...
– Опам’ятайся ти! – Темпе підвівся, бо більше не міг спокійно всидіти на місці. – Незалежно від того, як закінчиться ця гра, зробленого вже не зміниш. Контакт Розумів, боже мій! Якщо вже ти доконче мусиш когось проклинати, то проклинай SETI і СЕТІ, а також себе за те, що тобі захотілося стати «психонавтом». А ще краще стули писок. Це найрозумніше, що ти можеш зробити.
Після обіду «Сезам» разом зі спускними апаратами підняли на корабель. Араґо зажадав, щоби Стірґард провів спільну нараду з приводу того, що робити далі. Стірґард категорично відмовився. Жодних нарад і засідань аж до закінчення програми. Імітований «Гермес», керований лазером гамма, зник за випуклістю Сексти й повним ходом рушив до Квінти, обмінюючись з нею умовленими паролями та відзивами. Темпе після чергування вирішив зустрітись із командиром; той відмовився – він не приймав нікого, зачинившись у своїй каюті. Пілот з’їхав у середню частину корабля – йому забракло відваги піти до ченця. Повернувши з півдороги, він запитав через інтерком, де Ґерберт, бо в кабіні його не було. Ґерберт виявився в кают-компанії разом із Кірстінґом і Накамурою. Корабель маневрував, щоби розвинути малу тягу; вони все ще залишалися в тіні, й на них діяла сила слабкого тяжіння. Побачивши, що товариші їдять, Темпе згадав, що від світанку не мав і ріски в роті. Він мовчки сів біля них, наклав собі на тарілку печені з рисом, але коли штрикнув м’ясо виделкою, йому вперше в житті стало гидко від цих сіруватих волоконець. Однак треба було щось з’їсти, отож, викинувши в кухонний ексгаустер усе, що було на тарілці, він узяв з автомата вже підігріту вітамінну суміш. Аби хоч чимось напхати шлунок. До Темпе ніхто не озивався, і тільки коли він кинув тарілку зі столовим начинням у мийку, Накамура, скупо всміхнувшись, підкликав його до себе кивком голови. Темпе сів навпроти японця, який витер губи паперовою серветкою, й зачекав, поки вийде Кірстінґ. Залишившись утрьох із Ґербертом, звично перехиливши набік голову з гладенько причесаним чорним волоссям, Накамура очікувально глянув на пілота. Той знизав плечима – мовляв, йому нічого сказати. Абсолютно нічого.
– Коли ми відвертаємось од світу, світ не зникає, – несподівано озвався Накамура. – Де є думка, там є і жорстокість. Вони завжди ходять у парі. З цим треба погодитись, якщо його не можна змінити.
– А чому командир нікого не пускає до себе? – вихопилось у пілота.
– Це його добра воля, – незворушно відповів японець. – Командир, як і кожен з нас, повинен зберігати твердість волі. Навіть тоді, коли він сам. Доктор Ґерберт страждає, пілот Темпе страждає, а я не страждаю. Про отця Араґо навіть не згадую.
– Тобто як... ви не страждаєте?.. – не зрозумів його Темпе.
– Я не маю на це права, – спокійно пояснив Накамура. – Сучасна фізика потребує такої уяви, яка не відступає ні перед чим. Це не моя заслуга – то дар моїх предків. Я не пророк і не ясновидець. Я безжальний, коли треба бути безжальним, інакше теж не міг би їсти м’яса. Хтось колись сказав: «Nemo те ітрипе lacescit». Чи, може, йому тепер соромно за ці слова?
Пілот зблід:
– Ні.
– Це добре, – відповів Накамура й звернувся до Ґерберта: – Ваш друг і колега Гаррах влаштовує спектаклі. З маскою великого гніву на обличчі, як демони в японському театрі кабукі[123]123
Кабукі (
[Закрыть]. На них не можна ні гніватися, ні впадати в розпач, ні співчувати їм, ні мстити. І тепер ви вже самі знаєте, чому. Чи, може, я помиляюся?
– Ні, – відповів Темпе. – Ми не маємо на це права.
– Отож-бо. Розмову закінчено. Через тридцять... – Накамура глянув на годинник, – через тридцять сім годин «Гермес» здійснить посадку. Хто тоді чергуватиме?
– Ми вдвох. Так сказано в наказі.
– Ви будете не самі.
Накамура встав, уклонився їм і вийшов. У порожній кают-компанії тихо шуміла мийка і повівало з кондиціонера. Пілот глянув на лікаря, який, обхопивши голову руками, непорушно дивився просто себе невидющими очима. Темпе залишив його в кают-компанії, не перемовившись із ним ані словом, їм і справді не було про що говорити.
Посадка «Гермеса» відбулася надзвичайно ефектно. Сідаючи в обрану точку планети, він пахнув таким кормовим вогнем, що його сяйво, переношуване незліченними міріадами очок, які вибігли далеко у вакуум, розпеченою голкою увійшло в молочну товщу хмар, шматуючи їх на рожеве блискуче клубовиння, і пірнув у це вікно, в цю пропалену полум’ям діру. Клапті високих, клубчасто-пір’їстих хмар почали скручуватися спіраллю й затягувати вирву у хмарному покритті Квінти, але ще не встигли повністю затягти її, як крізь розриви між ними пробився жовтий відблиск. Через дев’ять хвилин – стільки часу потрібно сигналові, який летів зі швидкістю світла, аби подолати відстань, що відділяла їх від планети – озвався звернений до Сексти передавач імітованого «Гермеса» – вперше та востаннє. Хмари ще раз розступилися в тому місці, але вже повільніше і м’якше; а по стерновій рубці, заповненій людьми, прокотилося щось схоже на коротке, притамоване зітхання.
Стірґард, за плечима в якого сяяв бездоганно білий, великий диск Квінти, викликав GODa.
– Дай мені результати аналізу вибуху.
– У мене є тільки спектр випромінювання.
– Назви причину вибуху на підставі цього спектра.
– Вона буде не зовсім точна.
– Знаю. Говори.
– Слухаю. Через чотири секунди після погашення власної тяги стрижневе осердя реактора розірвало його. Перерахувати варіанти причин?
– Давай.
– Перший варіант: у корму вдарив струмінь нейтронів з таким інтервалом швидких та повільних, щоб вони змогли пробити весь кожух реактора. Незважаючи на вимкнення, реактор запрацював, як примножувач, і в плутонії відбулася експоненціальна ланцюгова реакція. Другий варіант: корму пробив кумулятивний заряд з холодною аномалоновою головкою. Обґрунтувати пріоритет першого варіанта?
– Давай.
– Атака балістичного типу збила б увесь корабель. Нейтронний удар міг знищити тільки силову установку, за умови, що на борту перебувають біологічні створіння, і цим самим вони відокремлені од силової установки низкою радіаційно стійких переборок. Показати спектр?
– Ні. Помовч.
Стірґард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.
– Хтось хоче висловитися?
Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:
– Я схиляюся до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди – вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів небагато довідаєшся.
– Хто іншої думки? – запитав командир.
Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стірґардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив правець, він сказав:
– Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердя, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху: існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю із себе командирські обов’язки. Я – внук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що тут почую, буде стерте з пам’яті GODa. Я слухаю.
– Це не вияв покори, це – глузування. Символічне складення із себе командирських обов’язків не може змінити ситуації, – Араґо, немовби бажаючи, щоб його було краще чути, ступнув крок уперед і обернувся до присутніх. – Та якщо кожен до кінця повинен чинити так, як йому підказує власне сумління, незалежно, це буде драма чи трагіфарс, бо він сам не поставив іще п’єси життя і не вивчив, як актор, роль, я заявляю: вбивством ми нікого й нічого не врятуємо. Під маскою «Гермеса» ховався підступ, а під маскою прагнення до контакту будь-якою ціною ховається не бажання пізнання, а мстивість. Хоч би що ти зробив – якщо не повернеш назад, – це буде фіаско.
– А хіба повернення – не фіаско?
– Ні, – відповів Араґо. – Ти, безперечно, знаєш, якого дошкульного удару можеш їм завдати. Але на цьому твоя певність вичерпується.
– Це правда. Ви закінчили, отче? Хто ще хоче сказати?
– Я, – озвався Гаррах. – Якщо ти захочеш повернути назад, командире, то я зроблю все можливе, аби цьому запобігти. Тільки закувавши мене в кайдани, ти завадиш мені в цьому. Знаю, за діагнозом GODa я вже ненормальний. Що ж, нехай. Але ненормальними стали тут усі без винятку. Ми зробили все, що було в наших силах, аби переконати їх: з нашого боку їм ніщо не загрожує; ми дозволили атакувати себе впродовж чотирьох місяців, уводити в оману, зваблювати, дурити, і якщо отець Араґо репрезентує тут Рим, то нехай він згадає, що сказав Спаситель Матвієві: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча»[124]124
Євангеліє від Матвія, 10:34.
[Закрыть]. І що... та я вже й так надто розбазікався. Будемо голосувати?
– Ні. З моменту їхнього розчарування минуло вже п’ять годин, отже, ми не можемо більше зволікати. Ель Салям, доручаю тобі задіяти солазер.
– Без попередження?
– Після похорону воно вже ні до чого. Скільки тобі треба часу?
– Двічі по шістнадцять хвилин на пароль та відклик, плюс наведення. Ще через двадцять хвилин він зможе жалити.
– Нехай жалить.
– За програмою?
– Так, упродовж години.
– Накамуро, ти позичиш нам свої очі. Хто не хоче на це дивитися, може йти собі.
Добре захований у хмарах порошкового маскування, що сяяло завдяки спричиненому Дзетою випромінюванню, солазер відкрив вогонь о першій годині ночі, тобто з тригодинним запізненням, бо Стірґард зажадав ґрунтовної колімації, а цим самим – удару в кільце по дотичній там, де їм налаштували пастку. Через те довелося чекати, поки планета зробить повний оберт довкола своєї осі. Вісімнадцять тераджоулів вистрелили шпагою світла. Стрибок фотометрів підтвердив, що невидимий у порожньому просторі ніж сонячної фрези ковзнув збоку і, націлений у край кільця, зірвав його зовнішній пруг. Зображення, глухе та німе, хоча його могла б затулити долоня, показало всю силу, відібрану в Сонця, коли вона розрядилася в ударі твердішого за сталь світла об тисячомильне льодове кружало. Сам центр удару побачили спершу у вигляді блискучої вирви, з якої білими клубами бурхала хурделиця у мерехтінні дивовижних, вигнутих веселок. Льодове кільце кипіло й, випаровуючись, тієї ж миті замерзало та розсіювалося в чорному вакуумі поза горном, утворюючи вуаль, що довгими смугами тяглася за планетою. Вуаль заходила за диск, бо лазер жалив у напрямку, протилежному до обертів планети. Стірґард звелів ударити в блискучий диск кільця так, щоб вивести його з динамічної рівноваги. Сконденсованої у солазері сили вистачило на сім хвилин тераджоулевого різання.
– Достатньо, – заявив GOD.
І справді: зовнішнє кільце вже тріскалось, а у внутрішньому, відділеному від нього шестисотмильною щілиною, вирували турбуленції, викликані розцентруванням. Коли льодове поле, зметене в півморок, гривастими хмарами сягнуло за денну півкулю й зникло в тіні ночі, обрій Квінти заяснів, немовби за ним уставало інше, точнісінько таке саме Сонце в димучих стовпах веселок та кривавою зорею залило ще гладеньку опуклість похмурого моря. На цю страхітливу катастрофу просто приємно було дивитися. Світло, що било з розсіченого кільця, утворило в трильйонах льодових кристаликів космічний фейєрверк, який затуляв усі сузір’я зоряного тла. Від цього видовища аж дух забивало. Люди в операторській інстинктивно переводили погляд з горішнього локатора, в якому над самісіньким Сонцем ексцентрично тремтів лазерний алмаз, на головний екран, де неперервний безімпульсний потік сили обдирав материкове кружало від лускаючих шарів білосніжної криги.
Чи могли квінтяни сподіватися такого катаклізму? З планети він, мабуть, мав вигляд страхітливого, безперервного виверження високо у небі, але вони не бачили, мабуть, веселок, котрі блискавками шугали вгору, бо мільярди крижаних уламків уже ринули вниз. Льодові гори, які кипіли в гуркоті, падали там зі шматованих на клапті хмар, але це видовище було не для тих, хто гинув під громовим льодопадом.
Якою ж тонкою оболонкою оточувала планету атмосфера, видима з операторської! Страхітливі масштаби цієї астроінженерної ампутації могли без ризику для себе спостерігати тільки жителі субтропічних районів, перш ніж до них добігла хвиля напору, швидша за звук. Фотонний струг біля жерл солазера посувався міліметр за міліметром і, незважаючи на це, дробив сотні миль льодової поверхні. Тільки на самому півдні ще ніщо не свідчило про шал руйнування диска, який щохвилини втрачав сотні кубічних кілометрів трощеної криги. Тепер лазер проявив себе всередині хмари, виштовханої високо над атмосферу, – він пробив у глиб її вогняний колодязь. Спектрометри показували вже не киплячу пару, а іонізований вільний кисень та гідроксильні групи. Хвилини в стерновій рубці тяглись як вічність. Розгойдане, мовби пласка дзиґа, що розпадається на шматки, льодове кільце втрачало блиск, роз’їдене темними пробоями. Північна півкуля почала розбухати, немовби щось роздимало саму оболонку планети. Та це тільки хмари льодового осипу стрімко викидали в простір повітря, вогонь і сніг. А біля екватора лазерний промінь заходився довбати по дотичній грубуватий наріст виверження буром блакитно-білого жару, аж поки хмарний покрив Квінти обернувся на каламутно-перлисту рівнину на заході, тимчасом як схід аж до зірок палав розсипами викидів. Ніхто з астронавтів не озивався. Згадуючи згодом ці хвилини, вони зрозуміли, що були вже майже впевнені у контратаці: квінтяни принаймні спробують якось відбити цей удар, завданий у саме серце сферомахії, яку будували ціле століття; вони вже готуються вдарити у джерело, що спричинило катаклізм, видиме на тлі сонячного диска, бо в п’ять разів яскравіше за нього. Однак удару не було. Над планетою здіймався ширший за неї стовп біло-димчастої куряви, розпливався грибом; казково гарний, він розривав довкола себе веселки, а вістря ріжучого променя весь час пробивалося крізь туманні завали, як розпечена золота струна, напнута між Сонцем і планетою. Вона сама, здавалося, для самозахисту закривала помалу свій диск роздутими, високими, клубчасто-пір’їстими хмарами від цього такого неймовірно тонкого нищівного променя, який дробив рештки льодових брил, що тонули вже в атмосфері, й тільки у короткі миті серед розкидуваних ударами хмар зблискували уламки кільця, котре увесь час кружляло в агонії.
Стірґард наказав вимкнути солазер на шостій хвилині. Він хотів зберегти резерв потужності, який у ньому ще залишився. Солазер згас так само раптово, як спалахнув, й інфрачервоним променем повідомив, що полишає позицію. Викрити її було елементарно легко, навіть після погашення, за спектром Планка, типовим для твердих тіл з випромінюванням, спровокованим близькістю хромосфери. Через те насадки викинули з малих розсіювачів порошок, що горів на сонці, й під цим прикриттям солазер змінив позицію, складаючись, наче пружинисте віяло.
GOD працював з максимальним навантаженням, реєструючи ефект удару, долю незліченних супутників, які вдерлися з нижчих орбіт у розсіяну вибухами атмосферу й догоряли вогнистими параболами. При цьому він доповів, що копія «Гермеса» теж могла бути знищена магнетодинною атакою в концентрації полів, які дають більйони гаусів. GOD мав у резерві ще й четверту гіпотезу – кріотронні імплозійні бомби. Командир наказав визнати ці дані малопереконливими.
Корабель усе ще перебував на стаціонарній орбіті в тіні Сексти, коли Стірґард викликав Накамуру й Поласара, щоби вони негайно склали ультиматум. За передавач їм мали правити голографічні «очі», гинучи при випромінюванні непосильних для них сигналів, але справа варта була заходу.
Ультиматум звучав однозначно:
ВАШЕ КІЛЬЦЕ ЗНИЩЕНО У ВІДПОВІДЬ НА АТАКУ НАШОГО КОРАБЛЯ КРАПКА ДАЄМО ВАМ 48 ГОДИН ПЕРЕПОЧИНКУ КРАПКА ЯКЩО ВИ АТАКУЄТЕ НАС АБО НЕ ВІДПОВІСТЕ В ПЕРШІЙ ФАЗІ МИ ЗДМУХНЕМО ВАШУ АТМОСФЕРУ КРАПКА В ДРУГІЙ ФАЗІ ЗДІЙСНИМО ОПЕРАЦІЮ ПЛАНЕТОКЛАЗМУ КРАПКА ЯКЩО ПРИЙМЕТЕ НАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЯКИЙ ВЕРНЕТЬСЯ НЕПОШКОДЖЕНИМ НА НАШ КОРАБЕЛЬ МИ ВІДМОВИМОСЯ ВІД ПЕРШОЇ І ДРУГОЇ ФАЗ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА
Японець запитав, чи командир і справді готовий здмухнути атмосферу. На кавітацію планети, додав він, у них нема достатньої потужності.
– Знаю. Атмосфери я не здмухуватиму. Розраховую на те, що вони повірять. Що ж до сидероклазму... хочу почути думку Поласара. За нездійсненою погрозою також повинна стояти реальна сила.
Поласар зволікав з відповіддю.
– Для сидераторів це було б небезпечне перевантаження. Щоправда, можна пробити мантію. Якщо ми пошкодимо базу континентальних плит, біосфера загине. Уціліють бактерії і водорості. Чи варто говорити далі?
– Мабуть, не варто.
Обидва визнали за необхідне визначити межі катастрофи, що було надзвичайно важко зробити. Дірки в шумовому захисті Квінти свідчили про виведення з ладу сотень передавальних станцій, але без спінографії не можна було встановити бодай приблизно ступеня знищення технічної інфраструктури на великому континенті. Ефекти катаклізму давалися вже взнаки південній півкулі та решті материків. Раптово посилилася сейсмічна діяльність: на морях хмар темніли плями – мабуть, усі вулкани вивергали магму й гази зі значною кількістю ціанідів. Маси криги, які досягли поверхні ґрунту й океанів, за оцінкою GODa, становили від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Північна півкуля зазнала значно сильнішого руйнування, ніж південна, але рівень океану піднявся скрізь, і вода ринула вглиб континенту. GOD попередив, що не може визначити, скільки уламків кільця впало на планету в стані твердому, а скільки розтопилося, бо це залежало від не встановлених точно розмірів льодових брил. Якщо вони перевищували тисячі тонн, то втратили тільки частину маси у найгустіших шарах повітря. Однак він не спроможний був назвати точного дільника.
Гаррах чергував біля пульта керування і досі не брав участі у розмові в операторській над його головою, але він усе чув і несподівано попросив у командира слова.
– У чому річ? – розсердився Стірґард. – Тобі замало? Хочеш їм ще підсипати?
– Ні. Якщо все, про що говорив GOD, відповідає дійсності, то сорока восьми годин не вистачить, їм же треба хоч трохи оговтатися.
– Ти запізно приєднався до голубів, – невдоволено кинув Стірґард.
Однак фізики визнали, що пілот має слушність. Термін відповіді збільшили до вісімдесяти годин. Невдовзі після цього Гаррах залишився в операторській сам. Він перевів керма на автоматику, бо вже досхочу намилувався Квінтою, тим паче, що дим незліченних вулканічних викидів рудуватою запоною розтягувався по кипучій білині планети й вона потемніла, наче від згустків брудної крові. Але то була не кров. Він це знав, однак не хотів більше на це дивитися. За командою Стірґарда корабель почав обертатися на місці, як витягнена горизонтально стріла підіймального крана. Так виникло штучне тяжіння – завдяки відцентровій силі, яка найдужче відчувалася в стерновій рубці носової частини. У кают-компанії, куди спустився екіпаж, це обертання дало змогу сісти за столи без складної акробатики. Ефект зміщення осі обертання, типовий для гіроскопії, викликав у Гарраха нудоту, хоча він не раз плавав на Землі, й навіть бокова мертва хвиля не спричиняла в нього морської хвороби. Гаррах не міг усидіти на місці. Сталося те, чого він хотів. Добре все розваживши, Гаррах не відчував жодної відповідальності за катаклізм. Був певен, що все сталося б так само, якби він не лютував і не заходив у не вельми доречні суперечки з ні в чому не винним отцем Араґо. Ні, таки нічого не змінилося б, якби він робив свою справу мовчки. Гаррах підхопився із сидіння біля керма і, тільки-но почав випростувати ноги, ним закружляло по всій навігаторській. Інакше він не міг дати виходу своєму лютому гніву, який знову повернувся до нього і квапив не сидіти й, згорнувши руки, дивитися на кліматичне – якби тільки кліматичне! – божевілля ураженої тераджоулем планети. Якби він міг, то вимкнув би зображення, але це тут годі було зробити. Еліпсоїдний інтер’єр оперізувала галерея, яка відділяла верхній горизонт від нижнього. Заточуючись на широко розставлених ногах, наче моряк під час хитавиці, він метнувся нагору, щодуху оббіг усю галерею – хтось міг би подумати, що його охопило бажання тренуватись із бігу. На лонжеронах, які збігалися, мов спиці великого колеса, серед діагоналей, прикріплених до стелі, був операційний центр. Вісім глибоких крісел оточували терміналь, схожий на пласко зрізаний конус. На столику перед кожним кріслом пустотливо блимав зелений монітор. На дошці цього конуса-столу лежала покинута чернетка ультиматуму, накидана похилим, шпичастим Стірґардовим почерком. Зайшовши поміж крісла, Гаррах зробив те, у чому ніколи в світі не запідозрив би себе: перекинув аркуш чистим боком догори й роззирнувся, чи за ним хто не стежить. Однак тільки миготливі екрани видавали тут якийсь рух. Гаррах сів у крісло командира, глянув праворуч, а відтак ліворуч. Крізь клиноподібні нижні вікна в сріблясто-пластиковому обличкуванні лонжеронів видно було навігаторську, що теж блимала чергою різнобарвних вогників, і сяйво, яке весь час ішло з головного екрана, – тьмяне світло Квінти. Гаррах сперся ліктями на косий пульт і затулив обличчя руками. Якби він умів, якби міг, то, мабуть, заплакав би після цих нових Содома й Гоморри.
