Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Тунелі, що вели до контрольної вежі, нагадували підземне місто, і прикро було бачити, скільки матеріалів тут змарновано. Якось, ще будучи помічником навігатора, Анґус сідав на Роембдені. Але тоді вони так поспішали, що він навіть не вийшов з корабля, бо стежив за розвантаженням на складі. Тепер, дивлячись на нерозпаковані контейнери, з яких навіть не було знято пломби, він з гіркотою впізнавав серед них і «свої». Ця пустка так його роздратувала, що він почав гукати, як у лісі, проте тільки мертве відлуння загуло йому у відповідь. Анґус піднявся ліфтом нагору. У залі контролю польотів знайшов Лондона, але і той не знав, куди подівся Ґоссе. Жодних нових повідомлень з Ґрааля не надходило. Мерехтіли монітори. У повітрі відчувався запах смаженої грудинки: Лондон смажив яєчню, кидаючи шкаралупи в мийку.

– У вас тут і яйця є? – здивувався пілот.

– А ти ж як думав!

Лондон уже був з ним на «ти».

– Один електронник привіз сюди клітку з курми, бо мав дотримуватися дієти, в нього була виразка шлунка. Спершу дехто протестував, мовляв, нічим буде дихати, вони тут усе просмердять і чим ми їх годуватимемо. Але він залишив двох курочок та півня, і тепер ми навіть задоволені. Свіжі яйця – ласощі в цих краях. Сідай, Ґоссе сам знайдеться.

Анґус відчув голод. Запихаючись яєчнею, він подумки виправдовувався, мовляв, має запастися калоріями перед майбутньою подорожжю. Задеренчав телефон. Ґоссе викликав його до себе. Отож Анґус подякував Лондонові за вишукане частування, одним ковтком допив каву і з’їхав поверхом нижче. Керівника він знайшов у коридорі, вже одягнутого в комбінезон. Час настав. Анґус збігав до своєї кімнати по скафандр. Спритно вліз у нього, з’єднав кисневий балон зі шлангом, але вентиль не відкрутив і не надягнув шолома – не був певен, чи вони відразу вийдуть з герметичних приміщень. Вантажним ліфтом спустилися до підземелля. Там теж був склад, напханий контейнерами, схожими на ящики з-під гарматних снарядів. З них стирчали кисневі балони, подібні до снарядів великого калібру. Склад був просторий, але такий захаращений, що доводилося пробиратися між рядами контейнерів з різномовними написами. Тут були вантажі з усіх земних континентів. Пілотові довелося чекати на Ґоссе: той пішов перевдягатися, й Анґус не відразу впізнав його у важкому робочому скафандрі, забрудненому мастилом, з приладом нічного бачення, насунутим на скло шолома.

Крізь шлюзову камеру вийшли назовні. Тепер будівля нависала над ними, нагадуючи гігантський гриб зі скляним дахом-капелюхом. Нагорі метушився Лондон, затуляючи зелене мерехтіння моніторів. Обійшли підніжжя вежі. Вона була кругла, без вікон, як морський маяк серед бурхливих хвиль. Ґоссе розсунув пофарбовані залізні ворота гаража. Стиха загули люмінесцентні лампи. У порожньому приміщенні, біля задньої стіни, поруч із підйомником стояв всюдихід, подібний до старовинних американських місяцеходів: відкрите шасі, сидіння з підставкою для ніг – нічого, крім рами на колесах, керма і закритої батареї акумуляторів позаду. Ґоссе виїхав на нерівну щебінку, що встеляла нижній поверх вежі, й загальмував біля Анґуса. Вони вирушили крізь рудий туман до присадкуватої будівлі з пласким дахом. Далеко за хребтами гір мерехтіли стовпи світла, схожі на промені зенітних прожекторів, хоч і не мали з тими старовинними речами нічого спільного. Сонце Титана, особливо у хмарні дні, давало мало світла, тож під час робіт на стаціонарну орбіту над Ґраалем виводили величезні дзеркала легкої конструкції – солектори. Вони концентрували сонячне світло на ділянці уранової розробки. Користь від них була сумнівною. Взаємовплив мас Сатурна та його супутників виявився фатальним: попри всі зусилля астроінженерів стовпи світла часом відхилялись аж до кратера Роембдена. Це викликало не лише іронічні зауваги місцевих відлюдників, а й розважало їх, бо вирваний з нічної темряви кратер ніби демонстрував усю свою грізну красу. Ґоссе, обминаючи всюдиходом перешкоди – безформні брили, схожі на барила, що закорковували жерла дрібних вулканів, – теж помітив холодне мерехтіння стовпів світла і буркнув:

– Наближаються до нас. Це непогано. За кілька хвилин тут можна буде роздивитися все, мов у театрі.

І додав уже з неприхованою люттю:

– Ну й молодчага цей Марлін!

Анґус зрозумів гірку іронію: щоб освітити Роембден, треба було занурити в єгипетську пітьму Ґрааль. Виходить, Марлін уже зганяє персонал солекторів з ліжок і наказує їм спрямувати космічні дзеркала в їхній бік. Два світлові стовпи підходили щоразу ближче, і ось уже в їхньому світлі спалахнула верхівка східного схилу. Ще однією дивовижею Титана була неймовірна прозорість атмосфери у кратері Роембдена. Це давало змогу тижнями милуватися жовтим кільцем Сатурна на вкритому зірками небосхилі. Новачків завжди вражало, коли над обрієм сходив велетенський Сатурн, хоча він і був у п’ять разів далі від Титана, ніж Місяць від Землі. З кратера можна було без бінокля розгледіти різнобарвні смуги й чорні плями тіней на поверхні Сатурна – їх під час затемнень відкидали наближені до планети місяці. Така видимість була можлива завдяки північному вітру, який вдирався крізь горловину скель з такою шаленою швидкістю, що створював феновий ефект. А крім того, ніде на Титані не було так тепло, як у Роембдені. Певно, персонал ще не навчився як слід управляти солекторами, а може, через оголошену тривогу не було кому цим зайнятись, однак сонячний потік урешті освітив кратер. Зробилося видно, як удень. Всюдихід міг би рухатись із вимкненими фарами. Пілот побачив сіру бетонну смугу навколо свого «Геліоса». Ген там, за рівниною, куди вони простували, стриміли, немовби скам’янілі стовбури фантастичних дерев, вулканічні чопи, які вирвалися з тріщин і застигли мільйони років тому. Деформовані перспективою, вони скидалися на зруйновану колонаду храму, а їхні рухливі тіні здавалися стрілками сонячних годинників, що показують шалений лет часу. Всюдихід проминув цей частокіл. Котив нерівно, його електричні мотори тоненько схлипували. Пласка будівля бовваніла у напівмороці ще далеко, та вже можна було розрізнити два чорні контури, схожі на силуети готичних соборів. Справжній розмір машин Анґус оцінив лише тоді, коли разом із Ґоссе підійшов до них.

Таких велетів йому ще не доводилося бачити. Він ніколи не управляв Діґлаторами, хоча й не зізнався у цьому. Якби комусь спало на думку вбрати таке громаддя у волохату шкуру, це був би викапаний Кінґ-Конґ[11]11
  Один із найпопулярніших персонажів масової культури XX ст., гігантська горила. Цей образ народився завдяки однойменному фільму М. Купера та Е. Шодсака в 1933 р. і відразу ж став культовим.


[Закрыть]. Його пропорції були не людські, а радше антропоїдні. Ноги монстра вертикально стриміли з каркасу, щоби перейти в потужні, наче танки, ступні, нерухомо застиглі у щебінці осипу. Вежоподібні стегна переходили в тазову опуклість, а на ній, мовби широкодонний корабель, стримів металевий корпус. Верхні кінцівки зі стиснутими у сталевий кулак кистями Анґус зміг роздивитися, лише коли високо задер голову. Вони безвладно звисали вздовж тулуба, немов опущені стріли підйомних кранів. Обидва гіганти були безголові, а те, що здалеку здалося йому невеличкими баштами, виявилось антенами, які стриміли з плечей велетнів на тлі неба.

За першим Діґлатором, мало не торкаючись його броні зігнутим ліктем, стояв другий, точнісінька його копія. Так ніби хотів штурхонути першого в бік і зненацька завмер. Через те, що він стояв трохи далі, посередині його могутніх грудей можна було помітити сяюче віконце – кабіну водія.

– Це «Кастор», а то «Поллукс»[12]12
  Згідно із давньогрецькою міфологією, Кастор і Полідевкт (рим. – Поллукс) – брати-близнюки, сини Зевса і Леди. У переносному значенні – вірні, нерозлучні друзі.


[Закрыть], – відрекомендував велетнів Ґоссе.

Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, що лисніли, мовби чорні туші китів.

– Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх в ангар, – мовив Ґоссе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома. – Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!

Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скельний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інерцію маси. Керування самохідною машиною, як і морським кораблем, залежить від їхньої маси – що важча машина, то складніше водієві її приборкати. На кінчику язика в Анґуса вже крутилося запитання, скільки ж важить Діґлатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Ґоссе ліхтарик і рушив навколо стопи. Водячи променем по сталі, як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену на рівні очей. Максимальна потужність сягала 14 000 кВт, допустима потужність перевантажень становила 19 000 кВт, маса спокою – 1680 тонн, багатодисковий реактор «Токамак» з теплообмінником Фуко, гідравлічний урухомник гіпоїдної передачі та диференціалів «Ролс-Ройса», шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж «ноги», однак не міг охопити поглядом усього корпуса. Промінь ледве окреслив контур могутніх плечей – чорних і безголових. Анґус озирнувся на Ґоссе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання космодрому, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель, – ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом. Ураз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Анґус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоби, скориставшись нагодою, охопити поглядом увесь Діґлатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою ящер, який став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Загартовані нагрудні плити, округла облямівка, стовпи та повідневі вали стегон, диски захисних щитів колінних суглобів, каркас гомілок – усі частини машини виблискували, отже, її ще ніколи не використовували. Анґуса охопили радість та хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже у променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалася карикатурою на людську ногу, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Анґус стояв, ніби під портальним краном, котрий уже нічого не зможе підняти. Броньований каблук гіганта міг служити станиною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти корабля, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, нагадувало млинові жорна. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мовби застигли за командою «струнко». Ґоссе ще не було, та пілот не збирався гаяти часу. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, і почав підійматися. Невеличкий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглася вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те щоби важко, але незручно. Драбинка привела його до люка над правим стегном. Ось це було таки незручно. Місце, в якому його зробили спочатку, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою – вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, однак згодом мали це врахувати, бо з’ясувалося, що знайти кандидатів у водії для цих машин дуже важко. З тих бідолах знущалися, натякаючи на місце, крізь яке вони мали пролазити всередину своїх атлантів.

Тільки-но Анґус відчинив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану в груди Діґлатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло би бути серце. Анґус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув кліматизацію, бо залишився тільки в трикотажному светрі й еластичних штанях. А управляти цим гігантом можна було, лише скинувши весь одяг. Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і дивився вдалину. Починався понурий день – на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Далеко за космодромом Анґус бачив уламки скель так, наче дивився у вікно високого будинку – адже зараз він опинився на рівні дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за Діґлатора. Крізь бічні, теж вигнуті шиби він зазирнув у глибину темної шахти, ледь освітленої лампами. Там було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби пробуджена з летаргійного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів – нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня, з металевим полиском шкіра, та ще мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків виднілись обриси маленьких ніжок і ручок – правих з правого боку, а лівих з лівого. Коли велет рухався і все в ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії. У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було відображено всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягнувся, запхав свій одяг у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Анґус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом знизу вгору затягнув замок-змійку, мозаїка, досі чорна, замерехтіла кольоровими вогниками. Анґус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив у Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси Діґлатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними й міцно застебнув їх на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його так, що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, й міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простягнув руку собі за спину, знайшов важіль і повернув його до межі. Усі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним загули двигуни кінцівок Діґлатора. Вони працювали на неробочому ходу, стиха цмокаючи: із хитунів витікав надлишок мастила, яке напомпали в підшипники ще у земній верфі, щоби запобігти корозії.

Пильно вдивляючись униз, щоби не зачепитися за стіну складу, Анґус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоби передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметично замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали циліндри завбільшки з гарматний ствол. У них ходили поршні, на котрі тиснуло мастило, подаване смоками. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет. Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше – масштаб. Один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності давачів, машина могла за бажанням водія підняти зі столу навіть налитий по вінця келих та піднести його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши ні краплини і не розчавивши скляної чарки в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже гігант мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до рук-лещат приєднували спеціальні пристрої, він перетворювався на бурову установку, бульдозер, підйомний кран, що поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.

Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелета, котрий як зовнішній підсилювач людського тіла був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. Були створені машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Тож хоча вагою ці машини різнились, але інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, має певні межі. Існуюча інерція маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так як не можна блискавично зупинити на морі крейсер або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з Діґлатором, то поламав би йому кінцівки. Тому аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники; це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг вимкнути кожен із цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс – ultimum refugium[14]14
  Останній прихисток, останній аргумент (лат.).


[Закрыть] – вітрифікатор. Людину захищали зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона.

Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємностях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.

Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавпячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху. Зрештою, опитування водіїв показало, як мало вони покладаються на вітрифікаційну апаратуру, адже їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, – старою, як усі людські починання. Отож і Анґус Парвіс, пересуваючись важкими кроками поверхнею Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрому, щоби випробувати там Діґлатор. Тієї ж миті до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, неповороткий і прудкий – єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підіймальна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище чинить йому опір тим більший, чим швидше він хоче рухатися. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи – вони ще не мали блокіраторів рухливості. У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, при спорудженні будинку, прокласти ряд траверсів на його стінах, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж усвідомлював це. Але машина із запобіжниками також може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручнику. Анґус, добре знаючи тисячники, відчув уже за незначного прискорення, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть зупинився, щоби в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Переступав з ноги на ногу, нахиляв тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.

Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Ґоссе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли звуки, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння – при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоби поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити на бетон кожну ногу, взуту в танк. Анґус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, проте не вийшов з-під контролю, бо Анґус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли у них вгризалися чіпкі клешні, з брил викрешувались іскри, чулися скрегіт і хрускіт. Не минуло й години, а він уже цілком освоїв Діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним та велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб закінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що з гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від велета, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, коли зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з міркуванням про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застрягли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи навіщо – чи то для додаткового тренування, чи щоби попрощатись, – він обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився кількома словами з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона – за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі – планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди років органічного життя зробили свою справу: барви квітів існують саме для того, щоби приваблювати комах, а хмари потрібні, щоби зрошувати дощем ліси та пасовиська. Кожна форма і кожна річ мають бути корисними. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що є винятком з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, – теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява покликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не «обтесана» у боротьбі за існування, вона мільярди років із безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча планети, затиснуті кам’яними склепіннями, не можуть показати свого розмаху. Тому-то й виникає враження, що все це – не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних перетворень.

Водночас на безводних планетах, таких як Марс або Меркурій, висушених всепроникним сонячним вітром, що безупинно дме від материнської зірки, – там поверхня пустельна й мертвотна, адже всі форми, що могли би виникнути, роз’їдає шалений жар, перетворюючи їх на попіл і виповнюючи ним чаші кратерів. І лише на планетах, де панує смерть, вічна та спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить за межі людської уяви.

Саме тому фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад – з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, на Титані, найбільшому з їхніх місяців, щоби зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Неймовірні дива Титана – чи позірно безпечні, чи підступні – спершу, якщо дивитися на них здалеку, видаються хаотичними нагромадженнями. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цього місяця. Страхітливий холод простору, в якому сонце хоча й світить, та вже не гріє, виявився не гальмом, а радше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він відкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не існувало життя, а сонце не виявило своєї руйнівної сили, планеті, спрямованій у вічність, він дав той необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони потрапили, так би мовити, в рабство до біологічної еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому вважалося, що висока складність притаманна не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави та сірчаний попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом у цю тріщину вповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, залишивши на поораній поверхні мінеральні осади, якими захоплювалися кристалографи та інші науковці. Тут і справді було на що подивитися. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв та мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом сипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни Діґлатора було чудово видно шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем – краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч – розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині він помітив зчеплені в смертельному двобої кістяки членистоногих істот – завбільшки як багатоповерхові будинки. Від гранчастих дзеркальних брил відгалужувалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки і брудно-білі черепи. Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре понишпорив у пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук у природі утворювалися саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна. Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І саме через те, що тут нічого ніколи нікому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення – без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі проникала у свідомість спостерігача, була незмірно більшим потрясінням, аніж враження від навколишнього краєвиду. Анґусу все побачене нагадувало космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді було зібрано рештки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: все це схоже на кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю – адже життя тут ніколи не існувало, – а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і мушлі молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у транс філософських роздумів, молодий пілот аж стрепенувся, коли пригадав, як він сюди потрапив, у що вплутався та яке має завдання. А залізний великохід, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнувся, зойкнув трансмісіями й затремтів усією масою. Анґус умить отямився та відчув сором. Зосередившись, він пішов далі. Спершу відчував спротив, коли величезні, мов парові молоти, ноги Діґлатора трощили фальшиві скелети, одначе спроби лавірувати між ними виявились і складними, й марними. Анґус лише одного разу завагався: коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати серед цих завалів і пробитися крізь них не міг навіть його покірний велетень. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил та роги, що відколюються від лобних кісток, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу – з безглуздям. Тоді виникало відчуття, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилося пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав аж годину. Зате дав змогу все детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії. Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості. Проте нема в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлася. Тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він був змушений перетворювати їх на скляний пил, хоч інколи було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи.