Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «GOD дивиться на всіх».

Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса – почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинити те, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: манію переслідування та іншу параноїдну маячню. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Нема нічого простішого, ніж довідатися про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано сприймають такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.

GOD, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитися бодай слід якоїсь індивідуальності, від людини в ньому було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємося приховати від середовища, як найінтимніших почувань власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками. Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови – просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом із двадцятьма психологами. Спираючись на здійснені перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, котра моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі й, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє неповторним способом, і порівняно з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, окрім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само, як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей довіри більше, ніж автомати. Одне слово, Ґерберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, GOD тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.

– Якої ще кризи? – не стримався пілот.

– Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.

– Сумніви в тому, що у нас нема шансу на контакт?..

– Як психіатр GOD не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою – навіть якби до цього справді дійшло. Що на це скажеш?

Пілота огорнула страшенна апатія.

– Він нас чує?

– Звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні, стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це – типова реакція самозахисту. Ти, шановний, не виняток. Якось ти запитував мене, ще на «Евридіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитися. Пригадуєш?

– Так.

– От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, аніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..

– Слушний, – відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.

Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.

– Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь... надто повільні... А орієнтуватись я повинен швидко... мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Евридіки»... Але нічого не вдієш: якщо треба... Ми б’ємося головами об стіну. Може, проб’ємо її... А що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру... Надії нема ніякої. Це радше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці...

Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рота, але нічого не сказав.

– А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? – запитав після тривалої паузи лікар.

– Ну звичайно, – вихопилось у пілота, потім він із подивом додав: – А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.

– То може бути пастка... – тихо сказав Ґерберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного GODa.

Так принаймні здалося пілотові, але він тут же вирішив, що це нонсенс, і в блискавичній наступній рефлексії констатував власну анормальність: він приписав GODові зло, а якщо не зло, то принаймні щось схоже на ворожість. Так, наче їхніми ворогами були не лише квінтяни, а й власний комп’ютер.

– Це може бути пастка, – повторив Темпе, ніби запізніла луна. – Мабуть, твоя правда...

– І ти полетиш, незважаючи ні на що?..

– Якщо Стірґард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.

– За нашою програмою, – погодився Ґерберт. – Але в них буде своя програма. Тобі не здається?

– Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було би справжнім безглуздям – з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак...

– Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?

У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.

– Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, із задумом тих, хто і з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли він картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручуся головою, він зробить цю дурницю.

Ґерберт вражено дивився на його проясніле обличчя.

– Це була би помста – не тільки страхітлива, а й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоби знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?

Пілот перестав усміхатися.

– Я боягуз, бо не наважувався признатися навіть самому собі, що вже не вірю у можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятися від дорученого завдання. Стірґард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.

– Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.

– Тільки тому, що зважаю на передумову: ми повинні сконтактувати із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили – на свій лад. Нападом. І не раз. Така вперта відмова – теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув «Евридіку», Стірґард напевне не намагався би розірвати його за це на шматки. Інша справа – Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди із Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волі Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми отримали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.

– Отже, ти все-таки ще маєш надію?

– Не знаю. Мені відомо одне: якщо виникне потреба, діятиму навіть без надій на успіх, – він збентежився й змовк. – Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе... точніше я сам недоречно заговорив про це Nemo те ітрипе lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі GOD про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?

– Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?

– Так, дуже мало – з «Евридіки». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше – щось на кшталт смертельного відчаю, еге ж?

– Щось подібне. Поняття складне й широке...

– Він визнав мене непридатним до...

– GOD не може нікого відсторонити від виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюся, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Вирішує командир після погодження зі мною, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз поки що не йдеться. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою...

Пілот відстебнув ремінь, трохи піднявся і, щоби штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.

– Докторе... ти помиляєшся разом із GODом...

Струмінь повітря штовхав його так сильно, що кущ почав вигинатися на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.

– Лауґер ще на «Евридіці» сказав мені: «Ти побачиш квінтян», – і я полетів...

Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу – стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, який падає, вивернувся в повітрі, щоби пом’якшити удар, зсунувся по стіні на ґрунт, котрий давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто великою. Видно, щось сталося. Коридор залишався порожнім, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос GODa:

«Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла...»

Не чекаючи Ґерберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, що він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. «Гермес» у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше як на піводиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стірґард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана:

...ГАРАНТУЄМО ВАМ БЕЗПЕКУ НА НАШІЙ НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ КРАПКА 46 ГРАДУС ШИРОТИ 139 ДОВГОТИ КОСМОДРОМ НАШ ПОРУЧ ВАШОЇ СІТКИ МЕРКАТОРА КРАПКА МИ СУВЕРЕННІ НЕЙТРАЛЬНІ КРАПКА ПОВІДОМЛЕНІ СУСІДНІ СТОРОНИ СХВАЛИЛИ ПРИБУТТЯ ВАШИХ ЗОНДІВ БЕЗ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ КРАПКА ПОВІДОМТЕ НЕОДИМОВИМ ЛАЗЕРОМ ТЕРМІН ПРИБУТТЯ ВАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЗГІДНО З ЧАСОМ ЯКИЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ОДНИМ ОБЕРТОМ ПЛАНЕТИ В БІНАРНОМУ ЧИСЛЕННІ КРАПКА ЧЕКАЄМО КРАПКА ЛАСКАВО ПРОСИМО КРАПКА.

Це повідомлення на екрані монітора Стірґард ще раз показав для Ґерберта й ченця, тільки-но вони з’явилися. Потім сів у своє крісло і звернувся до присутніх:

– Ми кілька хвилин тому отримали відповідь з вищеназваного пункту спалахами сонячного спектра. Колего Накамура, це було дзеркало?

– Цілком можливо. Світло незв’язне – через вікно у хмарах. Якщо це звичайне дзеркало, то площею принаймні кілька гектарів.

– Цікаво. А солазер прийняв ці спалахи?

– Ні. Вони були спрямовані на нас.

– Дуже цікаво. Яку кутову величину має зараз «Гермес», коли на нього дивитися з планети?

– Кілька сотих секунди дуги.

– Ще цікавіше. Світло не було колімоване?

– Було, але слабо.

– Як увігнутим дзеркалом?

– Або низкою пласких, відповідно розставлених на великій території.

– Виходить, вони знали, де нас шукати. Але як довідалися про це?

Усі мовчали.

– Прошу вас висловитися.

– Нас могли помітити, коли ми запустили солазер, – сказав Ель Салям.

Темпе досі його не бачив: фізик озвався з нижньої стернової рубки.

– Це сталося сорок годин тому, й після цього ми йшли без тяги, – заперечив Поласар.

– Поки що облишмо про це. Хто вірить у їхню шляхетність? Ніхто? Дуже дивно.

– Надто гарно, щоби бути правдою, – почув Темпе голос згори: на галереї стояв Кірстінґ. – Та з іншого боку, якщо це пастка, то не настільки примітивна.

– Побачимо...

Командир підвівся. «Гермес» ішов так рівно, що всі гравіметри показували одиницю, немовби корабель стояв у земному доці.

– Прошу уваги. Колега Поласар під’єднав до GODa програмний блок СГ. Ель Салям вимкне солазер і замаскує його. Де Ротмонт? Гаразд, ти приготуєш два важкі спускні апарати. Пілоти та доктор Накамура залишаться в стерновій рубці, а я піду прийму душ і зразу ж повернуся. Ага! Гаррахе, Темпе, перевірте, чи все, що не любить 10 g, як слід закріплене. Без мого дозволу нікому не заходити до навігаторської. Все.

Стірґард обійшов пульти і, бачачи, що свої місця залишили тільки пілоти, кинув від дверей:

– Лікарів прошу зайняти свої робочі місця.

За хвилину стернова рубка спорожніла. Гаррах пересів і, забігавши пальцями по клавіатурі, почав переглядати на світних схемах інтерцепторів стан усіх агрегатів од носа аж до корми. Темпе, побачивши, що він Гарраху непотрібний, підійшов до японця, який саме переглядав спектри квінтянських сигнальних спалахів, і запитав, що означає «блок СГ».

Гаррах і собі нашорошив вухо, бо теж досі нічого про нього не чув. Накамура відірвав очі від бінокулярів і меланхолійно покивав головою.

– Отець Араґо буде дуже засмучений.

– Переходимо на воєнний стан? Що означає «СГ»? – допитувався Темпе.

– Вміст кільового трюму ні для кого вже не таємниця, панове.

– Того замкненого? То, виходить, там нема ніяких великоходів?

– Ні. Там сюрприз для всіх. Навіть для GODa. Крім командира й моєї скромної особи, – побачивши подив на обличчі в пілотів, японець додав: – Штаб SETI визнав це за доцільне, панове. Усі ви пройшли імітаційний тренінг висадки поодинці. Цим самим кожен із вас може опинитись у становищі, м’яко кажучи, заручника.

– A GOD?

– Це машина. Комп’ютери останнього покоління теж не застраховані від злому, навіть дистанційного, і з них можуть витрусити весь уміст програм.

– Але ж кілька особливих блоків пам’яті не можуть займати цілий трюм?

– Там нема ніяких блоків. Там «Гермес». Своєрідний макет. Бездоганно імітований. Для приманки.

– А додаткові програми?..

Японець зітхнув.

– Це символи, дуже давні. Ближчі для вас, аніж для мене. С – Содом, а Г – Гоморра. Дуже неприємні – особливо для папського делегата. Я йому співчуваю.

Содом і Гоморра

Звичайно, коли корабель ішов своїм ходом, на борту чи хоча б у кают-компанії настрій у всіх поліпшувався, бо можна було бодай під час їди забути про гордіїв вузол, що затягувався дедалі тугіше. Вже сам той факт, що вони сідали за столи, що можна було нормально насипати в тарілки юшку, а в склянки наливати пиво, подавати один одному сіль, цукром підсолоджувати з ложечки каву, звільняв людей од неминучих дій у стані невагомості, бо, як було сказано вже тисячу разів, невагомість звільняє від пут гравітації і є цілковитою свободою, яка не тільки побут людини, а й кожен рух її тіла робить кумедним. Неуважний астронавт увесь, зазвичай, у синцях, у ґулях, одяг його облитий різними напоями, він плаває по каюті за паперами, які розлітаються навсібіч, а якщо опиниться у великому приміщенні, без «реактивних матеріалів», то стає безпораднішим од немовляти, бо ніяк не вирачкує зі стану зависнення в повітрі. Забудькам для порятунку з такого скрутного стану доводилося застосовувати наручні годинники, а коли цього виявлялося замало, то й куртки та светри, бо закони ньютонівської механіки проявляли тут усю свою жорстокість: якщо на тіло в стані непорушності не діє жодна сила, то його не приведе в рух ніщо, крім закону дії та протидії. У той час, коли йому ще хотілося жартувати, Гаррах якось сказав, що на орбіті досконале вбивство можна вчинити дуже легко, і він сумнівається, чи будь-який суд міг би засудити вбивцю, бо досить намовити приреченого роздягтися перед купанням і дати йому легкого щигля, як він зависне між стінами та стелею і корчитиметься там, аж поки помре з голоду. А трибуналові можна пояснити, що ти пішов по рушник і забув повернутися. Те, що ти не приніс його – аж ніяк не злочин, а як відомо – nullum crimen sine lege[118]118
  Нема закону – нема злочину (лат..).


[Закрыть]: карне право чомусь не передбачає невагомості в її кримінальних наслідках.

Після того, як було віддано нові розпорядження, що, на думку Темпе, оголошували «воєнний стан», настрій навіть під час вечірньої підживи нітрохи не поліпшився. Хтось міг би подумати, що кают-компанія – це монастирська трапезна зі суворими правилами мовчання: їли, не дуже знаючи, що їдять, переклавши всю відповідальність за наслідки на шлунки, бо самі переварювали те, що їм повідомив після обіду Стірґард. Він виклав план операції, говорячи так тихо, що його ледве було чути. Хто його знав, той розумів, що цей незворушний спокій свідчить про лють.

– Це запрошення – пастка. Якщо я помиляюся, чого дуже хотів би, після нього настане контакт. Однак не бачу жодних підстав для оптимізму. Наявність на планеті держави, яка дотримується нейтралітету у війні з космічною сферомахією, що триває вже мінімум сто років, цілком реальна, але неможливо, щоби вона прийняла космічного гостя без згоди держав, які воюють між собою. За повідомленням, ці держави погодились. Я спробував уявити, що ми – один з генеральних штабів Квінти, і відповісти на запитання, як реагувати на відозву, звернену через пришельця до всього населення. Такий штаб знає вже чимало про потенціал пришельця. Знає, що не зможе ліквідувати його в просторі, бо вже намагався це зробити доступними йому способами – хоча, можливо, ще не всіма. Знає, що пришелець, щиро кажучи, не агресивний, хоча намагався домогтися контакту демонстрацією сили, але застосував її проти безлюдного Місяця, хоча й значно меншою затратою засобів міг дошкульно вдарити у льодове кільце, якому вже й так небагато бракує до розпаду. Знає, безперечно, також те, що коли не він сам чи, можливо, в короткочасному альянсі зі супротивниками, то в усякому разі Квінта – головний винуватець луноклазму з катастрофічними наслідками; я підкреслюю: він знає це напевне, бо не можна вести воєнних дій у космічному масштабі без висококваліфікованих науковців. Нові штабні знання можна здобути тільки на підставі непрямих доказів. Задовго до опанування гравітацією пізнають її властивості аж до граничних у вигляді колапсів Чорних Дірок. Спосіб, яким ми відбили їхній нічний напад, був для них несподіванкою. Та якщо в них є чогось варті фізики, то вони зрозуміють, що гравітаційна оборона для корабля на планеті самогубна так само, як і наступ. На підставі релятивістики не можна вивести такої конфігурації поля щільного тяжіння, щоби корабель, який випромінює це поле, не знищив себе разом із планетою.

Я збираюся послати два спускні апарати у вказаний район і припускаю, що вони не наразяться там на бодай найменшу небезпеку. Якщо квінтяни хочуть заманити «Гермес» на планету, то наші посланці повернуться. Вони не можуть повернутися з нічим; для них там щось уже буде інсценовано, щоби викликати у нас довіру й зацікавлення. Гостинні квінтяни дадуть нам на здогад, що справжній контакт – це зустріч живих істот із живими істотами, а не з машинами. Це важко заперечити. Тож якщо події розвиватимуться приблизно так, як я сказав, «Гермес» здійснить посадку, й тоді станеться остаточна розв’язка. Повернувши з планети спускні апарати – на борт ми їх не братимемо, бо після всього, що сталося, я волію сто разів перестрахуватись, аніж раз проявити необережність, – ми повідомимо їх про посадку.

Переходжу до деталей операції. Після запуску апаратів ми на середній швидкості полетимо від Квінти у бік Сексти. Обидві планети корисні для нас – вони приблизно однаково розміщені по обидва боки від Сонця. Наші зонди вже дослідили Сексту. І ми знаємо, що це – безповітряне небесне тіло з високою сейсмічністю й через те непридатне ні для колонізації, ні для розміщення на ньому військових баз. Значно більшу загрозу, ніж ворог, для них становила б сама планета. Ми увійдемо в тінь Сексти, а «Гермес», який у цей час вийде з-за неї, нічим не відрізнятиметься здалеку від нашого корабля. Інша річ зблизька, але я припускаю, що вони, напевно, не чинитимуть йому перешкоди аж до входу в атмосферу. З погляду сидеристики вони могли б атакувати його вже в іоносфері, але я не вірю, що вони це зроблять. Корабель після м’якої, нормальної посадки буде для них набагато ціннішою здобиччю, ніж корабель розбитий, а також буде менше готовий до агресивних дій, аніж корабель, який робить посадку кормою вниз на стовпі вогню й завдяки цьому має шанси на маневрування або й утечу.

Цей «Гермес» посилатиме й прийматиме радіосигнали, буде оснащений силовою установкою, яка зробить можливою посадку, щоправда, тільки одноразову. Жодного безпосереднього зв’язку з нами він не матиме. Я закінчую: наша відповідь залежатиме від того, як його там зустрінуть.

– Содом і Гоморра? – запитав нарешті Араґо.

Стірґард добру хвилину дивився на ченця, а потім відповів з неприховуваним роздратуванням:

– Ми не переступимо Святого Письма, ваше преподобносте. Звернемося тільки до першого видання. Нове втратило актуальність, бо ми вже не раз підставляли щоку. Нової дискусії не буде. Вона безпредметна, оскільки не ми вибираємо між Старим і Новим Заповітами, а вони. Солазер уже перебудовано?

Ель Салям це підтвердив.

– A GOD працює за програмою «СГ»? Гаразд. Тепер обговорімо питання про спускний апарат. Цим займуться колеги Ротмонт і Накамура. Але після вечері.

Ніхто не бачив старту спускних апаратів; запущені опівночі під контролем автоматів, вони полетіли до Квінти, а «Гермес» забезпечив їм тили й контролював прискорення аж до світанку: досягнення Сексти, до якої було 70 мільйонів кілометрів, потребувало майже вісімдесят годин льоту за гіперболічної швидкості. В електронних лабораторіях розпочалося виробництво досі не застосовуваних у розвідці диспертів – «дисперсійних диверсантів», яких називали ще бджолиними очима. Це були мільйонні рої мікроскопічних кристаликів; розсіяні в мільйоні кубічних миль вакууму біля Сексти, вони повинні були обернутися на зір «Гермеса». Розсіювані вслід за кораблем, вони творили його невидимі, далекозорі очі. На Землі ці кристалики служили апікографії; кожен кристалик, менший за піщинку, прозора голочка, був еквівалентом одного ommatidium[119]119
  Структурна і функціональна одиниця фасеточного ока комах, ракоподібних і деяких багатоніжок (від д.-грец. ommatidion – «очка»).


[Закрыть] – палички бджолиного ока, розсіяного на тисячі миль. «Гермес» тягнув за собою цей видющий хвіст, щоби зайти за Сексту і з-за неї стежити за долею своїх комп’ютерних посланців. Водночас, подолавши певний відтинок орбіти, корабель викинув телевізійні зонди з віддачею, що супроводжувалася вибухом полум’я, – свої «офіційні очі», котрі могли, ба навіть більше – повинні були помітити квінтян. У стерновій рубці чергував Темпе. Гаррах застав його зі старою газетою в руках; газета викликала в нього справжню лють, і він не став приховувати цього від товариша. Газета походила з тих часів, коли на Землі точилися люті суперечки з приводу участі жінок в експедиції. Спершу він прочитав вступ, присвячений родинному життю, яке має знайти законне місце в експедиції, разом з образами. Їх кидали представниці за всіх часів кривдженої жіночої статі на адресу SETI, котру захопила чоловіча мафія. Ось чому Гаррах розлютився, аж ладен був пошматувати газету. Темпе, сміючись, притримав його за руку – що не кажи, це був раритет, варта поваги в сузір’ї Гарпії пам’ятка, котра невідомо як потрапила в Гаррахів багаж. У всякому разі він так стверджував. Темпе ж був іншої думки, але не висловлював її. Гаррахові з його бурхливим темпераментом такі статті були потрібні для того, щоби вергати в них громами. Ідіотизм, що проглядав з вимог цієї рівноправності, був настільки очевидний, що йому не варто було вділяти навіть крихти уваги. Жінки – отже, дружини, матері, отже, діти, ясла, дитячий садок – у той час, коли вони летіли із зарядженими сидераторами, на борту корабля за всієї своєї могуті вельми нікчемному порівняно з незнайомою цивілізацією, яка захопила їх викидуваною в космос упродовж століть сферомахією. Але ж цілі моря друкарської фарби було вилито з цього приводу. Так, мусульмани посилали на фронт дванадцятирічних хлопців, зате ж не дітей у колисках. Гаррах страшенно шкодував, що не може зараз тут, без свідків, виповісти авторці цієї маячні все, що він про неї думає, а Темпе знову сів до пульта керування й то звіряв на моніторах курс та контури серпа Сексти, що більшав на очах, то позирав на Гарраха, який усе ще вітійствував перед єдиним слухачем, і не перебивав його – не хотів підкладати дров у багаття, тим паче, що вони були тут не самі: GOD стежив за ними і в стерновій рубці. Темпе не розумівся на структурі комп’ютерів настільки, аби мати певність, що машина, хоча вона й кмітлива, розумна і пам’ятлива, позбавлена й крихти індивідуальності. Йому мало було запевнянь підручників і фахівців, він волів сам у цьому пересвідчитись, але не знав як. А крім того, його хвилювали серйозніші проблеми. Чи Накамура й справді співчував отцеві Араґо? Темпе всипало морозом на саму думку про те, що він теж міг би опинитись у шкурі папського делегата.

Тим часом Араґо, за дорученням командира, розмірковував з Ґербертом про те, чи можуть квінтяни розпізнати біологічні риси людей, оглядаючи спускні апарати, які вони збудували. Хоч їх було ретельно стерилізовано перед відправленням до планети, щоб на їхній поверхні не залишилося жодної клітинки епідермісу пальців, жодної бактерії, яких не може зовсім позбутися людський організм. Хоча це були автомати, збудовані без участі людей, а їхні енергетичні живильники й апаратура, здатна обмінюватись інформацією, відповідали земній техніці вісімдесятирічної давнини, Стірґард не збирався приймати на борт електронних посланців, коли вони повернуться. Він вважав це надто ризикованим. Адже вже перші старі продукти цієї цивілізації, спіймані «Гермесом», засвідчили дивовижну майстерність квінтян у галузі паразитарної інженерії. Отож спускні апарати, крім відомостей, настільки вагомих, наскільки й безневинних, могли принести їм загибель – у вигляді не мікробів, які їх негайно атакують, а вірусів чи ультравірусів з довгим періодом прихованої дії. Через те він запитав лікарів та Кірстінґа про надійні запобіжні засоби.

Буцімто нейтральна держава, яка висловила свою згоду на прийняття спускних апаратів, під час подальших переговорів попередила, що апарати не повинні підтримувати зв’язку з «Гермесом», бо така умова «сусідніх сторін». Ось чому планета, поглинувши своєю атмосферою обидва зонди, оточила себе посиленою шумовою оболонкою на всіх діапазонах хвиль. Якби земляни оснастили посланців лазерами, здатними пробити цю шумову оболонку, то порушили б згадану умову; вони зробили б це тим відвертіше, якби «Гермес» почав колоти моря хмар і хаос радіосигналів жалами лазерів.

Тож не залишалося нічого іншого, як стежити за Квінтою із-за Сексти хмарами голографічних очок. Операцію було синхронізовано так, щоб обидва апарати повільно спускалися небосхилом і опинилися над Квінтою, коли «Гермес» увійде в тінь Сексти. Усі зібралися в стерновій рубці й чекали критичної години. Планета заповнювала головний монітор від рами до рами, з добре видимими роями бойових супутників, які чорними цятками снували над її повитим білими хмарами диском. Щоби спостерігати входження обох ракет в атмосферу, до їхнього гіперголевого приводня домішали натрій і технецій; перший надавав їхньому реактивному полум’ю яскраво-жовтого блиску, другий вирізняв їх своєю спектральною смужкою – його бракувало у спектрі тутешнього Сонця й квінтянських орбітерів. Щойно вони пірнули у хмари, вогняні нитки, що утворювалися від їхнього тертя об повітря та віддачі гальмових пристроїв, почали розмазуватися: тоді мільярди очок, розвіяні непомітною гривою на мільйон миль за кільватером «Гермеса», сконцентрували увагу вздовж дотичної у точці запланованої висадки. І недарма: осідаючи на твердому ґрунті з інтервалом кілька секунд, обидва апарати повідомили про закінчення подорожі подвійним, заздалегідь змодульованим миттєвим спалахом натрію. Цим самим операція вступила у наступну фазу. Дно «Гермеса» розкрилося на два боки, наче величезні склепінчасті ворота, і підіймачі виштовхнули у вакуум із цього «Сезаму» величезний металевий циліндр, призначений для лабораторного карантину зондів. Гаррах, здавалося, був дуже задоволений. Оскільки інші схвалили тактику Стірґарда, усі працювали дружно, хоч і без ентузіазму: не було чого радіти. Зате перший пілот навіть не приховував злорадства з приводу того, що цій войовничій планетній бестії вони тепер скрутять в’язи. Він просто-таки не міг дочекатися повернення спускних апаратів, до того ж із найстрашнішою заразою, так наче задумом експедиції була жорстока конфронтація сил. Слухаючи його одкровення, несхильний до балачок Темпе думав про те, які саме психічні зміни Гарраха фіксує GOD, і просто-таки відчув сором за свого колегу, оскільки бували такі хвилини, коли він сам не зміг би сказати, що воліє: аби лютий гнів, який охопив увесь екіпаж, виявився безпідставним чи щоби квінтяни змусили їх, землян, прийняти найгірше з усіх можливих рішень. Так, він теж уже бачив у цій цивілізації ворога, жорстоке зло, яке самою своєю суттю виправдовує їхні дії. Ніщо вже не було повите таємницею. Солазер, вимкнений і замаскований, заряджався сонячною енергією не для посилання сигналів, а для лазерних ударів. Через 48 годин голографічна хмара повідомила, що посланці вертаються. Спускні апарати повинні були озватись в ультракороткій смузі поза орбітою, якою кружляли рештки Місяця: виразно почав сигналізувати тільки один. Другий передавав незрозумілу мішанину кодів. Стірґард розділив людей на три групи: пілотам доручив вивести імітованого «Гермеса» на траєкторію до перигелію, фізикам – прийняти спускні апарати у циліндричну камеру, віддалену на кілька десятків миль від «Гермеса», а лікарям та Кірстінґові – піддати їх біологічній аускультації, якщо друга група вважатиме це допустимим. Незважаючи на це, екіпаж добре орієнтувався у загальній ситуації. Стежачи за порожнім гігантом, який неквапливо вирушив у подорож, хоча на його корпусі ще іскрилися вогники автоматичних зварювальних апаратів, Гаррах і Темпе підтримували через інтерком постійний зв’язок з групою Накамури, яка очікувала на спускні апарати. Поласар не унеможливлював аварії в передавачі, що плів усілякі нісенітниці; Гаррах більше схилявся до думки, що це – робота квінтян. Він попросту хотів, щоби підступ квінтян виявився якомога швидше і щоб став їм лазерною кісткою у горлі. Темпе мовчав, розмірковуючи про те, чи така озлоблена людина ще може виконувати відповідальну функцію першого стернового. Видно, що могла, якщо GOD не доповів командирові про Гаррахів стан. А може, всі вже побожеволіли? Карантинний циліндр, увесь залитий світлом прожекторів, які кружляли довкола нього, прийняв у свою роззявлену пащу спускні апарати. На центральному вузлі контролю фізики після попереднього огляду не могли дійти спільної думки: жертвою випадкового пошкодження чи, навпаки, зумисного став один із них. Гарраха це дуже розгнівало, бо він добре знав: це робота квінтян! Та за годину з’ясувалося, що під час зіткнення з якимсь невеликим метеоритним осколком або уламком металу зонд утратив частину антени й носового випромінювача. Таке зіткнення було цілком можливе.