Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж врешті Анґуса почало хвилювати лиш одне дивне відчуття: що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси. Із губ злітали слова про те, що спляча природа випаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень надати їм чіткої форми. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на цій планеті все одвічно і з дивовижною розміреністю ніби тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитися, наважитися на фінал – тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна, і водночас людська природа, – то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, і при цьому відтворював лише йому, Анґусові, притаманні рухи, однак робив це перебільшено й карикатурно. Подібне Анґус уже переживав, проте майже двогодинний перехід розбурхав та окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, трохи відхилившись на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, вже зовсім скоро. Та цієї миті Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На обрії з’явились темні силуети. Спершу він навіть не міг зрозуміти, гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Персівалем, – людині так само важко вийти за межі власної ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та ще й ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів поблякли. Байдужим поглядом він обвів мерехтливе каміння, яке ніби навмисне чиясь невидима рука підсунула йому під носа. Вирішивши, він заборонив собі думати про того, хто змусив його зважитися на такий крок. Це було неважко. Астронавти звикають довго залишатися наодинці з собою. Гойдався разом із Діґлатором – крокуючи, велет мусив перехилятися з боку на бік, – але це відчуття було Анґусові добре знайоме. Крокомір показував майже тридцять миль на годину. Жахливі картини, що нагадували смертельні танці гадів і земноводних, поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим та легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду на нього чекав багатогодинний марш, і дорога дедалі важчала. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, велет мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом зі стегном. Це робилося завдяки перснеподібній основі кріплення ніг – своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож, рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватись, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. Вміння пересуватися було додатковою властивістю цих працьовитих гігантів і робило їх самодостатніми.

Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряг у скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а іноді, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен – найлегший подув вітру може викликати гуркітливу лавину. Та критичної миті, коли вже здавалося, ніби виходу нема, помічав зручний прохід – і не доводилося ні лавірувати, ні задкувати, вибираючись з глухого кута. Щоправда, невдовзі Анґус визнав, що найкращим водієм на Титані була б косоока людина, адже тут доводилось озирати з висоти місцевість і водночас пильно стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, наче стрілка звичайного компаса, на тлі напівпрозорої карти. Однак досі все в нього якось виходило, й навіть непогано, бо він покладався і на власні очі, і на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів та резонансовим дзижчанням (воно не припинялося впродовж усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а робив це щоразу, коли була змога, – Анґус бачив над хвилями туману гірські хребти, із силуетами давно погаслих вулканів. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася – вона лишалася такою ж грізною, але виглядала інакше. Здавалося, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибились у височінь, щоби застигнути дико й мертво. Анґус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина ідилічнішої планети. Але це надавало динамічності мертвому заціпенінню сейсмічних викидів, розмах яких був зумовлений тяжінням не більшим, ніж на Марсі. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий Діґлатор перестав здаватися велетнем. Він здрібнів поряд із цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи у провалля, розтягнув їх у гігантські прямовисні бурульки – циклопічні колонади. Серед такого пейзажу Діґлатор здавався мікроскопічною комашкою, котра повзе попід склепінням будівлі, яку спорудили, а потім з величною недбалістю покинули справжні гіганти – мешканці цієї планети. Якби густий сироп стікав з якоїсь поверхні й застигав сталактитовими бурульками, то саме так зі щілини в підлозі дивилася б на нього мураха. Однак справжні пропорції були ще разючіші. У цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодного порівняння із земними горами. Тут проявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави на камінь. Чужим, бо Сонце тут було не полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, вбитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів – температура напрочуд лагідна для цієї пори року. На виході з ущелини Анґус побачив заграву – вона підіймалася щоразу вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, наче мед, Сатурн.

Кабіна різко нахилилася, мотор пронизливо зойкнув – і гіроскопи зреагували на це швидше, ніж водій, нагадавши йому, що тепер не час на астрономічні чи навіть філософські роздуми. Зніяковівши, він опустив очі, та несподівано усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи у збруї, ворушив ногами, мов дитина, що колишеться у гойдалці, але при цьому відчував кожен громовий крок Діґлатора. Дно ущелини дедалі стрімкішало. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинився у глибокій тіні, Анґус ще не встиг увімкнути прожекторів і ледве не врізався у виступ скелі, більшої за Діґлатор. Підкоряючись першому закону Ньютона, маса машини за інерцією все ще тягла Діґлатор по прямій, хоча Анґусові доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі випромінювали спокійне зелене світло, нараз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав, вказуючи на те, що запобіжники от-от перегорять. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого Діґлатора, Анґус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, заклубочився дим, але велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.

Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Ґоссе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Вийшовши з глибокої тіні, Анґус подвоїв увагу. Йому було соромно – він не впорався з простою і старою як світ ситуацією. Будь-який машиніст знає з власного досвіду, що зрушити з місця сам лише тепловоз і зрушити його тоді, коли до нього причеплено вервечку вагонів, – це абсолютно різні речі. Висячи у збруї, Анґус імітував маршовий крок, і велет знову був напрочуд слухняним. Пілот бачив крізь вікно, як слабкий порух його руки тієї ж миті стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.

Анґус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Завдяки фотографіям, що зробив супутник, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), він знав, що дорога до Ґрааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він уже проминув. Другу щойно побачив – то була вирва в масиві застиглої лави, пробита серією термоядерних вибухів. Цей найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана не можна було подолати інакше – стіни тут були абсолютно прямовисні. Ядерні вибухи в’їлись у сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розтинає масло. На карті, що світилася перед Анґусом у кабіні, це міжгір’я було обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут у жодному разі не можна виходити з машини.

Після термоядерних вибухів рівень радіації і досі був небезпечний для людини, не захищеної панциром велетохода. Ущелину відділяла від входу у міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. І лише тут Анґус почув Ґоссе. Він нічого не сказав йому про зіткнення зі скелею, а Ґоссе повідомив, що по той бік проходу, біля Великого Шпиля, на половині шляху, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Ґрааль. І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину.

Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги Діґлатора вище колін. Анґус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді, мовби діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами Діґлатора, розліталися навсібіч і свистіли, наче кулі. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл. Анґус просувався між обпаленими стінами під громове гупання кроків, котрі сприймав як свої власні. Він зрісся з машиною: вона перетворилася на його тіло, збільшене до гігантських розмірів. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, яке борсалося між стінами проходу, не пускаючи туди рудого, холодного, похмурого світла неба, котре ясніло в кінці ущелини. З кожним кроком велетохода ця світла пляма все більшала й більшала. Нарешті стіни майже зійшлися, неначе не бажали випускати його велетохода, а намагалися стиснути незграбні плечі «Поллукса» у кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини залишалося ще по кілька метрів. І все-таки Анґус мусив уповільнити хід, бо, набираючи швидкість, «Поллукс» знову почав загрозливо перевалюватися з боку на бік, мовби качка. Це зумовлювалося законами динаміки мас – інженери не зуміли повністю урівноважити моменти інерції, що при цьому виникали. Останніх триста метрів Анґусові довелося здиратися крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок і нахиляючись до вікна, щоби краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Поллукса». Анґус так пильно вдивлявся в ґрунт під собою, що лише тоді, коли світло проникло в кабіну й огорнуло його зусібіч, підвів голову і завмер від несподіванки: його оточував зовсім інший неземний пейзаж...

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар – самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Анґус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим Перстом. Потроху сповільнивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він намагався вловити серед стишеного співу турбін голос Ґрааля. Але так нічого й не почув і спробував викликати Ґоссе. Однак і той не озивався. Діґлатор і досі перебував у радіотіні. І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Анґуса неприємно надокучливим і навіть заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Ґоссе приховану стурбованість, а може, й недовіру. У тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто терпіти не міг. А от тепер, коли він і справді залишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Ґрааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув розгубленість. Як людина, котра потрапила у казковий палац і не має жодного бажання покинути його, але раптом бачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Анґус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав обережно спускатися до скупчення хмар, що нагадували морські хвилі. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Анґус орієнтувався на чорний Великий Шпиль, що сягав неба й зігнувся так, немов і справді був пальцем, котрий підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки правильно ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Анґус бачив щоразу далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діґлатор спускався все нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим. Так велетохід досяг зони тих хмар, які рухалися рівно й повільно, мовби пливли невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але миттєво зник, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною – мов кам’яний стовп серед шумовиння і криги арктичного океану, – а потім зник, і це виглядало так, ніби Парвіс був нурцем, який опускається на морське дно. Анґус спинився і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи Діґлатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоби цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах. Сигнал надходив не з Ґрааля, а з радіомаяка на Великому Шпилі, вказуючи йому потрібний напрямок. Анґус пішов просто на нього. Коли би збився з дороги, уривчастий сигнал вказав би йому на це: якщо надто відхилитися праворуч, в бік небезпечної западини, у правому вусі почується пронизливе вищання, коли ж відхилитися ліворуч, наблизившись до монолітних стін, сигнал загуде басом – хай не таким тривожним, але й це попередить Анґуса про помилку. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги залишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним ґрунтом. Анґус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо через сніг стало видніше. Мабуть, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена – слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, залишив морену в хаотичному безладі. Краєвид змінився: внизу це скидалося на зимовий полудень, а згори його вкривали темні нічні хмари. Анґуса тепер не супроводжувала навіть тінь Діґлатора. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу; в дзеркалах заднього бачення Анґусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра – найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Анґус перевіряв напрямок. Із певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху через монотонні радіосигнали. Анґус це розумів, але ця ілюзія так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді «другий» протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, велет заточився. Ледве втримав його та почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

«Той другий» перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів Діґлатора? Стоячи на місці, Анґус вдивлявся у навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було зрозуміти, то скеля чи скупчення хмар. І хоча він ніколи не бачив велетохода у подібній зимовій сценографії та ще за милю, його охопила впевненість, що це – Піркс.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на роздвоєний сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Анґус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо Діґлатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин уже можна було визначити справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Анґус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз вдивляючись у постать залізного велета, Анґус помітив за склом, у серці гіганта, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався, ніби павучок у павутинні. Анґус ішов за ним, і їхні велети лишали за собою довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі. Анґус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів. Тоді Анґус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки – додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Анґус переслідував утікача, щоразу більше розхитуючи тулуб свого велета і розмахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки – 48 миль за годину. Анґус довго кричав захриплим од хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширюватися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому Діґлаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла. Анґус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою «Брокенський привид»[15]15
  Рідкісне оптичне явище в горах, коли спостерігач бачить свою тінь на поверхні хмар (туману) в напрямку, протилежному до Сонця. Популярності явище набуло завдяки піку Брокен в горах Гарц у Німеччині, де постійні тумани і доступність малих висот дозволяють спостерігати його особливо часто.


[Закрыть]. Власне відображення на тлі світлих хмар. Уражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Анґус відчув, як напружились усі його м’язи, він судомно хапав ротом повітря, відчуваючи шалений гнів і розпач. Не він, а його тіло схотіло спинитися – відразу, без затримки, миттєво. І тоді нутрощі велета наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри залило червінню, як розпанахані жили кров’ю. Діґлатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що налетів на підводний риф, і почав хилитися вперед. Якби Анґус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід, напевно, б упав. Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів ущух, Анґус завмер із розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг ці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м’якою підкладкою рукавиці спітнілі брови і побачив, як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася, затулила вікно кабіни і з гуркотом ударила у випромінювач, розташований на безголових плечах. Анґус забув вимкнути правицю від підсилювального контуру! Цей черговий ідіотський вчинок змусив його остаточно отямитись. Анґус розвернувся, щоби власними слідами піти назад, бо звуки радіомаяка зовсім розладналися. Треба було повернутися на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха у зоні гейзерів, він розганятиме її випромінювачем. Урешті Анґус відшукав те місце, де його ввела в оману фата-морґана[16]16
  Тут у значенні: складне оптичне явище в атмосфері, складене з декількох форм міражів. Пов’язане з аномальною рефракцією сонячних променів, внаслідок чого у повітрі з’являються зображення наземних предметів, що знаходяться за горизонтом.


[Закрыть] – дзеркало з хмар і газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав звіряти маршрут, який вказував радіомаяк, із картою? Виявилося, що місце, куди його занесло, не дуже далеко від дороги, за крокоміром – якихось дев’ять миль. Але на карті там не було позначено жодних гейзерів – вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Саме через це Марлін і порадив іти з Роембдена до Ґрааля кружним шляхом з півдня, крізь ущелину, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. У найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак Діґлатор мав достатню потужність, щоби подолати навіть п’ятиметрові кучугури, а коли б застряг, Ґрааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті. Але ніхто не знав, де саме пропали ті три велетоходи. Бо у заглибині на старому шляху безперервний радіозв’язок не діяв. Після тих катастроф його покинули. Крім того, до південної западини не доходили короткі хвилі, та й ретранслювати їх було неможливо – адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. І хоча лазери Ґрааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила би дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Ґрааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цю круговерть недоглядів, безглуздого використання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже, і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, які зникли без сліду. Лишалась остання надія – на твердий ґрунт западини. Та чи такий він твердий? Анґус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо спершу він сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом і довіряв йому, бо дорога підіймалася, аж поки вивела його з тієї заметілі. Ліворуч височіли занурені у хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Анґус обережно проминув це місце. Він ступав по уламках каміння, долаючи обледенілі западини, де в кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз та вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знялися страшенній гуркіт і тріск – такі звуки, певно, може почути лише вахтовий на криголамі, який трощить полярні тороси. Перш ніж рушити далі, Анґус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Анґус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон. Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився порівняно широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Анґус зійшов, ступаючи по грубозернистій сухій щебінці, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли його зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, і перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами веселки, але очам відкрився Бірнамський ліс...

З тісних отворів на поверхню виривалися тисячі гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Радикали амонію, що утримувалися у вільному стані страхітливим тиском надр, вистрілювали в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос. Анґус був певен – до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні, хоча й підступні звуки в навушниках, схожі на спів Одіссеєвих сирен[17]17
  У поемі Гомера «Одіссея» – напівжінки-напівптахи, які живуть на острові між землею Кірки та Скіллою і зваблюють своїм співом усіх мореплавців, прирікаючи їх на смерть.


[Закрыть]. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого. Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовно розміреному ритмі. Створювалися ламкі, мовби порцелянові, джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.

Білі, ніби зіткані зі скляного павутиння, хащі наповзали одні на одних, а коли нижні вже не могли утримати масив мережаних розгалужень, що без упину тягнулися до неба, то осипалися й завалювались із протяжним гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме «порцелянотрусом» хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з висоти пташиного польоту, точніше з вертольота. Отаким був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина у скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, що є чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого – від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного. Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця його частина на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в невеликій кількості.

Ще раніше, коли Анґус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяйво, немов провіщення, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Анґус ішов назустріч лісу. Враження, ніби він стоїть на кораблі або, точніше, сам є тим кораблем, підсилювалося розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й здригалася у незбагненному нервовому тремтінні. Анґус ішов, похитуючись, а хмара перед ним виростала, ніби бар’єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; наче снігові лавини, вони рухались у неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли від снігових клубків його відділяло кількасот кроків, Анґус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мовби нори. Вони темніли у сплетінні пухнастих галузок та крислатого гілля з напівкаламутного й напівбілого скла. Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо двома голосами запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Анґус ішов, дослухаючись до гудіння моторів, що збільшили оберти, аби подолати чимраз більший опір. Анґус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, котрі пропали. У цій гущавині не залишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали неймовірно швидко, ніби рана, що миттєво гоїться.

Анґус подумки проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав це Бірнамським лісом, запозичивши назву у Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Анґуса, який сидів у Діґлаторі, виникали зовсім інші порівняння. Бірнамський ліс Титана з відомих і невідомих причин то відступає, то просувається вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів. Однак самі гейзери там досить безпечні, адже їх наявність відчувається задовго до того, як з’являються пульсуючі стовпи газів, спресованих підземним тиском, що підіймаються аж до неба. Ще здалеку до вас долинають громовий гуркіт і страхітливе виття, наче в пологових муках кричить сама планета, – це гази прориваються на поверхню й розлітаються вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись на застиглі хащі. Лише закінчений невдаха міг би звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найпростіше було обминати на безпечній відстані саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Анґус ледь не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в крижаних джунглях нижнього поверху росли нові хащі, спинаючись легкими ярусами вгору. Застигаючи, вони набували скелетоподібної чи павукоподібної форми, нагадували пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, які ще дихали. Бо все і всюди мерехтіло, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі безупину снувалися тонкі голчасті пагони. Вони згортались у сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цієї роботи в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт – свідчення підземного припливу десь глибоко у жерлах гейзерів. І коли Анґус зупинився, щоби збагнути, звідки долинає цей щоразу сильніший гуркіт, то помітив, що ліс почав поглинати його. Ні, він не підійшов до нього, як ліс у «Макбеті»[18]18
  У трагедії «Макбет» Шекспіра один із духів пророкує узурпатору Макбету, що той не буде переможений, аж поки Бірнамський ліс не піде на Дунсінанський замок. Це пророцтво надзвичайно втішило Макбета, бо здавалося, що йому нема чого боятися, оскільки ліс не може піти війною. Проте незабаром вороги Макбета об’єдналися довкола принца Мальколма і пішли походом на Дунсінан. У Бірнамському лісі принц Малькольм наказав солдатам, щоби кожен зрубав гілку і ніс її перед собою, аби приховати від нишпорок кількість нападників. До Макбета прибув гінець із дивною і страшною звісткою – Бірнамський ліс рушив на замок. У результаті Макбет зазнає поразки і гине.


[Закрыть], – у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувалися мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з’являвся на темних плитах броні Діґлатора, на зварних швах його плечових щитів. Уже вся верхня частина корпуса була припорошена цим снігом, який втрачав подібність до снігу, бо не падав згори, а липнув білим сиропом, випускав паростки, снувався молочно-волокнистим ниттям. На його очах Діґлатор обріс сніговим хутром, що, тягнучись тисячами пасем, мінячись на світлі, перетворило корпус машини на величезну білу ляльку, химерну снігову бабу. Анґус примусив його ледь здригнутися, й уже застиглі маси снігу з кінцівок і наколінників почали спадати величезними шматками, а внизу перетворювалися на копиці тендітних скалок. Світло вихоплювало з хисткої кипучої повені фантасмагоричні форми і засліплювало, хоча й не освітлювало поверхні. Лише тепер Анґус оцінив користь, яку давав увімкнений випромінювач. Його пекельний жар витоплював у хащах тунель, яким простував Діґлатор. То з лівого, то з правого боку струменів газ, гарматними пострілами вириваючись із зачеплених Діґлатором хмар. Інколи вибухи звучали канонадою: це прокидався недалекий гейзер і вистрілював на боки потужні струмені, а над ним вирував стовп газів. Несподівано сніжистий ліс порідшав, утворюючи галявину під невисоким склепінням. Посеред галявини лежав чорний велетень, показуючи йому підошви зчеплених ступнів та зігнутий на один бік корпус. Це нагадувало уламки корабля, викинутого на берег. Ліва рука велета стирчала з білих стовбурів, долоню затулили розлогі хащі. При падінні корпус майже вдавивсь у ґрунт. Залізний велет лежав зігнутий, але наче не скорений до кінця. Бо, крім укритих снігом кінцівок, увесь корпус його був чистий. Повітря над ним ледь тремтіло, бо з нього й досі виходило тепло. Анґус Парвіс просто очам своїм не вірив. Сталося диво: зустріч із велетоходом-близнюком! Пілот хотів озватися, та помітив одночасно дві речі: під поваленим Діґлатором широко розповзлася калюжа масляно-жовтої рідини, що витекла з гідравлічних приводів. Отже, Діґлатор пошкоджений, принаймні частково. Крім того, переднє скло кабіни, зараз таке схоже на корабельний ілюмінатор, зяяло провалом, і тільки з рейок обшивки стирчали ізоляційні подушки. Цей отвір, сповнений мороком, парував, ніби велет не міг випустити в агонії останнього віддиху. Радість несподіваної зустрічі поступилася місцем жахові. Ще тільки обережно нахиляючись над поваленим Діґлатором, Анґус уже знав, що всередині нема нікого. Та все ж обнишпорив нутрощі велетня прожектором, побачив безладно звішені приводи й причеплену до них електронну шкіру. Не маючи змоги нахилитися нижче, Анґус намагався зазирнути в усі кутки кабіни. Сподівався, що водій, який зазнав аварії і пішов, одягнуши скафандр, залишив якусь звістку, знак, проте там валялася лише перекинута скринька для інструментів та ключі, що з неї повипадали. Анґус довго силкувався збагнути, що тут сталося. Діґлатора міг повалити обвал, могло засипати; спроби водія виборсатися закінчилися нічим, тоді він вимкнув систему блокіраторів, що обмежували допустиму потужність, і внаслідок перегріву луснули мастилопроводи. Шибок в кабіні водій не розбивав, адже вільно міг вийти лазом у стегні або аварійним отвором на хребті. Певно, шибку вибило під час обвалу, коли велетохід упав горілиць. На бік він перекинувся, змагаючись із завалом. Отруйна атмосфера, наповнивши кабіну, вбила б людину швидше, ніж холод. Отже, обвал не захопив водія зненацька. Коли склепінчасті хащі обвалилися згори на машину, той, хто керував Діґлатором, зрозумів, що велетохід недовго втримається на ногах, і встиг надягти скафандр. І цим перевів Діґлатор на аварійне управління, бо спершу мав стягти з себе електронну шкіру. Цей Діґлатор не мав надпотужного випромінювача, отож водій зробив те, що характеризувало його з найкращого боку: взяв інструменти, перебрався до машинного залу і, збагнувши, що не зможе полагодити гідравліку, бо потріскалося багато трубопроводів і втрати виявилися надто великими, відімкнув од реактора всі ті передачі, що служили для пересування, й увімкнув реактор майже на всю потужність. Водій бачив, що врятувати велетохода він не зможе, але жар атомного котла, який виділявся крізь броньований корпус, здатен розтопити завал. Так утворилася ця печера зі склистими стінами. Анґус перевірив рівень радіації, наблизивши до задньої частини корпуса лічильники Ґайґера. Вони відразу ж голосно зацокотіли. Швидконейтронний атомний реактор давно розплавився від власного жару й уже холонув, але зовні броня була ще гаряча й радіоактивна. Отож незнайомий Анґусові водій виліз крізь розбите вікно, покинув непотрібні інструменти і пішки заглибився в ліс. Анґус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшовши металевий труп, почав видивлятися в стінах зяючої печери дірку, крізь яку могла б пролізти людина. Жодного отвору не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Анґус не знав. Розумів лише одне: ті перші двоє зникли в лісі три доби тому, а Піркс – годин на двадцять-тридцять пізніше. Така незначна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, чи операторів з Ґрааля. Анґус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухирі мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір затягнуло. Порцеляновий шрам мав бути тонкий – з Діґлатора Анґус помітити його не міг, тому, від’єднавшись од велетня, якнайшвидше перевдягся у скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий ґрунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав. Анґус обійшов печеру по колу – майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню та кристалічного пилу. Анґус пересвідчився, що все це марне, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов Діґлатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи. На це не було ради. А що найгірше, не залишилося часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало – воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, який тримає на собі небесне склепіння. Анґус не пам’ятав, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом з корпусом, натягнув на себе електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик – розплавлене склепіння могло розтанути і стекти додолу, а могло і обвалитись. Анґус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і, щосили вдаривши у стіну, опинитися назовні. Не для того, щоби ганебно втекти, а щоби вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.