Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Книжка містила також votum separatum[81]81
  Окрема думка (лат.).


[Закрыть] групи експертів SETI, виразників крайнього песимізму. Нема, запевняли вони, жодних матеріальних засобів, пересилань чи легких для розшифрування запевнень, котрі не можна було би витлумачити як підступне прикриття агресивних намірів. Причина цього – неминуча різниця в технологічному рівні. Явище, яке в XIX, а надто у XX столітті називали гонкою озброєнь, започатковане разом із появою палеопітека, коли він замість сокири застосував довгі стегнові кістки антилоп, трощачи черепи не лише шимпанзе, адже в категоріях гастрономії був канібалом.

Однак коли наука, матір технології, що розвивалася швидкими темпами, виникла на перехресті середземноморських культур, воєнні успіхи європейських, а потім і позаєвропейських держав, які воювали між собою, не забезпечили жодній з них вирішальної переваги над іншими. Єдиний виняток із цього правила – атомна зброя, проте Сполучені Штати утримували на неї монополію лише незначний час.

Зате технологічна прірва між цивілізаціями в космосі має бути величезною. Ба, навіть більше – потрапляння на цивілізацію, котра досягла такого рівня розвитку, як земна, практично неможливе.

Було в цьому грубому томі ще багато вчених спекуляцій. Прибулець, який хоче відкрити недорозвиненим господарям усі таємниці сидеральної інженерії, краще б уже давав дітям гратися гранатами з вийнятою чекою. Якщо ж він НЕ відкриє їм своїх знань, то наразиться на підозру у дволикості, у бажанні панувати над ними, що так погано і так недобре.

Глибина висновків нарешті здолала читача, який завдяки програмі SETI заснув міцним сном з книжкою в руці та при світлі лампочки.

...Він ішов вузькою вуличкою повз освітлені сонцем будинки. Біля брами бавилися діти, поміж вікнами висіла на шворках білизна. Нерівний брук, укритий сміттям, шкірками бананів, огризками, перетинала стічна канава. Далеко внизу очам відкрився порт, забитий вітрильниками, на пляж ліниво накочувалися дрібні хвильки, між витягненими на пісок човнами сохли рибальські сіті, на морі, гладенькому аж до обрію, блищала сонячна доріжка. Його супроводжував важкий дух смаженої риби, сечі, олії; він не знав, як тут опинився. А втім, ні: він знав це дуже добре – адже то був Неаполь, мале смагляве дівча з криком бігло за хлопцем, який утікав із м’ячем, зупинявся, вдавав, що віддає малій м’яч, а коли воно підбігало, знову втікав. Інші діти щось вигукували італійською, жінка, яка вихилилася з вікна, розпатлана, в нічній сорочці, знімала з мотузки, натягненої над вуличкою, висохлі комбінації та спідниці. Нижче починалися потріскані кам’яні сходи. Зненацька все здригнулося, залунали крики, стіни почали падати, він, мов укопаний, стояв у хмарах вапняного пилу, засліплений, щось завалилося позад нього, і крики, лемент жінок, гуркіт цегли заглушив гуркіт землетрусу. Terramoto, terramoto[82]82
  Землетрус (італ.).


[Закрыть] – ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його у постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.

Це був «Гермес», не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, то був уже не сон, і цей гуркіт – теж. Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, у кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоби відчепитись, але марно – на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав смикатися, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?

Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінґ усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. У білий прямокутник екрана один за одним входили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку. Кірстінґ переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. У центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, що розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінґ пересував зображення із безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих од кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялось ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок і планет. За всієї своєї унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоби вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою та крейдяного періодів. І все ж таки Кірстінґ силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінґ доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінґ злегенька, як тільки міг, повертав мікрометричний гвинт назад, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи. Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоби він просвітив усі вулиці, площі, будинки. Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить його вертикально стисненим. Дивлячись на людей у вертикальній площині, побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, була змога відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалась, тож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося забрати ретушшю, яка ліквідовувала все, що рухалося швидше, ніж піша людина. Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео– й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок. Кірстінґ стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоби побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь. Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче – ракетобудуванням.

Кірстінґ не сподівався виявити людиноподібної будови кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість та випростана постава ще не підтвердили би антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, котрі біжать, у масштабі планети, їх не можна було би відрізнити від марафонців. Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. За допомогою кальцієвого резонансу Кірстінґ міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він помічає мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп застиглий танець гольбейнівських скелетів[83]83
  Мається на увазі німецький художник епохи Відродження Ганс Гольбейн молодший (Hans Holbeinder Jüngere, 1497-1543), найзнаменитіший представник родини Гольбейнів. У його творчості особливе місце займає створена у 1524-1526 рр. серія малюнків «Образи смерті» (відомих під назвою «Танець смерті»), яка слугує своєрідним алегоричним коментарем до німецької дійсності епохи Великої селянській війни. Видана у гравюрах на дереві в 1538 р.


[Закрыть]. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, котрі давні астрономи бачили на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся у скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоби ця ілюзія зникла.

Кірстінґ вимкнув апарат і підвівся. Склепивши у цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мовби незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після тривалого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його наздогнав гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, в усьому коридорі, що обертався разом із кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.

Після наради Стірґард не міг спати, бо знав, що GOD, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стірґард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритися на долю. В одній зі стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря та пучком фасцій[84]84
  Фасції (лат. fasces) – атрибут влади вищих магістратів в епоху римської республіки – перев’язані червоним шнурком або зв’язані ременями жмути в’язових чи березових прутів.


[Закрыть] на зворотному боці – пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стірґард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя – це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю. Він переміг внутрішній спротив, відчиняючи у півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стірґард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти за допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів і стрічок, крутнув, наче маленький хлопець, монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ. Щоби сісти, Стірґард схопився за бильце обертового крісла і, щойно комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його, Стірґарда, втиснула у крісло. Перевантаження зросло моментально. Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стірґард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви і крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, котрі летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінґа, який чув це завивання і протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, що втискував налите свинцем тіло у крісло, то Стірґард в останню мить відчув полегкість.

Так. Полегкість, бо відступ став уже неможливим.

Зір повернувся до нього через кілька секунд, хоча стрілка Гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. «Гермес» уникнув прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, GOD, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, GOD упав у крайність. Вал гравітації не можна було пробити в цьому космосі нічим, хіба що сингулярністю, тож «Гермес» уцілів, але сила такого раптового удару відповіла неминучим рикошетом і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоча прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду. Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стірґард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Гранично напружені м’язи почали вже коритися. Ґравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.

Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стірґард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертися долонями на край столика – як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, чому в нього цієї хвилини виникла така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стірґард усміхнувся, бо це рішення побив уже вищий козир. Ґравіметр показував одиницю. Треба було поквапитися до стернової рубки й довідатися передусім про людей. Стірґард був уже біля дверей, але раптом повернувся, підняв монету й поклав її у шафку. Ніхто не смів довідатися про його хвилинну слабість. Слабість не входила в категорії гри, бо коли бракує мінімаксових рішень, то рішень, кращих за суто лотерейні, нема. Отож він міг бодай перед самим собою виправдатись у цьому вчинку, але не бажав. Посередині тунельного коридору до нього повернулася невагомість. Стірґард не хотів війни, одначе знав своїх людей і розумів, що, крім папського делегата, на втечу не погодиться ніхто.

Демонстрація сили

Розпізнати засоби, застосовані проти «Гермеса», не пощастило, бо, незалежно від того, що це було, рештки його зникли з часопростору. GODів запис пам’яті захисту підтвердив те, що припускали фізики. Націлені на всі боки оптиметри підмітали вакуум довкола «Гермеса» аж до зовнішнього периметра оборони, виявляючи радарні відгомони частинок міліметрового розміру в радіусі ста тисяч миль. Удар був не променевий, інакше він залишив би спектральну смужку. Раптова поява кількох десятків об’єктів невиразних обрисів довкола «Гермеса», цілого рою, що концентрично мчав до корабля, до того ж майже одночасно, здавалася спочатку загадкою. Вони з’явилися на незначній відстані, від милі до двох. Сушачи собі голови, що б це могло означати, фізики обміркували, як ці об’єкти змогли непомітно проникнути крізь систему ретельного захисту. Можливі були три варіанти. Хмари часточок, не більших за бактерії, могли стиснутись у багатотонні маси, що передбачало неабияке вміння виробляти молекули, здатні самостискатись і спрямовуватися на ціль потужною дисперсією. Щось на зразок хмар мікрокристаликів, які вже всередині периметра, подолавши лінію зовнішньої оборони, стискаються в лавину.

Окремі молекули, сконденсовані не абияк, а сформовані власною інерцією в снаряди, повинні були відзначатися надзвичайно тонкою будовою. За десять секунд до удару корабельні магнометри зареєстрували стрибок магнітного поля довкола бортів: в апогеї воно досягло мільярда гаусів, а за кілька наносекунд знизилося майже до нуля. Проти цього припущення промовляла відсутність будь-якої електромагнітної активності раніше. Фізики не могли розгадати механізму творення поля такої інтенсивності, джерела якого, без попереднього виявлення, не зафіксували б навіть чутливі оптиметри. Теоретично крізь захист могли проникнути диполі, якщо їхня хмара нейтралізувалася взаємною орієнтацією більйонів молекул. Це припускало наявність технології, яку досі на Землі ніхто не проектував, а отже, й не перевіряв експериментально.

Друга ймовірність – надзвичайно абстрактний спосіб використання квантових ефектів вакууму. А коли так, то жодна матеріальна часточка не проникла через захисний бар’єр і на всьому сферичному передпіллі не було жодної молекули, а фізичний вакуум містить безліч віртуальних частинок, які можуть матеріалізуватися за імпульсного посилання завдяки енергії, докладеній ззовні. Цей варіант розгадки не тільки припускав оточення корабля найжорсткішим ультрарентгенівським гамма-промінням, а й відцентрову розрядку, яка на зразок кулястої хвилі, що скорочується зі швидкістю світла, дала саме на стику з охороною тунельний ефект: кванти енергії, виділеної довкола корабля, витіснили з вакууму чимало адронів, щоби вони ринули з усіх боків на «Гермес». Метод цілком реальний, хоч і потребує, однак, витонченої апаратури, з точною дислокацією в просторі, а також якнайретельнішого маскування орбітерів. Це здавалося малоймовірним.

Третій варіант припускав, зрештою, застосування негативної енергії поза периметром оборони. Але це було неможливим без опанування сидеральної енергії і до того ж у її макроквантовому вигляді, з попереднім усмоктуванням сили Сонця. Адже силові установки, здатні розвивати необхідну потужність на планеті, вже під час пуску викрили б себе: «Гермес» міг зафіксувати нагрівання довколишніх районів.

Захоплений зненацька, GOD удався до гравітаційного захисту. Використавши всю потужність обох головних силових установок, які були в його розпорядженні, він оточив корабель тороїдними кільцями[85]85
  Тобто вихорами у рухомому потоці, що мають форму тору, який утворюється в тій області, де рідина чи газ закручується довкола осьової лінії, яка утворює замкнуте кільце.


[Закрыть] тяжіння. Всередині цих торів, ніби у центрі перехрещених автомобільних шин, стримів «Гермес», і спрямовані в нього снаряди полетіли по Шварцшильдовій кривій[86]86
  Поняття, яке належить до т. зв. «метрики Шварцшильда» – розв’язку рівнянь Айнштайна для сферично-симетричного розподілу мас в порожнечі за межами мас, що описує викривлений простір-час навколо масивного тіла. Цей розв’язок отримав у 1916 р. німецький фізик та астроном Карл Шварцшильд (Karl Schwarzschild, 1873-1916). Його важливість у тому, що він теоретично визначив можливість утворення чорних дір.


[Закрыть]. Кожен матеріальний об’єкт, який потрапляє на неї, втрачає всі свої фізичні властивості, за винятком електричного струму, обертального моменту й маси. Словом, перетворюється на безформну гравітаційну могилу. Ось чому від випущених снарядів не залишилося й сліду. Тори у вигляді непробивного панцира діяли не більш як кільканадцять секунд, що коштувало кораблеві 10²¹ джоулів енергії. «Гермеса» не спіткала доля «Гавриїла», тобто він не знищив себе у момент самозахисту завдяки тороїдній конфігурації імпульсних гравітаційних валів. Та оскільки їх неможливо швидко сконцентрувати біля самого випромінювача, то корабель прийняв близько однієї стотисячної вивільненої енергії. Уже кілька двохсоттисячних розчавили б його, наче молот – порожню яєчну шкаралупину.

Люди вийшли з цієї неприємної ситуації цілі й неушкоджені. Крім Стірґарда й Кірстінґа, всі спали чи принаймні лежали, прив’язані до ліжок, як Темпе. Корабель не мав бойового оснащення. Поласар вимагав будь-якою ціною піднятись на перигелій, щоби поповнити запаси енергії, втраченої під час відбиття нападу. Дорогою «Гермес» перетнув хмару розрідженого газу, взяту в протуберанці, які розсіювались у сонячному вихорі, але сенсори попередили, що на панцир налипло безліч молекул, котрі його каталітично роз’їдають. Проби виявили їхню специфічну вірулентність, властиву відомим уже віроїдам. Отже, Стірґард зробив те, що у розмові з папським делегатом назвав «зняттям заборола». «Гермес» розсіяв хмару серією термічних ударів, а прилиплі до бортів еровіруси знищив найпростішим способом: із холодильниками, увімкненими на всю потужність, прорвався, обертаючись, як печеня на рожні, крізь вершину сонячного протуберанця, що розкинувся лише за кілька світлових секунд над фотосферою, після чого зменшив швидкість до стаціонарної та, повернувшись до Дзети кормою, відкрив енерговбирачі. Частина всмоктуваної енергії підтримувала роботу холодильників, решту вбирали сидеральні агрегати.

У цей час екіпаж розділився на три групи.

Гаррах, Поласар і Ротмонт сприйняли пригоду з хмарою за другу атаку квінтян. Кірстінґ та Ель Салям витлумачили її не як спрямований по них умисний удар, а як своєрідну випадковість – немовби «Гермес» потрапив на територію, заміновану й озброєну задовго до їхнього прибуття. Накамура займав проміжну позицію: хмара – то не пастка, наставлена на «Гермес» чи на квінтянські орбітери, а «смітник» мікромахічної зброї, застосовуваної з мілітаристською метою над планетою; на перигелій її загнав гравітаційний дрейф Сонця – всупереч намірам воюючих сторін.

Араґо мовчав. GOD був зайнятий програмуванням стратегії оборонних, наступальних і погоджувальних дій. Жодній із них він не віддав переваги: дані для оптималізації кожної процедури були надзвичайно скупі.

Ґерберт єдиним виходом уважав відмову від контакту, від демонстрації сили, але зберіг за собою право участі в дискусіях, які дедалі загострювалися. Темпе, якого викликав Стірґард, коли вони поповнювали розтрачену енергію, сказав, що він не експерт SETI й не командує кораблем.

– Тут ніхто не експерт – сподіваюся, ти це помітив? – відповів Стірґард. – І я теж. Та, попри це, кожен має якусь думку. І ти також. Не чекаю від тебе поради – хочу тільки почути твою думку.

– GOD знає краще за мене, – усміхнувся Темпе.

– GOD може запропонувати двадцять тактик або й сто. На більше він не здатний. Я знаю – тобі відомо те, що відомо GODові й нашим експертам. У відступі лежить мінімум ризику.

– Ну звісно ж! – Темпе, який сидів навпроти командира, весь час усміхався.

– Що тут смішного? – запитав Стірґард.

– Ви хочете знати мою особисту думку, астрогаторе, чи це наказ?

– Наказ.

– Як на мене, то ситуація невесела. Але я вже пізнав вас цілком достатньо, щоби сказати, чого ви не зробите нізащо. Ви не втечете.

– Ти цього певен?

– Абсолютно.

– Чому? Як гадаєш: скільки разів нас було атаковано – раз чи двічі?

– Це не має значення. Так чи так вони не бажають контакту з нами. Не маю уявлення, що іще вони нам приготували.

– Небезпечними стануть будь-які спроби.

– Ну звісно.

– Отже?

– Я не приховую, що люблю небезпеки. Якби не любив їх, то вже кількасот років лежав би під могильною плитою на Землі, бо помер би у ліжку, оточений засмученою родиною.

– Інакше кажучи, демонстрацію сили ти вважаєш доконечною потребою?

– І так, і ні. Це крайність, якої нам не уникнути.

Притиснутий сталевим кубиком, на письмовому столику Стірґарда лежав стосик аркушів з друкованим текстом і з кресленням на першій сторінці. Пілот упізнав його. Годину тому він отримав копію від Ель Саляма.

– Ви вже прочитали це? – запитав Темпе.

– Ні.

– Ні? – здивувався він.

– Іще одна гіпотеза фізиків. Я хотів поговорити спершу з тобою.

– Будь ласка, прочитайте. Звичайно, гіпотеза. Але мене вона переконала.

– Можеш іти.

Працю, названу «Система Дзети як космічна сферомахія», підписали Ротмонт, Поласар та Ель Салям. «Тутешня цивілізація не тільки знищила бездротовий зв’язок типу радіо й телебачення, заповнивши всю іоносферу білим шумом, що забиває будь-який сигнал. Вона, крім цього, вкладає левову частку загальної продукції й енергії у виробництво видів зброї, що заповнюють її позапланетний простір. Отже, така цивілізація здається неможливою, бо вона – абсурдна. Однак слід зважити, що цей стан цивілізація сама собі не планувала, він виник поступово, внаслідок поглиблення конфлікту. За основу визнаємо становище, за якого війна на багато фронтів призводить до тотального знищення. Гонка озброєнь, досягнувши цієї критичної точки, перейшла в космос. При цьому жодна з антагоністичних сторін не прагнула перетворити всієї тутешньої Сонячної системи на суцільний воєнний плацдарм, а просто намагалася контролювати дії супротивника. Коли справа дійшла до конфронтації в космічному просторі, зупинити її не могло вже ніщо; про укладення миру навіть не йшлося.

Бо на випадок такої боротьби симуляційний аналіз за теорією ігор про ненульову функцію виплати виявляє: коли нема віри в силу укладеного договору про роззброєння, то є межа можливого порозуміння шляхом переговорів. І це тому, що порозуміння, за відсутності віри в добру волю супротивника, віри з класичною назвою pacta sunt servanda[87]87
  Домовленості слід виконувати (лат.).


[Закрыть], передбачає взаємний контроль за озброєнням, тобто допуску на власну територію експертів супротивної сторони.

Проте коли змагання в досягненні дедалі вищої бойової готовності переходить на шлях мікромініатюризації, контроль без довіри втрачає сенс. Тоді зброярні, лабораторії й арсенали можна надійно приховати. За таких умов неможливо досягти порозуміння навіть на мінімальному рівні взаємодовіри (що той, хто відмовляється від застосування мікрозброї, тим самим не стане на шлях поразки). Тим більше не можна ліквідувати наявного озброєння, спираючись на запевнення супротивників, що вони чинять саме так.

Постає запитання: чому замість прогнозованої колись на Землі ери біомілітарних методів боротьби ми довкола Квінти наштовхнулися на мертву сферомахію? Напевне, тому, що супротивники і в галузі біологічних видів зброї досягли потенціалу, здатного знищити всю біосферу, так само як раніше її міг знищити стратегічний обмін ядерними ударами. Внаслідок цього ніхто вже не зважиться застосувати першим ані тих, ані других видів зброї.

Що ж до криптомілітарної макроальтернативи або завдавання псевдостихійних поразок супротивникові, через маніпулювання кліматом або землетрусами, такі дії, можливо, й справді були, одначе вони нікому не дали стратегічної переваги, бо той, хто здатен вести приховану війну сам, зуміє розпізнати й аналогічні дії з боку супротивника».

Після цього вступу автори подавали модель сферомахії. Її становить сфера з Квінтою в центрі. Прадавні локальні війни переросли у війни світові, а після них – у гарячкову гонку озброєнь на суходолі, воді та в повітрі. Край великим традиційним війнам поклала атомістика. Відтоді змагання в умовах миру складалося з трьох компонентів: засобів знищення, засобів зв’язку між ними, а також засобів, спрямованих проти двох перших.

Виникнення сферомахії передбачає наявність оперативних штабів, які на прогрес супротивника відповідають технічним нововведенням на анахронізацію його арсеналів та методів їхнього скоординованого застосування.

Кожен із цих етапів має свою межу. Щоразу, коли антагоністи досягають її, настає тимчасова рівновага сил. Тоді котрась зі сторін намагається порушити цю рівновагу. За межу передкосмічної фази можна вважати стан, у якому кожна сторона зуміє не тільки визначити місце розташування бойових засобів супротивника, котрі служать або для завдання першого удару, або удару у відповідь, а й знищити їх. На межі цієї фази знищення загрожує також глобальним балістичним ракетам, розташованим глибоко в планетній корі, мобільним пусковим установкам на суходолі й захованим під товщею океану – або на плавучих засобах, або на самому дні.

За виробленої таким чином рівноваги взаємного ураження найчутливішими ланками стають система зв’язку, виведена в безповітряний простір супутників стеження, а також зв’язок цих супутників зі штабами й бойовими засобами. Щоби вивести і таку систему з-під несподіваного удару, який може розладнати її або засліпити, створюють систему зв’язку вищого орбітального порядку. Внаслідок цього сферомахія починає розширюватись, і що ширшою стає, то більша загроза знищення нависає над її зв’язком з наземними штабами. Штаби намагаються вийти з-під цієї загрози. Так само, як морські острови є непотоплювальними аеродромами в епоху традиційних воєн, найближча планета, тобто Місяць, стає незнищенною базою для сторони, котра першою його захопить. Оскільки Місяць лише один, то тільки-но ним заволодіє котрась зі сторін, друга, щоби запобігти новому зростанню загрози для себе, мусить або розробити засоби, які перервали би зв’язок планети з Місяцем, або силою витиснути з нього ворога.

Якщо сили тих, хто вторгається, і тих, хто захищає Місяць, приблизно рівні, ніхто не може повністю захопити всієї його території. Ймовірно, сталося саме так: бази на Місяці мала тільки одна сторона. Згодом вона опинилася в скрутному становищі й змушена була покинути Місяць, а супротивникові не стало снаги його окупувати.

Відступ міг бути викликаний й іншою причиною – новими успіхами ворога у галузі виведення з ладу засобів дистанційного зв’язку. Якщо так, то Місяць утратив стратегічне значення як позапланетна база керування операціями.

Абстрактна модель космомахії – багатофазовий простір з критичними поверхнями переходів із фази, якої вже досягнуто цілком, у наступну фазу. Роздуваючись в астрономічних масштабах, сферомахія вимагає безпрецедентних методів боротьби й від супротивників.

Єдиною оптимальною у стратегічному плані реакцією на заволодіння супротивною стороною потенціалом виведення з ладу зв’язку оперативних штабів з їхніми базами та військовими підрозділами на суходолі, воді, в повітрі й космосі є надання власним військам і базам дедалі ширшої бойової автономії.

Виникає ситуація, за якої всі штаби розуміють марність централізованого керування операціями. Постає запитання: як продовжувати наступально-оборонну стратегію, коли нема зв’язку з власними силами на планеті та в космосі?

Ніхто сам собі каналів розвідки й керування не перекриває. Це відбувається внаслідок так званого ефекту дзеркала: кожен робить своєму супротивникові те, що самому неприємно, – виводить з ладу його зв’язок. Ну й одержує аналогічну відплату. Боротьба за влучність та руйнівну силу балістичних ракет переходить у боротьбу за виживання засобів зв’язку. Нагромадження засобів руйнування згодом змінюється «війною засобів зв’язку». Битви за виведення з ладу і врятування засобів зв’язку реальні, хоча не призводять ні до руйнування, ні до кривавих жертв. Поступово заповнюючи радіоканали шумом, супротивники втрачають контроль і над власними військовими підрозділами в місцях дислокації, а також контроль над озброєнням та боєготовністю ворога.

Чи означає це, що паралізування командної здатності штабів переносить битви в космос як у поле безперервних наступів і контрнаступів самостійних військових підрозділів? Чи є завданням цих частин автономне знищування ворожих орбітерів? Аж ніяк. Примат боротьби за зв’язок триває далі. Супротивника треба засліпити скрізь.