Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Спершу виникає неподоланний бар’єр на шляху лобового зіткнення – коли сила зарядів, балістична влучність і потенційний ефект обох сторін – смертельна ядерна зима – вимагають негайно закінчити війну.

Неспроможні ні на що інше, супротивники знищують навзаєм контроль над арсеналом. Усі діапазони радіохвиль глушаться. На всіх каналах – суцільний шум. Упродовж досить короткого періоду боротьба стає суперництвом потужностей глушильних установок із потужностями розвідувально-командної сигналізації. Але й ця ескалація зрештою заводить у безвихідь.

Якийсь час розвиваються ще мазерний і лазерний зв’язки. Але парадоксальна річ – унаслідок зростання випромінювальних потужностей електронна війна й тут призводить до пата: лазер, достатньо потужний для того, щоби пробити захист, із розвідника обертається руйнівником. Образно кажучи, складається ситуація, за якої сліпий, опинившись у тумані, дедалі жвавіше розмахує своїм білим ціпочком: зі знаряддя, що служить для орієнтації, ціпочок стає ломакою.

Передбачаючи близький пат, кожна сторона працює над виробництвом такої зброї, яка б розвинула тактичну, а відтак і стратегічну автономію. Бойові засоби унезалежнюються від їхніх творців, операторів та баз командування.

Коли б головним завданням зброї, яку вже запускають у космос, було знищення зброї ворога, зіткнення в будь-якій точці сфери стало б апогеєм баталії, пожежею, що поширилася б на саму планету. Це призвело б до загального обміну ударами найвищої сили, отже, до тотальної загибелі. Тому ці види зброї не повинні вступати один з одним у раптові сутички. Вони мають оголошувати один одному шах, а якщо й знищувати, то підступно, як мікроби, а не як бомби. Їхній машинний розум намагається підкорити собі розум ворожої зброї, уразити їх або за допомогою так званих програмних мікровірусів спричиняти «дезертирство» чужих орбітерів, що в історії Землі має далекий історичний аналог в особі яничарів – дітей, яких Туреччина примушувала нищити їхніх же кревних.

Подана модель сферомахії дуже спрощена. Усі її фази розростання можуть супроводжуватися шпигунськими, терористичними, маскувальними і маневрувальними акціями з єдиною метою: ввести супротивника в оману, ослабити або навіть знищити його. Дротяний зв’язок, а також електронні імпульсні засоби дають ворогам змогу зберегти сконцентровану штабну готовність у певному радіусі, якого не вдається встановити, тим більше, що він змінюється під впливом технічних нововведень. У словнику наших понять бракує визначень для сферомахії квінтянського типу, бо вона є ні війною, ні миром, а перманентним конфліктом, який утягує в себе супротивників, взаємно виснажуючи їх.

Чи можна, отже, визнати сферомахію космічним варіантом матеріальної війни, в якій програє сторона, слабша за ресурсами, енергетично й із погляду винахідництва? На це традиційне запитання є нетрадиційна відповідь. Жителі планети не мають у своєму розпорядженні ні невичерпних резервів корисних копалин, ані невичерпних джерел енергії. Незважаючи ні на що, це нікому не гарантує перемоги. Модель останньої фази становить собою просто зірку.

Зірка, як відомо, завдячує своїм існуванням термоядерним реакціям перетворення водню на гелій, що відбуваються в її ядрі за мільйонних температур і величезного тиску. Після вигоряння водню в центрі зірка внаслідок тяжіння починає стискуватися. Це підвищує температуру всередині її, що призводить до виникнення ядерних реакцій вуглецю. Водночас довкола внутрішнього ядра гелію, яке є «попелом» вигорілого водню, реакція його решток триває далі й цей сферичний вогняний фронт розгоряється в зірці дедалі дужче. Зрештою динамічна рівновага піддається раптовому порушенню, і зірка, вибухнувши, скидає зі себе зовнішні газові оболонки.

Отже, подібно до того, як у старіючому Сонці виникає сфера, котра розширюється внаслідок чергового перетворення водню в гелій, гелію у вуглець і так далі, в міжпланетній сферомахічній кулі виникають поверхні відповідно до освоюваних етапів гонки озброєнь.

У центрі, тобто на Квінті, між військовими з’єднаннями кожної сторони ще є мінімум зв’язку. Діють і системи автономних видів зброї, які тримають супротивників під загрозою, їхня самостійність підлягає, проте, обмеженню з боку штабних програмістів, щоби, воюючи, вони не могли розпочати ланцюгової реакції, котра перенесла би полум’я війни на планету.

Однак програмісти дедалі активніше захищаються на два боки. Що витонченішу самостійну зброю викидає у простір супротивник, то більше наступально-оборонної суверенності він мусить надавати своїм бойовим системам. Як розрахункова, так і аналогова симуляція сферомахії після війни, що триває добрих сто років, не веде до однозначної розв’язки. Проте автори моделі, спираючись на варіанти, розіграні на комп’ютерах, припускають, що в програмуванні автономії бойових засобів є поріг обмеження і що вище від того порога види зброї можуть стати із лише самостійних – свавільними. Цей образ віддаляється од моделі зірки й наближається до моделі природної еволюції. Автономні види зброї – все одно, що нижчі організми, наділені агресивністю у вигляді інстинкту самозбереження. Види свавільної зброї – все одно, що вищі організми, які стали винахідливими, і з метикуватих чи кмітливих підлеглих, котрими були досі, перетворилися на ініціаторів нової тактики. Такі види зброї визволяються з-під опосередкованого контролю виробників. Говорячи, що виробники опиняються між двома вогнями, автори моделі вважають: поразка загрожує як тим, хто стримує зростання розуму своєї зброї, так і тим, хто це зростання стимулює. В обох випадках у міру розростання сферомахія втрачає динамічну стабільність і, хоч її майбутня доля не підлягає однозначному передбаченню, вона йде далі інтересів сторін, які розпочали війну. Нині до такого стану ще далеко. Спалахи, зафіксовані на «Евридіці», могли бути сутичками високоефективних бойових підрозділів на периферії системи Дзети. Зіткнення їх за мільярди миль од Квінти означає, що справжні баталії можуть точитися на фронтах, астрономічно дуже віддалених од планети. Там війна може бути вже «гарячою». Може також у майбутньому зробити непередбачені стрибки вглиб сферомахії. Відверто кажучи, ніхто з обізнаних із постклаузевіцівською стратегією вже не може розраховувати на переможний фінал боротьби. Проте обізнані стратеги перебувають у вимушеній позиції гравця, який не спроможний встати з-за столу, бо всі свої капітали кинув у гру. У цьому, власне, й полягає принцип дзеркала. Колись головне питання – хто розпочав гонку – втратило будь-яке значення. Миролюбність або агресивність намірів воюючих сторін уже нічого не важить. Гра не обіцяє нічого доброго всім її учасникам і закінчиться не інакше, як пірровою перемогою.

Яким за такого стану речей бачиться шанс контакту? Цього автори меморіалу не знають. Поки на космічній шахівниці рухаються чорні та білі фігури аналогічної сили, вони взагалі не вдаються до війни, тільки погрожують один одному. Зате цілком нові й незнайомі підлягають розвідці боєм. Це схоже на сутички, які раніше називалися турнірами. Можливо, не планета, не її держави, штаби, уряди атакували «Гермес», можливо, він став об’єктом нападу як «абсолютно чуже тіло», як витвір гігантський, технічний і загадковий водночас. Не так, як перехожий, на котрого напали бандити, а як мікроби, на котрих накидаються захисні лімфоцити всередині організму.

Обмеження гонки озброєнь нікчемні. Можливе повернення застарілих бойових орбітерів на планету. А для зброї типу віроїдів, мікромініатюризованих паразитів, молекул, які самозливаються й черпають енергію Сонця, потрібна величезна конструкторська винахідливість, а сировини – небагато.

На закінчення Поласар, Ротмонт та Ель Салям підсумували свої уявлення про Квінту. Як витвір боротьби за гегемонію, що триває вже добре століття, цей штучний організм, сферомахія із сімома мільярдами миль у радіусі, може бути визнаний за організм, котрого роз’їдає рак. Його космічні органи є менш чи більш злоякісними метастазами конфлікту. І тут виникає аналогія із живим створінням, бо навіть у зародку ця цілість ніколи не була «здоровою», а вже в самому зачатті заражена антагонізмом закладених у ній технологій. Вона позбавлена будь-яких «нормальних тканин», і перебувати в динамічній рівновазі їй дають змогу протидіючі «новоутворення». Щоб утримувати таку специфічну рівновагу, вони повинні навзаєм розпізнавати одне одного. Як тільки десь з’являються, серед планет внутрішніх чи зовнішніх, нові, радикально відмінні, вони роззброюють їх, тримають під загрозою або «конвертують» (мається на увазі їхнє «яничарське» захоплення) технічні «антитіла», котрі дбають не про якесь лікування (бо немає кого й кому лікувати), а про збереження динамічного status quo ante fuit[88]88
  Попередній стан (лат.).


[Закрыть], або пата. Якщо так, то «Гермес» спершу натрапив на рештки прадавніх зіткнень, а потім уторгся в «замінований простір», чим викликав раптову нічну атаку. Якщо це й справді так, то відсутність відповіді на дії «Посла» цілком зрозуміла. Якщо відмову від контакту не брати до уваги, то всі розроблені види тактики SETI треба визнати непридатними й шукати інші, такі, що обіцяють позитивний результат. Чи є ефективна тактика – автори сферомахічної моделі не знають. Вони висловлюються за вихід із підготовленої програми й спробу розробити стратегію, яка не має прецеденту.

Трактат цей підписали також Гаррах та Кірстінґ.

То чого ж іншого можна було сподіватися, крім чергової наради? Хоча «Гермес» і поповнив розтрачені сили, найбезпечнішою позицією Стірґард визнав орбіту в перигелії й маневрував так, щоби корабель висів над Дзетою, використовуючи її жар для власного охолодження. Оскільки орбіта ця була вимушеною (вона не була стаціонарною ні щодо Сонця, ні щодо Квінти), то неминуча велика тяга спричиняла тяжіння.

Ідучи з Гаррахом на нараду, Темпе сказав, що космодромія складається з катастроф і засідань, яких пощастило уникнути в останню хвилину.

Накамура першим піддав критиці модель сферомахії, незалежної від планети. Бойові засоби, може, й не підкоряються їхнім творцям здалеку від Квінти, але оперативна діяльність штабів триває, хоч і в меншому радіусі. Інакше «Гавриїл» не піддався б скоординованому обома сторонами нападу.

Океан північної півкулі, з білою шапкою полярної криги, розділяв два континенти – західний, якого земляни назвали Норстралія, вдвічі більший за Африку, і східний, Гепарія, названий так через форму розпластаної печінки. На підставі знімків, зроблених під час польоту «Гавриїла», який збирався сісти біля зірчастого утворення на Гепарії, Накамура визначив місце старту тих чотирьох квінтянських ракет: вони піднялися з тропіка, тільки на протилежних материках. Справді затулені хмарами, ракети не виявили себе типовим полум’ям віддачі, одначе Накамура визнав, що їх було або катапультовано, або їхня тяга мала незначний термічний складник. Незалежно від того, чи ракети було катапультовано з незапущеними двигунами, чи з холодним корпускулярним струменем, вони розігрілися, долаючи звуковий бар’єр, що дало змогу виявити гарячу частину їхніх трас і способом ретрополяції визначити місце пускових установок.

Якщо ракети вискочили з хмар майже одночасно, дві зі сходу, а дві із заходу, то це свідчить про попередню синхронізацію акції й, отже, про співробітництво штабів обох ворогуючих сторін.

Автори моделі не погодилися з думкою Накамури. Атмосфера Квінти густо іскрилася світними цятками; члени екіпажу вважали, що це – крижини з кільця, яке повільно дробилося. На їхнє переконання, саме ці цятки Накамура вважав слідами ракет.

Якість зображень, отриманих на кораблі, була радше посередньою, оскільки «Гермес» одержував їх зі своїх зондів, своєрідних електронних очей, а сам ховався за Місяцем у периселенії. Крім того, довкола Квінти кружляли тисячі супутників – або в унісон її обертання довкола осі, або в протилежному напрямку. Напрям руху по орбіті нічого не говорив про їхнє походження, бо супротивники могли вистрелювати свої бойові супутники коротаційно або антиротаційно. Те, що супутники не зіштовхувалися та не воювали один з одним, утверджувало авторів «відчуженої сферомахії» на думці, що воєнна гра залишається «холодною» і полягає в тому, щоби тримати супротивника під загрозою, а не знищувати його бойові засоби. Якби супутники почали збивати один одного, то це свідчило б, що холодна війна вступила у фазу гарячої ескалації. Отже, орбітери супротивників тримали один одного під загрозою постійного удару. Щоб зберегти рівновагу сил, космічні системи обох сторін мусили розпізнавати одна одну. Що ж до «Гавриїла», то він для всіх був пришельцем із чужого світу, через те його й атаковано. Ротмонт наочно пояснив цей погляд на такому прикладі: два пси гарчать один на одного, що свідчить про їхню взаємну антипатію, але тільки-но вибігає заєць, вони разом кидаються навздогін за ним.

Незважаючи на це, Поласар підтримав Накамуру. Справді, невідомо, чи «Гавриїла» повинні були перехопити ракети однієї сторони, чи обох, але атака почалася з точністю, що свідчила про заздалегідь узгоджений план операції. Сигнали, котрі посилав «Посол», було, поза всяким сумнівом, на планеті прийнято, й відсутність відповіді не означала пасивності. Стірґард не приєднався до жодної зі сторін. Питання, чи «Гавриїла» було піддано нападу, запланованому на Квінті, чи це зробили самостійні орбітери, він вважав другорядним. Головне те, що планета відмовляє їм у контакті, отож їм треба зараз вирішити, чи можна її до цього примусити.

– Тільки не вмовляннями, – стверджував Гаррах. – І не реалізацією первісної програми. Що більше пошлемо спускних апаратів, то більше буде сутичок. Вони примусять наших посланців оборонятися та відступити або прийняти бій. Оскільки війна нам ні до чого, а відступ не входить у плани, то замість делікатно жалити їх і щипати, ми повинні продемонструвати рішучість. З горилою не можна ні заприязнитися, ні умиротворити її, помаленьку кусаючи за хвіст.

– У горили хвоста нема, – зауважив Кірстінґ.

– Ну то в крокодила є. Не лови мене на слові. Єдине, що нам залишилося, – це демонстрація сили. Якщо хтось має кращу ідею, прошу висловитися.

Ніхто із присутніх не озивався.

– У тебе є конкретний план? – запитав Стірґард Кірстінґа.

– Так. Кавітація[89]89
  Тут у значенні: порушення суцільності (від лат. cavitas – «порожнина»).


[Закрыть] Місяця. Максимальний ефект з мінімумом шкоди. З планети це побачать, однак не відчують. Я вже давно думав про це. GOD щойно все підрахував. Місяць розпадеться, але його уламки залишаться на орбіті. Центр мас зміни не зачеплять.

– Чому? – поцікавився домініканець.

– Бо фрагменти обертатимуться довкола Квінти по тій самій орбіті, що й Місяць. Планета становить з ним двоїсту систему, а оскільки вона значно важча, то центр обертання системи перебуває поблизу неї. Цифр я не пам’ятаю. У всякому разі, динамічний розподіл мас не зміниться.

– Зміняться гравітаційні припливи та відпливи, – втрутився у розмову Накамура. – Ти це врахував?

– Урахував GOD. Літосфера навіть не здригнеться. Щонайбільше активізуються неглибокі сейсмічні вогнища. Припливи та відпливи в океані стануть слабшими. Це все.

– І яка ж від цього буде користь? – запитав Араґо.

– Це буде не тільки демонстрація сили, а й повідомлення. Перед цим ми пошлемо їм попередження. Пояснити докладніше?

– Тільки коротко, – сказав командир.

– Я не хочу, щоб хтось бачив у мені чудовисько, – з незворушним спокоєм відповів перший пілот. – Іще на самому початку ми передали їм логічний розрахунок, а також твердження на кшталт «Якщо А, то Б», «Якщо не А, то В» і так далі. Ми заявимо їм: «Якщо ви не відповісте на наші сигнали, ми знищимо ваш Місяць – і це буде перше попередження про нашу рішучість домогтися контакту». Ну і ще раз усе те, про що їм сигналізував «Посол»: мовляв, ми прибули з мирними намірами, і якщо вони перебувають у якомусь конфлікті, то ми збережемо в ньому нейтралітет. Отець Араґо може все це прочитати, це благовіщення висить у стерновій рубці, й кожен член екіпажу отримав окремий примірник.

– Я читав, – відповів Араґо, – а що буде опісля?

– Усе залежатиме від їхньої реакції.

– Ти вважаєш, що ми повинні встановити їм певний термін? – запитав Ротмонт. – Це був би ультиматум.

– Називай це як хочеш. Можемо не встановлювати точного терміну: вистачить чітко заявити, доки ми утримуватимемося від дій.

– Чи є ще якісь пропозиції, крім відступу? – запитав Стірґард. – Нема? Тоді хто за проект Гарраха?

Поласар, Темпе, Гаррах, Ель Салям і Ротмонт підняли руки. Накамура завагавсь, однак, зрештою, теж приєднався до них.

– Чи враховуєте ви те, що вони можуть відповісти нам достроково, але не сигналами? – запитав Стірґард.

Усі десятеро сиділи довкола величезної плити, що, мов стіл на одній ніжці, спиралася на ажурний перетин ланжеронів, які відділяли верхню, гравітаційну стернову рубку від навігаторської, а вона зараз була порожня. Тільки блимання моніторів над розташованими вздовж стін пультами оживляло простір під ними грою світла й тіні.

– Цілком можливо, – озвався Темпе. – Я не знаюся на латині так добре, як отець Араґо. Якби я прилетів сюди тільки з власної волі, то не голосував би «за». Але ми тут не просто десять звичайних астронавтів. Якщо «Гермес» після всіх його спроб установити мирний контакт усе-таки було піддано нападу, то це означає, що вчинено напад на Землю, бо нас сюди прислала вона. Через те Земля має право заявити нашими вустами: «Nemo те ітрипе lacessit»[90]90
  Ніхто не нападе на мене безкарно (лат.).


[Закрыть].

Пароксизм

Сидеральні операції, феномени астрономічних розмірів, через силу, що вивільняється в них, не дають спостерігачеві таких глибоких, вражаючих переживань, як повінь чи тайфун. Навіть звичайний землетрус, подія для Космосу ультрамікроскопічна, виходить уже за сприйнятливість людських органів чуття. Справжній жах або захват викликають у нас події ні надто гігантського, ні надто малого масштабу. Ніхто не здатен пересвідчитися, що таке зірка – камінь чи діамант. Найменша зірка, океан океанів вічного вогню, вже з відстані мільйона кілометрів обертається на стіну жару, котра виходить аж за горизонти, а при наближенні до неї втрачає будь-яку форму, розпадаючись на хаотичні вихори полум’я, що засліплюють з однаковою силою: тільки з великої далечі холодніші воронки хромосфери зменшуються до розмірів сонячних плям.

Зрештою така сама закономірність, що зводить нанівець переживання як відчуття огрому, діє серед самих людей. Можна співчувати мукам певного індивідуума, родини, але загибель тисяч, так само як і мільйонів жителів, – замкнена в числах абстракція, екзистенціальний зміст якої осягти неможливо.

Через те кавітаційне розбиття небесного тіла, планети чи її супутника-місяця – собою надзвичайно скромне видовище, яке не лише відбувається зі сонною повільністю, а й завдяки беззвучному та лінивому перебігові здається штучним, удаваним, тим більше, що для того, аби його побачити й при цьому не загинути, треба спостерігати у телескоп або на екрані монітора. А сидеральні хірурги спостерігають космічні вибухи через фільтри, якими по черзі оснащують об’єктиви апаратури, щоби можна було пильно стежити за фазами розпаду. Через те картина, яку вони вибірково сприймають у монохроматичних смугах спектра, – то жовта, як солома, то червона, наче цинобра – справляє враження невинної калейдоскопічної забави, а не страхітливого з людського погляду катаклізму.

Квінта мовчала до години нуль. Кавітацію Місяця мали спричинити вісімнадцять снарядів, які летіли до його екваторіальної поверхні траєкторіями типу евольвенти[91]91
  Евольвента (від лат. evolvens – «що розгортається») – крива, нормаль у кожній точці якої є дотичною до вихідної кривої.


[Закрыть].

На жаль, GOD мав слушність, виводячи цю операцію з обойми заходів, що піддаються точному програмуванню.

Якби всі боєголовки влучили в оболонку пустельного супутника під одним і тим самим кутом, якби, зробивши в ньому тунельні пробоїни, збіглися довкола його важкого ядра та якби із запрограмованою до секунд точністю обернули це неохололе, напіврідинне ядро в газ, уламки розколотого Місяця, проти яких Гімалаї – дрібні крихти, розлетілися би попередньою орбітою, а ударна хвиля раптово вивільненої сили спричинила б тільки помірний землетрус і штовхнула до берегів континентів серію довгих хвиль цунамі.

Однак в операцію втрутилася Квінта. Три снаряди «Гермеса», котрі летіли до Місяця з боку планетного диска, було перестрінуто важкими балістичними ракетами, обернуто на вогняні клуби газу, що й спричинило передчасне загоряння сидеральних зарядів. Унаслідок цього запланована концентрація всіх ударів у місячне ядро не відбулась, і це викликало ексцентричну кавітацію. Уламки південного континенту градом скелястих мас сипнули на Квінту, а решта – приблизно шість сьомих маси природного супутника – піднялася на вищу орбіту. Це сталося через те, що доквінтянські сидератори повинні були вторгнутися через кору в ядро по спіралях, тобто штовхати розтрощену кулю до Квінти, а відквінтянські – до Дзети. Оскільки саме ті, що мали захищати планету від метеорного граду, було протаранено, близько ста трильйонів тонн гірських порід по незліченній кількості еліптичних траєкторій упало на Квінту. Частина згоріла в атмосфері, найбільші уламки, трильйони тонн, широко розсіялися в океані, а крайні бомбардували узбережжя Норстралії. У бік планети влучив уламок Місяця, наче заряд, випущений під гострим кутом.

Через дві сотих секунди після загоряння кавітаційних головок увесь Місяць укрився жовтавою хмарою, такою густою, що супутник розрісся, мовби розбух. Потім він неквапом, ніби у сповільненому фільмі, почав розколюватися на несиметричні шматки, як апельсин, котрий розривають невидимі пазурі, а з тріщин кори довгими пострілами бив ясно-вогняний пал, схожий на сонячний. На восьмій секунді кавітації клуби вогняних ударних хвиль надали шматованому Місяцеві форму велетенської неопалимої купини у вакуумі. Сліпуче сяйво затьмарило найближчі зірки. У гравітаційній рубці всі покам’яніли біля моніторів. Чути було тільки цокіт хронометрів, які відлічували хід луноклазму, а з клубовиння вогню вилітали огорнені курявою й розриваючись, мов картеч, альпи, Кордильєри, везувії. Нарешті ця потворна хмара, що спершу схожа була на круглий кущ, почала поволі розтягуватися. Не треба було дивитися на прилади, щоби зрозуміти: через кілька годин Місяць почне падати на планету. Добре це чи погано – він влучив у неї віддалік од льодового кільця, і тільки близько півночі рій уламків, стикаючись один з одним і спалахуючи фейєрверком над самою атмосферою, прошив його льодову поверхню.

Так демонстрація сили обернулася на катаклізм.