Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

Полювання

В афелії Дзети, віддалік од найбільших її планет, Стірґард перевів корабель на еліптичну орбіту, щоб астрофізики могли провести перші спостереження за Квінтою. Як в усіх подібних системах, у космічному просторі плавали рештки старих комет з відірваними газовими хвостами, пошматовані на застиглі уламки через багаторазове проходження біля Сонця. Серед цих розпорошених брил та згустків пилу GOD помітив за чотири тисячі кілометрів об’єкт, не схожий на метеор. Коли його торкнувся промінь радіолокатора, це виявився метал. Об’єкт не міг бути магнітною брилою з великим вмістом заліза – мав надто правильні форми. Нагадував нічного метелика з маленьким товстим черевцем та обрубками крил. На чотири градуси тепліший від інших заледенілих уламків, предмет цей не обертавсь, як годилося би метеорові чи фрагменту ядра комети, а летів прямо вперед, без слідів тяги. GOD оглянув його в усіх спектральних смугах і зрештою виявив причину такої стабільності: слабкий витік розрідженого аргону, через це майже непомітний. То міг бути космічний зонд або невеликий корабель.

– Упіймаємо цього нічного метелика, – вирішив Стірґард.

Отож «Гермес» рушив навздогін, а за милю від об’єкта вистрілив пристроєм з чіпкими лещатами. Лещата широко розкрилися над самим хребтом химерного нічного метелика й обхопили його з боків. Інертне створіння поводилося ніби пасивно, але за хвилю його температура зросла і струмінь газу, що бив іззаду, подужчав. Монітор, який пильно стежив за цим полюванням, зблиснув знаками запитання.

– Увімкнути енергопоглиначі? – запитав GOD.

– Ні, – відказав Стірґард, дивлячись на болометр.

Захоплений об’єкт розігрівся до трьохсот, чотирьохсот, п’ятисот градусів за Кельвіном, але швидкість його майже не збільшилася. Потім крива температури задрижала й почала спадати. Упольований об’єкт холонув.

– Яка тяга? – спитав командир.

Усі в рубці управління мовчали, переводячи погляд з візуального монітора на бічні, що показували рівень позасвітлової емісії. Світився тільки болометричний.

– Радіоактивність нуль?

– Нуль, – запевнив командира GOD. – Витік слабшає. Що робити?

– Нічого. Чекай.

Так вони летіли довго.

– Візьмемо це на борт? – врешті запитав Ель Салям. – Чи, може, спершу просвітимо?

– Не варто. Він уже здихає – тяга в нього спадає, він захолов. GODe, покажи його зблизька.

Електронними очима мисливця-пастки вони побачили чорний панцир у віспі ерозії.

– Абордаж? – спитав GOD.

– Ще ні. Стукни його зо два рази. Але не сильно.

Із середини довгоруких лещат вистромився стрижень. Він методично бив у затиснутий корпус, із якого сипалась обгоріла луска.

– Там може бути безударний детонатор, – зауважив Поласар. – Я б його все-таки просвітив...

– Добре, – несподівано погодився Стірґард. – GODe, проспінографуй його.

Два веретеноподібні зонди, вистрілені з носа корабля, наздогнали череватого метелика й полетіли обабіч нього. Верхні монітори рубки управління ожили, відтворюючи заплутані смуги, пасма, тіні, а водночас із цим по краях екранів вискакували атомні символи: вуглецю, водню, кремнію, марганцю, хрому; ці стовпчики зростали, аж поки Ротмонт сказав:

– Це нічого не дасть. Його треба взяти на борт.

– Ризиковано, – пробурмотів Накамура. – Краще демонтувати на відстані.

Командир спитав у GODa.

– Можна, – відповів GOD. – Це займе від п’яти до десяти годин. Починати?

– Ні. Розріж йому панцир у найтоншому місці й передай зображення зі середини об’єкта.

– Просвердлити?

– Так.

До зондів, що оточували здобич, приєднався ще один. Алмазне свердло не брало.

– Тільки лазер, – вирішив GOD.

– Нічого не вдієш. Але – мінімальний імпульс, щоб у середині нічого не розплавилося.

– Гарантувати не можу, – відказав GOD. – Вмикаю лазер?

– Обережно.

GOD втягнув свердло. На шерехатій поверхні заряхтіла біла точка, пішов дим, а коли хмарка диму розвіялась, у витоплену пробоїну ввійшла головка телеоб’єктива. Стало видно обсмалені труби, що входили в опуклу плиту, а все зображення ледь тремтіло. Озвався GOD:

– Увага: за даними спінографії в центрі об’єкта розташовані екситони[57]57
  Екситон (від лат. excito – «збуджую») – квазічастинка, електронне збудження в напівпровіднику чи діелектрику, яке не переносить електричного заряду чи маси.


[Закрыть], а віртуальні квазічастини стиснули конфігураційний простір[58]58
  Конфігураційний простір – поняття у математичній фізиці, варіаційному численні й аналітичній механіці, абстрактний простір, що дає конфігурацію системи – сукупність всіх її узагальнених координат.


[Закрыть] Фермі[59]59
  Енріко Фермі (Enrico Fermi, 1901-1954) – італійський фізик, відомий своїми роботами в області ядерної, квантової і статистичної фізики.


[Закрыть].

– Далі! – поквапив Стірґард.

– Тиск у джерелі енергії – понад чотириста тисяч атмосфер, або квантові ефекти Ґоленбаха.

– Різновид бомби?

– Ні. Наймовірніше, джерело рушійної сили. Реактивною масою був аргон. Він уже вичерпався.

– Чи безпечно буде взяти це на борт?

– Безпечно. Баланс енергії дорівнює нулю.

Окрім фізиків, ніхто не розумів, що це означає.

– Беремо? – запитав Накамуру командир.

– GOD знає ліпше, – усміхнувся японець. – А ти що скажеш?

Ель Салям, до якого було звернене запитання, на знак згоди кивнув головою. Отож трофей було втягнуто до вакуум-камери на носі й для певності оточено енергопоглиначами. Ледве закінчили цю операцію, як GOD повідомив про інше відкриття. Він помітив об’єкт, значно менший від спійманого, вкритий оболонкою, що поглинала промені радіолокаторів; виявив його GOD завдяки спін-резонансу речовини, з якої був зроблений об’єкт: то була сигара масою якихось п’ять тонн. Орбітери знову полетіли до об’єкта і, розжаривши ізоляційне покриття, здерли його з лискучої металевої сигари. Спроби викликати його реакцію закінчилися нічим: то був труп, у боці якого зяяла випалена дірка. Стан обшивки свідчив про те, що вона з’явилася не дуже давно. І цю здобич також завантажили на корабель.

Отож полювання пройшло легко. Клопоти почалися щойно при обстеженні та розтині здобичі.

Перше судно своєю двадцятитонною тушею нагадувало велетенську черепаху. Його шерехатий панцир був побитий безліччю зіткнень з мікрометеоритами й космічним пилом. Усе це свідчило про чи не столітній вік. Його орбіта виходила своїм афелієм за крайні планети Дзети. Анатомія солідно броньованої черепахи збентежила дослідників. Протокол складався з двох частин. У першій Накамура, Ротмонт та Ель Салям подали схожий опис обстежених приладів об’єкта. У другій думки про призначення цих приладів суттєво розійшлися. Поласар, який також брав участь в обстеженні, засумнівався в припущенні фізиків. Цей протокол має таку ж цінність, казав він, як опис єгипетської піраміди, що виконали пігмеї. Єдність думок у визначенні будівельного матеріалу аж ніяк не пояснює призначення апарата. Цей старий супутник мав особливе джерело енергії. Містив батареї п’єзоелектриків, що заряджалися за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді й увесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав магніти. Між акумуляторами й обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівпрозорі дроти із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їджені ерозією світловоди. Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підсистем та знищив сенсори. Ротмонт, однак, вважав, що руйнування відбулося без нагрівання – каталітичним шляхом. Так, ніби якісь мікропаразити – ясна річ, неживі – зжували у супутнику мережу зв’язку в його носовій частині, й то дуже давно. Внутрішню поверхню броні вкривали кількома шарами чарунки, трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише за допомогою хроматографії пощастило виявити в їхньому попелі силікокислоти – кремнієвий еквівалент амінокислот із подвійною водневою сполукою. І саме тут думки вчених остаточно розійшлися. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час як Кірстінґ – проміжною системою між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.

Сперечалися довго. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, що свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. У загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція більше, ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, своєю чергою, ледь розвинувшись, веде до розпаду й синтезу атомних ядер. У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Невже квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу – конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів? З цим не узгоджувалася наявність п’єзоелектричної батареї на старому супутнику. Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловій швидкості у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча система тяги супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл когерентного світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна – неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні знайшли за енергетичною камерою розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше. Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за сприятливіших обставин. Можливо, це уламки апарату, що виробляв нестійкі надважкі ядра? Аномалони? Навіщо? Коли б то була автоматична дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так, ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, радше, надпровідниками. Найдивнішими видавалися невеликі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше з’єднання дротів були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до котрого звернулися за допомогою як до хіміка, визнав, що це – наслідки діяльності активних багатомолекулярних сполук. Йому пощастило виділити їх досить багато. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували тільки надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються у нитки надпровідної сполуки ніобію, котрі були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно. Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Навіщо? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники у космічний простір.

Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. Якщо так, то тут міг критися якийсь конфлікт. Можливо, це – наслідок зіткнення протилежних інтересів? Щоправда, декому здавалося, що ця концепція відгонить антропоцентричним шовінізмом. Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на взірець раку? Хімік Ротмонт унеможливлював це для першого, старого супутника-черепахи, якого під час переслідування охрестили нічним метеликом. Що ж до другого, то у Ротмонта не було такої певності. Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах. Дійшовши цього висновку, Ротмонт і далі наполягав на своєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швидко, бо цим зайнявся аналізатор під контролем GODa. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати засвідчили: певні елементи обох супутників набули своєрідного імунітету на каталітичне руйнування, подібно до живих організмів та мікробів. В уяві астронавтів уже повставала картина мікромілітарної війни – без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є псевдокристалічні квазіферменти. Та, як це трапляється при наполегливих дослідженнях, замість того щоби спрощуватися, проблема дедалі більше ускладнювалася.

Фізики, хімік та Кірстінґ майже не виходили з головної корабельної лабораторії. На мертвих живильних сполуках розмножилося кільканадцять типів сполук «захисту» й «атаки». Водночас межа між тим, що було інтегральною частиною чужої техніки, й тим, що в неї вдерлося для руйнування, стерлася. Кірстінґ зауважив: це взагалі не межа в абсолютно об’єктивному розумінні. Припустимо, на Землю прибуває надзвичайно мудрий суперкомп’ютер, який нічого не знає про життєві явища, бо його електронні пращури вже забули, що їх збудували якісь біологічні істоти. Він обстежує людину, яка має нежить і бактерії в кишках. Наявність вірусів у носі цієї людини є її невід’ємною природною властивістю чи ні? Скажімо, людина впала й набила собі на лобі ґулю. Ґуля – це підшкірний крововилив. Пошкоджено судини. Але ця ґуля може також бути визнана за різновид амортизатора, утвореного для кращого захисту черепної коробки перед наступним ударом. Хіба таке пояснення неможливе? Для нас це звучить смішно, але йдеться не про жарти, а про позалюдське сприйняття дійсності.

Вислухавши посварених експертів, Стірґард тільки похитав головою і дав їм ще п’ять днів для досліджень. Це був справжній удар. Земна технологія вже піввіку йшла іншими стежками. Так звану «некроеволюцію» було визнано нераціональною. Навіть не припускалися, що колись виникне будь-яке «машинне видоутворення». Але ніхто не міг категорично твердити, що на Квінті нічого такого нема. Врешті командир запитав у фахівців лише про те, чи можна визнати гіпотетичний конфлікт між квінтянськими виробниками достатньою передумовою для того, щоби продовжити розвідку? Але на даному етапі досліджень експерти не хотіли говорити про жодні передумови. Аксіома не гіпотеза, а гіпотеза – не аксіома. Вони знали вже достатньо, щоби зрозуміти, на яких хистких даних базувалось їхнє знання. Додатковим ускладненням була відсутність і в молодшому супутникові системи зв’язку, бодай трохи схожої на ту, що походила з теорії кінцевих автоматів та інформатики. Може, «віроїди» зжерли цю псевдонервову мережу до решти? Однак від них повинні були залишитися сліди. Рештки. Може, і залишились, але вчені не могли їх виявити. Хіба можна за допомогою транзисторного лічильника, що потрапив під гідравлічний прес, вивести теорію Шеннона або Масквелла[60]60
  Йдеться про теорію інформації як розділ прикладної математики, радіотехніки й інформатики, що досліджує процеси зберігання, перетворення і передачі інформації, засновником якої вважають американського вченого Клода Шеннона (Claude Shannon, 1916-2001), а також про теорію електромагнітного поля, яку у 1864 р. створив британський фізик, математик і механік Джеймс Максвелл (James Maxwell, 1831-1879).


[Закрыть]? Остання нарада була винятково напруженою. Стірґард не цікавився позитивними визначеннями. Він запитував тільки, чи можна стверджувати, що квінтяни володіють сидеральною інженерією. Це для нього було найважливішим. Але, якщо хтось і здогадувався про це, то мовчав. «Гермес» поволі дрейфував у темряві, а вони блукали в хащах невідомості. Пілоти – Гаррах і Темпе – мовчки прислухалися до обговорення. Лікарі також не брали слова. Араґо скинув чернечий одяг і вже нікого не запитував: «А якщо там панує зло?». Коли Ґерберт сказав, що сподівання ніколи не виправдовуються при зіткненні з реальністю, Араґо заперечив. Скільки перепон вони подолали – таких, що їхні предки у двадцятому столітті вважали нездоланними! Як гладенько відбувалася подорож – без втрат проскочили крізь світлові роки, «Евридіка» точно увійшла в Аїд, а вони досягли центру сузір’я Гарпії, і від населеної планети їх відділяють дні або й години.

– Панотець займається психотерапією, – всміхнувся Ґерберт.

Він і досі називав так домініканця, йому важко було б називати його «колегою».

– Кажу правду і нічого поза цим, – відповів Араґо. – Я не знаю, що з нами буде. Таке незнання є нашим природним станом.

– А я знаю, про що ви, панотче, – імпульсивно випалив Ґерберт. – Що Творець не хотів таких експедицій, такого «спілкування цивілізацій», і тому розділив їх безоднями. А ми ж не тільки зробили компот з райського яблука, а вже й пиляємо Дерево Пізнання...

– Якщо ви хочете дізнатися мою думку – я до ваших послуг, – озвавсь Араґо. – Гадаю, Творець ні в чому нас не обмежив. Але при цьому невідомо, що виросте зі щепи Дерева Пізнання...

Пілоти не могли довідатися про дальший хід теологічної дискусії, бо їх викликав командир і звелів узяти курс на Квінту. Після ознайомлення з навігаційною траєкторією він додав:

– На борту панує настрій, якого я не сподівався. Буяння фантазії повинно мати межі. Як ви знаєте, весь час тривають розмови про незрозумілі конфлікти, мікромашини, нанобалістику, битви. Але ж усе це – лише баласт упереджень, який засліплює нас. Якщо ми й далі тремтітимемо через розтин кількох мертвяків, то цілком дезорієнтуємось, і кожен крок уперед видаватиметься нам занадто ризикованим. Я сказав про це науковцям, кажу й вам. А тепер – щасливої дороги. До Септіми курс може тримати GOD. Потім ви мусите чергувати в рубці – графік складіть самі.

Корабель уже йшов на тязі, й знову з’явилося, хоча й слабке, тяжіння. Гаррах пішов з Темпе по стару книжку, взяту з «Евридіки». Коли вони прощались у дверях каюти, Гаррах, вищий на зріст, нахилившись так, ніби мав відкрити якусь таємницю, мовив:

– Бар Гораб знав, кого призначити командиром на «Гермесі». Правда? Ти зустрічав кращих?

– Може, й зустрічав, але не кращих. Таких, як він.

Місяць

Планету оточувало величезне мінливе кільце з льодових брил. Обчислення, котрі Лакатос та Бієла здійснили перед самісіньким зануренням «Евридіки», підтвердилися. Розчленоване однією великою й трьома меншими тріщинами, що виникли внаслідок пертурбацій, спричинених тяжінням Квінти, кільце не могло існувати довше, ніж тисячу років, бо збільшувалось у діаметрі й водночас утрачало масу. Його зовнішні краї розширювалися під дією відцентрових сил, а внутрішні, тручись об атмосферу, кришились і танули, тож частина вод, викинутих невідомим чином у простір, поверталася на планету безперервними дощами. Важко було припустити, ніби квінтяни свідомо влаштували собі цей справжній потоп. Кільце, яке спочатку складалося з трьох або чотирьох трильйонів тонн криги, щороку втрачало мільярди тонн. Це було дуже дивно. Порушився клімат усієї планети. Крім заливних дощів, величезна тінь кільця під час обертання навколо сонця Квінти затуляла то північну, то південну півкулі. Воно відбивало сонячне світло, не тільки знижуючи середню температуру планети, а й порушуючи циркуляцію пасатів у атмосфері. На просторах обабіч відкидуваної тіні шаленіли бурі й циклони.

Якщо жителі Квінти змогли понизити рівень океанів, то вони, мабуть, володіли достатньою енергетикою для того, щоб надати водоспадам чи, точніше, водольотам Другу космічну швидкість і цим самим вимести крижані маси з безпосередньої близькості планети, аби, розтоплені під Сонцем, вони безслідно випарувались або у вигляді льодових метеорів загубилися серед астероїдів.

Нестача потужностей змусила би проектантів зупинити роботи, приречені на провал. Прогнозувати крах було елементарним завданням. Отож не помилка планетної інженерії, а щось інше перешкодило роботам, розпочатим багато років тому. Такий висновок здавався єдино можливим. Плаский диск із діркою діаметром п’ятнадцять тисяч кілометрів, у якій перебувала планета, в серединних пасмах складався з крижаних брил, а на зовнішніх краях – із дрібних поляризованих кристаликів льоду, що теж було, мабуть, наслідком свідомого втручання. Одне слово, спершу кільце підкорялося квінтянам. Його було утворено в площині екватора, але з внутрішнього боку, над самим екватором, воно становило хаотичну масу. Загалом кільце нагадувало космічну споруду, чомусь незавершену. Чому?

З океанів підіймалися два великі континенти й один менший, завбільшки як три Австралії. Цей континент був біля Північного полярного кола, через що розвідники назвали його Норстралією. Інфралокатори виявили на континентах тепліші, але несейсмічні місця; мабуть, там діяли великі енергетичні станції. То не були ні теплоцентралі, які працюють на нафті чи вугіллі, ні ядерні установки. Над першими було б забруднене повітря, другі давали б радіоактивний попіл. Як відомо, на ранній фазі ядерної енергетики найбільше мороки земляни мали з тим попелом. Але для техніків, здатних викинути з гравітаційної воронки частину океанів, захоронення радіоактивного продукту згорання не становило б жодних труднощів. І все ж крига кільця не показала й сліду радіоактивності. Або квінтяни виробляли інший вид ядерної енергетики, або користувалися зовсім не відомою людям енергетикою. Якою ж саме?

За планетою тягся хвіст водяної пари, що походила головним чином із кільця. Зависнувши на стаціонарній орбіті за Секстою, схожою на Марс, тільки значно більшого розміру, з густою атмосферою, отруєною безперервними викидами вулканів і газовими сполуками ціану, «Гермес» послав для спостереження Квінти шість орбітерів. Вони безперервно передавали результати спостереження, а GOD складав із них детальний портрет Квінти. Найзагадковішим був її радіошум. На великих материках без проявів фазової чи частотної модуляції працювало щонайменше кількасот потужних передавачів. Їхнім випромінюванням був хаотичний білий шум. Антени пощастило точно локалізувати: вони емітували спрямовано або ізотропно, так наче квінтяни вирішили закрити собі всі канали електромагнітного зв’язку – від найкоротших хвиль до кілометрових. Квінтяни могли користуватися тільки кабельним зв’язком, тоді навіщо їм був потрібен цей гігаватний шум? Ще дивнішими – а «дивовижі» планети не мали меж – виявилися штучні супутники; їх було нараховано близько мільйона – на високих та низьких орбітах, на майже кругових і на еліптичних, з афеліями, що сягали далеко поза природний супутник Місяць. Зонди «Гермеса» виявили також супутники поблизу себе, а кілька – лише за якихось вісім-десять мільйонів кілометрів. Вони суттєво відрізнялись один від одного розмірами й масою. Найбільші були, очевидно, порожнисті – мов роздуті у вакуумі некеровані аеростати. Частина сплющилася після витоку газів. Через кожних кілька днів котрийсь із мертвих супутників зіштовхувався з крижаним кільцем, і тоді виникало ефектне видовище веселкових спалахів, оскільки сонячне проміння у хмарах кристалів льоду піддавалося дисперсії. Хмара, що виникла таким способом, повільно розсіювалась у просторі. Зате деякі активні супутники, що рухалися по вимушених орбітах, потребували постійної корекції курсу, інші незбагненним способом змінювали свою форму, ніби величезні сувої металевої фольги, але ні ті, ні другі ніколи не зіштовхувалися з кільцем Квінти. Тривимірна голографічна карта супутників на перший погляд нагадувала величезний рій бджіл, шершнів та мікроскопічних мушок, який кружляв довкола планети. Це багатошарове скупчення не було хаосом. Із самого початку в ньому вдалося побачити просту закономірність – супутники на близьких орбітах часто йшли парами або трійками, а інші, надто біля стаціонарного кола, яким небесні тіла рухаються синхронно з поверхнею планети, йшли від перигелію до афелію, мов у фігурах танцю.

У міру надходження даних вимірів GOD створював систему координант – рід сферичної системи діаграм. Відрізнити «мертві» супутники від «живих», пасивно дрейфуючі від керованих чи самокерованих, виявилося дуже важко, оскільки це була проблема багатьох мікроскопічних мас, котрі рухаються в полі тяжіння великих мас Квінти, її Місяця і Сонця. Нарешті старанне обстеження виявило міріади уламків ракет та супутників, які часто падали на Сонце. Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, проявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, тож їхнє випромінювання, відфільтроване від шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера. Щодень до маси отриманих даних GOD долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стірґард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта – планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SETI вклав мільярди у те, щоби відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там тривала «радіовійна», доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.

Фізики силкувалися підтримати GODa найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово відрізняються від людей своєю анатомією та фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов’язані з тяжінням? Може, шум – це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, яких не можна виявити астрофізично? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а слід провести принципову ревізію всієї аналітичної програми? GOD відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.

Якщо це – передача енергії, то повинні діяти приймальні системи, котрі давали би певний мінімум витоків або втрат, оскільки стовідсоткова передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж вельми ефективним способом. Складалося враження, мовби перемовлявся величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрецем, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.

По-друге, коли б якісь лінії служили для зв’язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику. Це не був «абсолютний хаос». То була радше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання. GOD наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли GOD надав коґерентним випромінювачам зеленого кольору, реле – білого, а контрвипромінювачам – пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум’янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, що розмазувались; іноді один з них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.

Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п’яти загадково зникли в периселенії[61]61
  Точка орбіти штучного супутника Місяця, найближча до його центру (протилежне – апоселеній).


[Закрыть], невидимому з «Гермеса». За цю необережність Стірґард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервного зонда, що дав би змогу провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді. Через неповну хвилину, впродовж якої тривало випромінювання, GOD доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера[62]62
  Явище зміни частоти хвилі, яку реєструє приймач, викликане переміщенням джерела або приймача. Ефект названий на честь австрійського математика і фізика Крістіана Доплера (Christian Doppler, 1803-1853), котрий відкрив його.


[Закрыть]. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення. Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару натрію й упорснули в неї кисень. Утворилася вогняна хмара. Тільки-но в ній зникли квінтянські ракети, дозорці по спіралі вислизнули з хмари вогню, однак не полетіли до корабля, а на повній швидкості зіткнулися між собою, щоб розвіятися димом. Стірґард стягнув на борт корабля всі спостережні зонди з їхніх орбітальних пунктів, а GOD тим часом демонстрував дані розвідки. На зворотній пустельній півкулі Місяця, поритій кратерами, снував туди-сюди вогник зі спектром ядерної плазми. Він рухався так швидко, що якби його не затримувало належно сконцентроване магнітне поле, то він вилетів би у простір і відразу б згас. Що, власне, рухалося там, між двома старими кратерами, зі швидкістю шістдесят кілометрів за секунду? Що це був за мандрівний пломінець? GOD запевняв: планета ще не виявила «Гермеса», принаймні ніщо не свідчило про це. Тим часом GOD фіксував постійний шум і потріскування, яке було спричинене входженням супутників у атмосферу, а також їхнім зіткненням з льодовим диском, бо атмосфера Сексти замінювала йому лінзи радіоскопів.

Думки про те, що робити далі, розділилися. Повідомляти квінтян про своє прибуття не хотілося. Не слід було виявляти себе доти, доки пощастить розгадати бодай одну із безлічі загадок. Аргонавти розмірковували: послати безпілотний спускний апарат на зворотний бік Місяця чи краще посадити на нього корабель? Про шанси цієї альтернативи GOD знав рівно стільки, скільки й люди; відверто кажучи, нічого. Аускультація[63]63
  Від лат. ausculto – «вислухую». Тут у значенні: метод дослідження, що полягає у вислухуванні звукових явищ.


[Закрыть], здійснена дозором, давала підстави вважати Місяць незаселеним, хоча він і мав атмосферу. У півтори рази масивніший од земного, він, однак, не міг її утримати. До того ж новим ребусом виявився й склад атмосфери: інертні гази аргон, криптон і ксенон з домішкою гелію. Без постійного поповнення ця атмосфера розсіялася б упродовж кількох сотень років.

Про інженерну діяльність на Місяці ще переконливіше свідчив отой вогник плазми, однак сам Місяць мовчав; не мав він і магнітного поля, й Стірґард зважився на посадку. Якщо там і жили якісь істоти, то тільки в підземеллях, глибоко під скелястим панцирем, подірявленим кратерами й кальдерами. Вилискували моря застиглої лави, які величезними колами розбігалися від найбільшого кратера. Стірґард вирішив сідати, обернувши «Гермеса» на комету. Корпусні кінгстони, відкриті вздовж бортів, почали випускати з резервуарів піну; вона оповила весь корабель великим коконом з нерівномірно затужавілих пухирів. У цій губчастій масі «Гермес» стримів, як кісточка в плоді. Навіть зблизька він скидався на довгасту брилу, вкриту воронками кратерів. Тріснуті пухирі зробили його оболонку схожою на астероїд, справіку бомбардований хмарами пилу й метеоритами. Шлейф викидних газів мав прибрати подобу хвоста комети, що в міру її руху до перигелію відхиляється з орбіти в афелій. Цю ілюзію створювали дефлектори тяги. Щоправда, детальний спектральний аналіз виявив би імпульс і склад газів, який не трапляється в комет. Але такої можливості важко було уникнути. «Гермес» із гіперболічною швидкістю перейшов від Сексти до орбіти Квінти – врешті-решт бувають, хоч і рідко, такі спритні позасистемні комети, – після двох тижнів навігації, загальмувавши за Місяцем свій стрімкий рух, висунув назовні маніпулятори з телевізійними очима. Ілюзія старої, пощербленої скелі була просто-таки чудова – тільки під енергійним ударом псевдовалуни еластично вгиналися, мовби повітряна куля. Самої посадки приховати не пощастило. Входячи кормою в атмосферу Місяця, «Гермес» вогнем спалив кожух своїх сопел, решту довершило тертя об атмосферу. З корабля здерло розпечений камуфляж, і голий броньований велет, спресовуючи під собою полум’я, шістьма розчепіреними лапами став на ґрунт, попередньо випробувавши його міцність серією снарядів. Із корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й із відомою ставкою. Вісім гвинтокрилів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, що охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що літала над скелястим ґрунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район гвинтокрили обстежили повторно, щоби зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один із гвинтокрилів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перш ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру та силу випромінювання порядку тераджоуля. Її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 10¹⁰ гаусів.