Текст книги "Фіаско"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Розвідувальний сегмент «Евридіки» мав самостійно подолати цілий парсек з екіпажем, який перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених. Астронавт прадавніх ракет почувався під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Окрім того, він усвідомив, що став відлюдником і не бажав довше залишатися Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Евридіки», – хотів побачити зірки. Велетенська зала блимала індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двоярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів. Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку із запискою від Ґерберта – той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок із фантастики та віддавав їм перевагу над яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя пілота. Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і – що гірше – не вмів зблизитися з людьми, які подарували йому цю нову подорож, давши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали як каюту на морському кораблі, а частково – як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це було не місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут стояло навіть двоповерхове ліжко. На верхнє він, роздягаючись, клав одяг, а в головах нижнього повісив лампочку. Накривши ноги ковдрою і подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоча, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, яке позначив Ґерберт. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, – так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим та віднайденим – дарма що він ніколи не був пожирачем книжок. Однак тепер у процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби письменник, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод довелось автору здолати, дотримався її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Він сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

«...Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

– Кораблем до порту Бома, – почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. – Річковим рейсовим суденцем до Банґала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи – довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, – вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. – Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

– Ви знаєте, що це означає – „джунглі“? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Усе тремтить, причаєно ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти – як вибухи барв, – сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настають слабкість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней – далі доведеться йти пішки. У мене були сироватка, хінін, германій – усе що хочеш. Нарешті одного дня – жодного відліку часу там нема – починаєш відчувати, що поділ на тижні та й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. У селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі. Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий – з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається, вищі й набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витягнув із нотатника аркушик паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалася плутанина ліній.

– Важко зорієнтуватися... Тут закінчуються джунглі, наче відтяті ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви не уявляєте, яка там задуха... він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів залишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: інколи цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху – нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, котрі збудували білі, й починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому – ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Ґрунт у місті білих термітів родючий. Із давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників прибували терміти-солдати. Ось такі – він показав на стіл.

На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцир із заборолом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки та черевце здавалися нікчемними і поряд з могутнім панцирем.

– У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці... Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції та війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень – матеріалу, твердішого від портландського цементу. Жодна сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц... Ви розумієте? Я врятував сина шамана, і навзамін... Ох, то був мудрець... Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя – наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так: „Термітники тягнуться милями, уся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури – між ними важко продертися. Ґрунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це тунелі, якими бігають терміти. Тунелі – з того самого цементу, що й термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у тунелях є потовщення, де терміти розминаються. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий“.

Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав: „Там міститься серце народу термітів“.

Більше нічого сказати не схотів.

– І ви йому повірили? – прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.

– Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи – все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки – найкращі, які пощастило роздобути. Каністри авіаційного бензину й арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.

Професор помовчав, тоді спитав:

– Ви знаєте про експеримент Колленґера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленґер розділив термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не з’єднувались одна з одною. Термітник був новий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів Колленґер витягнув пластину, й виявилося, що терміти будували нові ходи так, що їхні тунелі з обох боків сталевої перетинки якнайточніше стикались один з одним – ані міліметра відхилення по вертикалі чи горизонталі. Так, як люди будують з двох боків гори тунель і зустрічаються посередині. Яким способом терміти порозумілися крізь металеву пластину?.. Потім дослід Ґлосса. Також неперевірений. Ґлосс твердив, що коли вбити королеву термітів, комахи відчувають це в радіусі кількасот метрів і негайно збігаються до термітника.

Професор знову замовк, вдивляючись у червоний жар каміна, над яким спалахували і згасали легенькі блакитні вогники.

– Дорога була нелегкою... Спершу втік провідник, потім – перекладач. Просто кинули речі й повтікали. Вранці, коли я прокидався в протимоскітній сітці, – мовчання, вирячені очі, перелякані обличчя і шепіт за спиною. Зрештою я почав зв’язувати носіїв на ніч, а кінець мотузки обмотував навколо своєї руки. Ножі позабирав, щоб не могли перерізати пута. Чи то від постійного недосипання, чи від сонця в мене почалося запалення очей. Уранці я не міг розклепити повік, так вони злипались. А тут шаленіло сонце. Сорочка від поту стояла лубом, як накрохмалена, до шолома не можна було доторкнутися, дуло рушниці пекло, мов розжарене.

Ми прокладали дорогу тридцять дев’ять днів. Я не хотів заходити до села старого Нфо Туабе, бо він просив мене про це, тож ми вийшли з джунглів зненацька. Ця пекельна, задушлива гущавина з ліан та листя, сповнена криком папуг і мавп, закінчилася. Скільки сягало око, лежала рівнина, жовта, як левова шкура. На ній серед кактусів здіймалися конуси й копиці. Споруджені наосліп і тому подекуди незграбні. Ми заночували на узліссі. Над ранок я прокинувся від страшного головного болю, бо напередодні необережно зняв на мить шолом, а сонце стояло високо. Спека була несамовита, аж повітря обпікало легені. Контури предметів тремтіли так, ніби пісок палав. Я був сам. Негри повтікали, перегризши мотузку. Залишився тільки тринадцятирічний хлопець, Уаґаду.

Ми рушили вперед. Удвох переносили частинами свої речі на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоча на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я змушений був спати долілиць. Але все то дрібниці. Увесь день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є у світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду, кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутися. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, зі середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна безперестану тремтить: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали тунелі, переплутані під ногами, мов сірі линви. Тими трубчастими тунелями нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря щелепами і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов навмання уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших, щоби пошукати той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й урешті зникли. Запаси води закінчувались. А термітникам не було краю. У прозорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливалися на обрії, наче колосся пшениці. Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, чому й навіщо. Отак ми йшли чотири дні. Я був геть п’яний від сонця. На небо не можна було й глянути – темні окуляри не допомагали. Воно палало страхітливим блиском, навіть перед сутінками на нього не можна було й зиркнути, і нестерпно, мовби ртуть, блищав пісок. А навколо – частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ні сліду живого створіння. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли поодинокі кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав ще часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у прозорну трубу чорну цятку. Спершу гадав, що то забруднилася лінза, та я помилявся. Це й був саме той термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уаґаду. Визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я навіть зробив начерк місцевості. Термітники – щоправда, трохи нижчі – тут стояли дуже щільно. Врешті вони перетворилися на суцільний частокіл, і я вже не міг між ними пролізти. Худе негреня ще якось протискалось, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам перелазив зверху. Це тривало п’ять годин. За цей час ми пройшли метрів сто. Я бачив, що таким способом ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура, градусів тридцять вісім. Так мій організм реагував на дику спеку. Може, це якось впливає і на мозок. Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб – аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, а рештки кишіли білими комахами. Досі ми не шкодили одне одному. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку і взяв на плечі балон. Знаєте – такий прилад, він нагадує обприскувач, яким користуються садівники? Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, який я тримав у руці. Я надягнув протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики – обплетені металевою сіткою. Завдяки цьому нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, які не відступали, гинули. В одному місці я був змушений використати бензин – розлив його й підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви не уявляєте, що це означає – сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й трохи відхиляв протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій увесь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятися. Вода закінчувалася. У нас залишилась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар води.

– Тоді ми дійшли до чорного термітника, – професор підняв руку. – Як зігнутий палець. Отакий він мав вигляд. Зверху гладенький, ніби відполірований. У радіусі сорока кроків його оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, – вони стояли не вертикально, а схилилися, ніби гротескні фігури, що вклонялися йому.

Я поскладав усі наші речі в одному місці того кола, що оточувало чорний термітник, і взявся до роботи. Не хотілося руйнувати його динамітом. Терміти нас більше не переслідували. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди – і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уаґаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному божкові...

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачало ледве на два дні. Щоправда, залишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не зміг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, змушує й не до такого...

Професор знову замовк, очі його блищали.

– Що там казати... Я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе не збрехав.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив, не переводячи подиху:

– Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, надзвичайно гладенького й міцного. Всередині – головна камера, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувались якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитися, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його у сталеву скриньку, й ми з Уаґаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли добре її очистив, то побачив ідеальної форми кулю з речовини важкої і прозорої, мовби скло, але та куля незмірно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Гадав, може, це мені здається. Але згодом переконався, що то не була ілюзія.

Професор відкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись із головою у тінь. Потім неквапливо повів далі:

– Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи – все, що тільки можна уявити. День та ніч вони летіли за мною хмарою і безупинно гули. Точніше, не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбувся цієї халепи. Нові не прибували – їх нема у відкритому морі. Але щойно я доплив до Франції, все почалося знову. А найгірше – мурахи. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурахи. Руді, фараонові, чорні, великі й маленькі, вони невпинно тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, у що я її запаковував, чавили одна одну, гинули, виділяли кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.

Професор на мить замовк.

– Будинок на відлюдді, в якому ми з вами сидимо, найсучасніші запобіжні заходи – все це через те, що мене переслідують мурахи.

Він підвівся.

– Я робив експерименти. За допомогою діамантового свердла відколов од кулі часточку завбільшки з макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж реакцію: притягав мурах, як сама куля. Лише коли її оточити товстим шаром свинцю, нашестя комашні припиняється.

– Якесь випромінювання?.. – захриплим голосом спитав гість. Він, мов загіпнотизований, вдивлявся у ледь видне обличчя старого вченого.

– Можливо. Не знаю.

– Ця куля у вас?..

– Так. Хочете її побачити?

Гість зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його вперед, повернувся до письмового столу по ключі й швидким кроком пішов за гостем темним коридором. Вони увійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, лише в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке проміння неприкритої лампи під стелею віддзеркалювало синє світло від броньованих стінок сейфа. Професор упевненим рухом встромив ключ у шпарину й повернув його. Почувся скрегіт замка, грубі дверцята відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній...».