Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

ТАМ, ДЕ НАШІ КОНІ ПАСЛИСЬ

Є в тому місті щось зовсім нове, чого досі ніколи не було. Щось наскрізь модерне: Camp of Displaced Persons, чи іншим, теж чужим словом – лагер. По-нашому табір, чи обоз. Це там, де інше людське муравлище клубочить і живе своїми тривожними буднями, виповненими болючим, гірким і повним тривоги змістом. Від цього змісту вони тяжкі, як олив’яні кулі. Але вони дорогі для тих там, у цегельнях. Може це останні будні їхні. Може завтра, темне завтра рівнозначне з загибіллю. І вони йдуть і їдуть, стягаються до гурту. Туди, на Січ свою новочасну, щоб боронитися від людоловів і від насильних репатріяцій. Вони йдуть і їдуть. Оце дорога їхня.

Трамвайна зупинка коло Штадтгартену [69]69
  Міський парк


[Закрыть]. Біля зруйнованого бомбами муру. З щілин – кущі, понищені гортензії і поламані глоди. Посередині дімок що був колись може портьєркою, може осідком доглядача. Нині в напівзаваленій дірі живе литовець – годинникар Лєбеджінкас. Це централя не лише паскарства, але й для всіх, що їдуть на Ґегінген, до таборів.

Тут залишають клунки, речі іі вістки. Кожної хвилини довідуєтесь, хто, тобто не хто, бо завжди ці самі «вони», ловили, де і кого, який табір вивезли, яка комісія де з’явилась. У вікнах кілька годинників і напис, що ремонту з причин браку матеріялів не приймається.

Перелучивши біля парку свого смішного дишля, котиться цитриновий трамвай від мосту на Ґеґінґен. По дорозі червона Гінденбурґкасарня. Які народи чекають в ній свого повороту на батьківщину? З вікон звисають: біло-синя промениста зоря греків, біло-червоно-зелені смуги італійців, біло-червоні поляків. Цс збиранина народів, яких німці зігнали до себе на примусову працю. Усі народи рабів, що мали панам простелити шлях до перемоги. Нині відітхнули: панів не стало і вони вертаються додому. Дехто з піснями й музикою, інші мовчки та боязко. Як хто, і до якої «родіни»…

Потім рейки – раз і рейки – другий, і біля них малі городці з веселими альтанками, з даліями і рожами з клюмбами, обсадженими замість квітів капустою, калафйорами й цибулею. Але кругло в рядочках кольор за кольором, щоб було гарно.

На полі танки і гармати. Оце змучені війною заслужені вбивники людей і руїнники міст. Тепер відпочивають. У чорній масній твані вилискують калюжі дощової води і купається ранкове сонце. Дула гармат розказують гордовито про свої колишні успіхи. Вони як старі, сонні крокодили, що дрімають над болотом.

Як оком кинь – вагон за вагоном аж геть далеко в сизу даль. Останні ледве майорять у ранньому тумані й розпливаються в димах, що їх кидають клубами потяги проїзджаючи за танковим полем. А там комини мертвих фабрик – високі й холодні стремлять у небо.

Гладкі асфальти біжать з міста лискучими стрілами в зелень піль. О! Простір! Далекий, безмежний простір. Зі здивуванням летить око в даль. Груди віддихають вільно і хоч свобода, спроможність іти в даль – пережитки минулих віків, і над усіми нині ланцюг, що припутує до клаптика суходолу, де припадком ми опинились (під загрозою арешту не вільно виходити поза табір!), проте чується простір. Душа росте, ширшає і думки линуть за обрій. Здається, ми ще не досить далеко пішли в звіт. Здається, що перед нами ще Париж, Антверпен, Бульонь…

Мій Боже, світ!

Ця зрадлива мрія тягнула нас непереможно на захід. Певно, вона й нині тягне степовика Сходу на асфальти європейських міст, у світ гамору й метушні. Мабуть і йому набридло сидіти в степах між пісками, спекою та безводдям, і помадрував на Захід. Щоб розважити нудьгу села і беззмістність піль. До життя, до життя!

Але воно тут в Европі затискає сталеву долоню на шиї мільйонів людей і погрожує їм загибіллю. Воно – їм і нам усім. Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим…

Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями. Завжди хтось когось з-за рогу, чи в чистому полі, в таборі, потязі, чи за містом, отам де сміється даль.

Ґегінген – це наш табір. Це клаптик нашої батьківщини, де живе і тривожиться наша людина. Беручи душу в долоні, вступаєте на терен цегельні. Тут оці ями, з яких родилась донедавна цегла. Ця глина травою поросла і стовпці цегли, коли не придались цим людям, стоять біля печей, в яких випалились колись. А там – бараки й бараки. Вже здалеку сизі дими зраджують, що бездомний кочовик варить собі сніданок. Вони то снуються гадючками по землі, то піднімаються пасмами вгору. Біля них жінки, чоловіки, діти.

Коні пасуться на травах. Коні, якими цей народ вимандрував з відвічних батьківських осель, з чорноземних піль в чужину. По волі чи по неволі. Чи гнав його твердий західній завойовник, чи страх перед східнім хижим драпіжником, що прикидався товаришем і захисником трудящих.

Там, де паслися наші коні, де тирса шуміла… Гей, де ж ці коні не паслись, де не шуміли трави під їхніми копитами і колесами возів скриплячих! Гей, які ж шляхи не слались від батьківщини через усю Слов’янщину – мабуть чи не на край германських земель. Галицькі дороги й ноля рідні прощали їх вигонами, як вони їхали. Хто на південь, а хто на захід. Потім дивились на них Карпати і дивувались: куди ж це пре народ чорноземний? Дивились і щулились винувато. Вони бо не змогли дати йому захисту тепер. Ті часи, коли на їхніх узбіччях розбивались турецько-татарські полчища, минулися. Тепер літаки й танки зрівняли гори з долинами. Даремно шукає захисту народ.

Польща, Словаччина, Чехія, Австрія, Мадярщина, Німеччина… Якби годен далі, народ цей їхав би і йшов би. Аж там де не досягнула б його нічия насильницька рука. Рука, що посягає по його плідну землю і для того, щоб заволодіти нею, мусить вбити її господаря.

Приглядався цей народ життю і краям західніх народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні!

– Ні, ніколи більше!

Краще гинути від бомб в многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатись, то зі зброєю в руці, як месник!

Що ж зі сном твоїм про волю, нещасний мій Народе?!

Сон свій і клаптик серця свого разом з життям Ти приніс сюди і на інші цегельні і до інших касарень Німеччини. Тут батьківщина Твоя, тут останні острови серед потопу світового. Чи збережеш Ти своє життя і рід свій хоч на розплідок для майбутнього?

Колись, гей колись в давнину, як ворог наїздив країну, народ стягався за мури твердині. Замикали брами, рови виповнювали водою, народ виливав кулі, гострив ножі та мечі і дожидався ворога. І на нашій Січі козаки готувались зустрічати його не хлібом-сіллю.

Оце тягнуть на Січ нашу сьогоднішню дерев’яними возами, широкими полтавськими, і цілодерев’яними бойківськими, в яких немає ні куска заліза. І ще і ще іншими. Там стара дворянська коляса, розмальована на синьо, така, якою в давнину їздили чвіркою по Україні. Тут жовта бричка, де-не-де навіть авто, старий погнутий вантажник чи яка вибракована лянчія. Тепер стоять під шопами, припавши пилом і чекають. Чи й, може, не чекають уже нічого?

Їдуть автобусами. На автобусах написи: «Зондерфарт». Шофер – німець везе настирливих і зненавиджених чужинців до табору. За що і чому їх зненавиділи? Їх, що несли тягар війни на своїх спинах не менше як німці та ще були гнані до праці батогом, гноблені голодом, тиском і панівним режимом, що гинули від бомб у фабриках. Їх, що працювали тяжко, поки не настала страшна агонія всього промислу під бомбами й з недостачі сировини. А оце тепер кричать, що чужинці їдять їхній хліб, що чужинці упривілейовані. Хіба тому, що легше їх вивозити й вбивати без суду й чести, чого ніхто не робить з німцями. Хто цькує так оцих нещасних? Чи не хтось, кому залежить на цьому, щоб їх виловити й винищити?!

Розглядаються цікаво, допитливо. На обличчях, що давно вже не знали усміху, появляється серед зморшок журби й недостач щось наче проясніння, наче відблиск усміху. Це вони, побачивши своїх, чують подих батьківщини і здається їм, що тут, у гурті почуватимуть себе безпечними. Вже не ловитимуть їх людолови, вже не гнатимуть, зв’язаних за страшні большевицькі дроти. Ночі, повні тривоги, дні, повні страшних вісток, очікування неминулого, жах перед майбутнім. Вкінці зацьковані, доведені до розпачу, самі просять, щоб відвезли їх до табору. Коли зроблять це впору – з’їздяться в Січ. Коли ж ні, зникають одинцем і цілими родинами, бо на них «родіна ждьот».

Ідуть пішки. Клунки, мішки на спинах, подерті чоботи на ногах. Це ті, що не доробились тут на чужині. І з дому нічого було брати. Жене їх у табір голод, недостачі й страх. Ідуть асфальтами, мурованими і м’якими дорогами. Тільки оглядаються тривожно поза себе та на боки. Швидше б до своїх!

Чоловіки, жінки, діти, немовлята. Що сталось, що нарід цей покинув рідний край і пішов на скитання і бездомність?

Бараки, бараки, бараки. Цегляні, дощані, з бетоногиблівкової маси. Ще добре, коли бараки. А то – цегельня. В печах, де випалювали цеглу, по родині. В оцих цегляних, не більших за два квадратові метри, клітинах, де випалюють цеглу, сплять діти. На землі кинуто рядно чи якийсь сінничок, на ньому плахту чи коц – от і ціле житло. Це для дітей. А для старших перед піччю шатро, або з дощок і цегли нашвидку поставлена комірчина. Матеріял нічим не споєний, і якби штовхнути – розсипався б. Правда, до будови вжито і меблів, у кого були, отже – шаф, столів, возів. Плахти, коци, мішки. Запитайте, як живуть? – Нічого, як бачите. – Хоч не гуртом, а кожна сім’я для себе. І хоч блощиці не їдять, як отих в бараках. Холодно? Як кому. Хто має чим добре вкритись, тому й не холодно. Від вітру й дощу теж захисно в оцих печах.

Вже гірше «під стріхою». Це там, де колись сушили цеглу. В тих довгих шопах. В них кублиться людське муравлище. Повідгороджувались меблями, коцами, канапами, дошками, направду серед барахла та дощок годі розібратись. Сплять одні над одними, на найдивніших нарах з поламаних авт, аероплянових крил, якихось коліс.

На доріжках поміж шопами – сорокате щоденне життя. Тут і діти граються, тут і жінки варять, перуть, гладять. Усе в імпровізованих казанах, на з кількох цеглин покладених ватрах, на збитих з дощок столах. Де-не-де навіть попадається порядна кухня, з пристосуванням для газу чи електрики. Тепер вона на подвір’ї і в ній палять трісками, що зачаджують чорні казани.

Біля ватр народ з цілої України. Бездоганна соборність. Тут і слобожани і чернігівці і кияни побіч подолянина, бойка й гуцула аж до лемка. Один говорить майже по-російськи, другий майже по-польськи чи по-словацьки. Оці всі нещасні діти одного народу від Дону по Сян та ще й поза нього по Тису та ще й поза неї.

Чоловіки майструють під шопами. Гиблюють і тешуть, кують і валкують, направляють меблі й речі.

Бараки – найстарша і нашляхетніша частина табору. Недавно, за німецьких часів це були залізничі бараки для «остів» – робітників зі Сходу, чи, як наші кажуть «остяків». Вони містились ліворуч і праворуч головної дороги і було їх спочатку декілька, мурованих з цегли. Аж з часом стали наростати дощані, щораз гірші. Темно розмальовані, з яснішими рамами вікон, з скриплячими дощаними дверима. Посередині коридор, а на обидві сторони з нього двері до кімнат. В частині «А» барак І – це управа і бюра, праворуч від нього кухня і магазини при вході ж зараз, де американські вартові – культурно-освітній будинок, такий же барак, тільки в середині порожній. Це заля театру, виставок, концертів, доповідей, тощо.

В правій «Б» частині лікарня і школа та ще одна кухня. В обох частинах, мабуть чи не посередині кожної, глибока яма, виповнена гноївкою та відпадками, що поширюють відразливий сморід. Це для чогось потрібне було цегельні. Наші прибрали й упорядкували бараки та двір, порожні ще клюмби обклали цеглою, а вугли обвели вапном. Так на майданах нашої Січі заведено красу. Що під час дощів було на них непрохідне болото і в деяких місцях води мало не по коліна, це вже вибачайте. Було таке.

Бараки різні. Були кімнати менші, на одну чи дві сім’ї, і були великі, на двадцять і більше душ. Ліжка тісно одно біля одного, інколи в два поверхи. Коци, мішки, посуд, одяг, люди, діти, машини до шиття, ровери і навіть мотоцикли, візки, тачки, господарське приладдя – словом усе, чого людина потребувала для життя, містилось в оцих скриньках, чи вони були більші чи менші. Інколи дивно було, як вони могли всі вміститися. А вони містились, ще й добували нове майно, ще й багатіли. Хто як, хто чим. При упадку Німеччини, коли то дечого було доволі і можна було брати, брали мало і вийнятково. Брали переважно інші: італійці, французи, серби, греки. Ті, які знали, що вертатимуть додому. Наші боялись, що завтра прийдуть «свої», і вони й того не заберуть, що мали, бо доведеться йти далі. Брали тільки примусово вивезені люди, що зараз же вернулись на «родіну». А як кажуть, і вони не довезли набутого добра додому, і вони не додому поїхали…

День у таборі має свої права, як і всюди. Аж дивно, що люди мають стільки занять і що таке дрібне, звичайне життя таке повне змісту.

Дими синіх ватр пахнуть вже здалеку стравою й мандрівкою. Поліцисти йдуть на вправи і співають. Співають вже не старих пісень, а тих, що співав колишній легіон, і тих, що співали партизани по лісах. Багато дехто побував і в одних і в других. І тепер, якби могли, якби рушниці, було б кого бити.

За бараками, між шопами, щоденні жіночий чи й чоловічий день. Гомін розмов і криків, плескіт води, шум щіток, що шурують посуд чи меблі, дзвін молотів. І дитяча пісня. Це школярі маршують по майдані. Веде молода вчителька. Співають. Якоїсь школярської, бадьорої.

Майстерні: шевська, кравецька, столярня. Хори: церковний і світський, аматорський гурток.

В лікарні зеленіють віконниці на сірих стінах і над бараком напис: «Ляґеркранкенгавз [70]70
  Таборова лікарня


[Закрыть]». Там амбулятор один біля одного. Там свій хворий до свого лікаря по раду й поміч іде. Своя, рідна рука біль гоїть. Тим, яких донедавна німці не лікували, а мучили. Хворих на працю гнали, жінок плоду збавляли, співдіяли з владою табору, що висмоктувала кров з східніх робітників. Трохи вони, бач, скидались на людей, алеж більше похожі були на робочі тварини, що нації панів мали служити для осягнення перемоги.

Дехто й дивується, що не по-німецькому і не по-російському тут говорять панове доктори, а «по-хахлацьки». Зачинають, звичайно, самі від руської мови. Та галичани «не панімають». Тож переходять на «мужицьку». Твердо й гостро галичани тримаються своєї мови, хоч і «сікають» погано і «бувєм, ходилам» не покидають.

Реферати: харчовий, праці, одяговий, культурно-освітній. Мало їх є?

Росте табір. Там по селах і містечках тривога. Там заїздять большевики з американцями і там бургомістри виказують, де живуть чужинці. Навпереміш беруть. Насилу. В’яжуть, б’ють, беруть. Кого з дітками, кого без дітей. Кого з речами, а кого самого. Удень і вночі. По лісах люди сидять. Вже й кров полилась в Кемптенському таборі. В гурті безпечніше. Ех! Якби могли! Якби так вдавнину! Виточив би гаківниці, наробив куль з оцього заліззя чи ножів наточив з нього, з оцих воєнних відпадків і боронився б. Але нині? Нині відгрожуються: живцем не візьмуть! Хай б’ють, хай стріляють, а живцем і по добрій волі не підемо! Ви думаєте на батьківщину? Ба якби! Алеж це на смерть, або в Сибір. Навіть якби додому. Який це дім, коли в ньому панує страшна большевицька неволя, страшним терор. Ні, доки вони там, не вернемось!

Вдень і вночі стійки стоять, на сполох б’ють, коли побачать червоні зірки, або й вояків на машинах, що заїздять у табір. Тоді люди, як мурашки: вироюються з усіх щілин цегельні, з усіх воріт і стежок. І в поле і в місто і в ліс. Така їхня оборона.

А довкола табору коні пасуться, іржуть по травах і трави шумлять на чужині.

Одного дня короткий наказ: «Негайно пакуватись і вантажитись на машини! Усі переїздять в касарні на Крігсгабер!»

І що тоді не діялось в таборі! Мішки літали в повітрі, як літаки, подушки, як птахи, посуда скакала, як жива, стільці і столи попали нагло в рух і непогамований гамір. Хтось сказав, що життя – це рух. Тут і бачилось тоді життя. Коні, вози, авта, спини, руки, ноги, стільці, казани, харчі, діти, колеса, ночви, лахміття…

Французи-шофери не дивувались. Були в партизанах за спиною в німців, були на фронті, були в російській займанщині і тепер тут. Возять.

– Потім повеземо вас до Росії. Чудово! Возили ж поляків туди!

КАСАРНІ

Городи, цілі чи побурені доми. Нічого більше. Це вже не на Ґегінгені: це тверезі будні міста, постійний рух авт і трамваїв і військовий рух на «мілітері ровд». Через міст на Вертаху, що має плитку прозору, але негарну воду, через місто, поміж крамниці і людей. Аж до наріжника. А там діла країна касарень. Милями город чи поле, праворуч вздовж головної вулиці великі будинки лікарні для поранених німецьких вояків ще з війни, і праворуч теж темносірі жовтаві чотириповерхові будинки, огрядні, під черепицею. Посередині майдан просторий і гарний. Усе обведене огорожею з бетонових стовпців і залізних штахет. На брамі – варта. Вже не хлопці-поліцисти, а американські вояки. Нудьгують у будці, жвакають гуму.

Яку ж метушню завели нові пожильці будинків! Як навала, як сарана, впали в це приміщення, призначене для тисячки з чимось. Три тисячі їх з’їхалось. У кімнатах по декілька родин, а потім всюди. Там стайня. Ше кінські відходи на бетонній підлозі. Між конем і конем перегорода. На білих стінах написи: «Добре чищення – це половина відживи коня», «Картач і вода – коневі потрібні, як їда» і багато інших німецьких приповідок, що свідчать про добре обходження з кіньми. Звісно, тварина вимагає. А потім вона – це не які там «ости», це шляхетні коні, товариші людини. Просторі, ясні, білі стайні, гарні жолоби, електричне світло.

Кочовики зі сходу розміщаються в стайнях. Уже з свого домашнього барахла побудували нашвидку стіни, що відгороджують родину від родини. І знову мішки і мішки і колеса і приладдя і домашній посуд.

І на горищах в стайнях, де було колись сіно. – «Нічого, кімната дуже хороша». У різні птиці, де на колодці ще пір’я і кров зрубуваних голів. В майстернях і всіляких касарняних додаткових шіпчинах.

За іншими народами, що досі тут жили, вимітають гори сміття, парять блощиць, що їх тут без міри. Ще на стінах написи: «СССР по всему міру», або «Єще Польска не зґінела». В найліпшій згоді обидва кличі один біля одного.

У трьох займанщинах животіє бездомний народ. В касарнях, бараках і поміж людьми в приватних кватирях. Одному здається, що певніше в гурті, другий ховається одинцем, як дикий звір. Одні кажуть, що табори вивозитимуть на «родіну», другі, що якраз в таборах безпечно, бо насильно тяжко взяти тисячі народу.

У Зоммекасерне клекоче життя. Довкола площі згуртовані будинки, в яких роїться народ. На площу щоденно заїздять машини, забираючи робітників на працю. Їдуть десь до військових установ прибирати. В побічниці застромлена рижева мітла, стримить високо і здалеку говорить про фах тих, що їдуть машиною. Більшість їде в ліс по дрова. У велетенській шопі ростуть гори порубаних і порізаних кругляків. Запах мертвого лісу. І люди тішаться: видимо, прийдеться тут зимувати, коли возять дрова.

Оце виходять діти на вправи. Парами, в сірих халатиках, спершу дріб, потім старші.

В погідну неділю на майдані правиться богослужения. Співає хор, і люди приходять і відходять – хто молиться, а хто тільки прислухається.

Дуже простора і майже в цілості засклена будівля. Так наче б то це була колись теплярня. Нині будують в ній нашвидку сцену. Гупають молотки і сокири, стружать гиблі. Театр уже є. Якраз привезли їх з Форальбергу, цих бездомних, навіть вдома вічних скитальців, носіїв нашого мистецтва. Театр Блавацького. Зажадали американці, щоб грав театр. Треба, бач, розваги народові…

Робітні: кравецька, шевська, столярська, слюсарська. Монтери, навіть виписано чергових. Коротко: все, чого треба до життя.

На стіні секретаріяту графічний плян структури табору. Там усі ці секції і відділи. Освітня секція, літературна, редакція часопису «Наше Життя», де замість передовиці еротична новеля так і говорить про безвиглядність наших буднів. На літературних вечорах письменники читають героїчні епопеї про гетьманів, що, живцем замуровані в далеких північних твердинях, проклинали катів. Вони не можуть клясти нинішніх катів, всесильних на світовій арені, тож кленуть їхніх предків, що так широко промостили дорогу кривавому московському теророві наших днів.

Амбуляторія гарно обладнана і чисто прибрана. В широкі ясні вікна вривається синява осіннього дня і впадає гул авт, що божевільним темпом гонять кудись біля касарень в поле чи до залізниці. Хто зна, чи завтра вони з таким же божевільним, але байдужим поспіхом не приїдуть брати оцих тут «на родіну», на безпощадну загибіль. Але нині народ уже трохи привик до них і не лякається так, як колись в цегельнях. А може почування своєї числової сили робить його відважнішим?

Центральне місце на майдані займає кухня. Жовтявий будинок, на якому табуном скачуть розмальовані гніді коні. Очолений вежичкою з годинником. Довга черга вполудень і ввечорі. З мисками, коробками, бляшанками. Домашніми, військовими, купленими, привезеними, знайденими. Щодня в них дістають той самий «суп»: мішанину з картоплі, м’яса, крупів і зеленини. Часом авта завозять яблука, і тоді на картці червоними буквами виписано, скільки яблук на голову і коли можна дістати.

Футбольні змагання в неділю хвилюють увесь таборовий і позатаборовий світ. Це українці змагаються з поляками. Але після братолюбної промови і трьох одержаних голів поляки зривають дальші змагання, мовляв, «з такою голотою вони ще ніколи не грали». Не до смаку їм українські голі.

Роблять клюмби, садять квіти, прибирають площу. Але серце стискається тривогою: дещо вгору від табору при головній вулиці звисає з вікна кривавий прапор з серпом і молотом. Мовчазний це будинок, але прапор говорить-кричить здалеку. Так, як радіо з Люксембургу, яким заповіли, що 250 тисяч недобитків мусітимуть вернутися на батьківщину і «взяти участь в мирному радянському будівництві», а їм за це буде забезпечена свобода слова і віри. Справді: «ідіженість білізні». А вони причаїлись в своїх казармах і ждуть помилування від західньої демократії – або смерти від насильства. Живцем не дадуть себе взяти.

Вагітні тривогою, безнадійні дні в таборах усіх трьох займанщин. Не під прапором, не під охороною. Інші народи, як тільки заїдуть в яке пристановище, вивішують прапори. Але наш суворо заборонений. Він є знаком бунту, а для союзників ще й знаком недотриманих договорів. Він означає, що є ще хтось, хто не кориться страшній перемозі, якій кориться цілий світ. Хтось зовсім божевільний. Алеж наше божевілля випливає з певности, що «там» жде нас неминуча загибіль.

Оце готуються прийняти високого гостя-переможця Німеччини. Вранці залітає така панічна вістка до табору. І тоді починається біганина, прибирання, миття, чищення. Бюра всі в напрузі і тривозі: хто буде? що скаже? чи не дасть наказу всім виїздити відкіля прийшли? Те саме думають громадяни. Проте, розбіглись посли: один за круглим білим хлібом з німецької землі і з американського борошна, яким мають вітати гостя; другий – за квітами.

Площа як мальована: чистісінька, визамітана (свавільний вітер кидає все нові каштани!). Шкільні діти уставились парами, вчителі і священик бігають, хвилюються. Уже в дівчинки в руці китиця яскравих далій. Хор стоїть напоготові і поліція на «позір». Цікаві – збоку, інші в вікнах. Щохвилі: «їде, їде!» Ворожать, що це добрий знак, що «він» хоче познайомитись з нами. Чекають годину, дві п’ять… Не приїздить. Може завтра? А може…

… У Мангаймі прийшли вояки забирати півтори тисячі людей. Люди взялись за руки і не давались. Один повісився, два збожеволіли. Вояки відступили, заявивши, що з безборонними воювати не будуть. За тиждень мають їм сказати, що з ними буде.

У Фульді (є таке близько совєтської границі) УНРРА закликала всіх українців, щоб добровільно зійшлися на большевицьке збірне місце. Втекли до Авґсбургу. Литовці, латиші, естонці, поляки порадили їм утікати.

У Штутґарті забрали силою 40 людей з табору і вивезли «на той бік».

У Мюнхені: руїни, руїни. Серед них божевільний гуркіт незрозумілого життя. Здається, що не бомби, а страшний, невгомонний рух потряс землею і повалив місто. Мусіло бути гарне. Ще рештки клясичних будинків свідчать про його красу. Пропілеї, Королівська Площа, обеліск. З грецьких святинь – тільки фантоми, всередині вижолоблені, там капітель, тут портик. І блискуча простора площа, вимощена гладкими плитами. І безконечний рух і божевільний ритм. Просто незрозуміло, чого це і куди женуть люди, коли їхнє місто лягло в руїни.

Серед руїн наші люди. Чотири тисячі в таборі, а решта ховається по руїнах. З усіх усюд приносять їм вістки про тривожні дії. Вони всі – це клубки нервів. Їхня домівка – Червоний Хрест, похожа на оцей гуркіт поваленого міста: невідомо пощо, нащо, кому і що поладнує ця інституція. Але завжди приходять до неї люди, розказують щось, розпитують, залишають за собою тривогу нових вісток і відходять з запевненням, що «силою вивозити не будуть». Це заспокоює. На часок. Може на день, може на два. Не довше. Мюнхен – наша столиця, наша централя. Вони повинні щось вже зробити. Якісь інтервенції, ме-моріяли…

Але якщо нічого не зроблено, бо ніхто нічого не годен зробити? Ніхто з нами не хоче говорити…

Дехто вірить, що буде війна. Інші, що «щось станеться». Багато втікає. Хоч невільно їхати, мандрують з місця на місце, по можливості з зони в зону. Щоб ніде не бути і щоб його не знали.

Так у таборах і поза ними живуть люди. В багатьох таборах, що засіяли собою три частини Німеччини й Австрію. Живуть серед таборових буднів, в журбі за прохарчування, одяг, в боротьбі за житло та різні приділи. Влаштовують свята й імпрези, приймають гостей. Цікавих з заморських країн і таких, що можуть мати вплив на їхню дальшу долю. І своїх: єпископа, гетьманича – як хто і як кого. Партії, спори, війни…

Це ж перекрій громадянства та ще й з різних частин України. Різні говори й говірки, навіть російська мова. Як хто…

В одному всі погоджуються: нізащо не вертатися додому. І тому, коли до табору приїздить большевицька репатріаційна комісія, стають проти неї однозгідно й вороже. І в очі говорять большевицьким офіцерам правду. Правду, якою накипіла душа за стільки літ – а не вільно було її сказати.

В таку пору в таборі гуде, як у вулику. Але комісія від’їздить, і знову повертаються будні. Аж до нової події. Аж до нового скринінгу. І тоді народ знову гуде, і один громадянин радить другому, як вести себе, щоб не бути вискринінгованому. Все ж вискринінговують, вивозять з табору, і народ організовує похід, протестує – та безуспішно. Зрештою за деякий час приймуть більшість знову між правовірних. Бо ІРО має різних людей, має різні директиви, або жодних. Часто навіть не знати, кому вони служать, оці службовці.

Та життя не вгаває. Театр, засідання, сходини, виклади. Суспільна праця на різних відтинках життя. І що найважніше: скринінґи і комісії. Політика і партії, гризня й інтриги. Бо вони люди, як усі. Бо табір їхня держава сьогодні. Так рік… два… чотири.

Аж доки не настав сорокдев’ятий. Не сорокдев’ятий рік їхнього таборування а календарний.

Буйний вихор подув року того й підняв на ноги народ кочовий.