Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

У Міттенвальді вже пополудні погода змінилася: захмарилось і став іти дощ. Гострі шпилі гір надівали поволі шапки з хмар і ховались в кожухах мряк. Я дивилась їм назустріч і прощалась з ними. Я завжди мріяла про Альпи. Їхній образ я зберегла в пам’яті й уяві ще з дитячих літ, з тих мандрівок з батьками по Австрії. Ці квіточки рододендронів чи вовчого лика, які батько купив мені на одній з альпійських станцій, я возила з собою продовж усієї поїздки. Потім довгі роки я тужила за тими квітами. Вже змалку в мене прокинулась величезна любов до природи, просто захоплення рослинами, квітами і велика ніжність до них. Малою дівчиною я любила гори й не бажала собі нічого так, як жити серед них. Мрія про Альпи йшла зі мною роками. Оце рік життя в них вилікував мене з цієї мрії. Тож дивуючись їхній височині й стрімкості, я дивилась на них ще в Міттенвальді й останній раз наступного дня в Ґарміші. Але я покидала їх без жалю й з почуванням полегші.

Вогкі холодні хмари закрили гори в Ґарміші. Було, як глибокої осени. Враження збільшував вид снігу на вершках. Цугшпіце, який я так хотіла бачити тонув у хмарах і дощах, і я могла бачити тільки його темнолісі боки. Місце світових олімпіяд, живе від руху американських возів і безлічі різнорідних людей, дрімало в слоті з своїми гарними віллами, огрядними домами, пишними готелями. Це було туристичне місце першої кляси, і все там ще мало сліди цієї ознаки міста – ратуша, розмальована і в дзеркалах, склепи з гарними виставами, обслуга чемна й елегантна, звикла до чужих гостей. Були то справді ще все жінки, чоловіки ще не вспіли вернутись і зайняти свої чи не свої місця. Але жінки були гарно одягнені, елегантно зачесані в біжутерії і з увічливим усміхом на обличчі.

У Ґарміші я відвідала двох українців, відомих громадян зі Львова, щоб довідатись від них щонебудь про життя українців у Німеччині. Річ в тому, що ми їхали зовсім у невідоме, і по дорозі старались зорієнтуватись, куди нам їхати. У Міттенвальді у колеги радили нам різно, але здебільша говорили про Авґсбург. де мали бути невидані розкоші. Чому тих розкошів не мало бути в Мюнхені, не відомо. Розказували, що для українців виселили аліянти цілу дільницю, що там живуть у віллах і т. д.

Згадані громадяни жили в залізничних бараках, як недавні «ости», сховані в куточку і далеко від світу. Не знали ці панове, де існує комітет, не говорячи вже про адреси, яких мені треба було. Я дивувалась, що живучи так близько більшого міста, живуть вони справді, якби за горами. Правда, не було тоді пошти, залізницею тяжко було їхати, бо переважно їздили тільки товарові потяги, тобто, ще точніше, транспортові ешелони з поворотцями. Коли були повні, не було мови про подорож. Коли ж вертались назад, то були порожні й безконечно довгі. Треба було мати дозвіл на їзду, все ж люди їхали, як кому випало. Нас самих ніхто не питав ні про які дозволи. Був то час безпосередньо по війні і було розпруження оцієї твердої німецької дисципліни, якій зрештою треба дивуватись усюди. У нас по розвалі й такій програній був би хаос, анархія, злочинність, грабежі й голод, хвороби, хто його зна що. Але в Німеччині життя точилось далі майже нормальними шляхами.

З Міттенвальду до Ґармішу було пів години їхати. Зате в Ґарміші треба було чекати аж до вечора, отже цілий день. Найгірше було цілий час з переладовуванням пакунків: наші тяжкі багажі мусіли ми безліч разів перевантажувати самі. Щоб доїхати до Авґсбургу не цілих 200 км., ми мусіли пересідати три рази. Їхали у вагоні на своїх речах, ніяких білетів і оплат не треба було, кожен чи кілька людей разом займав собі вагон, як випало, і їхав.

На станціях я ходила просити різних людей, щоб нам допомогли, найчастіше таких, що говорили по-слов’янськи. Найбільше їхало поляків, і їх доводилось просити. Грошей ніхто не хотів брати, але й на цигарки не були ласі. Де-не-де грабили магазини й мали всього доволі.

Між тим увесь час ішов дощ і таке перевантажування відбувалося дуже прикро: пакунки скидалось з потягу в болото, бо потяг зараз же кудись забирали, їх мочив дощ інколи кілька годин. Треба було доглядати добре, бо різнородний народ старався щось потягнути, головне чужинці, а з них різні кацетники. Так і сталось у Мюнхен-Ляйм. Приїхали ми туди вночі, ще не вирішивши, що зробити. Але якраз ніч вирішила за нас. Стали десь за станцією, вийшли з потягу і зараз же побачили безліч торів, здебільша поруйнованих бомбами. Десь далеко в темряві якийсь пощерблений кістяк будинку. Що ж зробити? Ніхто не потрапив сказати, куди і як, які умови в Мюнхені, як далеко від оцього Ляйму. Усюди страшні сліди війни, вирви з бомб і руїни. Тут були постійні й страшні повітряні налети, це ж Мюнхен. Залізничного персоналу мало, і як усюди дуже неввічливий, головне до чужинців, яким американська влада обіцяла всякі блага за кошт німців. Тож вогнем дишуть на нас.

Але ми вирішили, що нічого робити вночі в оцім Ляймі, відкіля хто його зна як далеко до Мюнхену і ще не знати, чи в такому розбитому місті можна приміститись. Тож переладувалися до авгсбурзького потягу при чому користаючи з ночі якийсь слов’янський помічник вкрав нам валізку, де були наші подорожні харчові припаси. Це принесло нам великі прикрощі, бо кілька днів будучи в дорозі, ми мало що їли а тепер ще й рештку у нас забрали. Там і був кусок оцієї тірольської солонини. Тож доводилось голодувати до наступного дня. Дрімали ми десь на пакунках, чи то сидячи, чи прилягти на кошах. Найбільше дбав про себе Роман: він розкладав, стелив і підкладав собі що м’якше. Найбільше поневірався Філько, що дуже нервувався і виглядав так, ніби жив останками сил: зчорнілий і змарнілий. Носили речі ми всі разом, і я не повірила б ніколи, що маю стільки фізичної сили.

БЛАГОСЛОВЕННИЙ АВГСБУРГ

Сонце сходило, коли прибули до Авґсбурґу. Речі викинули на тори і чекали, щоб настав ранок, щоб люди розрухались. Філько мав піти вишукати якийсь склад і транспорт, щоб до нього відвезти речі. Це перше, а потім вже могли ми подумати про себе.

Рейки і рейки, безліч їх. Над ними семафори, позаду відносно добре збережена станція, не зважаючи на численні бомбардування. Що правда, це тільки вижолоблена шкаралуща, все ж стояла й деякі частини її були здатні до вжитку.

Випогодилось. В калюжах купалось весняне сонце, це ж було на північ від Тіролю і не було тут такого гарячого літа, як там. Та здається і рік випав якийсь холоднуватий, не такий гарячий, як минулий. Що деякий час заїздили на станцію довжелезні ешелони чи то порожні, чи з поворотцями, найчастіше італійцями. На пероні ходили американські вояки і увесь час проганяли нас. Авґсбурґ не був призначений для особового руху й сідати й висідати тут не вільно було. Алеж наші речі лежали на торах і ніхто нічого не міг порадити. Я старалась вияснити воякам, що чекаємо на транспорт. Все ж добре, що це не були німці, бо ті виконали б наказ, хочби самі мали скинути клунки до якогонебудь потягу. Але американці обмежувались до «квіклі, квіклі» або копання ногою чи зусиль заглянути, що є в тих валізах. О сьомій годині відкрила бюро якась транспортова фірма біля двірця. Був це колись великий транспортовий дім Клюнк і Гербер з власною кам’яницею і магазинами. Нині все розбите бомбами, бюро в якійсь комірці в подвір’ї, що ще збереглась. Зберігся теж один магазин у подвір’ї. Транспорт – ручна плятформа, якою треба було їхати двічі. Раз вранці від’їхав, а приїхав вдруге аж по полудні. Увесь час сиділи ми, зосібна я, на клунках, непорушно, наражена на прикрощі, і голодна до безтями.

Вкінці і це переминуло – була приблизно друга година, і я з почуванням полегші покинула двірець. На щастя Філько договорився з одним з робітників, що прийме нас на ніч і дозволить відпочити, поки влаштуємось. Це був великий здобуток у той час, коли ми не знали нічого про табір і де його шукати, коли ми опинились самі на вулицях чужого міста. Ми мали дах над головою!

Швидко я переконалась, що в Авґсбурзі піде все добре й легко, так добре, як ніколи й ніде досі підчас мандрівки нашої у чужині. Вже в дорозі з нового житла на двірець чи там до магазину, я зустріла наших людей, що поінформували мене про комітет і табір, подали адреси й пообіцяли допомогти. Коли зустрічала на вулиці знайомих українців, вони тішилися: добре, що ви між нами! Добре, що будете з нами і будете нас лікувати і вчити як і вдома! Увесь тягар, цілий гніт чужини відпадав з мене, наче тяжкий-претяжкий сон. Я просипалась і верталась додому. Нічого, що це не був Львів. Був це благословенний Авґсбург – прегарна, хач так поруйнована Августа Вінделікорум, серце Швабії. Але воно билось рівно й спокійно, серце цього старого міста, замешкалого солідним міщанством і ввічливими людьми.

З тої пори мені було добре й тільки добре. Я влаштувалась на працю в таборовій амбуляторії, Філько зачав творити книгарню. Роман поїхав на студії. Стало жити легше. Віднайшла я батьківщину в серцях моїх земляків. Віднайшла я матерів і дітей, але вже жінки, що з повним довір’ям стали горнутися до мене. Віднайшла літературну працю і середовище для неї. Віднайшла себе.

IV
ТІ, ЩО НЕ ВЕРТАЛИСЯ

МІСТО

Воно старовинне, пам’ятає шелест прапорів Цезаревих полків, тупіт ніг римських легіонів по камінню вимощених вулиць. Міщанські війни… Пиха Максиміліянів… Тридцятилітня війна… Мартін Лютер прибиває свої Авґсбурзькі Тези на брамі костелу святої Анни. Гордовиті міщанські магнати Фугґери, Вельзери… Пиховиті північнонімецькі кайзери в прагненні покласти тяжку руку германського духа на барок і ренесанс культури швабськобаварського півдня.

Оце Авґсбурґ. Місто наших днів. Давнє своєю історією, модерне купою румовищ, що залишилися після бомбових налетів пам’ятної весни сорок четвертого року.

Кинути оком через Цісарську Площу, через старий густий парк. Оце руїни – не старовинні – руїни великого, тяжкого будинку на колонах, що до війни репрезентував городське будівництво кількох минулих століть нашого тисячоліття. Віджило могутнє міщанство, усі ці Фуґґери – прийшов час, щоб їхні будівлі впали в руїни. Завтра їх показуватимуть туристам як колись руїни Геркулянум і Помпеї. Модерний землетрус-громовиця вижолобили оці міщанські палати й кинули ницьма середньовічний, потужний шар. Вже бо зі Сходу йому заглада…

Померк вчорашній день великих змагань за владу над світом, стремління германської раси до гегемонії. Купи румовищ в мертвих дільницях оповідають про вчорашній жах бомбардувань. Нині біля них пробігає життя в вічній погоні і страху перед голодом та загрозами Нового Світу. Але руїни лежать тупою, безвиразною масою, погані своїм брудом, гидкі наготою розкритих тельбухів колишніх людських жител. Покручені траверси, зігнені штаби, цегла, сажа. Звисають рештки стін, стримлять залишки мурів. Можете стати й думати над життям, яке пливло колись в тих домах до війни, й можете переживати знову жах пекла, що розсипало доми в румовища.

Червона брама в Авґсбурзі

Як у великому казані, кипить у людському муравлищі. Біжать модерні авта, розмальовані зелено-сірим воєнним кольором. Коли подумаєш, що між фабриками, в яких їх зробили, і суходолом, яким тепер стрибають і бігають, розкинувся Атлантійський океан – дивуєшся, як це ці модерні блохи перестрибнули через «Велику Воду».

Проте вони тут. А на них їдуть молоді хлопці, що цікаво й довірливо розглядають Старий Світ, звідкіля вимандрували колись їхні батьки. Щоб приємніше було їхати, виписали напереді імена своїх американських любок. Правда, в парках братаються з легкодоступними дівчатами підкореного народу, байдуже, чи самі вони білі чи чорні. Жінка народу, який ганебно програв, не розбирає і не надумується довго. Бере те, що принесла поразка братів та батьків і в розкриті рамена приймає переможців. А ще з-за моря, з усім посмаком нового, з ореолом героїв і шоколадок), кавою та сигаретками (не забути ще: з помаранчами й цитринами!). З зворушливою простотою приймає їх, як неминучий дар життя.

Та це тільки декотрі. І вечорами в парках чи де там. Але більшість їх ще не «здемобілізовані». Ще не вернулись з війни-полону чоловіки. Тож вони далі працюють як увесь час війни. Оце разом з чоловіками біжать вулицями, поринають в гамір міста і булькотять в його кольоровому кітлі.

На бульварі негри вчаться від малих дівчаток німецької мови. І дівчатка від них англійської. Тільки й чується: «вас гайст» [60]60
  Що значить


[Закрыть]…, чорні записують щось і потім вимовляють, а дівчатка вибухають дзвінким, дитячим сміхом. Сміх цей котиться по хіднику як скляні кульки, гомонить у садку і не вмовкає до вечора. Тоді вже заміняють малих трохи більші, що теж з неграми і теж сміються. Тільки ж не так дзвінко і не так безгрішно…

Поміж людські стрічки біжать жовті трамваї з своїми незмінними на цілому світі дзвінками. Трублять, свистять, глушать авта. А вгорі літаки. Вони летять понад містом так низько, якби хотіли сідати на дахах.

Серед міста розкинені парки. Соковита, розкішна зелень дерев купається в спеці літнього сонця, дихає повними грудьми назустріч безхмарному розсяйно-синьому небу. Липень і сонце затоплюють місто зливою свого шквару, видавлюючи піт і втому. Але зелень радіє соняшній зливі, в парках співають пташки і пахне сіном. Пахне далеким запахом села.

Нічний дощ з вітром наламав гілля, натряс листя. Вранці, розбігаються жінки з мішками і визбирують гілки. Дбайливо і жадібно. Місто не має чим палити. Червоними краплинами заплакала горобина і глід на камінні хідники, і хоч є літо, жовте листя мокне на асфальті. Замітають його невміло здеклясовані інтелігенти, бувші «наці», панове радники. Одягнені по-робочому, мітлу тримають за кінець довгого дручка і водять нею мляво, щоб не збивати пилу. З часом привикнуть інакше тримати мітлу…

На залізничому мості вже робота. В двох місцях його прорвали бомби. Тепер великими автоматичними свердлами вертять в збочах ліїв. Скачуть іскри, шумить синяво-біле полум’я автогену, куриться білий дим. Публіка йде-пливе поспішаючи, хто пішком, хто на колесах. Переважно до міста. До так званої праці. Праця людей при людях. Бо яка праця може бути там, де всі фабрики стоять чи лежать? Тільки там бюра і всякі: мельде-ерне-рунґс-поліцай-і інші амти. До них біжать точні і працелюбні авгсбурзці.

Під містом рейки, в далині двірець, а з правого його боку видно місто. Його сади, бані і якісь галі. Сунуть туди і назад довжелезні потяги з порожніми товаровими вагонами і з баками з написами «Еллайд форсис».

Так, це Авґсбург і над ним безліч ластівок і розжарене сонце. В звалищах домів і в зацілілих будинках міщанин. Найтиповіший в світі, довоєнний тип міщанина, музейний пережиток на Сході, згадка – «давніх добрих часів» на Заході і ще його постійний мешканець.

Оце Грабен. Старовинний рів, виповнений водою, що біг кругом авґбурзької твердині. Ще там над ним греблі і червоноцегляні брами і побіч оборонний мур, смішно низький, з малими щілинками на страшну колись пальну зброю, що її набивали руками і якось там запалювали. Чи справді це все ляльково-мале було колись таке грізне? – запитуєте ви, що привикли до танків і літаків. Оці дитячі забавки: касареньки з червоного кубика, брами і звідні мости і олив’яні вояки. В рові хитається човник, а над водою кивають головами рожеві далії, густіють жовті жоржини і цвіте, спинаючись, квасоля. По той бік рову ще зацілілі старі будинки: в німецькому стилі з вузькими фронтонами в три-чотири вікна, що вгорі вибігають у гостру, трикутну мансарду під черепичаним дахом. Кожен інакше розмальований: білий, сірий, ясніший і темніший, різні відтінки жовтого, рожевого, бурого, бронзового. З різного кольору «рольо», переважно зеленими. Коли дивитесь на їхній гротесковий вигляд, думаєте, що кожний сусід старався конче відрізнитись від сусіда. Може з заздрости, а може зі страху, що в місті можуть не знайти його будинку, можуть попутати його фірму з іншою. А там: варенгавз, цігаррен-гавз, ґрослягер, веркштетте [61]61
  Різні роди склепів і магазинів


[Закрыть]і інші.

Широкі, кріслаті липи біжать рядком по Оберер Ґрабен. Вони вже не пахнуть і вкриті безліччю овочевих кульок. Під ними лавки, на яких сидять жінки і плетуть своє незмінне, вічне плетиво. Тільки голоколінні чоловіки нудьгують: курити нічого, газета появляється раз на тиждень, пива обмаль…

З полудня пан Геберле вибирається на похорон сусідки. Ви зустрічаєте його на сходах, здоровите і відступаєте набік. Оце він проходить поважно, святково одягнений: на ньому довгий чорний англез, біла сорочка з твердим комірцем, що гордо виставив ріжки спереду, чорна краватка, чорні шкіряні рукавиці на робочих руках (він носій в складі меблів), свіжо-почищені черевики і – циліндер на голові. Подумайте: автентичний, блискучий, свіжовичесаний циліндер! Вправді шви дещо висіріли. Хто і коли зробив це чудо мужеського одягу – але фасон урочистий і полиск бездоганний. Так одягнений виходить пан Геберле на вулицю і всі поштиво вітають його. В трамваї моторовий потискає йому руку – це ж колега і сусід з пивної.

Пан Геберле витирає великою латастою хустиною піт з лиця. В руці у нього квіти: дві фіолетові левкої, завинені в бурий пакунковий папір. Папір, що в своїх брудних зморшках містить історію воєнних переходів з рук до рук і з упакування на упакування.

Ах, Пан Геберле! Ах, циліндер! І ніхто не дивується, ніхто не всміхається. Видно, пан Габерле є щоденним типом на вулицях Авґсбургу. Тільки чужинець вирячує очі, чужинець зі Сходу, що давно забув уже, як виглядає циліндер. Хотів би посміятись, але, розглянувши поважні обличчя тубільців, не робить цього, тільки значущим поглядом перекидається з сусідом.

Босі дітиська гонять по вулиці, як на цілому світі, купаються в басейнах з водою до гашення пожеж – чого не було ніколи до війни, бо їх не було тоді, оцих басейнів. Навіть американського вояка, що годинами грається м’ячиком, припікає сонце, і він скидає одяг і в зелених штанцях плигає в вуличний басейн. Публіка хотіла б підсміхатись, але якось в’яжеться. Все ж переможці і з Америки. Сама назва будить пошану…

У чистих крамничках, оцих «кольоніяльгандель» стоять за лядами типові і вічні продавці в сивих халатах з сивіючим вусом і міряють бляшаними шуфлями грисік і «нудельн». Ех! Минулися часи, коли були справжні кольоніяльні товари: мигдаль, родзинки, ваніля. Нині ячмінні крупи і чорні нудлі. Навіть цукру ні сліду. Від місяців. Я, дер кріґ [62]62
  Так, війна


[Закрыть].

Перед домами малі городці. Навіть в середмісті перед великими будинками. В них картопля, помідори. Увечері виходить пан Вебер і поливає поливачкою свою городину. На подвір’ї пан Моцарт притягнув на малому чотириколесому візочку дерево з Зібентішвальду. Вже сушаться на подвір’ї в рядочки поскладані білі полінця.

Чорний ангорський котик вистрибує на пліт і, вигнувши хребта, понявкує нудно і стиха, дивлячись на вулицю своїми аґрусовими очима. На шиї біла зірка. Любий котик нашого міста!

От тільки біда: ввечері ані пан Геберле, ані пан Ваґнер, ані навіть пан Бетікофер не можуть піти до штрассеншекке [63]63
  Вулична корчма


[Закрыть]на пиво. Сирена реве і нагадує підкореним, що вони мусять іти додому. Отже вертаються з міста ще до сирени і, сівши в кухні на софі, зідхають, покурюючи люльку, виповнену чим хто має.

В романському стилі банясті костели. В них дзвонять дзвони. Але звуки тонуть в гаморі міста і лягають глухо в його щоденній метушні. Їх мало хто чує.

Каштани вже обліплені кільчатими овочами. Деякі з них уже час від часу падають на вулицю. Це на втіху дітям. В самий полудень панство Вельфель їдуть вінчатися. Карета, автентична, панська карета, хоч винаймлена в відповідному «унтернемен» [64]64
  Підприємство


[Закрыть]. Коники чисто вичесані і лискучі, карі. На вухах білі покрівці, на голові білий очіпок. На передку кучер в Ліберії і в білих рукавицях. Чудо міщанського побуту, самовпевнене і горде, свідоме своєї ваги в цьому торжестві. Карета лисніє ляком, у вікнах фестони з зелені, – всередині панство молоді в вельонах, чорному і в квітах. Товсті мами в круглих капелюхах.

Так, хоча в руїни лягла більша частина міста і вночі страшить смерть і жах пустки, хоч місяць світить білим сяйвом на ці модерні докази культури – проте міщанин живе. Його не вбили зарядження фашизму і воєнне лихоліття. Його не підкорює Новий Світ, що грається м’ячиком на вулицях його міста. Він живе, може доживає своє життя.

Оце його хата. Тепер в ній сутінок – у багатьох хатах немає віконних шиб і їх замінили папою чи дошками.

У вікнах червоні шкарлети і невідступні фуксії. Вони скапують вздовж стін, як завжди, як перед віками. Обидві рослини невідступні товаришки міських вікон. Навіть петунія не зуміла їх заступити. Були, є і будуть завжди, як довго будуть вікна. Кулі червоних квітів, як з паперу, як неживі. І листя як штучне. Таке зелене, як малюють його діти однією фарбою.

На вікнах зранку вітряться червоні матраци в жовті квіти і червоні подушки. Господині увихаються з щітками і, згідно з швабською педантерією, полюють на пил. А крізь вибиті вікна падає його досить в хату.

На старосвітських комодах в’януть білі далії в двовушних зелених фляконах, старих, ще від бабуні, що дістала їх колись на якийсь «ґебуртстаґ» [65]65
  День народження


[Закрыть].

На підлогах килими і хідники. Темні масивні меблі з багатою різьбою, з ніжками і стовпчиками, витинаними і жолобленими на різні лади. Меблі тяжкі, старовічні. На комодах і креденсах безліч ваз і вазочок з порцеляни, ониксу, скла. В них сушені квіти, різні дрібниці – спогади з подорожей, прогульок. Щось, що мало колись і для когось якусь вартість. Нині це все пожовкле і покрите пилом, який дуже дбайливо усуває господиня. Але проти старіння і вона не допоможе…

На столі і столиках альбоми. З знімками, картками і репродукціями. З них виглядають обличчя давно неживих людей попередньої епохи, вусаті і з бачками чоловічі і з високими фризурами, в ковнірцях до підборіддя і в шнурівках жіночі. Нагадують тіток, бабок і дитинство…

На стінах синьо обведені білі полотна з прехитрими написами на взір: «Морґенштунде гат гольд ім мунде» [66]66
  Ранішня година має золото в губах.


[Закрыть]. На полицях блискучі горщики, моздірі, пательні.

Білими завісками грається літній вітер. Пані Бетікофер, товста і зашаріла від огню, пече свій «кухен» [67]67
  Корж


[Закрыть], бо завтра неділя і як же без нього. З сусідньої кімнати запах цибулі і «голяшу».

Літературні альбоми – збірники минулих літ такі знані, любі. Вони відкривали вікно на красу і поза будні, будили чарівні сни і мрії у дівчат про ідеальних коханців, про Ромео, що поночі спинається драбинкою у вікно, а хоч би про ревнивого Отелло, що вбиває з кохання, вже не кажучи про зідхаючого й гинучого Вертера. Сни, яким в житті не прийшлось ніколи здійснитись. Вони йшли врозріз з дійсністю, холодною та тверезою, і багато з цих дівчат залишились старими дівулями. Фройляйн Елізабет, солодка і м’яка Елла, фройляйн Доктор – суха і розсіяно-боязка вчителька. Оці всі, що, маючи в собі стільки прив’язання до господарства, стільки домашніх прикмет німецької жінки, мусіли залишитись самі, «оне гайм» (без домашнього затишку), і жити з мамою чи сестрою, а то й у чужих. Вони становлять велику частину публіки, яка молиться побожно у великому Ульріхсмюнстері, що дивом ще уцілів від бомб. Темно одягнені, скромно похилені, вони клячать, співаючи акафисти до «Гіммліше Розе» [68]68
  Небесна троянда


[Закрыть]і вірять, що коли щастя минуло їх на землі – буде їм дане на небі. Крізь пощерблені і дошками полатані вітражі падає на них жовтяве світло заходячого сонця і гра органу підносить душу понад день і його тяжке зло аж під в’язане високе склепіння і вище – понад місто руїн у світ, де немає болю…

Але під вікнами їхніх домів нова дійсність і нове життя йде своїм дивним незбагненним шляхом. Там місто гомонить і булькотить і б’є живими хвилями об свої пощерблені мури, об руїни своєї слави з-перед віків. Це не мільйонне, не світове «ситі». Це Авґсбург. Одно з міст баюварів, що колись ходили походом на Тіроль добувати альпійські, соняшні долини.