Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

НАШІ БУДНІ

Не так давно ще пан президент краєвого суду, на Швабію замешкував цей цілий долішній поверх сам, очевидно, з своєю сім’єю. На горі жили ще власники оцього палацику, що передом прилягав до вулиці Гольбайна, а позаду мав просторий город-парк. Старі дерева його становили з суміжною зеленню сусіднього бульвару, Шісграбен, велику смугу зелені, що соковитою, прохолоднавою тінню простягалася над бульваром.

Як тільки прийшли американці, панство президенти вирішили, що небезпечно мати для себе самих стільки кімнат. Напевно їх виселять, або дадуть їм якихось некультурних чужинців. То ж радо прийняли нас в комірне: чужинці, що ними опікуються американці, може це щось допоможе в такий непевний час? Таким способом ми зажили у панства Шлєгель. Ще дві кімнати відпустили вони двом самітним жінкам. Так з панського палацу стався, наче б гуртожиток. Все ж ми дістали дві гарних кімнатки, що в ту пору мандрівки народів, та, принаймні на половику, повалених міст було не легко найти. Але мені допомогла Ґертруд – стрічна старша панна, яку я запитала про вулицю. Вислухавши моєї історії, та ще, що в мене хворий чоловік, вона вирішила, що нам треба допомогти, і через своїх знайомих напитала мені хату. Так ми залишилися «на приватці», як тоді говорилося, що було важливе з огляду на хворобу Пилипа.

Я прокидалась вчасно пранці і дивилася якусь хвилину в вікно. Вітала смугу синяви понад розбурханою зеленню старого каштана, що ріс під вікном. Але за ним гул. Божевільний гамір міста, якого бруком котилися американські вози, бігли колеса німецьких потягів і трамвай сунувся по рейках, втікаючи на передмістя. Наче велетенський водоспад, гул не вмовкав вдень ні ніччю. Інколи тільки послабав, щоб нагло гаркнути вибухами бензини та загомоніти стрілами поночі. Потім бурлив далі і далі, оглушливо гомінкий і невгомонний.

Місто, о, місто, поклін Тобі! Я так страждала там у тісному гірському проваллі, я так тужила за тобою, навіть не знаючи тебе. Оце мрія про тебе здійснилася, і живеш і бушуєш і гомониш. І швидко я поринаю в тобі, йдучи назустріч моїм повним змісту будням.

Я йду на Ґеґінґен, йду до табору. Щодня покидаючи трамвай я йду доріжкою поміж полями, гладжу колоски жита, що бренить обабіч, і всміхаюся назустріч розіскреному просторові, що лине десь в необмежену даль. О, як добре, що його не замикають гори, і що він є і є, як далеко очі сягають, і ще далі, але до обрію і що на синяві неба цілий день іскриться сонце, і що синяви так багато, і день такий довгий, бо не вкорочують його гори. Як добре, що мені треба вставати вранці та йти назустріч новим необхідностям і обов’язкам.

Он табір, он дроти, що його оперезали. Хай і дроти, але ж за ними наші будні. За ними цегельні і шопи, бараки й чудовища людських винаходів, пристосованих для жител і господарювання. Там і лікарня, хоч це тільки дві тісних кімнатки. Там я знову повертаюся до звання, яке б воно було обмежене, і маю почування приналежности до спільноти, що потребує мене. Дні мої повні змісту і обов’язок, що я взяла на себе, дбати про їхнє здоров’я, падав знову вартість життю.

Я не належала до табору. Ані в його початках на Ґеґінґені, ані потім, коли його перенесли до Зомме-касарень. Я жила завжди в місті. Але я відчувала, що разом з тими, що були в таборі, доля наша спільна, і все, що хвилювало людей табору, глибоко заторкало й мене, чи нас. Швидко і для мене змінився напрям: вже не через поля до цегельні, а містом, поміж будинками до касарень. Тоді вже простір, а передівсім гори заступали городці перед будиночком на передмісті. Міщанин бо давав вислів своїй тузі за горами будуючи маленькі скельні городці. Така групка каміння говорила так багато! Були там стрімкі стіни гір і були верхи, покриті снігом (з білої фарби), і вузькі планки спинання по скельних стінах. Де-не-де журкотів потічок, чи сріблилося озерце, чи то справжні, з води, чи намальовані. Серед озера стояв замок лицаря-розбишаки або гордовитого вельможі. То знову старший пан, вже на пенсії – ви щодня бачили його в городці, де щось ще дороблював до своєї величньої групи гір – зробив цілий краєвид. Там були стежки, що плелись спершу поміж лісом, це карлуваті чатинні кущики, а потім вибігали на збоча, посипані камінним осипищем і закидані скелями. На верху був готель-притулок, перед ним стояли туристи, що вже покінчили туру. Деякі ще спиналися по стрімких збочах або їхали линвовою залізничкою, що хиталася понад бурхливим гірським потоком і головокружним проваллям. Старий пан поправляв, добудовував, випробовував мотор, що вводив у рух залізничку, відкручував і закручував воду, що засіблювала його справжню річку. Ви зупинялися біля паркану, здоровили старого пана старим, добрим «ґрюс Ґот» (здорови, Боже) і він, поправивши на носі окуляри зачинав з вами розмову про свій краєвид, свої пляни і що і де ще треба зробити. Так він як інші старі пани мав зміст буднів, мав для чого вставати вранці і чим виповнити день. Але ви, постоявши і згадавши гори й походи й пригоди там, швидко покидали цей спомин минулого і, повертаючись обличчям до міста, слали йому поклін і подяку, за будні, що бігли по його вулицях, понад річкою Вертах, мостом і через залізничі рейки і дорогами і вулицями і площами. Хай і заваленими руїнами. І вони мали частку з нас як і з своїх жителів, бо ми разом з ними несли тягар війни та жах бомбардування й заглади. Та вони були тубільцями і господарями, хай і руїн, а ми чужинцями, тягарем і заволокою. Вони не знали, хто ми і яка наша доля і що пригнало нас сюди. Але ми за дротами чи за мурами гордо несли прапор протесту проти сили й насильства і вирішили радше йти в діяспору, як піддатися їм.

В тому часі, коли старий пан щось довбає в своєму городці, молода пані (чоловік не повернувся з війни) і стара (вона майже завжди є в кожній сім’ї) господарюють. Як завжди, як споконвіку. Молода пані йде робити покупки хоч у склепах, офіційно, мало що можна дістати, хіба що на карти. Та вона має знайомства і дещо, потайки може купити. Разом з городиною, що її вирощує старий пан в маленькому городці, можна буде зварити оцей постійний, мабуть винахід воєнних днів, «еінтопфгеріхт» – все разом в одному горщику. Отже там куски м’яса, городина і, саме головне, картопля й морква. Така саламаха, що її їдять з скибкою хліба, добутого на картковий приділ.

Стара пані прибирає хату. Вже зранку всі вікна відчинені, не дивлячись на погоду. У вікні час від часу мелькне її постать, або покажеться голова в очіпку і руки, що ними вона витрушує шматину. Там, отже є свої будні з малим, але важливим змістом. Вони для наших людей обмежені до найменшого. Бо в таборових кімнатах часто по кілька сімей, і прибирання не багато, а їсти варить таборова кухня. Правда, доварують потроху, але не легко це зробити в таборових умовах: електричних пічок не вільно вживати, врешті їх багато і вони пошкоджують електричну інсталяцію. Залізні пічки з трубою, що виходить у вікно. Такі притаманні воєнним дням. З вікон ними снується дим, так, що здається, наче б будинки курили великі люльки. Але які смаковиті речі смажаться чи варяться на тих пічках! Чоловіки бо вернулися з рибалення, і не один короп чи карась спочив на таборовій сковороді. Вліті знову десь з лісів примандрували запашні гриби. До того, що дістають, як приділ, це смачна прикуска. А там вареники, борщ, каша, голубці. Бо як бути нашій людині без них, навіть у таборі? Чого немає в приділі, можна добути між німцями в обмін Тож жінки варять. На подвірях, і поза будинками вітер грається разками білизни.

Такі таборові будні. Їх оживлюють радіопереси-лання та вісті і тривожать комісії, скринінґи, небезпека бути виданим большевикам. Але будні зазублюються один об одного і біжать разками й смугами і з них нанизуються місяці та й роки.

Але ж чого ці люди зажили так? Невже вони й справді не хочуть чи не можуть повернутися до своїх осель, там у рідній, так гаряче любленій батьківщині?

ЧОМУ ВОНИ НЕ ВЕРТАЮТЬСЯ

Колись бачив цей кольор Шевченко на безталанній Україні:

 
– Почервоніло небо і село:
і сонце запекло – почервоніло —
І рай запалило.
 

Але не від сонця загорілися села. Колективізація. Про неї розказують сумні, бліді жінки аж тоді, коли їм підступить до серця жаль. Бо так у загальному всі вони залякані двадцятлітньою неволею й переслідуваннями, мовчать недовірливо. Бояться один одного і всі усіх. Мовчать, понуро розглядають настирливого, шо хоче чогось довідатись, і збувають його декількома словами. Галичани зараз же розказують свою історію й причини свого скитання.

… Оце агітація за колгоспами. Мітинги, збори, промови. Розказують, яке добро в колективі та які користі. Люди мовчать і слухають. Потім записуються. Приступає кількох бідняків.

І далі йдуть нові мітинги, потім йдуть переслідування різних націоналістів, куркулів і різної «контрреволюції» – хто його зна, кого й за що забирають зі сіл. Вже й нова сільрада. Потім збори й одноголосне вирішення і – колективізація.

Зима. Проганяють з хат «куркулів». У Крючків двадцять гектарів. Проганяють їх з хати як стоять, дітей босоніж на сніг. Ходять попід хати й просять, щоби прийняли. Та ніхто не прийме. Кожний знає, що подати руку «ворогові народу», те саме, що стати ворогом. Те саме, що взимі на вулицю. Тиняються, просять – безуспішно. Ночують десь крадькома в стайнях і виходять з села в сніговій і мороз. Діти вмирають по дорозі. Йдуть до міста й стають робітниками-пролетарами. Міста ростуть таким способом непомірно швидко. Тіснота. По кілька сімей живе в одній кімнаті. Гризня, ненависть. Часті мандрівки, зміни місця й праці. Шахти і Донбас, бараки, куди завіває сніг і тече дощ, спання на мокрій землі, лахміття порване вкриває спину. Тяжка праця, безпросвітна. Промови, агітації, стаханівщина. Доноси, постійна небезпека за спиною. Голод.

Кримскі також кулаки. Її з дітьми прогнали з хати, а його в Сибір. На лісорубку. За те, що був хазяїном на прадідівській землі. Потім забирають і її з дітьми. Одно вмирає по дорозі в безконечній довго-недільній їзді на північ. Бараки коло Архангельська. Щілинами впадає до них полярна пурга. Щоранку декілька десятків трупів викидають з бараків. Навіть уже привикли до цього виду. Дитину в Кримских зараз відібрано й віддано в «дєтску», щоб виховувалась на радянську людину. До трьох неділь помирає. Роки минули з цього часу, але як нагадає Олена цю страшну смерть з голоду й холоду, не може стримати сліз.

Чоловік її міцний і здоровий. Працює і вибивається. Стає помічником кінооператора в таборі. Бо в таборі повно інтелігентів: інженери, професори, літератори. Різнорідні. Але найбільше з України. Є кіно й театр, є культура. Є голод і смерть від кулі вартового, або від холоду, виснаження й хворіб. Кінооператор, харківський професор фізики старається їм перепустку й висилає їх в місто за чимось там і каже – глядіть, втікайте, я старий, помру й не побачу більше України, але ви молоді, вам треба жити!

Харків. Готель, потім праця в кіні, власна кватиря й нові діти. Наче б зажили старі рани. Але не зажив жаль, і біль і не минається ніколи страх, що викриють.

Цим вдалось втекти. Але ж скільки їх, – сотні, тисячі погинуло в снігах півночі, в жахливих тайгах, на каторжній роботі. Мурманське, Архангелське, Соловки, Ведмежі Острови, Колима і Єнісей, аж далеко на схід.

… Скільки ж то, скільки, мільйонів кістками своїми побудували канал Москва – Волга, Ферганський і ще інші, що наводнюють степи й пустині Азії? Скільки тих каторжників з таборів заслання, з далеких таборів праці понад сили, о голоді й у обличі смерти?

За що в’язнено їх, суджено без суду й засилано? Що любили свій нарід і край, чи воювали колись за нього? Що «троцкісти» й різні там інші, що не йшли під хомут, що його накладала диктатура. Що куркулі, чи кулаки, що буржуазного походження, що з інтеліґенських родин, що контрреволюція, що шпіони. Що шкідники радянського господарства і різних ділянок життя. Що були проти українізації й потім, що були за неї. Вкінці всіх тих, що осмілювались говорити рідною мовою. І ще, й ще, й ще. Безконечна черга причин і мільйони жертв. Десять мільйонів жертв за двадцять років.

Добрий помічник знайшовся на цій кривавій дорозі страху й винищування. Це – голод. Декількома поворотами. Раз тому, що не хотіли колективізації, то ж щоб їх примусити до неї. Далі тому, що вже була вона, але не хотіли працювати. І ще чомусь, і ще чомусь. Хліб український від’їхав на північ годувати москвичів – Україна мерла з голоду.

Село в село, область в область, та хата в хату. Ні стеблини, ні зернятка. Лежать покотом попухлі, посинілі. Умирають.

Отже все є вже в порядку. Вигинули непокірні й зникнули з рідного краю. Залишилося нецілих дві третини буйного колись, веселого, ввічливого народу, що їв смачно, співав гарно й боровся хоробро. Залишились кістяками обдертими, як череда залякана й зацькована. Це щасливе радянське життя.

Марія Сірко теж в колгоспі. Пасе худобу. З досвіту до темної ночі по росах, мочарах і балках. Убігана, чорна. Поночі вертається в колгосп, бо своїх хат уже не має народ. І тоді щойно ложку страви дітям варить, а вони голодні, обдерті. Дві курочки має. Що ж коли від них треба давати здачу яєць. Ще одної не здали, а там – друга. Потім позика й ще там якась друга здача. Ні за що купити нічим прогодуватись. Хочеш в місто їхати – пропуск мусиш від старости колгоспу мати. У будень не пустить, а в неділю нічого не купить. А хоч і пустить, та трудоднів у книжку не запише. Хоч і проробиш кілько тих трудоднів, проте зимою голод.

Не тільки вона, не тільки тисячі й мільйони Марій. Усі. Цілий нарід на панщину щоранку йде. Оце подивіться, яке щасливе життя в колгоспах. Є такі показові колгоспи, куди навіть возять чужинців, щоб оглядали. Там і нагодовані й одягнені та й мешкають непогано. Ще й ікони в кімнатах – це для старих, бо молоді тільки портрет вождя й політбюро можуть признавати. А там кіно чи клюб. Бісиклі. Словом рай. Є такі, справді є. Але є й другі й їх є більше.

Їдеш степом. Безкрай і безмір. Коли взялась пшениця, то як море – берегу її не видно. Тільки й хвилює, тільки й золотиться. Коли буряк, то тільки він. Милями. Восені купа за купою, як могили, як окопи. Плідний край, ситий чорнозем. Далеченько від колгоспу до другого. Оце виринає щось в роді села, якісь хати. Так і є, справді. Та що це сталось зі селом? Хати повалені, в землю западають. З тих, що залишились, виходять якісь здичавілі постаті, голі, позаростані. На кім лахміття, то дране таке, що тіло з усіх сторін просвічує. Чи земля в них поганіша, чи не злюбила собі оцього глибокого орання тракторами, досить, що не годує людей, хоч повинна. Тож вигибають. З 620 дворів, 100 тільки залишилось, решта опустіли та в землю западаються.

Скільки, скільки ж таких по всій Україні!

Галичани теж зазнали цього раю.

– Сто гектарів у мене, – розказує Заклинський. – Коло Калуша земля не погана. Так що ж? Війна війною. В минулій війні погоріли ми зовсім. За большевиків переслідування. Тягали по ночі, переслухували. Я відпекувався, мовляв, земля не моя, а братова. А брат був на другому боці, під німцями. Але не вірили. Свідки були, що я куркуль. З хати прогнали, я втік на другий бік. І добре я зробив, бо був би пропав, як інші.

Віз з господарським майном під будою. Жінка й заміжня дочка з чоловіком. От і все з челяді й майна, стогектарного господарства. І не жалує за ним, зовсім ні.

– Доки вони там будуть, нічого нам там шукати. Хай захлинуться моєю землею, хай їм прокльоном стане. Не хочу я її.

Що за режим, що вчить селянина ненавидіти свою землю, її, що за неї нещодавно життям жертвував і що нині віддав би його кожночасно, в потребі?!

Але він вірить, що мусить настати час порахунків між союзниками, що на свою землю він таки вернеться не рабом, господарем. Як ні – то в світ! Простим робітником, на найчорнішу роботу.

Марчак самітний, живе з парубками в кімнаті. Тепер у стайні. Та чи не все одно? Життя йому обридло вже давно, хоч має тільки сорок літ. Чого втікав? Не втікав, тільки доля ним кидала. Був у польському війську, був у неволі, був у большевицьких таборах для полонених, вийшов і посидів в хаті. Та яка то була хата, яке сидження? Продовж не цілих двох літ – тричі переселюваний. З Сяніччини в Равщину, з Равщини в Чортківщину, а відтіля на Волинь. Що засіяв землю, то не зібрав, тільки мусів мандрувати далі. Родина зчорніла й звелась на ніщо. Вкінці, взяли його до війська. Був на Україні, навіть на Далекому Сході. У Владивостоці, на якомусь військовому навчанні. Потім на фронт – проти німців.

– Там ми, галичани, давай радитись. Защо маємо воювати? За катів нашого народу? І вирішили здатись німцям. Так і зробили, під Львовом стоячи. А німці зібрали як найгірших злочинців до жахливих таборів. Спершу цілий тиждень не давали їсти. З голоду ремінь кусали. Потім в Німеччині, отут недалеко від Авґсбургу, в таборі я гинув поступнево й здавалось неминуче. На камінній підлозі, або на болоті пів року спав. На день літру юшки й кусок хліба давали. Люди мерли з голоду масово, і то тоді, як вони стояли на Україні, золотій від хліба. Прокляті!

Від очей ідуть скісні зморшки, очі насуплені, вигляд значно старший, як би відповідало його вікові.

– Поночі німці приходили часто в табір п’яні. І тоді вправлялись, хто одним ударом вб’є людину. Доходили до досконалости. Одним ударом палки в голову – вбивав, і так кільканадцятьох, одного за другим. Потвори! Другі, що допікали, були рускі. Вони зараз же захопили провід у свої руки: вся влада, зв’язок з німцями і внутрішній порядок в їхніх руках. Вони то наче б усі однакові, без відзнак. Але між собою знали котрий офіцер і кому приказувати. Ми, галичани, мусіли укриватись, приховуватись, бо інакше мучили нас, переслідували, а то й вбивали, як оці падлюки. Вкінці українців почали звільняти з неволі, тоді відбувся страшний похід кістяків, що останками сил воліклися додому, падали по дорогах, розсіваючи всюди заразу й смерть. Усі придорожні садиби згодом були, як вимерлі: усюди висипний і кишковий тиф і смерть.

Але хто вернувся і відховався, не забув цього злочинця. Загоріли партизанщиною ліси-степи, спалахнули села й загули міста.

– Після звільнення мені нікуди було йти. Моя сім’я ціла була вже позаду під большевиками на Волині. Додому повороту не було. То ж залишився в Авґсбурзі. Я муляр і каменяр. Майстер, спеціяліст. Робота була, якось я й розжився. Та що з того, доля мене мабуть переслідувала. Двічі бомби розбили хату, й я залишився в тім, в чому стояв.

Що далі?

Виймає з витертого портфеля витинок з якоїсь польської газети. Слова президента Рузвельта, що заявляє, ніби аліянти так довго воюватимуть, аж привернуть в цілому світі свободу думки, слова, письма и совісти та знищать усі диктатури й тиранії.

– Якщо ні – не дам себе взяти живцем! Маю вже досить муки й лиха. Вб’ю одного чи двох, якщо мене силою брати схочуть, і сам згину. Мені вже все одно, мої найкращі літа вже пропали, й тепер я не маю нічого й нікого. Родина моя певно не живе, бо в тій смузі були страшні бої. Є тут зі сусідніх сіл утікачі, кажуть, що наше село не встигло й рушитись, як поночі засипав його град бомб і гранат і зараз же спалахнуло, тільки вирви залишились – де було. Про мою родину ніхто й не чув, і не бачив їх.

Параска Просвернюк якраз з тих околиць. Жовтяво-бліда, тупий пролетарський вигляд. Шестеро маку – дрібноти коло неї. Чого ж вона, якраз вона – їхала?

– Та де я їхала, де! Аво прийшли з револьверами й гандгранатами та давай викидати з хатів. Фронт буде. Всіх нас вигнали за село, а село підпалили. Ми оглянулись і тільки ахнули: вже горіли наші хати. Потім відділили чоловіків від нас і кудись погнали з кіньми. І слід за ними загинув. А нас, жінок з дітьми спакували у вагони та й надали на колію. Їхали ми, їхали о сухім хлібі, діти мало з голоду не погинули. Завезли нас до лягрів десь в Німеччині, а там ми доперва набідились. А потім мені казали йти на фільварок працювати. За те, що з дітьми на тім вікті [71]71
  Харч


[Закрыть], що свині не їли б, не платили мені. Діти обдерті, голодні по селі скитались. Чужі господарі швидше щось дали, але мої сильно скупі були й ніколи не дали нічого.

Одна дитина на руках, друга за спідницю тримається, ще двоє грається на підлозі, інші на подвір’ї. Якраз кличуть, що Юрко протяв ногу, бігаючи по смітнику…

– Так куди буду вертатись і до чого? Хати нема, чоловіка нема, села нема. А тут між своїми, та й якось живем. Що буде другим, то й нам.

Гаврилюк волиняк зі Сокальщини:

– Ще до війни перечували від людей, що втікали з України, які там гаразди. І знали все про колективізацію й вивози та винищування народу. Але як прийшли большевики, питались селян з-за кордону, бо близько були, як їм живеться. Всі вони якісь застрашені, якісь недовірливі. Казали завжди: «Нічого». Але вже бійці, що не стояли, а проходили й не боялись, казали: буде вам горе люди, буде вам загибіль. Дивіться, до колгоспів ні за що не вступайте, бо це все одно що смерть.

– Ми були ще під большевиками пів року. Як же стали вивозити й проганяти людей з хат, як же чіпили мене за політику, – а я був крамарем у кооперативі, – і стали мене тягати по ночах до НКВД і жадати, щоб я видавав своїх людей і виказував на них, хто націоналіст, і погрожували, що як не скажу згину сам, то ми тихенько зібрались з жінкою і раз у ночі – через Буг на другу сторону.

Цей був тоді молодий і не мав дітей. Вже потім у чужині прижив двоє. Чи не жалує за землею й господарством?

– Земля й господарство? Ба, якби дали бути й жити! Але на дадуть, де, де! А потім: все це набута річ. У нас війни були. В попередній війні ми погоріли, а земля терном поросла, бо в нас був фронт. І нас теж прогнали були. Але як війна покінчилась, і ми вернулись і стали до праці, до року хату ще й під бляхою поклали, поле обробили. Головне: життя й здоров’я. Будем жити й зможем – поставимо будинки, управимо поле. А ні – не треба.

Де був, опустивши Волинь?

– Був у Залізчині. Там де поляки вирізували цілі українські села й палили їх. Там пройшов такий жах однієї ночі, що горіли села довкруги й чути було тільки лемент та рик худоби. Ще й досі здригаєшся на саму згадку. Чудом смерти уйшли. Ті, що залишились цілими – подались у Карпати.

– Там же партизанщина була. Ліси повні. Різних. І наших українських і польських і большевицьких. Приходять до хати, приказують, вимагають харчів. Раз одні, то знову другі. А не послухай – кулька в лоб. Вкінці приходять у день німці, хтось їм виказував, що в тебе вночі були партизани, і стріляють та вішають господарів.

Робітники насилу вивезені через арбайтсамт (бюро праці) – їх ловили, як собак по селах і містах, замикали за дротами та вивозили, як худобу, на експорт. Працювали по фабриках, гинули від бомб і від знущань. Були по селах у баверів і, хоч праці багато, якось жили. Були всюди, в кожній закутині Німеччини. Знають її, пізнали життя і не бояться ні чужини ні праці.

Такі вони – ці люди в таборі. Оце тільки декілька з них, що ви встигли з ними поговорити. І що захотіли розказати вам свою історію. Але їх, таких же три тисячі в цьому таборі і сотні тисячів у інших таборах і по домах Европи.

Довгі місяці вони жили під загрозою примусової репатріяції в чорній розпуці й безнадії. Але розбилися спроби примусу об їхню рішучу поставу: вони воліли смерть на місці, як повільне чи й швидке конання там, на батьківщині.

Тож людолови покінчили своє завдання, їхні комісії від’їхали з нічим. У руки дістали тільки тих, що їх захопили на початках, докіль народ не навчився боронитися, а його постава й страждання не порушили совість світу.

Тож прийшли для нього часи перевірок, анкет, комісій, допитів, розслідів. Вони торгали нерви й мучили й несли з собою нові, незрозумілі небезпеки. Одною з них – бути вискринінґованим, значить викиненим з гурта й відданим німцям в руки. І знову питання: що зроблять з ними німці? І з чого та як житимуть?

Вони гніздилися по руїнах, містилися в півзавалених бараках за містом, скривалися по селах і були знову «остами», що робили на баверів.

Усі вони, селяни, робітники, інтелігенти – могли б вам розказати про своє життя там і тут, неімовірні для вільного світу, історії. Кожне життя – кривавий роман. Алеж кому цікаво читати його, чи слухати? Навіть вояки позіхають стоячи на варті, а службовці УHPА, а потім IPО, нудьгують і нетерпляче й зневажливо мотають головою, слухаючи цих, неймовірних для них оповідань. Не відомо, чи вірять, чи думають, що це вигадки.

Але таборовики, приватники, вискринінговані, чи ні – всі вони мають одне стремління – на захід!