Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

МІЖ ГОРАМИ – ФАБРИКИ

Побула я ще пару днів у Куфштайні, поладнала найважливіше та, залишивши чоловіка пакувати речі й примістити їх у когось, поїхала на мою нову працю.

Сірого, оповитого туманом ранку я виїздила з Куфштайну. Без жалю і злоби. Як багато деяких зупинок у житті, а на скитальщині зокрема, Куфштайн був і минувся. Оце зникав за закрутом дороги, а виринав Вергель з цілим жахом недавнього бомбування. Вже на добрих кілька кілометрів перед Вергелем потяг зупинився, і треба було висісти. На щастя, встигла я на автобус, чи якесь вантажне авто, треба було об’їхати жахливо зруйноване місто. Бомба при бомбі зрили землю, будинки порозсипались в цеглу й порох. Так ще недавно я була тут, і тепер непокоїла думка про робітничий табір серед поля близько колії та без бункерів, і не сходив з думки таборовий лікар поляк: як потім я довідалась, його син був убитий в лісі, не в таборі.

Вергель із своєю жахливою руїною виглядав на примарний хаос в першім, чи останнім дні творіння чи заглади. В сірому ранньому світанку – тільки руїни та глибокі рани землі. Те саме далі від Галь до Іннсбруку. Кільканадцять кілометрів – вирва попри вирву й одна руїна. На шляхах розмерзле болото, над усім сіре небо. Все безвиглядне, тяжке й болюче. Усюди чаїться тривога й загроза.

Біля десятої години я в Тельфсі. Залишаю наплечник і валізку на станції та йду знайомою дорогою до фабрики. Містечко, чи там село, дрімає серед своїх безкольорових буднів. Дні тут такі замкнені в собі, як оцей тірольський бавер на своєму дворищі. У будинках багато вікон, багато кімнат, поверх а то й два. Стайня, як і в наших селян, разом з хатою під одним дахом. Усе замикане масивними брамами. На кожній стіні кукурудза вітриться на жердках. Скрізь мовчанка й байдужість. Усе тут таке чуже, байдуже й вороже. Немає нічого з того чару, з яким мене зустрічав Куфштайн. Про цей «флєк» – пляму не можна нічого думати ні мріяти.

Але є щось, до чого в мене є гостре відношення: фабрика, одна з мрій моєї письменницької мети. Ще з того часу, як я була в Дрогобичі, я плекала зацікавлення фабрикою. Йдучи попри Шіндлера, думаю-гадаю, як там живуть і працюють. Знаю вже, що там італійці й французи. Слов’яни у Пішля. У «моїй» фабриці. Оце й вона. Темно розмальована скриня з кількома поверхами широких вікон, а потім головний корпус, що протягся на довжину у вузенькій долині між двома горами – місце між ними тільки для фабрики, десь посередині комин, потім другий, що його почали недавно будувати, і ще далі – магазин і дальша частина фабричних забудовань, аж до річки, що з шумом біжить з гір. Здовж цієї ж річки вище фабрики потяглись ще й будинки. А в одному місці долина поширюється, і в ній розмістились однакові та в більшості ще невикінчені доми південнотірольських поселенців. Вони вибігають аж під стрімкі стіни гір. Не один з них це майже кістяк і подекуди й без даху, в риштованні. Видно, що почате будування облишено.

На портьєрці цей самий портьєр – віденець. Вітаємось як уже знайомі. Зголошує дирекції, що я приїхала. Кажуть чекати. Де? – на дворі. Тож сідаю на лавці коло портьєрового вікна і чекаю. З зацікавленням оглядаю людей, що входять і виходять, та рух на фабричному подвір’ї. Усміхаюся привітно до дівчат, що, в беретках чи хустках на головах, говорять по-українськи. Хотіла б тішитись, що приїхала я до них допомогти їм. Та вони не знають мене. Усміх «чужинки» не цікавий їм.

З портьєром розмовляю увесь час, як з кимось віддавна знайомим. Це чарівний віденський спосіб, оця ввічливість, товариськість, прихильність. Розпитує, хто я і відкіля, і швидко сходимо на Відень. А потім розказує про своє життя, робітниче життя. По першій світовій війні – з його безробіттям. Голод у Відні. Він кидає місто й мандрує по селах, збирає ягоди, щоб продавати на кусок хліба. Живе без даху над головою і без прав. Ці картини просуваються у моїй уяві. Вони перші з фільму, що його тут я побачила чи пережила. Так швидко вони стались дійсністю, моєю дійсністю. Разом з всевладними шефами-капіталістами, що робітника викидають на вулицю. Разом з визиском, аж до стріляння в робітників. Слухаю і здається, що це не оповідання про чиєсь життя, а що це і тут, у цій фабриці, діялось і діється.

З першої хвилини заприязнююся з цією людиною. До кінця це був єдиний мій приятель. І хоча мало говорили між собою, але сам усміх, привіт, добре слово, потиснення руки – мали в собі тепло приязні. І потім у гіркі хвилини самітних змагань і з дирекцією й з жінками я не раз ставала перед його віконцем і тяжко зідхала. З-поза окулярів дивились тоді на мене його привітні очі, і я бачила в них розуміння та дружнє співчуття, від чого мені ставало легше.

Вкінці приймають мене шефи. Отже добре, що я приїхала. Все полагоджене між ними і відділом Охорони Здоров’я, і я залишаюся. На половині дотеперішньої платні (очевидно неправно, бо медичним працівникам належиться платня за стажем, і фабрика не має права цього змінити). До того дістаю – мешкання, паливо, світло, харч. І ще мешкання з двома ліжками!

Погоджуюсь на все. Хіба можу не погодитись? Це ж одинока точка на світі, де можу поставити ноги, одиноке місце, де я і моя сім’я маємо право жити й їсти. Біженець – це мабуть щось гірше від прокаженого. А тут я знову стаю людиною. Якою? Такою як усі ці раби, чи рабині, що працюють тут.

Мешкання. Є дві можливості: жити в цьому темному, вогкому підвалі, на бетоновій долівці, без світла, серед склепу рятівничого приладдя («що хочете, зовсім добре приміщення»!) або в будиночку біля фабрики – на горищі. Іншого нічого немає для лікаря. Коли запитую, чи лікар не варт мати поряднішого приміщення, Пішль дивиться на мене своїми дитяче-наївними очима і каже, що це не передбачене, а Гофман сміється садистично своїми стисненими зубами і заявляє, що це і так добре для мене. Що маю робити? Рішаюсь жити на горищі. Думка про сирий підвал страшна, та ще для моїх хворих рук і ішіясу та для мого хворого чоловіка. А мої бідні квіти, що цілу зиму купались в розкішному тірольському сонці й цвіли буйно й весело, як у найкращій теплиці? Не останнє місце вони займають у моїх думках. Мої єдині приятелі в цьому середовищі.

На горищі Шіслінґгавзу. Крутими задніми заболоченими сходами треба входити на другий поверх малого тірольського дімка. Ліворуч від сходів малий брудний коридорик, відтіля вхід до малесеньких клітинок, перебудованих на горищі. Їх три, і живе там литовська родина і два голляндці-монтери. Праворуч, повно якихось меблів, речей і пороху. Частину горища відгороджено і перероблено на кімнатку. Маленькі два віконечка, одне на південь, друге на захід. Заслонені стрімким тірольським дахом вони дають мало світла кімнаті. Не раз потім я мріяла про те, щоб якось відрубати оці навислі частини даху, щоб моїм бідним квітам, умираючим з туги за сонцем цикляменам дісталось хоч кілька соняшних променів. Віконечка вгорі. Кімната глибоко під дахом розділена порогом, як сходи, на дві частини. В ній стоять двоє дерев’яних фабричних нар, залізна пічка, шафа й якийсь умивальник. На людей вже немає місця. У розі під вікнами тільки стіл і два стільці, коли їх відсунути від стола – завжди попадаєш у небезпеку полетіти з високого порога вниз. Підлога брудна, ліжка виповнені гнилими чи затухлими стружками.

Брудні фабричні коци. Холод, сирість, півсутінок. Стаю безпорадно на порозі й боюся тут бути сама. І знову хотілось би втікати. Та куди?

Прошу лагерфюрера, що завів мене сюди, щоб сказав комусь прибрати, а сама йду до їдальні, бо фабричний гудок кличе на обід.

У головному корпусі, через браму, входжу ліворуч до великої кімнати. Провадить мене Гофман. Велика кімната, кілька рядів довгих столів, нічим не закритих. В кутку піяніно, просто лавка, за якою наші дівчата видають харчі. Це їдальня для працівників, цебто для робітників, що є чи з «заприязнених націй» чи з німців, які не є примусовими, і службовців з директором та керівником на чолі, приходить сюди трохи українців, бельгійців, італійців. Німці займають центральний стіл, інші національні групи – кожна окремий. Я спочатку цього не знала й сіла при німецькому столі, де кожен мав своє насиджене місце. Зараз же на другий день я вже сиділа між своїми, що облегшило моє самопочуття.

Тут уже не було лікарського касина, кожен ставав у чергу, брав тарілку, ложку повинен був мати свою, віддавав картки чи кидав число та діставав їжу з двох страв – після Куфштайну дуже поганих. Якась брунатна зупа, водяна картопля, бруква, часом трохи м’яса, буряків, рідко – якісь нудлі чи книдлі. На цей раз були нудлі– це тісто смажене на товщі, потім полите якимось солодким, червоним соком. Як казали дівчата – млинці. Отже, ці млинці бували рідко. Потім, після обіду між дівчатами я чула таке: німцям дали млинці а нам пшеницю, тож ми зробили страйк і не їли. Та ще коли б пшениця українська, а то хто його зна що: чорне, з остюками, тверде. От і не їстимемо, хай і нам дають млинці! Коли я запитала дівчину з лихим обличчям – чи цей страйк ще комусь, крім їх, шкодить? Вона заявила – як годують, так і робитимемо! Дівчата були горді, у їх характері не було нічого рабського чи підлого. За ними стояло двадцять літ твердого режиму і сила перемагаючої держави. Вони не мали нічого втрачати.

Зараз же після обіду – тривога. Тож кожен пішов кудись, не хапаючись. Як я потім довідалась – до праці, на фабрику. Але я, привикла час тривоги вважати своїм, вийшла з фабрики та пішла в ліс. На брамі стояли обидва директори. Гофман дивився вниз, а Пішль широко розкритими очима – на мене.

Теплий день на початку лютого в Альпах. Синява, розіскрений сніг, зелень лісу, запах живиці – усе, що я любила в Куфштайні. Я віднайшла це знову, і великий тягар, який я принесла з собою з фабрики, поволі зникав. Я сіла на якійсь лавці в лісі, грілась на сонці й думала над моїм становищем. В лісі почуття ставало легшим. Я думала: тривоги будуть щораз частіше й щораз довші. Той час я перебуватиму в лісі, на сонці і серед природи, і помимо цілого тягару нових обставин видеру і з такого життя для себе дещо.

Ліворуч і за спиною чути було вибухи. Знову на Іннсбрук кидали бомби. Ми були на цілих тридцять кілометрів віддалені від нього, і чули кожне бомбардування цього нещасного міста. З-поза Гогемунде час під часу вилітало декілька літаків, пливло на південь чи захід. Тут тяжко мені було орієнтуватись, відкіля вони пливуть і кому несуть бомби, і котрі – призначені для нас. У Куфштайні ми добре знали їхні шляхи й напрям. Та мені було зовсім байдуже до місцевості й місця праці де я тепер. Якби й зараз бомби зруйнували їх – мені було б однаково.

Як тільки відкликали тривогу, я вернулась до фабрики. Було якраз по третій, починався мій робочий час. Разом з лагерфюрером я обійшла місця, де мала діяти, віддаючи їм якнайгострішу увагу.

НЕМОВЛЯТА, МАМИ І Я

Перші кроки вели до кімнати для немовлят. У партері будинку, де була ліворуч харчівня, з того ж коридору, провадили двері з матовими шибами й написом російською та українською мовою «тим, хто не годує, вхід заборонений». Розкривши ці двері, я відчула духоту, сморід та квиління немовлят, голосне й згущене від багатьох голосів.

Багато великих вікон колишньої фабричної залі пускало багато життєдайного сонця. Одначе на свіже повітря вони щільно закриті. Бетонова долівка була мокра. Водотяги постійно текли.

Ліжечка тісно одне біля одного. Два бічні ряди під стіною, два середні, стулені разом. Між бічними й середніми – вузька стежечка, кудою проходилось, протискаючись. Спереду трохи вільного місця. Тут стіл, на якому посуд, пелюшки, пляшки – що хочете. В кутку ліжко, на якому сиділи годуючі матері. Інші годували стоячи чи нахилившись над ліжечками, або чекали на чергу присісти та за той час упорували дітей. Діти кричали, квиліли несамовито. Над усім стояв густий сморід, не тільки з дитячих відходів і сушених на електричних пічках пелюшок, яких не прали, тільки споліскували під водотягами, але й ще з чогось – що надавало цього відразливого смороду теж і входові до харчівні. Згодом я пізнала, що це. Та тепер я зупинилась і роздумувала, з чого прийдеться зачати тут роботу і боротьбу. Я зразу ж зрозуміла – з дирекції фабрики. Аж потім я пізнала, що не легша буде боротьба і з жінками. Роботи тут – роботи без кінця! Я стояла перед нею, як студент перед великим стосом дисциплін, що їх прийдеться вивчити до іспиту, з страхом перед масою і тягарем матеріялу. Але з другого боку потреба негайної і великої праці та важливість завдань втішали мене, та підбадьорували. Оце тут панувала смерть. Вона забирала дітей моїх землячок. Я покликана рятувати їх. Це святе завдання! Хіба має значення – буду я лікаркою чи сестрою? Головне: рятувати цих дітей! Хіба має значення, в якій норі спатиму? Сонце буде в лісі, а тут праця, дорога, самостійна й для своїх людей.

Будилась радість, завзяття й віра в себе. Зроблю все! Оце переді мною творча праця, оце боротьба!

Розправлялась спина й душа. В думках виринав з хаосу плян праці.

Сестра. Добре говорила по-українському. Полька. Спочатку, як я помітила, панівною мовою була тут російська. Але як я «настала», швидко всі почали переходити на українську. Сестра стала об’єктом моєї гострої уваги. Як сказали директори – ця полька діє проти здоров’я й життя українських дітей. Мені подобалося таке становище німців. Отже й вони розуміли що між тими двома народами є тяжка ворожнеча. Та як же було на ділі?

Сестра помітно нервувалась. Показувала хворих дітей та говорила про свої зусилля рятувати їх, що до кожного з них кличе лікаря-німця з містечка, що декотрих відправила в лікарню. Веде на гору до табору матерів і показує письмо в двох мовах розвішене на таблиці, в якому написано, що її покарано обтягненням платні і відібранням вихідного за те, що робітниці з її відома покинули працю та поїхали з дітьми до Іннсбрука. Самих винуватих карається тюрмою. Бо поїхали без дозволу влади. Читаю оголошення з мішаними враженнями. Питаю – невже тутешні лікарі нічого не змогли помогти? Невже вони не могли відправити хворих до лікарні, і чому треба було йти туди без відома чи проти волі фабричних властей? Яка вкінці причина смерти дітей?

Відповідає: лікар сказав, що не треба, фабричні власті сказали, що це її, сестри, вина, а жінки – на власну руку поїхали до клініки. Лагерфюрер пояснює, що діти були занедбані й лежали в бруді, померли від зараження. З вини сестри. Сестра виправдувалася тим, що вона одна на тридцятькілька дітей, не може сама дати раду всьому. Нема пральні для пелюшок, мало пелюшок, жінки самі перуть, самі годують, як хочуть і коли хочуть. Все товпиться в кімнаті для немовлят, що я вже й сама помітила. Повний хаос в справах першої ваги для життя немовлят, до того ж боротьба всіх проти всіх, брак однієї особи, що кермувала б, і одного режиму.

Он вона, стайня Авгія переді мною. Свої сили я міряю величиною завдання. Сестра помітно схвильована. Оце три місяці самі кари й переслідування, ні одного дня вихідного, праця вдень і вночі, нарікання і погрози жінок, дирекція загрожує віддати її до ґештапо. Проти дівчат вона сама. Але не дасться! Звернулась до Кематену, до фабрики Мессершмідта, і піде туди. Хай не думають, що віддадуть її гештапові. У неї брат в гештапо, а чоловік у Мессершмідта постарався вже ій посаду в кантині.

Вона полька. Тверда, зухвала, певна себе. Кричить багато й нервово. Понад криком немовлят і матерів домінує її крик. З ранку до ночі. Ці крики підносяться наче з дна пекла, і навіть вночі не дають мені спати, мішаються з думками про способи радити злу і реорганізувати цілу справу.

Другий відділ пекла – родільний зал. На першому поверсі малюсінька кімнатка. В ній тісно під стіною три ліжка і під вікном стіл; маленька шафка стоїть перед дверима, немає на неї місця. На брудних закривавлених ліжках три бліді жінки. Всі три пологове зараження! Від якогось часу кожні роди так кінчаються! Берусь за голову, руки дрижать з нетерплячки. Праці! праці тут!

Третій відділ – табір. Щодо табору я мала завжди страх. Табір я уявляла собі з оповідань моїх пацієнток в Куфштайні – як щось жахливе і несамовито зле. Вони мені розказували про більшовицькі бараки з дощок, де на нарах лежить сніг, та інші жахи. За немовлят я знала, що вони вмирають з голоду – коли мами йдуть на працю. Тож, їдучи сюди, я сподівалась найгіршого.

Отже таборів було два. Один в тому ж головному корпусі, де діти й «родильня». Він призначений для оцих жінок з немовлятами, і для вагітних, другий барак у ткацькому відділі, вище в подвір’ї – для дівчат.

Зачнім від табору для дівчат, бо він тут старший. До війни і потім ще за війни працювали на фабриці місцеві люди так з Тельфсу, як і з інших місцевостей. Частина їх жила в будинках, де тепер оселя південно-тірольська, другі приходили. Жодного гуртожитку не було. Обставини праці були може подекуди прикріші, як на інших фабриках; менша платня, тяжчий режим. Як згодом мені розказав один військовий, було відомо, що є два найбільші бандити в Тіролі, це Шіндлер і Пішль. Та мене мало цікавило відношення тут до передвоєнного німецького робітника, зате більше цікавить – тепер до нашого. Отже, три роки тому почали звозити до фабрики Пішля примусово вивезених з України молодих дівчат. Їх тримали тут як усіх «остів» під суворим наглядом. Отож вільно їм було виходити з фабрики тільки в неділю і то під проводом німецьких службовців. Час тривання праці, карні санкції і режим були тюремні. Харчі недостатні.

Проте коли я прийшла до фабрики – вражало добре харчування й одяг дівчат, їхня організованість і дисциплінованість, добрий стан здоров’я і відносна свобода: по праці ходили собі до міста, аж доки замикали брами, в неділю – без обмежень, тільки невільно їм було без перепустки виїздити з Тельфсу. Їхній гуртожиток містився в великій залі, справді ліжка стояли в два поверхи, але було там чисто, ясно й відносно не так бідно щодо постелі й білизни. Пізнати, що дівчата за той час помимо всього загосподарились і доробились. Коли я з ними говорила на цю тему, вони мені пояснювали так:

– Спершу режим був дуже суворий і життя тяжке. Але через рік полегшало і тепер є «харашо».

Одна з них дякувала Гофманові: «Наш батько, спасибі йому, ми аж тепер пізнали, що він хотів нам добра, коли нас замикав, а то б ми карались, як оці дури там» (матері). Може вони вважали мене за «дирекційну» особу і тому про зненавидженого Гофмана говорили, як про «батька», одначе дещо було правди в цьому. Окрім щомісячного заробітку, якихось 70 марок, з чого по відрахуванні за мешкання й харчі все ж лишалось яких 30 марок, дівчата промишляли крадіжкою, виміною вовни й ниток. З такими явищами боролись, та безуспішно, як скаржились мені в дирекції. Друге джерело «добробуту» – це був доплив харчів від своїх, що працювали у баверів. Сало, м’ясо, яйця, молоко – все ж допомагало жити. Недоліком гуртожитку за моїх часів було те, що мало палилось, але в цілій фабриці, включно з дирекцією, не палилося, також бракувало приміщення для хворих. Хворі лежали на своїх ліжках у гуртожитку. Підлягали вони не мені, тільки – німецькому «бетрібсарцтові» – фабричному лікареві. Зразу ж я стала домагатись, щоб мені віддали цю працю – догляд за хворими. Тут заходила потреба віддати мені частину праці в касі хворих [5]5
  Забезпеченева інституція


[Закрыть]. Отже працю перекинули на мене, але право писати рецепти і діставати гроші залишили за німцем. Я лікувала й писала рецепти, а їх носили до німця на підпис. Мешканцями гуртожитку були здорові, молоді дівчата. Вони тримались гордовито й осторонь фабричного оточення й нас усіх, і оцих інших жінок, з першого корпусу. Ними кермував хтось невідомий, як згодом виявилось.

Якихось три місяці уже існував другий гуртожиток для вагітних і годуючих. Раніше жінки, чи там дівчата, жили собі по баверах і там родили, виховували дітей і все було гаразд, так діялось ніби з порозуміння між ними й хлібодавцями. Оце в осени 44 року нагло вийшов закон, що мав на увазі «добро німецького народу» – вагітні й годуючі мусять бути зібрані в табори, злагеровані. Бавери дістали наказ позвільняти таких жінок чи дівчат з праці, а місцеві адміністраційні чинники завезти до кількох визначених фабрик. Такі були в Тіролі (Пішля), в Гогенемсі, в Форальбергу, була якась дуже погана біля Грацу і ще десь. Було відомо, що в тих фабриках робилось усе, щоб діти вмирали. Ще поки я їхала до Тельфсу, я чула таке про фабрику біля Грацу. Про Тельфс я чула теж від одної вагітної, яку ми вислали там родити і яка втекла й вернулась під мою особисту опіку до Куфштайну з проханням захистити її, бо там дитина мусіла б умерти, а вона хоче, щоб жила. Якось я тоді в акушерки випросила згоду, щоб її примістити та прийняти під догляд, хоч це було проти приписів. Отже майже щодня примусом звозили вагітних, чи вже з дітьми. У гуртожитку було спершу двадцять їх, потім дійшло до 40 і сподівалися ще більше. Приміщення було менше й темніше, як перше, та все ж не погане. Ліжка тісно одно біля одного, другий поверх в стадії творення. Щодня росли нові ліжка. Якби це потягало тісноту для самих жінок, було б пів біди. Та разом з тим росла тіснота для немовлят: по двоє в одному ліжечку! Жахливе й недопустиме перед всякими гігієнічними чи там негігієнічними вимогами.

Тримали до самої останньої хвилини вагітних між невагітними, отже жодної профілактики. Вони лежали й разом між хворими, часто на ангіну чи другі заразливі хвороби. Хворих не було де ізолювати. Нестача білизни, харчів, лікувальних та гігієнічно-господарських засобів. Відкіля вони могли братися? В мене зберігаються вузесенькі стрічки кольорових паперів, на яких пішлівська бухгальтерія виписувала жінкам їхні рахунки. Вислід був такий: після вирахування за мешкання для жінки й дитини, за харчі для обох, за лікування й пологи тощо, залишалось жінкам кілька пфенігів [6]6
  Центи


[Закрыть]. Одна діставала 9 пфенігів місячно, друга сорок. Були й такі, що, ввесь час хворіючи, (пологове зараження) не тільки не діставали пфенігів, але ще на місяці наперед обтяжували себе боргом, так що потім мусіли б відробляти і жити довго на борг. Оцей стан закріпачував жінок. Більшість з них були не одружені, тому про них говорилось, як про дівчат, і вони були власністю фабрики. Друге – брак дозволу їхати з фабрики без перепустки, третє і найважніше – заборона вагітній чи матері працювати поза фабрикою.

Так зібрали матерів до фабрик і зробили з них невільниць їхнього материнства, та власністю фабрикантів. Відтіля походили дві ненависти: до фабрикантів, страшна, їдка ненависть, підсичувана й вихованням, мовляв, це капіталісти і т. д., і друга, щоправда не в усіх: до свого немовляти, що віддавало в неволю матір. Тож багато хто мріяв нишком про те, щоб позбутись дитини. Бувало й таке, що покидали немовлят і утікали з фабрики. Та спритна німецька поліція уміла відшукати таких. Оця недостатня чи теж жодна платня була причиною того, що жінки не могли собі купити не тільки нічого з харчів, але ні пудри, ні чогось іншого необхідного для хворої або й здорової дитини.

Таке було матеріяльне становище матерів. Коли тепер числити, що фабрика давала їм пелюшки чи там дитячу виправку (щось з тим мали до діла жіночі організації, як НСФ) пляшечку і соску та інше, за що їх теж обтяжували – то не дивно, що заробіток жінок був негативною вартістю. По чийому боці вина?

1) Низька зарплата. 2) Пологи не в лікарні, а на фабриці. 3) Праця матерів та необхідність тримати дітей на коштах фабрики (а не держати в яслах). 4) Високі кошти прожитку.

Ненависть до фабрики була сліпа й колосальна. Велич чи глибінь її я відчула на кожному кроці. Вона була безкритична й темна, як хмара. Не раз я тремтіла перед її силою. Бувало під час тривог, сидячи з дітьми при грудях у підвалі, жінки вигукували голосним лементом до неба чи пекла:

– Ото, щоб у цю мить впали бомби на цю каторжну фабрику! Хай уб’ють і мене, і нас, нам все одно життя немає, але хай завалять фабрику і знищать оцього сатану Пішля!

Коли я безсторонньо розглядала справу, я все ж не могла цілком покласти вини на самого Пішля. Може швидше на режим, на цю «комасацію», згромадження, матерів у фабриках. Та це не вся біда.

Розглянула я становище та вивчила його докладний образ. Тепер дирекція жадала, щоб я подала на письмі мої пляни санації, оздоровлення, і мої домагання. Відкіля це пішло? Невже «дбайливість за добро трудящих»? Коли діти стали мерти, а матері хворіти – вони зробили скаргу до уряду здоров’я, приїхала комісія, дещо розглянула і зажадала від Пішля санації обставин. Між іншим оця комісія зажадала, щоб ясла мали постійного лікаря. Відтіля походить моя посада на цій праці.

Чого я зажадала?

Два аркуші друку! Отже з важніших моїх жадань було:

Улаштування родільної кімнати і шпиталика для хворих. Це головне. Іншого приміщення для немовлят, тобто двох – для здорових і хворих дітей. Там займали місце й вимоги на такі речі, як ліжечка тощо. Одне з найважніших: негайний ремонт каналу перед вікнами ясел (про це нижче ширше писатиму), приділення двох денних і двох нічних робітниць до постійної опіки над немовлятами. Приняття кваліфікованої сестри до немовлят. Створення городчика перед фабрикою, де можна б виносити немовлят на сонце, зміни харчування немовлят і багато дечого іншого, що при нагоді ще згадаю.

Окрім того, зажадала я для себе ще згаданої вгорі частини праці й посади. На бажання дирекції я визначила собі години праці: з 8 до 12 і з 3 до 6 щодня, щодругу неділю мала вихідний день, зрештою, унеділі і ночі в міру потреби повинна бути напоготові на кожен поклик. Значить, якби в мене були поважніші хворі,або заносилось на пологи, тоді не братиму вихідного. Склала я цілий список необхідних ліків, приладдя й речей, які дирекція мусіла б закупити для такої, створеної мною, лікарні.

Тому що мені сказали в Іннсбруку: матимете те, що самі собі створите, і радили поставити якнайбільш і вимоги до дирекції, я вважала, що все це є в порядку. Моя уява малювала мені гарний, самостійний варстат праці та ще серед своїх і для своїх. Я уявляла собі, що тут буде кімната для пологів з усіма засобами асептики, навіть – мала операційна. А тут зразкові ясла і кімната для поліжниць, а далі кімнати для хворих. Все мініятюрне, але гарне.

Щоб здійснити цей задум, я намагалася захопити Пішля цією ідеєю. З ним ми обходили поліжниць і хворих, я вела його між немовлят, вказувала на недостачі та хвалилась успіхами (зарядженнями). Здавалось, цей типово німецький дегенерат розуміє мене і має якнайліпшу волю зробити все потрібне для добра жінок і дітей. Він сам нераз з співчуттям ставився до хворих чи дітей, нераз запитував, чого ця дитина така слаба і чим можна б їй допомогти. Здавалось, що в нього було людське ставлення до оцих жінок та їхніх дітей. Може тому, що в нього самого в родині якась туберкульоза, як казали жінки, діти хворі чи вмирали.

Коли Пішль робив враження прихильно наставленого до моїх плянів, Гофман або мовчав, або садистично усміхався. Обидва вони завжди не мали часу зо мною говорити. Але тепер вони звернули увагу на мої проекти і Пішль завжди казав, що вивчає їх. Незалежно від них я вела свої справи.

Перша річ: оголосила рішучу боротьбу каналові. Зараз наступного дня, коли стала до праці, я викрила причину смороду в кімнаті для немовлят і в цілому корпусі. Це було щось ніде не бачене і нечуване: відкритий клоачний канал, що безпосередньо під вікнами приміщення вибухав фонтаном. Цей фонтан бив як джерело під стіною кімнати, а тому що вона була на самій землі, без підмурівки, то ціла нечистота становила під вікном озеро, з якого сморід і заразні випари затроювали не лише кімнату немовлят, але й цілий фабричний терен. Від цього озера цілий південний кут і стіна ясел були зогнилі! Я викрила це, зажадавши відчиняти вікна для вітрення. Моїм ангелом-хоронителем (умисно вживаю цієї назви) була Пешлиха. У Тельфсі Пешль і Пішль дуже часті прізвища, походять вони від основників місцевости і текстильного промислу. Отже Пешлиха, чорнява, низька жінка в пенсне, з двома рядами білих зубів, була досі наставницею над цілим цим жіночо-дитячим закладом. Чимось – в роді лагерфюрерки. До неї мені теж казали звертатись у потребі. Та швидко я пізнала, що ця жінка шкідлива, і я зверталась тільки до дирекції, чи відносних референтів, а її я позбулася. Пішла до кухні чистити картоплі, по мойому найвідповідніша для неї праця. Та в перших днях вона ще «діяла». Пешлиха мала «пеха», що повела мене на подвір’я перед вікна, щоб показати, де треба заложити город для немовлят. Там я й відкрила клоачний фонтан. Закликала дирекцію, яка зробила міну наче б ніколи не бачила чогось такого. Я зажадала категорично негайної санації обставин. Два дні ходила, жадала і завжди чогось чи когось їм недоставало. Вкінці це все змонтувалось і за справу взявся один з ставлеників дирекції, її вірних прислужників: колишній робітник за вірність дирекції піднесений на посаду керівника персональних справ, Шайрінґ. Видимо його фах був усе ж – каналярство, бо дібравши собі кількох робітників-поляків та одягнувши робітничий комбінезон, працював чесно, може з тиждень. Розкопали цілу хибну каналізацію, вставили нові частини, надали каналові новий біг, досить, що одного дня зник фонтан, грунт присипано і покрито чистою верствою землі. У яслах стало чистіше повітря і стіна стала, підсихати. Бувало, що я мала успіхи в житті. Але мало якими я так тішилась, як цими. Все ж я не могла зрозуміти, як це досі, хто його зна як довго, фабрика могла існувати в таких негігієнічних умовах. Чейже бачили і знали це всі! І діялось це в Німеччині, де всілякі суворі закони й санітарні чинники стережуть фабричної гігієни. Пішль виправдовувався, що фабрика стара, будована з недостачами, тощо.

Зараз в перші дні настали персональні зміни. Сестра відійшла. Але не вдалось їм їй дошкулити, видимо фірма Пішль була знана, а вона теж не з тих, що дала б себе з’їсти. Таки добилась перенесення до Кематену. На її місце за згодою Пішля я прийняла медичку, українку, Таню.

Вже першого дня, коли я сиділа перед портьєрною, познайомилась я з двома чоловіками: старшим літ п’ятдесяткілька і молодшим під тридцятку. Обидва вони приїхали шукати праці. Обидва з жінками: батько і зять, емігранти з Наддніпрянщини. Як багато інших, втекли з постійно бомбленого і вже тоді загроженого міста і пробирались в напрямі швайцарського кордону. Маса наших приїздила день-у-день до Форальбергу, старались там зажити й дістатись до Швайцарії, в більшості безуспішно в одному й у другому. В Форарльбергу і праці й можливости прописатись на мешкання не було, а швайцарський кордон був дуже дбайливо стережений. Коли ж хто дістався – попадав зараз же до таборів, куди стягали чужинців. До того ж колосальна дорожнеча, високий курс франка! Так, що від форальберзько-швайцарської границі вертались ні з чим. Так і вони. Тепер просились до Пішля. До фабрики, якої карне призначення я вже встигла пізнати. Обидва вони вчителі по професії, просились на будь яку робітничу посаду. Теж і жінки. Чуючи це, я запропонувала Пішлеві взяти медичку, як сестру до дітей, а я її вишколю. Мама мала піти до швальні. І Пішль прийняв їх. На мешкання призначив їм ще неготову кімнату біля гуртожитку для матерів. Двері лихі, бетонна підлога, брак печі. Та бідні люди були щасливі, що знайшли дах над головою й миску. Були в такому положенні, як я кілька днів тому. Тож беззастережно погодились на все. Погодились легкодушно, не знаючи, що віддають себе в повне рабство Пішлеві. Робітник та ще й чужинець не мав права вибрати собі працю, чи покинути її! Як колись кріпаки. Та ще для заокруглення його позиції – коли Пішлеві він був непотрібний, він продавав його одній з інших фірм. Таким покупцем був Шнайдер, що будував бункери, й інші фірми, що потім експедіювали рабів далі. Від п'ятсот до тисячі марок за душу.