Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Софія Парфанович
НА СХРЕЩЕНИХ ДОРОГАХ

Як то трудно рибі на суходолі,

Звіру-птиці без поля, без діброви,

Так-то трудно на чужій стороні пробувати,

Без роду, без сердешної родиноньки…

(Дума про сестру і брата)

ТВОРЧА СИЛЬВЕТА АВТОРКИ

Софія Парфанович – лікарка і разом з тим письменниця і то ввесь час чинна, що звичайно не легко дається людині, якої професія така тяжка й відповідальна. Чи лікареві годиться поза званням, яке вимагає ще й постійного дошколу, шукати й іншого змісту для життя? Чи не повинен його вдоволяти такий цікавий, як думають сторонні, а насправді трудний і вимогливий лікарський фах?

Очевидно – талант зголошується спонтанно, незалежно від професії. Людина з письменницьким хистом не може не писати, не може не виявити того, що виношує її творча душа. До того кожну людину манить вийти зпоза решітки буднів і зв’язаних з ними обов’язків. Складне життя і хвилюючі події мають свій кольор, свій смак і притягальну силу. Особливо живо спроможен на те все реагувати лікар. Він бо привик спостерігати все, так би мовити, під мікроскопом. Отож ряд лікарів-письменників прикрасив сторінки світової літератури. Згадаймо А. Чехова, А. Копана Дойля, Л. Селіна, А. Мунте, А. Кроніна, В. Зомерсста-Могема. Та й у нас були: Т. Окуневський, Ю. Липа, В. Кархут, а тепер є В. Коротич.

До літературної творчости привів нашу авторку довший шлях її ранньої праці пером у ділянці популярно-медичній і науковій. Її книжки, монографії і статті, в яких вона розглядала різні питання, зокрема з обсягу гігієни, становлять поважний дорібок розміром біля тисячі сторінок друку. З них найцінніша «Гігієна жінки», видання, якого в нас передтим не було і ще й тепер немає. «Щоби написати таку книжку, треба бути справжнім письменником» – як висловився, в розмові з С. Парфанович, Юрій Липа.

Не менша обсягом книжка вийшла би, коли б зібрати все надруковане нею в протиалькогольному журналі «Відродження», що його редагувала у Львові С. Парфанович напротязі 8 років. До того вона містила безліч статтей з медичної ділянки ще в інших часописах і журналах, які появлялись в Галичині в рр. між 1928 і 1936. Її ентузіязм, як теж гладкий, блискучий стиль поривають і переконують. Її манера писання легка, невимушена. Вона вміє і може творити і відтворювати те, що спостерігає, що родиться в її думках чи в уяві.

Від писань медичного публіциста і науковця швидкий і легкий був перехід С. Парфанович до белетристики. Зберігаючи медичну тематику вона вміло переставляється на позиції письменника з мистецькою формою вияву своєї творчої духовости. В 1936 р. появляється її перша збірка оповідань п. н. «Ціна життя». Вона врізується різким акордом у доцьогочасну тематику в українській белетристиці. На якийсь час вона стає ревеляцією. ЇЇ розглядають з різних сторін. Ті, що привикли розглядати життя в «рукавичках» і замовчувати деякі проблеми живої людини з прудерії чи надто приховуваного реагування на природні явища людського тіла і пов’язані з тим душевні відрухи, – приняли книжку з острахом і застереженнями. Але більшість читачів зустріла її зичливо, а навіть ентузіястично.

У кліматі лікарні – хворі, їхні страждання, боротьба організму з недугами і смертю, змаг лікаря, його побіди і поразки – ось тематика, органічно пов’язана з творчістю письменниці-лікарки. Те саме ще її далі появляється в її творчій роботі, зокрема виповнює велику частину її книжки «Інші дні», виданої в Авґсбурзі (Німеччина) в 1948 р., на еміграції. Медична тематика пробиває також у багатьох нарисах і оповіданнях, розсипаних у заокеанській вже пресі.

Та був час, коли здавалось, що авторка закинула остаточно цю тематику, бо наступні її книжки були побудовані на зовсім інших сюжетах. Це були книжкові видання: «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році [1]1
  «У Києві в 1940 році»


[Закрыть]», «Люблю Діброву» і «Вірний приятель». Аж у книжці «На схрещених дорогах», якою оце обдаровує авторка читача, помітний – бодай в першій частині твору – поворот до ранньої тематики. Тут знову вона стає до боротьби за життя немовлят і здоров’я матерів, примушених в суворих обставинах війни й гітлерівського режиму продовжувати рід людський.

Треба зазначити, що С. Парфанович понад усе ентузіястка життя. Вона завжди в якійсь формі оспівує вартість життя, його красу і радості, навіть коли доля важким каменем давить. Разом зі знанням людського тіла, його прикмет і законів, що являються основою її деб’юту, як белетриста, в письменниці є чимало знання анатомії людської душі. Хоч у письменниці живий романтичний польот, по суті вона реалістка. Вона зображує людей не як етеричні з’яви фантазії, а як тих, що їх усі бачать, з тими прикметами, що їх вона спостерігає, пронизуючи своїм зором до самих нетрів душі. Треба сказати: в неї направду глибоке знання людської психіки. Вона розуміє людину так хвору, як і здорову, і показує нам її як новість, інколи просто як ревеляцію.

Покинувши на довший час лікарську тематику, авторка переходить на сюжети з життя здорових людей. Її цікавить складне їхнє життя і спосіб реагування головно в обставинах, які заіснували підчас останніх двох десятків літ: у війні, в міжвоєнному і післявоєнному часі. Це згадана вже «Загоріла полонина». Авторка змальовує барвисту верховину, наповнює її мелодіями бойківських співанок та вичаровує красу нашого фолкльору на одному відтинку української землі. До речі – С. Парфанович уродженка Львова. Там вона жила і діяла аж до великого «ісходу». Та колись її батько збудував на Кичері в селі Розлуч хатину. І туди вона зчаста їздила і з Бойківщиною зжилася. Вона полюбила скромні, але мальовничі оселі, співанки, що гомоніли в горах, часто в супроводі сопілки. Гостюючи там, вона приносила з собою палке серце, загострений змисл спостерігання і Божу іскру таланту. Вже раніше побут наших бойків ляг в основу писань Ю. Кміта, однак його скромні нариси далеко стоять від зрілих, сповнених сучасної тематики оповідань нашої авторки. В них не етнографія, а співзвучне з дійсністю відтворення життя верховинців в нових незвичних обставинах.

Новиною в нашій сучасній літературі є її оповідання з життя звірят. С. Парфанович розуміє їх не гірше людей, присвячує їм багато тепла, навіть любови. І то не лиш їм, але й рослинам й усім дітям природи.

Перша книжка з цією тематикою це «У Лісничівці». На тлі бойківської сценерїі пересувається перед читачем сім’я лісничого і бойко, Рибак, що виростає понад пересічний рівень і можна його вважати виложником гордовитого племени у відношенні до польських панів. Окрім тих персонажів ми находимо справжні персонажі звірят; кожне, хочби яке коротке, оповідання надихане теплом, любов’ю до нашої природи й наших тварин. Їх ми вчимося любити, так як і цілу природу Бойківщини. Книжка виховної вартости для молоді, оповідання передруковуються в шкільних читанках. Коли по середині того циклю покладемо Люблю Діброву, то на кінці випаде нам вкласти книжку, що є в друку в видавництві Свободи. Є то повість про пса – «З людьми [2]2
  «Історія одного пса»


[Закрыть]» – нагороджена першою літературною нагородою на конкурсі СФУЖО в 1961 році.

В цій тематиці просто клясична збірка «Люблю Діброву». Шматок американської землі з озером – місце для дозвілля великого гурту наших людей з Дітройту й околиці. Туди вони приносять свою тугу, в той клаптик землі вони вкладають свою любов до землі, хоч не на українському материку вона. Там ставлять свої будинки, навіть за зразками своїх регіональних хат, садять рослини, що їх любили вдома, туди приїздять, щоби погуторити в колі земляків і відпочити. Авторка їх підглядала і про них написала. В тому в неї стиль репортажу. Але в книжці ще й зустріч з природою, якою така багата Діброва. І в цьому ліричний патос і краса малюнку фарбами многобарвної палітри. «Люблю Діброву» – це своєрідний заповідник, де зберігається ще первісний чар природи, що однак швидко поступається напорові людини. Великий дар спостерігання деталів, малопомітних для звичайних бувальців, і дар закріплювання їх в сюжетній конструкції талановитим пером, роблять цю книжку цікавою і для молоді і для старших.

Здавалось би, що наступна книжка С. Парфанович «Вірний приятель» присвячена виключно життю кота Биця. Він і є в великій мірі її героєм. В першій частині, коли ще сім’я Стрільчуків живе в затишку серед мирних буднів, киця і її малеча становлять таки виключний інтерес авторки. Але в другій частині вона розгортає сюжет ширше. В акцію входять людські персонажі, а Бицьо залишається більш у тіні. Настає бо війна, на Львів падуть бомби, люди ховаються по підвалах. Авторка зосереджується більше на стражданнях людей, хоч помічує теж лиху годину рослин і тварин. Доводиться людям покидати рідну землю. Краків, потім через Лемківщину дальша мандрівка в невідоме. В лемківській верховині залишається Бицьо на очевидну загибіль, так як чимало скитальнів, знеможених для дальшого мандрування.

Ця тваринна, чи тваринно-людська тематика наскрізь оригінальна, свіжа й повна кольорів та оптимізму. Вона вказує на широке зацікавлення авторки і на видатне вміння змальовувати кожний прояв життя та різьбити в кожному матеріялі. Ось твір «У лісничівці» дає читачеві зуявлення про життя лісної людини в хатці на самітній галявині, але крім старого Дмитра на якийсь час у фабулі займає перше місце то серна Сільва, то цапуньо, дятель чи черепаха, ластівки чи ще щось, і на них зосереджується увага та любов читача.

Не від речі підкреслити, що якраз за тваринну тематику – Історія одного пса – авторка дістала першу нагороду на конкурсі СФУЖО в 1961 році.

Виринає питання: наскільки С. Парфанович по духу письменниця українська?

В першому творі, «Ціна життя», порушена нею проблематика загально-людська, хоч герої і терен – українські. Але вже в збірці «Інші дні» тематика зовсім українська в драматичних взаєминах з наїздниками і в активній боротьбі з ними. Як пише Ю. Шерех в післяслові до цієї книжки: «… в неї (в авторки) проявляється відчуття місії українця на чужині і в світі, душевна проблематика народу, що бореться за своє визволення». Повна українська специфіка є в новелях збірки «Загоріла полонина» і в репортажах «У Києві 1941 року».

Згадана в горі збірка бойківських оповідань пішла далеко вперед від етнографізму попередників. Тут не йде про зображення щоденного побуту бойка. Це тільки тло, разом з природою – все ж обидвоє суто-українські. Ще більше питома є реакція героїв бойківських оповідань на обставини й події сучасного. Так отже бачимо бойка в обличчі польського терору на якого він реагує теж гостро й збройно («На Дністровому березі»). Але він стає віч-на-віч з обома тоталітарними режимами, що панували, часово, на його землі. Bи віднаходите того самого «бойкого» верховинця і в обличчі большевиків («Буря») і серед його самооборони перед людоловлею німців («З туги», «Трембіта», «Погоня тіней»). Ця мала, сіра малоосвічена людина виростає на свідомого й кріпкого героя, що бореться проти влади наїзника в питомий цілому українському народові спосіб.

Власне репортажам треба присвятити тут деяку згадку, бо вони є повноцінним продуктом її письменницького вияву. Згадана книжка «У Києві 1941 року» викликає доглибинне потрясення в душі читача. Видана в 9 років після поїздки авторки до Києва, вона зберегла свою безпосередність і свіжість. Зустріч з підсовєтською дійсністю, нищення українства, русифікація, глум совєтського обивателя над усім, що українцеві святе – все те перейшло межі найбільш песимістичної душевної підготови С. Парфанович. І це змальоване нею майстерно і залишиться документом совєтського насильства над українським народом. Багато інших репортажів вона написала і видрукувала в газетах і журналах у країнах нашого поселення. Вони подорожньо-природничі, але скрізь на мандрівках авторка вишукує українську людину і їй приглядається. Віднаходить її в Сан Франціско чи в Н. Йорку і пише про те, що помітила в зустрічі з нею. Це персонажі наших буднів, старі чи нові емігранти, добре нам знайомі. Але в справжньому світлі ми їх бачимо щойно тоді, коли читаємо про них в репортажах нашої авторки.

У письменниці помічаємо, що вона використовує своє письменницьке перо, і умови вільного вислову в Америці, щоб не дозволити українській людині забути недавно-минуле і на те, щоб вона віднайшла свою ролю й місце в новому світі. Такий обов’язок і ставить собі С. Парфанович свідомо.

А, оце ж, нова книжка. Її оцінку залишаємо читачам. Та ми певні, що вони приймуть її, як щось рідне і нерозлучне. Бо хоч авторка пише в першій особі, вплітаючи подекуди власні переживання, не вона, а всі ми, новітні виходці з рідних земель, є героями «Схрещених доріг». Все те діялось з нами заки ми виїхали в заокеанські краї. Себе ми віднайдемо чи в ролі погорджуваного і гнаного чужинця за часів Гітлера, чи ДП в містах середущої Европи, чи в ще іншій ролі. Велике й добре діло зробила авторка показуючи нас самих, тих, що по-волі чи по-неволі завернули з мандрівки, чи тих, що пішли в світ.

Володимир Несторович

Вступні рядки

Можна б навіть не писати їх. Бо хто читатиме книжку, і сам пізнає, про що в ній ідеться. Проте варт читача підготовити до її сприймання як і подати деякі пояснення. Бо пішли роки, і люди або забули причини і зв’язки подій або, коли вони молодші, зовсім їх не знали. Для тих, останніх, багато дечого може бути незрозуміле з того, що для старшого покоління зовсім очевидне.

Що ж це за книжка, що оце опинилася в Ваших руках, Читачі? Зараз же на початку Ви помітите, що тут автор говорить від себе, чи теж про себе. Але ця книжка не мемуари, ані щоденник чи записник. Це, як давно казали, оповідь про людей і події, в які авторка вплелася силою обставин і брала тільки неважну чи невелику участь. Але вона ввела читача і вивела з книги, яку пише вправді від першої особи, але пише головним чином про українських людей. Вони опинилися в німецькомовних країнах: Австрії і Німеччині під кінець другої війни та в перших роках миру, якщо загалом наші часи можна назвати миром.

Люди ці найшлися на схрещених дорогах. Одні вели на Схід, до дому, якщо репатріяція відвезла їх до нього, і другі на Захід, на дальшу мандрівку. Дехто міг вибрати, куди йому йти, але немало було таких, що такого вибору не мали. Так отже в першій частині ми побачимо українських жінок, чи як їх називали дівчат, насильно вивезених до Німеччини. Вони прикріплені до ткацької фабрики, якої не мають права покинути. Бо вони матері. Бо хтось підказав гітлерівському режимові, що «остівок» – так їх, і вони самі себе, звали, не можна залишити на розкинених господарствах тільки треба зачинити в спеціяльно для цього призначених фабриках. До одної з них доля занесла авторку. Тут вона стоїть в боротьбі так проти фабричних властей, як і проти зла, що непоступливо гніздиться в душах оцих дівчат. Вони бо, виховані в комуністичному режимі, і все що на Заході, хочби й не зле, вважали як прикмету капіталістичного устрою, і проти нього вони одною лавою стояли. Більшість з них вихована в комсомолі чи його прибудівках і майже всі вони вернулися «додому». Це ті, що їхні дороги пішли на Схід. Їхня доля всеціло виповнює першу частину, і подекуди находимо їх ще й у другій.

Це ті, що вернулися.

В двох дальших частинах майже виключно ті, що не верталися. В двох – вони так би мовити на волі, ще в Австрії. Вони бороняться проти насильної репатріяції і організуються.

В останній, четвертій частині, вони в ДП таборі в Німеччині. Там, у цій новітній Січі, вони бороняться проти людоловлі, там організуються і будують свою державу з усіма її органами й урядами. Вони, певно, надіються, що цю державу перенесуть до котроїсь з заморських країн і далі житимуть у ній.

Одного дня, чи продовж кількох місяців вони виїздять у діяспору. Пустошіє табір. Вже не будуть там пастися наші коні.

Всі ці дії авторка перепустила крізь призму своєї творчої магії і кинула на папір. Але вона не пасивний прилад для скупчування світла і розбивання його на образи завдяки Її творчій уяві та її засобам та необхідностям. Вона стоїть серед шпаркого струму життя, інколи активно бореться, то знову, разом з громадою, переживає те, що діється.

На закінчення – багато людей шукатиме себе на тих сторінках. Але прізвища майже всіх, що жили в Тельфсі я змінила. Зберегла тільки дуже небагато тих, що діяли в Іннсбруку. Їх бо всі знали і зразу ж пізнали би. Що ж до перших, знаю з досвіду, що кожна людина незадоволена з того, що про неї пишуть. Вона бачить себе в значно кращому світлі. Тож краще, щоб не найшла себе, тільки свого двійняка, чи свою далеку, похожу тінь. Натомість прізвища всіх людей, що живуть в таборі як і німців у всіх частинах – справжні і дійсні.

І є ще хтось, кому я присвятила місце, це альпійські рослини. Мої наймиліші подруги. Їхні назви я подала переважно по-латині, бо ж латинська номенклятура прийнята скрізь. Врешті, мені здавалося, що українські назви відповідали б краще тим квіткам, що ростуть у нас, нашим рідним, а не тим, що живуть у високогірських смугах Альп. За латинським назовництвом їх легко найти в кожному ботанічному атлясі.

Я вірю, що цей документ часу найде читача. Книга не для розваги, але вона закріплює нами пережите: тими, що вернулися і тими, що не верталися і, може й не вернуться ніколи.

Авґсбурґ 1945 – Дітройт 1963.

І
ТІ, ЩО ПОВЕРНУЛИСЯ

НА ФАБРИКУ

Початок лютого 1945 року.

Ми покинули батьківщину та пішли в світ. Тоді той світ був ще малий і кінчився для нас в Альпах, горах, що відмежовують Австрію від Швайцарії та Італії. Австрія належала в той час Німеччині і по волі чи по неволі несла на спині свастику – повигинаний хрест, знак німецького націонал-соціялізму. Ми, колишні австрійські громадяни, шукали тоді захисту її державі, до якої колись, за мого дитинства і в час молодечих літ належала Галичина. Я пам’ятала дуже живо мандрівки по цісарській державі, бо мій батько був високим ц. к. залізничним службовцем і тричі на рік одержував безплатно залізничний квиток для сім’ї і міг подорожувати по всій Австрії. Забирав тоді нас всіх п’ятеро, та не вважаючи на труднощі мандрівки віз нас до Відня, Зальцбургу, до Тіролю і на береги блакитного Адріятицького моря. Дитиною я полюбила мандри та гори, і спомин альпійських квіток залишився у мене назавжди. Туга за морем і горами завжди, і тоді й потім в дальшій мандрівці, визначала мої стежки і дороги.

Але тепер нам було не до мандрів, не до прогулянок і подорожів. Все ж спогад з дитячих літ визначив напрям мого скитання: до Австрії, в Альпи. Дістала я працю в Загальному Окружному шпиталі в Куфштайні, містечку що лежить на північ від Іннсбруку, столиці Тіролю. Пишу – я, хоч на ділі було нас троє: ще чоловік Пилип Волчук, та син Роман. Спочатку я була сама, згодом вони обидва прилучилися до мене, прибувши з Відня, де Пилип – його ми тут називатимемо Філько – залишився був у славній внутрішній клініці, щоб лікуватися від тяжкої хвороби нирок і серця, а Роман студіював техніку. Прибули до Тіролю коли під Відень підступали більшовики. До тої пори відповідальність за влаштування життя й прожитку лежала на мені. Врешті, про всі ці справи читач потроху довідається з тексту цієї книжки.

В Куфштайні я працювала півроку, напередодні розвалу Великонімеччини. Щоденно напливало багато втікачів, тепер уже німців чи споріднених з ними фальксдойчів. Міста, села, всі оселі наповнювалися різними людьми. До Куфштайну зголосилося кілька лікарів німців, що втратили свою працю на сході, і для них треба було тут праці та прожитку. Тож, не дуже турбуючись, мене звільнили з лікарні та відрядили до місцевости Тельфс, 30 км від Іннсбруку. За чим?

Під кінець гітлерівського режиму якась незрозуміла рація підказала комусь хитромудру думку: всіх жінок зі сходу, що були вагітні або мали немовлят та працювали й жили по господарствах, забрати відтіля та згромадити в трьох фабриках. Фабрики повинні були влаштувати їх на працю і разом з тим забезпечити їм пологи та дати опіку їхнім немовлятам. Нічого й казати, що фабрики не були пристосовані для цієї справи, до того ж вони були під постійною загрозою бомблення. Не мали приміщення ні обладнання, коштів на утримання лікарні, відділу для пологів та відділу для немовлят. Тож вся ця справа мала вигляди на повну невдачу. До того ж нацизм був більше зацікавлений в тому, щоб вимерли чужі матері й немовлята, а не в тому, щоб створити для них догідні умови життя. Кожен рот був тоді обтяженням для держави, а зокрема рот «остівця», як тоді називали робітників, силою привезених зі східних країн, а в першу чергу з України.

Одна з таких фабрик була в Тельфсі і належала до Пішля. Там мерли матері від пологового зараження і мерли немовлята. Могло б так тривати до кінця, але якась комісія зробила скаргу до відділу Охорони Здоров’я в Іннсбруку та зажадала, щоб він розглянув цю справу. Перший, чи може й єдиний крок, який Відділ Охорони Здоров’я зробив: він відрядив туди лікаря. Тим лікарем була я, одна з доньок українського народу.

Приїхавши до Іннсбруку, я зайшла до Лікарської Палати, щоб довідатись, яке буде моє правне становище у фабриці. Чи я підлягатиму фабричним властям чи лікарським? Там я застала чорного, сухорлявого чоловіка в пенсне, зі свастикою на кляпці. Це був лагерфюрер тієї фабрики. Він прийшов за якимись ліками. Познайомилась, вважаючи це за добрий знак, що зустрічаю, кого мені треба. І він був радий, що зустрів мене. Мовляв, потрібна я їм. Досі родільний дім для робітниць і ясла для немовлят обходились без лікаря. Принагідно тільки кликали когось з містечка. Поза тим там є сестра, що працює погано і спричинила смерть декількох дітей. Її мусять віддати гештапові.

З одного боку було добре, що маю їхати на місце, де я потрібна і мене чекають, а з другого боку прикро вражала справа сестри і гештапо. Невже це її вина? Невже інакше не говориться з працюючим персоналом, тільки так? Передчуття загрози давило і непокоїло. Ніби мені щось шептало: з цієї посади шлях тільки через гештапо до тюрми чи карних таборів. Може тому, що в Куфштайні один хворий, поляк, попередив мене, що тельфська фабрика, це карний табір для українок: за дротами і т. д. Тож з тяжким серцем їхала я увечорі до того Тельфсу.

Тельфс в Тіролю

Смеркало, коли ми обоє з чоловіком прибули на невеличку станцію у вузькій долині річки Інн. З обох боків високі гори так і висіли над клаптиком землі й річкою. Кілька фабричних коминів стриміло понад позем, показуючи що це фабрична містевість, у німців звана марктфлєк – ярмаркова пляма чи місце – щось мале, незначне. Щось, де торг є чи був єдиною важнішою подією в році. Певно, як які Лютовиська на Бойківщині чи Смільне.

Початок лютого. Вдень уже тепло, нагрівало альпійське сонце, і стікали струмки брудної води з вуличок, що піднімались косо вгору. Спочатку оці тірольські кам’янички, тих пару готелів з написами як майже всюди: Цум Ресль, Цур Пост, Цур Травбе [3]3
  Під коником, Під поштою, Під виноградом


[Закрыть]. Тих два рядки домів обабіч асфальтованої вулиці були центр. Відтіля вже між господарськими одноповерховими домами під гору – до фабрик. Ліворуч біжить з шумом брудний потік, тобто канал, що з фабрики несе відпливи. З нього погано чути, бо не покритий біжить біля самих порогів домів, аж поки з шумом не вливається на подвір’я другої фабрики, теж текстильної, Шіндлера. Фабрика стоїть велика, ясна, повна скла. З неї чути стукіт моторів. Вже тепер дивлюся на неї, як на об’єкт мого гострого зацікавлення.

По дорозі зустріла дівчину, що видалась мені нашим типом. Так і було. З нею розбалакалась: і вона йшла до фабрики. Перші її слова про фабрику були якнайгірші: «Це каторга, не фабрика». Дівчина вирвалась з фабрики без дозволу, бо дитина хвора. Інші діти вмирають, а вона своїй не хоче дати вмерти, тож поїхала з немовлям до лікарні. Тепер певно, доведеться відсидіти в тюрмі. «Тюрма в нас – каже дівчина – підвал. На холодному бетоні, без харчів і якогось теплого накриття. Хто винен, що діти вмирають? Фабрика з жахливим приміщенням і харчами, сестра, що не вміє чи не хоче дбати про дітей. Зрештою, побудете, то пізнаєте тих катів і злочинців» – кінчила сумно моя співрозмовниця.

Оце фабрика. Дівчина зникає в фабричних забудованнях, а я підходжу до віконця портьєра, що зараз же за брамою при одноповерховому будинкові вихиляє чорняву голову в окулярах. Ротенштайнер, низький, згорблений чоловік. Мова у нього віденська. Це зразу ж настроює мене прихильно. Є щось миле для мене в цій мові. Щось з дитячих, чи молодечих літ, коли ми належали до Австрії, а ввічливе «вінеріш» лучилось для нас зі спогадом мандрівки до столиці.

Кажу йому повідомити про мене. Телефоном договорюється, а потім показує будинок ліворуч у подвір’ї. Там на першому поверсі дирекція. Подвір’я мале, чи пак вузьке. Просто замикає його темно мальована скриня фабричного корпусу. Між головним корпусом і другим ліворуч вузька вуличка, що в глибині замикається на ніч дерев’яною брамою, на горі обведеною дротом. Входжу до адміністрації. Холодна, діловита тиша. А потім за якимись дверима й дирекція.

Власник і директор. Середнього росту й міри, короткозорий, теж чорнявий і гладко набік розчесаний, може тридцятькількалітній чоловік. У темносиньому одягу, чоботях. Є щось з фасону робітничого, але західнього. Рудольф Пішль – власник текстильної фабрики. Поруч з ним присадкуватий бльондин трохи старший з двома рядами білих зубів. У сатиновому чорному хвартуху. Це гешефтсфюрер [4]4
  Гешефтсфюрер – керівник виробництва


[Закрыть]– інженер Гофман. Головна пружина фабрики. Пан життя і смерти робітничого персоналу. Перший робить враження добродушного, другий ділового, відданого фабриці, обізнаного з кожною її шрубкою.

– Лікарка? Гінеколог! Але ж потрібна їм не лікарка, а сестра! Така, що вміла б і хотіла б працювати при дітях. До пологів приходить акушерка і, коли потреба, лікар з містечка. Але при дітях треба бути вдень і вночі. Вони хворіють і вмирають через недбальство теперішньої сестри. Тож пора її віддати, куди треба, а тут дати порядну робітницю… – інженер урвав.

– В такому разі, – кажу, – зайшла помилка. Мій шеф видно погано поінформований, коли замість сестри до дітей послав висококваліфікованого фахівця та ще з іншої ділянки.

Запитує, яку платню я мала в Куфштайні, та довідавшись про сім сот марок, скрикує з острахом. У фабриці найліпший фахівець не має такої! Він міг би платити двісті-триста марок.

Щось невиразного і понижуючого сталося в моїй ситуації. Чого мене послали сюди? Невже аж так дуже мене здискваліфіковано? Невже прийдеться в оцій «каторзі» працювати сестрою-доглядальницею? Журба, тривога і непевність. Хочеться втікати. Якнайдалі, якнайшвидше. Тож вибачаюсь, питаю тільки, де могла б переночувати та повечеряти. Переночувати можна на фабриці у бомбосховищі, а повечеряти можна в ресторані в місті.

Йдемо на ночівлю. Півпідвал-півпартер. Камінна підлога, нари, пара сірих коців. Підвальний холод, запах газу, яким троять блощиць – певно недавно було газування. Стіл, стілець, слабе світельце однієї жарівки на столі. Робиться страшно від холоду, вогкости і суворости приміщення. Так, це вже не лікарня, це вже не Куфштайн! Це сувора, невблаганна відповідальна посада. Здається, що як раз тут замкнуть то більше не вийдеш. Як добре, що мене тут не треба! Як добре, що це тільки короткий, примарний сон!

У містечку сиджу в ресторані й журюсь. Ми без дому, ми без права на життя. А що як іншої праці для мене немає? У Куфштайні посаду вже віддали другій оцій віденці, заміжній за куфштайнським громадянином та ще й офіцером. Тут не приймуть. Де ж дітися? Адже це гітлерівський режим, і без праці та ще й чужинцеві не можна ні на мешкання прописатись, ні карток харчових одержати. Страх перед ворожою чужиною і гнітом режиму. Страх перед фабрикою.

Тяжке серце і тяжкі, невідрадні думки. Обираю картоплю, яку дають на вечерю та їм з куском хліба, намащеного дуже солоною рибною пастою.

Потім принаймні годину чекаю на чай, очевидно з якоїсь трави. Та не маю відваги йти на ночівлю ще й з спраглими устами. У ресторані слабе світло, мало публіки. І тут тіснота і нестача. Навіть вигляд обслуги такий безусмішний і груботесаний, як Тіроль. Власне як тірольський бавер, або, подекуди, як скелясті, неплідні гори. Альпійське сонце не розяснює їхнього нутра, схожого на сірий камінь.

У підвалі, на дерев’яних нарах. З відразою доторкаюся цього «ліжка» без простирала з якоюсь солом’яною подушкою, накриваючись кількома коцами – на щастя фабрика продукує їх і вони лежать тут в більшій кількості. Проте сирість і сморід морозять і душать, і спати не можу. До того ж журба і непевність смокчуть наче п’явка. Чи і в нас примістили б так лікаря? Чи тут не можуть знайти кімнати для лікаря між людьми та людськими обставинами?

Та позбавленим прав чужинцям не треба краще.

Йдучи вдосвіта до потягу, помічаю зоряне небо та високі гори. Жити тут я не хотіла б.

В Іннсбруку шеф приймає вже без злобної усмішки, зате зі злістю. Вертайтесь, мовляв, нічого іншого для вас нема. Алеж, пояснюю йому здавленим голосом, мене не схотіли, треба іншої сили. Тож проти власної волі й переконання я прошу його переговорити з директором та пояснити йому, що для них треба лікаря і сестри разом.

Вулиці зруйнованого бомбами колись такого гарного Іннсбруку тонуть в провесняному болоті та румовиську. Усюди невідрадність руїни. Ще куряться пожарища після бомбування, найбільше біля станції. Вушці глибоко розорані вирвами. Мешканці стероризовані. В усіх установах усі помітно хвилюються, чекаючи сирени. До десятої години вранці поладнують прихапцем, що можуть. Потім сирена, і всі, як божевільні, женуть до бункерів. Там сидять аж до вечора чи пополудня. За той час падають бомби, валяться доми.

Вернувшись до установи після такого дня, довідуюсь, що в моїй справі вже переговорили і що я маю вертатись назад до Тельфсу. Тепер знаю: це мій неминучий і останній етап. Разом з тими дівчатами і їхніми дітьми прийдеться нести всю вагу каторжного життя в Німеччині.