Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

РОЗГАР ПРАЦІ

Спочатку ми організували таборову здоровоохорону. В таборі на Гегінген була я одиноким лікарем. Згодом, коли люди стали напливати до табору, нас було декількох. Число це згодом збільшилося до 11. Але головну організаційну роботу провели ми обоє з д-ром Жуковським. Ми дістали обладнання й ліки і в Зоммекасарні ми вже мали кілька кімнат і кілька відділів. Тоді я обійняла опіку над жінкою, з її жіночими хворобами, вагітністю і пологами, інші лікарі вели внутрішній відділ, далі дитячий, шкірновенеричний тощо. Для пологів, операцій, поважніших хворіб ми відсилали хворих до окружної лікарні в Серваціюсштіфт. Як і ціле наше життя, так і здоровоохорона підлягали американській, тобто міжнародній установі, званій спершу УНРА, потім ІРО, зокрема лікареві, акредитованому при ній.

Привітавши в дорозі будні, я вступала на терен табору. Довший час треба було мати довідку, що працюєте в таборі, і її оглядали стійкові на брамі. Та, коли американських вояків замінили наші поліцисти, вона стала майже зайва, бо ми всі були знайомі.

Я скручувала зараз же праворуч і входила до першого бльоку де містилися уряди й установи та таборова управа. Там теж були наші амбуляторії. Великі вікна, частинно покриті молочним шклом, виходили на вулицю і приносили нам враження зі світу. Так часто непокоїв нас надмірний рух автомашин, головне вантажників. Все що різнилося від постійного ритму буднів, могло нести нам небезпеку.

Сестра, що допомагала мені в праці, мала звичайно вже зголошених хворих і приготовані їхні картки, що їх видобула заздалегідь з картотеки. І хоч був вчасний ранок, хворі вже чекали нас. Але, треба сказати, що їх ніколи не було багато і, що хвороби в них не були поважні: такі менші жіночі нарікання. І вагітних ми не мали багато, навпаки, як це діялося в інших національних скупченнях. Страх перед репатріяцією і непевним майбутнім заставляв людей і в цьому обмежуватися. Але мали ми систематичне просліджування всіх жінок, час від часу, і це давало нам доволі роботи, далі огляд персоналу, що працював на кухні, побирання бактеріологічних пробок для вишукання носіїв інфекції, тощо. Вкінці, облік і зіставлення, та писання звітів.

Бувало, що нікого не було до ординації, і ми тоді балакали й жартували. Інколи ж я казала сестрі піти до будинків та поглянути, що там діється, та покликати зголошених хворих. Коли надворі був холод, сльота чи сніговій, вона верталася та зі сміхом заявляла, що жінки поховалися під чоловіків, як курята під курей, хто б їх відтіля видобув, або щось похоже, жартівливе.

Як би не було, наша ординація кінчилася – за неї нам ніхто не платив, тільки я діставала приділ харчовий, хоч, як приватниці, мені він не належався, і я входила на терен табору для суспільної праці, нарад, розмов з різними людьми. А роботи такої було багато. Давали нам її дві установи: медична і жіноча. З рамени здоровоохорони велося санітарний курс, догляд хворих і першої допомоги. Вказівки ми діставали з Українського Червоного Хреста, потім названого Санітарно-Харитативна Служба, в скороченні СХС. До кожної школи був призначений лікар, що дбав про гігієну, просліджував учнів. А шкіл тих було немало! Там дитячий садок, нижча початкова і вища початкова, вечірня, курс для неписьменних, навіть був Народній Університет, виклади для вчителів, виклади для учнів, курс шкільної гігієни, контроля санітарних умовин, одна чи друга порадня.

ОУЖЕ – Організація Українських Жінок на Еміграції з централею в Мюнхені трусила життям наче великим решетом. Ціла країна промережана сіткою філій, усюди, де жили розкинені наші люди, обов’язково діяла жіноча організація з її багатьома рефератами, якими пронизувала ціле життя громадянства, в першу чергу піклуючись жінкою і.дитиною, в таборах і в позатаборовому житті. Різні там курси, робітні, варстати. Виховна праця, організаційна, фі-нансово-господарча, зв’язки з закордоном, гігієна, література й видавництво – таки справді здавалося, що ми не в Німеччині, а вдома і що оці всі Регенсбурги, Ашафенбурги, Кавфбойрени не чужі, а таки наші власні ж Тарнопіль, Куликів, Винники. Навіть назву їхню вимовлялося і відмінялося «по-нашому». Правильники, засідання, наради, з’їзди, зустрічі. Суспільна опіка: комісії опіки дитячим садком, шкільною молоддю, багатосімейними матерями, поворотцями з війська і полону, в’язнями, інвалідами… Зимова допомога, свята.

Чого, чого там не було! Але ОУЖ не одинока. Таже нашими справами відало ЦПУЕ, що жив-володів на Моріцпляцу, коли йти від сторони центру і на Юденберзі, коли спинатися безконечними крутими сходами від загумінку, бо на ділі там був вхід для нас, діпістів. І відтіля виходили директиви, вимоги, настанови, і там були майже всі ті реферати, що в жіночій організації. І засідання і наради.

Але на терені табору діяли різні ще організації, різні ще референтури. Так, це було місто, це була просто держава в державі. Тож день у таборі був повний, як стручок дорідного гороху. А ще коли хтось належав до кількох секцій, організацій чи що, або й мав відвагу бути головою філії, скажімо в рямцях ОУЖЕ. Киньте оком хочби на склад виділу та їхні реферати:

Голова Парфанович,

Заступниця голови Шпаківська,

Секретарка Кохно,

Виховний реферат Дубас,

Організаційний реферат Холодняк,

Суспільна опіка Твердохліб,

Фінанси Петрова,

Господарчий реферат Герасимович і, очевидно контрольна комісія (навіть там ми їх мали!): Чехівська, Орел, Ганушевська. Гей, товаришки праці і наших кольорових буднів на схрещених дорогах! Де ж ви розсипались по широкому світі, де ж понесла вас мандрівка? Кілько спільних гутірок, кілько нарад, які поважні пляни й наміри. Роки розвіяли вас мало не по цілій земній кулі. Привіт вам, як привіт лікарям і медсестрам, а зокрема А. Жуковському, мойому доброму співробітникові й другові.

Не згадую злим словом і ворогів моїх, яких я там прижила несвідомо, хоч вони довели вкінці до того, що мусіла перенестися з табору, до якого я прив’язалася всіма нитками душі, мусіла йти до польського, що містився в Гінденбургкасарні. Хоч дні мої стали тоді порожні й понурі. Але дні ці наблизили мене до мрії, що я леліяла ввесь час: перейти на працю до лікарні в Серваціюсштіфт, що й сталося під кінець сорок шостого року.

РУКОЮ І СЕРЦЕМ

Було вечорами щось для душі: сходини літературного гуртка. Припадком чи свідомо зажила в нашому таборі група людей, що мали тісний зв’язок з мистецтвом. Багато з них ціле життя працювали в одній чи другій його ділянці, або своїми замилуваннями примикали до нього. І були молоді, що зачинали свій шлях. Усіх їх і не перелічиш, може й забулися прізвища, може роки затерли в свідомості їхню появу. Але життя було надто бурхливе, щоб на нього вони не відповідали. Майже всі жили в спільних кімнатах і може тільки старші, сімейні мали можність придбати собі якогось стола, на якому могли писати, не дивлячись на те, що довкола них кипіло й гомоніло таборове життя. І що вони не писали!

Коли, по роках, ви візьмете до рук один з небагатьох випусків МУР’у – Об’єднання Мистецький Український Рух – дивуєтесь як багато питань хвилювало письменників і як живо на них вони реагували. Панове Міяковський, Чикаленко, Одарченко самі не виступали з творами, але завжди на всіх сходинах, на конференціях МУР’у забирали голос і повчали молодше покоління та висловлювали свої думки. Міяковський уже тоді, помимо таборової тісноти, дбайливо громадив музейні матеріали, що хто мав і міг, чи хотів дати. Літературні критики, а з них Державін, були божками, до голосу яких необхідно було прислухатися всім, хто писав щонебудь.

Чапленко писав про події з підсовєтської минувшини і виступав у обороні наче ним винайденого «збагаченого реалізму», хоча Костецький виголосив кредо в тій справі, вимагаючи українського реалізму, нового реалізму, що переступає всі межі ідеалізму, черпаючи з нього те, що йому потрібне для відтворення життя, його правди, дійсности і погодження з нею шляхом поетичного слова.

Правда ані Костецький, ані Косач, так як Шерех чи Петров, не були пожильцями нашого табору, але до їх голосу прислухався пильно кожен, що насмілювався держати перо в руці. На конференціях МУР’у вони виголошували догматичні доповіді, повні ерудиції, що викликали зараз же або довгий час потім полеміку так усну, як і на письмі, друковану в збірниках МУР’у.

Орест і Шаян жили в одній кімнаті і працювали в своїх напрямках. Орест писав вірші про місто і про ліс, розробляючи свій клясичний стиль, Шаян молився до святого Ґраля і писав протести, апелюючи до совісти світу.

Барка читав на сходинах своїх «Апостолів» і його голубливий, здрібнілий набір слів був невичерпний та будив похвали або застереження. Любувалася ними Людмила Коваленко, що жила в Мюнхені, але була всюди, де щось діялося, а головне, діялося під видом бурхливих дискусій, щоб потім писати пародії про бурю в МУР’і.

Манило виступав з своїми байками, прирівнюючи себе до найбільших байкарів нашої і чужої літератури, за що йому порядно дісталося від Грицая, якого він безсоромно та безстрашно посилає в пекло в своїх «Пострілах з пера». Грицай бо, живучи в Берхтесгадекі, приїздив на конференції МУР’у і теж виголошував свої тези та намагався молодих письменників приручити, та загнуздати до праці над собою, що знову декому видавалося механізацією творчого процесу. Викликало воно потім відкрите листування на сторінках збірників МУР’у, з якого виходило, що помимо всього і Улас Самчук і Грицай – думають те саме, а Манилові порядно дісталося від старого майстра вірша.

На теми видавання творів і літературної критики велися живі, інколи бурхливі, дискусії. Старші бо письменники вимагали, щоб ніхто не друкував поза рамцями МУР’у, МУР, знову, сам не видавав нічого, бо як кожна така організація, не мав за що і не мав робітників, а видавати хотілося, головне молодим, що не мали часу чекати. Вони, як писав Грицай, друкували своє будьщо за кілька пушок консервів, що викликало не лиш негативну критику сильних і великих нашого світу, але й обурення. Чорний лаяв МУР за його видання Кленового «Попелу Імперій» і радив заангажувати до праці кількох «паскарів», що потрапили б краще оформити книжку. Проти критики ставились молоді, як і не один старший, бо кожен бажав собі прихильної критики. Тому Л. Білецький виголосив доповідь на одній з конференцій про критику, якій призначає завдання, що їх вичислює в дев’ятьох тезах, друкованих в третьому збірнику МУР’у. До-брий, старий пан хотів погодити всіх: старих і молодих, і тих, що пишуть і тих, що критикують і казав: «Літературна критика повинна бути і в самому МУР’і, але критика здорова, толерантна, речева й фахова: найвищої кваліфікації». І багато дечого писав наш дорогий професор, але життя, а ще в ту пору, йшло своїм, бистрим шляхом.

Молоді мали в авангарді трьох поетів, що потім виправдали свою приналежність до цього славетного «фаху»: Зуєвського, Славутича і Буряківця. В ту пору вони були початківцями і добрими, всі вони читали свої вірші на сходинах, там у підвалі і ми уважно слухали їх та критикували, з чого поети, мабуть, не багато собі робили. І була між ними одинока поетеса нашого загумінку, ніжна пані з притишеним голосом Калюжна, про яку Міяковський говорив, що невідомо чи то людина чи квітка. Між прозаїками була О. Несич [72]72
  Літературний псевдонім авторки цієї книжки


[Закрыть], що друкувалася в місцевій газеті та робила завжди немало руху, будучи сама метка й повна життя та зацікавлень. Вона то до президії першого з’їз-ду МУР’у, що відбувся в Авґсбурзі, подала телеграму-протест проти неузгляднення участи жінок в літературі, це в викладі Шереха.

Одарченко, спец від граматики, поправляв нам мову, коли ми брались за видання наших творів (як от Парфанович «Загоріла Полонина» і «Інші Дні») і ми називали його Придирченком. Орел працював теж як мовник і задумував створити видавництво. Степовий цікавився етнографією і видав збірничок народніх танців. Сам же вибирався в літературу і написавши коротку казку «Степова Царівна», пустився з нею в турне по таборах Німеччини.

Так таки й справді, не спала літературна братія. Про стилі було багато дискусій і писання. Не даром же Косач апелює до акторки з першої половини п’ятнадцятого століття, що мала кілька милозвучних еспанських прізвищ, в обороні романтизму і «магійности» в театрі. Але разом з тим він пише, що «театр починає журитися за людину, це театр гуманістичний, героїчно-гуманістичний, романтично-гуманістичний».

Так отже гомонів життям наш літературний світ, без огляду на те, що діялося довкола нас і чи хто збирався нас перевіряти й вивозити. Для нас, що пишуть, важливіше було обличчя сучасного театру, зміст, форма й кольорит нашої поезії і стиль нашої прози, як усе те дочасне. Вони бо, вічні…

Наші сходини, там у підвалі, бували різні. Частенько приносили вони й розвагу і розвеселяли. Бо, як жити людині без усміху? Он один літературний вечір, такий повний кольорів, хоча він був легкого жанру, так би мовити, а власне завдяки рибальству. Поет читав вірш, гарний вірш. Так і бачилось – степи українські постелились у далину, а тут і річка Дінець, а над річкою верба, а в річці окунь-рибка срібним животиком грає.

Вірш гарний і милий, хоч усім зрозумілий, отже не модерний. Та що ви думали б: цілий вечір зійшов нам на обговорення, чи ростуть над Дінцем верби і чи є в ньому окуні. На біду оці письменники чи журналісти всі були завзятими рибалками та ще зі східніх областей нашої України. Вони присягали, що ні верб над Дінцем, ні окунів в ньому немає. Аж О. Несич стала лаяти їх: та біда б вас пібрала, рибалки ви! Ми ж тут на літературному вечорі, а не рибальському, чи якому природничому. Читачеві ж байдуже, що росте над річкою, чи плаває в річці. Він бачить синяву простору і річку, що в’ється степом а в ній рибку, що грає срібною лускою, і йому байдуже є, чи немає в Дінці окунів.

Наші рибалки прочунялись з рибальського завзяття і навіть один зацитував вірша Пушкіна про львицю з зеленою гривою, – такий пам’ятник стояв на одній площі в Петрограді. Але – не львиця має гриву, а лев і пам’ятник був з каменя а не з бронзи, і…, але ж вірш пережив поета і його критиків, і не відняв слави поетові. Трішки фантазії і, як що до чого, побрехеньки, вільно поетові вжити для змалювання образу, чи для надання краси чи змісту свому віршеві. Вже не кажім про найрізнородніші і найдивачніші матеріяли, з яких будує свої гротескові будови, чи тканини модерний поет.

Одного такого вечора, коли хтось читав дзвінко-звучні поезії, що були, наче намисто з кольорових шкелок, розсипане без ладу й складу, але сяюче кольорами, в двері хтось постукав.

Старша, дещо пригорблена жінка. Сивіюче волосся, глибокі зморшки на обличчі.

– Я чула, що ви збираєтесь тут, панове. Що ви пишете… я написала…

Ага, нова адептка нашої музи, подумали ми. Але трішки попізно.

– Я… ні, я не письменниця. Я тільки написала листа. І прошу, може панове прочитають, може що треба поправити і може хто годен вислати той лист…

До кого ж написала листа оця незнайома жінка?

НЕДОРУЧЕНИЙ ЛИСТ

До Жінок Світу.

Другий рік минає, як ми покинули нашу батьківщину і з кривавлячим серцем пішли скитатися по чужині. Ми пішли туди добровільно, ніхто не вивіз нас, не евакуював і не примусив. Вам дивне це, Жінки Світу? Послухайте як воно діялось. Та, напевно не лиш зі мною. З тисячами їх, що тут, у таборі і ще більше їх, бо мільйонами, що залишились живі або мертві там далеко в нашій батьківщині. Киньте оком на карту східньої Европи. Там, на полудні, великий простір нашої України-Але ми, мій рід, не з великих цих просторів, а з їхнього клаптика: Галичини. І ми зазнали большевицького панування тільки два роки. Тільки два! За тих два роки ми пережили більше, ніж вам, жінкам вільного світу, довелось би пережити за найдовше життя. Прочитавши ж, не питайте, як жили наші брати цілих двадцятьдва роки. Або краще – спитайте їх он тут, біля мене: цих матерів, жінок, дітей, батьків і всіх, що он тут скупчились в касарнях. Кожен з них від найстаршого до наймолодшого потрапить вам розказати стільки, що я, а то й багато більше.

Я – жінка й мати. Не політик, не активний борець. Я одна з мільйонів рядових жінок мого народу. У мене був чоловік. Добрий і розумний, Остап. Був журналістом. Я мала трьох синів і одну доньку. Я вже літня жінка і у мене є внуки. Так, вони ще є, бо дітей уже немає.

Чоловік мій був соціялдемократом. З найраншої молодості, ще як з робітника стався журналістом. У простій лінії пролетарського походження… Він, для якого першотравневе свято було найбільшим празником у році. День перед празником я варила харчі, щоб мати завтра вільний час. Бо завтра всі підемо на вулицю. Мій чоловік несе транспарант, а я з синами йду в поході.

Довгі роки ми домагались для робітників восьмигодинного дня праці, підвишки платень, та протестували проти визиску. Нас ранили шаблі ще австрійських поліцистів, нас стріляли ще польські посіпаки. Мій чоловік був двічі ранений у таких сутичках, а старший Роман до кінця свого життя носив скісний шрам через праве лице від шаблі, що дістав при труні товариша, що ліг підчас робітничих заворушень у Львові.

Але чоловік мій і сини несли в кріпких руках червоний прапор і за справу робітників готові були жертвувати життям. Так було в нас, у родині. Серед такої атмосфери старілись ми обоє з чоловіком і наші сини виростали. І наша донька.

Найстарший мій син, Роман був адвокатом в одному з міст Галичини. На кожному кроці він боронив справу робітників і був душею соціялістичної партії.

Мій другий син, Степан був журналістом-письменником. Його твори були завжди повні соціальних проблем і робітничої тематики. Тому мав багато ворогів зпоміж людей інших переконань. Але боровся сміло за ідею, вщеплену батьком і був на дорозі до слави, як вибухла польсько-німецька війна і до нас прийшли большевики. Наймолодший, Василь, був учителем. Людина тиха, роботяща й обов’язкова. Усі вони до війни були вже подружені й мали дітей. Дочка моя Олена була теж заміжня. Її чоловік був фізкультурником і у них було двоє дітей.

Як бачите, пересічна сім’я: батьки, діти, внуки. Мільйони таких живуть і працюють на цілому світі. Це спокійний, працюючий середній стан, позитивні члени громадянства. Послухайте ж, що з ними сталося продовж не цілих двох літ большевицької влади в нашій країні.

З приходом большевиків до нас ми зраділи. Чоловіки, що ціле життя стояли по стороні робітників вітали щиро прихід червоної армії і палкими словами кликали робітників до співпраці з совітською владою. Самі зголосилися до праці й вірили, що своїми силами допоможуть будові селянсько-робітничої влади на наших землях.

Чоловік мій, хоч уже не молодий став до праці в редакції часопису. Вересень… жовтень… листопад 1939 року. З початком грудня його арештували. За що? За те, що був соціалістом! Не вірите? Я теж не була б вірила, якби не те, що в тому ж самому часописі, де працював чоловік, я прочитала, що соціялісти тобто, другий інтернаціонад, це соціялзрадники, вороги робочих, і їх треба винищити. Від трьох неділь така нагінка йшла на них в часописах, і продовж тих трьох неділь виарештували всіх, про кого тільки дізналися, що був у партії. І тих, що сиділи по тюрмах, і тих, що бились на барикадах за робітничу справу, і тих, що працювали мирними рядовими робітниками.

Бо партія большевиків не признає іншої партії побіч себе. Бо тоталітарний устрій, червоний деспотизм, боїться робітників так, як не боявся їх ніякий, найбільше реакційний устрій світу. Бо соціялісти хочуть робітникам волі, а большевизм закріпачує їх. Бо російський большевизм це ніякий соціялізм ані демократія, тільки найскрайніший фашизм, замаскований кличами давно забутих творців соціялізму: Маркса й Енґелса. Це заборчий, російський імперіялізм, що під притокою боротьби з контрреволюцією винищує усі неросійські народи Союзу. Серед них український нарід як найчисленніший і найживотніший, тим самим найнебезпечніший, підпадає систематичному нищенню.

Що сталося далі з моїм чоловіком? Що діється з арештованими на Заході? Їх судять, правда? Але в СССР явні суди є тільки для показу. Звичайних людей або не судять зовсім, і вони зникають без суду й слідства, або судять потайки і замучують в підземеллях тюрм, примушуючи їх признаватися до ніколи не вчинених злочинів. Ними теж заповнюють концтабори у безмежному Сибірі, на безводних степах, на каторгах, у тайзі, в копальнях.

Мій чоловік зник. Як безліч жінок, і я стала ходити до прокурорів, до НКВД, до тюрм. Шукати, просити, благати. Спершу приймали посилки, випитували, списували зізнання. Потім відмовились приймати, заявили, що такого немає у них і нічого про нього не знають. Звичайна доля мільйонів совітських громадян.

Дивуєтесь спокоєві, з яким це пишу? Знаєте, всі радянські жінки такі спокійні. Вони не плачуть, не побиваються, не нарікають. Вони працюють далі, та з тривогою дивляться на решту своєї сім’ї. Бо коли зникне один – мусять гинути всі. За батька сини, діти, внуки. Смерть і заглада стоїть над цілою сім’єю, навіть над братами, сестрами, кузинами. Тож нічого плакати: завтра й їх не стане, завтра зникнуть усі.

І я дивилась з тривогою на моїх синів, на моїх онуків. Від неї дні стають страшні, ночі ще страшніші. Кожні кроки приводять ваше серце до биття, кожна поява незнайомого відбирає рівновагу духу. А потім вони вже стають спокійні, дуже спокійні, оці матері й дружини совітських громадян.

Одного з таких днів прийшла вістка: мого найстаршого сина, Романа, оцього адвоката, що боронив комуністів і мав шрам на лиці від шаблі поліциста – його заарештували. Мав дві провини: був соціялістом, як батько і був адвокатом. Майже всіх юристів винищено – це, мовляв, вороги народу, вони, мовляв, служили не трудящим, а державі. По році шукання й старань його дружина дістала вістку, що його переведено до Києва, суджено та засуджено на вісім літ каторги. Людину, що жила в іншій державі досі, що боролась за справу робітників і їх боронила. Що супроти нових панів не мала ніякої провини. Що могла з користю працювати для них і для народу.

Але він був українцем і щирим соціалістом.

Чи живе він ще десь в безвістях, мій Роман, мій син незрівняний?

Але в мене були ще два сини, і я дрижала за їхню долю. І тому, окрім свіжих зморшок та ще більше сивого волосся, нічого не зраджувало того, що діялося зі мною..

Я взяла до себе невістку з дітьми Романовими, і разом ми стали боротись уже тепер за їхнє життя. Ольга – синова – пішла працювати як завідуюча гуртожитком, а я занялась онуками. Праця Ольги, крім мінімального заробітку, давала нам право затримати за собою мешкання, бо інакше, як жінки арештованих, ми повинні б були піти на брук.

Степан, другий син, як я згадувала, був письменником. Оце тепер він стояв на роздоріжжі: писати чи ні. На щастя він спочатку не йшов в літературу. Дякуючи його ворогам, що й у цьому режимі виступили проти нього, його не прийняли до Спілки Письменників. Ми вспіли довідатись, що з трьохсот письменників на Східній Україні у живих осталося тільки шістьох. Тож я була рада, що син мій не пішов за своїм природним покликанням і що його не прийняли. Бо й як же писати в тих умовах? Мій син дістав три теми до писання: новелу на «добровільне прилучення Західньої до Східньої України», новелу на польські вибори і третю про дружбу народів.

Дорогі сестри, чи Ви писали коли? Чи ви знаєте, що значить казати письменникові писати по наказу і за згори установленою тенденцією? Мій Степан мучився, ходив по хаті, сідав, писав і дер написане, курив, не спав. Вкінці зрозумів, що по наказу не годен нічого творити й завдання не виконав. Так перестав бути письменником. Бо бути письменником – це беззастережно служити режимові, і писати тільки те н так як вимагає партія большевиків. А вона вимагає похвал, поклонів, агітації й вихвалювання режиму, що поневолює й убиває.

Степан пішов до банку як службовець. Ми відідхнули з полегшою, думаючи, що йому безпечніше в конторі. Одного дня його покликали до НКВД і, покликуючись на провини батька й брата та під загрозою винищити решту родини, зажадали, щоб підписав зобов’язання служити батьківщині. Що це за зобов’язання? Невже ми всі не служимо їй без підписування зобов’язань? Мій син і сам добре не знав. Думав, що, не маючи до нього довір’я, таким способом наглядатимуть його.

З тої пори що десять днів його кликали туди. Раз до установи НКВД, то знову до приватної кватири тайних його службовців, до неймовірних і підозрілих льокалів, і між ним і переслухуючим лежав револьвер. Випитували про всіх, жадали доносів на товаришів праці, навіть на сім’ю. Степан не міг і не хотів доносити на нікого, хоча ворогів нового устрою було багато, бо всі вже вспіли його пізнати та багато дехто й потерпіти від режиму. Степан мучився, страждав і боровся.

Кожен раз натискали на нього кріпкіше, кожен раз жадали виказання ворогів. Намічували осіб, що їх треба слідити, і на них доносити. Степан приходив завжди з нічим, кажучи, що дані особи говорять прихильно про владу або, що не бажають говорити про політику, що нічого про них не знає. Заявляли, що в такому випадку він сам ворог і зв’язаний порозумінням з ними, відомими ворогами совітської влади.

Коли вони примусили його підписати цю заяву, він зобов’язався про те не говорити нікому. І справді, про справу не знала ні його дружина ні приятелі. Але мені, своїй матері, він сказав. І кожного разу я виряджала його на ці муки. Наш рік ділився на десятиднівки. Що ближче проклятий день то наша тривога зростала. Ми не потребували календаря. Мірою тривоги ми мірили час.

Потім, коли він пішов, я ходила по хаті, від вікна до вікна і не находила собі спокою. Я дрижала, мерзла й дзвонила зубами. Я не була спроможна думати. Кожен крок на сходах заставляв мене вибігати до дверей. Кожен крик на вулиці видавався мені останнім криком мого сина. Коли вже надходила ніч, і мого сина не було, я кидалась на лежанку й уся трусилася в божевільній тривозі. Уява малювала мені жах, що переживав мій хлопець.

Тут значило: або ти мене потопиш, або я тебе. На такій страшній конфіденціяльній структурі держиться ця держава. Кожен наглядає за другим, видає його, знаючи, що той, можливо, вже видав його. Або він, або хтось інший мусить згинути. Відтіля громадянство таке покірне, спокійне й мовчазне.

Але мій дорогий хлопець волів згинути, як погубити другого. Одного дня я вирядила його як на смерть. І він не вернувся більше. Понура мовчанка запанувала над ним – як над плесом озера, коли в нього кинули камінь. Мій син пірнув у жахливу пустку. І ще щоб я знала, що він поляг на полі бою зі зброєю в руках. Яка я була б щаслива! Але я й нині боюсь подумати про муки, серед яких він мусів згинути. Ще й тепер, по роках, я зриваюсь поночі і мені здається що я чую стогони муки десь у підвалах НКВД і бачу там змасакрованого трупа мого сина. Хай їх Бог скарає за нього і за всіх наших синів замучених так!

Дружина його й досі не знає нічого. Я сказала їй, що його арештували, як Романа.

Знаєте, що зробив мій наймолодший син після того? Він кинув потайки дім і пішов у ліс партизанити. Він став до боротьби з ворогом, що знищив його рід і його нарід. У нерівній боротьбі, в лісі, зі зброєю в руках він розрахувався з обома ворогами нашими: спершу большевиками, а потім німцями. Коли другий раз до нашої землі наближались большевики, він жив ще. Але чи живе тепер?

Про доньку мою, Іванку, ще розказати вам? Її історія така проста як історія тисячів радянських жінок. Тому, що її чоловік, як член націоналістичної партії, втік від арешту за кордон, її разом з дітьми вивезли в Сибір.

Як це діється?

Ночі для радянських громадян навіть страшніші за дні. Удень небезпека наче б не така страшна, як уночі. Уночі над містом темінь і глуша. По вулицях їздять якісь авта. Це вантажники. Добре вловлює їхній гомін вухо бідного громадянина. В таку тривожну ніч він не спить. А той, що чекає, що нині хвиля «чистки» докотилася до нього, навіть не лягає спати. Припавши до вікна, наслухує. Потім перед домом спиняється машина, на сходах тупотять кроки. Тяжкі кроки окованих чобіт. Дзвінок – якщо його досі не вилучили – або добивання прикладом до дверей. І гострий наказ: собіраться!

Лемент, плач, інколи тільки глуша. Навіть частіше.

Іванка скинула до валізки кілька кусків дитячого одягу, я дала їй стільки грошей, що мала, і дві хлібини, вона покинула хату під штиками вояків, пригортаючи до себе дітей. Насильно втиснена в перевантажене людьми авто, вона від’їхала в невідоме. Запломбованими вагонами, набитими людьми – наступного дня віз потяг смерти сотні, тисячі таких, як вона. У далеку дорогу, в Сибір. На каторжну працю серед тайги, страшних, смертоносних морозів у лихому одягу, з дрібними дітьми. Описати це я не годна вам, Жінки Заходу. Я українська мати.

Ви дивуєтесь, що після того всього серце в мене не розірвалося. Прецінь Ніобі воно скам’яніло з болю. І віки милосердяться над її мукою. Але в Україні як не кожна мати, то щодруга могла б вам розказати те саме і ще гірше, як оце я розказала вам, Сестри. І тому вони такі спокійні та на вигляд зрівноважені. Бо в них серце скам’яніло. Але над нами, новітніми Ніобами ніхто не милосердиться. Бо ми жертви всевладного режиму, що брехнею або мовчанкою покриває наші муки.

Що Вам ще сказати, що Вам ще показати, Матері й Дружини Заходу? Після неповних двох літ таких порядкувань у нас большевики попали в війну з дотеперішнім союзником: німцями й мусіли покинути нашу країну. Зараз після приходу німці розкрили тюрми й льохи та дозволили публіці оглянути трупи та шукати серед них своїх близьких.

Оце настала макабрична проща до стосів трупів. Від місяців зогнилих, збутвілих, відразливо смердячих, жахливих, з слідами мук і масакрування: поламаними кістками, дірами від пострілів в черепах. Сотні, тисячі в кожній тюрмі. У підвалах у бетонових сховищах.

До них ми жінки й матері йшли прощею, шукаючи своїх. І я відбула мою Голгофу, і я взяла участь у цьому макабричному ноктюрні. Ми йшли між рядами чорних, відразливих трупів, що їх виложили на подвір’ї, підносили рядна і заглядали в їхні обличчя, що від довгого часу були в землі. Ми доторкались до решток одягу, стараючись хоч по ньому пізнати чи це не його сорочка або светер. Чи ми плакали? Мабуть ні. Чи ми не збожеволіли? Ні.

Ми обійшли тюрми і льохи, оглянули тисячі трупів, але наш ум працював на диво ясно, а наші нерви були на диво спокійні.

Так ми шукали чоловіків і синів і сестер і доньок замучених у тюрмах НКВД.

Але як большевики мали другий раз прийти до нас, ми не мусіли вагатися що робити. І, хоча наша земля опливала кров’ю з рук других окупантів, німців, ми не мали іншого вибору, як податися в Німеччину. У великому поході з наших земель у чужину, на захід і щораз більше на захід. Рятуючи останки українського народу недомученого катами. І коли діти наші згинули, ми взяли на руки внуків, отрясли з взуття пил нашої батьківщини і пішли в мандрівку тернистими шляхами еміграції, без дому, захисту і завтра.