Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

МИ

Було нас троє. Чоловік, жінка й син. Найнормальніше з нас жив Філько. Коли йому закінчилась мила посадка в Шнайдера, він «впав у політику», де з перервами сидів до кінця. Але Шнайдерівська кар’єра і потім довший час його ще не покидала. Була вона не менше опереткова, як і давніше. Оце зараз по приході американців, коли вони обидва з Плавцем взялись за організацію і були в найкращій стадії випрацьовування меморандуму та почали вистоювати під дверима коменданта з метою дістатись до нього, німці вирішили позбутись їх з свого славного флєку. Певно думали, що без них українська громада не дасть собі ради. Їх покликав бургомістер і заявив, що фірма вже не потрібна, і що разом з робітниками вони мають виїхати до Іннсбруку. Таким способом вони хотіли позбутися Шнайдерівців, найактивніших і найрухливіших українців, і розрахуватись з Шнайдером. Треба знати, що все ж деяке майно в магазині було, Філько його беріг, а такий струмент, як теодоліт чи які там складові частини моторів все ж мали свою вартість. Інженер Цеч, що завжди ворогував з Шнайдером, став грати передову ролю у цьому історичному флєку (дірі) і міг тепер розрахуватись з своїм конкурентом. Тож заявили і нашим людям і комендантові, що Шнайдер був гештапівець, а вони його прислужники і комендант написав їм «путьовку» – в той час ще далі невільно було рухатись з місць, тільки за дозволом. Путьовка звучала: їдуть до Іннсбруку, але ззаду комендант написав олівцем дуже нечітко якусь нотатку по англійськи. З нею я ходила до німецького священика, що знав добре англійську мову, і ми старались розшифрувати та зрозуміти. Виходило: «там є група польських біженців» або «там є табір польських біженців». Їхати приходилось військовими автами, бо другої комунікації не було.

По нараді вирішили ми, що наші «батьки батьківщини», поїдуть, та не з родинами й майном, як цього від них домагались, а з наплечниками і то не всі, а вони обидва з Плавцем. За охотника причепився Мітельський. Мали по дорозі зорієнтуватись, куди їх везуть, якщо до Кематен, мали вискочити. Що оці два молодші вискочать, можна було надіятись, та тяжко мені було вірити, що Філько буде скакати з авта на бігу. Тож я турбувалась.

Виправа відбулась пополудні й скінчилась дуже швидко. Пішли наперед обидва молодші до штабу, відкіля їхали авта та зупинились перед вартовим і, як на русинів пристало, давай радитися. Вояк, що стояв на варті, втішився, що чує слов’янську мову підійшов до них і запитав, чи вони з Польщі. Втішився «родаками», як дідько цвяхами, але знову не подобалось йому, що родаки не носять білочервоного тільки якесь жовтоблакитне. Розговорився і сказав, що ті авта їдуть до Кематену і відтіля, очевидно, повезуть людей додому. Та запрошував їхати. Щиро подякували вони й пішли до хати, по дорозі зустріли Філька й жартували собі з доброї «путьовки».

До Іннсбруку все ж треба було їхати і якось поладнати й цю справу і «державні». Тож вирішили їхати зайцем. Був транспортер Віч, що щодня їхав вантажним автом до Іннсбруку по товар. Брав він теж людей, очевидно з перепустками. Мали їх очевидно німці. Наші дали йому цигарок і влізли до авта серед натовпу інших подорожніх. Посідали в середині, і це їх врятувало, бо коли прийшла контроля документів то проглянули тільки крайніх (середні лягли між клунками) вояк махнув рукою з властивим йому недбальством, і авто поїхало далі.

В Іннсбруці чекала їх мила несподіванка. Окрім знайомства з Коралишиним і його предбачуваного приїзду, про що я вже писала – вони зустрілись із своїм любим шефом Шнайдером. І не в тюрмі, не в неволі, ні, а в Обласній Управі, як керівника відбудови Тіролю! Ото він здемаскувався як член Відерштандс бевегунг і тепер далі робив кар’єру та інтереси. Наші поскаржились на переслідування. Він обіцяв приїхати та зробити лад, а нашим дав дуже порядні рекомендаційні листи. Одному – що має сидіти в Тельфсі і ліквідувати фірму, а другому, Фількові – що має догляд доріг. Що Філько мав робити на дорогах – невідомо, та це не було таке важливе, як важливе, що дістав посвідку праці і перепустку на цілий місяць до Іннсбруку.

Покриті славою повернулися «переможці» додому. Так їхні жінки, як і інші робітничі родини, відідхнули: Кематен відступив від нас, а німці не мали права нас прогнати.

Шнайдер до Тельфсу не поспішав і таки не приїхав, натомість якийсь його службовець з часом приїхав і перебрав решту майна, яке і так розкрадали німці, що далі то більше, бо не було кому доглядати: Шнайдер не платив нікому і не турбувався майном. Мабуть мав іншу корову, більше молочну.

Перепустка була дуже потрібна, бо за її допомогою ми мали зв’язок з Іннсбруком, такий потрібний для нас. При кожній нагоді і потребі, а їх було безліч, можна було поїхати до Іннсбруку.

Придалась ця перепустка й для інших цілей. Коли переорганізувався Іннсбруцький Комітет, то Філька вибрано зв’язковим. Таким способом він увійшов до Іннсбруцького Комітету.

Поволі й інші громадяни, якось боком, потрапили здобути перепустки й їздити. Спочатку їздили тільки автами, коли траплялась нагода, потім, коли вже курсували потяги, було легше. Та це стало можливим аж у червні. Тоді вже й перепусток не треба було.

Окрім Коралишина, був ще один наш опікун і помічник – кухар американської військової кухні Личковський. Цей добродушний товстун – як звичайно кухар – говорив мовою, якою говорили п’ятдесят років тому, потрапив у руки студентам, які зараз же стали вчити й освідомлювати «хлопа». «Кобзар» і інші речі пішли в рух і хлоп прозрів. Помагав студентам харчами – стояв на оселі – і потім вмішався навіть у «політику». Ото одного дня – нова «шикана»: німці прийшли на оселю і зажадали від наших звільнення помешкань. І то зараз. Було там трохи крику, бо бойові наші жінки не давались, боронячи свого домашнього вогнища, хоч і на чужині. Ситуацію врятував Личковський, що сів на авто і привіз Коралишина. Цей поладнав справу. Не лише наших залишено в хатах, але й потім викинено німців з деяких будинків, бо Коралишин провірив, що живуть наші дуже погано в підвалах та на горищах в непристосованих приміщеннях. Тож зажадав звільнення одного бльоку для них. От тоді настала паніка між німцями – вони прийшли з делегацією до нашого Комітету просити, щоб їх залишили. Наші відповіли їм, що це розпорядження американської влади, але між собою радились і вирішили погодитись. Ті німці, що мали дітей залишились і оба народи зажили в дружбі.

Кольорові вояки, що стояли на оселі, віталися ввічливо зі знайомими і незнайомими, бавились з дітьми та кохались з білими жінками.

Кінець-кінцем у Тельфсі настав спокій. Дехто влаштувався на працю, інші паскували або вигрівались на сонці, й нікого не вдалось німцям викинути ні вивезти. Останній місяць, чи дві неділі жили розмірно спокійно, хоч підтягали пояса, очевидно такі, що не мали допливу харчів. Бо хто паскував, то там якось йому жилось.

Зате в інших місцевостях шаліли бурі на різні лади. Навіть в останній час ще в Пфафенгофені була формальна облава на українців, в якій брали участь окрім німецької поліції американські вояки, озброєні та енергійні. Приїздили автами і навантажували людей силоміць та відвозили до Кематен. Були то дні паніки. Пфафенгофенці втікали до нас і боронились, як могли, навіть ставлячи опір. Нас учили, що якщо нас будуть насильно брати, то ми можемо триматися дверей і одвірків і не даватись. Так вони не давались. Вивезено отже тільки декількох мадярів та кілька родин «східняків», інші збереглись.

В інших місцевостях було знову ще краще, наприклад в Ріеці, де загалом ніяких облав не було. Усе залежало від місцевих людей. В Тельфсі були при владі і за німців і за американських часів погані люди, і ми про це добре знали. Пішль і Гофман були рідними синами свого гнізда.

Коли в Тельфсі було проголошено, що перепустки можуть дістати священики, лікарі й акушерки, наш Роман став налягати на мене, чому не йду за перепусткою, мовляв, лікар у Ріецу має і перепустку й дозвіл від американців ординувати. Він так довго мене «демпінґував», аж доки я не пішла до милої панни Цеч в справі дозволу на приватну практику. Ця неоцінена дочка партійного, а тепер велика тірольська патріотка, вважала, що є ще одна особа, яку можна з’їсти. Тож зажадала від мене фахових документів. Серед них був і папір німецького міністерства внутрішніх справ, який потверджував право лікаря користуватись з свого звання. Його мусіли мати всі лікарі.

Цей документ видався їй відповідний, і побігла вона з ним до коменданта (якраз сидів там о. Квітун), кажучи, що є тут одна особа, яка має підозрілі документи, що треба її відправити до СІС. Про це я довідалась потім від о. Квітуна. Мені тільки дали карточку з адресою іншого бюра…

Якраз наступного дня я пішла до жінки Віча по бузок. Нічого не підозріваючи, з китицею бузка, ясно одягнена, я пішла до відповідного бюра. Був це покій в готелі «Гогемунде».

Коли я чекала на офіцера, що якраз переслухував – як показалось, німку – зі мною стала говорити дівчина-галичанка, що працювала в тому готелі. Стала радитись, що робити, чи їхати додому, чи ні, а при тому поінформувала, що це бюро, де перевіряють німців-наці. Я здивувалась, чому мене сюди послали. Та було пізно, бо мене закликав молодий гарний старшина. Говорив по-німецьки і поставив справу з місця так – як довго ви є в партії? Яку роботу ви робили? Яку ділянку пропаганди вели, тощо? Я хвилювалась і злостилась, заявила що я чужинка і взагалі ніякої партії і на очі не бачила, що ціле життя займаюсь лікарською працею. Після дискусії, менше або більше неприємної, мені видали папір, з якого виходило, що я була переслухана СІС. Нічого більше. Що воно означало не знаю, але перепустки мені не дали і дозволу на практику теж ні. Орднунг мус зайн! (Порядок мусить бути).

З Ромком і Фільком я потім сварилась, чого мене наганяли за чорт зна чим. Нічого мені в Тельфсі залишатись, не хочу тут жити! Оце тепер пакують мені на сумління якусь ідіотську партію, шкода що не вважають мене за якусь визначну рибу.

Незалежно від того, коли в Іннсбруку почав урядувати при Братстві лікар Василів, мені дали звідти посвідку, що я маю право ординувати для членів Братства в Тельфській околиці. Від американського шефа уряду здоров’я дістав Василів для нас усіх дозвіл на практику за фахом. Був це поступ у відношенні до німецьких часів, коли ми не мали права вільно працювати за фахом. Все ж думка про сподівану амбуляторію світила мені за увесь час перебування в Тельфсі.

З першого дня я мріяла про переселення до Іннсбруку-Хоч і мале, хоч втиснене в гори, але ж місто, і фах, і люди, і якесь життя. Про ці можливості говорили ми багато і довго з колегою Лазорком, що під кінець війни приїхав до Іннсбруку, був у мене в Тельфсі, і ми зробили кілька проходів та приглядались до альпійської рослинности. Хоч він і лікар, та з замилування ентомолог, зацікавлений комашнею. Проте розумівся на рослинах, і ми їх розглядали, навіть мучились над означенням сольданеллі та її клясифікацією. Бракувало нам підручників. Ходили ми потім в Іннсбруку до бібліотеки вже з д-ром Фединським, щоб позичити якусь книжку, та нам не вдалось. Щойно в Мюнхені Філько дістав премилий альбомик альпійських квітів на англійській мові, і з нього я пізнала мої милі альпійські квіточки.

Єдине, що нагадувало колишню лікарку, було трохи приватної практики. Такої нецікавої, мішаної, малої. Когось ревматизм крутив, когось шлунок болів, хтось в’янув з туги по батьківщині, там знову дитина дістала пронос чи глисти. Але траплялося, що приїздили й з дальших околиць, з долішнього Інну, ті що почули про мене та добули мою адресу, давні або й нові пацієнтки. Їхня поява роз’яснювала день і нагадувала давню ординацію у Львові. Інколи зворушували мене їхні оповідання про те, як, маючи до вибору, запакувати під час утечі частину одягу чи харчів, вони рішились всетаки на «Гігієну Жінки». Так багато людей і потім держало і держить цю книжку вдома на почесному місці і не один чоловік говорить про неї з почуванням гордощів і зрозумінням справи, і не одна жінка з вогким зворушенням в очах…

Коли вони це говорили, мені здавалось, що говорять про когось, що жив колись, а тепер десь далеко, чи лежить глибоко в землі, чи може залишився вдома. То був хтось інший. І не ставалось мені легше від того, що той хтось носив те саме прізвище, що я і був колись таким близьким мені, може навіть був мною. Від цього тільки зростав бунт проти теперішнього життя і певність, що його треба якомога швидко змінити.

В той час колега з Ріецу послав кілька пацієнток, які принесли трохи харчів. Це внесло деяку різноманітність і полегшу в харчуванні. Компот з брекв, ми їли як якийсь божественний дар, «чопд порк» – січена американська вепровина видавалась нам вершком смаковитости. Це були наші дні добробуту. А потім прийшов кусок тірольської вудженої солонини, її зразу ж поділили ми на три частини. Мій висів за шафою, і я інколи відрізала шматочок та смакувала як ласощі. Потім я взяла його з собою на дорогу і втратила, про що ще буде згадка. Це друга свиняча історія, але з протилежним змістом…

Між нашими людьми я довідалась, що у нашого кухаря можна не одне виміняти за горілку. Тож одного дня я взяла пляшку горілки, чи не останню з тих, які я дістала вдома, як лікарський приділ, і пішла до нашого друга. З типовим американцям зрозумінням бизнесу він обміняв її мені на 1 фунт кави, дві помаранчі й цитрини і маленьку пачечку сухої, недоброї шоколяди. Але я верталась від нього й смоктала по дрібці цю шоколяду й раювала. За рік чи й більше часу перша шоколяда. Я мала почування блаженства, й здавалось мені, що вже пропадуть хмарні й сірі дні і настануть інші, кращі часи і що все вернеться до норми.

Може дехто дивуватиметься моїм частим згадкам про харчі. Яка б ця справа не була тяжка в ті часи, наші люди радили собі якось краще, як ми, і по більшості не голодували. Найбільше допомагала їм в цьому вимінна торгівля та знайомства з чужими робітниками, що діставали посилки з дому як от французи, італійці та інші. Але ми не торгували і не спекулювали і не знали бічних стежок та не вміли собі нелегально роздобути нічого. Може й наша вина в цьому, бо в такі часи треба боротись за життя усіми можливими засобами. Це правіковий закон самозбереження і боротьба за харчі.

Але для нас на першому пляні спершу була фабрика й мої там справи, а потім «політика»: самооборона від примусової репатріяції. Ані «розуму» нам не доставало, ані часу. Єдине, що нас рятувало – трохи цигарок, що Філько привіз з дому та проміняв на пічку чи квасолю, його мила, м’яка й чарівна поведінка, що з’єднувала собі всіх, і мій фах.

Одначе час минав. Вже на луках Леген відцвіла генціяна, і в гайку і над потічком цвіла біла орхідея, що пахнула смерком пристрасно й потаємно. Прийшов час орхідей: рожевих, фіолетових, бордових, які я знала здому чи пізнала тут.

Вже на луки виходили ширококості жінки з косами. Кінчився червень.

В моєму городці буйно розростались помідори, іхні кущі були обсипані круглими плодами. Пахучий горошок пнувся по сітці і мав уже пуп’янки, а минулорічні гвоздики вистрілили з буйних кущів пагінці, на яких зав’язувались пуп’янки.

До них я мала трохи ніжности й прив’язання. Ці рослини я виховала з насіння, догляд за ними давав мені дрібку радости й відпруги.

ІННСБРУК

Яке ж гарне, яке миле мусіло бути це місто до війни! Які солідні й задрімані в подіях історії оці площі, і як вони пахнуть далекими мандрівками і незнаними краями: Південнотірольська площа, Меранська, Салюрнська та інші. І вказівник – до Бреннерпасу 40 км., до Брегенцу…

Там, де колись кінчалися межі нашої уяви, коли схилені над географічними атлясами Австро-Угорської монархії, ми вивчали будову нашої батьківщини – Австрії. Великі події… похід Цезаря, переправа Наполеона…

А там поза засніженими і обмерзлими верхами Альп – соняшна Італія, за якою тужив кожен європеєць, батьківщина моїх куфштайнських приятелів, лявораторі італіякі [59]59
  Італійські робітники


[Закрыть]. І Форальберг і Швайцарія, до якої прагнуло серце кожного переслідуваного й гнаного. На жаль, ті часи вже давно минули. Нині тверда кордонна влада і ще твердіші закони та обмеження стримують наплив чужинців. Правда, якби Швайцарія не боронилась, то дістала б нараз кілька мільйонів чужинців.

Тож стоячи на якійсь такій вулиці чи площі, можна було мріяти про ті країни і віддаватись ілюзії, що до них з Іннсбруку можна дістатись.

Потім ви йшли вулицями австрійських цісарів: Леопольда, Марії Терези, ви проходили під Тріюмфальним Луком і знову поринали в минулі віки, що гомоніли величчю та славою світлих цісарів. А гостинниці! Оця на Архикнязя Фрідріха, де на брамі мосяжна таблиця з іменами цісарів, королів, князів, послів, державних мужів, поетів і творців з різних країн. Вони спинялись тут. Над кімнатами напис: року… король Людвіґ Баварський, року… Ґете… і т. д. Ви проходили по вузьких півтемних коридорах тихцем і несміливо. Там дрімала історія.

Містом пливе Інн. Котить свої молочнобурі хвилі й завжди гнав своїм прудким способом з гір на далекі низини кудись аж до Дунаю. Завжди бурхливий, похмурий як сердитий дідуган, він не знає жартів. Понад його каламутні води проскакують мости, які на диво не зважаючи на всі численні налети і велике знищення, залишились цілі. Вони перекидали мешканців на другий бік води, де в збочах Північного Ланцюга були предобрі сховища. В них мало не цілий рік так і жив народ.

Але при вступі на лівий берег ріки, в країну вимріяних вілл і садків, розкішних асфальтових серпентин, що ведуть на панський Гунгербург – панорама.

Увійдіть і побачите як дійсну, як живу битву під Іннсбруком, де Андрій Гофер перемагає французькі війська. Ви бачите наче справжні гори. Ще під Нордкетте снується хмара, що зірвалась з небес і прилягла в половині пасма. І бачите місто в часи його героїчних, найсвітліших змагань з Наполеоновою силою, таке ж розкинене як нині і таке задрімане в поході історії. Рубаються кольорово одягнені вояки, тече кров падають трупи. А там з лісу скачуть кіннотчики і падають від рук хоробрих тірольців.

Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої визначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами – не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди.

Але Андрій Гофер стоїть на горбку і з силою і спокоєм кермує баталією. Потім, як уже вийдете з панорами, де на часок забувається дійсність і заки ще підете на Гунґербург, поверніться обличчям до міста й хвилину дивіться на цісарський парк і Ренвег (дорога для перегонів). Обабіч дороги ростуть і зеленіють могутні дерева, серед зелені алей біліють молочні кулі лямпіонів, наче страусині яйця. Здається, що швидко з палат виїдуть двірські повози і елегантний світ коронованих жінок і чоловіків легким трухтиком проскочить на пишних конях широкими битими вулицями. Але палати сьогодні пощерблені бомбами, оголені. Тільки на головній брамі золоточорний габсбургський двоголовий орел, гордий і незмінний. Не скорився ні свастиці, ні руїні.

Двірський театр – як грецька святиня. Двірська каварня серед площі. А там старий парк з кремезними деревами. Пощерблені, покалічені бомбами і їхніми відламками, все ж стремлять гордо й кличуть небо на свідка кількасотлітніх подій, що плили у їхніх стіп. Оце вперше, що події не відогрались там внизу, тільки на горі понад ними, несучи загладу всьому, що стояло і жило на землі. Тепер в парку і в будинках шпиталі. Бліді виснажені чоловіки на милицях без одної чи обох ніг, без рук.

І всюди купи румовиська і всюди руїни.

На Гунґербург не падали бомби. Зубата залізниця підноситься через міст і пнеться вгору. Вже понад домами, вже понад вершками дерев розцвіли акації. Крізь розкриті вікна вагону вдирається пристрасний, солодкий запах білого цвіту, що хитається в літньому вітрі й висилає пахощі в міські простори. Потім – понад соснами і смереками, потім понад лісом. Оце ви висідаєте й виходите з станції. Асфальтові дороги, запах страв, готовлених на полудень принадою смаженого м’яса лоскоче ніздрі.

Як гарно, як затишно живеться тут людям! Великі, розкішні вілли, прегарні городи. Стрімкий терен використано якнайкраще: терасами, амфітеатрально. каскадами. Рослинність захлинається повінню квітів, різнокольорових скельних і чорноземних. Це південна стіна, і сонце гріє тут ще напровесні. Гріє яскраво, святково з гойністю коронованої володарки, малює усе на кольор цвіту й магоню. Цвітуть сади, як казка. На стінах розп’яті морелі і бросквині рожевіють, як зашарілі панночки.

Солодкі п’янливі пахощі кидають різні екзотичні кущі й дерева. Ось на кущику малі темнобордові троянди. Я бачила їх ще давно в Піщанах. З тої пори я тужила за ними. Оце в ботанічному саду я відшукала їх нюхом. Я чула досконалий запах ананасу і, сівши на лавочці, я закрила очі та впивалась ним, аж поки з чару оп’яніння винурився кущ з темнозеленим листям і маленькими трояндами. І, як звір, йдучи за пахощами вітру, я знайшла кущ загублений давно і припала до нього та цілувала листячко і пестила цвіт. О! Забутий цвіт далекої чужини! О! Згадка молодости і безмежної туги за красою й щастям!

А потім, коли я вже наситилась пахощами (і вкрала галузку з двома квітками), я підійшла до сірого невеличкого дерева, що на вітках, схожих на вербові, носило непомітний цвіт. Але пахнув він, пахнув солодко ягодами і морелями і помаранчею разом! І знову я стояла, гладила рукою хисткі вітки і у споминах шукала цього дерева так довго, аж поки не найшла його над берегом Чорного моря у Варні. Принесло воно мені привіт від його бурхливих хвиль і великого водяного простору, що кличе-вабить і тягне.

Було там багато дерев і кущів, і я ходила поміж ними й знову забувала дійсність і день з його гнобою і беззавтрішністю.

Але за вікнами і в садах були люди. Вони мали батьківщину, житло, вигоду і розкіш. Для них війна скінчилася. Вони не знали голоду, ні спраги, ні розпуки й зневіри. Вони сидять собі в своїх домах, ходять по городах, піклуються садом. Ось старий професор університету поливає свої грядки, а там лікар обходить сад.

Але ми стоїмо під їхніми домами з порожнім серцем і руками й шлунком, стисненим голодом. Місяцями ми не їмо, а обдурюємо себе. Але для них уряд стягнув харчі з цілої Европи. Вони не знали, що таке злидні.

Сидять за мурами своїх вілл, як у середньовічних замках і переходять в другу епоху спокійно й діловито.

У долині місто. Срібною лентою Інн повзе поміж горами і в’ється поміж вулицями. Відтіля, з гори він втратив свою похмуру бурість і став сріблисто-синій, як кожна річка. Якби він був такий і насправді! Мостики стались малі, як хлоп’ячі іграшки, що зберігаються звичайно в скриньці. Так і нагадує Іннсбрук з гори цю скриньку. Якомусь великому хлопцеві розсипались кубики в цій скриньці. Вправді вежі стоять на місцях і дерева поміж ними, але кубики будинків порозкидані, пощерблені. Гей, коли вони потраплять зібрати їх і скласти знову в солідне, спокійне й поважне місто, якого назва пахне далекими мандрівками і безжурним дозвіллям?!

Відвертаєте очі від міста до гір, що напроти сяють снігами в яскравому весняному сонці. Там могутній «Престол Тіролю» з тридільним вершком купається в срібних хмарах, що встають із снігів і льодовиків Гросгльокнера чи Гросвенедігера і пливуть легко й пухко по розіскреній синяві. Як пажі, вони приклякають біля престолу і тримають у руках синю прозору шату весни. Тої, що тут на теплих збочах розсипала скарби, а там ще не зачалась під небом і хмарами й сонцем. Налюбувавшись, відвертаєте очі, повернувшись, дивитеся на Гафелекар, в якого частині стоїть місто вілл, Гунгербур. Линвова залізниця перекинулась сталевими міцними линвами по високих стовпах і побігла вгору. На ній хитаються вагонетки, як кошики, і несуть туди американських вояків. Тепер вступ цивільним заборонений. Але я була там восени, як зривався перший північний вітер і ніс перший сніг. Знаю, що під вершком стоїть розкішний готель Сеґрубе з прекрасною терасою, мінеральними купілями (2700 метрів височини) і повним люксусом. Про те все розказують великі реклямові афіші, що оповідають казки минулого. Алеж і тепер є там те, чого ніяка війна знищити не може: безсмертна краса природи. Білосніжно й разом з тим гаряче від сонця, що опалює на бронзово.

І ще вище, майже на самому верху, теж готель і ресторан. Від нього вже йдуть пішки на верх, відкіля широчезний препишний вид на гори Карвендель, дикі і наїжені скелями, і на всі інші оці ланцюги. Заворожений світ скель. Мабуть у день творіння вони завмерли в божевільному русі й корчах землетрусів, коли ще земна покрова тоненькою верствою плавала над плинним ядром і морщилась, як складки коло очей під час сміху.

Разом із подивом цього нового, іншого світу – опановує сум і пригноблення. Мертвота, тиша і пустка будять жаль за життям, тугу за заквітчаними долинами, усміхненими лагідним теплим усміхом молодої, що вертається з вінчання. На голові стрічки й вінець і лелітки, а там гапти, цвіти-оксамити, мережані-вишивані, золототкані. На ці долини глядять суворі монахині в бурих каптурах та білих рясах, з-під яких тільки виглядає край зеленої спідниці, прибраної скромною вишивкою. Це гірські масиви, задивлені в небо й заслухані у неземні хори й архангельські гімни, які десь високо в синяві колише етер. Або бичують їх бурі, шмагають сніговії, плачуть вони покутними дощами-сльозами, плачами земледалекими і неповинними.

Це світ гір, а там світ долин, що притулився до Інну. Із скринькою кубиків: Іннсбруком. Містом, що стало серед потопу Араратом. Туди збіглись усі, що втікали від страшних хвиль із заходу й сходу, з півночі й півдня. Що ж роблять вони тепер?

На вулицях рух. Це поворотна хвиля, що складається з усіх – іннзбручан, різних німців, чужинців, тих, що вертаються і тих, що залишаються. Жителі міста вертаються потроху з сіл. Хто має до чого. По вулицях їдуть вози з меблями, такі характерні для всяких рухів людности малі ручні візки, і все, що може їхати. Звозять і розвозять різне манаття. Обличчя тупо похмурі, на них сліди великої втоми й хвилювань, смертельної тривогу й постійної втечі.

Різні роди німців – їдуть і йдуть у різні сторони. Одні були втекли, других евакуювали. Стараються їхати в різних напрямках, шукаючи шляху додому. Багато з них не має нікого дома. Усюди повно молоді. Це воєнні поворотці. Чоловіки подекуди в уніформі, вже понищеній і занедбаній. Інші в цивільках, які ще не сидять на них звично. Жінки. Молоді, що теж досі носили різні однострої найчастіше штани, повернулись з військової служби. Повитягали якесь жіноче лахміття. що переспало цілу війну у шафах, і одягнули. Лежить воно на них незвично, майже несміливо. Де-не-де зустрічається «пані» у елегантному одязі з мальованими нігтями й губами. Її «панійство» трохи підозріле, а одяг теж не першої моди. Бо й яка мода була під час війни? Усі вони сидять в ресторанах за порожніми тарілками, за переповненими столами і чекають терпеливо на щось, якесь пиво, чи воду. На їхніх обличчях теж втома й розгубленість. Не знають, як прийдеться жити й що робити. Так якби сьогодні вернулись з далекої дороги.

Скрізь і усюди неясність, непорозуміння і втома. З-під великого тиску війни стрибок у порожнечу. Великий брак напруги.

Але є хтось, що має й напругу, й стремління, й програму. Він один з усіх знає, що треба робити, як і де. І, що глухіше залягає в серцях переможеного народу зневіра, то голосніше говорить він, та настирливіше править свої кличі й обіцяє те, чого бракує, чи скоро забракне всім:

Працю й хліб!

На головній вулиці, напроти майже єдиного ресторану, де можна зайти цивільним, величезний чорний серп і молот на кривавій плахті. Над ним напис:

КПЕ – комуністична партія Австрії. У вікнах великого льокалю і на стіні будинку великі афіші, такі нам відомі з дому. Тільки ж тематика трохи інша. На початках нагінка на свастику й фашизм. Малюнки свастики, з якої вибухає вогонь, робітник, що йде в кайданах чи зриває їх, в залежності від потреби, жахіття концентраційних таборів, великі числа про радянську продукцію і добробут.

Велика стінгазета усе це розказує й ілюструє числами й фактами. Гучномовець подає, що деякий час, комунікати, заклики, вказівки, між ними заклик до чужинців вертатися додому. Між ними заклик до австрійців вступати в лави компартії. Так, вони знали що робити, знали за всіх нас.

Стають групами й гуртками, слухають, читають, думають. Білий і кольоровий американець їдуть своїми автами, жують гуму і з цікавою наївністю спостерігають Европу. Вони не принесли з собію ніяких кличів, ні програми. У них демократія. Не дуже вони розуміють, в чому тут справа.

Як би не було, небезпеки комунізму не бачать і нею не цікавляться. Між тим усюди по селах і містечках з’явились уже комуністичні осередки, на стінах стінгазети й афіші та червоно розмальовані скриньки, куди можете кидати свої побажання, записи і… доноси. Як дома. Там за Дунаєм, Вислою, Збручем і Волгою.

У церквах, що ще залишились по днях заглади, відкриті двері й правляться Богослужби. Народ дякує Господеві за закінчення війни й просить про рятунок. Тепер уже вільно. Тепер ніхто за те не каратиме. Вже тепер на свято Божого Тіла піде велика процесія. Щасливий тіролець дістане те, що забороняв Гітлер: процесію, спів і релігійну свободу. Кожній церкві, кожній секті свобода.