Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

ІІІ
ПІД НОВОЮ ВЛАДОЮ

ЗАМОРСЬКІ ГОСТІ Й ГОСПОДАРІ

Ще довго гуділи десь у горах гармати, кулемети торохтіли в лісах під Едером чи в проваллях Ецталю. Ще довго в лісах вздовж Міттенвальду боронились СС. Але містечко було непричасне до всього, воно раділо, що «дер Кріах іш авш» – війна скінчилася. Усі відідхнули. Вже немає тривоги, вже можна спокійно жити, спати й працювати.

Замовкли сирени, що шість років непокоїли людність та звіщали про смерть і руїну. Минувся великодержавний сон германського народу може назавжди. Наставали для них під’яремні будні.

Зараз після перших стеж і відділів в’їхала до Тельфсу змоторизована муринська дивізія. От тоді було що бачити! Люди вийшли на вулиці, та з вікон оглядали небачених людей і машини. Оце великий заморський континент кидає на вузькі тірольські вулички свої кольорові війська і свою переможну зброю.

Їдуть на великих гарматах кольорові люди. Бурі вози, величезні дула гармат, гуркіт моторів, запах бензини. Танки торохтять плазунами, авта біжать, котяться. Кольорова людина сидить на возах і цікаво розглядається по альпійському світі. Одні з них бронзові, майже смагляві як опалені. Другі темніші, більше жовтяві чи оливкові. Товсті, сяючі обличчя, соковиті губи, малі усміхнені очі. Руки в перстенях і браслетах, при апашках шпильки, здебільша жіночого фасону прибрані кольоровим камінням. Годинники, золоті ланцюжки на шиї…

Є й другий тип. Оці зовсім чорні. Сухі, похмурі, вистаючі вилиці, низьке чоло, кучеряве, як вовна, чорне, як вугілля, волосся, малі хижі очі. Сидять непорушно на возах і грізно дивляться на білу людину. Нагадуються оповідання Джека Лондона про острови Тихого Океану або повісті про африканські нетрі. Чується одноманітний, грізний звук тамтамів, що кличуть у похід. І страшне «кай-кай» (їсти). І, хоча вони сьогодні дістають їсти прегарні консерви й досконалі американські харчі, все ж ми жартуємо: оцей виглянцуваний, як чобіт, то певно з тих, що – «я тебе кай-кай».

Їх розташовують по хатах, з яких нашвидку виселюють мешканців. І вже в містечку знову паніка: їдуть знову візочки та возять від хати до хати господарське добро. Це переселенці. Та роблять це спокійно й без нарікань. Розуміють, що десь же вояк мусить жити. Швидко теж оці кольорові вояки зживаються з публікою. Надто швидко й надто тісно, як на такі дуже чужі між собою раси й народи. Не давні ж ті часи, коли німець уважав усіх інших за нижчих від себе, а ще коли ті інші чорної раси. Оце зараз же дівчата знайомляться з муринами й не одна шукає в раменах чорного джентельмена екзотичних насолод..

Шоколяда! Помаранчі! Шинка, ковбаса, білий як папір хліб!

Америка! Америка! Америка!

Кава! Розкішний збуджуючий запах майже наркотику. Стільки літ пили тільки жито, змішане з якимись перепаленими відпадками – ерзацкафе [51]51
  Замістка кави


[Закрыть]. Оце чудовий запах кави! Какао! – теоброма – божий напиток.

А вони потребують тільки двох речей: снепс [52]52
  Шнапс – горілка


[Закрыть]і дівчат. Подумати тільки – можуть мати білих жіночок стільки, скільки хочуть, без ніяких заборон, лінчів і переслідувань. Тож черпають з криниці розкошів, як з рогу достатку…

А тірольці кажуть – «дер шварце Ман іш філь фройндліхер, альс дер вайсе» [53]53
  Чорний чоловік чемніший, ніж білий.


[Закрыть]. Дуже люблять дітей. Білі діти – це пристрасть чорних, перепрошую, кольорових вояків. Носять їх на руках, пестять і обдаровують. Навіть мала малярка Ліда приходить до хати з шоколядою в руці та з грайливою міною каже: «Мама, чорний дав мені шоколяду за красоту». Ой, мала замурзана жаба з задертим носиком і малими вовчими оченятами батька!

Але є й білі. Для кольорових призначають виселок. Там виселюють три передні великі бльоки й приміщують вояків. На подвір’ях стоять гармати, танки й вози. При вході до оселі варта. Тріскотять дрова й гілля, чорна людина снить при прадідній ватрі сон давно покинених диких жител і країн гарячого сонця. Над її сном високі альпійські вершини, байдуже задивлені в небо, біліють снігами.

В нашому районі – білі. Грають в бейзбол та відбиванку, хлопчики підносять м’ячі. З кухонь пахнуть принадно смачні присмаки. Рештки харчів викидають до ям і спалюють. З великою марнотратністю. Тіролець дивиться з жалем і облизується.

Хлопці молоді, не змучені війною, веселі, безжурні й наївні. Яка велика різниця від похмурого, суворого німця, що ще як молодий хлопчак маширує штивно і б’є в лице сивовусого чужинця. Як вільно себе ведуть! Ноги викидають з авта поза його берег, кладуть на поруччі балькону чи підвіконня. Вигідна блюзка, оголена шия, кольорова апашка. Вигідний, гігієнічний одяг, привітні обличчя. Не хочеться вірити, що вони були на війні, що проламали страшний Атлянтіквал і виграли війну.

У нас у хаті по перших зворушеннях, які коштували Фількової камери, Рольрефлекса, і Романового мапника, мап та інших речей – настав спокій. Наша хата мала, стара, повна затухлого лахміття. Правда час від часу приходять її оглядати вдень і вночі, але вона не цікава ні своїм виглядом, ні змістом. Тож ніхто з неї не проганяє старих і нас при них. Тепер ми раді, що не живемо в одній з тих гарних віль, що вище нас, які мені так дуже подобались. Можемо спокійно жити в нашій буді.

Після перших подій містечко теж стало заспокоюватись. Від’їхали візки й возики з Пішлівським майном, прогомонів розпал грабунків і прилягла насичена жадоба наживи. Ще довго громадяни мали про що балакати, а набране майно стало обмінною і обіговою монетою цілої околиці. Воно мало дуже малу вартість, так що коли хто хотів дістати один кілограм масла, мусів дати 3 метри цінного військового сукна, чи цілий оберемок коців. З харчами було завжди сутужно, а тепер, коли бракло довозу, просто катастрофально. Очевидно, не баверам а тільки чужому, напливаючому елементові. Та наші якось собі радили.

Наші старі доживають свої будні. Завжди вранці Марія сходить з поверху, а її чоловічі черевики, підкуті цвяхами, гупають по сходах. Іде до стайні годувати корову. Ліна йде до своїх курей. Оці «пулі» – її журба й пристрасть. Ще звечора позамикала в кухні в койцях тих, що з яйцем. Ліна добре пильнує, щоб котра не покинула де яйце. Вранці випускає тих, що виконали свій обов’язок і тих, що в стайні. Погодувавши, веде на пашу. З патиком у руці обводить їх довкруги хати, і вони пасуться. Як же Ліна не догляне і декотра просмикнеться до її городця, тоді Ліна жене її патиком і кличе разом з другими до курочок на подвір’я:

– Пуль, пуль, пуль! Пулі, пулі, пулі!

Опірений народ біжить і летить, якби погоня гнала. Це ж господиня кличе! Певно сипне зерна.

Колетта шкутильгає по хаті на двох ціпках і молиться з товстої книжки. Добрий Герєссас [54]54
  Пан Ісус


[Закрыть]і Юнг-фрав Марія [55]55
  Діва Марія


[Закрыть]дозволили їм щасливо перебути війну. Є мир на землі.

І є, направду, благовоління.

Латаста, чорнобіла киця, треться до Ліниних ніг, чуючи запах молока й смаженої картоплі. Ця «Муйнц» привітна й ласкава. Вона пеститься з усіма й краде. Дуже спритно. Цілих 300 грам нашого м’яса – величезне майно – з-під тяжкої ринки ще й обтяженої каменем. Як та бестія це зробила, невідомо. На нашу голодівку! Майже з плачем біжу за нею – застала її, як доїдала м'ясо, але Муйнц шпарка і хитра і забезпечила собі заздалегідь тили. Вона подається бігцем на гору і, хоч на горище двері замкнені, в них внизу є щілина, і нею вона прокрадається на горище. Шукай її тепер! А я так радо була б її набила! Перший раз в житті я мала таке завзяття на кицю! І хоч потім Філько старався мене з нею примирити, я обіцяла її набити. Все ж, коли за два-три дні вона стала до мене лащитись у кухні, так наче б між нами нічого не було, я вибачила їй і не била.

Другий Муйнц – там усі коти муйнци – чорний як вугілля і блискучий. Теж кицька. Але дика і ненавидить людей і хату. Не спить ніколи в хаті, як її подруга, не лежить на ліжку, не пеститься ні до кого. Це справжній кіплінгівський кіт. Вона ходить своїми шляхами, куди і де, ніхто не знає. В хату заходить тільки їсти, і зникає, як дух. Навіть до Ліни не йде. І вона не бере її до рук, бо дикунка дере та кусає.

З весною обидві кицьки починають своїх весняних пісень. Поночі «співають» вони, ходячи попід вікнами та навкруги хати, і тоді ми будимось та полошимо їх з вікон. Але це триває коротко: для одної і другої, яких дві-три ночі. На господарстві появляється відкілясь «Муйнцфатер» (батько) – латастий як перша Муйнц тільки більший і лінивіший. Та голова у нього ширша, з бачками. Іде на руки й пеститься та їсть залюбки. З жалем нагадую собі мого найлюбішого Биця.

Але на господарстві настає спокій.

Тільки шкода, що бідний наш Кух – коровка – ніколи не виходить надвір. Бідний звір з великими вогкими очима, засуджений на досмертну тюрму. Але Ліна каже, що всі корови в них, хібащо йдуть у полонину, стоять на стайні.

В городцях роботи закінчені. Відцвіли морелі і нав’язали безліч овальних овочів. Починають цвісти помідори. Швидко й вони матимуть маленькі кульки.

Травень. Тіролець далі возить свій «медок» і зрошує поля, на яких кільчиться кукурудза і зеленіє нива.

Ще з вершків Гогемунди сипляться лявіни: – румпелє, бумпелє, бумпелє! – як каже Марія.

УКРАЇНЦІ, ІНШІ НАРОДИ, ФАБРИКА

На фабриці Пішля далі весело. Фабрику зайняли французи. Це полонені й робітники. Вони стягнулись із сусідніх сіл, від баверів і з усіх місць, де працювали. Зайняли фабрику і господарюють.

У Пішля, як відомо, були полонені французи. Вони жили в сильному відокремленні, й їх ми ніколи не бачили. Все ж мусів бути спосіб, якого вживали так для виходу на волю, головне для прогулянок по місту й то поночі, як і для зустрічів з нашими дівчатами. Люсієн не був одинокий, що міг пишатися батьківством… Французи діставали з дому посилки, а в них те, чого не було тут: цигарки, тютюн, цукор і шоколяду, товщ, ножики для бритов, шовкові панчішки, тощо. Чиє серце не зворушували б ці речі в таку пору?

Щойно після розвалу, коли вони опанували фабрику, ми помітили скільки їх і які вони.

Зносять свої здобутки. І чого вони не мають! Заповнюють магазини різнородним майном. Не з порожніми руками вони відходили з місця праці! Харчі, одяг, матеріяли. Добувають черевики від Найнера. Зносять їх масово до фабрики. Разом з бельгійцями і голляндцями вони опановують містечко. Усюди вештаються невисокі чоловіки з трикольоровою стяжкою в кляпці, всюди французька мова. Вже мають особові й вантажні авта. Вони творять цивільну поліцію й адміністрацію міста. Скидають давнього бургомістра, вибирають попереднього, старого тірольця. І хоч він випрошується, мусить погодитись. При нім сидить молодик з трикольоровою стяжкою й диктує.

Американському військові байдуже до того, що діється в місті.

На фабриках, у крамницях, на вулицях роїться від французів. Потім від італійців. На ніч треба добре замикати хати і вдень берегтися… Різномовний народ, сиплеться по місту, як з розв’язаного мішка.

На українців дивляться косо.

Одного дня довідуємось, що загрожують усіх нас замкнути до концентраку, наче б ми були німецькими співробітниками.

Між тим приходить до польсько-українських інцидентів. Поляки нападають на наших і турбують їх. Десь там покривавили когось. Блідий прибігає, дрижачи, Данилович з такими вістками. Збираємось нашвидку у Мітельського в Ресля і вирішуємо:

Треба зорганізуватись! Треба нав’язати зв’язок з Іннсбруком. Треба боронитись!

Складаємо нашвидку зав’язок комітету. Спочатку нас кілька осіб. Мене відряджують до Пішлівської фабрики. Маю можливість ввійти там як лікарка і приглянутись, що роблять і думають французи, та інформувати їх про нас. Тим більше, що говорю по-французьки. Плавець і Мітельський мають нав’язати зв’язки з Іннсбруком. Не легка це справа. Зразу ж по приході американська влада оголосила, що невільно мандрувати. На кожну подорож потрібна перепустка. Перепустки видає поліція, підписує американський комендант міста. Нашим людям поліція і не думає їх видавати. Тож Роман і Мітельський їдуть «зайцем»: перед ратушею стають американські авта і беруть того, хто проситься підвезти. Якось там перед Іннсбруком на мості люди прокрадаються до міста.

Іду сміливо на фабрику. На брамі мій друг – Ротенштайнер. Привітно посміхається, тішиться, що я знову тут. Про нову владу ні слова. Вартовому з крісом зголошую, що я лікарка, що мене кличуть до хворої. Насправді так і було: досі Таня в тяжких випадках радилась зо мною. Тепер, і зовсім залишена на власні сили, прибігла до мене, шукаючи ради. Тут якийсь випадок зараження після пологів, і тепер, коли вже немає моїх «друзів», я можу вільно ввійти. Вартовий з французькою стрічкою при блюзці переказує другому:

–Ідзь повєдз Дідіє, же пшишла докторка до хорей і запитай, чи пусьціць.

Ага, це такі французи! Це вони загрожували нам!

Молодий, низький білявий Дідіє – на фабриці власть. Йому заявляю, що я була тут лікаркою, що Пішль мене покривдив і прогнав і що зараз я знову беру в опіку дівчат. З радістю приймає це до відома, мовляв, їм самим якось ніяково, що дівчата без опіки. Оце вчора поховали одну.

Так, це правда. Вчора, коли ми сиділи при обіді, на цвинтарі під нашими вікнами зачули протяжний спів. Нагадував щось знане, щось наше. Швидко підійшовши до вікна, ми побачили гурток пішлівських дівчат, нашого священика й труну, яку якраз спускали в яму. Збоку стояв німецький ксьондз і цікаво приглядався обрядові. Над могилою говорив промову інженер, який підкреслив, що вона померла в жертві материнству та спочила на чужині. Тоді почувся голосний плач-лемент якоїсь дівчини. Це подруга мертвої голосила над могилою. Дівчата відвели її, на могилу поклали трохи квіток і поволі розійшлися.

Дивлячись на те, я робила собі закиди, що я ще не на фабриці і що не допомагаю бідним жінкам. Тож рішилась і «без політики» піти туди і зголоситись до нового уряду на працю, тепер уже безплатно і без наказів всяких Чермаків та арбайтсамтів. Тож і сама я запропонувала нашим ще й «політичну службу» там.

Таня дала мені білий халат та як шефа проводила по своєму обійсті. Амбуляторія, колись така недоторкана домена німецького лікаря, стала тепер отвором, шафки сумували, поблискуючи інструментами. Здавалось мені, наче б промовляли до мене німою мовою закидів, що мене тут не було. Хотілось перед ними виправдатись, обіцяти…

У родильній не було нікого. У дитячій знайомий мені запах; Катя й Уля з привітним посміхом і радим привітом. Але дітей менше, ліжечок рідше. Зате нагорі частина їх, яких ще за моїх часів не було і які будували італійці. Це лікарня: здається там теж і лежали здорові поліжниці. А може вони були хворі – я не встигла зорієнтуватись, бо моя «посада» скінчилась швидче, як почалась. Одначе я менше цікавилась медичними справами і старалась якнайшвидше зайти між французів і з ними розговоритись.

Але в лікарні були ліжка, було ясно й доволі вигідно й було вже дві кімнати, чи навіть три. У двох були годуючі матері в третій хворі. Але всюди панувало повне безладдя й анархія. Так, як на фабриці не було влади й праці, так і тут був хаос. Жінки лежали в ліжках, біля них чоловіки, бавили дітей, їли, розкидали все. Ще гірше було в гуртожитках: там на ліжках лежали чоловіки з жінками і в білий день діялась «істинна фізіологія». На наш прихід ніхто не зареагував, хлопи лежали далі з чобітьми на ліжках, жінки так як ми їх застали. Моя поява нікого не цікавила. Тільки литовка й білоруска привітались із радістю, а потім ця литовка навіть передала для мене вовни на светер.

І знову ставало терпко-боляче й темно.

Все ж була це лікарня. Мрія і стремління цілого мого лікарського життя. Мати свою лікарню, хочби найменшу, найскромнішу. Ніколи до цього не прийшло. Я заздрила Тані, що будучи ще студенткою і то початкуючою, мала вже свою лікарню. І рішила знову, як колись, взятись енергійно до роботи в цій новій вже стайні Авгія.

Перша річ, я прогнала хлопів. Була це очевидно сизифова праця, бо вони зараз же прийшли знову. Далі, прогнала я акушерку. Не зовсім, тільки так, як тоді. Я усунула її від ролі ординатора й оператора та казала, що лікувати буду я, а її кликатимем до пологів. Пішла вона зразу, і я бачила, що не була рада.

В палаті хворих самі гнійні випадки. Флегмона [56]56
  Гнійне запалення шкіри


[Закрыть]над оком, флегмона на руці – все після пологів. Стан жахливий, нотувала я собі нашвидку. І знову прийдеться боротись з пологовою інфекцією. І без можливосте дезинфекції….

Тут виявилось, що діти лежать разом з мамами в отих кімнатах. Тому внизу було їх менше. Маючи більше кімнат до розпорядження, я могла тепер краще працювати.

Але ж в розпалі організаційних мрій я забула, що прецінь це все нереальне. Прецінь скінчились часи праці на фабриці, часи примусово депортованих робітників. Що ж буде далі?

Щоб обговорити санітарний стан фабрики, я пішла до «директорів» її: Дідіє і Бурля. Хлопці були цілий час зайняті господарськими справами, і я бачила, що зі мною мають мало часу і потреби говорити. Погоджувались на всі мої санітарні пропозиції швидко й з байдужим виглядом. Їхня увага була цілком звернена на свої справи. Вони самі, як казали, збираються додому, тут не мають ніяких зацікавлень. Швидко від’їдуть. Зручно я зійшла на українську справу і переконувала їх, що українці є різні, але більшість була і є проти німців, переводила аналогію з їхнім становищем. Виявилося, що вони обізнані досить добре, й українців з-поза Збруча вважали за порядних, а галичан якось не дуже. Мабуть мали таких інформаторів. Все ж відносились до нас усіх з помітним легковаженням. Коли ми згадали про погрози, вони заявили, що це неправда, що вони до нас не мають ніякого діла, у них досить багато своїх справ і клопотів, що їм ніколи займатися другими народами.

Треба знати, що зараз же з приходом американців наступила масова репатріяція. З ранку до ночі їхали автами всі: бельгійці, французи, італійці. Та до цієї справи вернусь ще в окремому розділі. Тепер ще до французів: частина їх була теж на роботах, як наші, але друга були добровільні робітники так, як був і французький легіон війська. Тож не один з цих добровільних не мав охоти вертатись додому. На багатьох обличчях видно було непевність або й журбу. Мала я враження, що до них належить і Дідіє.

Все ж вістки, які я принесла нашим, заспокоїли їх трохи. Ще втішніші вісті були з Іннсбрука. Роман і Мітельський натрапили в Іннсбруку на подібний стан, як попереднього дня у нас: там зійшлось декілька громадян, нашвидку утворили якийсь комітет та пішли до американської влади представитись. Були вони у майора, який привітав їхній комітет, що було згідне з відозвою генерала Айзенговера, який закликав чужинців організуватись у комітети та співдіяти з американською владою. Запевнив їх, що влада візьме під опіку чужинців (їх потім називатимуть ДП, тобто переміщені особи, так і я називатиму їх коли мова йтиме про різні народи), що ніякого насильства ніхто не сміє їм чинити – що тепер є демократія.

Дуже втішені вернулись і переказали таке нам. У всіх піднісся дух. Перші репатріяційні ластівки вже були над нашими головами, й ми боялися, щоб нас не примушували вертатись.

Наш комітет скріпився, Філько найняв кімнату, де колись була НСДП [57]57
  Націонал-соціалістична німецька партія


[Закрыть]. Ми пошили жовтоблакитний прапор – жовте я відтяла від моєї заслони на вікно, синє дав хтось, і прапор замаяв над домівкою. На вікні швидко з’явився тризуб.

Два дні я ходила на фабрику й дбала в першу чергу про наведення якогось ладу та гігієни. Третього дня я прийшла й застала лікаря-німця. Таня інформувала, що американська влада призначила його фабричним лікарем. Я підійшла до нього, ми познайомились. Це був тутешній лікар, партійний наці. Колись працював на фабриці, але, як казав, не міг погодитись з Пішлевими порядками і відійшов. Тепер без його, ніби, згоди військова влада призначила його тут лікарем. Але він готовий кожної хвилини піти зі мною до них, зректися посади на мою користь. Говорив дуже ввічливо й скромно. Не почував себе безпечно. За декілька днів його арештували, й він зустрівся, мабуть, з Пішлем у концентраку.

Що було робити? Я була самозванцем. Мабуть поляко-французи постарались, щоб я не була на фабриці. Я умовилась з лікарем, що завтра вранці підемо до влади. Скинула халат і відійшла. Швидко й без думок. Життя було тепер інше й справи зовсім інші. Вже тепер було відомо, що всі ці дівчата вертаються додому. І то в найближчому часі. А як їх не буде, то й мені нічого там робити. Хоч як я скреготала зубами, але вони були мої, бо були українки, і не фабрика і не фахова праця мене тягнула, а їхнє добре. Тож до лікаря я не пішла й раз назавжди розпрощалась з фабрикою. Потім після його арешту Іннсбрук призначив лікаркою якусь росіянку. Але я вже не цікавилась фабрикою, де не було моїх дівчат.

Разом із змінами режиму наступили великі зміни і в фабриці. Як я вже була зазначила, Гофман залишився на фабриці, а Пішль сховався. Отож зараз після капітуляції робітники арештували Гофмана і Пешлиху та Шойрінґа. Тримали їх під наглядом в їхніх кімнатах, виводили на працю: замітати фабричне подвір’я і чистити відпадки. Робітники приглядались і, самі не працюючи в ті дні, тішились бачучи своїх ворогів на найгіршій праці. Скоро американська влада поклала цьому край. Пешлиху випустили, а Гофмана й Пішля, якого арештували в його домі в горах забрали як партійних, так як і того лікаря, як бургомістра і ще декількох наці з міста. Їх бачили потім в Іннсбруку на вуличних роботах, а потім перестали про них і згадувати. Небавом одначе всіх їх випустили…

По від’їзді французів управу фабрики обняв інженер-естонець. Залишили і решту персоналу навіть з отим партійним Яйтнером, і фабрика мала перейти на мирну продукцію для населення.

Тоді вже не було наших дівчат, тільки декілька бельгійок і білоруска та власівська родина. І Танина родина. Вона до кінця трималась фабрики, не хотіла дати себе викинути жодній владі і Танин чоловік працював уже потім за американців далі при варстаті як ткач, а батько в фарбарні. Була це солідна, спокійна, працююча родина і без праці їм було ніяково жити. Тож безуспішні були зусилля Яйткера позбутись їх – свідків його злочинного діяння, як лагерфюрера табору остарбайтерок. Так і залишила я їх на фабриці від’їжджаючи з Тельфсу на північ.