Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

РЕПАТРІЯЦІЯ

Ясні й великі дні на весні. На широкі полотна травень кладе фарби неба. Сонце тірольське світить тепло й яскраво. Відбивається від снігу й води й опалює обличчя. Гарно в Тіролі на весні.

Хто почав репатріюватися перший? Мабуть італійці. Їх було найбільше в Німеччині. І французи.

Дивно, коли приходять такі майже спонтанні мандрівки народів, вони нагадують мандрівки птахів. Хто дає кличі? Як то діється, що вони стягаються в спільні місця? Хто визначає провід і напрям?

Але кудись тягнуться. Не пішком – часи тепер інші. Автами, а далі потягами. На автах розмаїті люди. Після бенкетів і розпусти останніх днів їдуть на високо навантажених автах, на першім авті чоловіки й жінки, все переважно молодь. Повбирані – одні звичайно, другі чудернацько, наче на маскарад: кольорові лахи, дивовижній одяг, червоний циліндер, зелений фрак, табачкова широка краватка. Маски на обличчі. З бубнами, саксофонами, гармоніями. Співають, кричать, регочуть. Карнавал.

За ними авта, повні майна. Переїздять через містечко, зустрічають знайомих і незнайомих, кричать – адіо, оревуар, гурра! Кричать, мають хустинами, капелюхами, руками. Весельчаки скачуть на горі клунків і показують штуки. Музика грає!

Радісно вертаються додому романські народи. Найрадісніше італійці. Хоч не одного муляє журба і непевність, що буде дома. Але алькоголь, гульня й повні клунки підбадьорують. Скінчилась війна, скінчились бомби, скінчилась примусова праця! Їдуть і їдуть і їдуть. Цілими валками.

На хідниках стоять люди в робітничих одягах. Щось знайоме в них. Це наші. Стоять, понуривши голову. Дивляться на радість, з якою інші вертаються і йдуть у поле. Там присядуть, десь на плоті, закурять і слухають журби, що смокче й нудьги, що шепче. Похитують головами і вирішують:

– Ні, не вернемось!

Це вони. Це українці. Але не всі. Є такі, що вертаються, і є такі, що не хочуть. Виїздять французи. Зідхаємо з полегшою. Між ними частина поляків, а друга – комуністів. Добре, що їдуть.

Поки виїдуть, влаштовують на фабриці баль. Два дні й дві ночі триває оргія. Наші дівчата кинули геть журбу й розправили спини, придавлені працею, й гуляють. Алеж гуляють! Без стриму й міри. П’яна гульня, розпуста, повне розперізування. Вино, горілка, пиво – бочками. Приходять вояки появляються заморські присмаки, граються помаранчами, шоколядою немовлят годують, горілкою заливають їх, щоб не кликали мами. Бо мама гуляє, ох і як гуляє! Не тільки з Ванькою і Мішою, але й з П’єром і Андре і з Чарлі та Вілі, з усіма. Ох, мама! Мамі принесуть французи матеріял на суконку, американець – годинник, а Міша? – Міша принесе горілки. Самогону. Пий Катя, напивайся, гуляй. Завтра вже не будеш. Пий і гуляй так, щоб відробляючий мрячні трудодні «на родіні» було чим згадувати Германію, було чим згадувати перемогу своїх. І то ще щоб дома – згадувати. А то хто зна, на якому Сибірі, в чистому полі. Там, де вже не можна буде проклинати Пішля, де треба буде бити браво і ухвалювати 10–12 годин праці й стаханівщину і… і…

Тож п’ють. П’є Катя й Валя і Нюся і всі, всі п’ють. До безтями, до забуття. І гуляють дико, розпусно й розгнуздано.

Потім, як відгуляли й французи поїхали – приходять до них політруки. Бурий однострій і червона зоря. І є промова на мітингу по-російськи, щоб знали, що переможці говорять своєю мовою до хахлів.

А потім – авта, навантажені клунками, і жінки в кольорових одягах на них. Червоні, сині беретки. З-під них русява перманентка або чорні кучері. На руках недавно зароблені прикраси. Хто з немовлям, а хто ще не має. Робітники з фабрики помагають вилазити на авта, подають, вантажать.

– Ґлікліхе райзе, глікліхе райзе! – щасливої дороги!

Їдуть через місто. Не кричать, не віватують, як інші. Народ цей задумливий і спокійний. Завели якоїсь пісні. Мала б бути весела, та чомусь журлива вийшла. Руками і хустинами прощаються з тими, що не їдуть, а стоять осторонь, і сльози втирають.

Оце виїхали в поле, тільки дорога закурилася за автами. Поїхали до великого збірного табору у Кематен. Відтіля ще потім довший час приїздитимуть політруки на агітацію. І Маруся, недавня довірена Гофмана. Будуть розказувати:

– У нас весело. Їмо, п’ємо, гуляєм, танцюєм!

Агітують скрізь, щоб вертатись. Часто закінчують погрозами – усіх вас все одно заберемо!

Тільки не заходять туди, де скупчуються українці: жовтоблакитний стяг боронить вступу. І тризуб.

Але з табору репатріянтів час від часу хтось утікає. Стефа втекла, захопивши тільки дитину. Вернулась до своєї баверки. Покинула все. Та й покидати не дуже було що. Спершу було все гарно. Але згодом вирішили, що є такі що мають багато, й другі, що мало або нічого. Річ проста: казали поскладати клунки і розкулачили їх. Пішло придбане за стільки років праці на чужині. Залишилась перманентка й дитина. Тому втекли: одна, друга. Тихцем, нишком.

Проте нема дня, щоб ми когось не дораховувались. Тяга додому, на батьківщину – страшна й велика сила. Розбігається фірма Шнайдера. Одчайдушний Строяновський, що ніколи не скривався з своїми большевицькими переконаннями, йде до Кематен. Ще потім декілька разів приїздить наче б за хлібом. Та хто його зна, за чим він приїздить.

Зникають обидва Мельничуки. Молодший, як молодший, хоч мовчазний і не знати, що в ньому сидить. Але про старшого всі знали, що енкаведист. З Кам’янецьподільська, в Чортківщині працював. Зразковий робітник, ніколи не суперечив. Кремезний, надлюдської сили, лисий, біля сорокалітній. По роботі мився чисто, голився й не був похожий на робітника. Розумівся на всьому, а найбільше на воєнному ділі. На праці оминали його всі: боялись, що прийде час і Мельничук подасть справку, кому треба. Хіба можна знати, хто він і який? Оце раз коротко перед розвалом трапилось таке: літаки були низько над Тельфсом і до бункеру прямував хтось чужий і незнайомий: сивовусий, кремезний дід та молодий, гнучкий хлопець. Обидва у власівській формі. Йшли поволі, не поспішаючи. Говорили по-російськи. Уже в бункері розглянув їх старший Мельничук і сказав:

– Ви були у Петлюри в такому-то й такому полку?

– Був, – відказує поволі дідуган.

– Ви стояли в балці над Богом, як на нас напали большевицькі кінні?

– Да, стояв.

– І я там був з вами, і ми разом сікли червоних!

Старий розглянув пильно розмовця – в бункері півсутінок – і, пізнаючи товариша з минулої події, впав йому в обійми.

Про себе розказував йому далі Мельничук, що він потрапив у полон, потім утік. Далі був у рідному селі, і там його арештували й заслали на Сибір. Відсидів три роки й знову був дома. Селян вивозять, розкуркулюють, арештовують – він живий. Далі його історія була невиразна і недоговорена. Його брат сидів на мішку, курив та пошепки до сусіда:

– Не вірте, бреше він. Сволоч він, от що!

Усі знали, що наче б мав він німку десь в Штубайталю, до якої завжди їздив. І знали, що десь була якась централя, до якої возив матеріяли…

Як мав настати розвал, взяв відпустку і своєчасно зник. Зникли обидва брати і не відомо чи обидва були сволочі, чи тільки один.

Пустошів Тельфс і його околиця. Виїхали бельгійці й італійці й французи. Виїхали «порядні» люди. Залишились самі «підозрілі» може з триста осіб, найбільше українців, трохи поляків, румунів, мадярів, балтійців, югославів. Ці останні, поділені на королівських і тітовських, могли вертатись або ні. Мали великий табір під Іннсбруком. Туди стягались, хто хотів їхати. Інші розсіяні жили й працювали в Тельфсі. Швидко повернувся примус праці, й німці його дуже поквапно застосовували до чужинців. Тож притулювались на працю, де могли й знову були паріями і пролетарами на чужому грунті. До того ж гнаними й застрашуваними…

Українці громадились у двох основних місцях: в комітеті в місті і в Ференгофі. Були то два полюси, між якими стало пливти наше неспокійне життя тих днів. Правда, були ще поляки. Завжди гордовиті та скорі до заколоту, вони становили малу жменьку між нами. Швидко перейшли до табору до Ґаймінґ, де мали повну свободу й добре харчування. Коли вони виїхали, знову стало спокійніше жити. Поволі всі наші вороги, зовнішні й внутрішні, виїздили. Навіть наші ряди прочищувались. Залишились люди приблизно певні, так би мовити однорідні: неповоротці.

Ще на Зелені Свята стався малий скандалик: Шамо, син старших батьків, що завжди заявляли свою ворожість до режиму, прийшов під церкву – наші Богослужби правились у костелі з 10 години – був він з озброєним большевиком, заявив, що вертається, і большевик виступив з провокаційною мовою та лайкою на адресу галичан. Мало не прийшло до бійки. В Ференгофі Шамиха оправдувалась зі слізьми, що вона не могла перенести туги й тому погодилась їхати.

Не їхали переважно галичани. Але не їхала й більшість наддніпрянців. Не їхав Радюк. Не їхав Петько, що прибув брудасом, покритим чиряками і без сорочки, тепер одягнувся, чищені чоботи, пумпи, сорочка, краватка, перша кляса, на малому пальці перстень, рука на клубі, поголений, ситий і задоволений. Він мабуть теж аж тепер починав жити-розживатись…

НАГІНКИ, КОМІТЕТИ

Ще поки французи виїхали, нам зробили малу прикрість, що була внесла трохи неспокою в наші проріджені вже ряди. Одного вечора зайшли з німецькою поліцією, а вже діяла цивільна німецька поліція, і заарештували Даниловича і Малюха. Вістка стрілою рознеслась поміж громадянством, яке стало побоюватись репресій, і не розуміло того вчинку. Зараз же у нас зробили нараду й вирішили, щоб вранці піти до коментанта інтервенювати. Так і сталось. Комендант був дуже здивований і обурений, хто посмів без його наказу й відома арештовувати та ще чужинців, до яких німецька поліція не мала права. Негайно їх випустили, але цілу ніч вони пересиділи в бетоновому підвалі, у них забрали годинники й гроші, яких уже не віддали.

Цей факт, а також інші, більші й менші переслідування, інспіровані виключно німцями, активізували нас, і принаглювали до організації.

Хтось давав одно розпорядження або найчастіше не давав жодного, тільки скасовував попереднє…

Неозначене ставлення американців до нас спиняло нашу організацію й зміцнювало становище і нахабність німців. Та з подій це легше зрозуміти, як так з загальних міркувань.

Щоб зрозуміти наші справи, треба спершу перенестись до Іннсбруку й зорієнтуватись, що там діялось серед українців і американців.

Як сказано було – українці утворили комітет. Комітет знайшов домівку на Аніхштрассе 4, дістав цілу кам’яницю, хоч як в Іннсбруку було тяжко з житлом. Будинок ушкоджений бомбардуванням з повітря, але в ньому можна було жити, там і жило трохи німців. Тут зосереджувалося життя й справи біля 2 тисяч українців з Іннсбруку і його найближчої околиці. Окрім того за німецьких часів існувала в Іннсбруку також українська книгарня Денисюка «Роксоляна» на Маріятерезієнштрассе й як тоді, так і тепер, вона була збірною точкою приїзджих та місцевих. Хто не довідався новин в одному місці, йшов до другого. З часом постала ще їдальня, і це було третє місце сходин.

Домівку прибрано тризубами й жовтоблакитними прапорами та національними кличами. Так, зрештою, зробили в своїх комітетах і другі народи. Почався рух. В ту пору першим завданням комітетів було випрацювати вичерпний меморіял про нас: хто ми. відкіля і чому не їдемо додому. Такий меморіял робили й у нас в Тельфсі, в основному робили ми його обоє з чоловіком. Командантові мали його вручити наші два «Шнайдерівці» Плавець і Волчук (Філько), які були ввійшли до першого «самозванчого» комітету.

Зробили такий меморіял і в Іннсбруку та вручили майорові Торндайкові, комендантові міста. Він прийняв усе до відома та сказав: можете робити все, що незаборонене. А як робитимете щось заборонене, ми прийдемо і вас розженемо. Такі були «директиви» для комітету…

Уже зразу в управі области референтом для чужинецьких справ став американський українець з Пенсильванії Коралишин. Дуже пристійний, чорнявий поручник, в наших справах мало зорієнтований і дуже стриманий в говоренні і вчинках. Потім виявилося, що ще мало він був стриманий…

До Коралишина зразу ринув увесь народ та став липнути, як мухи до меду. Була то велика користь для нас, що він там був і що був все ж українець. У багатьох справах ми мали в нього підтримку, коли не дійсну то моральну. В ті часи повного занепаду й прострації та хаосу це був сталий пункт, на який можна було орієнтуватись.

Коралишин приходив до Комітету, оглядав все, але своєї думки не висловлював. Зате висловив її дуже виразно большевицький майор Кардашев, що появився одного дня в комітеті, розглянувся і, скликавши людей, сказав їм агітаційну промову за повернення на родіну. 3. Пеленський, один з основників Комітету, що одинокий знав англійську мову, взяв його в гостроязикий вогонь дискусії, запитуючи, чи йому як журналістові і демократові можна їхати. На диво гість сказав, що не радив би, «бо не знайде там для себе духової пищі». Інші чіпали його, чому не приходять до українців українці? Кардашов був кавказцем. Коротко, він вирішив, що в тій компанії йому не виграти, й відійшов обіцяючи прийти другим разом. Чули, як виходячи з Комітету муркотів:

– Вот сволочі, контреволюція, что оні здесь понапісивалі!

Більше не прийшов, але… комендант закликав Пеленського і заявив йому, що політичної діяльности Комітетові не вільно вести, та повідомив, що Комітет не може далі існувати. Те саме зрештою сталось і з іншими Комітетами підсовєтських народів, отже і з білоруським. Тільки польський діяв на Маріятерезієн під великим білим орлом.

В той час в Тельфсі, окрім згаданої події: арешту вже наших, ми писали меморіял, перероблювали, переписували, і то тривало довго. Потім комендант, капітан, не хотів прийняти нашої делегації продовж цілого тижня. Секретаркою капітана була тельфська панночка, дочка пішлівського інженера партійного Цеч. Ця чорнява жінка зразу ж стала на службу проти чужинців. У неї треба було зголошуватись до коменданта. Вона теж старалась, щоб комендант не прийняв нашої делегації. Щойно, коли вийшла справа з арештуванням, яка коштувала трохи страху німецькій поліції, бо їх він казав зате арештувати, він прийняв делегацію і здивувався, що не могли до нього дістатись та дав розпорядження, що ДП мають входити до нього безпосередньо, а не через німців. Це була для нас полегша й відпруга.

Коли Іннсбруцький Комітет зазнав перших потрясень, нашому жилось спокійніше. Був і в нас оцей майор. Приїхав з ним Коралишин. Здалеку вже вітав їх жовтоблакитний прапор. Вони проїхали повз, і майор звернув увагу Коралишина на прапор. Цей закликав наших людей і звелів їм негайно зняти прапор і тризуб. На тому покінчилося. Це був для нас дуже неприємний інцидент, але треба було погодитись – що демократія і свобода не для всіх…

Коралишина ми просили, щоб заступився за нас перед комендантом міста. Він пішов туди й дав йому вказівки, за якими ДП не підлягали німецькій владі, не мали бути примусово переселені до таборів, ані додому, ані виселювані з місць. Нам радив шукати працю. Та німці не хотіли приймати нікого, й тому ми просили його про втручення. Радив сидіти тихо, не політикувати. Про табори говорилось уже тоді, хто не їхав додому, той не повинен був іти до збірних таборів, що були цілком під кермою і владою большевиків. Зате американці обіцяли, що зорганізують для ДП табори, але вигідні й з повним конфортом. До тої пори вони мали жити на волі. Це все ми просили Коралишина сказати нашому командантові. Спонукував нас до цього такий стан:

Уже від'їхали усі ті, що мали їхати по своїй волі додому. Чи вони їхали дуже радо, чи менше – їхня справа. Бо мабуть їх і на батьківщині не пускали додому без перешкод. Знали ми, що французів тримають у таборі на кордоні й там їх якось перевіряють. Тримали й своїх большевики довший час, і говорилося, що бракує транспорту. Окрім оцих веселих забав, про які розказували агітатори і які були звичайними оргіями, був там політичний перевишкіл жінок чи чоловіків, нездатних до війська. Усіх інших чоловіків зараз же забирали до війська та піддавали військовому вишколові. Прийшов нарешті час, що їхали й «на родіну». Довжелезні потяги, складені з вантажних вагонів були прибрані зеленню, транспарентами і портретами. Велетенські й крикливі полотнища, так знайомі нам із дому, погрозливий величезний серп і молот, і публіка, що втративши європейський вигляд, поверталася до совєтського вигляду. Ще, правда, носили порядний одяг і «перманентки» але були розхрістані, рогнуздані й неохайні. Часом лунав спів, часом «гармошка», але взагалі їхали мовчки.

Потім цілі місяці їхали безконечною чергою інші транспорти. Мадяри, італійці, поляки, греки, серби під своїми прапорами або під червоними. Аж до пізньої осени їхали вони з зненавидженої Німеччини додому.

Частина людей залишилась…

Тельфс не міг дочекатись, щоб виїхали всі чужинці по своїй волі. Тож рішив приспішити виїзд їх. Одного дня до полудня гучномовці проголосили:

– Усі чужинці: поляки, росіяни, українці, серби, мадяри, бельгійці (вичислювано всіх, нікого не поминаючи, щоб не викрутився тим, що про нього не згадували) мають о 2-ій год. зійтись з речами під ратушу, відкіля будуть негайно вивезені на батьківщину.

Ми почули таку милу оповістку і зараз же стали радитись, що робити. Тут нас американці запевняли, що проти волі не поїдемо, а тут такий наказ. Було ясно, що наказ вийшов від німців. То ж ми нашвидку рішили, що під ратушу підемо, але без речей і не для того, щоб їхати, а щоб боронитись від насильства. Зажадаємо «мітингу» і будемо говорити.

В призначений час, з’явились різні національні групи перед ратушею. Було може чоловік триста. Наших найбільше. Групи стояли й радилися. Двері ратуші були закриті, й тільки через вікна німці пильно стежили за нами. Постава чужинців їм не була до вподоби, бо авта не приїхали. Ніхто не виходив до нас. Ми швидко сконтактувалися з іншими групами, вибрали промовців і вирішили піти до них з домаганням, щоб відкрили залю й зробили збори. Наші представники вернулись зі згодою німців на збори. Але залі не відкривано, ніхто не появлявся, десь усі службовці зникли, навіть не було американського коменданта, усе тут сталося мабуть за його тихою намовою. Постоявши ще півгодини і порадившись, ми розійшлись.

Ухвалили ми там дві речі: поїхати до Іннсбруку за письмовим документом, який нас забезпечував би від насильства й об’єднатись з іншими групами в міжнародній комітет. Приєдналися до нас усі, окрім мадярів. Було їх яких 50 осіб. Хоч становище їхнє, як безсумнівних німецьких коляборантів, було найгірше з усіх, і хоч наказ вертатись до них безумовно стосувався також, проте вони трималися згорда із знайомим нам мадярським гохштаплерством та зарозумілістю. Бажаний нам письмовий документ ми дістали і Коралишин приїхав до нас і втрутився в цю справу.

Треба сказати, що поєднавшись з іншими народами, хоч і не було їх багато, ми відчули себе сильнішими і безпечнішими. Було всіх кілька поляків, югославів і балтійців. Але ми вели, і вони приходили до нас, і це нас підбадьорувало. В домівці ми влаштували курс англійської мови, який провадила естонка, і почали видавати стінгазету чи там радіовісті.

Ще до цього відбулися збори, що мали на меті вибрати новий провід, бо дотеперішній був «самозванчий». Було це вже по переходах Іннсбруцького Комітету та під впливом «громадянської війни», яка там вибухнула. Тому вибір був такий, як випав. Зійшлись ми в Ференгофі. Був то «гастгоф» [58]58
  Гостинниця


[Закрыть]у лісі під Гогемундою по дорозі до Шіндлерового двору. Лежав на площині серед соснового лісу. Зелень травника радувала око звикле до темного й рудого підшиття лісу. Довкруги дому сад, цвів білим цвітом. Груша хилилась через паркан і цвіла молочно, а бджоли літали бренячи. В горі височіли сніжно-скельні верхи Гогемунди. Було гарно, тепло і затишно. Народ розлігся на траві біля альтани, де стояв стіл і пара лавок. Тут, в оцьому ресторані й був цей табір: одна доволі простора кімната, в якій жили наші люди. Жили не погано. Не раз проходячи біля городу, я заходила на подвір’я й балакала з тими людьми, найрадше з одним старшим агрономом, з борідкою, його дочкою Тамарою, свідомою українкою, яка ще у Пішля брала участь в імпрезах, деклямуючи чи виступаючи в театрі, чи з її чоловіком молодим і симпатичним інженером. Окрім них і Шамо, жив там ще швець Волошко з сином і декілька робітників. Збори пройшли дуже швидко і складно: при столі засіли «свої» Квітун, Данилович, Малюх і Плавець. Один з них подав склад, ми всі затвердили і так обрано провід Комітету. Вражали дві обставини: не було там нікого з нас обох, хоч досі ми керували життям і самообороною, і друге – пасивна участь «мас», тобто східняків. Вони дивились на те трохи з боку і недовірливо.

Після саморозв’язання Комітету в Іннсбруку наступило роздвоєння. На його місці заіснувало церковне братство ім. Св. Андрея. Воно було затверджене Іннсбруцьким Єпископатом отже мало під ногами ґрунт, і не легко було його завалити. У Братстві були всі старші й солідні громадяни, отже о. Гірняк, ред. Голіян, пан Герман і багато інших. Увійшов теж 3. Пеленський, головна пружина з Комітету. Братство поставило собі за мету релігійно-харитативну діяльність, придбало церкву – робило релігійні імпрези, далі зайнялось організацією шкільництва і зараз же приступило до відкриття шкіл. З часом було відкрито їдальню. Був там теж лікарський реферат, провадив його знайомий з Галичини старий емігрант Василів-Корнилів. Василів повинен був організувати амбуля-торії, з чим ми лікарі зв’язували наші надії на сяке-таке буття. Моя мрія: забратись з Тельфсу і вернутись до фаху усміхалась мені принадним міражем. А ще до Іннсбруку, який мені так подобався з першого дня і де я хотіла б була жити.

Та того не сталось…

Таку, наскрізь реальну працю розгорнуло Братство. Все ж стереглось воно політичної ділянки, не вважаючи її своєю компетенцією. Тимчасом змінився комендант у місті, трохи людей виїхало, і Пеленський знову почав дбати про відновлення Комітету. Вже тепер такого, як ми мали в Тельфсі – міжнароднього. Це йому не вдалось, бо національні групи були великі й одна не вміщувалась в одну. Але Комітет ожив і так півлегально почав діяти. І, як то у нас є звичаєм в історії: почав боротьбу з Братством. У Комітеті громадились бандерівці, чи теж обидва напрями, а в Братстві в першу чергу католики і люди з недавнього УЦК.

Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком. Злобні язики казали, що боролись не за ідеологію, бо яка і справді вона могла бути в ті часи, а за мешкання в кам’яниці. Справді кам’яниця належала Комітетові, але коли до Братства перейшли люди з Комітету, то вони вважали, що з собою повинні взяти і кам’яницю. Натомість новий Комітет, син старого, вважав її успадкованою і о батькові. У зруйнованому Іннсбруку житло було неоціненим скарбом, тож не диво, що спір за приміщення давав привід до нетолеранції. На зборах, які відбулись у половині червня, вирішено поділитись так: Братство мало суспільно-харитативні ділянки, а Комітет політичну і репрезентацію. Та боротьба не ущухала. Так і залишили ми еліту іннсбруцької громади в бою-усобицях…