Текст книги "На схрещених дорогах"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

АМЕРИКАНЦІ ВІД’ЇЗДЯТЬ

Відносно тихо було в Тельфсі в останні дні червня. Чужинців не вдалось позбутись, і єдиною атракцією тірольців було майже щоденне арештування когось з наці. Окрім того існував наказ німцям виїздити з Австрії.

Німців вони ненавиділи. Здавалось, що це стара закорінена ненависть, може подекуди штучно підтримувана. Оце тепер німці опинились на рівні з чужинцями: їх гонили. Чи так щиро, як нас, не знаю. Але вони дуже нарікали. Дістали вони наказ зібратись в одному місці, й не дозволено їм взяти більше як 25 кілограм речей. Все решту мусіли залишити. Був це безперечний удар для людей, що, найчастіше, мали рештку майна з вибомблених домів. Їх звозили до табору в Куфштайні й відтіля відправляли додому. Везли на відкритих автах без огляду на погоду. Було серед них велике огірчення, й від такого виїзду не один старався боронитись. Всі вони тепер, очевидно, були проти Гітлера й його режиму.

Незалежно від Кематену, де був більшовицький репатріяційний табір, був ще другий табір в Ляндеку. Туди вже возили чужинців. Усіх, які були. Але українцям вдалося там зразу ж захопити владу, бо їх було найбільше і якраз найінтелігентніший елемент. Був там і театр Блавацького і цілий ряд наших львівських інтелігентів. В червні був організований цей табір і навіть раз в Іннсбруку я зустрілась з лагерфюрером – так ще на німецький лад називали керівника табору – він дуже хвалив життя в таборі. На ті голодні іннсбруцькі часи, коли до ресторану треба було прийти пів до одинадцятої, найчастіше треба було стояти в черзі, щоб потім дістатись до середини й з’їсти там ложку брукви – не було навіть картоплі – з якимсь коржиком з яшного борошна й одним листком салати, – він привіз з собою канапки з яйцями і шинкою, шоколяду, кекси. Нам це видалось нечуваним добром. Він хвалився, що п’ють тільки справжню каву й чай і дістають американські пачки з усіляким добром. Пеленський дуже вчасно зрозумів потребу таборів, намовляв людей іти до табору та клопотався в американської влади про стаборування українців. Ми, інтелігенція, привиклі жити на волі й обізнані з горем таборового життя за Німеччини, все ж зі страхом і неохотою думали про табори й не розуміли потреби таборів.

Здалеку ми зачували, що в Мюнхені й в Авґсбурзі є великі табори. Головно останній вважали за централю українства, і туди звертались очі не одного з нас, тим більше, що з самого початку ходили в нас глухі вісті, що Тіроль віддадуть французам. Про те я навіть говорила з Дідіє, і він підтвердив цю вістку. Та не хотілось вірити, щоб американці добровільно покидали такий гарний закуток, де можуть для своїх людей мати прогулькові, туристичні місця. І тірольці мріяли про поворот часів туристики й спорту, про міжнародніх гостей і річки золота чи долярів, які попливуть до їх кишень. Тож і тірольці з похмурою міною відкидали думку про таку зміну, та й мали чого. Американці не брали нічого, часом – яку корову чи свиню, але французи годувались виключно з місцевих засобів. І французи були їхніми ворогами, з якими тірольці воювали зброєю, як показувала панорама битви під Ісерберґом. А американці були тільки гістьми.

Чули ми теж, що українці сидять масово на селах Кавфбоєрщини в Баварії, і в ті околиці мав вибратись Філько.

Між тим літо їхало на гарячому альпійському возі. Сонце гріло, і кожен з нас був кольору стиглої морелі. Тільки шкіра на нас поморщилась, як на оцій самій морелі, коли надто влежиться. Правда, я вигрівалась багато на сонці і майже щодня запалювалась біля моєї кринички, пила з неї воду, й прилігши до стіп Гогемунди, розказувала їй мою журбу і скаржилась на пустку днів беззмістовних.

Тож вирішили ми в першу неділю червня піти прогулятися на Гогемунду. Як і завжди, а в ті часи найбільше, я керувалась предчуттям. Я мала враження, що на гору треба піти якнайшвидше, в противному разі зовсім не підемо. Незабутнє враження залишилось мені з прогульки і чар гір на ціле дальше життя.

Помандрувало й за океан.

Два дні після повороту з прогулянки Філько поїхав до Іннсбрука на засідання Комітету. Було вранці, й я йшла до оселі. Проходячи біля домів, я бачила, що люди чогось з великим зацікавленням кидаються до газети, читають її дуже швидко й хапаючись. На обличчях у них появилась журба й неспокій. Підійшовши до групки людей, я прочитала:

На підставі договору французи займають Тіроль, американські війська відходять до Баварії і Зальцбургу.

Не хотілось вірити. Все ж так було. Тут не було сумніву. Журились тірольці і мотали головами. Вони так вірили в американців і своє майбутнє під їхньою владою. Оце приходив ворог.

І я зажурилась. Не було в мене довір’я до того народу, і я відразу вирішила, що треба їхати. Тільки ж як?

Вже того самого дня вранці від’їхали кольорові. Вони їхали вдосвіта і з поспіхом. Нашим людям пропонували, що заберуть їх з собою. Але ж ніхто не був приготовлений до від’їзду, усе прийшло нагло. На виселку між нашими людьми було занепокоєння і журба. Кожен боявся французів і як комуністів і як приятелів наших ворогів. Усі думали про виїзд. Але ж це належало до тяжких справ. На подорож треба було перепустки з Іннсбруку.

Увечорі приїхав Філько теж помітно схвильований У Комітеті повне розгублення, ніхто не знає, що робити. Американські бюра ліквідуються, американці від’їЇздять. Ми склали нашвидку раду, що робити. Голоси виглядали так: я – безумовно їхати, Філько – як хочеш, то можемо, і Роман – тут тобі добре, маєш хату й трохи молока, сиди не рипайся. У висліді моє безкомпромісове становище перемогло, і Філько наступного дня поїхав по перепустку. Дістав він її з великими труднощами, просто стягнувши Коралишина з авта десь за замкненими дверима б’юра, що вже зліквідувалося. Американці казали, що цілий Іннсбрук хоче з ними їхати.

Між тим були вже такі, що мали перепустки, поїхали до кордону й вернулись ні з чим, мовляв всі перепустки недійсні. Тож і ми вислали Романа на розвідку. До кордону було від нас яких тридцять кілометрів. Дорогу зробив він за один день і прослідив обидві можливості. Від вояків на кордоні довідався, що перепустка добра й запрошували його завтра приїхати, обіцяли, що пустять. Але в СІС, куди його спровадили поговорити, сказали, що ні…

І хоча громадяни, що до мене заходили, впевняли мене, що імпреза не вдасться, ми все ж готовились поспішно в дорогу.

Я пішла до містечка шукати можливости перевезти пакунки військовим автом. Але всі військові авта їхали швидко, не затримуючись, були то вже з останніх. Ніде вже їх не лишилось. Ще мене послали до Пішлевого палацу, де стояла санітарна частина. Перший раз я була в розкішному городі й розкішній віллі Пішля. За високим муром над потоком лежав цей райський куток, повний дерев і кущів, з теннісовим кортом, плавальнею, різними квітяними луками і клюмбами. Вартовий пустив мене на подвір’я, гукаючи здалеку: «Кептен Стоун! Кептен Стоун!» По кількох марморових сходах я ввійшла до розкішної залі з бронзовими статуями, килимами й квітами. На хвилину подумала про Пішля – і як то він себе почуває десь на праці в таборі. Капітан Стоун, молодий білотілий і пухкий жидок з міною Аполлона винурився якраз з купелі й вийшов назустріч мені, покритий крапельками води, одягнений в купелеві штанці. Зворушлива нев’язаність. Я розказала йому моєю мученою англійською мовою, що я хочу, але він сказав, що їдуть до Зальцбурга і пакунків не можуть взяти. Так скінчились мої відвідини в віллі Пішля.

Супроти того Філько замовив Віча, обіцяв йому подвійну ціну, як звичайно за таку туру, і ми готовились на неділю 6 липня в дорогу. Усе це діялось дуже швидко: продовж тижня – зміна займанщин, роздобуття документів, спаковування й від’їзд. Пакували ми майже цілу ніч і були дуже змучені, перехвильовані, перенапружені. Все ж, щоб не було, я не хотіла так нічого в житті, як покинути Тельфс, я не могла дати себе вбити гнобі його беззмістовних буднів і сіряві його безнадійних днів. Я не могла дати себе привалити цим горам, що з цілою вагою давили мої нерви. Ні, ні! Я не могла! В мені жив постійно бунт і стихійна, спадкова, тяга вдаль. До міст многолюдних, до плідних піль, до простору, до життя!

Так колись будилась туга у кочових народів. Брали тварин, своїх жінок і йшли походом у невідоме. В погоні за сонцем, що западало в океан.

Але в мене була ще одна, куди важніша, істотна причина: коли Філько опускав Відень шпиталь написав мені про його стан, який окреслив як безнадійний і закінчив – «той чоловік є втрачений і його смерть це питання дуже короткого часу». Я бачила, як він марнів і нидів, як одяг з нього повисав, і знала, що терпів від сильних болів голови. Кожен день ніс його назустріч смерті. Від років так було й, ця загроза висіла наді мною, як меч. Я мусіла тепер найти місце, де він міг спокійно померти, знаючи, що я маю працю, яка забезпечує мене й дає мені змогу опікуватись сином: допомагати йому покінчити студії. Що могла я зробити тут у малій гірській оселі, де не було й мови про працю? Неспокій гнав мене, гнав до міст, до людей, там де могла я найти для нас обоїх з Романом можливість прожитку, а для мого найдорожчого приятеля, найліпшого подруга – спокійну смерть.

Тож я наглила на виїзд, не дивлячись на всі небезпеки, труднощі й можливу невдачу.

ШЛЯХОМ РИМСЬКИХ ЛЕГІОНІВ

Була неділя. Ми обоє товклись, як навіжені, в’язали коші, забивали скриньки, син пішов у село, прощатись із знайомими. На те ми не могли собі позволити. Та й нашим звичаєм не жили ми близько ні з ким, тож ні за ким було й жалувати.

Біля 11 години заїхало авто й тоді на очах публіки, що виходила з церкви (якраз українська Богослужба закінчилася), ми вантажили свої речі. Ніхто не сказав нам доброго слова на дорогу, ба навіть не вийшли до нас. Усі, зрештою, вважали, що й так не вдасться ця поїздка і що ми вернемось.

Старі прощались з нами ввічливо й запрошували приїхати до них під осінь, як мої помідори будуть зріти. Ми сказали, що вернемося, щоб кімнати не віддавали – так на всякий випадок. Примістились на пакунках і швидко виїхали на закрут, куди я так часто ходила, шукаючи втечі з тісноти, в якій доводилось жити чотири місяці. З полегшою я дивилась, як зникали вежі костела, що щодня дзвонив тричі, доми, в яких не було прихильности, й люди, з якими мене ніщо не в’язало. Коли я глянула на комини фабрики, щось здавило мене біля серця. Це зривалась остання нитка, що в’язала мене з тим місцем праці, де я була так коротко, але залишила там добрий кусок серця.

Потім авто стало спинатись знайомими нам серпентинами вгору. Виїхавши наверх, ми не взяли ліворуч, як на Гогемунду, а праворуч, як до села Мезерн, що лежало на грані пасма (1.100 метрів височини). Це тут де напровесні цвіли крокуси. Цілий час ліворуч ми мали Гогемунду, гора стриміла своїм тяжким масивом і ще тепер погрожувала не випустити нас. Куди авто не їхало, вона була завжди близько – чи то ліворуч, чи за спиною. Об’їхати її було тяжко, й минути не легко. Була як призначення, як фатум.

Оце ми в селі з великим гарним готелем, з верандами. Сюди приїздило завжди багато туристів і людей, що потребували відпочинку й здоров’я. Перед лицем двох велетнів-гір вони грілись і віддавались лінощам. Тепер було там, як і всюди, повно біженців з різних сторін, очевидно німців. У долині глибоченна жолобина, це долина Інну і ще раз Тельфс з його коминами і вежицею. Але вже останній раз. Проїхавши через Мезерн, ми опинились на узгір’ї, що становило новий світ. Той світ лежав на 600 метрів вище від того, де ми досі жили. Просторі полонини, на яких розкинулись села й містечка, як от Зефельд. Був липень, але сад ледве відцвів, а на луках цвіли квітки, які вже давно в Тельфсі відцвіли. На городцях ледве вилазила городина, а салата, яку ми вже в Тельфсі їли два-три тижні тому, мала тут по два листочки.

На авто сіли по дорозі ще якісь прохожі. Один з них віденець розказував з гумором, що він втратив під час війни. Коли запитав мене, що ми втратили, я відказала: у нас украли батьківщину. Де їдемо? – кудись до міста. Насправді ми мали перепустку до Мюнхену. Та знали, що місто під час війни дуже пошкоджене і ледве чи вдасться там приміститися.

Було дивно, як мало слідів залишила в цьому гірському світі війна. Все ж були це околиці дуже сильно бомбардовані в останній час, і нам здавалось, що там немає ні хати, ні людини. Між тим усе стояло собі мирно і гарно і Зефельд – містечко клінік і шпиталів – дрімав собі на своїй полонині дрімотою закиненого в гори містечка. На стінах домів помальовані стояли святі з Євангеліями і сивими бородами, Матір Божа з Дитятком на руках і з усміхом на обличчі. Улюблений образ Христофора: міцної людини, що несе через ріку Дитя, що держить земну кулю в руках, такий знайомий з стіни готелю Цур Гогемунде в Тельфсі, зустрічався і тут так часто. Тірольці радо живуть в домах, яких стіни прибрані образами, переважно святими. І треба сказати, що де-не-де були дуже добрі і по-мистецькому виконані картини. Завжди германські типи: біляві міцні люди, повні жінки, старий німецький одяг і тірольські кольори: червоне, синє й біле, – рододендрон-альпенрозе, ґенціяна і едельвайс. Бували й історичні картини, на касаркях головне, баталістичні, приїзди якихось королів чи вождів, святкові, національної події. Великі, червоні хрести значили ще нині дахи лікарень, розкішні вілли цього туристичного колись містечка, повні хворих, інвалідів. Довкруги містечка вершки гір, які тут так змаліли. Навіть Гогемунда видавалась на половину нижча, а її вершки з цього східньо-північного боку зовсім інакші.

З Зефельду бігла дорога серед полонин, покритих буйними травами та вела до села Шарніц. Що ближче до села, то зникало почування полегші, його місце займала журба й тривога. Близько кордон, з ним невідоме.

Шарніц мабуть ще вище лежав, як Зефельд. Тут уже на горах мало було сосон і зараз же – жереб та каміння. Село над річкою Ізар. Вже ми були над новою річкою. Вона не була велика, але котила швидко свої синьо-молочні хвилі до Дунаю. Вилась тіснинами попід гори, випливши десь під пасмом Гогемунди. І знову церковця з гострими вежицями і знову ратуша, розмальована гербами, як і в Тельфсі, і помальовані, огрядні доми. І кордон. Здалеку видно рампу й напис: Стоп!

Так ми й зробили. Молоді вояки пізнали Романа й радо з ним вітались. Перепустка й ми були «о кей», але в справі речей звеліли нам піти до СІС. Молодий, стрункий старшина поставився до нас неввічливо. Заявив, що перепустка недійсна і пустити нас не може, що ми як чужинці повинні їхати до Іннсбруку до табору, відкіля нас відправлять, куди треба. Зокрема не подобалась я…

Не помогло переконування, що перепустка видана за всіми вимогами влади і стверджена іннсбруцьким СІС. Зокрема авто не мало права переїзду через границю, це правда.

Ми вернулись до границі й стали радитись. Оці вояки порадили нам, щоб пакунки скинути перед границею, авто відпустити і якось собі потім порадити. Заявляли – для нас перепустка добра, для СІС ні. Що було робити? Вони погодились пустити Романа на другий бік. Там Роман мав знайти фіру, що забрала б речі. Лежав там Міттенвальд, містечко, де жив мій колега д-р Домбчевський, який мав свої коні. Це Роман ствердив під час поїздки велосипедом і договорився з лікарем, що допоможе нам в разі потреби. Тож ми розраховували на цю допомогу, ще розважаючи в Тельфсі про труднощі й вимоги дороги.

Пакунки ми скинули за границею та стали чекати Романа, що на велосипеді поїхав до Міттенвальду. Його не чіпали ні СІС, ні вартові. Вони здружили з ним з першого разу, клепали його по плечах і пускали через границю.

Чекали ми з дві години на палючому сонці, стало братись під вечір. Неспокій, що зразу був загніздився в мені, ріс. Я боялась, чи хлопця не затримало СІС. Надто довга його відсутність непокоїла. Тож я вирішила піти в тому напрямі, може якраз побачу його біля СІС.

Коли я стала доходити до будинку тієї установи, вже заздалегідь з ганку побачив мене на дорозі цей старшина. Був очевидно поінформований про наші пляни і чекав, що з того вийде. Затримав мене і накинувся з гострим криком, мовляв, він не дозволив нам їхати і не дозволить, іти невільно. Я сказала, що вартові мене пустили, та це тільки збільшило його злість. Я вернулась дуже схвильована. Тепер становище ставало прикре: ні сюди, ні туди. Пакунків стільки, що нічого з ними вдіяти, транспорту жодного. Швидко ми порадились, і Філько став перекидати пакунки через границю назад. Були то тяжкі скрині з книжками, посудом, лікарським приладдям. Якийсь чоловік помагав йому на наше прохання. Я упросила когось піти до села по фіру, щоб звезла кудись: в сусідстві була господа з великою стодолою. Їзда не далека але треба було мати чим. Я сиділа на клунках і обганялась від вояків, які старались добутись до них. Схвильовані, покриті потом і пилом, ми з трудом звезли до стодоли «Цур Травбе» свої речі. Коли ми зупинилися в стодолі, трохи відпочили. Тепер можна подумати, що далі. Дуже неввічлива господиня відмовилась прийняти нас на ніч – немає місця. Тож пішла я від хати до хати проситись. По багатьох проханнях нас прийняли власники готелю «Цум Адлєр» та примістили у якісь комірчині. Усе зайнято для біженців. Зрештою в подібному становищі опинились чимало німців, які так як ми приїхали з перепусткою на кордон і яких не пустили. Одні стояли з своїми автами при дорозі й «кампували», чекаючи на щось, другі чекали в хатах, інші від’їздили кудись. Та ми мали багато пакунків, усі не тільки дивувались, але й сміялись з нас.

Коли ми вже були приміщені, приїхав Роман з фірою. Фіра поїхала з нічим, а мене він лаяв, що я непотрібно «швендялась», що якби не я, все було б добре. Обидва чоловіки, здавалось, бачили причину не успіху в мені та в моїй білій шапочці – наче б не знали, що сказав старшина з СІС.

Що ж робити далі? Вертатись до Тельфсу я ніяк не хотіла. Становище було невідрадне: не усміхався мені захвалюваний «дах над головою і молоко». Краще вже до Іннсбруку. Але куди, до кого? Ні, ні! не туди дорога! Проте: як же далі?

Заснули сном крайньої втоми з вичерпання так фізичного як нервового.

Вранці ми вирішили таке: Роман мав прослідити другу дорогу вже тепер на «зелений» кордон. Цю дорогу знав він з поїздки велосипедом. Від німців ми чули, що туди пробираються ті, що їх не пустили через Шарніц. Але в нас стільки речей…. Кожен мотав головою. Я мала їхати до Зефельду, де було ще якесь СІС, якого печатка мала більше значення як Іннсбруцького. І знову Роман поїхав собі преспокійно через границю, а ми чекали. Була в Шарніц залізнична станція Міттенвальдбан, і потяг їхав по полудні о 4 годині.

До обіду я була вільна. Філько договорювався з господарем про приміщення пакунків, якби ми взагалі не могли нічим і ніяк виїхати з ними. Потім ми обоє розбіглись по селі шукати транспорту. Коні були в полонинах при сіні, договори з людьми йшли тяжко. Тож бігали ми за кіньми і за бензиною безуспішно.

В міжчасі через кордон був великий рух: їхали американські війська до Баварії, чи далі. З ранку до ночі гуділи особові авта з елегантно одягненими старшинами. Були і ті, з червоними зорями, і на місці, де американці пишуть імена своїх любок, був клич: пролетарі всіх країн, єднайтеся! Клич могутній і грізний. Вони їхали собі через кордон значно легше й вигіднійше, як у себе дома до котроїсь з союзних республік. Навіть їх не спиняли, навіть паперів не жадали.

Разом з відходом американців приїхали французи. Це були також «кольорові»: смагляві марокканці й альжирці. Вони стояли на залізничній станції. Були зовсім не схожі на американців! Цілком байдужі, задумані сини пустині. Білий завій понад смаглявим лицем, що інколи носило сліди шляхетної краси, часто гостра борідка. Нагадувались оповідання про дивний і часто грізний мусульманський світ. Вставали в спогадах образи, знайомі з казок Тисячі й одної ночі.

Зі станції лунав пустельний плач флейти. Одноманітний, гостротоновий і тужливий. Навколо стояли оці вояки, похмурі, байдужі й заслухані в музику своєї батьківщини. Їм доводилося дивитися не на пустелю, розіскрену сонцем, а на тисячометрової висоти гори. Такий чужий і далекий був для них цей світ! У них не було навіть тієї хлоп’ячої цікавости, яка була в американських вояків.

Одяг цих вояків був старий і знищений. Про бензину, за якою я до них ходила, вони й не думали: не було.

Пополудні вернувся Роман з вісткою, що через Льойташ можна їхати зовсім добре, кордону ніхто не береже, і їдуть туди усі, кого не пустили на Шарніц. У лісі є дорога розірвана мінами, і через прірву треба перенести клунки. Він навіть договорився з носіями. Там зорганізована ціла переправа, і всі без труднощів переходять. Віддалення таке саме, як і до Тельфсу яких 30 км.

Що робити? Їхати? З такими речами? Роман запевнював, що все піде. Все ж не хотілось вірити, що одну дорогу пильно стерегли, а другу і зовсім ні, хай вона й пошкоджена. Все ж ми вирішили ще спробувати справи у Зефельді. Мала їхати я. Алеж потяг їхав в одну сторону, а в другу – 11 кілометрів пішком. Роман поїхав потягом, але взяв з собою велосипеда.

І знову прийшлось чекати. Нерви перепружені, втома брала верх. Були ми в пустці, без дому й дороги. Так недалеко був Тельфс і хата, щось шептало несміло. Але я гнала його решткою сил, останками опору.

Вже під вечір я пішла в напрямі Зефельду. Йшла між сіножатями, на яких гребли сіно, порожня і вбита. Часом здавалось, що постійні докори – пощо було «швендятись» не позбавлені рації. На оборону від них я мала тільки одне: не можу довше! В останній час в Тельфсі я вже стала така нервова, що не могла спокійно говорити, і між мною й чоловіками були не раз непорозуміння. Я ненавиділа миски, ложки, ненавиділа хату, ненавиділа Тельфс. Я мусіла йти кудись, де люди, фах і життя.

Серед моїх похмурих роздумувань я й не звернула уваги на авто з «Мілітері Говернемент», що проїхало біля мене. Щойно коли спинилось і вистрибнув з нього Роман, я зрозуміла, що діється – очевидно з його розповіді. Отже у Зефельді не було вже ніякої американської влади і ні з ким було говорити. Натомість він знайшов газогенератор, і той має нас відвезти до границі через Льойташ. Якто, нині? Так зараз!

Що потім настало – був це так званий плян божевільного. Це було поспішне вантаження на авто і ми біля 7 години вечора покинули Шарніц. Поворотна дорога через Зефельд і повз Гогемунду. В заходячому сонці гора стояла величня й тяжка та широка. Розсілася як квочка, і до неї притулились малими курчатами інші гори. Ясне синє небо й сонце, що клалось спати за Гогемундою. Я вітала її без радости. Я питалась: невже її таки й справді не можна покинути!

Генератор пахкав поволі під гору. Ми виїхали в чудовий край – на північний захід від Гогемунди. Буйні смерекові ліси, вологість північних альпійських збочів і краса пралісів на них. Це не оці сухі соснові, що мучили мене в Тельфсі. Тут були квіти, афини, птаство. І запах смерек і ялиць, що нагадував Карпати. Дорога крутилась раз лісом, то знову долиною ріки, цілий час обходячи Гогемунду. Аж доки не ввійшла в Льойташ. Останнє село під кордоном було довге-довжелезне, було й «обер» і «нідер» і хто його зна яке. З висоти підніжжя Гогемунди входилось тут в яр і на луки. Нагадувало чимось якесь з наших гірських сіл. Тільки ж огрядні тірольські будинки й високі гори понад селом говорили, що це десь у чужині. Але село, закинене далеко від світу, схоже було на якесь Волосате, село на Бойківщині під Закарпатським кордоном.

На американській стійці – мурини. Виглядають з хати і, побачивши вщерть навантажене авто, сміються широко, добродушно. Їхні пащеки на лискучих чорних лицях – одна радість. Малі очка так і сяють з оцієї «виглянцованої» морди. Страх перед цією стійкою тримав мене в напрузі цілий час і навіть не дозволяв захоплюватись справжнім чаром цього вечора серед великої краси краєвиду. Проте ніхто нас не займав, і ми, вкінці, покинули село та в’їхали в ліс. Ще по дорозі взяли ми носія, молодого хлопця, якого батько мав ще надійти, бо був у полі. Було вже сіро, як ми опинились у лісі над прірвою. Скинули речі, розплатились з шофером і стали переносити.

Ще в сутінку видно було цей фантастичний краєвид. Доріжка звивалась у збіччя гори. Стрімко й майже рівною стіною спадало воно в глибочезний яр. На дні яру молочно-зелений потік проривався через скелі. Він був так глибоко, що здавалось наче його вода зупинилась. І шуму не було чутно. По той і другий бік потоку стояли покриті густим смерековим лісом гори. Узбіччям однієї бігла дорога. В одному місці мінами вирвано глибоке провалля і дорога обсунулась у прірву. Все ж попід стіною залишилась вузька стежечка, якою міг пройти пішоход. Тією стежечкою ми стали носити клунки. І добре було, що була ніч. Зоряна літня ніч, видна настільки, щоб не сковзнутись у прірву. Бо за дня було б страшніше йти туди, бачачи розкриту пащу від вибуху міни й стрімку стіну, що летіла просто в глибінь яру. Десь до години 11 ночі ми перенесли все через прірву та готувались на ніч у лісі. Ходити вільно було тільки до 10 години вечора. Вранці прийдеться везти цей крам фірою. Та це завтра. Сьогодні перед нами ніч у лісі, на кордоні. Хочби ж за дня були! А це ніч. Воєнний час і кордон.

Проте не було іншого способу, тільки сидіти тут до ранку. Тож ми розклали на дорозі сітки з ліжок, з мішка видобули ковдри й подушки й так зробили нічліг для нас обох. Роман хотів спати – як на прогулянці: хвоя, на землі. Цю хвою казав мені рубати ножем, коли носив клунки, і я трохи намучилась при тому, тим більше, що була ніч, і я боялась ступити поза дорогу, щоб не полетіти в провалля. Але він був тепер командантом, увійшов з розмахом у свою ролю, вивчену досконало в пласті й наказував. Ми старі корилися без слова протесту, хоч як нам видавався божевільним цей ескапад. Розумна людина не їхала б з речами попід ніс сторожі на зелену границю і не сиділа б поночі в лісі. А що як вночі хтось повбиває нас та пограбує? Ніхто і знати не буде.

Позаду нас стояло велике колесо з каблем. Під його охороною мав леговище шеф цієї виправи. Для нього це була розвага, і він став говіркий та веселий. Мабуть і його давили тельфські будні без праці й поступу. Це була нагода показати нам свої здібності й уміння. Пахло індіянами…

Ще пізно ввечорі через цю границю проходив вояк без ноги, його вела туди сестра. Я допомогала їм перейти, сестра мала велосипед. Потім вже вночі прокрадались два чорно одягнені чоловіки. Трохи злякались натрапивши на табір, але пішли далі.

Довго ще вночі жеврів, а потім яснів вершок Арнімгорн десь з голої скелі кидаючи соняшні рефлекси в нашу лісову щілину. Потім мерехкотіли зорі, шумів ліс і – дрімалося. Увійшла якась тиша й довірливість. Позаду лежав Тіроль з усім пережитим. Тепер уже вірилось, що назавжди.

Удосвіта я збудила Романа й послала до Міттенвальду по коні. Заясніло небо, і Ріг зловив перші рожеві соняшні промені та кидав їх у простори. Повітря було пречисте, сповнене ранньої молитви дерев і пташок. Дихалось легко, повними грудьми. Легкий легіт ніс ранній привіт відкілясь з теплого полудня. Щойно тепер бачилось цілий чар цієї щілини. Цей старий ліс був підшитий пухкою зеленню, обабіч глибочезного кеньону гори з різаними-шарпанами стінами, з яких валились могутні дерева стрімголов у молочну зелень води. Вона була така недоступна, що для того, щоб помитись чи напитись, треба було вертатись у Льойташ. Дивне враження: вода біля тебе, а ти не можеш її досягнути.

Ще поки Роман приїхав, я ходила трохи по лісі й збирала ягоди та розглядала красу природи. В потоці була електрівня, може з півтора кілометра від нас в напрямі Льойташу. Але замкнені вікна, двері й тиша. Тут вдалось мені зійти й, вклякнувши на берег, досягти води. Була біло-прозора, як інші альпійські. Плеса були глибокі, хоч потік вузький. Таємні повні чару печери й гучні водоспади, тихі плеса й прудкі струмки змінялись один з одним, прорізуючись між горами. Прорізавшись, вливався потік в Ізар у Міттенвальді.

Першу фіру повезли обидва мої чоловіки разом, і я залишилась далі в лісі вже сама. Певно була десь дев’ята година. Друга фіра поїхала в полудень. Той час, що перебувала в лісі, був для мене дуже милий. Сонце вже світило ясно, ліс жив і щебетав, і літо пахло молодістю, чарами життя. Зараз з самого досвітку почали через кордон іти люди. Приходили і переносили речі, жінки везли дітей і їхні візочки і несли на спинах тягарі. Німецька жінка загалом тверда, роботяща й ділова. Кожен, хто йшов, зупинявся біля мене і розмовляв-розказував про себе. З часом, як сонце піднялось і стало пражити, я сховалась під кабель, де була тінь. Там я влаштувала собі «бюро». Сидячи на валізі, я приглядалась мандрівному народові, кожен підходив до мене й розпитував про умови безпеки переходу в одну або другу сторону. Бо йшли сюди й туди, одні до родин, другі за купном, треті вимандровуючи, як ми. Я мала вже вісті з Міттенвальду від моїх, що дорога безпечна як і з Льойташу і так я інформувала людей та заспокоювала їх. Тоді вони ставали біля мене чи сідали й розказували мені про своє життя й справи. Був то вповні безжурний час, і я хотіла б була, щоб він тривав і щоб не треба йти нікуди далі! Мені було добре.

З мандрівного народу прилучилась до мене одна родина, що мала більше речей, вона чекала нашої фіри. Коли вже фіра везла клунки, я була вільна і бігала та скакала по збочах за квітами. Фльора північних схилів Альп була мені незнайома, і я тішилась фіолетовими великими квітами орхідеї цефалянтера рубра, так як моєю улюбленою ванілевою орхідеєю, що наче на прощання вибігла масово на берег лісу. Як і перед тим не раз і тепер я обіцяла собі, що ще вернусь в ті околиці.

При виїзді з лісу ми зіткнулись з невеличкою пригодою, яка повчила нас, що все ж ночівля в лісі не була така безпечна. З-поза закруту вискочило двоє жидів-кацетників та старалось нахабно нас затримати погрозами і застрашуванням. Необхідно їм було знати, хто ми – на скриньках було написано моє прізвище, й вони почувались в праві «репатріювати нас», чи теж наше майно…

У Міттенвальді в колеги в якомусь бараку чи на горищі відпала ціла напруга останніх часів. Ми вже за кордоном.

Містечко повне гамору й руху. Маса американських авт і вояків, маса різних чужинців. Не бракує теж і кацетників, що ставились до людей з нахабством.

Наступного дня при від’їзді така розхрістана брудна Соня Моисеевна напала на нас на станції, стараючись знову спинити наш від’їзд. Але ми все таки навантажили все: треба було самому вантажити.