Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Біля цистерн смерділо нафтою. Богдан нарешті зітхнув вільно. Повзучи сюди, боявся, що ось-ось його помітять, і хоч сам нічого не бачив за десяток метрів, думав – лише щасливий збіг обставин рятує його від пильного ока охорони. Під прикриттям цистерни відчув себе певніше. Виклав тол, прилаштував капсуль, приготував запальничку. Ледь підвівся, аби краще було видно, і почав чекати сигналу.

У гнітючій тиші дзвінко цокав наручний годинник. Богдан підніс циферблат до самих очей – пішла десята хвилина з того часу, як він рушив сюди. Заремба вже повинен вертатись.

Минуло ще кілька хвилин, і раптом Богдан зрозумів – через туман він може не помітити сигналу. Від цієї думки стало холодно, затерпла підібгана нога. Вирішив: коли зараз там вибухне – підпалить біля самого капсуля. Випростав ногу, знову глянув на годинник. Мало не двадцять хвилин… Мабуть, щось сталося?

А коли Заремба не встиг вистрілити? Коли на нього напали зненацька? Але ж крикнути він міг!

Богдан не знав, що робити. Вирішив чекати ще три хвилини. Коли вони минули, накинув ще три. Роз’ятрений чеканням, вкрай знервований, вирішив уже підпалити шнур, коли побачив вдалині ледь помітний спалах. Один… другий… Накривши полою ватянки запальничку, підпалив кінчик шнура й короткими перебіжками рушив до люка: тепер все одно, нехай помічають… І помітили. Коли вже добігав до своїх, автоматна черга розірвала тишу, й кулі проспівали над головою.

– Лягай, дурню! – почув голос Заремби, та п’янка радість штовхала вперед. Нараз випростався на весь зріст, озирнувся на цистерни, погрозив кулаками і крикнув щось гнівне. Лише коли знову зацокотіли автомати, впав біля люка. Звідти стирчала голова Заремби.

– Давай, скажений, – крикнув.

Вже спускаючись униз, Богдан побачив, як темне небо вкрилося червоною загравою…

Коли дісталися “бази”, як охрестив Заремба печеру Чапкіса, пішла вже шоста година ранку. Вирішили зачекати з виходом у місто до вечора. Зараз, певно, тривога, та все одно, поки дійдуть до свого люка, де залишили чистий одяг, вже розвидниться. Краще вийти між сьомою і восьмою вечора – коли смеркне й можна встигнути перед комендантською годиною дійти додому.

Полягали спати. Богдан довго перевертався з боку на бік. Євген Степанович штовхнув його кулаком.

– Спи, – наказав.

– До речі, – прошепотів Богдан, – чому ви так забарилися біля складів?

– А я хотів зірвати середній, аби від нього спалахнули інші. Вмостився у закутку під ганком, а тут виходять двоє… Стоять і курять… Хвилин десять стояли…

– А-а… Зрозуміло… – мовив Богдан, повернувся і відразу заснув.

…Нарешті позаду довга й важка подорож підземними лабіринтами. Натягнувши чистий плащ, Богдан піднявся до кришки колодязя й визирнув на вулицю. Темно, лише блищить сніг у місячному сяйві. Спокійно відсунув кришку люка, уважно огледівся. Тиша, наче все завмерло.

– Порядок! – гукнув товаришам і виліз нагору. Глибоко вдихнув морозне повітря. Як добре все-таки тут, на землі!

Щось тріснуло в садку напроти. Озирнувся й побачив солдата у касці, який перебігав між деревами. Богдан упав на сніг, потягнувшись за пістолетом, і тієї ж миті в саду голосно зацокотіли автомати.

– Тікайте! – крикнув у люк. – Я їх затримаю!

Розумів, що коли і він спробує втекти через каналізацію, ті, – що перебігають вулицю, встигнуть їх закидати гранатами. Узяв на мушку найближчого, котрий біг просто на нього, вистрелив. Ще один упав… Есесівці заховались під парканом.

– Злякалися, гади! – зрадів. Обережно підвівся на ліктях, аби самому спробувати відступити, та кулі підняли фонтанчики снігу майже перед очима, і чорні постаті знову почали наближатись до нього. Поклавши пістолет на ліву руку, стріляв у них, поки кінчились патрони. Підвівся і вдарив рукояткою першого… Потім задзвеніло у голові. Здалося, знов побачив небо в червоній заграві, – і темрява…

Карл Кремер поцілував пальці губернаторші й мовив патетично:

– В цей урочистий день я бажаю вам цвісти ще багато й багато років на радість усім поклонникам. А щоб ваші пальчики стали кращі, наша бідна фірма просить дозволу прикрасити їх цим скромним подарунком!

Огрядна повновида жінка років сорока, але з претензіями на моложавість, засяяла:

– Ви завжди щедрий на компліменти, гер Кремер, – сказала маніжно.

Карл Кремер удав на обличчі відчай.

– Як можете ви, фрау Ірмо, – мовив палко, – хоча б на мить поставити під сумнів мою щирість! Ви ж знаєте, я завжди кажу лише правду!

– Заспокойтесь, мій друже, – фрау Вайганг кокетливо доторкнулася його руки. – Боже мій, яка красива річ!

Перстень був дібраний з врахуванням смаків губернаторші: масивний, з великим, як крапля крові, рубіном. Фрау Ірма ледве насунула його на палець, показала чоловікові.

– Чудово, чи не так? – зажадала підтвердження. – Ви завжди знаєте, що мені подобається, гер Кремер.

Карл схилив голову. Не так вже й складно це знати. Та мовив з пошаною:

– Ваші вишукані смаки доводять мене інколи до відчаю, фрау Ірмо. Та я сподіваюсь і надалі робити все можливе, щоб їх задовольняти.

Карл Кремер знав, що чинив. Губернатор – групенфюрер СС Зігфрід фон Вайганг був вдруге одружений – з жінкою, значно молодшою за нього. Ця жінка крутила ним, як хотіла. У перший же вечір, коли Кремер з’явився в губернаторському будинку, молодий і елегантний комерсант привернув увагу фрау Ірми, а кілька компліментів остаточно довершили справу. Компліменти та подарунки скоро допомогли Карлові Кремеру стати мало не другом дому Зігфріда фон Вайганга. Перед ним запобігали навіть впливові чиновники, і сам шеф гестапо Отто Менцель привітно стискував руку при зустрічах.

Сьогодні день народження фрау Ірми. Свято, щоправда, зіпсоване вчорашньою диверсією на військових складах, хоча губернатор і наказав поширити офіційну версію, згідно з якою втрати на складах були зовсім мізерні – мовляв, згорів один барак та кілька тонн пального. Але всі знади про справжні розміри катастрофи, шепталися по кутках, передавали плітки про партизанську банду, котра нібито організувала наліт на склади. Дехто пророкував кінець кар’єри штандартенфюрера Менцеля – армійська контррозвідка неодмінно намагатиметься довести вину гестапо… Коли ж на свято з’явився сам Менцель, як завжди самовпевнений і нахабний, чаша ваги схилилась на його сторону – блискавкою розлетілася чутка про арешт крупної підпільної комуністичної організації, яка, власне, і здійснила диверсію.

Улучивши хвилину, коли Менцель залишився один, Карл Кремер підійшов до нього.

– Вас можна вітати з великим успіхом, штандартенфюрер. Кажуть, у нашому місті покінчено з комуністичним підпіллям.

– Не кажуть, а точно, – самовдоволено мовив той. – Ми поставили крапку на діяльності скомунізованих елементів. І ще, скажу вам по секрету… – присунувся до Кремера, і той зрозумів – Менцель хоче, аби цей, так би мовити, секрет якомога скоріше перестав бути таємницею, – ми затримали диверсанта, котрий намагався висадити склади.

“Намагався! – посміхнувся в душі Кремер. – А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:

– Невже? І хто ж він такий?

Карл думав, що це – чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.

– Ми ще не з’ясували його особу, – пояснив. – Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань – зроду такого не бачив – поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.

“Невже взяли Богдана?” – обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись на мігрень, відкланявся. Півночі ходив по кімнаті. “Невже взяли Богдана?” Голова і справді боліла так, що можна було збожеволіти. Ледь дочекавшись ранку, поїхав до Фостяка. Той нічого не знав. З червоними очима, змарнілий, просидів до вечора в підсобному приміщенні магазину, наказавши нікого до себе не пускати. Надвечір зайшов Фостяк. Кремер лише подивився на нього і все зрозумів.

– Богдана взяли… – підтвердив його припущення Фостяк. – Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин – ніяких зустрічей.

“А як взяли Богдана?” – так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.

– Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів – вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.

“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”

Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.

Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно:

– Пригощайтесь.

Богдан не відмовився – коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку – адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.

Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати – хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.

– Якось незручно, – говорив Харнак привітно, – п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…

Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених за морально неповноцінних, він відразу ж намагався приспати їхню пильність, привернути до себе, втовкмачити їм у голову, що ціною зовсім дрібних, неістотних зізнань можна відкупитись от тортур і зберегти життя. Іноді це йому вдавалось, і гауптштурмфюрера вважали у гестапо найкращим спеціалістом по допитах так званих інтелектуалів. Цей же метод Харнак застосовував також, намагаючись витягти зізнання у людей сильних і мужніх; він знав – звичайні гестапівські методи у таких випадках не допомагають, і йшов ва-банк, повторюючи, що краще мати хоча б один шанс із ста, ніж жодного.

Харнак не тішив себе надією, що з Богданом все складеться просто й легко. Спуститись у каналізацію і, ризикуючи заплутатись у підземних смердючих лабіринтах, влаштувати таку сміливу диверсію, відстрілюватись до останнього патрона могла лише людина великої волі й мужності. Крім того, у слідчого викликали пошану і фізичні дані цього хлопця. Такий навряд злякається побоїв та катувань. І Харнак вирішив трохи погратися з ним.

Богдан оцінив ситуацію майже відразу. Він знав, що в гестапо є люди з великим досвідом, розумні й підступні. Цей слідчий, який непогано знає російську мову, певно, з оцих гестапівських психологів. Сірі очі дивляться насмішкувато й пронизливо, хоча гауптштурмфюрер і намагається бути люб’язним. Губи стиснуті у пряму тонку лінію; довгі пальці, які тримають чашку з кавою, ледь помітно тремтять. “А він, мабуть, алкоголік чи наркоман, – подумав Богдан, звернувши увагу на це тремтіння й нездорові синці під очима. – Зрештою, мене це не обходить. Все одно ні про що він не дізнається”.

Не дочекавшись відповіді, Харнак поставив чашку. Закурив і, підсунувши сигарети Стефанишину, сказав:

– Ви людина з головою і розумієте, для чого вас сюди привели. Напевно не для того, щоб пити каву з слідчим… Отже, ваше прізвище та ім’я!

– Петренко Микола Миколайович, рік народження двадцять перший, місце народження – Москва…

– Чудесно! – Харнак щось позначив на клаптику паперу. – Документи, звичайно, загубили?

– Звідки ви знаєте? – з вдаваною наївністю запитав Стефанишин.

– Здогадуємось, – посміхнувся Харнак. – І що ви робили у каналізації?

– Спав, – відповів Богдан якомога серйозніше, – надворі холодно, то я заліз туди і спав.

– Прекрасно, – ще люб’язніша посмішка з’явилася на обличчі гауптштурмфюрера. – Для чого ж ви потім стріляли у солдатів?

– Злякався, – обличчя у Богдана винувато витяглось. – Спросоння побачив, як вони бігли, і вистрелив, а потім і вони стріляли. Отже, я вважаю, ми квити.

– Ай-яй-яй! – підвів брови Харнак. – Значить, злякались? А там, у каналізації, вам не було страшно? Все ж темно і, мабуть, пацюки…

– А я не боюсь пацюків, – по-ідіотському скривився Стефанишин, – я солдатів більше боюся…

Та Харнака нелегко було вивести з рівноваги.

– Невже? А я, наприклад, більше боюся пацюків.

– Кожному своє, – зітхнув Богдан.

– Де ж ви загубили документи? – Харнак узяв олівець, наче збирався занотувати.

– Не пам’ятаю. У мене ненадійна пам’ять… Десь загубив…

– Як потрапили до нашого міста?

Богдан почав вигадувати фантастичну історію. “Я його недооцінюю, – подумав раптом, – нерви у нього все-таки є…” Справді, гауптштурмфюрер вислухав його базікання, не перебиваючи. І лише коли Стефанишин замовк, сказав весело:

– А ви мені подобаєтесь. Ви жартівник, чи не так?

– Люблю пожартувати, – лицемірно зітхнув Богдан. – Але ж у цьому нема нічого поганого…

– Звичайно, – погодився гауптштурмфюрер. – Пожартували – й годі.

– Я вас не розумію, – з нарочитим здивуванням сказав Богдан.

– Облиште, – сказав Харнак, – ви ж розумна людина. Я також не останній дурень. Давайте забудемо ці дитячі забавки.

– Гаразд…

– Чудово! Я чомусь вірив, що ми легко умовимось. Отже, ваше прізвище та ім’я.

– Петренко Микола Миколайович…

– Ми ж умовились облишити жарти.

– А чому ви думаєте, що я жартую?

Харнак починав втрачати терпіння. Підвівся, став біля вікна, вимовив, не дивлячись на Стефанишина:

– А ви серйозніший супротивник, ніж я думав.

– Сприймаю це як комплімент, – нахабно розлігся у кріслі Богдан. – А ви розумніший слідчий, ніж я гадав.

Харнак знову сів. Налив собі кави і мовчки, не поспішаючи, випив.

– На що ж ви розраховуєте?

– На силу духу! – твердо відповів Стефанишин.

– Але ж ви людина молода і фактично ще нічого не бачили у житті.

– Досить, гауптштурмфюрер. Тепер ви почнете розповідати мені про життя, користуючись голубою та рожевою фарбами. Говоритимете, що у мене все попереду, а живемо на світі лише раз. Що шкода розлучатись з життям назавжди. Пан слідчий доводитиме, що життя, яке воно не є, все ж залишається життям і… краще за смерть. А потім скаже, що майже нічого не вимагає від мене – так, лише дрібниці, кілька прізвищ і адрес. Адже, так?

Богдан замовк і глянув на Харнака. Той дивився на нього з неприхованою цікавістю.

– І ви думаєте, я піймаюсь на цей гачок? – стиснув кулаки Стефанишин. – Ні, тисячу разів ні! Я певен, вам уже не вперше слухати, що життя, куплене ціною підлоти і зради, для нас не життя. Спочатку ви вважали ці слова лише красивою фразою, потім побачили, як ми твердо дотримуємось принципу. І все ж намагаєтесь заплутати нас, обдурити, залізти в душу за допомогою чашки кави. Примітивно, пане слідчий!

– Ви недооцінюєте нас, – перебив Харнак. – У нас є куди дійовіші методи.

– Перейняті від найсвятішої інквізиції? Це, прошу панства, справді випробувані й безвідмовні методи. Гер гауптштурмфюрер це мав на увазі? Але ж признайтесь, чи часто ви вибиваєте зізнання з ваших в’язнів?

– Яке це має значення, – байдуже знизав плечима Харнак. – Коли б навіть я знав, що з сотні арештантів всі сто нічого не скажуть, я спробував би витягти зізнання у сто першого.

– Логіка вандала! – скрипнув зубами Стефанишин.

– Це вже, вибачайте, така справа… – розвів руками Харнак. – Але ж я востаннє запитую вас – будете говорити?

Богдан насмішкувато блиснув очима.

– Невже ви досі нічого не зрозуміли, пане кат?

– Вам не вдасться вивести мене з рівноваги, пане більшовик, – відповів Харнак, хоча губи в нього нервово сіпались. Натиснув кнопку дзвінка і наказав кремезному есесівцю, який з’явився у дверях: – Пана комуніста необхідно познайомити з процедурами… Поки що за програмою номер один… Ідіть до сусідньої кімнати, – ввічливо запропонував Богданові, – там у нас все готове… Тільки ось що, – зупинив есесівця, – зачекайте хвилину, я допиватиму у вас каву. Коли дивишся на процедури, – додав цинічно, – кава більше смакує…

Карл Кремер простував темною вулицею. Мороз дужчав, та Карл не піднімав комір, йшов швидко.

Місто принишкло і мовчить. Мовчить, хоч Карл твердо знає – радіє. Шепочуться за вікнами, сміються й поздоровляють один одного, як на велике свято. Свято й є. Правда, на вулицях вивішені траурні прапори, але ж тому й свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!

Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!

В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, – згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг – до будинку, де була явочна квартира підпільників.

Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину – від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.

Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.

– Холодно, – поскаржилась. – І тут, і дома палити нічим.

Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, – подумав. – Бідна дівчина”.

– Катрунцю, – так він до неї ще ніколи не звертався. – У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.

– Для кого б мала палити? – сказала байдуже. – Повертаюся пізно і відразу у постіль.

Петро напевно знав – зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.

– Зачекай, – зупинила, – зараз прийде Євген Степанович, то вже всім розповіси…

Ніби зумисне відразу постукали в шибку. Заремба увійшов розчервонілий від морозу, з бурульками на вусах і бороді, приніс із собою бадьорість. Катруся, видно, не хотіла показатися Євгенові Степановичу сумною – зальотно підставила йому щоку для поцілунку й побігла на кухню ставити чайник.

– Без мене ні-ні… – визирнула звідтіль. – Може, ви, Євгене Степановичу, їсти хочете? Борщ нам залишили… Нізчимний, та гарячий… Панові Кремеру, – не втрималась од шпильки, – не пропоную, бо він у нас, перепрошую, буржуй.

“Життя залишається життям, – подумав Петро, – тут тобі й горе, тут тобі й сміх…” Він вийшов до передпокою, взяв пузату течку, набиту їжею, – і висипав усе на стіл. Заремба блиснув очима.

– Отак, значить, живуть Кремери! – сказав.

– Я – що… – зніяковів Петро. – Мені б цього вік не бачити. Для гонору треба, самі ж напоумили…

– Ану, замовкни! – розгнівався Заремба. – Тобі докоряють хіба? Як на нас, хоч кожного дня шампанське пий, аби з розумом!

Катруся принесла паруючий чайник і завмерла, угледівши стіл.

– Йой, – притулила руки до грудей, – що ж це коїться?

Євген Степанович з Петром розставили банки з консервами, нарізали ковбасу, сир, білий хліб. Посередині Кирилюк насипав купу цукерок.

– Подобається? – запитав. – Отак розкошують комерсанти! І не зважають на труднощі військового часу.

Пили справжній пахучий чай, і Заремба без церемоній брав і ковбасу, і сир, і консерви.

– Скучив за добрячою їжею, – признався. – А сьогодні наче й не гріх – свято!

Петро розповідав докладно про сталінградську операцію. Катря нервово помішувала ложечкою у чашці, не спускаючи з нього очей. Хлопець кілька разів перестрів її погляд і зрозумів – радіючи з його повідомлень, вона все-таки думає про Богдана.

– Оце наївся і наслухався по саму зав’язку, – мовив Заремба. – А тепер давай радитись, як далі житимем.

Кирилюк знав, заради чаювання його терміново не викликатимуть на суворо законспіровану квартиру. Виходить, є потреба. Ця думка не давала спокою – і коли йшов сюди, і коли чаював.

Катря поралась біля столу, а Євген Степанович покликав Петра до іншої кімнати. Сіли на канапу біля великого лапатого фікуса.

– Не знаю, як би це й сказати, хлопче, – почав Заремба, – а справу ти почав велику.

– Не зволікайте, Євгене Степановичу, – мовив Кирилюк.

– Петре, тобі зараз терпіння дуже потрібне… Є резолюція на цю історію з зошитом.

– Ну, – насторожився Петро, – мильна булька?

– За мильною булькою не посилали б людину через лінію фронту!

– Яку людину? – не зрозумів Петро.

– Звичайну людину, – сказав Заремба. – Офіцер нашої розвідки.

– Невже? – видихнув Кирилюк.

– Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: “Тут продають рояль “Беккер”? Відповідь: “Не “Беккер”, а “Шредер”.

– Ви не жартуєте? – все ще не вірив Петро.

– Що я тобі, хлопчисько? – спалахнув Євген Степанович, та відразу опанував собою. – Адресу запам’ятав? Бути там між третьою й четвертою.

Петро кивнув.

– Але що йому потрібно від мене?

– Певно, він тобі скаже, – усміхнувся Заремба. – За дрібницею не стрибав би з парашутом…

– Але ж… – почав Петро.

– Нічого не знаю, – обірвав його Євген Степанович. – Набирайся терпіння до завтра.

І згодом сказав довірливо:

– Останнім часом не висипаюсь. Варто отак посидіти, як очі самі заплющуються. Старість насувається чи хвороба яка?..

– А ви не пробували просто лягти й поспати? – засміявся Петро. – Хоча б чотири-п’ять годин?

– Овва! А листівки хто друкуватиме? Не до сну тепер, хлопче. – Потер чоло, позіхнув. – Ой, як не хочеться петляти по місту!

– А ви тут заночуйте.

– Не можна. Ще одного хлопця побачити мушу. Тут поруч. У нього і пересплю. – Пригорнув до себе Петра, тричі поцілував. – Щасти тобі, хлопче!

Петрові одчинив літній чоловік з брезклими щоками. Дізнавшись, що відвідувача цікавить рояль, заметушився так, ніби справді збирався продати інструмент.

– Прошу пана, продаємо не “Беккер”, а “Шредер”. У дуже гарному стані, – сказав голосно. – Прошу оглянути…

Петро минув тісний передпокій, заставлений скриньками і валізами. Господар відчинив грубезні, різьблені двері. Велика кімната з великими стелажами, біля дверей канапка, застелена яскравим вовняним килимом, письмовий стіл, завалений паперами. Петро переступив поріг.

– До вас, Борисе Пилиповичу, – сказав хазяїн.

Кирилюк здивовано оглянув кімнату. До кого він звертається? Адже тут нікого нема.

– Спасибі, друже, – мовив хтось за його спиною. Петро озирнувся і побачив у кутку за стелажем невисокого худорлявого чоловіка. Той усміхнувся, виходячи зі схованки.

Петро був розчарований. Ще вчора, коли Заремба повідомив про зустріч з офіцером, який прибув через лінію фронту, Кирилюк зримо уявив собі цю людину. Всю ніч думав про зустріч, хвилювався. Зрештою, він уже звик до свого співрозмовника, образ його остаточно склався в Петровій уяві: високий, широкоплечий, з вольовими рисами обличчя, розумними, проникливими очима. Петро був певен, що зустріне саме таку людину. А з-за стелажів вийшов білявий тендітний чоловік років п’ятдесяти, з глибокими зморшками на щоках і негарним м’ясистим носом. Він дивився на Кирилюка світлими, майже водянистими очима запитувально і неначе сердито. Та раптом усміхнувся – зморшки розгладились, а очі потемнішали.

– Радий з вами познайомитись, – сказав чоловік. – Сподіваюсь, ви знаєте, з ким маєте справу?

Хазяїн причинив за Петром двері. Кирилюк відповів не відразу, продовжуючи оглядати свого нового знайомого: все ж таки важко було розстатися з вигаданим образом. Сказав:

– А я вас уявляв іншим…

І тієї ж миті зніяковів за свої слова.

– Бачу, що не виправдав ваших сподівань, – засміявся чоловік. – Та це вже від мене не залежить…

– Ні… тобто я хотів сказати… я думав… – розгубився Петро. І махнув рукою. – Це не так уже й важливо, що я думав. Мені передали, ви цікавитесь моєю особою…

– Давайте знайомитись, – чоловік підійшов до Петра впритул. – Майор Скачков.

– Лейтенант Кирилюк.

Чоловік потиснув Петрову руку, і хлопець відповів йому міцним потиском. Все ж якесь дивне почуття розчарування й незадоволення не полишало його, і Петро майже напевно знав, що майор Скачков розуміє це, бо вловлював у глибині його світлих очей смішинку, наче той у душі кепкував з нього. Це розгнівало хлопця, і Петро підкреслено сухо мовив:

– Я вас слухаю…

Майор Скачков не звернув уваги на тон Кирилюка. Він ступив назад, нахилив голову, розглядаючи Петра, якусь мить помовчав.

– Прекрасно! – мовив нарешті, наче відповідаючи на якісь свої думки. Присунув ногою стільця, показав Кирилюкові на канапу. – Сідайте, лейтенанте, і розкажіть про себе.

– Але ж, – стенув плечима Петро, – я не розумію, що вас цікавить… З моєю біографією ви могли ознайомитися там… – невизначено махнув рукою. – Сподіваюсь, моя особиста справа потрапила…

– Я знайомився з нею, – перебив Кирилюка Скачков, – але це так… папери… – Обличчя його вкрилося зморшками, що, очевидно, означало вкрай презирливе ставлення до бюрократичної писанини. – Нехай ними займаються кадровики, а ми з вами давайте просто поговоримо. В даній ситуації, – обвів поглядом кімнату, – це, здається, єдина можливість познайомитись… Отже?..

– Народився… – почав підкреслено офіційним тоном Петро.

– Я знаю не тільки, де ви народились, а й ким був ваш дід, – примружив очі Скачков. – Розкажіть про Берлін і як ви жили там.

Кирилюк розповів, як вони виїхали до Німеччини, про свої перші дитячі враження в цій країні. Почав пригадувати випадки з свого дитинства Та юнацтва, розповідав про батька і його товаришів, про своїх ровесників, з якими разом вчився у посольській школі. Скачков не удавав, що все це йому байдуже і він слухає лише задля обов’язку, не намагався збити Петра несподіваними запитаннями чи репліками, а дивився на нього уважно і доброзичливо, слухав із справжньою цікавістю. Лише час від часу смішно, по-дитячому сопів. Очі, котрі дивилися співчутливо і м’яко, остаточно примирили Петра з майором. Якоїсь миті він спіймав себе на тому, що великий ніс, зморшки на щоках і чоло з залисинами йому симпатичніші, ніж вигадане ним вродливе обличчя з пронизливими очима. Подумавши про це, Кирилюк осміхнувся. Саме тоді, коли розповідав про трагічну історію одного з своїх німецьких однокашників, якого скалічили юнаки з гітлерюгенду, і ця усмішка була зовсім недоречна. Скачков помітив це, бо раптом зупинив Петра рухом руки.

– Досить, – зітхнув, – це дуже цікаво, та ми зустрілися все-таки не для того, щоб згадувати й згадувати. Тепер вам доведеться відповісти на кілька запитань. Прошу зважити, це не пуста формальність. Ви пам’ятаєте Василя Кошового?

– Це комсорг нашого факультету.

– А ще?

– Чудовий боксер, відмінник, хороший хлопець… Мій товариш…

Скачков витяг папірець, списаний різними почерками.

– Де рука Кошового?

Петро не міг не впізнати дрібні Василеві закарлючки.

– Прекрасно! – задоволено констатував майор. Дістав з кишені кілька фотографій. – Хто це?

На Петра дивились дівчата з кумедними кісками, юнаки у легких літніх сорочках “апаш”. Боже мій, Вовка Варков, худенький, вилицюватий хлопчина з великими сірими очима. А це – Таня Минко. Вона сиділа перед Петром, весь час крутила коротко підстриженою головою. Валька Ізотов, відмінник, гордість їхнього курсу.

Перебираючи фотографії, Кирилюк називав прізвища, давав короткі характеристики юнакам та дівчатам.

– Досить, – перебив майор.

– Стільки перевірок не мав ніколи в житті, – з полегшенням зітхнув Петро.

– Нічого не вдієш, служба. – Скачков підійшов до дверей, визирнув. Кирилюк побачив у передпокої хазяїна з пістолетом. – Порядок, Семене, – кивнув йому майор, – можеш бути вільний. – Озирнувся на Кирилюка, хитро підморгнув йому і повторив: – Слу-уж-ба!..

– А вам, бачу, пальця в рот не клади!

– Така вже наша спеціальність, – підсів до нього на канапу Скачков. – Наша з вами, – уточнив.

– Я – що?.. Обставини…

– Не прибіднюйтесь. Так одурити ювеліра, а потім і губернатора! Не кожному вдасться.

– Збіг обставин, – не здавався Кирилюк. – Життя примусило…

– Життя життям, а голова головою!

– Боюсь провалу, – зізнався Петро. – Весь час – в напруженні: ніби в мені двоє людей – обоє існують окремо і контролюють один одного. Більше того, один зневажає іншого, і ніяк я не можу позбутись відчуття, що забруднився. На вулиці іноді спіймаєш такий погляд – крізь землю провалився б. Ви мені скажіть, майоре, ці душевні терзання, певно, лише у новачків?

Скачков напівлежав, спершись на подушку. І знову Петрові здалося, що побачив у його очах смішливі іскорки. Не встиг образитись, бо Скачков дружньо стиснув йому плече і сказав інтимно:

– Цього, брате, ніколи не позбудешся. Так і треба, аби завжди був у напруженні, щоб кожної миті пам’ятав, хто ти й для чого. І затям, розслаблення – це смерть для нашого брата. Жодного розслаблення, як би впевнено себе не почував. На цьому зубри горіли, та ще й які зубри. Один неточний крок, і все, що ти створював роками – вживався, пристосовувався, кривив душею, витрачав усю свою розумову енергію, – і все марно. Навіть уві сні повинен пильнувати, не маєш права, – усміхнувся, – на рожеві сни.

– Не маю, – погодився Петро. – Та справа не в снах. Ніяк не можу звикнути до свого становища, ходжу як по лезі…

– Ти, брате, свої переживання ось як… – стиснув кулак Скачков. – Може, хтось би тобі й порадив, забудь, мовляв, хто ти, будь Кремером і тільки ним – у цьому зараз твоє завдання. Якщо й казатимуть таке, плюнь. Не забувай, хто ти насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок – це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми – люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.