Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

– А мені більше подобається пейзаж, – втрутилась Лотта. – Подивіться, скільки в ньому повітря й простору!

– Чудовий пейзаж, – погодився Мор. – Я чув про Васильківського, та бачу його картину вперше. Її могла написати людина, яка знає і любить степ. Дивіться… – підхопився раптом з стільця, ступив крок убік. – Коли глянути звідси, то, бачите, марево нависло над степом… Спека, все принишкло, і лише жайворонок купається у повітрі… Краса неповторна… Де ви дістали це чудо, Шпехт?

– У одного краківського спекулянта. В нього монополія на збут картин. Ці полотна були найкращими.

– Я їздив у Краків ще перед війною. Хотів подивитись на Вавель і на олтар Віта Ствоша у Маріатському костьолі… До речі, – кинув зненацька, – де ви живете у Кракові?

– Поблизу Вавеля, на вулиці Міцкевича, – не думаючи відповів Герман. Він непогано вивчив Краків – два тижні жив там перед поїздкою до Берліна.

– Чудовий район. Багато зелені й величезні башти фортеці…

– У Кракові я ніяк не можу позбутися думки, що живу в середньовіччі. Заплющу очі – і бачу кінних рицарів, яскраві знамена… Прекрасне місто!

І знов Германові здалось, що Мор дивиться на нього пильним насмішкуватим поглядом. А може, це гра його фантазії?

Роберт вирішив відзначити придбання нових картин і запросив всіх до ресторану.

– Тільки, – попередив, – мені хотілося б запросити ще одну людину. Ви його знаєте – штурмбанфюрер Амрен. Він трохи потурає мені, ну, і слід підтримувати дипломатичні стосунки.

– Це той, котрий був з вами у Бреслау? – здивувалася Лотта. – Він же типовий бурбон!

Шпехт не міг пропустити чудової нагоди – коли ще вдасться влаштувати зустріч з штурмбанфюрером!

– Але ж Амрен потрібен Мору, – сказав. – Та й я хочу з ним зустрітися.

– Будь ласка, – відразу відступила Лотта, – коли так, мені однаково…

У яскраво освітленому ресторанному залі грала музика, співали безголосі декольтовані дівчатка. За більшістю столиків сиділи військові, співачки їм подобались, і вони лунко аплодували. Багато пили й голосно розмовляли, сміялись і танцювали, сперечалися й вихвалялись своїми фронтовими подвигами.

Шпехт сів так, щоби поруч залишилося вільне місце для Амрена. Той приїхав незабаром у новісінькому мундирі.

– Ви сьогодні як блискуча монета, гер штурмбанфюрер, – подав йому руку Мор.

– Обер… – поправив Амрен.

– Що – обер? – не зрозумів Роберт.

– Оберштурмбанфюрер, – не зміг приховати щасливої усмішки Амрен. – Вчора одержали наказ.

– Поздоровляю!

Герман почав наливати коньяк.

– Вип’ємо за успіхи ще одного оберштурмбанфюрера! – вигукнув Роберт. Слова “ще одного” мовив трохи іронічно, та Амрен купався у променях слави й не помічав нічого. Він поблажливо поплескав Германа по спині, запитав про його успіхи і, не чекаючи відповіді, нахилився до Дори – з пасербицею групенфюрера Лауера слід бути завжди люб’язним.

– За що вам присвоїли таке високе звання? – запитала дівчина, і очі її лукаво блиснули.

– За службу, – не моргнувши оком, відповів Амрен. – Звичайно, за сумлінну службу.

– Коли ж ви встигли так відзначитись? Може, подвиг…

– А чому б і ні?..

– Ах, як цікаво! Розкажіть, будь ласка.

– Не можна, це таємниця.

– Подвиг не може бути таємницею! – з пафосом вигукнула Дора, непомітно підморгнувши іншим. – Він повинен стати прикладом для всіх!

Амрен налив собі коньяку.

– Іноді подвиг зовні не відрізниш од буденних справ, – почав пояснювати він, – та коли подивитись глибше, то саме ці буденні справи і є основою, так би мовити, коренем подвигу… так би мовити… – Заплутавшись, Амрен потягнувся до коньяку й випив його одним духом.

Герман прийшов йому на допомогу:

– Оберштурмбанфюрер має на увазі масовий характер героїзму в нашій армії, панове. Він, мабуть, хоче сказати, що сама служба в нашій армії є подвигом! – додав двозначно.

– О! – Амрен підняв палець. – Краще не сказав би навіть сам доктор Геббельс!

Лотта не втрималась і пирснула, а Дора вдала, що розчарована:

– А я думала, що, скажімо, спіймали шпигуна…

– Що шпигун! – бундючно закопилив губу Амрен. – Я шпигуна за півкілометра відчуваю.

– Невже? – наївно запитала Дора. – І як же це вам вдається?

– У оберштурмбанфюрера чудовий нюх, – єхидно вставив Мор.

– Жартуєте… – благодушно посміхнувся Амрен. – Але ж доля правди в цьому є. Гарний контррозвідник відчуває ворожого агента. Інтуїція, так би мовити… Досвід, розум. Я сказав би – талант…

– І всього цього, – підняв келих Шпехт, – не позичати нашому оберштурмбанфюреру. Я п’ю за ваш новий мундир!

Мор з цікавістю спостерігав за Германом. Потім звернувся до Амрена:

– Ви задоволені, що зустрілись зі Шпехтом? У Бреслау, здається, ви знайшли спільну мову…

Шпехт відчув у цих словах якийсь незрозумілий натяк. Підвів очі на Мора, витримав його довгий погляд.

– Шпехт – чудовий хлопець, – вигукнув Амрен, – ми розуміємо один одного з півслова. Як справжні фронтовики.

– Ви були на фронті, гер оберштурмбанфюрер? – здивувалась Дора. – А я й не знала…

– На Східному! – з гордістю уточнив Амрен. – І не один комуніст поліг від цієї руки!

Він підняв угору кулак.

“Наволоч! – подумав Герман, згадавши, як стріляв Амрен у полонених. – Наволоч і кат!” Очі у Шпехта побіліли від гніву, губа нервово сіпнулась. Але цієї хвилини він почув голос Мора:

– Я також задоволений, що зустрівся з вами, Германе!

Шпехт вже опанував собою. Мор вперше назвав його по імені… Що це – тонка психологічна гра чи дружня допомога?

– Ви не танцюєте, Германе? – поспитав Мор. – В такому разі я дозволяю собі запросити вашу даму.

Перед Дорою виструнчився молоденький лейтенант, що сидів за сусіднім столом. Герман і оберштурмбанфюрер залишились на самоті.

– Нарешті ми зможемо спокійно випити, – зітхнув Шпехт.,

– Люблю жінок без претензій, – підморгнув йому Амрен.

– Менше клопоту, – підтакнув Герман…. Оберштурмбанфюрер був невтомний у пияцтві.

Ковтав коньяк майже не закушуючи, та п’янів повільно. Лише почервоніли очі. Відверто почав залицятись до Лотти.

– У вас серйозний суперник, Германе! – попередила ювеліра Дора. Від вина вона розрум’янилась, очі блищали, і Герман подумав – дівчина не така вже й некрасива, як здалось раніше. Колишня неприязнь до Дори зникла.

– Я не боюсь суперників, – відповів.

Лотта подякувала йому ледь помітним рухом руки, а оберштурмбанфюрер погрозив пальцем.

– Коли б ти не був моїм другом, – сказав з п’яною відвертістю, – я відбив би у тебе фрау Геллерт.

– Але ж ти мій друг!

Мор стежив за ними цікавими очима

– Як швидко сходяться люди, – мовив чи то насмішкувато, чи то заздрісно, – І стають друзями…

– Бо не такі відлюдьки, як ви, – докірливо сказала йому Дора. – І не чекають, поки дівчина запросить їх танцювати…

Вечір минув швидко. Герман навіть здивувався, що вже перша година. Амрен розвозив усіх у своїй машині. Прощаючись з Шпехтом, нагадав:

– Ми скоро зустрінемось. Я подзвоню.

– У вас уже спільні справи? – здивувався Мор.

– А чому б ні? – відрізав Амрен.

Мор знизав плечима і нічого не відповів.

Минали дні, а Шпехт ніяк не міг налагодити дружні стосунки з Мором. Вони зустрічались мало не щодня. Обережно, аби не здатись настирливим, іноді за допомогою Дори й Лотти, Шпехт промацував Роберта. Мор бував балакучим, сміявся, висловлював ризиковані думки, та коли Герман хоча б трохи зачіпав питання, пов’язані з його роботою, мовчав або відбувався жартом.

“Розумний мужик, нічого з нього не витягнеш”, – думав Шпехт, та не відступав, уже з власного досвіду знаючи, як іноді незначна дрібниця, випадкове слово можуть відкрити те, за чим марно полюєш тижні. Не забував він і про Амрена. Вони ще раз відвідали ресторан – есесівець познайомив Германа з молодими і вродливими дівчатами; умовились найближчим часом зустрітись в інтимнішій обстановці, та оберштурмбанфюрер подзвонив, що на деякий час виїжджає з Берліна.

П’ятнадцятого березня, в день, призначений майором Скачковим, рівно о третій Герман вже був у центрі міста. По широкій Унтер-ден-Лінден проносились автомобілі, хлопчина-газетяр захриплим голосом викрикував останні вісті, на крайньому будинку Фрідріхштрасе виблискувала золотом вивіска фешенебельного ресторану.

Герман згадав: саме оця вивіска і дзеркальні двері ресторану, за якими стояв суворий швейцар з золотими галунами, колись здавались йому, гімназистові, вершиною розкошів і помпезності, наче за скляними дверима не просто п’ють і обідають, а священнодійствують. Швейцара зараз не було, дзеркальні вітрини обкладені мішками з піском і заклеєні навхрест паперовими стрічками, одної літери на вивісці не вистачало, а на протилежному боці вулиці ще диміли свіжі руїни – певно, бомба влучила в будинок під час вчорашнього нальоту. Пожежники розбирали ще гарячу цеглу, відшукуючи хід у підвал, а люди йшли мимо, не звертаючи уваги ні на пожежників, ні на літню жінку, що плакала, сидячи на купі лахміття: у кожного зараз свої турботи і, може, завтра доведеться самому отак сидіти…

Шпехт вдав, що зацікавився роботою пожежників, відкинув навіть чорну обгорілу цеглину. Як повільно минає час, коли чекаєш! Постояв біля входу в ресторан, наче вагаючись – заходити чи ні, і став у чергу на таксі: все одно, поки підійде машина, буде далеко за четверту. Стояв з байдужим виглядом людини, яка нікуди не поспішає, та з-під насунутого на лоб капелюха пильно стежив за перехожими.

Ген майнула невеличка постать у темному пальті – здається, він… Герман ступив крок назустріч, та зітхнув, побачивши червоний гострий ніс і довгасте обличчя. Дістав з кишені газету. Знов пишуть про скорочення лінії фронту – лише дурень не розуміє, чим викликане це скорочення. Закурив, глянув на годинник – за п’ять хвилин четверта. Можливо, запізнюється? Та Скачкова не було і через півгодини, коли підійшла Германова черга на таксі. Не з’явився він і завтра, і післязавтра.

Не вірячи у те, що могло статись, Шпехт чекав його мало не до шостої. Зайшов у ресторан, посидів над кухлем пива, зробивши лише кілька ковтків, і знов тинявся на перехресті. Знав, майора не буде, та не міг осягнути цього. Перед очима стояв маленький чоловічок з м’ясистим носом і світлими добрими очима, а у вухах бриніли слова, сказані наче жартома: “Коли не з’явлюсь, вважай – ти щасливіший за мене…”

Але ж чому щасливіший? Лише тому, що ходить, засунувши руки в кишені, по Унтер-ден Лінден і має можливість замовити в ресторані кухоль пива? А може, вже натрапили і на його слід, лише вичікують, аби встановити, куди веде ланцюжок далі?

Від цієї думки стало холодно – лише тепер Герман відчув, що замерз і ледь-ледь ворушить пальцями ніг. Що ж, коли і на нього чекає доля майора, він не відступить…

І Шпехт рішуче повернув у бік Шарлоттенбурга.

Настав квітень, і на деревах набубнявіли бруньки. Лотта одержала листа від батька – він кликав її назад до Бреслау, та Лотта не хотіла й чути про розлуку з Шпехтом.

Герман нервував, але намагався відганяти од себе розпачливі думки. Хто зна, скільки ще доведеться йому пробути у Берліні. Що ж, він або виконає доручення, або зламає собі на цьому шию. Особливо непокоїло те, що досі ні на крок не просунувся вперед. Шпехт не знав – та й звідки йому було знати, – що над розв’язанням таких проблем б’ються іноді навіть не місяці, а роки, і зрештою зазнають невдачі. Не знав – і поспішав.

– Де Амрен? – запитав якось Мора.

Вони сиділи у вітальні, курили й ліниво перекидалися словами – так, аби розмова зовсім не згасла. До Дори прийшла кравчиня, і жінки залишили їх на самоті.

Роберт пустив кільце диму, проткнув його сигаретою і сказав:

– А ви знаєте, за одне таке запитання можна накласти головою…

– Що ви маєте на увазі? – Герман все зрозумів, та прикинувся дурником. – Чиєю головою?

Мор підійшов до вікна, запропонував:

– Надворі зараз пахне весною. Давайте вийдемо в сад…

Вони опинились у невеличкому садочку за особняком. Роберт сів на лавочці поруч з Германом. Підняв гілочку, покопирсався у землі, сказав, не підводячи погляду:

– Ви мужня людина, Шпехт, та це вам не допоможе…

– Не люблю цієї манери – говорити загадками, – невдоволено відповів Герман. – У вас сьогодні настрій такий, чи що?

Мор зламав гілочку, кинув на газон.

– У нас в Німеччині, – не звернув уваги на слова Германа, – іноді й стіни мають вуха. Я запросив вас сюди навмисно, бо розмова у нас буде не для третіх вух. До речі, вас називати. Шпехтом, чи ви відкриєте мені своє справжнє прізвище?

– Ви не збожеволіли, Роберте?

– На вашому місці я діяв би так само. Але скажіть, куди ви поділи зошит з підсумками роботи покійного Геллерта?

Шпехт стенув плечима.

– Дора дала мені прочитати лист Лотти. Цей лист був написаний відразу після вашого від’їзду з Бреслау. З нього я дізнався – єдиною сторонньою людиною, в руках якої побували папери Геллерта, були ви. Отже, ви й забрали зошит.

– Чому ж ви відразу не заявили у гестапо? – посміхнувся Шпехт.

– Тут дві причини. По-перше, у Лотти та її батька виникли б великі неприємності. Боюсь, вони не уникнули б концтабору. По-друге, мені тоді чомусь стало байдуже – знайдеться зошит чи ні. Більше того, потім я був щасливий, що він не знайшовся.

– Чому? – вихопилось у Германа.

– Бо я втратив інтерес до своєї роботи і, скажу відверто, зараз з насолодою загальмував би її.

– Це ваша особиста справа, – махнув рукою Шпехт.

“Ця розмова дуже схожа на провокацію, – подумав. – Слід бути обережним”.

– Не кажіть… Ви віддали б зараз багато, аби дізнатись про діяльність нашої лабораторії. Та ви граєте з вогнем, і вам просто фартить, що гестапо досі не зацікавилось вашою особою. – Насупився, помітивши заперечливий рух Германа. – Я – не гестапо, а досить легко встановив, що у Кракові не мешкає Герман Шпехт. Для цього варто було написати до адресного бюро. Не кажучи вже про подробиці, які підтвердили мої підозри. Можливо, я не звернув би на них уваги, коли б не ця історія з зошитом. З тієї хвилі я запідозрив вас і кожної хвилини був насторожі. Ви схибили у суперечці з Дорою. Ну, який же німець-комерсант, навіть освічений, знатиме слова Пушкіна, котрий поскаржився на те, що народився у Росії з душею й талантом? Далі. Ваші загравання з Амреном. Навряд чи людина з вашими уподобаннями погодилася б марнувати час у товаристві цього мерзотника, але я напевно знав, запрошуючи його до нашої компанії, що лише ви зажадаєте цієї зустрічі. Бо він вам потрібен… – Мор потягнувся до яблуні, відломив гілочку. – Може, досить? – запитав, підкинувши її на долоні.

Шпехт зрозумів – грати у хованки більше нема рації.

– Досить, – сказав якомога бадьоріше, – ви поклали мене на лопатки. Та для чого вам усе це потрібно? – Мор непорозуміло глянув на нього. – Ну, ця гра?..

– І ви досі не догадуєтесь?

– Ви – чесна людина, і я вам потрібен, як і ви мені. Так?

– Майже так… Я не хочу класти пекельну зброю в руки божевільних – вони висадять у повітря весь світ.

– Ваші умови? – запитав Герман швидко. – Коли треба, ми переправимо вас через лінію фронту.

– Я німець, – з гордістю мовив Мор, – і не покину свою країну. Слухайте мене уважно, Шпехт, чи як там вас… Ви дієте нерозсудливо – Амрен не такий вже прости, як здається. До інституту вам не проникнути, коли навіть цього захоче оберштурмбанфюрер – у нас велика система охорони, а від Амрена не все залежить. Крім того, у Берліні – не весь інститут, а лише філіал. Коли б вам і вдалося про щось дізнатись, вашим спеціалістам буде дуже важко встановити обсяг і стан робіт.

– Ви недооцінюєте наших спеціалістів, – заперечив Герман.

– Можливо… Зрештою, мене це не обходить!.. І справа не в цьому. Хочу вам сказати щось дуже важливе… Роблю це тому, що не хочу смерті багатьох тисяч мирних жителів і руйнування людської цивілізації… – Мор помітно хвилювався, на обличчі у нього виступили червоні плями, він весь час облизував сухі губи. – Ви запам’ятаєте мої слова?

Шпехт нахилив голову. Хвилювання Мора передалось і йому. Слухав, вкарбовуючи у пам’ять кожне слово.

– Для створення нової зброї на базі енергії атома потрібні великі запаси важкої води. Завод по виготовленню цієї води розташований у фіордах Норвегії. Місто Н. Від нього на південь у скелях прокладено трьохкілометрове шосе. Завод заховано в печері. Є підходи з моря, гавань зручна, та, певно, замінована. Все… Останнє довершать ваші військові.

– В якому стані роботи по виготовленню зброї? – запитав Герман. – Чи є у вас якісь креслення, розрахунки, схеми?

– Я не вдарю пальцем об палець, пане Шпехт, – похитав головою Мор, – щоб допомогти вам прискорити створення такої ж зброї. У вас також працюють над нею… Розрахунків у мене нема, та коли б і були, я не дав би їх вам. Я німець – і цим усе сказано.

– У німців є Тельман… – почав Герман, та Мор обірвав його.

– Я не комуніст і далекий од політики. Просто я не хочу, щоб наша атомна бомба впала на якесь місто. Це принесе людям смерть. Не можна жити з брудними руками… – Роберт підвівся і, не озираючись, пішов до ганку.

Герман сидів, мимоволі здираючи кору з залишеної ним гілки. Невимушена дитяча посмішка блукала по його губах. Потім рушив за Мором. З дверей визирнула Лотта.

– Вас до телефону, – покликала. – По-моєму, бурбон…

Дзвонив Амрен. Його бадьорий бас гув у трубці так, що Герман змушений був тримати її на відстані. Оберштурмбанфюрер повідомив – лише сьогодні прибув до Берліна і хоче зустрітись. Можна було б о дев’ятій, біля ресторану… Потім вони можуть поїхати до дівчаток…

Герман хотів послатись на головний біль, та роздумав. “Біс із ним, – вирішив. – Посидимо, а там нехай сам їде… І все – кінчаємо з Амреном!”

Дора чекала гостей, і Шпехт, пославшись на справи, залишив у неї Лотту і подався до центру.

Від Дориного кварталу до Бранденбурзьких воріт – пряма магістраль. Герман ішов повільно, з насолодою вдихаючи свіже весняне повітря. Відчував себе піщинкою у величезному затемненому місті, яке розкинулось на багато кілометрів. Нараз пролунав звук сирени. Повітряний наліт? Йти далі не можна – суворо заборонено. Звернув у бічну тиху вуличку, присів на гранітну тумбу під високим парканом. Нічого не поробиш – треба перечекати.

Голубі блискучі леза прожекторів розрізали небо. Дзвінко зацокали зенітки. Десь на обрії спалахнула червона заграва.

“Скинули бомби”, – зрозумів Шпехт. Він вперше бачив наліт на вороже місто і, усвідомивши, що там, у темному небі, свої, а тут уже палає звіряче лігво, відчув радість, захотілось вийти на середину вулиці, закричати, щоб люди в темному небі почули його і скинули частину свого смертоносного вантажу на отой завод, корпуси якого височать за два квартали… Наче у відповідь почув у небі тонкий гул і, побачивши, як забігали вгорі прожектори, зрозумів – літаки вже тут. Підвівся з тумби, стояв, втупивши погляд у небо, й чекав. За кілька кварталів од нього вибухнуло, і хвиля пружного повітря притиснула Германа до штахетів. Вибухнуло знову, засвітилось небо, і Шпехт зрозумів, що бомблять квартали біля Дориного будинку.

Нараз подумав – палає саме там, де він залишив Лотту, – і злякався. Побіг назад. Хотів упевнитись, що люди, які ставились до нього з такою симпатією, уникли небезпеки. Біг довго, аж поки зрозумів, що втратив орієнтацію. Праворуч диміли корпуси заводу, перед ним – догорали якісь будинки. Озирнувся й побачив знайому вивіску пивної, повз яку проходив, щоб потрапити до Дориного будинку. Але ж чому ця пивна тут? Ступив крок уперед – і все зрозумів. Невже? Ще не вірячи, не сміючи в це повірити, глянув навколо і закам’янів. Так, цей пошматований бетон – колишній Дорин будинок… Горить яблуня, під якою він щойно сидів з Мором… Але ж де сама Дора?.. Де Лотта?.. Навколо будинку метушаться якісь люди, під’їхала пожежна машина.

– Не заважайте! – грубо відштовхнув його пожежник, розмотуючи шланг.

А Лотти нема. І вже ніколи не буде. Не вірячи в це, рушив до палаючих руїн, та його не пустили. А може, вона поїхала додому?

Відбій тривоги. Сів у трамвай, який довго петляв затемненими вулицями. Тихо відчинив двері. Замок клацнув ледь чутно, здалось – наче постріл. Навшпиньках зійшов сходами і, не вмикаючи світла, побачив акуратно застелене ліжко. Може, ще не приїхала? Стояв, не роздягаючись, біля вікна – побачить, почує її ще здалеку…

З-за рогу вискочила машина. Лотта? Якісь чорні постаті рушили до будинку. Закалатали у двері: “Відчиніть! Поліція!”

Поліція? Раптом обірвалось серце – це ж за ним…

А коли спробувати через двір? Перебіг до своєї кімнати, на ходу дістаючи пістолет. Обережно відчинив вікно, визирнув і побачив за парканом ще одну машину.

Значить, все…

А внизу вже їм відчиняють. Зараз будуть тут – вже грюкають у двері, які ведуть на другий поверх. Ще раз визирнув у вікно і згадав – за два метри у стіні ніша. Примхливий поворот стіни – два виступи й ніша.

Не думаючи, майже автоматично відчинив вікно і ступив на карниз. Причинив за собою віконницю і, обережно пересуваючись по вузькому виступу, подався до ніші. Тут не зірвався б лише циркач. І він чомусь не зірвався. Доліз до ніші, притиснувся спиною до холодної цегли – один необережний рух, і…

В кімнаті ввімкнули світло. Хтось різко розчинив вікно, кинув у темряву:

– Ніхто тут не з’являвся?

– Все спокійно, – відповіли за парканом.

– Мабуть, він залишився там, – почув Герман знайомий бас Амрена. Мор був правий – Шпехт недооцінював свого противника: оберштурмбанфюрер, очевидно, повідомив про нього органам гестапо. Певно, вони запросили особисту справу Шпехта, справу, якої взагалі ніколи й ніде не існувало. Амрен, мабуть, продовжував грати з ним у хованки – нікуди він не їздив, а просто вичікував, поки з’ясують особу Шпехта. Сьогодні Герман лише випадково уник пастки. Певно, не хотіли брати його в домі групенфюрера – Лауер ніколи. б не простив цього.

Амрен підійшов до вікна, висунувся – Шпехт побачив його лисіючу голову.

– Тут всі шляхи відрізано, – сказав. – Отже, загинув разом з тими…

– Це ще не з’ясовано, – заперечили йому.

– Але ж Шпехт нічого не підозрював. Ми умовились зустрітись о дев’ятій біля ресторану, і коли б не тривога…

– Це лише припущення, оберштурмбанфюрер! – перебив той же голос. – А ми віримо лише фактам.

У кімнаті пересували меблі – мабуть, робили обшук. Минуло чверть години. Грюкнули двері, і хтось голосно почав доповідати:

– Мешканці будинку бачили їх обох вранці, коли Шпехт і фрау Геллерт виходили на вулицю. Ні він, ні вона не поверталися – це всі запевняють категорично.

– Добре, Хенш. Ви разом з шарфюрером Кольбом залишитесь тут. Шпехт може прийти. Зрозуміло?..

Хенш буркнув у відповідь щось невиразне. Знову грюкнули двері, і через кілька хвилин Герман побачив, як машина, не вмикаючи фар, обережно рушила завулком.

У кімнаті погасили світло. Шарфюрер Кольб сказав:

– Слід було заарештувати його вдень. Тоді, може, щось би й витягли з нього. А то пощастило: раз – і нема…

– Я також думаю – йото рознесло цією бомбою. Подумати тільки, майже пряме попадання!

– Як ви гадаєте, штурмфюрер, Амрен виплутається з цієї справи?

– Взагалі він виявився на висоті. Та на цій посаді йому не втриматись – повинен був звернути увагу на Шпехта ще у Бреслау.

Помовчали.

– Зачини вікно, Кольб, – наказав штурмфюрер, – холодно…

Шарфюрер визирнув у вікно, уважно оглядаючи подвір’я. Шпехт знав: варто фашистові повернути голову праворуч – і все…

Кольб обережно зачинив вікно. У Германа відлягло від серця. Ворухнувся, переступивши з ноги на ногу. Що ж робити? Не минуло й години, а він уже ледь стоїть. Довго так не зможе… Хіба спробувати стрибнути? Ризиковано – тут високо, і почують ті…

Простягнув руку правіше – ринва. Спробував похитати – тримається добре, та шуму не уникнути. Якби проїхав хтось на машині, тоді не так чути. Стояв, відчуваючи, як поступово холод огортає тіло, і не смів поворухнутись. Дозволяв собі лише переступати з ноги на ногу.

Нарешті загурчав поблизу мотор – грузовик повільно просувався за будинком. Схопився за держак ринви і повис обважнілим тілом. Аби не обірвалась ринва… Не відчуваючи задубілих пальців, обережно зсунувся на землю. Зігнувшись, прослизнув попід вікнами першого поверху і переліз через паркан. На вулиці нікого. Тримаючись у затінку, перейшов до рогу і, лише завернувши, вільно зітхнув. Не йшов, а біг, відчуваючи, як поступово кров приливає до пальців.

Думав: нема більше Германа Шпехта – загинув од фугасної бомби. Дістав з потайної кишені документи Карла Кремера, папери Шпехта розірвав на дрібні шматочки, пустив за вітром.

Нема ні Шпехта, ні Лотти, ні її некрасивої подруги, ні Мора…

Два тижні Богдана не викликали до слідчого, і хлопець трохи очуняв. Хоч годували вкрай погано, Стефанишин відчував, як поступово повертається до нього втрачена сила.

Тоді, у перший день допиту, на нього відразу кинулись троє есесівців. Він розкидав їх, як кошенят, а одного підчепив так, що летів через усю кімнату.

Есесівці озброїлись залізними палицями, загнали Богдана у куток, і одному з них вдалося сильно вдарити його по голові – хлопець знепритомнів. Оскаженівши, вони били його, вже непритомного, важкими чобітьми, та Харнак відігнав озвірілих підручних.

Так почались тримісячні, з короткими перервами, катування Богдана. Потім – двотижнева перерва, а сьогодні знову:

– Петренко! Вставай!

Харнак стояв посеред кабінету і привітно посміхався. Тепер Богдан знав справжню ціну його посмішкам і люб’язності. Не здивувався б, якби почув од Харнака:

– Пробачте, та я зараз вимушений вас повісити…

Майже таким тоном звернувся до нього слідчий зараз:

– Мені дуже прикро, що я потурбував вас, але хотілося ще раз зустрітись…

Богдан спостерігав за гестапівцем. Знав, що чим люб’язніший ворог – тим жорстокіше він поводитиметься. Але триматись треба спокійно, що б не було!

– Ви мужня людина, Петренко, – вів далі гауптштурмфюрер, – і тому, як виняток, я хочу сказати вам: з нинішнього дня наші зустрічі припиняються. Ви витримали іспит, і тепер вам треба приготуватись до довгої подорожі туди, звідки, як це твердить досвід людства, ніхто не повертався…

Харнак з цікавістю зазирнув у вічі Богданові.

“От для чого він викликав мене!.. Подивитись, може, я в останню хвилину злякаюсь. І це буде його торжеством”.

Відповів:

– Я знав, на що йду, і, коли б це було потрібно, повторив усе з початку.

– Може, у вас є якесь бажання? – зробив останню спробу Харнак.

– Є.

– Яке? – аж потягнувся до нього гауптштурмфюрер.

– Хотілося б поголитись, – посміхнувся Богдан.

Харнак скривився, наче ковтнув оцту. Видно, хотів відповісти сердито, але одумався, зрозумівши, що цим визнає свою остаточну поразку.

– Гаразд, – мовив крізь зуби, – вас поголять. Махнув рукою, і Богдана вивели.

Раніше з кабінету слідчого вони повертали праворуч. Тепер, коли Стефанишин за звичкою пішов туди ж, солдат штовхнув його прикладом карабіна. Спустились на перший поверх. Наглядач одчинив камеру в кінці коридору.

– Прошу пана підпільника до відведеної йому резиденції, – сказав глумливо. – Чи, може, перепрошую, пан воліє кращої?

Богдан і оком не повів – нехай не думає, гнида, що хоч трохи дошкулив, – та й переступив поріг. Грюкнули залізні двері, кроки солдата й наглядача затихли у коридорі.

Одиночка! Значить, останні дні… І нікого він більше не побачить, крім цієї бандерівської наволочі – наглядача та катів, коли поведуть його вішати…

Вішати! Богдан відчув, як зашморг стиснув йому шию. Стало моторошно. Краще б розстріляли. Чорна цівка автомата, вогонь – і нічого…

Бідна Катруся, як вона це переживе!..

Ходив по камері – чотири кроки туди, чотири назад – і згадував дитинство. Батька пам’ятав погано – машиніст-залізничник, він загинув під час аварії. Матері виплачували невеличку пенсію, заробляла вона й сама, працюючи стенографісткою й секретаркою в українського адвоката, – вибивалася з останніх сил, аби дати дітям освіту.

Бідна мати, лише вона одна знала, скільки коштувало їй і здоров’я, і грошей, щоб Катруся вступила до медичного інституту.

Бідна мати! Її хворе серце не витримало – померла так само тихо, як і прожила своє життя. Вона завжди всього боялась – що позбудеться роботи, що хворітимуть діти, що блискавка вдарить у їхній будинок, що син зламає собі руку…

Вперше в житті Богдан подумав: добре, що мати не дожила до цього дня. Як би мучилась вона зараз, скільки сліз вилила б…

У коридорі пролунали кроки – наглядач привів перукаря. Дотримав-таки слова гауптштурмфюрер! Нараз Богдан зрозумів його психологічний розрахунок – нагадати, що чекає на тебе. Але ж вам, пане слідчий, не зігнути мене. Звичайно, є на серці й смертельна туга, і розпачливі думки не виходять з голови, і страшно – це ж брехня, що є люди, котрі зовсім не бояться смерті, – та не дізнаєтесь ви про мою тугу і мій страх!

Перукар голив його безпечною бритвою. Лезо було тупе, боляче дряпало, і Богдан подумав – страта принесе йому менше неприємностей, ніж гоління. “Гумор шибеника”, – посміхнувся так, що перукар злякався.

– Не боляче? – запитав за звичкою.

– Може, ви ще запропонуєте панові більшовику освіжитись одеколоном? – глузливо мовив наглядач, який стояв на порозі. – Пан воліє бузковий, чи, прошу пана, йому більш до вподоби запах конвалій?

Стефанишин і г звертав уваги на знущальні слова, і сама ця байдужість виводила з себе наглядача – він намагався ще більше дошкулити Богданові:

– Перепрошую пана комуністичного агента, але ж чи можна дізнатись, скільки йому платили за підривну діяльність?

– А ми не продаємось за тридцять срібників, – скоса зиркнув на нього Богдан.

– Поговори у мене! – вишкірився наглядач. – Давно тобі писок не розмальовували!

Але стояв уже мовчки.

І знову міряв Богдан камеру – чотири кроки туди, чотири назад. Задзвеніли ключі у дверях.

– Встати! – наказав наглядач, не заходячи. – До стіни!

Богдан неохоче підвівся, став обличчям до стіни. Почув брязкіт посуду, і через кілька секунд грюкнули двері. Озирнувся – посеред камери мисочка з баландою, маленький шматочок хліба. Стримуючи огиду, з’їв. Може, це останній його обід?

“Після смачного обіду слід відпочити!” – вирішив і розлігся на лаві. Простягаючи ноги, зачепився за щось, подряпав шкіру.

– Холера ясна! – вилаявся. – І тут не дадуть спокійно відпочити!

Раптом сів. Сторожко озирнувся на двері, чи не підглядає ця бандерівська наволоч, і присів за лавою. Так і є, залізний кронштейн, який підтримував ліжко, тріснув – об нього й подряпався Богдан. Спробував відламати його, обдер нігті, та нічого не вийшло.

Почав ходити по камері. Та думкою весь час повертався до кронштейна – коли б вдалось його зламати, тоді…

Присів за лавою і знову вчепився пальцями в залізо. Не піддалось. А коли розхитати? Навалився усією вагою тіла – здається, трохи посунулось… Забувши про все, хитав – вгору-вниз, вгору-вниз, аж спітнів. З радістю побачив – одігнулось. І тоді, – передихнувши, вчепився пальцями у клятий прут, смикнув з усієї сили. Піддалось… Нарешті відламав.