Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Харнак подзвонив Менцелю наступного ранку.

– Ви вільні, шеф?

– Чекаю на вас через десять хвилин.

З виразу обличчя Харнака Менцель зрозумів – є щось новеньке.

Гауптштурмфюрер сів у крісло і, не поспішаючи, закурив. Димком сигарети прокреслив у повітрі величезний знак оклику.

– У вчорашньому нальоті брав участь хтось із міста. Чоловік років п’ятдесяти. Поранений у ліву щоку. – Глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. – Вас це влаштовує?

– Звідки ці відомості?

– Лабораторна експертиза…

Харнак струсив попіл просто на килим – зараз він міг дозволити собі таку недбалість.

– Точніше.

– Пам’ятаєте – вчора ви ще звернули увагу – на асфальті біля танкетки лежав недокурок. А поруч – кров…

Менцель зрозумів: Віллі хоче трохи похизуватись і тому витягує з нього запитання. Не діждешся, хлопчисько. Сперся підборіддям на переплетені товсті пальці і нічим не виказав свого зацікавлення.

Харнак повільно загасив сигарету.

– То була не кров, а звичайний плювок, плювок з кров’ю. В ньому я знайшов скалки зуба. Решта – вже справа науки. Ви знаєте, у нашому госпіталі працює досвідчений стоматолог. Разом з ним ми просиділи цілу ніч. Довелось-таки пометикувати, та ми домоглися свого. Насамперед встановили, що скалки, коли їх скласти, мають форму чоловічого лівого корінного зуба нижньої щелепи – він називається моляром. Ця стара перечниця – наш зубодер – виявився спостережливою і допитливою людиною. Він твердить, що зуб був здоровий і, щоб роздробити його на скалки, потрібна велика сила. Звідси висновок – в зуб влучила куля. А це означає, що чоловіка поранено в ліву щоку. Далі. Зубодер запевнив мене: залишки зубних бугрів і відповідний слід зубного каменя дають можливість твердити, що зуб належав людині під п’ятдесят років. От і все.

– Скажіть, Віллі, – єхидно запитав Менцель, – а що твердить ваша стара перечниця про те, чим відрізняються зуби жителів цього міста ну, скажімо, від зубів краків’янина? Як він науково обгрунтовує цю проблему?

Харнак звів здивовані очі на Менцеля. Збагнувши, засміявся.

– Ви забули про недокурок, штандартенфюрер. Закривавлений недокурок, що лежав поруч. Його кинув той самий чоловік.

– Встановити це не так уже й важко, Віллі. Звичайний аналіз… Та чому ви гадаєте, що курив чоловік, який прибув з міста?

– Італійська сигарета, шеф. А італійська дивізія прибула до міста п’ять днів тому. Хоча таких спекулянтів, штандартенфюрер, як ці італійці, світ не бачив, гадаю, що за п’ять днів навіть вони не встигли налагодити стосунки з партизанами. Виходить…

– Не треба, Віллі, – підняв руку Менцель. – Все ясно!

– Решта у вашій компетенції, штандартенфюрер. Прикмети є, нехай працюють агенти.

– Якщо ми натрапимо на слід, Віллі, – урочисто сказав Менцель, – я клопотатиму про нагородження вас залізним хрестом!

– Щиро вдячний, штандартенфюрер, та краще звільніть мене завтра. Цей пройдисвіт Сливинський пропонує…

– Зрозуміло, Віллі. Пиятика з дівчатками…

– А що в цьому поганого, шеф?

У Злочному Заремба потинявся з півгодини по ярмарку і попрямував на вокзал. Йшов замислившись і майже не звертав уваги на перехожих. Почувався впевнено – тепер небезпека позаду. Документи ж у нього надійні, як-не-як, а співробітник значної націоналістичної газети.

Трохи непокоїло те, що затримався більше, ніж умовлялись, але головний редактор відпустив його на весілля племінника і, певно, не дуже гніватиметься. Шрам на щоці? Євген Степанович докладно продумав свою розповідь з комічними відступами: як перебрав (хто ж на весіллі не перебирає!), як напав на нього пес, як відбивався від нього дрючком, спіткнувся і впав на іржавий цвях. Все правдоподібно. А перевіряти не стануть. В редакції йому довіряють, а більше це нікого не стосується…

Поїзд запізнювався, і Євген Степанович присів на лавочку у привокзальному сквері. Сидів, обмахуючись газетою: мабуть, насувалась гроза, дихалось важко. Випадково глянувши вбік, Заремба піймав погляд вусатої людини у вишиваній сорочці й потертому коричневому піджаку. Чоловік ліниво жував пиріжок, кидаючи кришки голодним горобцям. Нічого, звичайно, не сталося, та погляд вусатого стривожив Євгена Степановича. Старий конспіратор, за яким ще за Польщі ганялися агенти дефензиви, Заремба хвалився колись, що відчуває шпига за півкілометра. Чоловік у коричневому піджаку вже не дивився на нього, та досить було раз перехопити його погляд – підкреслено уважний, вивчаючий і навіть насмішкуватий, – щоб відчути небезпеку.

“Так, так, невже вчепилися за мене? – подумав Заремба. – Спокійно!.. Зараз ми його перевіримо…”

Повільно піднявся і, не озираючись, попрямував до перону. Знав – не дуже досвідчений агент через кілька секунд піде за ним. Завернув за ріг, зупинився біля газетного кіоска. Постояв хвилину – нікого. Ледь помітно визирнув з-за рогу. Вусатий сидів на своєму місці, навіть не змінив пози.

“Ох! – зітхнув полегшено. – Ви, Євгене Степановичу, стаєте полохливим…”

Підійшов поїзд. У всіх вагонах, крім останнього, були військові – на площадках стояли вартові. Перевіривши документи Заремби, кондуктор пустив його в останній вагон.

У тамбурі Євген Степанович мало не зіткнувся з чоловіком у вишиванці. Не озираючись, Заремба сів у першому купе. Заспокоївся, подумавши: “Коли б це був агент, увійшов би до вагона після мене…” Тим більше, що вусатий зайняв місце десь через два купе – шпиг, певно, залишився б у тамбурі.

Коли поїзд наближався до Львова, Заремба знов перевірив вусатого: раптово підвівся і вийшов на площадку. Той не ворухнувся. Правда, зіскочити на ходу все одно не вдалося б – у тамбурі стояли озброєні військові.

Перш ніж вийти на привокзальний майдан, Євген Степанович потинявся трохи по перону. Здається, вусатого ніде не було. Та коли нарешті пірнув у юрбу, що чекала на трамвай, знов побачив його за кілька метрів.

Заремба пропустив один вагон, вусатий також залишився. Вибрав він зручну позицію – попереду, щоб. встигнути вчепитися, якщо Заремба сяде на ходу.

Євген Степанович вирішив: поїдемо, а там буде видно. Сів у вагон з передньої площадки. Вусатий відразу ж став біля виходу на задній. Старенький трамвай з гуркотом рушив.

“Так, так, – подумав Заремба, – їдемо ми, можливо, востаннє… Старий вовк на мене вийшов, від такого не втечеш. Гестапівська школа, прошу панства, шляк би її трафив”.

Вдав, що куняє. Вусатий відвернувся, виглядаючи у вікно. На зупинці ковзнув байдужим поглядом по вагону, знову висунувся у вікно.

Євген Степанович зрозумів – вусатий хоче походити за ним, може, мовляв, ще на когось натрапить. Ну, що ж – походимо…

Біля ратуші Заремба раптово підвівся, вискочив мало не на ходу. Побачив – вусатий стрибає теж. Євген Степанович швидко завернув за ріг, зайшов до магазину і відразу вийшов через інші двері. Завертаючи за ріг, зиркнув скоса – і побачив агента за кілька кроків. Значить, кепсько знає місто, боїться загубити. “Отже, тепер ми примусимо тебе понервувати…”

Зненацька Заремба шугнув у прохідний двір, прискоривши ходу. Вийшовши на вулицю, зупинився раптом біля вітрини магазину, потім перейшов на другий бік вулиці і швидко попрямував до редакції.

З напівтемного вестибюля через вузький коридор – на сходи. Поки вусатий роздивлявся, Євген Степанович встиг подолати два прольоти, вибіг, стрибаючи через сходинки, на третій поверх. Ще один прольот… Знизу долинули важкі кроки й сопіння – певно, агент помітив його. Ось і четвертий поверх. Далі починається коридор редакції…

Став за дверима, намагаючись не дихати. Кроки на сходах все ближче, вусатий захекався. На майданчику зупинився, тепер їх розділяли лише двері. Зібравши усю свою силу, Євген Степанович вдарив дверима вусатого. Той був кремезним, бо захитався, та не впав. Заремба наніс йому удар справа в щелепу і, побачивши, що вусатий поліз до кишені, навалився на нього усією своєю вагою, притиснув до поруччя, вивертаючи руку. Відчув різкий біль у животі – видно, той дотягнувся ногою, – вдарив ще раз знизу в підборіддя і, напружившись, перекинув вусатого через поруччя. Дикий крик вдарив у вуха…

Грюкнули двері, на другому поверсі хтось вибіг на майданчик. Заремба вискочив на балкон, що огинав будинок, пробіг кілька метрів і шугнув у двері, що вели в мансарду. На майданчику крутих сходів – віконце. Обережно відчинив його, ледве проліз через вузький отвір і спустився на дах сусіднього будинку.

Старий будинок – таких у місті сотні – збудований років двісті тому в готичному стилі: вузькі стрільчасті вікна, високий, крутий черепичний дах. Черепиця від часу й дощів поросла мохом, стала слизькою, де-не-де потріскалась.

Заремба прикинув: єдиний шлях – повзти по гребеню. На третьому будинку дах не такий крутий, можна долізти до слухового вікна і спробувати через горище потрапити на вулицю. Простягнувся на гребені, припавши тілом до слизької черепиці. Поповз, спираючись на руки, обламуючи нігті. Лише одна думка точила мозок: аби встигнути, поки не оточили квартал, аби хтось не помітив його. Секунди здавались хвилинами… Боже мій, для чого ж зводити такі довгі будинки?..

Другий будинок вищий, але ж можна дотягнутися. Вчепився подряпаними пальцями за цеглину, яка стирчала з-під гребеня, спробував підтягнутися. Цеглина захиталась – не встиг намацати ногою підпору, як обірвався, ковзнув по крутому схилу, ледь встигнувши схопитися за гребінь.

Завмер, боячись поворухнутися… Коли гребінь не витримає – кінець…

Обережно почав підтягатись, намацуючи носками чобіт найменші щілини у черепиці. А гребінь хитається… Ще трохи, ну – ще…

Коли нарешті видряпався, то відчув таку втому, що, здається, хоч убий, не знайшов би сил підвестись. І все ж підвівся. Схопився тепер за балку, відштовхнувся ногами від стіни і ліг грудьми на дах. Знову повз, не відчуваючи болю у пальцях і ні про що не думаючи, крім клятої черепиці…

На третьому будинку слухове вікно поруч з гребенем. Відчинилось легко. У ніс вдарив гострий запах вогкої білизни.

Євген Степанович постояв трохи, щоб очі звикли до сутінків. Відсунувши простирадло, переступив через балку. Двері були майже поруч, за кілька кроків. Якщо тут білизна, двері, звичайно, замкнені. Заремба злегка похитав їх – важкі, збиті з міцних дубових дощок. Треба щось просунути у вузьку щілину між замком і одвірком, спробувати розхитати замок. Озирнувся, чи немає якоїсь залізяки. Певно, двірник файний у цьому будинку – все аж вилизано, ніякого мотлоху. Стривай, а що там в кутку? Старомодне залізне ліжко. Вперся ногами, вхопившись за прут, почав розхитувати. А потім зібрав сили, смикнув, ледь не виламавши собі пальці. Не втримавшись на ногах, упав, боляче вдарився об балку, але так і не випустив з рук залізний прут.

Тепер двері піддалися відразу. Євген Степанович визирнув на сходи і, впевнившись, що там нікого нема, вийшов на майданчик. Обтрусив порох і швидко збіг сходинками на перший поверх.

Головне тепер спокій, аби на тебе не звернули уваги. Сорочка, правда, подерта і піджак бруднуватий, та це не так уже й страшно – робітник поспішає кудись у своїх справах. Щоб було вірогідніше, скинув краватку, розстебнув на грудях сорочку і з діловим виглядом вийшов з під’їзду.

Перше враження було таке, що всі дивляться лише на тебе і зараз у спину наставлять дуло пістолета… Та люди пройшли мимо Заремби, навіть не глянувши на нього, і Євген Степанович, ледь прискоривши ходу, повернув за ріг.

Ще квартал – і трамвайна зупинка. Трамвай у ці години майже порожній. Євген Степанович сів біля вікна, вагон рушив, і в цю мить Заремба побачив, як великий вантажний автомобіль загальмував за квартал попереду і з нього стрибають озброєні есесівці. Глянув на годинник. Стоїть? Ні, цокає. Що ж таке? Точно пам’ятає час, коли увійшов до редакції. Було сімнадцять на другу – саме обідня перерва. А зараз тридцять дві. Невже минуло лише п’ятнадцять хвилин?

Згадав вусатого – і холод підступив до серця. Боліли скалічені пальці. Чекайте, куди ж він поїде? А втім, все одно, аби їхати…

Лише через кілька трамвайних зупинок Євген Степанович заспокоївся і почав тверезо обдумувати своє становище. Звичайно, додому повертатися не можна. На явку, доки не з’ясуються обставини, – теж. Залишалось два варіанти – до Стефанишиних або до вуйка Дениса. Поміркував ще трохи. До Стефанишиних не варто потикатись – там Петро Кирилюк, і не можна у будь-якому випадку підставляти його під удар. Отже, до вуйка Дениса. Тим більше, що він перестріне старого, коли той вертатиметься з роботи.

Вирішивши остаточно, Євген Степанович пересів у інший трамвай. Так і проїздив до п’ятої, коли вуйко Денис закінчує роботу.

На початку першої Менцелю доповіли: тільки-но з вокзалу дзвонив агент № 74. Супроводжує із Злочного людину з свіжим шрамом на лівій щоці. Пішов за ним – може, вдасться вистежити ще когось.

Менцель подзвонив Харнакові:

– Який у вас настрій, Віллі? Голова болить? Менше пийте, принаймні ніколи не змішуйте… Що?.. Горілку й вино? Це ж отрута, Віллі… До речі, хочу вас поздоровити – один з наших агентів натрапив на слід людини зі шрамом на лівій щоці. Вас це не хвилює? Тепер я впевнений, що ви вчора таки здорово набрались…

Кинув трубку. Здається, цей сімдесят четвертий у них на гарному рахунку. Це ж він, коли не зраджує пам’ять, перший повідомив про комсомольську організацію у Злочному…

Викликав секретаря.

– Справу сімдесят четвертого, – наказав. Гортаючи справу, впевнився – агент, хоч і працює у невеличкому місті, надійний і досвідчений.

Зайшов Харнак.

– Я не дуже зрозумів вас, штандартенфюрер. Про яку людину зі шрамом ви говорили? Заарештували когось?

– В тому-то й справа, Віллі, що не заарештували. Агент виявився тямущий.

– Зрозуміло, – мовив Харнак, всідаючись у кріслі, – старовинна інтелектуальна гра у кота й мишку.

– Ви молодчина, Віллі, – сказав Менцель мало не урочисто. – Через вашу людину зі шрамом ми, коли пощастить, візьмемо все підпілля.

– Ото вже й усе!.. І взагалі, ви не припускаєте, що агент міг схибити? Може, шрам у цього йолопа з дитинства…

– О господи! – розсердився Менцель. – Моя інтуїція підказує… – схопив трубку телефону, що задзвонив. – Що? Що ви верзете? Який агент? Наш агент?.. Слухайте мене уважно – жодна людина не повинна вийти з будинку! Відповідаєте головою!.. – обтер спітніле обличчя. – Негайно виїжджайте, Віллі. У будинку редакції з четвертого поверху скинули нашого агента. Можливо, це той, котрий ішов за цим комуністом зі шрамом… – Знову схопив трубку. – Дві машини з автоматниками в розпорядження гауптштурмфюрера Харнака! Боже мій, ви ідіот, Людке! Негайно… Він чекає біля під’їзду…

Поки есесівці оточували квартал, Харнак пересвідчився – загинув агент сімдесят четвертий. Зрозуміло й без слів – не сам стрибав з четвертого поверху.

Вахтер цього будинку повідомив: почувши крик і побачивши, що хтось упав зі сходів, він одразу зчинив галас. Напроти редакції – поліцейський пост: через кілька хвилин тут уже був представник влади.

Видно, вахтера тішило те, що він розмовляє з такою високою особою.

– Пан полковник, – тягнувся він перед гауптштурмфюрером, – можуть бути певні, що жодна людина не вийшла з будинку. Якщо вельможний пан захочуть подивитись, ось ключ; котрим я замкнув браму, коли повідомляв поліцію. Моцно перепрошую пана полковника, але іншого виходу з будинку нема. Мушу доповісти панові полковнику, що все це, – він по-змовницьки підморгнув, – комуністичні штуки…

– Заберіть цю свиню, – скривився Харнак. – Хто може показати мені будинок? – запитав поліцейського.

– Пан редактор Загородній працював тут ще за поляків. Своя людина, – видихнув той горілчаним перегаром і часником.

Пан редактор здалеку вклонився гауптштурмфюреру. Підійшов ближче і вклонився ще раз.

– Таке нещастя, пан офіцер, – вимовив співчутливо. – Таке нещастя…

– Досить патякати, – скоса зиркнув на нього сердитим оком Харнак, – показуйте будинок!

На першому поверсі всі вікна були загратовані. Коли б хтось стрибав з другого, його б помітили. Отже, дійшов висновку Харнак, людина зі шрамом нікуди не могла втекти.

– Обшукати всі кімнати, – наказав. – Обережно, треба взяти його живим…

Будинок був старий, з темними вузькими коридорами, безліччю невеликих кімнат, переходів і різних комірчин. Есесівці заглядали мало не в кожну щілину, піднімаючись з поверху на поверх. Нарешті шарфюрер доповів, що пошуки нічого не дали.

– Я починаю розуміти нашого шефа, – іронічно скривився Харнак. – Ви справді ідіот, Людке. Може, ви хочете довести мені, що комуністи навчилися літати?

– Ми обшукали все, гауптштурмфюрер, – наполягав Людке. – Я особисто побував навіть на даху…

– Чекайте! – Харнак відсторонив шарфюрера. – Нехай хто-небудь проведе мене на горище.

Будинок редакції стояв на краю вулиці, і лише з одного боку до нього притулився ще один дім. Але той був на цілий поверх нижчий, і Харнак зрозумів, іцо перебратися звідси на його крутий черепичний дах неможливо.

Наказавши ще раз обшукати приміщення, гауптштурмфюрер обійшов горище, заглядаючи у темні кутки. Нарешті опинився на внутрішньому балконі й побачив напіввідчинені двері, а за ними круті дерев’яні сходи.

– Що там? – запитав.

– Прошу пана! – редактор Загородній навстіж одчинив двері. – Тут мешкання нашого вахтера. Але ваші солдати вже дивилися…

Харнак байдужим поглядом ковзнув по сходах. Враз погляд його став уважним, гауптштурмфюрер перескочив кілька сходинок і відчинив вузеньке віконце з матовим склом. Од вікна до гpeбeня даху сусіднього будинку було трохи більше метра. На вкритому пилюгою підвіконні залишився відбиток чобота. “Сорок другий – сорок третій розмір”, – на око прикинув Харнак. Обережно, щоб не затоптати відбиток, проліз через вікно і, опинившись на даху, сів верхи на гребінь.

– Ось так він і тікав, – пояснив шарфюреру, котрий визирнув у віконце. – Подайте мені руку, йолопе…

Виламаний з ліжка залізний прут, подряпані двері горища у третьому від рогу будинку підтвердили це припущення Харнака.

“Полетіла пташка!” – подумав гауптштурмфюрер, та, щоб заспокоїти сумління, наказав обшукати квартири.

– Полетіла пташка і, думаю, надовго, – з цими словами Харнак зайшов і до кабінету Менцеля. – Та мені вдалося встановити, хто вона. Гарантії не дам, та майже впевнений. Завтра остаточно з’ясуємо.

– Може, ви все ж проінформуєте мене?

– Наш агент виявився типовим ослом. Цей комуніст, певно, розкусив його з першого погляду…

– Все це слова. – Менцель почав сердитись. – Я вимагаю доказів.

– О-о! Доказів скільки завгодно, штандартенфюрер. Навіть більше, ніж потрібно…

Харнак доповів про наслідки розслідування.

– Як же вам пощастило встановити особу комуніста? – нетерпеливився Менцель.

– Дуже просто. Коли навіть цей ідіот Людке, – Харнак зробив наголос на слові “ідіот”, – а я його вважаю не останнім ідіотом, не звернув уваги на вікно на сходах, чи скористалася б ним людина, яка вперше опинилася в цьому будинку? Тим більше, що в її розпорядженні були лише секунди?

– Стривайте, Віллі! Ви хочете сказати, що цим комуністом був хтось із працівників редакції?

Харнак нахилив голову.

– Але ж це міг бути чоловік, котрий працював там раніше…

Харнак знову нахилив голову.

– Я також додумався до цього, – мовив з ледь помітною іронією, – але мені відразу вдалося встановити, що один з газетних коректорів майже два тижні тому виїхав саме до того району, де стався напад на танкетку. Якесь село Кваси. Відпросився ніби на весілля на три – чотири дні, а нема уже два тижні.

– Прізвище? – запитав Менцель.

– Заремба Євген Степанович.

Менцель натиснув на кнопку дзвінка.

– Зробіть негайно запит, – наказав секретареві. – Заремба Євген Степанович. Два тижні тому виїхав до села Кваси на весілля до племінника…

Петро Кирилюк стояв біля вікна у проході. Вагон був старий, його нещадно кидало, він весь скрипів і тріщав, немов скаржився і на паровоз, що тягнув його в таку далечінь, і на дощ, який батожив його по зелених боках, і на вітер. Та Петро не звертав уваги на порипування вагона, не чув довгих і хрипких паровозних гудків і не бачив мокрих полів, що проносились за вікном. Не міг нічого чути й бачити, бо нерви його були напружені, в кожному погляді відчував ворожість і підозріливість.

Петро сердився сам на себе, намагався триматись вільно, розумів безглуздість і безпідставність своєї розгубленості, та нічого не міг вдіяти з собою.

“І який же ти розвідник, – картав себе, – коли боїшся першого зустрічного! Який же ти розвідник!.. – повторював. – Хлопчисько, жалюгідний боягуз…”

Кирилюк дістав сигарету, справжню, дорогу ароматну сигарету, яка коштувала скажені гроші на чорному ринку, і глибоко затягнувся.

“А я й справді не розвідник, – подумав раптово, – з мене нічого й не візьмеш… Власне, чого я вимагаю від себе? Не боятися? То я й не боюся. Якби боявся, то не їхав би… Нерви…”

Поїзд саме влетів під сталеві арки мосту. Внизу, під грибком, стояв солдат у шинелі й касці. Петро на якусь мить зустрівся з ним поглядом і, вражений виразом його обличчя, озирнувся, але так уже й не побачив ні солдата, ні грибка, ні ажурних арок мосту.

Солдатові було, певно, за п’ятдесят; маленький, худий, з безбровим зморщеним обличчям, він змок і дивився на вагони пасажирського поїзда та людей, що мигтіли у вікнах, з неприхованою заздрістю й злістю. Маленький закляклий чоловічок з автоматом ненавидів його, Кирилюка – це можна було прочитати в його очах, – а він же вважав Петра німцем…

Зрозумівши це, Петро посміхнувся, опустив вікно і висунув голову під дощ. Хай розвіються сумніви! Зрештою, він “хазяїн життя”, у нього є те, що ціниться тут найбільше і чого, напевно, бракує пихатому оберсту з сусіднього купе. У нього є гроші й коштовності, на ньому чудовий модний костюм, у кишені надійні документи, – він має право навіть на дивацтва. Більше того, саме те, що він у дорогому костюмі й білосніжній сорочці висунувся під ріжучі цівки дощу і що збоку могло здатися неприродним, вселило у Кирилюка впевненість у собі, остаточно розвіяло сумніви, і він навмисне штовхнув пихатого оберста, котрий з рушником на плечі саме прямував до туалету. У відповідь на його обурений погляд глянув пихато й презирливо – так що оберст раптом сам попросив вибачення.

“Отак і треба – розштовхувати ліктями”, – вирішив Кирилюк і зайшов до свого купе.

Його попутниками були двоє військових з емблемами танкових військ – середніх років товстун-майор та моложавий, хоч і з сивими скронями, підполковник. Вони саме збиралися обідати – майор застелив білою серветкою столик і розкладав на ньому бутерброди, підполковник відкорковував пляшки з пивом.

Майор не озирнувся на Петра, а його товариш глянув на нього відверто неприязно. Кирилюк удав, що нічого не помітив, і дістав свій саквояж. Витяг пляшку коньяку, нарізану тонкими шматочками шинку, кільце запашної української ковбаси. Помітивши, як скоса бликнув на шинку майор, посміхнувся в душі й запропонував:

– Коли панове не заперечують, запрошую розпити цю пляшку. – Витримав паузу. – До речі, дозвольте відрекомендуватися – колишній обер-лейтенант Герман Шпехт.

– Дуже приємно, – розцвів у посмішці майор, – із задоволенням приймаємо вас до компанії. Це, – кивнув на сивого, – підполковник Хауайс… Ваш покірний слуга майор Кірстен…

Коньяк налили у склянки. Кірстен пив його маленькими ковточками, смакуючи.

– Еліксир життя, – зітхнув і потягнувся за шинкою. – Ви, обер-лейтенанте, давно скинули мундир?

Петро поставив у куток свою паличку. Скривився, наче не любив і згадувати про це.

– Нагла куля під Харковом, – сказав. – Добре, що ногу не відтяли…

Підполковник подивився на нього з цікавістю.

– Весь час на Східному фронті? – запитав.

– Навіть під Москвою…

Очі майора округлилися.

– Це правда, обер-лейтенанте?

– Цим не жартують.

– Але ж там було пекло!

Петро пильно подивився на майора. Може, провокує? Здається, відвертий, та хто ж його зна?

– А війна взагалі не рай! – глянув на підполковника, наче шукаючи підтримки. – Росіянам пощастило: зима й мороз стали нам на перешкоді.

– Коли б не це, – ствердив підполковник, – наші танки були б уже на Уралі. Але й зараз не так вже погано. Ми обійдемо Москву з флангу і втопимо більшовиків у Волзі.

– За Сталінград! – запропонував майор, розливаючи коньяк.

– За Сталінград! – підтримав Петро, піднімаючи склянку. – За Сталінград! – повторив. І до болю зримо уявив бої у місті, обгорілі будинки, солдатів у продимлених гімнастьорках, що до останнього утримують кожний рубіж.

– Генерал Паулюс, – сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, – пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.

“Ваш Паулюс – звичайнісінький базіка”, – подумав Петро, та серце стислося…

– У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, – сказав підполковник.

– Кепсько пішло, – цокнув Петро по склянці. – Дозвольте ковток пива, майоре…

Пиво було кисле – звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, – думав. – З вовками жити – по-вовчому вити…”

– Сподіваюсь, панове, – сказав весело, – що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!

– Коли не запізнимось, – буркнув підполковник.

– Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, – пояснив майор.,

– По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, – заперечив Петро.

Майор засміявся:

– Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.

Петро зрозумів – квартир’єри. Готували переїзд якоїсь танкової частини. Цікаво!..

Відповів недбало:

– Мене не обходять ваші справи, панове. Та все ж давайте вип’ємо за те, аби ви не запізнились. Кожний справжній німець повинен зробити свій внесок у нашу велику боротьбу! Для такого випадку у мене знайдеться… – поліз до валізи, – справжній французький.

– Невже? – простягнув руку майор. – Ви чародій, обер-лейтенанте!

– Кожний творить чудеса в міру своїх можливостей…

– Фінансових… – додав майор. – За ваші успіхи, обер-лейтенанте!

– Ви мені подобаєтесь, юначе, – сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. – Я відчуваю – ви справжній арієць!

Петро нахилив голову.

– Для мене це велика честь, гер підполковник, – мовив урочисто. – Почути з уст такої заслуженої людини…

– Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? – втрутився майор.

– У Бреслау.

– Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…

– Дурниці, Кірстен, – махнув рукою підполковник, – невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, – підкреслив, – дочкою?

– То ви не до Берліна? – запитав Петро якомога байдужіше.

– Нам ще ніч валандатись у поїзді, – поскаржився майор. – До Гавра…

– Клята країна, – буркнув підполковник. – Хтось вигадав, що французи – галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, – підняв пляшку, – нема в них нічого…

– Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, – втрутився майор. – Пікантні, скажу вам, є жіночки…

– Все одно свині, – з п’яною впертістю повторив підполковник. – І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?

– Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, – звернувся до Петра, – краща француженка разом з тим – свиня. Чи не так?

Петро підлив коньяку.

– Я ніколи не був у Франції, панове, – сказав. – Та чув про неї багато хорошого…

– Не вірте, – обірвав підполковник похмуро. – Брехня! Що Гавр, що Ростов…

– Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.

– Це у вас суб’єктивне, – засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.

– Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, – підполковник стиснув кулак, – ось так!.. Перейдемо Волгу – і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!

– Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, – мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.

– Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, – відповів той. – За ваше здоров’я!

Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.

Буває ж так – шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка – пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” – і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..

“Чорт забирай, – подумав, – ще один такий випадок – і я стану фаталістом”.

Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон Ауерштедта?..

Тривожила думка: злочин – тримати при собі такі відомості. Та, зрештою, він не гаятиметься у Бреслау…

Підполковник і майор спали. Кирилюк глянув на червоно-синє обличчя майора і згадав плакат перших днів війни, який попереджав: “Базіка – знахідка для шпигунів!” Як міняються обставини! Благав долю, щоб такі йолопи, як ці квартир’єри, траплялися частіше…

Ввечері поїзд прибув до Бреслау. Попутники ще спали, і Петро обережно, щоб не розбудити їх, зібрав речі і вийшов на перон.

Ювелірний магазин Ганса Кремера був одним з найбільших і найфешенебельніших у Бреслау. Займав він половину першого поверху нового будинку на Фрідріхштрасе – респектабельному бульварі у центрі міста. На цьому бульварі та ще кількох сусідніх вулицях зосереджувалось ділове життя Бреслау – тут концентрувались банки, філіали крупних берлінських та рурських фірм, різні контори й агентства, великі магазини.

Зранку вулиця здається сліпою – вікна нижніх поверхів закриті важкими залізними шторами. Сіре залізо штор, сірі великі плити тротуару, сірий асфальт проїжджої частини і посередині хирляві липи з жовтим прив’ялим листям – все це створює атмосферу бездушності, і цю атмосферу не можуть змінити ані поодинокі перехожі, ні двірники, що підмітають холодний мертвий камінь. Та минає кілька годин, і Фрідріхштрасе не впізнати: немовби й ті ж самі будинки, і тротуари, й липи, та вже не похмурі – все навколо переливається яскравими барвами, вітрини запрошують завітати до величезних магазинів, за дзеркальним склом стандартно-щасливо усміхаються манекени, золотом виблискують вивіски…