Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Дивлячись, як Рехан непевно ступив крок вперед, як схопився за ручку дверей, Карл полегшено зітхнув. Він не знав, чим усе це скінчиться, але ж тепер у нього було кілька секунд, можливо, хвилин, і все залежало від того, що візьме гору в свідомості Рехана – жадібність чи страх…

– Слухайте мене уважно, Рудольф Рехан, – сказав якомога вагоміше. – На моєму місці було б безглуздям вигадувати щось і просити у вас милосердя. Пропоную умовитись…

Секретар знизав плечима.

– Ви – ворожий агент, Кремер, і моя совість…

– Хвилинку! – перебив Карл. – Облиште це. Зараз я опущу руки, бо все одно не можу стріляти – через кілька хвилин мене схопить охорона. Бачите, я тверезо оцінюю обставини…

– Я стрілятиму без попередження, – клацнув зубами Рехан, і Карл зрозумів – дотримає свого слова. – Що ви хотіли мені запропонувати?

– Коли ви викажете мене гестапо, – мовив Карл придушеним голосом, – найбільше, що одержите – залізний хрест. І все. Зрозумійте – все… А я пропоную вам гроші. Багато грошей!

– Залізний хрест – не так уже й погано, – промимрив Рехан. – І мене не гризтиме сумління…

– Воно не гризтиме вас і так, Руді. Уже завтра ви зможете придбати собі віллу і оселити в ній вашу наречену!

Карлу здалося, що очі у Рехана блиснули.

– Під дулом пістолета я також наобіцяв би казкові гори, – недовірливо мовив секретар, та Карл зрозумів, що пропозиція припала Рехану до душі. Кремер повернув праву руку над головою так, що Руді побачив перстень з яскравим каменем, і сказав: – Один цей перстень коштує двадцять п’ять тисяч марок. Зараз він буде ваш.

– Він і так буде мій, – похмуро відрізав Рехан. – Поки тут з’явиться охорона, я встигну його зняти.

– Йолопе! – голосно сказав Карл. Вони розмовляли майже пошепки, і це слово, мовлене нормальним тоном, різануло Рехана – він відсахнувся, наче одержав ляпаса. – Втратите втричі більше!

– Ви пропонуєте мені?..

– Сто тисяч марок! – кинув Карл. Повільно опустив руки і ногою присунув до себе стільця. Він зрозумів, що виграв цей поєдинок і тепер уже Рехан, який, можливо, й пручатиметься, нікуди не дінеться. Коли б Руді й вистрелив, це вже не мало значення: Карл зробив усе, що міг, – решта залежала від цього довготелесого телепня. “Куля, то куля, – подумав. – Все одно краще, ніж гестапо…”

Секретар навіть не помітив, що Карл сів і з цікавістю дивиться на нього. “Сто тисяч! – прошепотів. – Сто тисяч…” Звичайно, треба погоджуватись: відразу буде розв’язано всі його заплутані справи…

Уже вирішивши, Рехан все ж мовив хрипким голосом:

– Ви хочете, щоб я зрадив…

Карл зрозумів: секретар уже не вагатиметься, але ж він хоче знайти пристойний привід для відступу.

– Велика Німеччина розвалюється, Руді, – сказав впевнено, – і кожна розсудлива людина повинна турбуватись лише про себе. Фюрер обіцяв вам золоті гори, а вийшов пшик. Фюрер обдурив вас, Руді. Чому б і вам не відповісти йому тим же? Зважте, це буде лише невеличка відплата за обіцянки, які не збулись.

– А коли про це хтось довідається? – не вимовив, а скоріше видихнув Руді, і Карл зрозумів – це найбільше тривожить Рехана.

– Розповідати комусь про це не стану ні я, ні ви, – відповів трошки іронічно. – Сховайте пістолет. У вас тремтять руки, можете випадково вистрелити.

Рехан слухняно засунув свій “вальтер” у кобуру.

– Але ж де гарантія, що я одержу свої сто тисяч? – запитав.

– Мені подобається це запитання, – посміхнувся Кремер. – Ми починаємо розмовляти як ділові люди. Так от, зараз я покладу ключ от сейфа на місце, потім ви виведете мене з будинку, ми підемо до мене додому, де й остаточно розрахуємось. А поки, – зняв перстень з пальця, – одержуйте аванс.

– Ви дуже багато хочете від мене, – буркнув Рехан, та Карл уже не слухав його. Акуратно склав у папку папери, поклав її в сейф, не забувши знов увімкнути сигналізацію.

– А тепер, Руді, – сказав, наче не сумнівався у тому, що секретар виконає усі його накази, – ви вартуватимете у вітальні. Мені необхідно повернути ключ законному господареві, а це не зовсім прямий і зручний шлях. Якщо я спіткнусь на цьому шляху, ви можете перший підняти тривогу і відзначитись. Обіцяю мовчати, як риба…

Секретар кивнув і вийшов до вітальні. Карл зник у коридорі. Рехан витяг пістолет: якщо губернатор прокинеться і підніме тривогу, ворожого агента затримає він, Рудольф Рехан. Він не дуже вірить, що Карл мовчатиме, але для того, щоб цей спритник замовк назавжди, у нього є “вальтер”.

Рехан стояв, вглядаючись у темряву. Спритна людина цей Кремер. Цікаво, скільки він одержить за сьогоднішню операцію? Певно, не менше, ніж він, Рудольф Рехан. Од цієї думки Руді стало прикро, він подумав, що продешевив, і вирішив зажадати від Карла ще дорогоцінностей для Хільди.

Чого він там вовтузиться? Рехан обережно наблизився до самісіньких дверей: він зараз хвилювався за результат операції не менше, ніж сам Кремер. Збагнувши це, посміхнувся. Плювати йому і на губернатора, і на фюрера. Гроші не пахнуть, і Хільда любитиме його…

Карл виринув з темряви так непомітно, що Рехан здригнувся.

– Чорт, – буркнув ледь чутно, – я мало не вистрелив у вас…

– Мені треба взутися, – замість відповіді сказав Кремер. – Туфлі у бібліотеці…

Руді присвітив кишеньковим ліхтариком, і вони обережно зійшли на третій поверх.

– Ви знаєте пароль? – запитав Карл, взувшись.

Рехан кивнув.

– Ви спуститесь перший, – продовжував Кремер, – і вийдете через чорний хід. Дасте мені знак, коли можна буде вислизнути.

– І все це за сто тисяч? – У ці слова Рехан вклав усю свою іронію.

– Буде надбавка, Руді, – пообіцяв Карл.

Секретар помовчав. Раптом простягнув руку.

– Дайте-но ваш пістолет, Кремер! – мовив рішуче.

Карл відступив на крок. Для чого це йому? Нараз зрозумів, витяг з кишені браунінг, поклав на долоню Рехана.

– Можете не хвилюватись, – заспокоїв Рехана. – Ви одержите свої гроші без ексцесів. Сьогодні я не зацікавлений у вашій смерті, як і ви самі. Вона викличе розслідування, підозри, а це мені ні до чого…

Секретар нічого не відповів і обережно визирнув з бібліотеки. Не засвічуючи, вони навпомацки проминули вузький коридор, який вів на гвинтові сходи. Спустились на перший поверх. Рехан одчинив двері, які вели до темного завулка.

– Стійте! – зупинив. його вартовий. – Пароль?

– Темна ніч, – відгукнувся секретар. – Поклич мені старшого вартового.

– Слухаю! – солдат слухняно завернув за ріг.

– Швидше! – підштовхнув Рехан Карла. – Ліворуч відразу ж повернемо…

Кремер гайнув через завулок, югнув за ріг. Почув, як Рехан наказує нікого не випускати з дому. Скоро Рехан наздогнав його – йшли швидко, не розмовляючи. Лише тепер Карл полегшено зітхнув, хоча у глибині душі й досі не вірив, що так щасливо викрутився.

Вночі на розі вулиць Підвальної і Ратушної зупинились два легкові автомобілі. Шість есесівців у цивільному одязі рушили до чотириповерхового будинку на Ратушній. Обережно постукали у вікно до двірнички. Коли за дверми пролунали кроки, високий унтерштурмфюрер наказав півголосом:

– Відчиніть! Гестапо!

Двірничку посадили в машину. Потім одчинили двері, що вели з її квартири до парадного, відірвавши дошку, якою вони були забиті. Тепер з двірницької можна було легко потрапити у вестибюль. На другому поверсі мешкав адвокат Бартошик. Його разом з дружиною і дочкою вивезли на другій машині, зайнявши зручнішу позицію біля вікон, що виходили на вулицю.

Уся операція забрала хвилин п’ятнадцять-двадцять. Провели її тихо й непомітно. Тепер гестапівці мали можливість стежити за входом у будинок, а також добре роздивитись кожного, хто бодай на мить зупиниться біля схованки. Завбачливо біля парадних під’їздів у двох будинках напроти були поставлені патрулі.

На світанку йшов дощ, та вітер проніс хмари, визирнуло сонце. Катруся вискочила на ганок. Вона любила такі світанки: повітря ще свіже, і на смородиновому листі висять прозорі дощові краплини, але не холодно і солодко пахне травою, мокрою землею й левкоями, які ростуть попід ганком. Катруся усім своїм тілом відчувала приємну ранкову прохолоду. Подалась на город. Зірвала огірок з грядки, з апетитом захрумтіла.

Забувши про все, Катруся ходила по садочку. Давно вже слід обкопати яблуні і прополоти грядки, та все руки не доходять. Й зараз вже близько сьомої години. Дівчина побігла додому – перед роботою слід встигнути на Ратушну, може, Євген Степанович залишив у схованці записку. Надягла свою найкращу літню сукню – по легкому рожевому шовку розкидані великі чорні квіти, – причепурилась, може, тому, що ранок був такий гарний, а може, й тому, що умовилась під час обідньої перерви зустрітись з Петром.

Йшла швидко, перестрибуючи через калюжі, й наспівувала щось веселе. Як чудово все влаштовано на світі: зранку дощ вимив дерева і тротуари, а тепер сонечко, і все живе тягнеться до нього. Вдень вона побачить Петруся, у нього напевно є свіжі новини з фронту. Коли ж нарешті наші перейдуть у наступ? Катруся знала, деяка стабілізація фронту – явище цілком закономірне. Петро пояснював їй, що військам слід підтягнути резерви для нового наступу, а це вимагає часу, – і все ж це затишшя непокоїло її, хотілося, аби скоріше почався цей наступ, аби скоріше побачити своїх на вулицях рідного міста. Може, вже й почалося? Петро знатиме про це відразу…

Трамвая довго не було, і Катруся нетерпляче ходила по тротуару. Хай йому грець, завжди, коли поспішаєш, що-небудь перешкодить. Певно, вона вже не встигне на Ратушну. Якщо трамвая не буде ще п’ять хвилин, поїде просто на роботу…

Саме у цей час з-за рогу виринув маленький жовто-синій вагончик. “Мабуть, є бог на світі!” – подумала і вскочила на передню площадку, – тепер можна не хвилюватись…

Переповнений вагон кидало з боку на бік, він дзеленчав і, здається, хрипів, скаржачись на долю. Катрусю притиснули до стіни так, що вона не могла й поворухнутись. Але і це не зіпсувало їй настрою. Дзвінка мелодія, котра зранку причепилась до неї, не давала спокою, звучала все сильніше, обличчя дівчини сяяло широкою посмішкою і дивно контрастувало з сумними, сердитими й виснаженими обличчями пасажирів. Якась неохайно зачесана худа жінка, побачивши Катрусину усмішку, навмисно боляче штовхнула дівчину ліктем, та Катруся не образилась: вона розуміла цих голодних і знервованих людей, але чим вона могла їм допомогти? Не крикнеш же на весь вагон: “Тримайтеся, товариші! Радянські війська не сьогодні-завтра будуть у місті!”

А жінка ще раз штовхнула Катрусю, гнівними очима подивилась на неї і подалась до виходу. Дівчина вийшла за нею і попрямувала у бік Ратушної.

Катруся любила своє місто. Їй подобалось старе, збудоване кілька сторіч тому, й нове – ця мішанина, зрештою, і визначала обличчя міста. Старовинний монастир п’ятнадцятого віку, будинки з вузесенькими вікнами, а поруч сучасна площа з великими клумбами і газонами… Ратуша з баштою – і новий будинок з світлими дзеркальними вікнами… Вузесенька вуличка, вимощена, певно, ще цеховими майстрами, і асфальтований, проспект, обсаджений каштанами… Все тут рідне і все знайоме: в цій гімназії вона вчилась, а тут жила її подруга… Це її місто, тому вона й поспішає на Ратушну, щоб мати змогу знову вільно блукати улюбленими вулицями й не бачити оцих нахабних пик, оцих зелених мундирів.

Катруся глянула на годинник: двадцять хвилин на восьму, треба поспішати, аби не запізнитись на роботу. Вже близько і їхній будинок із схованкою…

На розі Катруся на мить зупинилась, озирнувшись – чи не стежить хтось, і швидко попрямувала до знайомого парадного.

– Фройляйн Кетхен! – почула раптом. – Зачекайте!

На протилежному боці вулиці чоловік у військовому мундирі. Сонце падало так, що Катруся його відразу не впізнала. Придивилась – фельдфебель Штеккер. Посміхається, привітно махає руками.

– Ви на роботу? – гукає. – Підемо разом.

На мить Катруся задумалась. Ні, хоч Штеккер і своя людина, вона не має права відкрити таємницю листування. Про схованку знають лише вона, Петро і Заремба, навіть Галкін не догадується, як саме надходять шифровки Заремби. Що ж, доведеться зазирнути сюди після роботи.

Перебігла через вулицю.

– Ви сьогодні раненько, камрад Штеккер…

Лише тепер побачила – фельдфебель чимось занепокоєний.

– Новина, фройляйн Кетхен. Неприємна новина.

– Що? – злякалась. – Нас запідозрили?

– Якби так, то не ходили б ми отут. Вчора одержали наказ: кількох офіцерів і мене переводять у Дрезден.

– І нічого не можна зробити?

– Наказ, – розвів руками Штеккер. – Сьогодні здаю справи…

– Боже, як це кепсько, – зітхнула Катря.

– Ви, фройляйн Кетхен, розумна дівчина, у наших ділах тямите не гірше за мене. Чекати вже небагато, – нахилився до Катрусі, – скоро Радянська Армія буде тут.

– Кому здаєте справи?

– Унтер-офіцерові Францу Хірше. Будьте обережні – сам він з дрібних крамарів, брав участь у путчі і вихваляється цим.

– Як це погано!.. – не могла ніяк заспокоїтись Катруся.

Штеккер взяв дівчину під руку.

– Що ж поробиш? – сказав з жалем. – Для мене це також великий удар.

– У Дрездені вам буде важче? – запитала Катруся.

– Подивимось. Гітлер думає, що розгромив наші організації. Та вони існують. У глибокому підпіллі, але ж існують! Думаю, буду корисним і там.

Вони саме дійшли до рогу. Катруся озирнулась на чотириповерховий будинок і повернула до трамвайної зупинки. Не знала, що від пастки,її відділяло лише кілька кроків.

Заремба зайшов до парадного, постояв трохи біля вхідних дверей, прислухаючись. Тиша. Ступив кілька кроків до батареї парового опалення, поставив на неї ногу, наче зав’язував шнурок черевика, ще раз огледівся і витяг з кишені сірникову коробочку. Завтра її забере Катруся, і Галкін передасть за лінію фронту оперативні дані, зібрані підпільниками та партизанами. Нахилився над батареєю, щоб заховати коробочку, та нараз відсахнувся, побачивши поруч зі схованкою кілька обгорілих сірників: зрозумів – хтось чужий заглядав за батарею. Від цієї думки стало моторошно, і страх на мить обпалив серце, та Євген Степанович, наче й нічого не сталось, поправив шнурок і вийшов на вулицю. Закриваючи двері, озирнувся й, здалося, побачив, як на сходах майнула тінь. Правда, це міг бути хтось із мешканців будинку, а може…

“Спокійно! – наказав сам собі. – Зараз ми все перевіримо”.

Завернув до парку, зупинився, вдаючи, що прикурює. Непомітно дістав з сірникової коробочки клаптик цигаркового паперу. Затулившись рукою, наче од вітру, засунув у рот і проковтнув. Саме цієї миті побачив двох чоловіків у цивільному, які зупинились на сусідній алеї. А ще через кілька секунд сива висока людина проминула його, глянувши уважно й холодно.

“Так, так… Тепер, товаришу Зарембо, радьте собі, як знаєте… Зараз, бігме, вам навряд чи вислизнути…”

З байдужим виглядом повільно рушив через парк. Щось насвистував. Зупинився, відламав гілочку й пішов, недбало помахуючи нею. Нехай вони думають – він ні про що не догадується, нехай ідуть за ним, сподіваючись натрапити ще на когось. Йому потрібна година – година, не більше, аби обманути пильність агентів. Адже Катруся завтра навідається туди, і вони вже не відпустять її. Від неї нитка потягнеться до Кирилюка, і кінець фірмі Карла Кремера. А може, вони вже розмотали цю нитку? Може, йдучи за Катрусею, розгадали таємницю схованки? Але що б там не було, він повинен негайно попередити Петра й Катрусю…

Євген Степанович вийшов на Студентську вулицю. Ті двоє зупинились на протилежному боці, коло рекламного щита, а третій вдав, що п’є воду біля кіоска. Заремба також напився – і попрямував до оперного театру. Не дійшовши до ресторану “Жорж”, зазирнув у магазин солідної німецької фірми, яка торгувала готовим одягом. Перекинувся кількома словами з продавцем, приміряв плащ, та не купив. Відразу ж поруч почав прицінюватись до костюма один з агентів.

Трохи далі Євген Степанович постояв перед дзеркальною вітриною комісійного магазину. Продавець зустрів його люб’язною посмішкою. Заремба перебрав мало не всі плащі у магазині, поміряв два чи три. Вилаяв продавця за поганий вибір і, наче ненароком штовхнувши агента, який також “цікавився” плащами, рушив далі. Він вирішив зайти у три-чотири магазини, аби коротка й така потрібна зустріч з Фостяком стала для гестапівців одним з кількох однакових і зовні нецікавих епізодів…

У третьому магазині плащів не було, і Євген Степанович приміряв легке літнє пальто. Він так прискіпливо оглядав пальта, що хазяїн, прийнявши його за справжнього покупця, був дуже розчарований, коли Заремба так нічого й не вибрав.

– Може, приміряєте оце? – з надією зупинив його, коли Євген Степанович уже рушив до виходу. – Чудовий матеріал, пан дякуватиме мені за таке файне пальто. Прошу пана, пшедвоєнний драп, а не якийсь ерзац…

Він так ретельно м’яв рукав пальта з дешевенького ерзацу, що Заремба згодився приміряти. Навіть хазяїн посміхнувся, побачивши незграбну фігуру у куцому пальті. Та не розгубився:

– Прошу пана завітати до нас о цій порі завтра… Спеціально для пана буде люксусовий вибір пальт і плащів… – брехав, проводжаючи Зарембу до порога.

Через два будинки магазин Кремера. Фостяк вже з виразу обличчя Євгена Степановича зрозумів – щось трапилось, і стривожено метнувся назустріч.

– Спокійно! – зупинив його Заремба. – За мною йдуть… – ледь помітним жестом показав на агента, що переступив поріг.

Фостяк зорієнтувався відразу. Підморгнув помічникові, аби поговорив з гестапівцем, а сам уже клопотав навколо Євгена Степановича, навмисно голосно розпитуючи його:

– Пан хоче купити плащ чи пальто? Наша фірма, прошу пана, не спеціалізується на одязі, та, перепрошую, саме одержали на комісію. – Зняв з вішалки кілька плащів, розклав на прилавку. Скоса зиркнув на помічника, який, умовляючи агента купити годинника, відтер його мало не до вітрини. – То прошу приміряти…

Дзеркало було за кілька кроків. Фостяк вислизнув з-за прилавка, накинув Зарембі на плечі плащ.

– Кращого панові не знайти, – заливався, улесливо заглядаючи у вічі й крадькома стежачи за гестапівцем, – усе місто обійдете, а такого файного ніде не знайдете.

– Задовгий для мене, – голосно мовив Євген Степанович, – і тут плями…

– Де плями? – нахилився Фостяк. – То, прошу пана, не плями, а трохи зім’ялось.

Заремба придивився.

– А це не пляма? – сунув полу плаща мало не під ніс Фостякові.

Той вдав, що розглядає плащ. Заремба повернувся спиною до гестапівця.

– Негайно подзвоніть Кирилюкові, – прошепотів Євген Степанович. – Вони йшли за мною від тайника.

– І пан вважає, що це пляма? – підвищив голос Фостяк.

– Можливо, вони вже стежать за ними. Наказую: групі Кремера перейти на нелегальне становище. Вам також.

– Це не пляма, а плямочка, – закрутився навколо Фостяк. – Але ж матеріал, прошу пана!..

Заремба рішучим рухом скинув плащ. Фостяк на мить заплющив очі, даючи знати, що все зрозумів.

– Підсовуєте мотлох, – голосно буркнув Заремба. – Кращого нема?

Фостяк розвів руками.

Євген Степанович зазирнув ще до одного магазину. Там нарешті купив пальто і, перекинувши через плече, вийшов на площу перед оперним театром. Один з агентів сидів на лавочці, закрившись газетою; другий з нудьгуючим виглядом походжав поруч.

“Так, так… – почав розмірковувати Заремба. – Хіба що спробувати втекти від них на трамваї?”

Рушив до центру, де вулицю перетинала трамвайна колія. Єдиний шанс, – здалеку побачивши трамвай, випередити гестапівців і вскочити на ходу. Йшов, озираючись на дівчат і всім своїм виглядом показуючи, що нічим не збентежений. Йшов, відчуваючи свинцеву вагу тіла, знаючи, що востаннє крокує через своє місто, і все ж не вірячи цьому.

З-за рогу викотився маленький трамвайний вагончик. Заремба побіг, встиг схопитись за поруччя й скочити на підніжку. Трамвай, набираючи швидкість, завернув до вузенької вулички. Євген Степанович ще встиг побачити під деревами центрального бульвару сірий капелюх агента.

Заремба стояв на підніжці. Ноги задерев’яніли. Трамвай дзеленчав, натужно долаючи підйом.

…Сіра машина повільно наздоганяла трамвай. На передньому сидінні розвалився сивий агент. Відвернувся, не дивлячись на Зарембу. Навіть позіхнув.

Тепер уже не було жодного шансу. Ну що ж, він якомога дорожче продасть своє життя.

Остання зупинка – Крутий замок. Сірий “опель-капітан” став так, щоб одрізати шлях до парку. Заремба разом з іншими пасажирами попрямував до найближчих будинків. Навмисно спіткнувся, позирнув назад і побачив гестапівця, який переходив вулицю.

До першої брами залишилося ще з десяток метрів. Заремба пішов швидше, югнув до парадного. Сходи круто піднімались од самих дверей. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на першу площадку. Позаду грюкнули двері. Притулився за виступом стіни: тепер у нього була зручна позиція – сходи темні, а біля входу падає світло з віконця над дверима.

Агент йшов обережно, тримаючи напоготові пістолет і прислухаючись. Зупинився, ковзнув поглядом по сходах. Внизу знов грюкнули двері. Сивий махнув рукою, покликавши товариша, рушив, тримаючись біля стіни.

Заремба підняв пістолет. Натиснув на гашетку, коли гестапівець переступив через останню сходинку. Пострілу не почув, лише побачив, як падає довге тіло.

Другий агент гайнув до виходу. Куля наздогнала і його. Впав на порозі, головою на вулицю, не даючи дверям причинитись.

На сходах біля тіла сивого гестапівця лежав пістолет. “Ще сім пострілів”, – подумав Євген Степанович. За три стрибки опинився на сходах, схопив важкий парабелум. Коли вже біг назад, почув постріл – куля обпекла руку біля ліктя.

Чверть години панувала тиша, лише порипували на вітрі двері. Потім під’їхала машина. Через відчинені двері різанули автоматною чергою. Постаті в чорному заметушились у парадному. Заремба стріляв, рахуючи постріли. Три… п’ять… сім… Уже кілька есесівців лежало на сходах. Раптом щось тупо вдарило його у скроню. Євген Степанович хотів ще раз вистрілити, та не зміг підняти руку. Він схопився за поруччя, не втримався і впав на сходи.

Касета, загорнута у чорний папір, пекла Кирилюкові шкіру. Він часто обмацував її, наче хотів упевнитись, що вона нікуди не зникла із внутрішньої кишені піджака.

Петро нетерпеливо міряв кімнату широкими кроками. Залишалося півгодини – о дванадцятій прийде Катруся. Дівчина перекаже Зарембі, що вони з Галкіним невідкладно виїхали до Дорошенка. Там Федько викличе центр, щоб за дорогоцінною плівкою прислали літак. Можна було б передати касету через зв’язкового, але ж тоді вона затримається на кілька днів, а тут кожна година дорога…

Коли не треба, то час минає швидко, а зараз навіть секундна стрілка ледь повзе. Петро визирнув у вікно. Галкін підняв капот “мерседеса”, щось підтягує. Чудовий характер у Федька: хоч грім над головою, йому бай дуже…

Постукав пальцями по склу, згадав, як уважно рахував Рехан гроші, посміхнувся. Добре, що він вирвав у Руді розписку, – тепер секретар кревно зацікавлений у тому, аби з Кремером нічого не сталося. А як не хотілось Рехану писати цю розписку…

Кирилюк згадував події минулої ночі і знову переживав їх, як наяву. Цей Руді виявився небезпечнішим, ніж здавалось.

Коли Петро почав одчиняти сейф, щоб дістати гроші, почув за спиною грюкіт, озирнувся: на підлозі качались Рехан і Федько. Петро вибив з руки секретаря пістолет, навалився на нього, і Руді відразу заскиглив тонким голосом, вимолюючи пощаду.

– Наволоч! – гнівно сказав Федько. Він сидів на підлозі в самих трусах і витирав кров з розбитого носа. – Хотів стріляти у тебе!..

Рехан важко сопів. Нараз почав схлипувати. Петро обшукав його, забрав свого браунінга. Руді став перед ним навколішки:

– Не вбивайте мене! – заскиглив.

Лише тепер Кирилюк усвідомив, що могло статись. Руді грав з ним до кінця, і гроші були у цій грі головним козирем: Рехан дотримувався умов гри, поки Петро не відчинив сейф. Побачивши гроші, секретар вирішив іти ва-банк. Тепер марки все одно належали б йому, а плівка із знімками найсекретніших документів виправдовувала постріл. Чому він опинився тут, на квартирі у Кремера? Дурниця, завжди можна вигадати карколомну історію…

Галкін прокинувся, коли Кирилюк привів секретаря. Визирнув з дверей і встиг кішкою кинутись на Рехана, побачивши, як той витяг пістолет…

Руді й далі стояв навколішках. Петро розмірковував, що ж робити? Раптом сяйнула щаслива думка.

– Сідайте, – підштовхнув Рехана до столу. – Пишіть…

Той слухняно взявся за ручку.

– Розписка. Я, Рудольф Рехан, одержав од радянського розвідника Карла Кремера сто тисяч марок за те, що допоміг йому…

Рехан кинув ручку.

– Я не писатиму цього!

Кирилюк підняв пістолет.

– Ми помінялися ролями, Руді, – мовив. – Я рахуватиму до трьох…

Рехан зиркнув спідлоба, до крові закусив губу, великі вуха його почервоніли.

– Не треба, – сказав покірно. – Диктуйте…

– На чому ми зупинились? Ага… Допоміг йому викрасти з сейфа губернатора і сфотографувати секретні карти, схеми та інші важливі документи укріпленого району…

Закінчивши диктувати, Петро наказав:

– Тепер перепишіть цю розписку.

Рехан знизав плечима, та слухняно виконав наказ. Кирилюк перевірив тотожність копій, пояснив:

– Один примірник буде в мене, другий у моїх друзів. Якщо ви викажете мене, цей документ того ж дня одержить СД.

– А гроші? – обережно запитав Рехан.

– Не думайте, що ми зліплені з одного тіста… – Петро дістав із сейфа кілька пачок марок. – Тут – все…

Рехан швидким рухом підсунув до себе гроші. Рахував, беззвучно ворушачи губами. Швидко позасував гроші, жалібно глянув на Петра. Видно, хотів запитати про щось, та не наважувався.

Кирилюк зрозумів його.

– Надбавки не буде, Руді, – сказав глузливо. – Ви не заслужили її.

Секретар скривився, збираючись канючити, та, побачивши гнівний блиск у Федькових очах, позадкував до дверей…

Цікаво, де зараз Рехан? Подумавши про це, Кирилюк гидливо скривився.

Підійшовши до вікна, перегнувся через підвіконня і ще здалеку впізнав Катрусю. Так нетерпеливився, що вирішив зустріти її на вулиці. У передпокої затримав його телефонний дзвінок. Буркнув сердито, схопивши трубку:

– Слухаю…

Дзвонив Фостяк. Він не назвав себе, та Кирилюк відразу пізнав знайомий голос:

– Щойно заходив до нас вуйко, – говорив він повільно, переборюючи хвилювання. – У супроводі кількох незнайомих…

– Яких незнайомих? – не зрозумів Кирилюк.

– Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, – сказав Фостяк, – невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…

– А-а… – жахнувся Петро.

– Ви слухайте мене! – обірвав Фостяк. – Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?

– Так… – ледь видихнув Петро. – Але ж як це все сталось?

– Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?

– Я все зрозумів… Вуйко не помилився?

– Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.

– Знаю…

– А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…

Кирилюк кинув трубку. Що робити?

Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, – чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…

Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо – вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.

– Швидше! – тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.

“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду – нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.

Лише тепер Катруся порушила мовчанку

– Щось сталося?

– Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!

– Не може бути! – вигукнула дівчина. – Звідки ти знаєш?

– Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.

– Від схованки? – ойкнула Катруся. – Я була там лише позавчора…

– Можливо, хтось стежив за тобою, – висловив припущення Галкін.

– Але ж я нічого такого не помітила. Хоча… – замислилась дівчина.

– Коли б вони тоді помітили тебе біля схованки, – почав Кирилюк, – то того ж дня встановили б, хто ти. У гестапо знають, що ти моя наречена. Отже, вже позавчора вони повинні були стежити за мною, але не зробили цього.

– Ти впевнений? – заскочив Галкін.

– На всі сто! – відрізав Петро. – СД й близько не підпустило б мене вчора ввечері до будинку губернатора.

– Чому – вчора? – не зрозуміла Катруся.

– Вчора ввечері у губернатора відбулася військова нарада. Вночі мені вдалося сфотографувати секретні документи…

– Сфотографував? – не повірила Катруся. – Як це тобі вдалося?

– Не про це зараз мова, – сказав Кирилюк. – Виходить, гестапо знайшло схованку випадково. Заремба – перший, хто потрапив до мишоловки.

– Бідний Євген Степанович… – схлипнула раптом Катруся.

– Цить! – крикнув Петро так, що дівчина відсахнулась. Та Кирилюк вже отямився. – Пробач, – перепросив, – я зовсім розклеївся. Нерви вже не витримують.

– Ти вважаєш, гестапівці випадково натрапили на схованку? – поспитав Галкін.

– Хотілося б так думати, – промимрив Петро. – Зараз ніхто нічого не може стверджувати.

Катруся опанувала собою. Випросталась на сидінні і запитала:

– Фотознімки повинні бути у наших. Так я розумію?

– Так! – відповів Петро. – І якомога скоріше. Касету слід доставити Дорошенкові й викликати літак.

Галкін поплескав по керму.

– Для чого стільки слів? За нами ж ніхто не стежить…

– Можуть затримати на контрольному пункті, – висловив припущення Петро.

– Чекайте!.. – стрепенулась Катруся. – А коли зробити так… Ви поїдете і чекатимете мене на шосе за контрольним пунктом. Я знаю кілька виходів з міста, де мене ніхто не побачить.

– Вірно! – зрадів Галкін. – Якщо нас і затримають, ти дістанешся до загону сама.

– Іншого виходу нема, – погодився Петро. – Ми чекатимемо тебе на другому кілометрі. Коли ж… – не договорив, побачивши Катрусині очі. Дівчина дивилась жалібно, на віях блищали сльозинки. Нараз губи затремтіли, вона схлипнула й припала обличчям до його плеча.

– Не треба… – обняв Кирилюк дівчину. – Все буде добре…

Галкін гмукнув і одвернувся.

– Не треба, – повторив Петро. – Ми чекатимемо на тебе.

Катруся підвела заплакане обличчя.

Петро нахилився і поцілував її в очі. Відчув на губах солоний присмак, це розчулило його, і він пригорнув дівчину.

Катруся затихла, боячись поворухнутись. Так і сиділи якусь мить мовчки – лише Галкін буркотів щось тихо і, здається, невдоволено.

Катруся зітхнула, відсунулась од Петра. Дістала дзеркало, швиденько запудрила сліди сліз на щоках. Заховала в сумочку касету з плівкою й вислизнула з машини.