Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Тримав у руці важкий шматок заліза – і не вірив. Але ж для чого йому цей прут?. Наглядач обережний, заходячи до камери, ставить його обличчям до стіни… Ліг на лаві і замислився.

Коли ввечері наглядач приніс чашку каламутної рідини, яку називали кавою, Богдан вдав, що ледь підвівся. Човгаючи ногами, важко дійшов до стіни й знеможено притулився до неї.

– Я чув, – дюгнув його наглядач, – пан комуніст мав колись велику силу. Може, прошу пана, він так перестрашився, що й ноги віднялись?..

Богдан нічого не відповів. Вдавав, що йому важко дихати.

Довго не міг заснути. Все ж з’явилась маленька надія. Заманити б цю наволоч до камери. Він огріє його так, що й не писне. У кінці коридора – на це він звернув увагу – є двері. Куди вони ведуть? Це – перший поверх, може, пощастить. Коли ж нічого не вдасться, все одно зробить добру справу – на одного мерзотника стане менше…

Вранці Богдан ледь підвівся на вимогу наглядача. Застогнав, коли той поставив миску.

– Якщо пан більшовик накажуть, я можу гайнути до аптеки, – єхидно кинув на прощання.

До їжі Богдан не доторкнувся. Лежав, намагаючись не рухатись, – лава ледь трималась на одному кронштейні.

Коли наглядач приніс обід, не підвівся.

– Води! – попросив.

– Пан більшовик обійдуться без води, – відповів той, не заходячи. – Він – людина загартована і якось переживуть цю маленьку неприємність…

Богдан вловлював, як наглядач потім кілька разів заглядав через вічко до камери. Ввечері Стефанишин знов попросив води, але той лише зареготав у відповідь. Наступного дня ледь відчинив двері й кинув у щілину:

– Ваш сніданок, перепрошую, прохолов. Може, трохи підігріти?

– Води!.. – простогнав Богдан і почув, як грюкнули двері.

“Хитрий лис, – подумав. – Але ж і я довго не витримаю!” Од голоду вже паморочилась голова.

Наглядач знову зазирав у вічко. Чуючи, як він підкрадається навшпиньках, Стефанишин удавав, що дуже знемігся, і важко дихав. Пополудні, застерігши рипіння дверей, Богдан ледь повернув голову і прошепотів.

– Води…

Наглядач грюкнув дверима, поставив миску у коридорі, затупотів кудись. Богдан лежав так, аби скоса можна було спостерігати за камерою.

Рипнули двері, наглядач вніс кварту. Нахилився, ставлячи на підлогу. З усієї сили Богдан вдарив його прутом по голові. Навалився, вхопивши за горло. Відчувши, як обм’якло тіло, відпустив. Зняв з мертвого куртку. Наглядач був кремезний чолов’яга, та куртка затріщала по швах. Визирнув у коридор – нікого нема. Обережно причинив за собою двері. По коридору йшов навшпиньках. Ось двері, які колись запам’ятались, ліворуч сходи на другий поверх, попереду ще двері. Відчуваючи, як калатає серце, схопився за ручку цих дверей. Подались вільно, в очі вдарило сонце.

Довге подвір’я. Високий кам’яний паркан з залізною брамою. На протилежному боці подвір’я двоє наглядачів підмітають асфальт.

На сходах почулись кроки, і Богдан вислизнув на подвір’я. Біля ганку хтось залишив мітлу – схопив її і почав підмітати, намагаючись триматися спиною до тих, що мели віддалік.

Повільно просувався до брами. А коли вона замкнена? Невже немає ще одного виходу з цього кам’яного мішка? Пильно оглянув подвір’я – праворуч є прохід між будинками, але ж треба поминути підмітальників… І невідомо, куди той прохід веде…

За брамою різко й вимогливо засигналив автомобіль. Невже незамкнута?

Тягнучи за собою мітлу, Богдан швидко підійшов до брами, відкинув важкий металевий засув. Великий чорний “опель-адмірал” поблискував нікелем на вулиці. Богдан глянув на машину і раптом відчув, якими важкими стали ноги, – поруч з шофером сидів Харнак. Гауптштурмфюрер обернувся, розмовляючи з офіцером у чорній формі, що сидів ззаду. Варто йому лише глянути вперед…

Стефанишин наліг на браму. “Опель-адмірал” м’яко зрушив з місця. Богдан ні про що не думав, нічого не тямив – стояв, відчуваючи зрадливу порожнечу під серцем.

Машина прошурхотіла по асфальту за кілька сантиметрів од нього. А за брамою – вулиця, і ходять люди. Кілька кроків – і воля.

Тремтіли руки. Примусив себе підняти мітлу і визирнув за ворота. За п’ятнадцять метрів есесівець з автоматом. Стоїть, широко розставивши ноги.

Намагаючись не дивитись на солдата, Богдан змів сміття біля брами, вийшов на вулицю і почав підмітати тротуар.

Р-раз-два, р-раз-два… Чотири помахи мітлою і крок вперед. Ще крок… Есесівець байдуже дивиться на нього. Богдан якомога люб’язніше усміхається йому. Р-раз-два, р-раз-два – крок…

– Перейдіть, будь ласка, на чисте місце, я вас можу забруднити, – калічачи німецькі слова, звернувся Богдан до солдата. Вартовий слухняно обминув його, став ближче до брами. І знов – р-раз-два, р-раз-два… Скільки ще до завулка? Метрів з десять? Які ж довгі ці метри, і як повільно тягнуться хвилини.

Ступивши перший крок за ріг, Богдан відчув – зараз впаде. Сперся на мітлу й простояв якусь мить, переборюючи кволість. Голова запаморочилась, в очах потемніло, а в роті – свинцевий присмак.

Оговтавшись, озирнувся. Нікого. Приставив мітлу до стіни будинку – й рушив… Ішов повільно, хоча хотілось бігти…

Стояв один з тих днів, коли нарешті після довгих зимових холодів і мінливої весняної погоди у повітрі вперше відчувається дихання майбутнього літа. Сонце припікало так, що Заремба скинув плаща і обтирав рясний піт на обличчі. У старому чорному капелюсі, вигорілому на сонці, вкритому масними плямами, у свитці з домотканого сукна і важких юхтових чоботах, він був схожий на літнього газду, справи у якого не дуже гарні, але й, чого бога гнівити, не такі вже кепські, і котрий саме через це повинен крутитись, як муха в окропі, щодня з ранку до вечора, та ще й вночі мусить прокидатись і згадувати, до чого руки не дійшли вдень. Цю заклопотаність підкреслювала і густа чорна щетина на його щоках – не голився вже, певно, два тижні, їй-бо, і бритву нагострити нема часу…

Коні притомились на піщаній дорозі, йшли важко, форкаючи і обмахуючись від мух, які хмарою висіли над ними. Путівець збігав з горбка на горбок – і все лісом. Дерева приступали до нього так, що весь час доводилося кланятись, аби віти не збили капелюха чи не подряпали обличчя.

У Євгена Степановича було невесело на душі. У такий час залишитись без рації! Щоправда, ніхто в цьому не винен, просто злощасний збіг обставин, та справа ж не в тому, щоб шукати винного. Потрібна рація, і все. Потрібна більше, ніж повітря, і він повинен її дістати, чого б це не коштувало.

Вчора, коли він нарешті ледве знайшов загін Дорошенка і попросив негайно зв’язатися з центром, командир знітився і, не дивлячись на нього, сказав:

– Ти пробач нам, Євгене, та справа така… Нема рації.

– Як нема? – жахнувся Заремба. – Ти тямиш, що кажеш?

– Тямити добре тямлю… Але трапилось таке діло… – і розповів, як в останньому бою, який вони вели з ротою карателів, поруч з рацією розірвалась міна, розтрощивши апарат.

– Що ж робити? – розхвилювався Заремба. Він мусить передати Кирилюкове повідомлення, не гаючи жодної години, а тут…

– Рацію треба дістати! – сказав твердо. – У нас нема іншого виходу.

Дорошенко розвів руками…

Євген Степанович попросив гарячого чаю. Сидів у кутку землянки, дмухаючи на темну паруючу рідину в алюмінієвому кухлі, і думав. Перебирав різні варіанти, відхиляючи один за одним. Нараз поставив кухоль і покликав Дорошенка. Вдвох вони довго обговорювали запропонований план операції і зійшлись на тому, що кращий важко й придумати.

Вранці хлопець запріг коней у селянську фіру, поклав автомат, притрусивши зверху сіном, і доповів командирові – все готово. Заремба вмостився на фірі, й рушили лісовими путівцями, об’їжджаючи великі шляхи.

Сонце вже стояло високо в небі, коли ліс закінчився і вдалині показалося село. Трохи збоку на горбку серед фруктових дерев червонів черепичний дах плебанії. Заремба наказав їхати туди, і скоро фіра зупинилась на чистенькому подвір’ї. Жили тут хазяйновито: біля клуні ходили індики, з хліва долинало сите рохкання свиней, а робітник у латаному піджаці запрягав пару гладких молодих коней.

– Отець парох вдома? – запитав його Заремба.

– Єгомосьць відпочивають після обіду, – охоче пояснив той, – але, певно, скоро встануть, бо веліли запрягати.

– Їдуть кудись?

– На хуторі, – кинув у бік лісу, – дитина народилась, то мають хрестити.

– А хто це мене питає? – почувся з сіней тонкий голос, і на ганок вийшов чоловік у чорній священицькій рясі. Став, спершись на поруччя і виставивши вперед солідне черевце. Він був ситий і вгодований, навіть біла пухка рука, яку поклав на дерев’яні бильця, відсвічувала на сонці, наче змащена, маслом. Голова нагадувала грушу – внизу розширювалась, щоки звисали на білосніжний комір. Хитрі пронизливі оченята ховались у вузьких щілинах.

Заремба рушив до ганку.

– Добрий день, – підняв капелюха.

– Слава Йсу, – відповів господар. – Хто ви?

– Не впізнаєте, отче Андрію?

Той примружив очі – і вони зовсім сховались у вузьких щілинах.

– Багато вас тут вештається… – махнув рукою, та придивився уважніше. Тепер селянський одяг ні про що не каже. Иой, скільки разів отець Андрій помилявся, судячи про людину за її виглядом!

– А я тебе відразу впізнав, отче! – Євген Степанович зупинився біля ганку, обтираючи піт з обличчя.

– Заремба?! – в голосі отця Андрія відчувались і здивування й переляк. – Ти?

– Може, єгомосьць запросять мене до хати? – Євген Степанович скоса зиркнув на робітника, який підійшов ближче і з цікавістю прислухався. – А коли б ще почастував холодним квасом чи узваром, то це було б зовсім штудерно…

– Ганю!.. Ганю!.. – гукнув отець Андрій. – Колись я звар’юю од цього дівчиська!..

З хати долинула лопотнява босих ніг, і на ганок вибігла розпатлана дівчина років двадцяти – гарненька, але з забрудненим сажею обличчям.

– Ганю, дай гостеві холодного квасу, – наказам отець Андрій, а сам відступив на крок, пропускаючи Зарембу до сіней. – Дуже прошу до нашої хижі, – проспівав солодко, обмацуючи Євгена Степановича уважним поглядом.

Покої єгомосьця нагадували зі смаком мебльоване міське мешкання. Великі вікна пропускали багато світла, сонце грало на полірованих під горіх меблях. Під стіною стояв коричневий, під колір меблів, рояль.

“Непогано влаштувався отець парох”, – констатував Заремба, вмощуючись у м’якому кріслі.

– Давно не бачились, святий отче, – мовив недбало. – Як ся маєте?

Отець Андрій щось мурнув невиразне. Розмірковував – що треба цьому комуністові? Може, вийти на кухню й послати Ганю, щоб покликала поліцаїв?

Вирішив – це він завжди встигне. Тим більше, що не бачив Зарембу років з десять. Чув, за совєтів той обіймав у місті файну посаду, сам зустрічав у газетах його прізвище, та час минає…

Євген Степанович скоса поглядав на священика. Як швидко минають роки, думав. Невже це Андрійко? Правда, колись і хлопчаком він був опасистий, навіть називали його “салом”, але так розповніти! Видно, добре живеться єгомосьцеві – бач, як заплили оченята…

– Виглядаєте ви, слава богу, – порушив він мовчанку. – Та й тут, – обвів рукою вітальню, – лад.

Парох заперечливо похитав головою. Він завжди любив прибіднюватись. А справи його тепер ішли непогано, зовсім не так, як за совєтів. Ті два роки згадував, як один темний день. Люди наче здуріли, не звертали уваги на напучення отця Андрія, полізли до колгоспів, взяли моду ходити до клубу, де співали нечестивих пісень і танцювали під нечестиву музику.

І де відразу поділась пошана до Ісуса Христа та святих угодників? А що вже казати про самого отця пароха! Шмаркатий швайкал не дасть дороги. Раніше хоч можна було нагримати, а зараз, боже мій, кожен став таким розумним, кожен всі закони знає – капелюха скинути з голови при зустрічі з священиком не хоче…

А отой паскудний гицель Йванко сидів у отця Андрія в печінках. Пам’ятав, як ще гасав той без штанів, а тут, виявляється, – комсомолія. Ще й нахабне яке! У неділю народ до церкви сходиться, а воно зібрало таких самих батярів – і мало не напроти святого дому вшкварили веселих пісень. Старі люди лаються, а” тим що – насміхаються: мовляв, культурно-масова робота, а не якесь гам релігійне одурманювання трудящих. Отець Андрій хотів присоромити їх, та що тут зчинилось! Той, шмаркатий швайкал виступив вперед і каже:

– Громадянине Шиш! – не отець парох, не святий отче, а отак і каже – громадянине Шиш… – У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.

Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…

Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато – лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали… Єгомосьць дипломатично побув ще з тиждень у місті, а коли у селі йому розповіли про нещастя, зробив великі очі і відправив безплатно панахиду.

Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, – сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки – Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.

– Живемо ми людськими молитвами, – лицемірно зітхнув отець Андрій.

“Ото довго прожив би!” – подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.

– Я до вас у справі, отче, – сказав.

– І які ж можуть бути справи у товариша, – наголосив останнє слово, – Заремби до простого сільського священика?

– Справа, бігме, не дуже й значна, – не звернув уваги на іронію Євген Степанович. – Та скажіть мені, отче, чи можете ви негайно розшукати Ромка?

Сказав і побачив, як сіпнувся у кріслі отець Андрій. Але ж відразу зробив байдужий вигляд і відповів непевно:

– Хто ж його зна, де він вештається…

– Шкода, – сказав Заремба розчаровано. – А я хотів запропонувати вам гарну комерцію.

Мовив ці слова, не спускаючи очей з отця Андрія. Як і передбачав, риба відразу клюнула.

– Яка зараз може бути комерція? Важко, ох, важко… – промимрив знов непевно, та оченята блиснули і дивились запитувально.

– Заробити можна було б… – інтригував Євген Степанович.

– Багато?

– Та, гадаю, були б задоволені…

– А все ж?

– На вашу долю, святий отче, кілька сотень перепало б…

– Окупаційними?

– Як умовимось. Можна й рейхсмарками.

Отець Андрій завмер у кріслі, зважуючи. Коли він викаже цього комуніста поліції, зиску великого не буде. Та й хто. ж його зна, може, цей Заремба перекинувся до нової влади – тоді сорому не оберешся. Він же пропонує якусь комерцію, а комерцію отець Андрій любив більше, ніж навіть хрестини чи весілля. Невідомо, щоправда, як поставиться до цього Ромко. Овва! Цей шмаркач Ромко став великим цабе. Як-не-як, а крайовий провід. Постачанням відає, а розумній людині більш нічого й не треба – гроші самі пливуть до кишені, тільки лічи! Ось і цей Заремба… Певно, пронюхав щось і хоче уладнати справу…

Так, Ромко напевно не розсердиться. По-перше, старі товариші – разом з цим Євгеном до одного класу гімназії ходив. Хоча на це наплювати: Ромко з задоволенням власноручно повісив би цього комуніста, але там, де дзвенять гроші, політика відступає. По-друге, Ромко сам розгнівається, якщо відігнати вигідного клієнта. Клієнти зараз під ногами не валяються – бо, прошу панства, війна…

Заремба не зводив очей з єгомосьця. Наче спить, очі заплющив, не ворухнеться. Та зраджують руки. Поклав на гладке черево, крутить великими пальцями. Нараз зітхнув.

– То коли кажете – рейхсмарками, – мовив гугняво, – спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?

– Хто ж має зараз вільний час, святий отче? – посміхнувся Євген Степанович.

– Ганю! Ганю! – залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. – Поклич мені Дмитра.

Коли з’явився у дверях робітник, наказав:

– Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… – і щось шепнув на вухо. – Скажеш, щоб відразу був тут.

Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен – нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком – були колись сусідами – і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.

Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.

Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.

І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це – наше.

Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь розширювати справу. Та часи настали не ті – почалась криза, конкурувати з польськими та єврейськими гендлярами було важко. Вони мало не задушили Ромка, поки йому не спала на думку рятівна ідея – солідаризувати покупців на національному грунті.

Граючи на болючих струнах українців, котрих у Малопольській вважали людьми гіршого гатунку, Ромко Шиш викинув гасло – українець купує лише в українця! Пожертвував кілька сотень злотих на розвиток українського руху в Галичині і став одним з найвідданіших націоналістичних діячів у Коломиї.

Карта виявилась безпрограшною. Справді, чому українець має купувати не в Шиша, а в якогось Гольцмана? Навіть якщо у Гольцмана на гріш дешевше? Справа ж не у гроші, а в патріотизмі, в національних інтересах…

Дурні обивателі й не знали, що отой патріотизм Ромкові Шишу ні до чого, – йому аби торгівля йшла краще; не знали, що сам він веде справи не з українськими, а з польськими комерсантами, бо це вигідніше, і зовсім забуває українську мову, коли це може дати йому бодай один злотий прибутку.

Про те, що Ромко Шиш велике цабе у бандерівців, що він постачає їхні збройні банди, Заремба чув раніше. Коли виникло питання про рацію, згадав маніакальну жадібність Шишів і вирішив: найпростіше – купити передавача у бандерівців. Гітлерівці постачають бандитам зброю та все необхідне – мають бути у них і рації. Отець Андрій гукнув Євгена Степановича з ганку.

– Пан Євген, певно, притомився з дороги. То прошу пана відпочити до обіду. Вам постелять на канапі.

– Коли єгомосьць не заперечують, то краще б тут… – кивнув на копицю сіна, що височіла біля спіжарні.

Знову отець Андрій тонким голосом кликав Ганю й хапався за серце, бо дівчина побігла кудись до клуні. Нарешті вона винесла волохатого лежака, і Євген Степанович простягнувся на сіні. Лежав горілиць і дивився, як у бездонній блакиті пливуть білі хмари. Дивився й думав, що не так уже й погано все склалось. Він і не сподівався, що Ромко тут під боком. Певно, через брата підтримує зв’язки з гендлярами, тому й оселився десь на лісовому хуторі поруч. Аби не поїхав кудись, шляк би його трафив…

Роман Шиш, крайовий провід УПА, чи, як він сам величав себе, генерал, прибув до брата без зволікань. Він сидів у ресорній бричці – один на просторому задньому сидінні, а на вузьких козлах ледь вмістилось двоє кремезних дядьків з автоматами на грудях. Пан генерал був у зеленому жупані, синіх шароварах і блискучих лакованих чоботях. За габаритами він трохи поступався братові, та ненабагато. Був ширший за отця Андрія у плечах і розмовляв басом. Він ляснув Зарембу по спині, підкреслюючи своє дружнє ставлення, та Євген Степанович перехопив багатозначний погляд, яким перекинувся з своїми хлопцями, – мовляв, будьте насторожі.

– Саме й обід приспів, – потираючи руки, мовив отець Андрій і запросив до покоїв.

Єгомосьць полюбляв, просту, та здорову їжу. На столі стояли тарілки з холодцем, смаженою рибою, шинкою, вареними яйцями та холодною поросятиною. І кілька пляшок з наливками та каламутною рідиною місцевого виробництва.

Ромко налив по півсклянки кожному. Заремба свою рішуче накрив рукою.

– Не п’ю.

– А я чув, більшовики не цураються… – криво посміхнувся Ромко.

– Сухого закону у нас нема, та я не беру навіть солодкої. Серце… – збрехав Євген Степанович.

Молодший Шиш подумав якусь мить, та все ж перехилив свою склянку.

– Для апетиту, – пояснив, засовуючи в рот шматок шинки.

Євген Степанович зголоднів і їв зі смаком. Кілька хвилин жували мовчки, поки заморили черв’яка. Ромко знов потягнувся до пляшки, та, глянувши на Зарембину склянку, утримався.

– Казали мені, – почав, витираючи рукою рота, – що ти був за совєтів у великій пошані. Начебто комісар, чи як? Продавав нашу Україну більшовикам…

Євгенові Степановичу не хотілося встрявати у суперечку, яка лише ускладнила б становище й могла спричинитися до зриву плану. Заперечив:

– Пусте. Я працював у газеті.

– Але ж у комуністичній…

– Невже ти думаєш, що я приїхав у таку далечінь, аби сповідатись тобі?

– Прошу панства, – встряв отець Андрій, – як на мене, то поговоримо краще про справи.

– Золоті слова, – підтримав його Євген Степанович. – Чув я, Романе, став ти великим начальником, – підлестив молодшому Шишеві, – і все в твоїх руках. От і надумав запропонувати тобі один гендль…

– Зі скомунізованими елементами у нас одна розмова, – відрізав той. Підняв кулак, покрутив під носом у Заремби. – От яка!..

– Та заради нашої старої дружби, – мовив отець Андрій, – можна б зробити і виняток.

“І коли це ми дружили?” – подумав Євген Степанович.

Ромко налив собі склянку самогону. Понюхав і випив.

– Сьогодні я добрий, – сказав. – Що тобі потрібно? Коли звичайно, є гроші…

– Навіть не знаю, чи знайдеться у вас? – зробив непевний рух Заремба.

– Хо-хо! У нас, певна річ, не армійські склади, та українське вояцтво всім забезпечене!

– Коли панові потрібна навіть зброя, – солодко вставив отець Андрій, – то можна дістати зброю…

– Зброя, кажете, – із вдаваним здивуванням сказав Заремба. – За зброєю я не насмілився б приїхати…

– А все інше – тьху! – хвалькувато стукнув по столу Ромко, та, згадавши, що цим може збити ціну, повернув назад: – Для кого – тьху, а для кого й золото…

– За яким же дідьком пан сюди приїхав? – допитувався отець Андрій.

– Дурна річ, – махнув рукою Євген Степанович. – Мені потрібна рація.

– Що?! – вигукнув раптом Ромко. – А це бачив?.. – склав величезну дулю і сунув її Зарембі під ніс.

– Я завжди знав, що ти невихована людина, – спокійно відвів його руку Євген Степанович. – Чого ти злякався? Велика річ – рація!

– Щоб пан, перепрошую, перемовлявся з Москвою! – ніздрі єгомосьця стали червоними. – Аби ви передавали туди інформацію!..

– Авжеж, для того й існує рація, щоб передавати інформацію… Хіба ви цього не знали?

Кров кинулася Ромкові в обличчя. Сунув руку до кишені – секунда, і стріляв би.

– Спокійно! – схопив його за руку Євген Степанович. – Я ж не вимагаю її безплатно!

– Та плювати я хотів на ці марки!.. – гарячкував Ромко. – Для мене ідея дорожча!

– А хто сказав, що я плачу марками? – голосно здивувався Заремба. – Для вас, панове, я знайшов би й долари.

Ромко завмер з відкритим ротом. Потім його обличчя скривилось од неприродної посмішки.

– Що? – тільки й мовив.

– Пан не обмовився? – поспитав отець Андрій. – Пан справді має доляри?

– А чому б не мати, коли пропоную?

– Авжеж, авжеж… – нахилив голову єгомосьць. – Я не маю сумніву в кредитоспроможності вельмишановного пана, та хотілося б побачити на власні очі.

– Нема дурних! – відрізав Заремба. – З собою гроші не вожу. Аби не було зайвих ускладнень…

– То коли пан думає, що тут філія банку, і він може розрахуватись чеками… – почав священик.

– Ні, – обірвав Заремба, – Пан так не думає. Розраховуватимусь готівкою.

– Овва! Готівкою! – оговтався нарешті Ромко. – Не крути мені голову. Нашкрябали десь два-три десятки доларів і думають, що стали мільйонерами…

– За справну рацію з запасним комплектом ламп, – сказав Заремба, – заплатимо триста доларів.

– Го-го! Дури голови льохам, а не мені, – не повірив Ромко.

А єгомосьць обтер губи серветкою і сказав швидко:

– Чотириста!

Євген Степанович підняв очі до стелі, наче підраховуючи, зітхнув і мовив:

– Триста п’ятдесят…

Він би дав і більше, та знав, з ким має справу – швидко погодишся, гризтимуть самі себе, що не злупили більше; бували випадки – через це зривалися вже укладені угоди.

– Чотириста! – підхопив Ромко. – Чотириста і жодного доляра менше!

– Але ж, панове, я можу не знайти стільки, – не погоджувався Заремба. – Це ж долари, а не якісь паршиві марки.

– Знайдеш, – впевнено перебив Ромко. – Я тебе знаю: захочеш – знайдеш…

– Триста вісімдесят – файна ціна, – підставив Ромкові руку Євген Степанович. – Ну?

– Давай! – ляснув той по долоні. – Тільки як ми умовимось?

– Привезеш завтра на хутір Сороки. Той, що за Іванівкою… Знаєш?

– Чом би не знав?

– О третій годині. І без крутійства. Аби було з тобою не більше, як двоє… Інакше не вийду з лісу…

Видно, думка про те, що можна було б захопити Зарембу разом з доларами, визрівала в Ромка, бо здригнувся, мов хвисьнули батогом.

– За кого мене маєш? – запитав, вимушено посміхнувшись, – Все ж колишні товариші!..

“Маю за того, ким ти є!” – хотів відповісти Євген Степанович, та вирішив не лізти на рожен.

– Ну, ну… дивись мені… – попередив і рішуче підвівся з-за столу.

– То, прошу пана, обід зараз тільки починається, – спробував затримати його отець Андрій, але Заремба послався на далеку дорогу й пішов.

Зранку партизанські пікети зайняли пункти спостереження біля Сорок.

– На випадок провокації, – пояснив Дорошенко. – Тому бандитові я не вірю.

– А хто йому вірить? Та побоїться втратити гроші, – заперечив Заремба.

– Бережного бог береже, – поклав край розмові командир.

Побоювання Дорошенка виявились даремними. Близько третьої години бричка Шиша під’їхала до Сорок – на козлах, як і вчора, тулились один до одного два дядьки з автоматами.

Радист Федько Галкін перевірив рацію. Ромко порахував долари і дістав з брички літрову пляшку.

– Могорич! – запропонував.

– Казав, не п’ю, – відрізав Заремба.

Шиш вихилив повну склянку, решту віддав охоронцям.

“Хоробре вояцтво!” – посміхнувся Євген Степанович. Влаштувався поруч з радистом на фірі – й погнали з хутора хутчіш.

Через годину на затишній лісовій галявині Федько Галкін настроїв рацію.

– Нас слухають, – повідомив схвильовано.

Заклацав ключем, передаючи повідомлення. Заремба дивився, як легко і впевнено відстукує він шифр, і думав, скільки небезпеки й труднощів довелось подолати, перш ніж лягла на папір ця невеличка колонка цифр…

Останнім часом Карл Кремер став постійним відвідувачем офіцерського казино. Перед крупним негоціантом, та ще й близьким до дому самого губернатора, відчинялися всі двері, а Карл Кремер не цурався товариства. У казино його ввів штандартенфюрер Менцель, і цього досить, щоб швейцар шанобливо брав капелюха в пана Кремера, а офіціанти здалеку починали кланятись.

Сьогодні Кремер під’їхав на своєму “мерседесі” на початку сьомої. Швейцар сказав – гауптштурмфюрер Харнак уже чекає на нього.

– Нічого, хай чекає, – кинув Кремер, і швейцар розуміюче усміхнувся. Справді, що для відомого багатія якийсь слідчий гестапо…

– Привіт, Віллі! – помахав рукою Кремер, побачивши Харнака за столиком. – І ти п’єш це? – підняв пляшку зі шнапсом. Покликав офіціанта. – Коньяку… Найкращого… І щоб я не бачив, як мій друг п’є отруту…

Уже два місяці Харнака вважали другом Карла Кремера. Та дружба дружбою, а служба службою – слідчий усе ж таки зв’язався з містечком, де народився і жив колись Карл Кремер. Відповідь була позитивна, особу ж комерсанта неофіційно підтвердив сам губернатор, і Харнак довіряв Кремеру майже як собі – тим більше, що його новий друг мав гроші і в разі потреби міг замовити слово навіть за самого гауптштурмфюрера. Власне, така потреба вже появилась. Харнаку загрожували неприємності, і він мав надію, що Кремер заступиться за нього перед губернатором.

– У вас сьогодні такий вигляд, Віллі, ніби ви ковтнули не шнапсу, а кислого пива, – вгадав настрій слідчого Карл. – Що сталось?

Офіціант уже ніс коньяк і закуски. Кремер налив повні келихи.

– Мені хочеться випити, Віллі! – сказав урочисто. Гауптштурмфюрер стенув плечима.

– Не морочіть мені голову, Карл. Ви ж ніколи не п’єте.

– А сьогодні буду! – засміявся Карл. – У мене є нагода.

– Яка?

– О, це секрет, Віллі…

Чи міг він розповісти Харнаку, що кілька годин тому одержав повідомлення – шифровка вже у Москві. У самій Москві! А може, навіть у Кремлі?

– За успіхи! – підняв келих.

– Ділова операція? – продовжував допитуватись гауптштурмфюрер.

– Надзвичайно вдала! – з пафосом мовив Кремер. – Дай боже, аби завжди було так!

– Нехай вам щастить, – перехилив келих Харнак. – О, що це за коньяк?

– Тримайтесь за мене, Віллі, не пропадете.

– Саме про це я хотів поговорити з вами, Карл, – вимучено усміхнувся Харнак. Йому не хотілось розповідати про свої службові неприємності, але як же знайти зручніший вихід з скрутного становища?

– Бачу, вам легше випити оцту, ніж звернутись до свого друга з проханням, – сказав Карл. Він уже кілька разів позичав гроші Харнаку і був певен – зараз мова знову піде про це. – Мені соромно за вас, Віллі. Вам потрібні гроші?

– Коли б гроші, – зітхнув гауптштурмфюрер. – Справа значно складніша…

– Я можу вам допомогти?.. Заплутались з дівчиськами цього пронози Сливинського?

– Розплутатись там – не така вже й складна справа. Я б зробив це без вашої допомоги.

Харнак розповів історію втечі з гестапівської тюрми небезпечного підпільника. “Молодець Богдан”, – радів Кремер, який знав у загальних рисах цю історію. Запитав діловим тоном:

– Не розумію, при чому тут ви?

– Моєї вини, власне, нема. Та начальство хоче відігратись на комусь. От і причепились – мовляв, я наказав перевести його до окремої камери…

Карл задумався. Він міг зразу ж владнати цю справу через фрау Ірму – дружину губернатора. Та чи варто? Цей Харнак – розумний і небезпечний ворог, і буде краще, коли його перекинуть куди-небудь на Східний фронт. Але ж чи стане краще? По-перше, він, Карл Кремер, позбудеться своєї руки у гестапо, по-друге, можна скористатися з цієї нагоди і…

– Добре, – швидко сказав Карл, – вважаємо цю справу вирішеною. Заради вас, Віллі, я готовий на все… – Побачивши, як зрадів гауптштурмфюрер, додав: – Але послуга за послугу…