Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Підсів до Петра на канапу, поклав важку долоню хлопцеві на плече.

– Згода?

Петро непорозуміло глянув на нього.

– Згода? – запитав ще раз. – Коли треба, подумайте, зважте на все. Ми почекаємо…

– Ви питаєте моєї згоди? – мовив нарешті Петро. – Моєї згоди?.. Я думаю ось про що: ви, Євгене Степановичу, біс його зна хто… Ну, чому доручаєте таке саме мені? В душу ви мені зазирнули, чи що? Звичайно, я згоден! Тільки це не те слово… Я хочу цього і впевнений – ви не помилились. Не знаю лише, чому ви обрали мене…

– Не малисьмо іншого виходу – час не терпить, – обірвав його Заремба. – Ми не в Москві і перебрати сотню кандидатур не можемо. Правда, не тільки світу, що у вікні, якби не ви, когось іншого підібрали б… Але ж не про те мова. Я поручився за вас. І поручився тому, що… Дякуйте ось їй, – вказав на Катрю, – вона мені стільки наговорила…

– Вуйку Євгене, – зашарілася дівчина, – і що це ви вигадали?

Той лукаво повів оком.

– А ти, красуне, гейби чогось перестрашена?

– Скажете таке! – сказала наче байдуже. – Самі ж розпитували…

Богдан весь час сидів тихо у кутку, лише поглядав на Зарембу.

– Щастить же людям! – мовив раптом. – Я на твоєму місці, Петре, в бога почав би вірити – маєш на небі заступника… Ви тільки подивіться: не встиг ще з табору вирватись, рана ще не загоїлась – і на тобі! А ти – розумний, здоровий – сиди й нагулюй сало… Лише тепер я починаю розуміти, як права була наша матуся, коли вбивала в мене цю німецьку мову! Як би вона тепер пригодилась мені!

– Це ти розумний? – обірвав його Заремба. – Тихо будь, є й для тебе діло.

– Знов листівку писати? – скривився Богдан.

– Та хороша листівка знаєш чого варта?

– Згода, писатиму, – підвів руки вгору Богдан.

– Е-е, ні, тепер ми тобі цього не доручимо, – усміхнувся Заремба. – Приготуйся, завтра десь о дванадцятій виїжджаємо…

– Куди? – загорілися очі в хлопця.

– Про це потім. Одягнись простіше – куртку якусь, чоботи… Позирай у вікно. Побачиш, я на бричці проїду, – через хвилину виходь. Городами обійдеш, чекатимемо біля старого дуба. Не забув ще?

– Зрозуміло. Як з документами?

– Будуть у мене. З собою – нічого!

Цієї ночі Петро не спав. Лежав тихо, як миша, ледь дихаючи. Все уявляв себе в різних ситуаціях. Як розмовляє з губернатором, як їде до Бреслау… Дядько Карла Кремера здавався червонолицим, огрядним, з перснями на пальцях. Грубуватий гендляр, якого він обкрутить за день… А потім він своя людина і в гестапо, і у військовій комендатурі…

Богдан перевертався з боку на бік і дивувався Петровій поведінці – так пофартило людині, а він ліг і відразу заснув. Я б на його місці… Але ж чекай – і у нас завтра щось накльовується. Казав вуйко Євген надягти чоботи й куртку. Отже, – їдемо у село. Для чого? Можливо, до партизанів. Це ж вони зліквідували цього Кремера. Боже мій, як скучили руки за зброєю! Уявив себе у засідці над шляхом. З-за рогу на великій швидкості вихоплюється чорний лімузин. Затремтів у руках автомат… Так вам, так! Оце життя!

Унтер-офіцер у чорній есесівській формі провів Модеста Сливинського на другий поверх, подав знак зачекати в приймальній. Пан Модест опустився на стілець під стіною. Чорт зна що, хоча й попередили, що його прийме сам Отто Менцель і виклик має символічне значення – просто шеф гестапо хоче по-дружньому порозмовляти з ним, коліна в пана Модеста Сливинського зрадницьки тремтіли. Від гестапо ніколи не можна чекати чогось певного, і Сливинський вважав: хай там будь-що, а слід триматися далі від “парафії” Отто Менцеля. І зайва прихильність шефа таємної поліції, і, навпаки, недовірливість, що, звичайно, значно гірше, – зрештою можуть бути небезпечні.

Важкі дубові двері відчинилися, і той же есесівець запросив Сливинського до кабінету. Пан Модест знайшов у собі сили, щоб переступити поріг з високо піднятою головою, усім своїм виглядом кажучи, що в кабінеті Отто Менцеля він почуватиметься так, як і в салоні пані Стелли. Те, що він побачив першої миті, відразу надало йому хоробрості. Так, він обрав правильний тон – сам гep Менцель вийшов з-за свого масивного столу й з ясною усмішкою поспішив назустріч Модестові Сливинському.

– Дуже радий бачити пана Сливинського у нас, – мало не проспівав, тиснучи довгі пещені пальці пана Модеста. – Нарешті ви завітали до нас у гості…

Згадавши, як запрошували й везли його “у гості”, Модест Сливинський знову відчув зрадницьке тремтіння колін, та, слава богу, саме цієї миті Отто Менцель вказав йому на глибоке зручне крісло. Пан Модест якомога недбаліше простягнув ноги у модних яскравих шкарпетках, озирнувся навколо і сказав із вдаваною безтурботністю:

– У вас непоганий кабінет, гер Менцель. Світлий і зі смаком обставлений.

– Ви вважаєте? – зареготав той. – Я вже призвичаївся й не звертаю уваги. Та й смаки у. нас невибагливі…

– Що ви, що ви! – заскочив пан Модест. – Дивіться, як пасує колір цього килиму до портьєр! Яке багатство барв!

– Справді? – солодко посміхнувся Менцель. Килим і портьєри притягли йому підлеглі після розгрому квартири відомого польського вченого, і Модест Сливинський був перший, хто звернув увагу на їхню вишуканість. – Мені дуже приємно, що ви так високо оцінюєте мої дилетантські спроби…

Модест Сливинський дивився на цього опецька, що потонув у великому шкіряному кріслі… Який ідіот, прошу панства, пустив поголоски про звірства й жорстокість Отто Менцеля? Цей чоловік з червоними щоками має цілком добропорядний вигляд. Як прислухається він до суджень його, Модеста Сливинського, як запопадливо дивиться у вічі – і взагалі з вигляду він мирна, пан Модест сказав би – добра літня людина. Ось лише пальці грубуваті, тa що вдієш, в людині не все може бути абсолютно гармонійне.

Пан Модест заклав ногу за ногу і, погойдуючи блискучим черевиком мало не перед носом Менцеля, сказав впевнено і навіть з відтінком поблажливості:

– Повинен вам сказати, гер штандартенфюрер, що ви мало знаєте і використовуєте українських патріотів. Ми могли б принести значно більшу користь.

– Ви так вважаєте? – Менцель примружився. Ця розмова, якій він задав такий незвичайний тон, все ще бавила його. Смішно було дивитись, як бундючиться і повчає його цей осел з модною краваткою. Та іноді можна дозволити собі невеличкий спектакль. І Менцель мовив єлейним тоном:

– Можливо, ви й маєте рацію… Мені особисто дуже сподобалась та, гм… як би це сказати… лояльність, яку ви так відверто, висловили у пані Стелли. Але ж це тільки слова, а слова, – зітхнув, – у наші часи – що?.. В крайньому разі дрібна розмінна монета. А ви ж, пане Сливинський, звикли мати справу з крупнішими купюрами. Чи не так?

Пан Модест злякався. На що він натякає? Ні, він не дозволить залізти собі до кишені!

– Не тільки слова, – вдав, що не зрозумів натяку, – але й серця… І не лише я. Вельмишановний шеф наш пан Бандера не раз заявляв, що кращі сили української нації…

– Облиште вашого шефа, – недбало махнув рукою Менцель, – і ваші кращі сили… – Хто-хто, а штандартенфюрер знав, чого варте це збіговисько.

– Дозволю взяти на себе сміливість заперечити вельмишановному панові, – образився Модест Сливинський. – Наша українська поліція на ділі довела, що вірно служить фюреру!

“П’яна зграя боягузів, – подумав Менцель. – Здатні лише на акції проти мирного населення…”

– Українська поліція і загони ОУН, – продовжував Модест Сливинський, – будуть і надалі вести рішучу боротьбу із скомунізованими елементами…

“Ах ти ж, нахабо! – подумав Менцель. – І воно ще патякає… А втім, час уже припинити цю комедію…”

Штандартенфюрер широко посміхнувся і фамільярно взяв пана Модеста за гудзик піджака.

– Не лише поліція, – обірвав. – Ви… ви будете вести цю боротьбу. – Блиснув очима, побачивши, як витяглось обличчя Модеста Сливинського. – Так, ви!.. Ми сподіваємось, що ви допоможете нам у нашій важкій буденній роботі.

Модест Сливинський зіщулився. Ось воно як обернулося. Тепер зрозуміло, для чого вони викликали його…

Ніби вгадавши думки пана Модеста, Менцель дістав клаптик паперу зі столу.

– Прошу ознайомитись і підписати, – сказав, втупивши у Сливинського очі, що враз стали колючими. – І пам’ятайте, це велика довіра і честь.

Намагаючись приховати від гестапівця, що в нього тремтять пальці, Сливинський узяв папірець. Так і є – зобов’язання агента гестапо, а це – ох, як не бажано! Модест Сливинський не проти того, щоб допомогти відомству Отто Менцеля, але ж для чого залишати сліди? Багаторічний досвід навчив пана Модеста підписувати якнайменше всіляких папірців – хто зна, як воно згодом обернеться…

Вдаючи, що уважно вчитується у графи зобов’язання, Модест Сливинський крадькома подивився на Менцеля крізь опущені вії і спробував урятуватись:

– Пан штандартенфюрер можуть бути певні, що я ніколи не відмовлюсь допомогти німецькій нації у її героїчній боротьбі. Всі ми зобов’язані це робити в міру своїх сил і можливостей, – не побачивши нічого загрозливого на обличчі шефа гестапо, продовжував: – Невже вам потрібна ця формальність, пане штандартенфюрер? Підпишусь тут я чи ні – це не змінить мого ставлення до великої Німеччини!

Отто Менцель повільно підвівся, заклав руки за спину, не поспішаючи, обійшов стіл, сів у крісло, відкинувшись на високу спинку. Витримав. велику паузу, дивлячись на Модеста Сливинського холодно й пихато. Побачивши, як сполотнів цей хвилину ще тому розв’язний суб’єкт, мовив різко:

– Мене не цікавлять ваші міркування. Хоча, відверто, вони трохи здивували мене. Будьте вдячні, що ми довіряємо вам, гер Сливинський…

– Хе-хе… ви не так зрозуміли мене, пане штандартенфюрер, – запопадливо мовив Модест Сливинський. Підлабузницьки усміхаючись, він підвівся, стояв, як гімназист, що прошпетився. – Хе-хе… Я завжди готовий… – потягнувся за ручкою, підписався, неслухняними пальцями підсунув папірець до Менцеля. – Аякже, це – честь, велика честь…

Штандартенфюрер недбало кинув зобов’язання до шухляди, витяг звідти пожмаканого папірця.

– Як це вам подобається, гер Сливинський? Ознайомтесь.

Пан Модест читав і нічого не розумів. Літери стрибали перед очима, зливались у нерозбірливі чорні рядки. “Більшовицька листівка… – збагнув нарешті. – Дивись, три чорти їм у душу, ще ворушаться…” Примусив себе зосередитись і прочитав:

“Громадяни!

Настав час розплати, ставайте до бою з загарбниками, за волю народу, за рідний край!”

– Йой, – похитав головою, – і така погань у нашому місті… Це тут, пане штандартенфюрер, надибали цю комуністичну афішку?

Сказав і навіть не знав, що вразив Менцеля у саме серце. Не міг же знати, що начальство мало не щодня докоряє шефові гестапо за ці листівки, котрі систематично з’являються у місті, за бунтівливі написи на парканах… А нещодавно хтось вночі двома пострілами вкоротив життя есесівським патрульним. І де – мало не в центрі міста. Скільки ущипливих слів з цього приводу наговорив Менцелю сам губернатор! Звичайно, не забудуть йому й того, що позавчора на паровозі, який вийшов з депо після ремонту і тягнув величезний ешелон на Східний фронт, раптово стався вибух. П’ять вагонів пішли під укіс – п’ять вагонів з солдатами.

І все це – майн гот, страшно навіть подумати, – лише невеличка частка усіх неприємностей пана Менцеля…

Але ж цьому телепню зовсім не обов’язково знати, що роз’ятрює серце шефа гестапо. І Менцель, схопивши товстими волохатими пальцями листівку, затрусив нею під носом свого нового агента і несподівано вибухнув:

– А де ж іще, йолопе ви нещасний!

Роздратовано кинув листівку до шухляди, трохи заспокоївся.

– Слухайте мене уважно, гер Сливинський, – сказав уже ввічливіше. – Ваше завдання – винюхувати все, що хоч трохи пахне більшовизмом. Дрібниць у нашій роботі нема. Слід запам’ятовувати все – слова, вираз обличчя, інтонацію… Вчепившись за кінець нитки, можна розплутати величезний клубок. У місті є залишки комуністичних елементів, вони маскуються, та ми повинні бути хитріші за них…

Удома Модест Сливинський вихилив підряд три чарки коньяку. Пив, не добираючи смаку, наче смердючий шнапс. І треба ж таке – він і… агент гестапо! Мезальянс, справжній мезальянс… Він, хто любив говорити високі слова про честь і обов’язок, про чистоту нації, про високе покликання членів ОУН!.. Натягнув халат, погрівся трохи під ковдрою, випив ще чарку, вже смакуючи. Гірчинка, котра сиділа у нього всередині, зникла. Гестапо то й гестапо – зрештою, в цьому є своєрідна логіка. І він, і гестапо зацікавлені у знищенні більшовизму – отже, мета у них одна. А коли одна, то що ж тут страшного? Це ж не він вигадав вічний закон, що мета виправдовує засоби. І взагалі – хіба він перший чи останній?

Модест Сливинський давно вже знав, що більшість керівників ОУН підтримують тісні зв’язки з гестапо. Хтось йому казав, що навіть сам Степан Бандера – також агент. Ну і що ж?

Пан Модест заснув спокійно.

Сонце підбивалося все вище, і дерева на узліссі вже погано захищали від гарячих променів. Голосно сюрчали коники – від їхнього однотонного хору та солодкого запаху квітів хотілося спати. Богдан спіймав себе на тому, що ось-ось задрімає. Щоб відігнати сон, ледь помітно поворушився, зірвав полин, який ріс поруч. Відмахнувся од гедзя, що дзумів над вухом, і знов застиг, вдивляючись у сіру стрічку дороги: метрів за триста вона збігала на невеличкий горбок і губилася серед величезних дубів. На один з цих велетнів заліз ще зранку верткий і непосидючий Миколка – ад’ютант командира партизанського загону. Це звання він, правда, надав собі сам, та всі лише осміхалися й не перечили, в тому числі й командир – Василь Трохимович Дорошенко. На світанку, коли вони влаштовували засідку, Василь Трохимович пошептався з Миколкою, і той вже через кілька хвилин помахав з дуба білою хусточкою. Тепер залишалось лише чекати: Миколка вчасно попередить, щоб встигли приготуватись.

Богданова долоня, якою він стискав трофейний автомат, змокріла. Хлопець поклав зброю поруч, обтер долоню об рукав піджака, сперся підборіддям на кулак. Рука пахла іржею та машинним маслом; цей запах перебивав духмяний аромат квітів, сон відразу минув, і Богдан відчув, як грають м’язи, роблячи його велике тіло сильним і легким, майже невагомим. Пожував гірку стеблину і знов потягнувся до зброї.

Цей звичайний автомат з витертим ложем і плямами іржі на металі вабив його, як найулюбленіша іграшка в дитинстві. Він і спав разом з ним, поклавши під бік і прикривши полою шинелі. Вчора ввечері, клацнувши затвором і перевіривши обойму, Богдан вперше за багато місяців відчув впевненість у самому собі – ніби позбувся того, що важким тягарем лежало на плечах. Зникло почуття тривоги, що не залишало його в останні дні, навіть коли він і Заремба потрапили до штабної землянки партизанського загону. Певно, у нього був дурнуватий вираз обличчя, коли схопив автомат, бо Дорошенко чомусь поплескав його по плечі, а Заремба якось неприродно кашлянув і одвернувся.

Вони вже лежать тут години три, причаївшись за кущами й деревцями лісу, що приступив до самої дороги. Три десятки хлопців з автоматами, гвинтівками й гранатами. Якщо проїхати по дорозі, то не побачиш нічого: замаскувалися так, що, певно, треба наступити, аби когось помітити.

На деревце над самою Богдановою головою сіла пташка. Блиснула хитрим чорним оком, подала тонкий голос. Богдан перестав дихати. Пташка заспокоїлась, почистила дзьобом пір’ячко. Погойдалась на гілочці, пискнула і кудись полетіла.

Богдан так задивився на пташку, що відразу не помітив – Євген Степанович, який лежите за кілька метрів, подає якісь знаки. Невже їдуть? Прислухався. Здалеку долинув гул: здавалося, він висить у гарячому повітрі десь ген-ген біля обрію, тонкий, наче гудіння джмеля. Помилитися не можна – йдуть автомашини. Богдан ледь підняв чорний ствол автомата, прилип гарячою щокою до ложа.

Гул ближчав, і за кілька хвилин через горбок перевалила машина. Друга… третя… ще… Здалеку схожі на великих сірих жуків, вони з кожною миттю збільшувались – наче пливли по сірій асфальтовій стрічці.

Богдан глянув на Зарембу. П’янка хвиля залила його – зараз натисне на гашетку, підкосить довгою чергою машину, і вона з розгону піде у кювет. Але які знаки подає йому Заремба? Не стріляти? Так, він пам’ятає наказ – вогонь лише після сигналу. Та вже ж час…

Задудніла земля. Перша машина обдала Богдана хвилею гарячого повітря. Пройшла майже поруч, повна солдатів у залізних касках. У кабіні другої він побачив офіцера – відкинувся на спинку сидіння, куняє. Під високим кашкетом довге обличчя, тонкий ніс з горбинкою…

Їдкий запах відпрацьованого пального вдарив Богданові у ніздрі. Машини все йшли. Четверта… п’ята… Шість великих вантажних автомобілів, повних озброєних солдатів. За хвилину зникли за поворотом, затих гул моторів, вітер розвіяв бензинний запах – ніби нічого й не було, ніби й не тримав тільки що на мушці довге біле обличчя під високим офіцерським кашкетом.

Лише тепер Богдан зрозумів – пройшла військова колона. Зав’язувати бій з нею було б необачно: по-перше, сили нерівні – на кожного з партизанів не менше п’яти озброєних до зубів автоматників; по-друге, завдання у них цілком конкретне, і виконати його слід за будь-яку ціну.

Кілька днів тому Дорошенко – командир партизанського загону, що діяв на території двох районів, одержав повідомлення: гітлерівці збираються перевозити до міста цінності, награбовані у населення. Повідомляла своя людина, якій вдалося влаштуватися у поліції. Охорону цінностей, щоправда, поліції не довірили – їх повинні були транспортувати у танкетці в супроводі півтора десятка есесівців.

Дорошенко негайно зв’язався з керівниками підпілля. Така нагода ще бог зна коли трапиться – адже ж одним махом можна було вирішити дуже складну проблему: маючи відповідні кошти, підпільники могли придбати багато чого, починаючи з документів і кінчаючи зброєю.

Для зв’язку із загоном Дорошенка у партизанські ліси прибули Заремба і Богдан. Разом з Євгеном Степановичем учора ввечері Дорошенко розробив план операції – вирішили влаштувати засідку біля самої дороги, у рідколіссі. В разі чого можна легко й відступити – за сто метрів починався молодий ліс, де й сам чорт нікого не знайде.

Сонце стояло вже високо над лісом – скоро дванадцята, а танкетки все нема. А може, повідомлення неточне, чи гітлерівці в останній момент змінили свої наміри? Дорога безлюдна, лише зрідка проторохтить селянська фіра, запряжена немічною конячиною. Спека… Піт струмками стікав по обличчю, сорочка змокріла. А головне – якась погань залізла під сорочку, певно, мураха, й не дає спокою. Богдан обережно засунув руку під одяг – де ж та клята комаха? Вона здавалася зараз найбільшим ворогом – вся спина свербіла, немов там уже цілий мурашник.

Богдан повернувся набік і зустрівся з сердитим поглядом Заремби. Хлопець зиркнув туди, куди показував йому очима Євген Степанович, і завмер. На дубі ледь помітна біла хустинка – сигнал. Вже чути й брязкіт гусениць: на горбок вискочила танкетка, за нею машина з солдатами.

Забувши про автомат, Богдан стежив за танкеткою. Йде, здіймаючи на дорозі клуби куряви, і здається, – ніщо не зупинить її. Та раптом хтось на мить підвівся над кущем, полетіла важка протитанкова граната – вибух, і танкетка закрутилася на місці.

Тільки тепер Богдан згадав про автомат – взяв на мушку автомобіль і послав довгу чергу. Йому здавалося, що стріляє лише він один, та, випадково глянувши на Зарембу, побачив – і в того димить автомат…

Машина проїхала ще кілька метрів і сповзла у кювет. Есесівці вистрибнули з кузова, відкрили вогонь з ручного кулемета. Кулі засвистіли над головами партизанів, зрізаючи гілочки.

Есесівцям пощастило – зіпсована машина сповзла у кювет перед горбком, лежачи за яким можна було контролювати все узлісся. Довгими автоматними й кулеметними чергами гітлерівці притиснули партизанів до землі. Становище відразу ускладнилось.

Переповзаючи від куща до куща, щоб зайняти кращу позицію, Богдан побачив біля себе Дорошенка. Той щось йому показував. “Що він хоче?” – подумав хлопець. Озирнувся й зрозумів – треба обійти есесівців.

Підвівся і, не звертаючи уваги на кулі, побіг уздовж дороги. Враз, зачепившись за щось, упав, обдираючи обличчя колючим чагарником. Хотів знову підвестись, та не зміг, притиснутий дужою рукою. Напружився, але так і не встав, почувши сердитий шепіт:

– Ти що, сказився? Скосять…

Озирнувся. Поруч бородатий вуйко, та з гарячими молодими очима. Повзе швидко, звиваючись у високій траві.

– Давай за мною! – видихнув. – Тільки обережно, щоб не помітили…

Вони проповзли ще кілька десятків метрів, скотилися у кювет. Бородатий мовчки сунув Богданові гранату й очима вказав на шосе. Вони були трохи вище від есесівців, в тилу у них. Обережно переповзли дорогу, тепер їх відділяла од ворогів смуга густого чагарника.

Видно, бородатий добре знав місцевість, бо, подавши Богданові знак іти за ним, побіг напівзігнувшись, обминаючи кущі. Впали разом у невеличку канаву. Визирнувши, Богдан побачив есесівців мало не поруч. Кинув гранату і ще встиг помітити, як вирячились од страху очі кулеметника…

Машина горіла, з танкетки, піднявши руки, вилізав. офіцер. Яка тиша, просто неймовірно, щоб так було після пострілів і вибухів… Богдан підійшов до танкетки… Партизани переносили на підводи мішки з великими сургучними печатками. Поруч стояв Заремба. Він тримався за щоку. Між пальцями тонкими цівочками текла кров. Богдан кинувся до Євгена Степановича.

– Ви поранені?

Не віднімаючи руки, той виплюнув з рота кров, сказав шепеляво:

– В’учили-таки… Шуби вибили… А так… нішого…

Підбіг Дорошенко. Приязно поплескав Богдана по плечі.

– Молодець! – похвалив. І тут же, забувши про нього, замахав руками. – Підводи для поранених сюди! Давай, ч-чорт, швидше!

У загоні було двоє вбитих і кілька поранених. Тих, хто не міг іти, посадовили на підводи, й рушили до лісу. Поспішали. Дорошенко побоювався, що по шосе може пересуватися якась військова частина. Крім того, слід якомога далі заглибитись у ліс: поліцаї з навколишніх сіл, почувши шум бою, напевно, повідомили найближчі гарнізони – можливе переслідування. Та побоювання командира виявились даремні – надвечір загін без пригод прибув на базу.

Куля влучила Зарембі в щоку й вибила зуб. Хоча щока й набрякла, фельдшер, поляк Радловський, що був у загоні за хірурга, й терапевта, й стоматолога, оглянувши рану, лише пожартував:

– Це, пшепрашам, лише трохи зіпсує вам анфас. Невеличкий шрам на обличчі – і все. Через десять днів, проше пана, вшистко в пожонтку…

Дав якусь мікстуру для полоскання, наклеїв на пів-щоки пластир та й подався до інших поранених.

Заремба вийшов із землянки. Над лісом густішали сутінки, на галявині запалали вогнища. Партизани готували вечерю.

Євген Степанович замислився. Ця рана порушувала всі плани. У такому вигляді в місті не з’явишся, а на нього чекатиме в умовленому місці зв’язковий. Він прийде ще раз і ще, а коли протягом двох тижнів Заремби не буде, піде на іншу явку. “Шляк би трафив цю кляту кулю”, – вилаявся, обмацуючи щоку. Та нічого не вдієш: без зв’язкового не буде документів, а без них усі плани – мильна булька.

У штабній землянці світила акумуляторна лампа. Дорошенко вже встиг повечеряти і був у доброму гуморі.

– Тобі, Євгене, зготували манну кашу, – повідомив. – Воно ніби до каші не йде, та можу налити, – постукав по флязі із спиртом.

Заремба кивнув:

– Хоча й не вживаю, та давай. Настрій такий, що не завадить.

– Настрій… – осміхнувся у вуса Дорошенко. – Інший би радів – днів десять постельного режиму і жодної відповідальності. Єдиний недолік – без лікарняного листка…

– Тобі б усе жартувати…

– А я серйозно. Природа чудова, лісове повітря – чим не санаторій?

– Все життя волів би подалі від таких санаторіїв…

– Ну, брате, тут уже нічого не вдієш. Який є. Трохи гірший від Кришталевого палацу у Трускавці, та дехто хвалить…

Подивились один одному у вічі і засміялися.

– Що ж, товаришу головний лікар, доведеться приймати ваші умови, – сказав Заремба. – Та давай подивимось, який вилов у нас.

– Хо! – тільки й мовив Дорошенко, коли висипали на стіл все, що було у першому мішку. – Оце так грабіжники!

– Залишки награбованого, – уточнив Заремба. – Основне прилипло до рук.

На столі лежала купа обручок, браслетів, брошок. Простенькі і з дорогоцінним камінням – діамантами, рубінами, топазами.

Заремба розгладив папірець, який лежав поруч.

– Опис. Звіряти з наявним, думаю, не будемо. Коли й недостача, то, прошу панства, скаржитись все одно, нема куди.

У другому мішку були годинники, у третьому – різний лом коштовних металів. Побачивши сплющені у пластини залишки золотих зубів, Дорошенко згріб усе назад до мішка.

– Не можу дивитись, – пояснив. – Лють охоплює, і кипить усе!

Заремба присунувся до нього, обійняв за плечі.

– Нам, Василю, витримки й сили ще, йой, скільки знадобиться! Легше за все роз’ятрити серце, а треба з розумом! За все заплатять!

Богдан набрав жменю обручок, недбало підкинув.

– Витребеньки, – мовив презирливо. – Через такий мотлох люди вар’ятами стають! Тьху!.. – погойдав біля лампи сережкою з великим каменем, що відсвічував дивним блиском. – Коштовна штучка. Напевно, не в робітниці взяли…

– Що ти хочеш сказати? – гаркнув Заремба.

– Нічого, – знизав плечима Богдан. – Так, до слова…

– Дивись мені, розумник… До слова… Буцімто не розуміють його… Може, і справді у якоїсь сволоти взяли – багатих гендлярів у навколишніх містечках до чорта було. І може, коли розібратись, мені цю сволоту зовсім не шкода. Але ж карають і їх, і тих, що світлого дня у житті не бачили. Одним махом тисячі А тисячі – ось що страшно.

– Ви, вуйку, на мене кричите, ніби я вам заперечую…

– Та не на тебе я, – махнув рукою Заремба. – На себе… Сидимо тут, а вони…

– Це вже ти, брате, загнув, – втрутився Дорошенко. – Сьогодні – двадцять есесівців, а сьогодні – не перший день. Розумію тебе, он де вони, за Доном вже, та чи ми в цьому винні? Тут, брате, нашої вини нема, – сказав впевнено. – Не картай себе!

– Не картай… А коли боляче?

– Спати! – вдарив Дорошенко рукою по столу.

– Спати, – погодився Євген Степанович. – Заховай це, – наказав Богданові, кивнувши на коштовності, – завтра візьмемо на облік. Іменем Радянської влади. Це – піт трудящих…

Коли погасили світло, запитав Дорошенка:

– Як ти, Василю, гадаєш: може, ми Богдана з частиною цих… витребеньок раніше у місто відправимо, а я вже потім, коли щока загоїться? Безпечніше буде. Його посадимо на фіру, ніби на базар їде, а я згодом через Злочний залізницею…

– Думаю – правильно, – пробурмотів Дорошенко. – Тільки не розумію, як ви це золото на гроші обернете. Гестапо відразу на слід натрапить.

– То вже нехай тебе не обходить. Є в нас одне діло – перша кляса…

Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, – посміхається. Менцель знає, що це – пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…

– Знаєте, штандартенфюрер, – сказав колись, – те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…

Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім – чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.

У Харнака під очима синці, повіки набрякли.

– Ви не пили? – зробив виразний, жест Менцель.

– Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.

– В тому й річ, що вже не ранок.

– Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?

– Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…

– Листівки?

– Гірше.

– Когось убили з наших телепнів?

– Гірше, Віллі, гірше…

– Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…

– Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!

– Коли?

– Щойно подзвонили.

– Збираєтесь їхати?

– Машина вже чекає на нас.

Танкетка перегородила шосе – погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.

– Двох думок бути не може, – констатував. – Протитанкова граната… – Перестрибнув через кювет. – Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…

– Ви наче хвалите цих бандитів, – скривився Менцель.

– Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.

Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.

– Ох, Віллі, Віллі, – буркнув Менцель. – Ви коли-небудь дограєтесь.

Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.

Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.

– Отут, шеф, охорона танкетки намагалась організувати оборону? Бачите, скільки гільз? Потім наших солдатів закидали гранатами…

Походив трохи по узліссю, щось підраховуючи, звернув увагу Менцеля на свіжі кінські кізяки і сліди, що вели в глиб лісу.

– Картина, вимальовується, – промимрив. – Засідку добре придумали. Полювали саме на танкетку. Бо не обстріляли ж вони колони, що проходила вранці. Виходить, добре поінформовані. А це, штандартенфюрер, свідчить про те, що діяв місцевий партизанський загін.

– Ви відкрили Америку, Віллі. Це я знаю і без вас…

– Але ж ви не знаєте, що партизанів було близько тридцяти, що в них здібний командир – напевно, колишній військовий, що загін озброєний нашими автоматами, що в них є кілька поранених, можливо, і вбитих.

– Про це також можна було догадуватись…

– Чого ж ви від мене ще хочете?

– Ви самі це знаєте, Віллі.

Харнак розвів руками.

– На жаль, більш нічого не можу… А втім… – придивився до асфальту. – Цікаво…

Менцель зазирнув через його плече. І що там цікавого? Краплі крові, але ж крові навколо – скільки завгодно.

Харнак витяг папірець, щось акуратно загорнув.

– Все, шеф. Нам тут більше нема чого робити.

– А це що? – показав на кишеню, куди Харнак сховав папірець.

– Так… припущення… Потрібні, штандартенфюрер, лабораторні аналізи.

Менцель знав: розпитувати Харнака у таких випадках – безнадійна справа. Все одно відмовчуватиметься. Потім сам доповість.