Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Йдучи на перше урядове засідання, пан Модест зазирнув на товкучку й побачив у спекулянта розкішні окуляри в масивній золотій оправі. Купив, не торгуючись (вперше за багато років), і з’явився перед здивованими колегами у всій міністерській величі – високий, прямий (наче й у плечах став ширший), з сивими скронями, в блискучих окулярах. Щоправда, пан Сливинський погано бачив через опуклі скельця і не міг оцінити вираз облич інших міністрів, та потім дізнався, що фурор був повний – колеги ледь не луснули від заздрощів.

Цей тиждень, поки пан Модест купався у променях державної слави, був одним з кращих у його житті. Не тому, що міністерський портфель вже приніс йому якісь реальні блага – це було попереду, а тому, що лише тепер пан Модест зрозумів, як усе життя йому хотілось бути “персоною”. О, так, щоб ішов по вулиці, а перехожі зупинялись, вказували на нього, перешіптувались, вклонялись – мовляв, пішов сам ясновельможний пан міністр Модест Сливинський…

Пан Сливинський народився в сім’ї середнього західняцького адвоката і ніколи в житті не бував у безкраїх українських степах. Та тепер йому здавалось, що і виріс він десь біля Дніпра, так зримо уявляв собі великий, білий, з колонами панський будинок, парк з липами й дубами, розкішний “мерседес” на алеї, а далі ген-ген поля й поля – масний, як сало, чорнозем… І все це – його, пана українського міністра!

Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще – конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес – це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні – він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…

А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…

Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили – уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.

Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка – саме в цей час до міста повернулася пані Стелла.

При нагоді пані Стелла любила натякнути на своє аристократичне походження, хоча хто-хто, а пан Модест знав, що батько її був колись звичайнісіньким м’ясником в Умані. В банді Махна не гребував нічим, та виявився далекогляднішим за багатьох, вчасно подався на захід, де вміло вклав свій капітал в діло. Мав чудовий особняк і невеликий заводик.

І заводик, і особняк згодом націоналізували більшовики, та пані Стелла жила в цей час у Берліні, закохуючи в себе німецьких офіцерів. Вона не забула свого друга. Повернувшись, замовила, де потрібно, кілька слів і дивовижно швидко уладнала його справи. Пан Модест дивувався в душі: скільки років минуло, як він уперше зійшовся з пані Стеллою, вона була вродлива, значно багатша за нього, мала величезні зв’язки, ба навіть знала про дрібні й великі інтрижки свого коханця і все-таки не кидала його.

Гітлерівці на всяк випадок перевезли кудись членів українського уряду, та пан Модест Сливинський залишився у місті. Як гірко, як нудотно було тоді в нього на душі. Позбавитись всього, лише почавши звикати до свого нового становища!

Розпачливі думки шарпали його серце. Боже мій, Модест Сливинський починав, здається, трохи недолюблювати німців… Не так, щоб зовсім, вони все ж таки б’ють цих батярів більшовиків на Східному фронті, але якась червоточина завелась у ньому. Лежав цілими днями на ліжку в бруднуватому номері готелю, не знаючи, на що зважитись. Але ж він завжди казав, що в пана Сливинського є голова на плечах. Щаслива думка прийшла ввечері, коли закутався у халат і проглядав свіжу газету. Думка була така несподівана, що відкинув газету, прицмокнув язиком і мало не заспівав;

Так, це геніально. Тільки дурень може пройти повз ці золоті розсипи. Щоправда, багна там багато і смороду, але ж це ніц не варто у порівнянні з тим, який зиск дасть йому, Модестові Сливинському. Так, лише чорний ринок! Він примусить працювати на себе десятки, сотні людей, гроші потечуть до його кишені, і тоді, перепрошую панство, ми подивимось, хто виграв, а хто програв.

Пан Модест зняв комфортабельну квартиру в центрі міста і почав вивчати ринкову кон’юнктуру.

Успіх діла вирішило те, що пан Сливинський зберіг дещо з старих заощаджень і з крупними та перспективними клієнтами розраховувався не якимись паршивими окупаційними, а справжніми рейхсмарками, а у виняткових випадках навіть доларами і англійськими фунтами. То байдуже, що зараз війна: валюта завжди залишається валютою, а гендль гендлем…

Скоро майже жодна крупна операція на чорному ринку не проходила повз руки пана екс-міністра, а більшість дрібних і середніх спекулянтів працювала на нього. Модест Сливинський застосовував щодо них давно випробувану політику батога і пряника: дозволяв своїм маклерам проводити дрібні самостійні спекуляції, не шкодував проценту од крупних, але не прощав найменшої спроби приховати щось від нього.

Значний прибуток давали панові Модесту справи, подібні до тих, які він мав з Вальтером Мейєром, та операції з картинами. Початок цим операціям поклала афера з двома полотнами Семирадського, які Модестові Сливинському вдалося придбати за кілька кілограмів сала, а сплавити за чималу суму. Відтоді жодна справжня картина у місті не минала його рук. Фактично пан Модест створив цілу контору, що скуповувала шедеври мистецтва. Діяльність агентів контори вийшли за межі міста, поширилась на Краків, Люблін, довга рука Сливинського дотягувалась аж до Києва. “Мистецькою діяльністю” пана Модеста зацікавилось гестапо, контора була під загрозою ліквідації, коли Сливинський зробив хід конем – залучив у компаньйони пані Стеллу.

Певно, чутки про те, що пані Стелла мала успіх у самого рейхсміністра Гіммлера, були небезпідставні – гестапо перестало вставляти Модесту Сливинському палиці в колеса.

Якось у хвилину найінтимніших зізнань пан Модест хотів вивідати у коханки всю правду, дізнатися, чи відповідають ці чутки, хоча б частково, істині. Пані Стелла лише приклала свій довгий випещений палець до уст і похитала головою. Модест Сливинський зрозумів усе і не допитувався. Він добре знав характер компаньйонки. Пані Стелла завжди ставила на перший план діло і не любила розкривати будь-кому свої секрети – великі чи малі. Не ревнувала пана Модеста і цінувала, що й він ніколи жодним словом не дав зрозуміти, що знає про її амурні справи. Може, за це й любила.

Взагалі у пані Стелли була репутація особи екстравагантної. Вона рано втратила чоловіка, що загинув під час автомобільної катастрофи. Він залишив їй велику спадщину – охочих одружитися з нею було чимало. Молода вдова дала зрозуміти всім цим кавалерам, що й сама може розтринькати свої капітали, та розпорядилась грішми розумно, вклавши велику суму в акції перспективної фірми. Частину грошей, зважаючи на непевність міжнародної обстановки, обернула на коштовності.

У цей час пані Стелла зустрілась знову з Модестом Сливинським.

Він був її давнім знайомим: ще коли батько-махновець лише влаштовувався у місті, Стелла, яка тоді називалася ще просто Степанидою, дівчина-підліток, закохалася в молодого і красивого гімназиста Модеста Сливинського. Стрункий, високий, з римським профілем і виразними очима, юнак подобався не одній дівчині. Степанида годинами простоювала під його домом, щоб тільки побачити; намагалась потрапити йому перед очі, коли повертався з гімназії, писала любовні листи, на які так і не одержала відповіді.

Здається, потім забула, не згадувала, а зустріла – і заворушилось щось у серці. А пан меценас поштиво схилявся перед нею, дивився закоханими очима і був такий же стрункий, красивий і бажаний.

Місцевий бомонд здивувався з вибору пані Стелли, та з часом плітки вщухли – до пана Модеста Сливинського звикли, тим більше, що-манери у нього були бездоганні і задовольняли найвишуканіші смаки.

Невдача спіткала її у тридцять дев’ятому році. Пані Стелла одночасно втратила і надійні акції, і заводик, і особняк. Дякувати ще богові – встигла втекти від тих вар’ятів-більшовиків до Варшави, захопивши коштовності й валюту.

У Варшаві доля звела пані Стеллу з колишнім залицяльником – німецьким офіцером, котрий уже встиг стати обергрупенфюрером СС. Він забрав її з собою до Берліна, де розсудлива й ділова жінка зуміла з його допомогою зав’язати впливові знайомства. На жаль, бідний Хорст, як тепер любила наголошувати пані Стелла, загинув під час повітряного нальоту, і їй довелося виїхати додому.

Нові знайомі допомогли повернути особняк (добре, що не розтягли обставу та килими), подзвонили комендантові міста. В такі скрутні часи пані Стеллі і цього було досить: що вдієш – хоч як це дошкуляло її самолюбству, а довелося перетворити особняк на щось подібне до шикарного готелю для високоповажних приїжджих і фешенебельного публічного дому водночас. Борони боже, правда, щоб хтось сказав таке про особняк пані Стелли. Просто вечорами до неї люблять завітати молоді й красиві подруги, ну, й чому не потанцювати, випити… А хто забороняє молодій, вільній жінці пофліртувати з чоловіками? Хто сказав, що це такий уже смертельний гріх?

Зневірившись у побаченні з Вальтером Мейєром, Модест Сливинський подзвонив пані Стеллі.

– Цілую ручки коханій пані… Хотів би дуже побачити тебе. Може, сьогодні ввечері?

Секундна пауза підказала йому, що пані Стелла обдумує відповідь. Виходить, побачення не відбудеться. Правда, вона могла й відверто сказати йому, що вже призначила ділову чи іншу зустріч. В окремих випадках, коли не було іншого виходу, пані Стелла так і робила, але ж намагалася завжди вигадати пристойний привід, знаючи, що така правда ніколи не буває приємною. Та сьогодні пан Модест помилився – пані Стелла відповіла, що чекає на нього о сьомій, і лише попросила: буде якийсь високий гість, то чи не зможе пан Сливинський захопити з собою пляшку французького мартелю.

– Для пані Стелли я дістав би не тільки коньячні зірочки, – запевнив Сливинський, – а й зірки з неба… І це, прошу пані, не перебільшення. Цілую ручки моїй коханій пані… До вечора…

І все ж інтуїція не підвела пана Модеста. Пані Стелла зустріла його у вестибюлі, прикрашеному великим пухнастим килимом, простягнула для поцілунку руку з перламутровими нігтями і попередила:

– У нас сьогодні поважний гість – пан Отто Менцель. Сподіваюсь, ви знаєте, що від нього залежить? – багатозначно подивилась на Модеста Сливинського. – Мій коханий, ви сьогодні пофліртуєте з панною Ядзею? Добре? – погладила його по щоці м’якою долонею. – Умовились?

Пан Модест відвів очі. Він відразу зрозумів усе – пані Стелла сьогодні офірувала ним.

Слід удати хоча б, що тобі це принаймні не зовсім приємно. Хоча б з елементарної ввічливості. Може, запротестувати? Ні, вони ж і так чудово розуміють одне одного…

Проте пан Модест зобразив на обличчі невдоволення. Пані Стелла на секунду пригорнулась до нього.

– Не журіться, мій коханий, ми ж давні друзі…

Модест Сливинський ще раз поцілував їй руку, щоб приховати посмішку. Хто сказав, що він засмутився?

Панна Ядзя – це ж мрія! Щастя саме йде йому до рук. Він давно накидав оком на цю молоденьку, вродливу блондинку. Багаторічний досвід підказував Модестові Сливинському – в цій дівчині щось є. Це відчувалося хоча б в тому, як вона поводилась з чоловіками – зовні стримано, але з викликом; певно, вона знаходила задоволення в тому, щоб розпалювати їх. Сам пан Модест відчув на собі силу її безсоромного погляду. Якось, танцюючи, він особливо ніжно пригорнув до себе панну Ядзю і одержав у відповідь таку усмішку, що навіть у нього зайшлося серце. Але ж тоді між ними стояла пані Стелла. А сьогодні!.. Модест Сливинський навіть зашарівся від задоволення. Ні, він не хотів цього… Кохана пані Стелла сама навела на цю думку. І він повинен скоритись…

У вітальні пані Стелла познайомила Модеста Сливинського з гостями. Штандартенфюрер СС Отто Менцель сидів у глибокому фотелі. Він недбало кивнув пану Модестові. Другий гість, чоловік років тридцяти, високий, худорлявий, з розумними проникливими очима, підвівся й подав руку.

– Гауптштурмфюрер Харнак, – відрекомендувала пані Стелла.

Обидва гостя були у цивільному. Отто Менцель з першого погляду розчарував Модеста Сливинського: у місті ходили легенди про жорстокість шефа гестапо, а побачив він невеличкого на зріст опецька з обвислими червоними щоками й каламутним поглядом. Їй-богу, зустрів би на вулиці, подумав – такий собі трохи затурканий батько великої родини, на котрого жінка щодня гримає за нестатки чи зайву чарку.

Пані Стелла підсіла до Менцеля. Той ледь підвівся в кріслі, посміхнувся, ворухнувши щоками. Що не кажи, а пані Стелла була неперевершена. У золотистій сукні, що підкреслювала її високий бюст, з ніжними білими руками, прикрашеними браслетами, вона схожа була на статую античного майстра. Дивлячись, як грайливо схилилась вона до гестапівця, наблизивши до його м’ясистих губ своє рожеве вушко, як доторкнулась його руки з товстими, наче обрубаними пальцями, Модест Сливинський на секунду відчув ревнощі. Та відразу вилаяв себе (о, ця людська натура!) і озирнувся, розшукуючи Ядзю.

Дівчина сиділа в кутку, розглядаючи журнали. Пан Модест підійшов до неї. Ядзя підняла на нього зелені очі, дивилась довго, з викликом. Кокетливо надула губи.

– Що ж ви запізнюєтесь? – мовила докірливо. – А я вимушена нудьгувати…

Злегка вдарила пана Модеста журналом по руці і заклала ногу на ногу так, щоб було видно круглі коліна.

“Свята діво Маріє! – змолився в душі Модест Сливинський. – Та за такі коліна варто не тільки душу, а й тіло дияволові продати! І то буде, прошу панства, не така вже й велика ціна!”

– Панна воліє коньяк чи вино? – запитав він.

– Я страшенно цікава, що то за пляшки? – вказала панна Ядзя на столик на коліщатах, якого покоївка вкотила до вітальні.

– Здається, французький мартель… – Сливинський вдав, що не пізнає принесені ним пляшки (такі речі не розголошуються). – А втім, спробуємо…

Він зробив знак покоївці подати всім коньяк. Виструнчився з піднятим келихом.

– Шановне панство! – мовив голосно, намагаючись надати словам найщиріших відтінків. – Я пропоную підняти ці келихи, – скоса стежив за виразом обличчя Менделя, – за здоров’я того, кому ми, українці, завдячуємо нашою свободою! За фюрера!

Харнак підхопився з витягнутою рукою.

– Хайль Гітлер!

– Хайль!.. – Менцель ледь підняв над фотелем товсті короткі пальці. – Мені подобається ваш тост, гер Сливинський. Так повинен думати кожен українець, – він підняв брови, від чого шкіра зібралась зморшками не лише на чолі, а й на лисому шишкуватому черепі, – і ми доб’ємось цього. Всіх, хто не з нами, – Менцель якимсь дивом стиснув свої короткі пальці в кулак, підняв його, чорний, волохатий, – ми знищимо!

Модест Сливинський, як зачарований, дивився на цей кулак. Він здався йому символам німецької могутності. Ось таким же броньованим кулаком трощать вони зараз більшовиків у приволзьких степах, таким же міцним кулаком розчавили Францію, Бельгію. Так, це сила, і на неї слід зважати!

Сівши на краєчок стільця, пан Модест мовив несподівано для себе тонким голосом:

– Пан Менцель можуть бути певні у лояльності широких кіл української громадськості. Німецька армія принесла нам визволення!

Штандартенфюрер примружив очі, обличчя його нараз витяглось. Поворушив щелепами, наче жуючи.

– Німці не такі дурні, аби проливати кров за ваше визволення, – сказав жорстко. – Солдати фюрера завойовують життєвий простір для своєї нації! Ми знаємо, деякі з вас ще розраховують на якусь власну державу. Дурниці! – рубанув кулаком у повітрі. – Так, дурниці! Українські землі навіки стануть німецькими, на них залишаться лише ті, хто вірно служитиме нам!

На кілька секунд Отто Менцель знов сховався у фотелі. Пані Стелла подала йому повний келих. Видудлив, майже не розтуляючи м’ясистих губ, знов блиснув оком на Сливинського.

– Це кажу не я, – мовив раптом підозріливо м’яко. – Це сказав наш фюрер, а він уміє дотримувати слова!

– Так, фюрер – залізна людина, – погодився пан Модест, мимоволі згадавши обіцянки Гітлера про український уряд. – Як сказав, так і буде.

– Давайте краще облишимо політику, – втрутився Харнак. – Під три чорти і Україну, і Францію, і Польщу, коли поруч такі жінки…

Гауптштурмфюрер трохи сп’янів. Він пересів на підлокітники крісла своєї дами – огрядної панни Стефи, обійняв її за плечі, почав щось нашіптувати. Та маніжно округляла очі, голосно сміялася.

– Прошу панство до вечері, – підвелась пані Стелла.

Стіл виблискував кришталем і сріблом.

– Вибачайте за меню – не ті часи… – зітхнула пані Стелла, явно напрошуючись на компліменти: на столі було багато такого, що і в мирні часи вважалося делікатесом.

“Звідки вона дістала червону ікру?” – подумав пан Модест, лаштуючись біля Ядзі. Харнак галантно підсунув стілець своїй дамі і, оцінивши поглядом стіл, сказав господині:

– Ви чарівниця, пані Стелло!

– Ну-ну… – буркнув штандартенфюрер Менцель, запихаючи краєчок серветки за комір сорочки. – Ну-ну… Вечеря добряча… – Він присунув до себе салат, поклав на тарілку кілька шматків шинки, великою ложкою почав набирати ікру.

“Хам, – подумав Модест Сливинський, – хам і вискочка”. Менцель нагадував йому зараз велику жабу. Дивлячись, якими великими шматками штандартенфюрер запихає до рота шинку, як плямкає м’ясистими губами і мружиться від задоволення, пан Модест відчував огиду. Та зовні нічим не виявив цього: прислуговував панні Ядзі, наливав усім коньяк і вино та встиг, наче випадково, притиснути коліно сусідці. Та сприйняла це як належне, і Модест Сливинський почав умовлятися:

– Після вечері, крихітко, поїдемо до мене… Я покажу панні…

Ядзя підняла на нього свої дивні зелені очі.

– Може, пан Модест не буде грати вар’ята? – запитала спокійно. – Звичайно, поїдемо, та що я матиму з цього?

Певно, збоку кумедно було дивитись на Модеста Сливинського, як він застиг з відкритим ротом і шпротиною на виделці. Такого він не чув давно: всі жінки однакові, всі люблять подарунки, але щоб одразу так! Оговтавшись, подумав: “А може, це й краще? В усякому разі, фінал один, та шлях до нього менш забарний. Без зайвих розмов і всіляких вибриків…”

– Не хвилюйся, крихітко, – сказав діловим тоном, – жодна жінка не ображалась на мене. Треба постаратись, щоб Харнак після вечері відвіз нас…

Ядзя кивнула.

По вечері танцювали під радіолу. Панна Стефа пила нарівні з гауптштурмфюрером, і тепер обоє були п’яні. Танцюючи, дівчина мало не висіла на Харнакові, це подобалось йому, і він, не соромлячись, цілував її оголені плечі.

Улучивши зручну мить, Ядзя пошепталася зі Стефою. Після наступного танцю Харнак запропонував:

– Пане Сливинський, я можу відвезти вас додому…

– У нас з паном Менцелем ще ділова розмова, – спробувала зберегти пристойність пані Стелла.

…Модест Сливинський повів панну Ядзю відразу до спальні. Якщо не згадувати про гроші й особу самого пана Модеста, то він над усе на світі любив. жінок. Найкращі спогади у житті були пов’язані з ними. Іноді, намагаючись пригадати якусь подію, пан Модест мимоволі зіставляв: “Це сталось тоді, коли ми були разом з панною Зосею…” або: “Він приїхав до мене за два тижні до того, як панна Неля вперше прийшла до мене на квартиру…” – і рідко помилявся. На згадку про своїх численних коханок Модест Сливинський любив зберігати фотографії. Пан Модест фотографував сам, потім збільшував знімки і прикрашав ними свою спальню.

Панна Ядзя, побачивши ці фото, розчервонілася.

– Ах, як чудесно! – заплескала в долоні. – Це ви самі знімали?

Модест Сливинський скромно нахилив голову. Панна Ядзя мала рацію – ці фотографії справді не без смаку. Головне – жодної непристойної. Все, так би мовити, на грані. Ось у центрі велика: пані Стелла усміхається з подушки. Ковдра трохи відкинута, видно розкішне плече. Чудовий контраст – темна ковдра і мармурове тіло. Поруч – коронний номер панни Зосі: сидить у прозорому пеньюарчику і натягає на струнку ніжку чорну панчоху. Трохи вище смуглолиця красуня вкладає зачіску – довге волосся ледь прикрило оголену спину…

– Пан Модест потішить і мене таким фото? – Ядзя примостилась на ліжку. Ліниво потяглася і почала розстібати сукню.

Пізно ввечері хтось тричі постукав у вікно. Петро й Богдан на всяк випадок заховалися в коморі. У кімнаті хтось загудів басом, шафу з того боку відсунули, і до хлопців зазирнув повновидий, з кирпатим носом, обсипаним веснянками, чоловік. Білявий, високочолий, з вузькими, майже монгольськими очима, він дивився приязно.

– Євгене Степановичу! – зрадів Богдан. – Невже ви?

– Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… – повновидий примружився. – А ти – того, змарнів…

– Е-е, – розпростав плечі Богдан, – тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… – зробив рух, ніби підкидає штангу.

– Забудь, – махнув рукою повновидий. – Це зараз нікому не потрібно.

Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.

– Що ж ви нас не познайомили? – дорікнув хазяям. – Давайте самі… Заремба…

Він потиснув руку Петрові так, що той зрозумів – сили гостеві не позичати.

Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.

– Мені подобається твій товариш, – озирнувся на Богдана. – Може, Катруся почастує нас чаєм?

Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:

– Розкажіть про табір.

Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” – подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:

– Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.

Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, – попросила поглядом.

Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, – очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…

Катруся подала чай.

– Цукру нема, – попередила, – питимете з карамельками.

– І за це спасибі, – подякував Заремба.

Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби – якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, – погодився. – Я на його місці чинив би так само…”

– Як ваша нога? – нараз звернувся до нього Заремба,

Петро підвівся, ступив кілька кроків.

– Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.

– Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…

– Євгене Степановичу, – благально мовив Богдан, – ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?

– Гарячий ти, Богдане… Та, може, – щось і пораджу!

– Кажіть…

– Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?

– Але ж душа горить…

– А ти чайком вогонь заливай, – вдарив щиглем по Богдановій склянці. – Чай – то, брате, велика сила…

Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.

– Так от, – сказав, – мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити – важке й небезпечне. Як на війні, – осміхнувся, – а може, й важче… – Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. – Днів з десять поживете ще тут, – вказав на комірчину, – поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.

– Хто це ми? – втрутився Богдан.

– А може, ти помовчав би? – невдоволено мовив Заремба.

– Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.

– Устигнеш, – заспокоїв Євген Степанович. – Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…

Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, – людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є – можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:

– Я й Богдан, товаришу Заремба, – комсомольці. Можете розраховувати на нас!

– От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання – підготуєте текст листівки. Значить, так – фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… – присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. – Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…

– Он вона яка, – мовив Богдан. – А ще сестра… Навіть мені ні слова…

– Наш перший закон – сувора конспірація, – обірвав його Заремба. – Катруся, – ласкаво глянув на дівчину, – золото! Коли б усі були такі… – Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: – Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання – набиратись сил…

Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.

– Пішов городами, – мовив Богдан. – Далеченько, та вірніше.

Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:

– Конспірація…

Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися – три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались – навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:

– Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?

– Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.

– Так, так… – очі знову щезли у вузьких щілинках. – А ти, Богдане, чого носа вернеш?

– Та розмова дуже вже цікава – картопля, редька… Ніби це найважливіше…

– А взимку скажеш – бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…

– Дотепер жилисьмо, якось переживемо!

– Треба, щоб не якось. Без їжі і роботи не буде. Харчування – то велика штука. Ihre Meuning darüber, mein junger Freund? [1]1
  Як ви гадаєте, мій юний друже?


[Закрыть]– звернувся зненацька до Петра. Той здригнувся від несподіванки, але відразу відповів:

– Dies haben wir stattgestellt als wir in Kriegsgefangenenlager gewesen worden [2]2
  У цьому ми мали нагоду переконатися під час перебування у таборі для військовополонених.


[Закрыть].

– Берлінська вимова, – задоволено потер руки Євген Степанович. – Ще одне запитання. Ви розумієтесь на брильянтах, золоті, ну, і всілякому ювелірному мотлосі?

– Трохи… Як дилетант.

– То невелика біда. – Заремба вийшов до передпокою, приніс кілька книг. – Ось роздивіться! Зможете швидко підкуватися?

– Нічого не розумію… – Петро швидко переглядав книжки. – Довідник ювеліра… каталоги… цінники. Для чого це все?

– Але ж ви не відповіли на моє запитання.

– А ви не жартуєте?

– Гадаєте, я прийшов сюди, щоб жартувати?

– Ні, але ж…

– Тижня вистачить?

Петро почухав потилицю.

– Коли треба, вистачить.

Заремба підвівся, заходив по кімнаті. Петро дивився на нього, чекаючи пояснень. Богдан блимав очима: ніяк не міг второпати, що до чого. Лише Катря спокійно церувала панчоху.

– Так, так… – почав нараз Євген Степанович якимсь чужим голосом. – Таке, значить, діло… – Сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку. – Можемо почати велику гру. Якщо вдасться, дуже велику. Можемо відразу й програти. Ризик великий. – Помовчав кілька секунд, збираючись з думками. – Отож слухайте… Недавно на шосе біля міста партизани зробили засідку. Перехопили машину. Всі пасажири загинули – два офіцери й один цивільний. У цивільного знайшли цікавого листа. Якийсь ювелір з Бреслау рекомендує племінника Карла Кремера своєму давньому приятелеві – нашому губернаторові. Розумієте, самому губернаторові!

Петро нічого не зрозумів, але схвально кивнув головою. Богдан невдоволено буркнув:

– Але ж яке це має відношення до нас?

– Безпосереднє! – Заремба озирнувся, продовжував мало не пошепки: – Подумайте, що може вийти з того, коли Петро з’явиться до губернатора з документами цього Карла Кремера і листом від дядька?

– Гадаю, його відразу ж схоплять, – не вагаючись, заявив Богдан. – Невже ви думаєте, що губернатор раніше ніколи не зустрічався з тим Кремером?

– Так, так… А коли не зустрічався?

Богдан випростався на стільці, обличчя його закам’яніло, мовив сухим тоном:

– Я дуже радий виконати прохання мого давнього друга, юначе. До речі, що зараз робить фрау Ельза? Я випадково зустрів її два місяці тому, і вона казала, що в Отто неприємності… – І запитав єхидно в Заремби: – То що ж усе-таки робить фрау Ельза? Він розгадає Петра за дві хвилини…

– І це слушно! – Заремба обернувся до Петра. – А ви що думаєте?

Той засовався на місці.

– Зрозумійте мене… Я не боюсь і, коли треба, піду… Однак, по-моєму, Богдан має рацію – мене викриють у перші ж хвилини.

– Приємно мати справу з розумними людьми, – усміхнувся Євген Степанович. – Як ти вважаєш, Катрунцю?

Дівчина не відповіла, лише дивилась на Зарембу.

– Чого так дивишся? – сказав той грубувато. – Думаєш, що відразу й пошлемо? Тут, прошу панства, ще йой скільки справ буде!

Знову підвівся, почав міряти навскіс кімнату великими кроками.

– Отже, так, – продовжував. – Що треба зробити? Перше. Тобі, Петре, – перейшов на “ти”, – простудіювати ці книжки. Відтепер ти Карл Кремер. Маєш документ, що звільнений від служби в армії, бо шкутильгаєш на праву ногу. Неодмінно дістань собі паличку. Спершу навіть зручно буде, – вказав на витягнуту Петрову ногу, – а потім звикнеш. Далі. Богдан правий, ми повинні передбачити всі дрібниці. Виготуємо тобі документи, поїдеш, як друг і компаньйон Карла Кремера, до Бреслау. В гості до дядька. Постараємося дістати коштовності, якими спробуєш його зацікавити. Решта залежить од тебе. Ти повинен знати все, починаючи від дрібниць і кінчаючи вивченням крупних торговельних операцій… Характер дядька, зовнішній вигляд родичів, обстановка квартири, різні спогади – все це важливе, незнання якоїсь деталі може тобі дорого обійтись…