Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– То ж справжній, а я хто?

– Ти сам не знаєш, хто ти! – серйозно сказав Скачков. – І давай умовимось – без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?

– Звичайно.

– І що дорога твоя не буде встелена квітами?..

– Не смійтесь!

– А я й не сміюсь. Квітів не буде – це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.

– Подряпатись не страшно, – зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. – Подряпатись – пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, – тоді й життя не шкода.

Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі – майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.

– Буде тобі таке завдання, друже, – почав він, нахилившись до Петра. – Складне й небезпечне…

– Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, – дивна розкіш…

Петро мовив ці слова – й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:

– А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети – надто велика розкіш.

Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:

– Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…

Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.

– Через той зошит, – продовжував майор, – ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.

– Невже? – видихнув Петро.

– Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, – ствердив Скачков, – мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау – йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.

– Отже, – зрадів Кирилюк, – зошит зацікавив і наших вчених?

– Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту – маю на увазі Мора, – нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… – витримав паузу, – ще деякі дані..

– А тепер, – здогадався Петро, – використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?

Скачков не відповів на запитання.

– Розкажи про Мора, – попросив. – Коротко. Основні риси.

– Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю – чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний – пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.

– Чому так думаєш?

– Він приїздив з есесівцем Амреном, начальником охорони.

– Знаю.

– До Амрена Мор ставиться зневажливо. І… побоюється його.

– Одна справа – його стосунки з цим есесівцем, інша – ставлення до фашизму, – розважливо сказав майор. – Він же виконує їхні завдання, створюючи нову зброю. Саме те, що він розшукував зошит Геллерта, свідчить про це.

– Я не можу нічим підтвердити свою думку, але ж внутрішній голос підказує мені, що це так. Інтуїція…

– Інтуїція – велике діло, – пробурмотів Скачков, – та все ж… Вчись довіряти фактам, і лише фактам.

– Важко так жити на світі…

– А хто сказав, що саме так треба жити? Ось переможемо, тоді й прислухайся до цього, як його, внутрішнього голосу… Але ж, – потер скроні, – не в цьому річ. Річ у тому, що тобі таки доведеться встановити контакт з Мором.

– Я вас розумію, майоре, – підвівся з канапи Кирилюк, – і виконаю будь-яке завдання.

– Будь-яке? – іронічно запитав Скачков. – Ти трохи переоцінюєш свої сили.

– Я мав на увазі, що докладу всіх сил до цього.

– Отак воно краще, хлопче, – сказав Скачков і подав знак Петрові сісти поруч. Продовжував тихо, мало не пошепки. – Ми дізналися, що Лотта Геллерт – найближча подруга Дори Лауер, пасербиці групенфюрера СС Лауера. Мор часто буває у домі Лауерів…

– Через Лотту познайомитись з Дорою і увійти в дім Лауерів? – очі в Петра загорілись.

– Зможеш?

– У мене з Лоттою найкращі стосунки, – Петро відчув, що червоніє. – Вона чудова жінка, душевна й розумна.

– І вродлива, – сказав майор.

– Звідки ви знаєте?

– Знаю.

– А-а…

– От що, – мовив Скачков жорстко, – у нашій роботі не повинно бути жодних сентиментів.

– Давайте умовимось, майоре, – спалахнув Петро, – я зроблю все, що від мене залежить, коли буде потрібно – віддам життя, але…

– Не гарячкуй, дурню, – Скачков міцно стиснув Петрову руку, – про тебе ж турбуюсь…

– Не треба, Борисе Пилиповичу, – вперше назвав його так Петро, і в цьому звертанні було і визнання Скачкова як старшого товариша, і повага до нього, і якась інтимність, котра буває між добрими знайомими, – не треба, голова у мене не запаморочиться. Скажіть, хто такий Лауер?

– Один з керівних працівників апарату Кальтенбруннера.

– Ого! – підвів брови Петро.

– Фірма солідна, – згодився Скачков, – і небезпечна. Але саме це допоможе тобі.

– Як?

– І він ще питає – як? – стенув плечима майор. – Людям таланить, а вони вважають: так і повинно бути. Документи ж у тебе на цього Германа Шпехта – липові! З такими документами і за кілька кілометрів од Мора перебувати небезпечно. Єдина надія – громовідвід: знайомство з Лауерами…

Скачков підвівся, зітхнув.

– Ось що, лейтенанте, – вів далі несподівано офіційним тоном. – Ви повинні на все зважити і лише після цього дати нам відповідь. Справа з секретною зброєю, яку готують фашисти, дуже серйозна. Буду відвертим, завдання у вас небезпечне, практично ви можете розраховувати лише на щасливий випадок. За інших умов ми ніколи б не пішли на це, та зараз мусимо використовувати кожний шанс. Якщо гестапо зацікавиться Германом Шпехтом і запросить його особисту справу, вас викриють за два тижні. Хіба що як людину, котра буває у домі групенфюрера Лауера, не перевірятимуть. Звичайно, ці розрахунки можуть бути помилковими. Тоді – негайний арешт. Коротше, ви почнете небезпечну гру, в котрій усі переваги на боці ворога. Єдина ваша зброя – кмітливість і швидкість.

– Я згоден, – не вагаючись, мовив Кирилюк.

– У вас є час подумати.

– Для чого ж думати? Ви відкрили всі карти, коли б у мене було вдвоє менше шансів, я вирішив би так само.

– Я сподівався, що ви згодитесь… – І раптом: – Як ви сказали, внутрішній голос?

– Але ж ви вчили мене довіряти лише фактам…

– У тебе гарна пам’ять.

– Як і личить розвідникові.

– Тоді не витрачатимемо часу. Нас цікавитиме все, що стосується лабораторії Мара. Де вона міститься, стан і обсяг робіт, система охорони, промислова база. Особливо – координати промислових підприємств. Запам’ятовуй усе, навіть дрібниці, навіть незначні подробиці – іноді така подробиця дає ключ до розв’язування цілого комплексу проблем. Дуже важливо дістати оригінали чи копії наукової документації лабораторії, робіт окремих науковців, схем, формул, хоча, – зітхнув, – це майже неможливо.

– Але ж випадок з зошитом Геллерта…

– Такі випадки не повторюються. Думаю, тобі треба знайти Лотту і під якимось приводом витягти її у Берлін.

– Єдиний правильний хід. Без Лотти нічого не вийде – ні знайомства з Лауерами, ні зустрічі з Мором.,

– Шкода, вони знають тебе як Германа Шпехта, – скривився майор. – Ми зараз би такі документики зробили… – кілька секунд помовчав, обмірковуючи щось. – П’ятнадцятого березня о третій годині чекатимеш мене на розі Унтер-ден-Лінден і Фрідріхштрасе. Якщо я не з’явлюсь до четвертої, прийдеш шістнадцятого і сімнадцятого. Коли мене не буде і в ці дні, вважай, що ти щасливіший за мене, і дій на власний розсуд.

– Для чого ж такий песимізм?

– А я не збираюсь потрапляти в гестапо. Та ми повинні бути готові до найгіршого. – Скачков зблизька зазирнув Петрові у вічі. – Ти все зрозумів?

У Бреслау Шпехт пробув дві доби – рівно стільки, скільки знадобилось Гансу Кремеру, щоб уладнати з ним фінансові справи. Лотта, дізнавшись про поїздку Германа до столиці, вирішила побувати у своєму берлінському будиночку і побачитись нарешті з Дорою Лауер. Старий насупився – знову зайві витрати, та напрочуд швидко погодився: Ганс Кремер не ворог своїй дочці, а Герман Шпехт не якийсь фізик чи військовий – солідний комерсант. Комерцію ж ювелір вважав рушійною силою прогресу, а людей, котрі досягали на її тернистому шляху успіхів, ставив до першої шеренги і легко прощав їм всілякі вади.

Шпехт і не сподівався, що все так швидко владнається. Гадав, доведеться знаходити різні приводи, аби переконати Лотту трохи повеселитись у столиці, а воно ось як обернулось! Початок непоганий – і Герман з задоволенням допомагав Лотті у її клопітких лаштуваннях. Лише тепер він остаточно зрозумів, що підготуватись жінці до подорожі – це не якась дріб’язкова справа: Лотта пакувала свої чемодани півдня, повідкривала всі шафи, переглядаючи костюми, сукні та взуття. Відбираючи сукні, вона затіяла з Германом веселу гру, яка однаково подобалась обом. Лотта одягала сукню і демонструвала її Шпехтові, а він зобов’язаний був оцінити вбрання і винести остаточний присуд – залишатися сукні у шафі чи зайняти місце в одній з двох валіз, якими жінка вирішила обмежити свій багаж.

Починаючи цю гру, Лотта не думала, що це – кращий спосіб показати себе Герману якнайефектніше. Та природне жіноче кокетство підштовхувало її, вона вибирала сукні й костюми, котрі найбільше пасували їй. Перехоплюючи погляди Германа, Лотта червоніла, як дівчисько. В його очах вона читала і визнання своєї привабливості, і здивування, що не помічав цього раніше, і якусь незрозумілу для неї збентеженість.

Вони вже перебрали більшість гардероба, і жінка вирішила зупинитись на своїй найулюбленішій вечірній сукні. Блискуча, чорна, вона гарно облягала її струнку постать, робила Лотту трохи вищою. Сукня була без рукавів – ніжні білі руки з ямочками біля ліктів відтінялись темним кольором плаття.

Жінка вийшла у цій сукні, втупивши погляд у підлогу і, навіть не глянувши на Германа, відчула, що він милується нею. Лотта підвела на Шпехта очі – і раптом їй стало соромно. Вона вибігла до своєї кімнати. Трохи заспокоїлась, скинула сукню і стояла перед дзеркалом у самій коротенькій прозорій сорочці, сама дивуючись з краси й принадності свого тіла і знаючи, що віддала б усе заради хвилинної ласки Германа.

А він лаяв себе за те, що йому подобається ця жінка. Лаяв себе і давав найурочистіші обіцянки не захоплюватись вродою Лотти… Але не був певен, що не порушить їх. Знав твердо, це захоплення не завадить йому робити справу, заради якої їхав до Берліна.

Відбули нічним поїздом – і вранці були вже в Берліні.

По-весняному припікало сонце, вулиці заповнював дзвінкий капіж. Сонце віддзеркалювалось у калюжах, вікнах, навіть на довгому стволі зенітної гармати, що стояла у привокзальному сквері, грали сонячні зайчики. Ця гра світла й тіней, приховувала потворність міста, де на кожному кроці все нагадувало про війну, – зруйнований авіабомбою будинок поруч з вокзалом, довга черга біля магазину…

Шпехт хотів іти розшукувати таксі, та Лотта зупинила його – їх зустрічав розкішний чорний “мерседес”.

– Дорин вітчим, – пояснила, – обіймає високу посаду, і подруга потурбувалась про нас.

Машина швидко довезла їх у Шенеберг до Лоттиного будинку. Збудований ще на початку століття, він відрізнявся від модерної вілли Кремера у Бреслау – стрільчасті вікна, незручні виступи й закути, маленькі балкончики на другому поверсі – все це прикрашало будинок, але не створювало зручностей для мешканців.

Перший поверх займали квартиранти із зруйнованих бомбардуванням будинків. Одну з двох кімнат другого поверху Лотта запропонувала Германові. Він почав одмовлятись – мовляв, це може викликати плітки.

– Хвилюєтесь за своє добре ім’я, – засміялась Лотта. – А я за своє не боюсь.

Герман, влаштовуючись у довгій темнуватій кімнаті, думав про Роберта Мора, прикидав, як делікатніше і непомітніше натякнути Лотті, щоб вона влаштувала зустріч з ним. І не знав, що саме в цей час Мор був поблизу їхнього будинку – піднімався сходами музею історії живопису.

Останнім часом у Мора рідко коли був гарний настрій. Це почалось після поїздки у Норвегію, де він на власні очі побачив практичні результати роботи, в якій була і його частка. Раніше, коли Мор працював над теоретичними розрахунками, він хоч і знав, до чого все це приведе, уявляв зброю, у котрій використано пекельну силу атома, чимсь далеким і нереальним. Впевнившись, що роботи просуваються значно швидше, ніж він думає, і що атомна зброя в недалекому майбутньому стане реальним фактом, Роберт Мор впав у чорну меланхолію. Він краще за багатьох знав, чим загрожує нова бомба людству. Картав себе за те, що приклав руку до її створення. А він же завжди вважав себе гуманістом та естетом, любив у житті все прекрасне!

Так, тут було над чим подумати!

Намагаючись втекти від розпачливих думок, Мор поринув у музейні хащі, щодня відкриваючи для себе щось цікаве, що примушувало його зовсім по-іншому подивитись “а мистецтво і хоч трохи змінити погляди, якими він завжди пишався. Переходячи з залу в зал, іноді годинами простоюючи перед картиною, Мор із здивуванням знаходив у ній нову рису чи гру кольорів, які залишалися непомітними для критиків та мистецтвознавців і котрі нерідко давали йому ключ до нового розуміння всієї творчості художника. У такі хвилини Мор забував і про кошмари, що мучили його вночі, і про формули, і про невідступне почуття вини перед людьми. Та минала хвилина і дійсність нагадувала йому про себе нахабною пикою агента гестапо, який заглядав у зал, аби упевнитись – чи все ще стовбичить його піднаглядний перед завалящою картиною, на котру він, агент, і плюнути б не схотів.

Справа в тому, що Мор, як людина, котра мала безпосереднє відношення до нової зброї, фактично не мав права вільно ходити по берлінських вулицях. Та він послався на творчий застій, який не дає йому можливості продовжити вже розпочаті теоретичні розрахунки, і зумів переконати начальство – кілька тижнів життя, не зв’язаного з лабораторією, найкращий спосіб поновити працездатність. Начальство вже звикло до йцго примх. Роберту, щоправда, нічого не допомогло 6, якби роботу закінчили або його можна було замінити іншим працівником, – приборкати бунтаря тоді знайшли б як. Зараз же треба було йти на поступки, і Мору дозволили “вільний” спосіб життя, попередивши, що він не має права зустрічатися з людьми без попереднього дозволу працівників служби СД інституту. Для того ж, щоб цю вимогу Роберт виконував, до нього приставили досвідчених агентів-охоронців, які стежили за кожним його кроком. Мор вже звик до їхньої присутності й намагався не звертати на них уваги.

Сьогодні агент був майже делікатний: він не ходив за два кроки від Мора, що Роберт міг чути його дихання, не намагався безглуздо дивитись на картину, перед якою стояв Мор, стежачи, аби той не заговорив з якимось відвідувачем. Агент стояв у сусідньому залі і лише іноді позирав на Мора хитрими бігаючими оченятами. Правда, у залі нікого не було – лише Мор сидів перед малюнками Даніеля Ходовецького.

Цей художник все більше цікавив Мора. Приваблювали не великі за розміром картини Ходовецького, а його ілюстрації до творів Лессінга та Гете, особливо ж – серія малюнків “Поїздка до Дрездена”. Мор вважав, що ця серія є найкращим посібником для вивчення німецької історії вісімнадцятого сторіччя. Був переконаний – Ходовецький раніше за інших німецьких художників зумів по-справжньому зазирнути в душу простої людини, підмітити найхарактерніші риси бюргерства.

Цей поляк сказав нове слово в німецькому малярстві і став більш національним художником, ніж сотні жалюгідних підмайстрів-німців, які звеличували діяння баварських, саксонських, прусських та інших королів і курфюрстів. Скільки у його Дрезденській серії м’якого гумору і ліризму, любові до людей! А сама манера художника – витонченість малюнка, вміння одним – двома штрихами підкреслити головці риси характеру!

Мор стояв уже з годину – агент, видно, занудьгував, бо все частіше заглядав до залу. Раптом Мору закортіло побавитись, і, коли насторожена фізіономія знов з’явилась у дверях, він поманив агента пальцем… Той вдав здивування, але підійшов.

– Сідайте, мій друже, – Мор присунув йому стільця. – Ви кілька разів заглядали сюди, і мені здалося, що ви чекаєте, коли я піду, аби на самоті помилуватись цими маленькими шедеврами. Чи не так?

Агент посміхнувся й кивнув.

– І тому я довго не заважатиму вам! – вигукнув Мор, – Я бачу, ви тонкий цінитель живопису, і мені хотілося б почути вашу думку про малюнки цього, – підкреслив, – поляка!

Почувши останнє слово, агент втягнув ніздрями повітря, як хижак, що почув здобич.

– Поляка? – запитав. – Якого поляка?

– Я маю на увазі, вельмишановний колего, малюнки поляка Ходовецького, які прикрашають стіни німецького національного музею, – відверто знущався Мор. – І хотів би почути вашу думку про нього.

– Якщо поляк потрапив до німецького музею, – авторитетно мовив агент, – значить, він пройшов расову комісію!

– Ви гадаєте? Невже і в ті часи існували расові комісії?

– Тут і думати не треба, – агент відчув свою зверхність над цим паршивим інтелігентом. – Без расової комісії якомусь полякові й носа не дозволили б сунути до музею. А щодо часів, то ви мені… – скоса зиркнув на сивого художника у протилежному кутку залу – чи не підслуховує, – ви мені не говоріть. Найкращі часи для Німеччини настали тепер, і кожний, хто сміє заперечувати це, наш ворог. Коли ж раніше не було расових комісій, то лише на шкоду німецькій нації… Тому й розвелось у нас колись стільки різних євреїв, поляків та іншої погані…

– Цікаві думки! – іронічно посміхнувся Мор. – Але ж ви нічого не сказали про офорти Ходовецького. Про його сатиричні й моралізаторські тенденції. Подивіться уважно на цю сценку. Чи не здається вам, що художник протиставляє тут простоту й природність бюргерства розбещеності дворянства й вояччини?

– Невже? – здивувався агент. – Ця картина підлягає вилученню і знищенню, а поляка слід відправити до концтабору. Там його швидко навчать, у чому полягає справжній дух німецької нації!

– Отже, до концтабору? – лицемірно зітхнув Мор. – Але ж є одна причина, котра не дозволить цього зробити…

– Жодної причини, – вигукнув агент. – Коли він дозволив собі паплюжити нашу славну армію, ніщо цього поляка не врятує!

– Але ж він помер мало не півтора сторіччя тому… – сказав Мор і побачив, як витяглося обличчя агента. Щось промимривши, гестапівець зник у сусідньому залі.

Мор ще довго сидів, вивчаючи чудові офорти. Бесіда з агентом не розважила, а засмутила його. Справді, коли б Ходовецький жив зараз, не обминув би його концтабір. Цей брудний тип правий – наці вже давно б знищили художника. Даніеля Ходовецького, який став національною гордістю, котрий відобразив, як ніхто до нього, справжній дух німецького народу, послали б на расову комісію!.. Більшого знущання не вигадати!

Стало важко дихати, і Мор вийшов на вулицю. Майже біг, не звертаючи уваги на перехожих і вкрай замучивши агента.

Так, наці знищили б Даніеля Ходовецького! Ця думка гнітила свідомість… Як знищили книги видатних письменників, картини великих художників – все, що суперечило їхнім ідеям. Вони одурманили не лише німецького бюргера, а й кращі голови нації, вони залякали інтелігенцію, примусивши її працювати на себе. І один з прикладів: він, Роберт Мор, гуманіст за своїми переконаннями, вірно служить гітлерівцям і, хоче він того чи ні, допомагає їм утвердитись та панувати. Він, цінитель мистецтва, об’єктивно сприяє знищенню його кращих зразків…

Так, від цього можна збожеволіти!

Голод нарешті примусив. Мора зупинитися. Спочатку він не зрозумів, куди потрапив, – навколо невеличкі будиночки, багато дерев, газони. Здається, подолав з десяток кілометрів – тут починається передмістя. Згадав, коли сісти на трамвай, за чверть години можна доїхати до Шарлоттенбурга – завітати до Дори, а він не був у неї уже з тиждень.

Мору завжди подобалось бувати в Дори. Дівчина розуміє його з півслова – приємно поговорити. Між ними нема секретів. Правда, у Дори довгий язик, вона пишається своїми, так би мовити, вільними поглядами й іноді висловлюється ризиковано, що навіть він озирається – чи не підслуховує хто. Хоча Дорин вітчим і групенфюрер СС, за. такі слова по голівці не погладять.

Мор сів у трамвай, побачивши, як агент скочив до заднього вагона. Трамвай був порожній, Роберт сів біля вікна, дивлячись на будиночки в садках, на перехожих.

Щось не давало Роберту спокою, гнітило, і він знав – це почалось кілька хвилин тому, коли він подумав про Дору. Мор був певен – не заспокоїться, поки не з’ясує, що гнітить його. Напружено думав, але так і не міг зрозуміти причину свого занепокоєння. І раптом згадав. Він подумав тоді – за такі слова не погладять по голівці навіть дочку групенфюрера. Саме в цьому була підлість. Адже ж це він озирався – чи не підслуховує хтось: він лише слухав, а не говорив, хоч і поділяв більшість думок Дори. Виходить, він, Роберт Мор, гуманіст і талановитий, як всі кажуть, вчений – лише жалюгідний боягуз.

Коли Мор нарешті зрозумів, що саме ця думка непокоїла його, йому чомусь стало легше. Не тому, що констатація факту дала задоволення, а тому, що Роберт усвідомив причину своїх душевних мук. Знаючи причину, можна при бажанні вплинути на неї…

Хіба можна? А коли нема сили духу? Коли пливеш за течією і лише вдаєш, що намагаєшся боротися з нею?

Замислившись, Мор ледь не проїхав потрібну зупинку. Зійшов на ганок великого особняка, який стояв у тупичку. Молоденька служниця відкрила двері й, побачивши Роберта, повідомила:

– Фройляйн Дора вдома. У неї гості…

Агент нарешті зітхнув спокійно. Коли цей скажений Мор заходить до особняка групенфюрера Лауера, можна відпочити. Як правило, він засиджується там допізна – і це найспокійніші години для всіх агентів. До того ж, і начальство задоволене, коли доповідаєш, що Мор гостював у групенфюрера. Бо Лауер – велике цабе у відомстві Кальтенбруннера, і сам начальник охорони та безпосередній керівник агентів штурмбанфюрер Амрен на сьомому небі від щастя, коли його запрошують сюди…

Дора приймала у великій світлій вітальні Лотту й Шпехта. Мор одразу побачив Лотту – жінка сиділа біля вікна напроти дверей і приязно усміхалась йому. Роберт завжди симпатизував дружині покійного товариша – вона подобалась йому своєю веселою вдачею й жіночністю.

Мор поцілував Лотті руку і, обернувшись до Дори, побачив Шпехта. Усмішка зникла з його обличчя, на якусь мить Германові здалося – Мор злякався. В його позі було стільки непідробного здивування, що Лотта запитала:

– Ви не впізнали нашого друга Германа Шпехта? Ми приїхали сьогодні разом з Бреслау. Сподіваємось не нудьгувати у вашій компанії.

– Гм… – тільки й мовив Роберт.

Він зміряв Шпехта поглядом, в якому той прочитав настороженість і острах. А може, це тільки здалося Германові, бо, привітавшись з Дорою, Мор міцно потиснув йому руку і сказав:

– Відверто кажучи, вас тут не сподівався зустріти. Та лише гора з горою не сходяться…

– Ви, здається, чимось незадоволені? – перебила Дора – худа, незграбна дівчина з енергійними очима й високим чолом.

– Просто я голодний, як бездомний пес, – перевів розмову на інше її гість. – І коли ви зможете хоч трохи нагодувати мене…

– У цьому домі дещо знайдеться. Правда, матері^ й вітчима вже нема два тижні, але… – Дора покликала) служницю. – Як у нас з обідом? Готовий? От бачите, Роберте, все відбувається за помахом чарівної палички…

– Коли б усі були такими чарівницями, як ви, Доро, – почав Мор, – то на світі багатьом жилося б значно легше…

– Ви типовий підлабузник, – обірвала дівчина, – і вас слід покарати. Та заради Лотти…

– Амністія? – підняв руки Мор.

– До першої провини, – попередила дівчина.

Під час обіду Шпехт кілька разів ловив на собі задумливий і, йому здалось, запитувальний погляд Мора. Вдавши, що лише зараз згадав щось важливе, він сказав Роберту якомога недбаліше:

– А я виконав свою обіцянку, гер Мор.

– Яку? – стрепенувся той.

– Поповнити вашу колекцію.

– Невже? – першої миті зрадів Роберт, та, Шпехтові здалося, відразу осадив себе. І згодом поспитав байдуже: – Що-небудь цікаве?

– Ви ж просили слов’ян… Речі унікальні…

– І все ж таки?

– Не скажу, поки не побачите… – Герман відчув внутрішній опір Мора і вирішив заінтригувати його.

– О! – забув про страву Роберт. – Сьогодні я вже мав таку мистецтвознавчу розмову, що мене тепер важко здивувати…

– Розкажіть, – попросила Лотта. Вона також помітила щось дивне в поведінці Мора і, не знаючи причини його настороженості, вирішила змінити тему розмови.

Роберт розповів про свою розмову з гестапівцем. Лотта весело засміялась, а Дора сердито зсунула брови і сказала з огидою:

– Паскудство!

Герман ніяк не зреагував на розповідь, вдаючи, що зголоднів і хоче добре поїсти. Та запитання Мора не застало його зненацька. Роберт, одклавши виделку, звернувся до Шпехта зовні спокійно, та Герман зрозумів – той зважуватиме кожне його слово.

– А чому відмовчуєтесь ви, гер Шпехт? Може, ця розмова вас взагалі не цікавить?

“Е-е, тобі мене не спіймати!” – посміхнувся Герман і почав довго й нудно говорити про мистецтво взагалі і його значення у піднесенні загальної культури народу.

– Ви все манівцями… – сказав Мор, і в його тоні Шпехт відчув роздратування. Саме через це Германові стало весело, і він відповів якомога наївніше:

– Але ж з цього приводу існує офіційна думка, і сам доктор Геббельс твердить…

Роберт скривився, наче від зубного болю.

– Ми всі дуже добре знаємо офіційні думки. Та іноді хочеться почути щось оригінальне.

– На жаль, за оригінальність декому доводиться суворо розплачуватись, – втрутилася Лотта.

– У цій кімнаті оригінальні, – Дора наголосила на цьому слові, – думки не переслідуються. Друг Лотти може сподіватись на нашу одвертість, як, сподіваюсь, і ми на його…

Вона глянула на Германа суворо і навіть з викликом.

– Ой, як важко жити зараз у нашій країні… – зітхнув Шпехт. – Недарма сказав поет: надав мені чорт народитись тут з душею й талантом!

– Чудові слова! – вигукнула Дора. – Я підписуюсь під ними обома руками. Так, з цієї країни треба тікати, але куди? Бог покарав людей, віднявши у них розум. Я гадаю, коли нема на світі спокійної оселі, треба створювати її в собі, відгороджуватись од ненависті…

Видно, Дора потрапила у свою стихію – почала просторікувати про необхідність втечі від світу – нехай будуть війни, революції, а для справжньої людини, мовляв, усе це не має істотного значення.

“І нічого ти не зрозуміла, – подумав Шпехт роздратовано. – Пушкін, вимовляючи. ці слова, думав про свою вітчизну, вболівав за неї, а тобі спокійної оселі захотілось…”

Дора з її химерною філософією все більше дратувала Германа, але він розумів – її слимацька позиція характерна для частини німецької інтелігенції, котра намагалась проводити вичікувальну політику. Політика ця, правда, збанкрутувала – гітлерівська військова машина втягувала в себе усі без винятку верстви населення, але ж такі, як Дора, хоч на словах продовжували відстоювати свої переконання..

Шпехт, звичайно, не дозволив би собі розпочати полеміку з Дорою – це зовсім не входило в його плани, хоч йому і кортіло заперечити їй. Він був приємно здивований, коли нараз Мор почав” суперечку з дівчиною.

Вони вже пообідали й сиділи у вітальні. Мор ходив по кімнаті і, дивлячись собі під ноги, говорив:

– Ми позамикались у своїх квартирах і намагаємось не висовувати носа на свіже повітря. Так, так, це – квінтесенція ваших поглядів, Доро, і смішно було б заперечувати це. Чи не помічали ви, як відрізняються кімнатні рослини від тих, що розвиваються в природних умовах? Вони низькорослі й миршаві, а спробуйте пересадити їх – швидко наберуть сили. Уявіть собі, що сталося б, якби всі думали лише про міцні замки у дверях? Якщо й не всі, то ті, кого ви називаєте духовним надбанням нації? Ми втратили б створену віками цивілізацію, сприяли б пробудженню низьких інстинктів, жорстокості. Руйнівні сили взяли б верх і все – шкереберть!

– Але ж, – спробувала вставити слово Лотта, – ви намалювали картину, близьку до реальності.

– На жаль… – не заперечив Мор. – І все це стало можливим, бо я і ви погодились з існуючим порядком, у вирішальний момент сховали голову під крило. А потім уже було пізно… І ми знову мовчки скорилися… Хоробріші або загинули, або марширують у смугастих халатах за колючим дротом, а ми стали слухняною тягловою силою, проповідуємо покірність і ховаємось за дверима з замками найновішої конструкції.

– То що ж ви пропонуєте? – не втрималась Дора.

– А я не лікар і не збираюсь виписувати рецепти, – буркнув Мор. – Не треба ставити такі запитання людині, яка сама собі не може дати ради…

– І все ж вихід повинен бути… – обережно почав Шпехт.

Мор подивився на нього так, ніби вперше побачив.

– Звичайно, звичайно, – погодився, – тільки все це не для мене.

Він якось відразу скис і, Германові здалось, – шкодує про свій спалах: швидко попрощався й зник.

Шпехт сидів мовчазний і зосереджений, обмірковуючи сьогоднішні події. Думка про те, що Мор стривожився, побачивши його, не виходила з голови. Згадував запитувальні погляди Роберта, збентеження і навіть острах, який помітив у його очах. Все це суперечило поведінці Мора по обіді, та й, може, даремно шукати тут щось спільне…

Лотта кілька разів зверталась до Германа. Помітивши його неуважність, підвелась.

– Завтра ми будемо цілий день разом, моя люба, – поцілувала Дору в щоку.

Рушили пішки. Надвечір трохи приморозило, та все одно в повітрі вже відчувалось дихання весни. Йшли мовчки. Лотта вловила – думки Германа десь далеко-далеко. Обережно, щоб не потривожити, взяла його під руку. Герман взяв її маленьку руку, тримав міцно, наче не хотів пустити, і Лотта пошкодувала, коли назустріч раптом вискочило таксі. Вже біля дому Герман потер чоло і запитав:

– Я не здаюся сьогодні надто похмурим?

Лотта засміялась, похитала головою…

Мор з’явився у Дори опівдні. Шпехт випередив його і встиг повісити картини так, щоб на них падало розсіяне світло. Роберт відразу оцінив це. Він одійшов на кілька кроків і довго стояв, жодним рухом не виказуючи свого враження.

– Матейко є Матейко! – мовив нарешті й сів на стілець перед картиною. – Я люблю його ранні твори. Колись у Кракові я побував у музеї Матейка і скажу вам, – такого баталіста пошукати треба. Не холодний літописець, а повний пристрасті – наче сам був учасником подій… А цей етюд належить до пізнього періоду. Думаю, характерний для Матейка того часу. Бувають же такі метаморфози – зрілий майстер поступається юнакові. Але ж, – зітхнув, – Матейко залишається Матейком!..