Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

– Колись він повторив передачу через півгодини, але вже з іншого місця – кілометрів за десять од попереднього. Подолати пішки таку відстань за цей час він не міг.

– А попутну машину ви не враховуєте?

– Я не наполягаю на цій версії, – розвів руками Вінклер.

– Але ж вона може бути й правильною, – ляснув долонею по столу Менцель. – Ми повинні врахувати всі дрібниці… Радиста треба ліквідувати. Це, – підвищив тон, – першочергове завдання, і нам слід мобілізувати всі сили… Для цього створимо оперативну групу, яку очолить гауптштурмфюрер Харнак.

Від несподіванки Харнак здригнувся. Лише цього йому не вистачало. Вскочити у таку халепу! Ганятись за цим більшовицьким агентом – це те ж саме, що з зав’язаними очима ловити на базарі спекулянтів. Дрібна й пошла людина цей Менцель – ніяк не може простити йому заступництво губернаторші. І це після того, що він, Харнак, зробив для цього йолопа у чині штандартенфюрера!

– Але ж я не тямлю в техніці радіоперехоплення, – спробував одвести від себе удар, – і лише заважатиму штурмфюреру.

– Вам не потрібна спеціальна технічна підготовка, Віллі, – заперечив Менцель. – Інформацію поставлятиме Вінклер, ви ж прийматимете рішення і плануватимете операції. Коротше, – підсолодив пилюлю, – я не бачу серед своїх підлеглих жодної людини, крім вас, котра змогла б справитись з цим завданням.

Харнак зрозумів – рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Але треба було зробити хоча б хорошу міну при поганій грі.

– В такому разі мені залишається лише подякувати вам, штандартенфюрер, за високу оцінку моїх здібностей. Але ж я впевнений, Вінклер виконав би завдання не гірше від мене.

Сказав і глянув на штурмфюрера – як той зреагував на ці слова: з Вінклером слід зараз підтримувати дипломатичні стосунки – він може “інформувати” так, що ловитимеш цього агента до останнього дня свого.

Менцель закліпав повіками. Сам чорт не зрозуміє цього Харнака – напевно ж знає, яку свиню йому підклали, а тримається, наче справді одержав почесне доручення. Чи він справді так вірить у свої сили? Зрештою, це не має істотного значення і зовсім не повинно обходити штандартенфюрера. Він, Менцель, виграє за будь-якого варіанту. Коли Харнак зламає собі шию – це лише підтвердить його негативну думку про гауптштурмфюрера. Коли ж успішно закінчить справу – це заслуга Менцеля, який вчасно створив оперативну групу і поставив на чолі її здібного працівника.

Що-що, а прикрашати свої діяння штандартенфюрер уміє.

Вранці комендант дав Катрусі передруковувати цілком таємне зведення. Дівчина лише глянула на нього і зрозуміла важливість документа. Ніби випадково підклала не одну, як завжди, а дві копії. Передрукувавши, вибрала час, коли в кімнаті нікого не було, і заховала клаптик паперу під кофтиною.

Комендант уважно звірив передруковані примірники з оригіналом, викликав фельдфебеля Штеккера, який виконував обов’язки начальника канцелярії, і наказав відправити зведення таємною поштою.

– Це дуже важливо, – підкреслив, коли Катруся вже причиняла за собою двері.

Намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, дівчина сіла за машинку і почала передруковувати звичайні папери, які щодня проходили через її руки десятками. Робота трохи заспокоїла її, та друкувала автоматично, ні на мить не забуваючи про папірець, котрий, здавалось, обпікав груди. Вирішила, що під час обіду, коли комендант і Штеккер поїдуть, подзвонить Карлу і умовиться про побачення – він зрозуміє, що у неї важливе повідомлення, і зустріне її.

Ледь дочекалась обідньої години, викликала машину для майора Шумахера і заклопотано схилилась над паперами, вдаючи, що не встигла виконати всю роботу. Зараз рипнуть двері й через приймальну коменданта пройде фельдфебель Штеккер – літній сивий чоловік з втомленим зморшкуватим обличчям. Зупиниться біля її столика, запитає про здоров’я чи трохи пожартує – і піде до їдальні. Двері вже риплять, та кроків фельдфебеля не чути. Катруся, не підводячи голови, закладає до машинки аркуш чистого паперу.

– Фройляйн Кетхен, зайдіть, будь ласка, до мене, – чує ввічливі слова Штеккера.

– До вас? – перепитала здивовано.

Фельдфебель стояв на порозі і дивився на неї підозріливо. Правда, і майор Шумахер, проходячи через приймальну, осміхнувся їй не так, як завжди, але Катруся підсвідомо розуміє – все це їй ввижається. Нічого ж дивного нема в тому, що фельдфебель покликав її, – скільки разів так бувало, – а йде, немов по вузенькій кладці через безодню…

Штеккер запросив Катрусю сідати, вийшов до приймальної, замкнув вхідні двері.

“Для чого це?” – хотіла запитати Катруся і глянула – на фельдфебеля, певно, з переляком, але той не звернув на це уваги. Сів на стілець поруч і запитав:

– Фройляйн Кетхен, де третій примірник оперативного зведення, яке ви передруковували вранці?

Катруся відчула, як зупинилося в неї серце. Губи затремтіли, і в грудях похололо. Та все ж знайшла в собі силу висловити образу:

– Нехай пан фельдфебель не жартує так недоречно. Я знаю, що таке таємні документи…

– Тим гірше для вас, коли ви розумієте, що таке секретні документи. – Штеккер витяг з шухляди стола два аркуші копірки, підняв їх так, щоб просвічувались. – Шрифт вашої машинки…

Катруся вже знала – виходу нема, та… все ж спробувала:

– Певно, аркуші копірки злиплись, а я не помітила…

– Я не експерт, – посміхнувся фельдфебель, – але ж бачу, що на одному з аркушів шрифт не такий виразний, як на іншому…

Катруся мовчала.

– Не знаю, як це сталось… – мовила розгублено, усвідомлюючи, що говорить дурницю, але не могла придумати нічого кращого. Була впевнена – зараз він подзвонить по телефону, прийдуть гестапівці. Вони відразу знайдуть цей папірець, який пече й пече, наче жарина…

А коли спробувати викинути його? Марна затія, бо копірка повністю викриває її… Вони відразу зацікавляться всіма її знайомими. І щонайперше – Кремером. Боже мій, чому вона відразу не подумала про це? Так, вони запідозрять його – адже ж за проханням Карла її рекомендували комендантові…

Серце обірвалось. Катруся заплющила очі. Вона не жаліла себе – їй вже не було страшно. Червоними плямами запашіли щоки. Дурне дівчисько! Так і подумала про себе – дівчисько. Таку справу зіпсувала через свою, дурість і необережність. Скільки разів тобі казали – нема в твоєму ділі дрібниць, думай про все. Думай над кожним кроком. А вона залишила копірку і вийшла…

“Слід попередити Петра”, – подумала і відразу збагнула, як це зробити. Зараз треба відвернути увагу фельдфебеля. Потім три кроки, і вона у приймальні – необхідно лише причинити двері й накинути клямку. Штеккер замкнув вхідні двері – вона не зможе врятуватись, та подзвонити Кремеру встигне.

Катруся вдала, що їй важко дихати.

– Налийте мені води, – попросила і, коли фельдфебель повернувся до неї спиною, кинулась до дверей.

– Ви не зможете замкнути мене, фройляйн Кетхен, – зупинив її Штеккер. – На клямці замок, а ключ у мене…

Дівчина ледь не розплакалась. Прикусила губу, стала, спершись на одвірок, з ненавистю дивилась на фельдфебеля.

– Що ви від мене хочете?

Замість відповіді той зім’яв копірку, кинув у попільничку й підпалив. Це було так несподівано, що Катруся на якусь мить затулилась рукою. Нічого не розуміючи, дивилась, як звивалися у полум’ї чорні аркуші.

Згас вогонь, і нічого не залишилось – навіть попелу, лише сірий порох на дні попільниці. Штеккер здмухнув його у вікно.

– Я хотів би, щоб ви були обережніші, фройляйн Кетхен, – сказав. – І не припускались більше таких помилок.

Дівчина мовчала. Що це? Дешева провокація, уміло розіграний спектакль чи справді попередження друга? Вона розгубилась – все сталось так несподівано…

– Тож ви подумайте над цим, а я пообідаю, – посміхнувся Штеккер. Повільно попрямував до виходу.

– Хто ви? – мовила Катруся. чужим, хрипким голосом.

– Фельдфебель Штеккер, – повернув той сиву голову.

– Не те… Я хотіла запитати, хто ви… Ну, чому ви так вчинили?

– А ви як гадаєте? – Штеккер дивився на неї поблажливо.

– Не знаю, що й думати, – відверто призналась Катря.

– Можливо, я на вашому місці також не знав би, – відповів він. – А ви подумайте. Іноді це буває дуже корисно…

І вийшов.

Катруся заклала чистий аркуш паперу в машинку і довго сиділа непорушно. Вона знала лише одне – треба порадитись з Петром. Коли це й провокація, ще одна зустріч з Карлом нічим не загрожує йому – адже про їхні стосунки все одно знають у гестапо. Подзвонила Кремеру і умовилась зустрітися після роботи.

Карл вислухав схвильовану, уривчасту розповідь дівчини й наказав Галкіну:

– Їдь-но, Федю, за місто. Тільки не поспішай, думатимемо…

Коли виїхали за околицю, попросив Катрусю:

– Дай мені цей папірець.

– Який? – не зрозуміла. Збагнувши, почервоніла, на мить одвернулась – і подала йому аркуш паперу. Карл уважно прочитав.

– Ти впевнена, що це не фальшивка?

Дівчина замислилась.

– Ні, – відповіла. – По-перше, тут підтверджуються деякі вже нам відомі факти. Наприклад, про передислокацію п’ятдесят сьомого танкового корпусу в район Одеси. А також дані про наявність на вузлі паровозів і вагонів… Все в основному сходиться. Вони ж не знають, що нам відомо, а що – ні, і десь би неодмінно помилились, коли б сфабрикували зведення.

– Логічно, – мовив Кремер, щось обмірковуючи. – Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.

– Вони ж можуть потім все переінакшити, – обізвався Галкін, – Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…

– Навряд, – заперечила Катруся. – Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!

– О! Тепер ми підійшли до головного, – обірвав дівчину Карл. – Отже, коли документ не фальшивий, гестапо не було рації підсовувати нам зведення. Навпаки, коли б вони дізнались, що зведення потрапило до наших рук, то повинні були б…

– Не вагаючись, виловити нас одразу! – кинув Галкін.

– Правильно, – сказав Кремер. – Версію з фальшивкою відкидаємо. Тепер розкажи нам, Катрусю, про цього фельдфебеля Штеккера.

Що могла розповісти Катруся? Про ввічливість фельдфебеля, про його доброзичливий тон у стосунках з нею, деяку замкнутість?.. Карл попросив ще раз переповісти докладно розмову з Штеккером.

– Важко робити прогнози, – зітхнув, – та гадаю – маємо справу з людиною порядною, а може, й… Як він сказав тобі на прощання? Що думати іноді буває корисно?.. Чи не зрозуміла ти це як натяк?

– Я тоді нічого не розуміла, – відверто мовила Катря.

– Що ж, підсумуємо, – сказав Карл. – Фельдфебель, який повинен охороняти військову таємницю, бачить – хтось виготовив зайву копію з важливого документа. Ми вже припустили, що він не агент гестапо, що він не вистежує Катрусю. Що ж робить у таких випадках гітлерівський солдат? Негайно повідомляє безпосереднього начальника і має подяку або нагороду… В усякому разі має якийсь зиск. Так?

– Безумовно, – обізвався Галкін. – Між іншим, ми вже на десятому кілометрі. Поїдемо далі?

– А бензину вистачить?

– Повний бак.

– Чудово… Отже, фельдфебель повинен був мати зиск, – продовжив Кремер. – І сам відмовився од нього. Більше того, зробив дуже небезпечний хід. Коли б хтось дізнався, що він не повідомив про цей випадок, Штеккера судив би військовий трибунал. А там розмови короткі – розстріл. Фельдфебель – людина досвідчена й розумна – не міг не знати цього. І все ж спалив копірку. Виходить…

– Порядна людина, – вставила Катруся.

– Або…

– Не вірю я цьому, – вперто крутнув головою Галкін. – Зараз ви скажете – комуніст. Не випадало мені зустрічатись з такими…

– Значить, тобі просто не поталанило. Не можна стригти всіх під один гребінець… Тобі, Катрунцю, доведеться поговорити з фельдфебелем… Гірше не буде, а виграти зможемо багато. А тепер повертаймо назад. Завтра вихід в ефір, та й Дорошенкові хлопці чекатимуть на нас. Заремба казав, мають передати до міста вибухівку…

Розмова Катрусі з Штеккером відбулась наступного дня знову під час обіду. Коли поїхав комендант, дівчина зазирнула до кімнати фельдфебеля. Він стояв, спершись руками на стіл, і розглядав останні телеграми. Бланки були розкладені двома довгими паралельними лініями; на деяких – розгонисті резолюції коменданта, деякі – свіженькі. Катруся бачила: їх приніс єфрейтор з пункту зв’язку саме перед обідом.

Штеккер з цікавістю подивився на дівчину, яка стояла на порозі, запросив:

– Заходьте і… – Він осікся і мовив: – Я вас слухаю.

– Мені хотілося б, коли пан фельдфебель не заперечує, продовжити вчорашню розмову…

– Фройляйн замкнула вхідні двері? – обірвав Штеккер і, помітивши стверджувальний жест дівчини, пожартував невесело:

– В крайньому разі нас зможуть звинуватити у любовних фіглях-міглях, а це, зважаючи на мій вік, для вас не так уже й страшно. Та й СД рідко коли пхає свого носа в такі історії.

– Що ви подумали вчора про мене? – запитала Катруся.

– Те, що думають у таких ситуаціях… Що ви хоробра дівчина, але недосвідчена…

– Отже, ви здогадались, хто я… І для чого мені потрібна та копія?

– Коли ви скажете, то знатиму, – лукаво усміхнувся Штеккер.

– Ми стоїмо зараз на різних сторонах барикади, – почала Катруся трохи патетично, не так, як хотіла. Почервоніла, та пішла напролом: – Ви – гітлерівський солдат, я – радянська дівчина. Нас роз’єднує прірва, але ж кожна порядна людина – а ви мені здаєтесь порядною людиною, пане Штеккер, – повинна боротися з фашизмом.

Фельдфебель обійшов навколо столу, став напроти дівчини. Він хотів щось сказати, та Катруся вела далі:

– Кожна людина, я ще раз повторюю це, коли вона має хоч краплю совісті, повинна боротися з фашизмом!..

Штеккер рішучим жестом зупинив її.

– А звідки ви взяли, – запитав, – що ми стоїмо на різних сторонах барикади? Та я стояв по цю сторону, коли тебе ще на світі не було.

Побачивши на Катрусиному обличчі розгубленість, взяв її за руку, посадовив на стілець. Сам також сів. Почав спокійно й повільно, наче роз’яснюючи загальновідомі істини:

– Ти гадаєш, в Німеччині всі фашисти? Ваша молодь, не заперечуй, схильна так думати: мовляв, якщо Гітлер захопив владу, все там – продажне… Правда, націсти задурили голови багатьом, та є чесні люди, які продовжують боротьбу. Ми боремось з фашизмом – кожен на своїй ділянці – і ніколи не схилимо голови. Бачиш, – показав на телеграми, – від них багато залежить. Щодня десятки вимог, розпоряджень, вказівок. Комендант наказує, виконую я. А виконати можна по-різному. Можна відправити ешелон з солдатами сьогодні, а можна й через кілька днів. Можна загнати на глуху станцію состав з бензином і розшукувати його два тижні. Все можна, фройляйн Кетхен. Це хоча й крапля, але ж кажуть, крапля й камінь підточує…

– Ніколи не думала, що у нас вийде така розмова, товаришу Штеккер, – сказала Катруся. – Хочете працювати разом з нами?

– Сьогодні я цілий день чекав цієї пропозиції, – зізнався фельдфебель. – Був певен, ви не пройдете повз мене. Після того, що сталось, ви повинні були знайти зі мною спільну мову.

– І знайшли, – радісно сказала Катруся.

Коли Катруся розмовляла з Штеккером, Галкін зашифровував інформацію, складену Карлом на основі секретного оперативного зведення коменданта залізничного вузла. Закінчивши роботу, подзвонив у магазин. Кремер уже чекав на нього, і скоро чорний “мерседес” стояв під дзеркальними вітринами на вулиці Капуцинів.

Карл Кремер вийшов з магазину. Крокував, майже не звертаючи уваги на лисого літнього продавця, який, трохи відставши й зігнувшись, поспішав за хазяїном. Навіть зовнішній вигляд Карла Кремера свідчив про успіхи фірми. У модному сірому костюмі, велюровому капелюсі, з коштовним перснем на пальці, він, звичайно, уособлював собою комерційний талант і фінансову респектабельність. Зупинився біля лімузина, зверхньо глянув на продавця. Збоку можна було подумати, що глава фірми щось наказує – такий пихато-нудьгуючий вигляд мав Карл Кремер. Насправді ж говорив:

– То ви, Михайле Андрійовичу, дорогенький, зачекайте на Катрусю. Вона подзвонить або зайде в магазин. А ввечері подзвоніть мені, бо я можу вмерти від хвилювання…

– Ви людина молода, і до смерті вам, йой, як далеко, – відповів Фостяк. – Але чого не зробиш для Карла Кремера! Подзвоню, неодмінно подзвоню – їдьте спокійно.

На виїзді з міста чергував посилений есесівський патруль. Документи перевіряв оберштурмфюрер. Він довго розглядав, мало не обнюхував папери Кремера, зазирнув у машину і лише після цього наказав пропустити.

– Не подобається мені цей патруль, – сказав Галкін, коли рушили. – У цьому напрямі більше їздити не будемо. Сьогодні востаннє…

Карл погодився з Федьком. Справді, цей есесівець дуже підозрілий. Коли від’їжджали, зробив якусь помітку у блокноті – певно, записав номер машини.

Галкін збільшив швидкість – до виходу в ефір залишалось небагато, а треба проїхати кілометрів з двадцять. Там біля шосе густий гайок із зручним з’їздом – далеко не хочеться заглиблюватись, бо завидна слід ще доїхати до лісу, де на них чекатимуть партизани.

Осінь стояла золота. Кінець вересня, а дні теплі, як влітку. Дерева ще зелені – де-не-де ліси підмальовано жовтою та червоною барвами. Повітря прозоре. Верби обабіч дороги на тлі ясного неба виглядають статечно й спокійно. В природі спокій, немов нема ні літаків, які пішли у височині кудись на захід, ні колони танків з хрестами, що підняли пилюгу на сусідньому путівці; немов на світі панує тиша, і єдиний хижак – це яструб, що кружляє над гаєм…

Галкін зупинився на горбку, звідки добре було видно шосе. Впевнившись, що на магістралі нікого нема, завернули До молодого лісу, котрий притулився до самісінької дороги. Федько закинув на дерево антену, почав настроювати рацію.

Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК…

Карл став за крислатим кущем, спостерігаючи за шосе. Нічого не видно – ні машин, ні возів. Зовсім спокійно, лише над головою пташина якась попискує…

Галкін свиснув – подає знак, що передачу закінчено. Можна рушати.

Кремер ще раз оглянув шосе і зробив знак Федькові, аби не заводив машину: праворуч на шосе, за кілометр од них, з’явилась чорна цятка, долинуло гурчання мотора. “Перечекаємо”, – вирішив Карл і присів за кущем. Тепер з дороги нічого не помітило б найпильніше око – суцільна зелено-жовта стіна.

Машина зникла за поворотом. Йшла не дуже швидко для легкової – кілометрів шістдесят-сімдесят на годину. Нарешті вискочила за двісті метрів.

“Хорх”, – визначив Карл. – Певно, військовий”. Справді, поруч з шофером сиділа людина в офіцерському кашкеті. Коли “хорх” минав кущ, Кремер впізнав Харнака. Так, сумніву не могло бути – це гауптштурмфюрер, а на задньому сидінні – військові.

“Що він тут робить?” – подумав Кремер і відразу все зрозумів. Харнак полює на них. Тому й посилений наряд есесівців на виїзді з міста, тому й патруль на дорозі. Галкін правий – на цьому шосе найближчим часом з’являтись не можна.

“Хорх” зник за поворотом. Галкін вивів машину на просіку. Ще раз огледілись і вискочили на шосе. Поїхали у протилежному напрямку, ніж машина з гауптштурмфюрером. Раптом Федько тривожно йойкнув.

– Подивіться назад, – сказав занепокоєно, – по-моєму, це той самий “хорх”.

Кремер озирнувся. Галкін не помилився: потужний “хорх” йшов за ними.

– Швидше, Федю! – наказав Карл. – Вони не повинні наздогнати нас!

Галкіна не треба було підганяти – стрілка спідометра вже наблизилась до стокілометрової відзначки. Федько нахилився вперед, зціпивши зуби і міцно стиснувши кермо. На поворотах не знижував швидкості, машину закидало.

Кремер озирнувся. Відстань між ними зменшилась – “хорх” ішов метрів за триста. Карл уявив, як там зараз приготували зброю, а Харнак лається крізь зуби…

Так, у них з Федьком одна надія – швидкість. Певно, Харнак патрулював на шосе і, одержавши повідомлення, що рація вийшла в ефір, вирішив зайняти позицію біля лісу. “Хорх” проминув місце їхньої стоянки і десь за два кілометри, де починається поле, розвернувся. А потім гестапівці побачили на шосе машину, яка виїхала з лісу, і пішли навздогін.

Тепер – швидкість! Побачивши Кремера в “мерседесі”, Харнак, звичайно, здивується, але машину неодмінно обшукає. Можна, правда, непомітно викинути рацію… А що потім? Брати Шиші навряд чи продадуть їм ще один апарат, навіть за долари. Та й все одно – хоч рацію не знайдуть – підозра у гестапівців залишиться, а це рівнозначно провалу.

А “хорх” поступово наздоганяє їх. Давай, Федю, дорогий, тепер все залежить від тебе…

Попереду крутий поворот. Галкін проминув його так, що у Карла обірвалося серце: якась мить – і “мерседес” полетів би догори колесами у кювет. Федько вирвав машину вже з обочини і кинув її на крутий підйом так, що мотор ледь не задихнувся – лише застогнав, а. потім заревів ще лютіше, набираючи швидкість.

На цьому повороті Федько виграв у “хорха” сотню метрів. Далі шосе було майже пряме, лише з крутими спусками й підйомами, і “хорх” тут мав явну перевагу. Віддаль скорочувалась метр за метром: триста, двісті сімдесят, двісті сорок…

– Нам залишилось п’ять кілометрів, Федю, – сказав Карл. – Там треба з’їжджати на путівець, дорога суха, ми вдаримо їм в обличчя такою курявою, що вони мусять відстати.

Галкін нічого не відповів. Та й що міг сказати, коли вже до краю натиснув на акселератор? Тепер від нього нічого не залежало – стрілка спідометра зупинилась біля останньої цифри на щитку, і нічого вже їм не допоможе, якщо в “хорха” є ще запас швидкості.

Ось і перші постріли. Це добре – виходить, у них нерви не витримали. На такій відстані влучити в “мерседес” може лише сліпа куля, а вони ж висунулись по пояс у вікна, це відразу відіб’ється на швидкості. Вони зрозуміли це і припинили стрілянину. Але ж Галкін виграв на цьому ще півсотні метрів. Вони ж не знають, що до повороту на путівець залишилось не так уже й багато. Два кілометри, півтора… Ось за тим горбком звернуть до лісу… Аби не підвела машина…

Федько не ризикнув на великій швидкості з’їжджати на путівець: не дай боже тепер, коли їхні шанси так зросли, перекинутись чи розтрощити передній міст. Почав гальмувати за двісті метрів до з’їзду і, коли “хорх” майже наздогнав їх і офіцер у чорному мундирі висунувся з пістолетом у вікно, югнув крутим спуском через кювет до лісу, піднявши відразу за собою густу жовту хмару і сховавшись за нею, як за димовою завісою.

Позаду лунали постріли, а “мерседес” вже мчав лісовим путівцем, знов набираючи швидкість. Сімдесят-вісімдесят – для такої дороги це навіть забагато. Машину кидало на вибоїнах, залізо стогнало й рипіло.

Закінчився ліс, і путівець почав петляти між кукурудзяними й картопляними полями. Тепер було видно, як відстали від них переслідувачі – “хорх” ішов за півкілометра, тягнучи за собою пишний жовтий шлейф.

– Аби тепер не наскочити на цвях, – буркнув Галкін, повертаючи на дорогу, яка вела до темного лісу вдалині. – Аби тільки все гаразд…

Кремер також вдивлявся у цю темну смугу на обрії. Там чекали на них партизани. Аби тільки не прогавити їх. Хтось з хлопців стоятиме з фірою на узбіччі дороги – начебто тріснула вісь, і газда ремонтується.

Ліс відразу почався густий і темний. Путівець вузький, нероз’їжджений, “мерседес” аж загудів на вибоях. Довелось трохи збавити швидкість.

Пішли повороти, Галкін – і як це йому тільки вдавалось – крутив рулем, кидаючи машину між деревами. Ген уже й фіру видно. Хтось за нею замахав руками, Галкін загальмував так різко, що автомобіль пішов юзом, бампером зачепив фіру й перекинув її. Карл вискочив з машини, побіг назустріч хлопцям, що вискочили з-за кущів.

– Лягай! – закричав. – Лягай, зараз тут будуть гестапівці.

Побачив, як зникли в кущах партизани. Останнім біг Галкін – хтось вискочив з-за дерева, схопив його за руку, смикнув, і обоє покотились у канаву.

Рев мотора заповнив ліс. З-за повороту вилетів “хорх”. Заверещали гальма – зупинився біля “мерседеса”. Харнак кинувся до машини Кремера, за ним ще четверо з автоматами. Впевнившись, що у “мерседесі” нікого нема, гауптштурмфюрер вилаявся.

– Вони не могли далеко втекти! – вигукнув і побіг до кущів, де причаїлись партизани.

Чоловік, який лежав поруч з Кремером, підняв автомат. Карл озирнувся – невже це Богдан? Думав побачити його тут, мріяв про цю зустріч, а побачивши – не повірив.

“Не стріляй, – хотів попередити. – Треба взяти живими!” Та не встиг: автомат затрусився, випльовуючи вогонь, і Харнак упав обличчям у траву. Зацокотіли ще автомати – здавалося, стріляв увесь ліс, – і ті четверо біля “хорха” підняли руки вгору. За фірою підвелось двоє хлопців з автоматами.

– Кидай зброю! – наказав один з них, і есесівці слухняно поклали автомати на землю.

Богдан підвівся, побіг між деревами і раптом упав, як підтятий. Куля відщепила тріску від сосни над самою головою Кремера. Богдан дав коротку чергу й кинувся туди, де лежав Харнак. Пригнувся, скочив убік. Знов тишу розколов пістолетний постріл, та Богданові на якусь мить раніше вдалось прикладом одвести руку гауптштурмфюрера. Насів на Харнака, викрутив йому руки. Передихнувши, підняв його за комір і поставив на ноги.

– Добрий день, гер гауптштурмфюрер, – мовив. – Ніколи не гадав, що ось так доведеться зустрінутись…

Харнак зацькованим вовком дивився на партизанів, які виходили на поляну. Побачивши серед них Кремера, здивовано блимнув очима.

– Нічого не розумію, – запитав, – а ви як потрапили сюди? Де вас взяли?

– Овва! – не втримався Богдан. – Бачу, тут збирається невеличка компанія старих знайомих. Приємна зустріч, чи не правда, гер гауптштурмфюрер? Не вистачає лише кави…

Він підійшов до Карла, вони міцно обнялись.

– Який я радий… – прошепотів Карл, та не закінчив, відчувши, як підкотився до горла клубок.

Харнак дивився на нього перелякано.

– Кремер, невже ви?.. – мовив, відступивши на кілька кроків.

– А ви ще не зрозуміли?

– Але ж сам губернатор… – почав Харнак, та враз все зрозумів і скривився, наче його вдарили. – Спритно ж ви нас обдурили.

– Одведіть його! – наказав Богдан партизанам і пояснив Карлу: – Дорошенко призначив мене старшим… – І, хотів цього чи ні, усміхнувся задоволено, не приховуючи гордості, що на нього так зважають у загоні. – Бережіть гауптштурмфюрера, як зіницю ока, – додав. – Це – важлива птиця!

Минула зима сорок третього – сорок четвертого років. Це була передостання воєнна зима. Пройшла вона для групи Карла Кремера непомітно – у повсякденних клопотах. Штеккер виявився незамінною людиною: він мав доступ до інформації, котра дуже цікавила командування Радянської Армії, і Галкін регулярно двічі на тиждень виходив у ефір. Тепер вони врахували колишні помилки – запеленгувати рацію було неможливо: Федько весь час міняв місце передачі. Одного разу послав в ефір повідомлення навіть з-під носа гестапівців – Карл Кремер сидів у вітальні фрау Ірми, а в машині, котра стояла біля особняка губернатора, Галкін вистукував.

Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК.

Це була важка для Заремби зима. Після арешту вуйка Дениса заново налагоджували роботу підпільної друкарні. Клопоти, зв’язані з розшукуванням паперу, фарби для ротатора, забирали багато часу і енергії. Крім того, для друкарні треба було знайти надійне приміщення. Кожен крок вимагав тверезих розрахунків, суворої конспірації і мудрої передбачливості.

Після довгих роздумів Євген Степанович вирішив створити друкарню на квартирі у модного жіночого кравця Олексія Павловича Мисика. Заремба добре знав його ще за часів спільної роботи в КПЗУ і був певен, що Мисик погодиться на його пропозицію. Олексій Павлович шив переважно для дружин гітлерівських військових і комерсантів, які наїхали до міста. Його навряд чи хтось запідозрить. До того ж, квартира у нього велика, а живуть тільки вдвох з дружиною. І, нарешті, завжди є привід зазирнути до кравця – знайомому і незнайомому, з пакунком і без пакунка. Можна і винести пакунок. А хто ж догадається, що там не відріз на костюм чи сукню, а пачка листівок!

Мисик погодився без зайвих розмов. І запропонував оселити людину, яка працювала на ротаторі, в себе (мовляв, помічник, бо сам уже не встигає виконувати замовлення). І ось гестапівці, котрі вже торжествували перемогу й роздзвонили про ліквідацію підпілля, знов побачили на стінах будинків і на парканах листівки.

Цей день став “чорною п’ятницею” для Менцеля. Його викликав губернатор і поклав перед ним на стіл дві свіжі комуністичні відозви. Найгірше було те, що до губернатора вони потрапили раніше, ніж у гестапо, і Менцель якусь мить блимав очима, не знаючи, як викручуватись.

А губернатор сказав єхидно:

– Ви колись розповідали, що комуністичне підпілля в нашому місті остаточно ліквідоване! Як узгодити ваші слова з цими папірцями?

Хоч шеф гестапо і дав тоді обіцянку викрити злочинців, але листівки систематично з’являються у місті. А через місяць після злощасної розмови з губернатором Менцелю піднесли пилюлю, яка ледь не доконала його: один з агентів приніс йому цілу підпільну газету – п’ять сторінок з різноманітними матеріалами, навіть з передовою статтею “Спільна боротьба проти спільного ворога”.

Ця газета була гордістю Заремби. Вона подавала статті, й широку інформацію про становище на фронтах. Євген Степанович сам написав для газети звернення до українського і польського народів, між якими бандерівці хотіли вбити клин.

Газета виходила кілька місяців. Та вже й вона не задовольняла Зарембу: він носився з ідеєю створення органу, в якому, крім повідомлень з фронтів, друкувалися б статті та інформації про розгортання партизанського руху та інші актуальні матеріали. Восени сорок третього року підпільники випустили перший номер такої газети “Партизан”. Даючи газеті цю назву, Євген Степанович врахував нові умови боротьби.

– Нехай знають гітлерівці, що земля горить і горітиме у них під ногами, – любив повторювати він у колі друзів. Щоправда, тепер Зарембі все рідше доводилося зустрічатися з друзями – випуск газети вимагав виняткової обережності, і Євген Степанович, сам дотримуючись суворих законів конспірації, наполягав, щоб всі підпільники контролювали кожен свій крок.

Обережність, яка поєднувалась з відчайдушною хоробрістю, приносила свої плоди – партизанським рухом були вже охоплені всі райони їхнього краю.

…Кілька днів у кімнаті не палили. Євген Степанович накинув на плечі пальто й писав нерівним почерком – пальці задубіли від холоду. Через півгодини він повинен передати Мисикові матеріали для газети, а ще залишалось підготувати інформацію під рубрику “Вісті з краю”. Тому й писав швидко, не замислюючись особливо над стилем, – аби було гранично коротко й дохідливо.