Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

– Я зроблю для вас все, що зможу…

– Не треба так багато, Віллі. Я не вимагатиму від вас, щоб ви стрибнули вище голови. Розумієте, у мене тут є дівчина…

– І ви хочете сказати їй “до побачення”, – підхопив Харнак. – Для цього є сотні способів.

– Не поспішайте, Віллі. Навпаки, вона мені подобається. Це – дуже хороша дівчина, та у неї є один недолік. Вона – українка. А мені хочеться, щоб перед шлюбом моя Кетхен принаймні довела свою лояльність і патріотизм. Зараз вона працює на залізниці. Чи не могли б ви порекомендувати її військовому комендантові нашої станції?

– Я зроблю це легко, Карл. Але я не знав, що ви такий скритний. Мати наречену й досі не показати!

– Вона дуже скромна. Та не хвилюйтесь, при нагоді я вас познайомлю. – Карл налив коньяк у келих. – Я наливаю тільки вам, Віллі, бо хочу пограти у покер, а там це протипоказано.

Кремер підсів до столика, за яким грав його вчорашній партнер – моложавий генерал, манери якого виказували кадрового військового. Генерал поводився спокійно і вільно. Навколо нього крутилися військові – оберсти й майори. Як зрозумів Карл з їхніх розмов, дивізія, в котрій служили офіцери, ненадовго зупинилась в місті і скоро вирушить на одну з ділянок Східного фронту. Кремер хотів дізнатися – на яку.

– Дозволите? – запитав він, простягнувши руку за картою. Генерал, як старший за чином, кивнув: вчорашній партнер йому сподобався – грає легко, ризиковано і, головне, не труситься над кожною програною маркою.

Карта не йшла Кремеру. Він спробував виграти на блефі, та у когось з партнерів виявилась сильна комбінація і він здався. Кинув карти, ніби випадково показавши, що не мав навіть жалюгідної пари.

Гра посувалася мляво, та нараз генералові і ще комусь з партнерів пішла карта. Кремер мав лише три шістки, та раптом різко підняв ставку.

– Що ви робите? – прошепотів йому на вухо Харнак. – Вони роздягнуть вас!

Але партнери не ризикнули відповісти – і Карл з сміхом показав їм свою єдину трійку.

– Боже мій! – схопився за голову літній майор. – У мене було п’ять треф!

Генерал не показав своїх карт, та Кремер зрозумів – у нього також була гарна гра.

Деякий час Карлу не йшла карта. І все ж він підвищував ставки і вигравав.

– Вам сьогодні щастить, – зауважив один з партнерів. У відповідь Карл, який саме виграв крупний банк, показав свої карти.

– Чистий блеф! – мовив хтось захоплено.

– З картою кожен виграє, – засміявся Карл, – а спробуйте так…

Наступна здача не дала йому нічого гарного: туз, валет, трійка, шістка і вісімка… Карл не думав вступати у гру, та раптом відкинув чотири карти, залишивши туза. Повільно відкривав прикуп – туз, сімка, ще туз… Яка ж четверта? Обережно підняв і очам не повірив – джокер! Тузове каре!

Напівзаплющивши очі, аби, бодай, не видали, недбало кинув до банку десять марок. Невже ніхто не має гри? Пас, пас… Хтось відповів. І раптом – п’ятдесят зверху. Хто?

Зустрів спокійний погляд генерала. Виходить, і йому прийшла карта. Знизав плечима і підняв ставку ще на п’ятдесят марок. Генерал відповів тим же.

“Заманює, – зрозумів Карл. – Подивимось, як ти зреагуєш на це?” Витяг з кишені бумажник, відрахував двісті марок і кинув на стіл. Сьогодні це була найбільша ставка.

Генерал глянув на Кремера задумливими очима і поставив ще двісті.

– Мені нічого не залишається, як підняти гру ще на п’ятсот, – люб’язно посміхнувся Карл.

– На скільки? – запитав майор з жахом.

– На п’ятсот, – повторив Карл і з задоволенням побачив, що партнер втрачає рівновагу – дістав хусточку й обтер спітніле чоло.

Таких ставок у казано ще ніхто не бачив – навколо столу зібралась цікава юрба. Генерал зітхнув – він повинен був відповісти на ці п’ятсот марок, цього вимагав його престиж. Закривши банк, кинув на стіл карти.

– Королівське каре! – мовив з торжеством.

Карл поклав на стіл три тузи і джокера.

– Я не завжди блефую, гер генерал, – пояснив.

Генерал підвівся.

– Сьогодні я виходжу з гри, – сказав з гідністю. – Фатум!

– Але ж, гер генерал, сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у невеличкій вечірці. – Кремер покликав офіціанта, підсунув йому виграні гроші. – Коньяк для панів офіцерів на всі гроші!

Генерал глянув на нього з повагою.

– Ви – людина з розмахом! – сказав. – На жаль, такі зустрічаються тепер все рідше…

Карл був героєм вечора. Він стояв біля буфету в оточенні офіцерів і частував їх шампанським. Розмова точилась про становище на Східному фронті. Офіцери були настроєні оптимістично. Один з них, юнак з вусиками, які ледь пробивалися над губою, говорив з запалом:

– Трагедія Паулюса – цілковите непорозуміння. Винувата російська погода, яка завадила танкам Манштейна прорватись до Волги. Росіян треба бити влітку, і, сподіваюсь, солдати нашої дивізії нарешті промарширують по Московських вулицях.

– Але ж ми дуже далеко від Москви, – остудив його запал Кремер.

– Скоро ми будемо значно ближче до неї.

– Російські простори такі великі, а фронт такий розтягнутий, – хитро примружив очі Карл, – що можна бути і в Росії, і дуже далеко від Москви.

– Наш броньований кулак націлений в саме серце більшовиків, – з п’яною відвертістю сказав літній оберст. – Скільки від Бєлгорода до Москви? – звернувся до товаришів, – Я боюсь надто оптимістичних прогнозів – зараз ситуація трохи інша, ніж у сорок першому році, – та вважаю, що ми дійдемо до Москви за два-три тижні!

“Мало вас били під Москвою – бундючних ослів!” – подумав Кремер і вийшов з юрби. Знайшов Харнака. Той споював якогось літнього штурмфюрера, пояснюючи йому перевагу міцних спиртних напоїв над винами. Коли Віллі починав цю розмову, зупинити його не було жодної змоги. Кремер вже зібрався їхати додому, та раптом побачив на порозі залу двох офіцерів у чорній есесівській формі. Карла хитнуло – один з них був Амрен.

Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.

– Сідайте, Карл, сідайте, – присунув йому стільця гауптштурмфюрер, – я кажу, спирт добре пити…

Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…

Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.

– Я вперше в цьому місті, – говорив оберштурмбанфюрер, – і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.

– Коли ви приїхали? – запитав його супутник.

– Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.

– Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?

– Ще б пак. Чудовий хлопець…

Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….

Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній – для себе.

А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу – в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна – п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..

А вони розмовляють.

– Де ви зупинилися? – запитав есесівець.

– Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, – відповів оберштурмбанфюрер. – Номер зручний і, головне, у центрі.

– Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…

– Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…

– Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.

– Можна попросити у сусідів…

Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись – і стріляти.

– Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?

Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.

Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, – наказав сам собі, – може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.

– Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? – запитав Амрен у есесівця.

– Службові.

– Я тепер підлягатиму йому.

– З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.

– А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, – поскаржився Амрен.

– Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.

– Отой п’яний?

– Це – його недолік. Коньяк і жінки, а так – світла голова.

– А хто з ним?

Карл здригнувся.

– Біс його знає, – байдуже відповів есесівець.

– Познайомте мене з гауптштурмфюрером.

Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…

– Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.

Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?

– Підемо в сусідній зал, – запропонував есесівець. – Певно, з офіціантом щось трапилось.

– Здається, там веселіше, – погодився Амрен. – Більше народу і музика…

– Ходімо.

Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.

– Що з тобою? – запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.

– Нога заболіла, – відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.

Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.

Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.

Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.

– “Чепе”, Євгене Степановичу, – замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.

– Ну, ну, яка ж це надзвичайна подія? – промимрив невдоволено Заремба. – Завжди парка парите… – та, вислухавши розповідь Карла, посерйознішав. – Коли, кажеш, від’їхав од казино?

Карл глянув на годинник.

– Минуло тридцять п’ять хвилин.

– Вони там, гадаєш, сидять?

– Повинні… Амрен не пропустить нагоди випити…

– Почекай-но мене. – Заремба щез у кімнаті, яка правила йому за спальню. Минуло кілька хвилин. Рипнули двері, і Карл здригнувся. Що за чорт – звідки тут офіцер?

– Невеличкий маскарад, – пояснив Заремба. – Без цього не обійтись.

Він випустив Карла тим ходом, що вів із спальні через комору до сусіднього завулка, обережно вислизнув за ним у темряву.

– Рушай на околицю, – наказав, коли сідали в машину.

– Для чого? – не зрозумів Карл.

– Не лізь поперед батька в пекло…

Карл нервував, а Євген Степанович був напрочуд спокійним. Насвистував навіть якусь пісеньку з оперети. У глухому завулку звелів зупинитися. Разом з Карлом вони швидко замінили номери на машині й рушили до центру.

– Тепер так… – почав Заремба. – Зупинишся за сотню метрів од казино. Коли побачиш оберштурмбанфюрера, рушай. Треба наздогнати його, коли буде сам. Трохи випередиш і зупинишся, але мотор не вимикай.

– А коли той есесівець супроводжуватиме його?

– Це ускладнить справу, та нічого не вдієш…

Очікували близько години, і Карл подумав – вони вже прогавили Амрена, коли з казино вийшли двоє у чорних мундирах. Він не міг помилитись – за мить, поки двері не зачинились, впізнав кремезну постать оберштурмбанфюрера. Есесівці постояли біля казино і пішли до центру.

– Рушай! – наказав Заремба.

Карл помітив – Євген Степанович почав нервувати. Справді, все ускладнювалось…

– Наздоженеш їх у наступному кварталі, – сказав Євген Степанович. Карл розуміюче кивнув і загальмував.

На розі есесівці зупинились. Посміялись і розійшлись.

Заремба обтер спітніле чоло.

– Давай! – поклав руку на плече Карла.

Оберштурмбанфюрер йшов, за звичкою тримаючись далі від будинків. На машину не звернув уваги, та, коли вона зупинилась за кілька кроків, озирнувся й повернув на другий бік вулиці. Дверцята “мерседеса” відчинилися, і хтось п’яним голосом мовив:

– По-моєму, це Амрен…

Оберштурмбанфюрер зупинився.

– Точно, Амрен, – повторив той же п’яний голос, і на тротуар виліз чоловік у кашкеті з високою околичкою. Офіцерська форма не викликала у Амрена побоювання, і він рушив до автомобіля.

– Хто?.. – почав.

Два постріли обірвали його запитання. Заремба кинувся в машину, і “мерседес”, відразу набравши швидкість, зник за рогом темної вулиці.

Карл Кремер не знав, що його повідомлення про передислокацію 17-ї стрілецької дивізії в район Бєлгорода було для командування Радянською Армією одним з кілець ланцюга, одним з кількох повідомлень про те, що гітлерівці накопичують у районі Орла, Курська й Бєлгорода значні сили. Ці повідомлення дали змогу вчасно перегрупувати війська – відбірні гітлерівські частини у важких кровопролитних боях зуміли просунутись вперед лише на кілька кілометрів. Битва на Орловсько-Курській дузі закінчилась повною перемогою Радянської Армії – почався наш переможний наступ по всьому фронту, великий визвольний похід, який закінчився у Берліні.

Фашистське командування вживало заходів, аби припинити наступальні операції радянських військ, домогтись стабілізації на фронтах. Воно намагалось маневрувати своїми дивізіями так, щоб протиставити наступаючим радянським військам частини, негайно, зібрані у кулак. З окупованих районів Франції, Бельгії, Чехословаччини на Східний фронт перекидалися свіжі фашистські війська. Другий фронт залишався міражем – гітлерівські генерали мали можливість ввести в бої проти Радянської Армії значні резерви.

Великого значення у цих умовах набирала розвідувальна робота у тилах ворога, збір даних про передислокацію фашистських частин. Катря Стефанишина опинилась на передньому краї.

Кожного ранку рівно о восьмій вона вже сиділа за своїм маленьким столиком у приймальній військового коменданта залізничної станції. Скромно, але зі смаком одягнена, з важкою каштановою косою, напрочуд великими чорними очима і м’якими та виразними рисами обличчя, дівчина відразу привертала до себе увагу, і біля неї завжди крутились офіцери, які очікували прийому у коменданта. Катруся лише почала працювати, а вже вислухала не одну пропозицію весело провести кілька годин, які залишались у майора чи гауптмана перед відходом ешелону.

Харнак дотримав свого слова. Для цього Карлу Кремеру довелось запросити його до себе на вечерю і познайомити з Катрусею. Дівчина вже знала, що їй доведеться грати роль нареченої, і, коли Карл заїхав за нею на своєму лімузині, чекала на нього. Строгого крою костюм і блузка з високим коміром підкреслювали спокійну красу дівчини, і, глянувши на неї, Карл зрозумів – цей костюм пасує Катрусі більше, ніж найвишуканіша вечірня сукня.

– Ти сьогодні дуже красива, – не втримався, щоб не сказати, бо саме згадав її змарніле обличчя під час арешту брата. – Що чути від Богдана?

Катруся відповіла з удаваною байдужістю:

– Я вже й не сподівалась побачити його… – та відразу розцвіла радісною усмішкою. – Він у Дорошенка тепер права рука. Очолює диверсійну групу.

Карл вже знав про це. Запитав, переконаний, що дівчині приємно розповідати про брата.

– Певно, не дає фашистам спокою?

Катруся заговорила швидко:

– То ти нічого не знаєш? Та й звідки тобі знати – все там і там… – непевно покрутила рукою. – А Богдан уже два поїзди під укіс пустив. Їй-бо, це мені Євген Степанович розповів, коли попереджував про нашу… – Кров залила її щоки, – нашу… ну… цю авантюру…

Карлу стало ніяково. Ще йдучи сюди, почував себе непевно. Хотів триматись так, ніби вони були лише друзями… Адже він намагався обманювати сам себе: був переконаний – не байдужий він для Катрусі, і вона не чужа для нього. Але не йняв собі віри, не міг до кінця розібратись у власних почуттях. Іноді згадував старомодний берлінський будиночок і маленьку жінку з широко поставленими очима. Разом з тим мріяв про зустріч з Катрусею, заплющував очі і бачив її – знайому і милу…

А тут Зарембі спало на думку видати Катрусю за наречену, аби влаштувати її до коменданта залізничного вузла. Ідея непогана, але ж Євген Степанович і не догадувався, що діється у Карла на душі. Правда, чомусь усміхнувся у вуса, посмикав свою коротеньку борідку і мовив не зовсім прямо:

– Вона дівчина гарна, та й ти – хлоп помітний. Файна пара може вийти…

Зараз Карл повинен був встановити з Катрусею невимушені стосунки, які дозволяли б їм без зайвих ускладнень виконувати доручену справу. Якомога делікатніше почав:

– Сьогодні, Катрунцю, нам доведеться зустрітись з гауптштурмфюрером Харнаком, слідчим гестапо. Від нього залежить твоє влаштування до коменданта. Це – розумний ворог, і з ним слід бути обережною. Не забувай, – відчув, що червоніє, – ми, так би мовити, наречені, тому я й попросив рекомендувати тебе…

– То вже, Петрику, мені відомо, і ти можеш бути спокійний.

– Карл, а не Петрик, – поправив він, – я вже й сам забув, що Петром називаюсь.

Катря покрутила головою.

– То для мене найгірше… Карл… Але ж не можу я сказати – Карлик…

Говорила вона так кумедно, що Карл не втримався і засміявся. Дивлячись на нього, засміялась і Катруся. Вони сміялись довго й щиро, і Карл відчув, як нараз зникла вимушеність, котра сковувала його і не давала щиро глянути у вічі дівчини.

Через півгодини Катруся прискіпливо оглядала його квартиру. Три кімнати, заставлені новими меблями, килими на підлозі й різні дорогі витребеньки не справили на неї враження.

– Меблів багато, – мовила, – а порожньо й незатишно.

Карл погодився. Не тому, що служниця, яка приходила двічі на тиждень, погано доглядала квартиру і подекуди в кутках залишала пилюку, а тому, що в квартирі не було тієї обжитості, яку надають помешканням жіночі руки: якоїсь подушки на дивані чи фіранки на вікні.

– Але ж тут живе якийсь буржуй Карл Кремер, – весело посміхнувся він, – і я зовсім не заперечував би, коли б радянські війська викинули його з цієї затишної квартири.

Катруся взяла на себе обов’язки господині, і до приходу Харнака встигла накрити на стіл.

– Щасливчик цей Кремер, – напівжартома-напівсерйозно мовив гауптштурмфюрер, знайомлячись з Катрусею. – Таланить йому і в коханні, і в картах…

Трохи перебільшуючи, розповів про гру Карла у покер в офіцерському казино.

– А я й не знала, що мій наречений – завзятий картяр, – зауважила Катруся. – Та все до пори, до часу…

Цей натяк на її майбутні права викликав красномовну міміку у чоловіків і відразу надав їхній вечірці інтимного, майже сімейного забарвлення. Видно, Карл Кремер був задоволений з цього, бо зрідка кидав на Катрусю погляди, в яких Харнак читав лише ніжність і доброзичливість, а Катря – настороженість, тривогу і щось незрозуміле, чого раніше ще ніколи не помічала. Дівчина пояснювала це присутністю гестапівця. Вона знала, тривога й настороженість Карла – даремні, вона не видасть себе жодним необережним словом чи жестом. Адже Катруся відразу розкусила цього гауптштурмфюрера у його невимушених та іноді жартівливих запитаннях крились підводні рифи, і вона легко обминала їх.

Харнак мав чудову пам’ять, колись почуте мало не назавжди відкладалось у його голові. Незважаючи на те, що наприкінці вечора він був п’яний, наступного ранку пам’ятав усе, сказане Катрусею. Ця дівчина була справді красивою, та її врода не схвилювала гауптштурмфюрера – спокійна слов’янська краса, а йому подобалась врода різка, яскрава, яка б лоскотала нерви. А втім, смаки Карла Кремера не обходили Харнака, його цікавило інше. З’ясувавши, що дівчина цілком благонадійна, він рекомендував її комендантові залізничної станції.

Від восьмої до п’ятої сидить Катруся у приймальні коменданта і вистукує на великій чорній “олімпії”. Від восьмої до п’ятої – накази й розпорядження, звіти й листи, розгорнуті зведення й пояснювальні записки. Факти, факти й факти… Море фактів, з яких слід відібрати і запам’ятати найважливіше. І розмови навколо. Спочатку Катруся розгублювалась. Друкування німецькою мовою відбирало майже всю увагу, а Заремба попередив, що іноді випадково почута розмова варта кількох зведень про проходження ешелонів через вузол.

Досвід набувається з часом – і Катруся вже за два – три тижні навчилась відрізняти важливі документи від тих, котрі не мали жодного значення. Завжди заклопотана і педантично акуратна, вона скоро завоювала повне довір’я коменданта майора Шумахера, який поклав на неї, фактично, обов’язки секретаря своєї приймальної. Він доручав Катрі регулювати потік відвідувачів, навчивши відрізняти важливих од таких, які можуть вирішити свої справи з іншими офіцерами комендатури, – і це відразу одкрило перед дівчиною нові можливості.

– Пана лейтенанта цікавлять паровози для ешелонів з вугіллям? Цим питанням займається гауптман Вендт… Почекайте, будь ласка, пане обер-лейтенант… Ви з дев’яносто третьої дивізії, майоре? Комендант прийме вас негайно. І вас, гауптман…

Через день – два Катруся зустрічалась з “нареченим”. Це, звичайно, не могло нікого здивувати. Вони йшли у вар’єте чи ресторан, і ніхто не міг подумати, що дівчина, яка підняла келих з шампанським і дивиться на Кремера сяючими очима, шепоче діловим тоном:

– Дев’яносто третю стрілецьку дивізію перекинули з Бреста під Київ. Далі – три ешелони танків. Станція призначення – Дніпропетровськ…

А наступного дня від шостої до сьомої:

Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК… ДКК… 93458… 35472… 83925… 13679… 42367.. З Бреста під Київ перекинуто дев’яносто третю стрілецьку дивізію.

Виходили в ефір регулярно через день – два. Від старої громіздкої системи передачі інформації довелося відмовитись: поки папірець з зашифрованими даними доходив до партизанського загону, минало кілька днів: іноді втрачалась найцінніша якість катрусиних повідомлень – оперативність. Крім того, останнім часом Дорошенкові доводилось часто міняти розташування загону, що ускладнювало роботу зв’язкових, вносило додаткові труднощі. Кремер запропонував перекинути радиста до міста – Федько Галкін став водієм чорного “мерседеса” шефа фірми. А від шостої до сьомої відстукував.

Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, крапка, риска… ДКК…

Катря сиділа на лавочці у парку. Літо закінчувалось – листя каштанів пожовкло, почало опадати. Око милували лише могутні зелені крони яворів і розкішні темно-червоні жоржини, кілька кущів яких посадили навесні чиїсь добрі руки. Ця єдина клумба на весь парк, захаращений і занедбаний, притягувала сюди тих, хто міг собі дозволити розкіш дихати свіжим повітрям – людей сивих, із зморшками на обличчі, зігнутих часом. Молодь не ризикувала з’являтися у парках: часто відбувались облави – хлопців та дівчат ешелонами везли до Німеччини.

Катруся мала надійні документи і не боялась облав. Вона любила цю лавку, на якій ще сиділа, коли була студенткою. Тут напрочуд добре й швидко запам’ятовувались латинські терміни й симптоми різних хвороб; сюди, ще будучи гімназисткою, вона прийшла на перше побачення з Семеном Войтюком – юнаком, якого зачарували її очі і каштанова коса з рожевим пишним бантом, він пригощав Катрусю цукерками, а потім насмілився поцілувати в щоку – це так прикро вразило дівчину, що вона заплакала і після того при зустрічах з Войтюком переходила на інший бік вулиці.

Катря підставила обличчя променям сонця і мрійливо примружилась. Уявила, що сталося б, якби Петро отак несміливо поцілував її в щоку. Мабуть, також заплакала б, та не від образи ї знічення…

– Чому така гарна фройляйн сидить сама? – почула різкий голос. – Коли фройляйн нудьгує, ми можемо скласти їй компанію!

Розплющила очі. Нахабні обличчя під офіцерськими кашкетами. Два лейтенанти, видно, вже добре випили і шукають пригод.

– Пішли з нами, крихітко, – сказав один з них – з довгим носом і безбарвним, тупуватим обличчям. – Може, у тебе є така ж вродлива подруга? Повечеряємо, потанцюємо…

Він сів поруч, взяв Катрусю за руку. А вона, мов застигла, не може вирвати руку з його холодних, мокрих долонь. Лейтенант, певно, зрозумів це як згоду, бо сказав хтиво:

– У тебе, крихітко, чудова фігура.

– Заберіть свої руки, бо я зараз надаю вам ляпасів! – вибухнула Катруся і різко підвелась. – Хам!

Йдучи геть, почула:

– Я ж казав, вона не з тих…

– Хіба не однаково? – відповів другий. – Гарненька слов’яночка, і з нею можна було побавитись. Ти лише поспішив, Ервіне…

“От як! – подумала з люттю. – Виходить, лише поспішив!..”

Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його.

На розі біля тротуару стояв великий вантажний автомобіль-будиночок на колесах. “Пересувна солдатська крамниця”, – прочитала Катруся. Коли проходила повз машину, раптом дверцята відчинились, визирнула людина у військовому мундирі.

– Вони зараз повинні вийти в ефір, штурмфюрер, – почула. – У цей час завжди…

Дверцята за військовим причинились, та для Катрусі почутого було досить. Поблизу на горі будинок, де мешкає Кремер, а зараз шоста, і через кілька хвилин почне працювати рація Федька Галкіна. А в “крамниці на колесах” змонтовано пеленгаційну установку. Вони вже засікли рацію, просуваються до неї крок за кроком, і сьогодні мишоловка може захлопнутись…

Катруся пішла швидше. Якби могла, то побігла б, але…

У квартирі Кремера пролунав настирливий дзвінок. Галкін, який лише почав передачу – риска, дві крапки… риска, крапка, риска… – висмикнув штепсель з розетки і заховав рацію у валізу. Тривожні голоси у передпокої. Федько вдав, що прибирає на письмовому столі Кремера, і не відразу озирнувся, почувши рипіння дверей.

– Знаєш, як можна назвати твою поведінку?

У дверях стояла Катруся. Розчервоніла, очі сердиті й перелякані.

– Це ти до мене? – не зрозумів Галкін.

– Ні, до папи римського! – Федько ніколи не бачив Катрусю такою. – Ще кілька хвилин, і ви провалилися б. Біля поштамту пеленгатор!

– Який пеленгатор? – перепитав Галкін, хоч відразу все зрозумів.

– Який пеленгатор! – вигукнула Катря. – Гестапівський, певно. Думаєш, вони сидять, склавши руки, коли під боком працює рація? – Побачивши, як зблід Галкін, сказала лагідніше: – Оце тобі наука…

– Спокійно! – не втратив рівноваги Карл. Підхопив валізу з рацією. – Федько, заводь машину. Ще невідомо, як там у них… Їдемо на прогулянку…

Чорний “мерседес” проїхав до поштамту, поминув “пересувну крамницю” і рушив на околицю. Карл Кремер їхав розважатись.

Менцель викликав до себе Харнака і начальника служби перехоплення штурмфюрера Вінклера.

– Мені набридли ці постійні невдачі! – почав відразу гримати. – Більшовики у нас під носом зв’язуються з центром, а ви, штурмфюрер, ніяк не можете зловити їх.

У Вінклера почервоніли вуха. Харнак знав – це було ознакою хвилювання. І зрадів. Цей золотушний штурмфюрер завжди пробуджував у нього антипатію. Безброве витягнуте обличчя, хитрі злі очі викликали фізичну огиду.

– Прогавити рацію, коли були від неї за кілька кроків! – підлив він масла у вогонь. – Хтось розгадав ваш трюк з солдатською крамницею.

Вуха у Вінклера стали пунцовими. Чорт забирай цього гауптштурмфюрера! Ніхто ж у нього не питає – сидів би мовчки. Він, Вінклер, нічого не казав, коли з вини Харнака утік з тюрми небезпечний більшовицький агент. Але ж у гауптштурмфюрера знайшлась рука, а за Вінклера навряд чи хто заступиться. На його місце завжди знайдеться охочий – далеко від фронту, комфорт і гроші. Як не кажи, а набагато краще, ніж навіть служба у штабі армії чи фронту. Все ж там ближче до росіян, а останнім часом вони так швидко наступають, що інколи невідомо, де тил, а де фронт. Біс з ним, з Харнаком, він перетерпить його патякання. Він перетерпить усе, аби залишитись тут, у міській квартирі з теплою вбиральнею і ванною.

– Дозвольте доповісти, штандартенфюрер, – наче підкинуло Вінклера на стільці, – я маю свіжі дані.

– Про які мені відомо вже кілька тижнів? – єхидно запитав Менцель. – Зрозумійте нарешті, Вінклер, мені наплювати на всі ваші дані, мені потрібні не дані, а більшовицька рація!

– Але ж, штандартенфюрер…

– Давайте ваші дані, Вінклер… – безнадійно махнув рукою Менцель.

Штурмфюрер розклав на столі велику карту міста й навколишніх районів. Червоним олівцем були окреслені два квартали біля поштамту – сюди вказували стрілки, які йшли з кількох пунктів радіоперехоплення.

– Саме тут, – тицьнув пальцем у червоне коло Вінклер, – деякий час працювала більшовицька рація. Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, його манеру робити паузу після позивних…

– Я не люблю, коли вдруге відкривають Америку, Вінклер, – буркнув Менцель. – Тим більше, що з Америкою ми у стані війни… – спробував не зовсім вдало пожартувати і сам перший зареготав. Продовжував спокійніше:

– Ну, що там у вас?

– Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, – повторив Вінклер, – і тому твердять, що передавач, який виходить в ефір двічі-тричі на тиждень у цих районах, – показав на карті, – належить йому.

– Цікаво… – схилився над картою Менцель. – Це справді цікава новина, Вінклер.

Харнаку здалося, що у штурмфюрера від задоволення почали ворушитись вуха. “Як у собаки”, – подумав з огидою, та цікавість перемогла, і він також нахилився над картою.

– Це, – пояснював Вінклер, – шосе на схід. Передачі ведуться на відстані десяти кілометрів… Ось звідси до цього лісу… Тут ліс підступає до самої дороги. Можливо, що радист працює у лісі. Тут зручно переховувати рацію і завжди можна непомітно зникнути.

– Ви кажете це таким тоном, – невдоволено буркнув Харнак, – наче радієте з спритності цього агента.

Вінклер сердито зиркнув на нього, та сперечатись не став.

– Він насолив мені більше, ніж будь-кому, – тільки й відповів. І продовжував: – Інше улюблене місце радиста на магістралі, яка веде на південь. Ось на цьому відрізку. Якоїсь системи у виборі місця передач у нього нема. Два рази підряд може працювати на східному шосе, потім відразу їде на південне. Був випадок, коли засікли його і тут, – показав на дорогу, яка вела на захід, – та більше в цьому місці не з’являвся.

– Що скажете ви, Віллі? – запитав Менцель у Харнака.

– Гадаю, – не дав йому відповісти Вінклер, – агент має транспорт.

– Чому ви робите таке припущення? – сухо кинув Харнак.